ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
СТРИЖАК Євген Миколайович
УДК – 94 (477) “1920/1930” (043)
кадрове забезпечення середньої та вищої школи УСРР: історичний досвід 1920 – 1930-х років
Спеціальність 07.00.01 – історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Черкаси – 2008
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі суспільних дисциплін і права Черкаського державного технологічного університету Міністерства освіти і науки України
Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент
Лазуренко Валентин Миколайович,
Черкаський державний технологічний університет,
доцент кафедри суспільних дисциплін і права
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Капустян Ганна Тимофіївна,
Кременчуцький державний політехнічний університет,
професор кафедри теорії та історії держави та права
кандидат історичних наук, доцент
Земзюліна Наталія Іванівна,
Черкаський національний
університет імені Богдана Хмельницького,
доцент кафедри новітньої історії
Захист відбудеться “9” квітня 2008 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 73.053.01 у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького за адресою: 18031, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 81, кім. .
З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (18031, м. Черкаси, вул. Університетська, 22)
Автореферат розісланий “7” березня 2008 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук, доцент Корновенко С. В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми зумовлена сучасними модернізаційними процесами в галузі освіти, науки та культури, функціонуванням багатопартійної системи в сучасному українському суспільстві, наявністю державних й недержавних форм здобуття загальноосвітньої й спеціальної (внзської) підготовки. З огляду на такі чинники, постає потреба наукового обґрунтування національних пріоритетів у динаміці освітніх форматів, визначення ролі й місця науково-педагогічної й учительської інтелігенції в зміцненні суспільно-політичних та інформаційних засад державності, у гарантуванні здобуття молодими генераціями українських громадян якісної базової загальної й спеціальної середньої та вищої освіти.
Виокремлення й аналіз проблем кадрового забезпечення середньої та вищої школи України за умов радянського експерименту модернізації освіти в загальноісторичному контексті 1920 – 1930-х років дозволяє з’ясувати справжню роль учительської та науково-педагогічної інтелігенції у формуванні національної свідомості українського народу, виявити деструктивні чинники руйнування інтелектуально-кадрового потенціалу загальноосвітньої та вищої школи республіки, проаналізувати перманентне відтворення в її системі проблем кадрового дефіциту, переглянути сучасний досвід трансформації системи освіти та її впливу на кількісний і якісний склад освітянської інтелігенції України.
Актуальність науково-історичного дослідження не означає прагматичного копіювання соціального досвіду міжвоєнних років ХХ ст., а передбачає насамперед його критичне переосмислення з урахуванням новітніх національно-культурних пріоритетів та загальноцивілізаційних норм і вимог до освіти в цілому та до її педагогічних кадрів зокрема.
Отже, обрана для вивчення тема має наукове, практичне, суспільно-політичне значення, чим і обумовлена її актуальність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно наукової проблематики кафедри суспільних дисциплін і права Черкаського державного технологічного університету “Історія української державності” (№30/03). У контексті практичної реалізації дисертація безпосередньо пов’язана з державною національною програмою “Освіта (Україна ХХІ століття)”.
Об’єктом дослідження є становлення та розвиток радянської системи освіти в УСРР, роль і місце в цих процесах учительства та науково-педагогічної інтелігенції республіки.
Предмет вивчення – кадрове забезпечення середньої та вищої школи України за умов радянського експерименту модернізації освіти в загальноісторичному контексті 1920 – 1930-х років.
Хронологічні рамки дослідження дисертації обіймають 20 – 30-ті роки ХХ ст. Вибір нижньої хронологічної межі (1920 р.) обумовлено остаточним утвердженням радянської влади в Україні, нижньої (1928 р.) – спадом „великого терору”.
Територіальні межі дослідження охоплюють територію Радянської України міжвоєнної доби ХХ ст. (без Західної України). Назви населених пунктів подано відповідно до тогочасних найменувань у межах чинного тоді адміністративно-територіального поділу.
Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі аналізу історіографії, джерельної бази комплексно проаналізувати еволюцію соціально-професійного типу учительської та науково-педагогічної інтелігенції Радянської України у 1920 – 1930-х роках, з’ясувати її соціальну адаптацію до нових умов праці, владних вимог, до темпів, термінів та якості підготовки учительського й професорсько-викладацького корпусу республіки.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань: –
з’ясувати стан наукового вивчення теми, визначити рівень і повноту її джерельного забезпечення; –
дослідити організаційні форми, політико-ідеологічні завдання, тактико-стратегічний курс радянської модернізації системи освіти, її вплив на кадрове забезпечення загальноосвітньої та вищої школи республіки; –
виявити мотивацію створення владою Інституту червоної професури, соціальні джерела комплектування складу слухачів ІЧП, порівняти їхній освітньо-культурний ценз із дореволюційною професурою; –
проаналізувати причини, особливості перебігу й наслідки масових репресій проти педагогічних кадрів УРСР у 1930-х роках.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що: –
вперше у вітчизняній історіографії в загальноісторичному контексті системно проаналізовано причини виникнення кадрового дефіциту в загальноосвітній та вищій школі УСРР 1920 – 1930-х років; –
розкрито заходи радянської влади стосовно забезпечення науково-педагогічними й учительськими кадрами вищої й середньої школи республіки; –
з’ясовано причини виникнення, особливості функціонування й фактори припинення такого специфічно радянського освітньо-ідеологічного експерименту, яким був Інститут червоної професури при ВУЦВК; –
виявлено напрямки і масштаби репресій тоталітарного режиму проти учительського корпусу й науково-педагогічної інтелігенції УРСР; –
вивчено вплив репресій на кадрове забезпечення викладачами вищої й загальноосвітньої школи республіки.
Практичне значення дисертації аргументовано потенційним застосуванням у процесі підготовки узагальнювальних праць із історії культури України, історії української інтелігенції ХХ ст., спеціальних розвідок із історії науково-педагогічної й середньошкільної інтелігенції 1920 – 1930-х років. Концептуальні положення дисертації можуть бути екстрапольовані в навчальні програми для вищої й загальноосвітньої школи, стати базисом спецкурсів, використовуватися в історико-краєзнавчій та музейній роботі, а також будуть доцільними в ході реалізації загальнодержавної програми “Реабілітовані історією”.
Апробація результатів роботи. Основні положення та результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри суспільних дисциплін і права Черкаського державного технологічного університету. Загальна концепція дослідження знайшла своє відображення у доповідях і повідомленнях на Міжнародній науково-практичній конференції „Наука: теорія і практика – 2007” (м. Пшемишль (Польща) 16 – 31 серпня 2007 р.), VI Міжнародній науково-практичній конференції „Передові наукові розробки – 2007 р.” (м. Прага (Чехія) 01 – 15 вересня 2007 р.), IV Міжнародній науково-практичній конференції „Науковий потенціал світу – 2007” (м. Прага (Чехія) 16 – 30 вересня 2007 р.), III Міжнародних Гуржіївських історичних читаннях (м. Черкаси, 20 – 21 вересня 2007 р.), III Міжнародній науково-практичній конференції „Відомості наукової думки – 2007” (м. Пшемишль (Польща) 1 – 15 листопада 2007 р.).
Публікації. Здобуті автором наукові результати опубліковано у 10 публікаціях, 3 з яких – у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України, двох наукових виданнях. Загальний обсяг публікацій становить 6 друкованих аркушів.
Обсяг і структура дисертації зумовлені метою й науковими завданнями дослідження, його внутрішньою динамікою й логікою. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел і літератури (256 позицій, 30 сторінок). Загальний обсяг дисертації становить 200 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт та предмет наукового пошуку, хронологічні й територіальні межі, сформульовано мету і завдання, окреслено наукову новизну і практичне значення роботи, її зв’язок із науковими програмами, подано відомості про апробацію результатів дослідження та структуру дисертації.
У першому розділі „Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” проаналізовано стан наукової розробки теми, джерельну базу дослідження, обґрунтовано його методологію.
Умовно в історіографії з обраної для вивчення теми можна виділити два періоди: радянський (1920-1990 рр.) та сучасний (1991 р. – початок ХХІ ст.). Перші праці, які стосувалися вивчення кадрового забезпечення середньої та вищої школи Радянської України 1920-1930-х роках, з’явилися практично синхронно зі становлення нової радянської школи в республіці. Організаційної схеми та функціональних ознак системи освітніх установ в УСРР 1920 – 1930-х рр., їхніх кадрових проблем стосувалися студії Н. Мірзи-Авак’янц й М. Авдієнка Мірза-Авак’янц Н. Ю. Народна освіта на Україні у 1924 р. // Радянська освіта. – 1925. – № /9.; Авдієнко М. Народна освіта на Україні в 1927/28 році // Радянська освіта. – 1928. – № . , І. Хаїта про систему радянської освіти Хаїт І. Система радянської освіти: Підручник для вжитку в педагогічних вузах і для вчительства. – Х.: Книгоспілка, 1927.; Хаїт І. На педагогічні теми. – Х.: Радянська школа, 1936. , наркома освіти УСРР М. О. Скрипника Скрипник М. О. Десять заповідей культурного будівництва // Радянська освіта. – 1927. – № .; Скрипник М. О. Завдання культурного будівництва на Україні: Доповідь на Х з’їзді КП(б)У // Радянська освіта. – 1928. – № .; Скрипник М. За єдину систему народної освіти // Радянська освіта. – 1930. – № /6.; Скрипник М. Реконструкція українського національного культурного процесу // Радянська освіта. – 1930. – № . , брошури й збірники промов заступника наркома освіти Я. П. Ряппо Ряппо Я. Система народного просвещения Украины: Сб. материалов, статей и докладов. – Х.: Радянська школа, 1925.; Ряппо Я. Система народної освіти на Україні: Соціальне виховання і професійна освіта й наука. – Х., 1926.
, що друкувалися впродовж 1920-х – початку 1930-х рр. Вони висвітлювали як загальні питання освітньої роботи, так і її кадрові проблеми.
Постишевський погром української культури 1933 р. не лише підвів риску під „контроверсійними” здобутками українізації попередньої доби, а й став новою точкою відліку у функціонуванні Наркомату освіти УСРР і підлеглих йому загальноосвітніх установ та вищої школи республіки. Усі ці явища доволі виразно зафіксовано в численних офіційних виступах наркома освіти УСРР В. П. Затонського Затонський В. З питань національної політики на Україні // Більшовик України. – 1933. – № /10.; Затонський В. Нові перемоги ленінської національної політики // Більшовик України. – 1933. – № /14.; Затонський В. П. Національно-культурне будівництво і боротьба проти націоналізму: Доповідь і заключне слово на січневій сесії ВУАН. – К.: Вид-во ВУАН, 1934.; Затонський В. П. Про вчителів та школу: [Промови]. – Харків: Рад. школа, 1935. та його заступника А. А. Хвилі Хвиля А. Виховати молоде комуністичне покоління // Комуніст. – 1933. – 27 липня.; Хвиля А. По-більшовицькому зустріти новий навчальний рік! // Комуніст. – 1933. – 5 серпня.; Хвиля А. Школа – могутня зброя виховання комуністичного суспільства // Комуніст. – 1933. – 5 вересня. .
Історіографія 1940 – 1950-х рр. висвітлювала переважно еволюцію освіти, школи, культури Розвиток народної освіти і педагогічної науки в Українській РСР. 1917 – 1957. – К.: Рад. школа, 1957.; Кафтанов С. Десять лет работы высшей школы // Вестник высшей школы. – 1948. – № .; Терентьєв В. Т., Бабко Ю. В. Розвиток вищої технічної школи УРСР в роки першої п’ятирічки // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1958. – № .; Синецький А. Я. Профессорско-преподавательские кадры высшей школы СССР. – М.: Просвещение, 1950.; Галкин К. Т. Высшее образование и подготовка научных кадров в СССР. – М.: Высшая школа, 1958., хоча історики не полишали вивчення проблем “радянської інтелігенції” Кафтанов С. Советская интеллигенция и ее задачи в новой пятилетке. – М.: ГИЗ, 1947.. Методологія і термінологія суттєво не змінювалися Курносов Ю. О., Бондар А. Г. У навчанні та праці: Підготовка кадрів інтелігенції в Українській РСР / АН УРСР. Ін-т історії; Відп. ред. Г. М. Шевчук. – К.: Наук. думка, 1964.; Лутченко А. И. Советская интеллигенция. – Минск: Вышейшая школа, 1962.; Лутченко А. И. Из истории советской интеллигенции. – М.: Наука, 1966.; Лутченко А. И. Советская интеллигенция: история формирования и роста. 1917 – 1965 гг. – Минск: Вышейшая школа, 1968..
Студіювання історії української інтелігенції, затаврованої в 1930-х і пізніших роках як “буржуазно-націоналістична”, і насамперед її педагогічних кадрів, їхнього ідеологічного виховання / перевиховання, підготовки й селекції за умов тоталітарного режиму та спрямованих проти вітчизняних робітників розумової праці репресій належало до табуйованих і перебувало під негласною забороною. 1969 року в розвідці Ю. О. Курносова порушувалося питання про “радянську інтелігенцію”, йшлося про основні напрями вивчення її соціального походження, джерел формування. Однак незмінною залишалася методологічна база дослідження, закладена ще наприкінці 1930-х рр., коли і з’явилося розгорнуте обґрунтування терміна “соціалістична інтелігенція” Курносов Ю. О. До питання про визначення поняття “радянська інтелігенція” // УІЖ. – 1969. – № .. Історіографічний процес 1970 – 1980-х рр. вирізнявся поглибленням соціальних пріоритетів наукового пошуку, однак усе ще в контексті наукового обґрунтування становлення нової історичної спільноти – радянського народу Астахова В. И. Советская интеллигенция и ее роль в общественном прогрессе. – Харьков: Вища школа, 1976.; Смоляков Л. Я. Социалистическая интеллигенция: социально-философский анализ. – Киев: Вища школа, 1986.; Даниленко В. М. Сотрудничество УССР и РСФСР в области образования и науки в период построения социализма / АН УССР. Ин-т истории; Отв. ред. П. П. Гудзенко. – К.: Наук. думка, 1981.; Ткачова Л. І. Інтелігенція Радянської України в період побудови основ соціалізму. – К.: Наук. думка, 1985.; Шейко В. М. Великий Октябрь и культурно-просветительская деятельность научной интеллигенции Украинской ССР (1921 – 1925 гг.) // Вопросы истории СССР. – 1979. – Вып. .; Шейко В. М. Из истории идейно-политического перевоспитания старого учительства УССР (1921 – 1925) // Вопросы истории СССР. – 1980. – Вып. .; Литвинова В. П., Шейко В. М. Из истории культурно-просветительской деятельности художественной интеллигенции УССР (1921 – 1925) // Вестник Харьковского ун-та. – Харьков, 1984. – Вып. .; Федюкин С. А. Советская власть и буржуазные специалисты. – М.: Мысль, 1965.; Федюкин С. А. Некоторые аспекты изучения истории советской интеллигенции // Вопросы истории. – 1980. – № ..
Упродовж 1980-х рр. виходили друком праці В. П. Пастухова Пастухов В. П. Науково-педагогические кадры высшей школы. – К.: Вища школа, 1983., І.О. Кліцакова Кліцаков І. О. Партійне керівництво ідейно-політичним вихованням учительства (1917 – 1927 рр.) // УІЖ. – 1988. – № 3.; Кліцаков І. О. Підготовка і виховання учительських кадрів на Україні (1927 – 1937 рр.) // УІЖ. – 1990. – № ., В. К. Майбороди Майборода В. К. Особливості розвитку системи вищої педагогічної освіти в УРСР 1917–1941 рр. // УІЖ. – 1990. – № 11.; Майборода В. К. Про становлення та розвиток вищої педагогічної освіти (1917 – 1928 рр.) // УІЖ. – 1987. – № .. Автори досліджували становлення науково-педагогічних кадрів вищої школи, кадрові проблеми учительського корпусу УРСР, але в контексті їхньої підготовки, розташування за галузевим принципом, уникаючи аналізу функціональних ознак, соціально-професійної специфіки й реального суспільного статусу.
Підсумковим науково-історичним і теоретико-методологічним дослідженням проблем формування й розвитку радянської інтелігенції України стала колективна монографія Інституту історії АН УРСР Интеллигенция Советской Украины: некоторые вопросы историографии и методология исследования / АН УССР. Ин-т истории; Редкол.: Ю. А. Курносов (отв. ред.) и др. – К.: Наук. думка, 1988., яка фактично стосувалася винятково історіографії та методології вивчення питання. Але позитивним був власне факт появи цієї роботи у вітчизняній історіографії, оскільки в УРСР вона була першою працею такого формату, хоча й концептуально майже нічим не відрізнялася від методологічних засад попередніх років. Для її авторського колективу соціалістична інтелігенція була лише складовою “нової соціальної й інтернаціональної спільноти людей – радянського народу”.
Освітньо-культурні, суспільно-політичні й соціально-професійні аспекти діяльності науково-педагогічної інтелігенції та номенклатури системи Наркомосу УСРР висвітлювали дослідники політики українізації: В. М. Даниленко Даниленко В. М. Українізація: Здобутки і втрати (20 – 30-ті роки) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Рес. міжвід. зб. наук. праць. – К., 1992. – Вип. 2.; Даниленко В. М. До витоків політики “українізації” // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. / Ін-т історії України НАН України. – К., 1993. – Вип. .; Даниленко В. М. Згортання “українізації” й посилення русифікаторських тенденцій у суспільно-культурному житті радянської України у 30-ті роки // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. / Ін-т історії України НАН України. – К., 1996. – Вип. ., І. В. Ващенко Ващенко І. В. Проблема політики українізації в історичній літературі після 1991 р. // Збірник наук. праць Харків. держ. пед. ін-ту ім. Г. Сковороди: Історія та географія. – Х., 2000. – Вип. 4.; Ващенко І. В. Українізація в історіографії середини 1930-х – початку 1950-х рр. // Збірник наук. праць Харків. держ. пед. ін-ту ім. Г. Сковороди: Історія та географія. – Х., 2000. – Вип. ., Я. В. Верменич Верменич Я. В. Поняття “українізації” в історичному контексті // Науковий зб. Ін-ту політологічних і етнонац. досліджень НАН України. – К., 1999. – Вип. .; Верменич Я. В. Політичні наслідки та уроки політики українізації 20 – 30-х рр. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. / Ін-т історії України НАН України. – К., 2001. – Вип. ., П. М. Бондарчук Бондарчук П. М. Політика українізації і профспілки УСРР (1920-ті рр.) / Відп. ред. В. М. Даниленко. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2001., В. П. Борисов Борисов В. П. Українізація та розвиток загальноосвітньої школи в 1921 – 1932 рр. // УІЖ. – 1999. – № ., В. В. Масненко “Українізація” 1920–30-х років: передумови, здобутки, уроки / Ін-т історії України НАН України; Відп. ред. В. А. Смолій. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2003..
У 90-х рр. ХХ ст. – на початку ХХI ст. вітчизняні історики досліджували особливості підготовки національних педагогічних кадрів Висовень О. Педагогічна інтелігенція в національно-культурному розвитку України (1920 – поч. 1930-х рр.): історіографія // Наук. записки з укр. історії Переяслав-Хмельницького держ. пед. ін-ту ім. Г. Сковороди. – 1994. – Вип. ХIII.; Мартынчук И. И. Подготовка национальных педагогических кадров в 1920-е годы // Новые страницы в истории Донбасса: Сб. ст. – Донецк, 1997.; Кліцаков І. О. Педагогічні кадри України (1917 – 1937 рр.). – Донецьк: Юго-Восток, 1997.; Богінська І. В. Система підготовки педагогічних кадрів в умовах поступового згортання політики українізації (1933 – 1939) // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії. – Луганськ, 2001., певною мірою вже традиційно висвітлювали функціонування системи освіти Майборода В. К. Особливості розвитку системи вищої педагогічної освіти в УРСР 1917 – 1941 рр. // УІЖ. – 1990. – № 11.; Липинський В. В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-ті роки. – Донецьк: РВА ДонДТУ, 2000., а також вивчали номенклатуру НКО УСРР, біографії його окремих чільних діячів Солдатенко В. Ф. Незламний: Життя і смерть Миколи Скрипника. – К.: Книга Пам’яті України, 2002.; Даниленко В. М., Кузьменко М. М. Соціальний тип та інтелектуально-освітній рівень номенклатури скрипниківського наркомосу: Біографічні нариси. – Севастополь; Донецьк: Вебер, 2003.; Дорошко М. С. Компартійно-державна номенклатура УСРР у 20 – 30-ті роки ХХ ст.: соціоісторичний аналіз. – К.: Вид.-полігр. центр “Київський ун-т”, 2004.; Виговський М. Ю. Номенклатура системи освіти в УСРР 1920 – 1930-х років: соціальне походження, персональний склад та функції. – К.: Генеза, 2005..
Методологічне значення для майбутніх дослідників мала монографія одного з провідних співробітників Інституту історії України НАН України Г. В. Касьянова Касьянов Г. В. Інтелігенція Радянської України 1920-х – 30-х років: соціально-історичний аналіз: Дис. … д-ра іст. наук. – К., 1993., а також його докторська дисертація Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920-х – 30-х років: соціальний портрет та історична доля. – К.: Глобус, Вік; Едмонтон: Канадський ін-т укр. студій Альбертського ун-ту, 1992.. В історіографії окресленого періоду ретельно вивчали перебіг, регіонально-історичні особливості й наслідки масових репресій 1930-х рр. проти освітян України, що їхній відлік традиційно береться з “шахтинської справи” 1928 р. (у загальносоюзному масштабі) й процесу “Спілки визволення України” 1929 – 1930 рр. Касьянов Г. В. “Шахтинська справа” // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Республіканський міжвідом. зб. наук. праць / Ін-т історії України АН України; Відп. ред. С. В. Кульчицький. – К.: Наук. думка, 1991. – Вип. 1.; Войналович О. О. Фабрикація справи “Польської організації військової” та втрати педагогічних кадрів на Поділлі // Тези доп. респ. наук. конф. „Дунаївці: їх роль і місце в історії Поділля”. – Дунаївці, 1993.; Журецький Я. І., Шитюк М. М. Освітяни Миколаївщини – жертви репресій сталінізму. – Миколаїв, 1994.; Кузьменко М. Висвітлення масових репресій проти науково-педагогічних кадрів в Україні періоду сталінщини: історіографічний аналіз сучасної української літератури // Геноцид українського народу: історична пам’ять та політико-правова оцінка: Міжнар. наук.-теорет. конф., Київ, 25 листоп. 2000 р.: Матеріали / Редкол.: В. А. Смолій та ін. – К.; Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 2003.; Ващенко І. М. “Справа” польських педагогів Києва 1930 – 1931 рр. – маловідома сторінка антипольських репресій 1930-х рр. // Наукові записки Вінницького держ. пед. ун-ту ім. М. Коцюбинського. Сер.: Історія: Зб. наук. праць / За ред. П. С. Григорчука. – Вінниця: ДП “ДКФ”, 2004. – Вип. .; Петровський Е. Іван Іванович Погорілий (1899 – 1937): трагічна доля керівника кафедри історії України Одеського університету // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. праць / Ін-т історії України НАН України; Редкол.: С. В. Кульчицький (відп. ред.) та ін. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2004. – Вип. .; Петровський Е. Кадрова ситуація на історичному факультеті Одеського державного університету в 1930-х роках // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. праць / Ін-т історії України НАН України; Редкол.: С. В. Кульчицький (відп. ред.) та ін. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. – Вип. .; Бринош І. В., Петровський Е. П. Біль минулого: Нариси з історії репресій 1930-х років серед освітян Одеської області (Іванівський район) / Одеська обл. редкол. сер. “Реабілітовані історією”; Ред. В. М. Хмарський. – Одеса: СМИЛ, 2006.. Серед таких досліджень своїм фаховим рівнем вирізняється монографія В. І. Марочка та його німецького колеги Г. Хілліга Марочко В., Хілліг Г. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929 – 1941). – К.: Наук. світ, 2003.. Значний інтерес для вивчення історії й масштабів репресій тоталітарного режиму проти науково-педагогічної й освітньої інтелігенції республіки 1920 – 1930-х рр. становлять й окремі статистичні дані з монографії донецького вченого В. М. Нікольського Нікольський В. М. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні // УІЖ. – 2001. – № 2.; Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х – 1950-ті рр.): Історико-статистичне дослідження. – Донецьк: Вид-во Донец. нац. ун-ту, 2003.. Репресії проти педагогічної інтелігенції УРСР фрагментарно висвітлено також у синтетичній монографії Інституту історії України НАН України “Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ – ХХ ст.: Історичні нариси” Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ – ХХ ст.: Історичні нариси / Ін-т історії України НАН України; Д. В. Архієрейський, О. Г. Бажан, Т. Б. Бикова, С. І. Білокінь та ін.; Відп. ред. В. А. Смолій. – К.: Наук. думка, 2002..
Характерною ознакою вітчизняної історіографії 1990-х – початку 2000-х рр. є поглиблене вивчення соціально-професійних груп працівників розумової праці. Їх формування та діяльність досліджували О. А. Тарапон Тарапон О. А. Становище та діяльність літературно-мистецької інтелігенції України в умовах українізації (1923 – початок 1930-х рр.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – К., 1999., І. В. Богінська Богінська І. В. Педагогічні кадри Донбасу і політика українізації (1920 – 1930-ті рр.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Донецьк, 2000., М. А. Шипович Шипович М. А. Літературно-мистецька інтелігенція України у 1920-ті роки: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Донецьк, 2000., О. Ю. Осмоловська Осмоловська О. Ю. Державна політика щодо професорсько-викладацьких кадрів радянської України (1920 – 1930-ті рр.): Дис. … канд. іст. наук. – К., 2004.. Захищено дисертації про політичну й культурно-освітню діяльність наркомів освіти УСРР М. О. Скрипника, О. Я. Шумського Ищенко И. И. Политическая деятельность А. Я. Шумского на Украине: Автореф. дисс. … канд. ист. наук. – Днепропетровск, 1992.; Шарпатий В. Г. Діяльність М. О. Скрипника на чолі Наркомату освіти Радянської України (1927 – 1933 рр.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Запоріжжя, 1994., а також із питань історіографії освіти в Україні Чирва Ю. І. Розвиток народної освіти України (1917 – 1932 рр.): Історіографія проблеми: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 1995.; Ситніков О. П. Освіта в Українській СРР (1920-ті роки): історіографія: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – К., 2003.. Триває вивчення організаційно-функціональних засад системи освіти в УРСР міжвоєнної доби Мірошніченко М. І. Вища школа Радянської України в 1920 – 1928 рр.: проблеми розвитку, досвід, уроки: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – К., 1993.; Липинський В. В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-ті роки: Автореф. дис. … д-ра іст. наук. – Харків, 2001.; Борисов В. Л. Становлення та розвиток загальноосвітньої школи в Україні 1920 – 1933 рр.: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 2003.. Так, наукові праці, зокрема докторську дисертацію, М. М. Кузьменка, присвячено аналізові соціально-професійного статусу й освітньо-культурного рівня науково-педагогічної інтелігенції УРСР 20 – 30-х рр. ХХ ст. Даниленко В. М., Кузьменко М. М. Науково-педагогічна інтелігенція в роки голоду // УІЖ. – 2003. – № 5.; Кузьменко М. М. Науково-педагогічна інтелігенція в УСРР 20 – 30-х років: соціально-професійний статус та освітньо-культурний рівень. – Донецьк: Норд-Прес, 2004.; Кузьменко М. М. Науково-педагогічна інтелігенція УСРР 20 – 30-х рр. ХХ ст.: еволюція соціально-історичного типу: Дис. … д-ра іст. наук. – К., 2005..
Підсумовуючи історіографічний аналіз наукової літератури з питань кадрового забезпечення середньої та вищої школи України 1920 – 1930-х рр., зазначимо, що окремі фрагменти цієї проблеми висвітлювалися в науковій літературі, однак, системного опрацювання донині не було. Цим і обумовлене звернення автора до вивчення цієї теми.
Джерельною базою дисертації стали матеріали і документи опрацьовані здобувачем у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), Державного архіву Житомирської області (ДАЖО), Наукового архіву Інституту історії України НАН України.
У фондах ЦДАВО України опрацьовано матеріали таких фондів постійного зберігання: “Народний комісаріат освіти УСРР” (Ф. ); “Народний комісаріат робітничо-селянської інспекції УСРР” (Ф. ); “Інститут червоної професури при ВУЦВК, м. Харків – Київ” (Ф. ), „Всеукраїнський заочний інститут підвищення кваліфікації педагогів, м. Харків” (Ф. 503); „Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів” (Ф. 1249); „Всеукраїнський комітет професійної спілки робітників освіти” (Ф. 2717).
До цінних історичних джерел належать документи й матеріали ЦДАГО України „Центральний комітет Комуністичної партії України” (Ф. ), “Колекція позасудових справ реабілітованих” (Ф. ).
В обласних державних архівах нині зберігаються архівно-кримінальні справи репресованих і згодом реабілітованих науковців та педагогів, але допуск до них є режимним, тому обмеженим. Так, у ДАЖО здобувач ознайомився з архівно-кримінальною справою колишнього директора Житомирського інституту народної освіти (пізніше Житомирського інституту соціального виховання) В. П. Гоци.
Матеріали Наукового архіву Інституту історії України НАН України уможливили знайомлення з біографією окремих випускників Інституту червоної професури при ВУЦВК, які в передвоєнні роки стали співробітниками інституту – М. І. Марченка, М. І. Супруненка та ін., а також дозволили з’ясувати подробиці життєвого шляху й фахової підготовки колишніх випускників ІЧП або аспірантури ВУАМЛІН (І. І. Редькіна), які через роки все ж таки спромоглися захистити кандидатські дисертації в Інституті історії України.
За типологічно-видовим критерієм залучені до дисертації архівні матеріали можна поділити на наступні групи.
Перша – анкети представників професорсько-викладацького складу. Ця група архівних джерел дозволяє відстежити і проаналізувати освітній ценз, соціальне та національне походження, службове становище тощо науково-педагогічної еліти Радянської України.
Друга – листи, скарги, апеляції тощо, авторами яких були як рядові, так і керівні науково-педагогічні та освітянські кадри. Ці документи дозволяють чітко, об’єктивно розкрити реальний стан справ із кадровим забезпеченням вищої та середньої школи УСРР (УРСР) в окреслений період.
Третя – різноманітні науково- та навчально-методичні матеріали. Вони забезпечили наукове висвітлення змісту радянської освіти 1920-1930-х рр. в Україні.
Четверта – звіти наукових, освітніх установ УСРР (УРСР). Цей комплекс джерел дає можливість з’ясувати питання, пов’язані з підготовкою професорсько-викладацького, науково-педагогічного складу для наукових та освітніх установ УСРР (УРСР).
П’ята – документи центральних органів влади. Їхнє опрацювання сприяло неупередженому аналізові радянської політики з формування „нової” інтелігенції в Радянській Україні.
Шоста – матеріали органів законності та правопорядку. Вони дозволили вивчити репресивно-каральні заходи радянського керівництва щодо інтелігенції в УСРР (УРСР).
Опубліковані джерела в дисертації представлено періодичними виданнями того часу, збірниками документів і матеріалів, мемуарною літературою тощо. Вони висвітлюють об’єктивно-історичні реалії кадрового забезпечення середньої та вищої школи УСРР (УРСР). Ці джерела умовно класифіковано на декілька груп.
Перша група містить матеріали періодичної преси. Питання кадрового забезпечення середньої та вищої школи Радянської України були предметом обговорення на шпальтах таких видань, як „Вісті ВУЦВК”, „Комсомолець України”, „Більшовик Полтавщини”, „Соціалістична Харківщина”, „Діло”, „Більшовик (Чернігів)”, „Більшовик”, „Комуністична освіта”, „Комуніст”, „Більшовик України”.
До другої групи джерел належать тематичні збірники документів. Матеріали, що містяться в них, дають можливість документально простежити політику держави щодо викладацьких кадрів середньої та вищої школи Радянської України у 20-ті – 30-ті рр. XX ст. Більшість із них опубліковано у таких збірниках, як „КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК”, „К изучении истории”, „Збірник наказів НКО УСРР”, „XII з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України”, „Индустриализация СССР”.
Третю групу джерел, що містять цінну інформацію для вивчення питань кадрового забезпечення середньої та вищої школи Радянської України 20-х – 30-х рр. минулого століття, представляють статистичні матеріали.
Четверту групу джерел репрезентують опубліковані збірники документів та матеріалів вітчизняних і зарубіжних вчених, що відтворюють події репресій 1930-х років проти освітянської інтелігенції.
Отже, залучена до дисертації джерельна база дозволяє об’єктивно, комплексно і науково розкрити обрану для вивчення тему, вирішити дослідницькі завдання, досягти поставної мети.
Методологія дослідження. Теоретико-методологічну базу дисертації становлять загальнонаукові засади історичного пізнання та конкретні методи фактологічного аналізу. Ключовими є принципи історизму й об’єктивності, а також методи науково-історичного дослідження: проблемно-хронологічний, системно-структурний, ретроспективний та метод порівняльного аналізу тощо. Їхнє застосування дозволило виявити динаміку соціально-професійних змін науково-педагогічної інтелігенції, її кількісного та якісного складу; зіставити освітньо-професійний рівень дореволюційної й радянської інтелігенції; продемонструвати роль і місце такої специфічно радянської форми підготовки науково-викладацьких кадрів, якими були московський і харківсько-київський Інститути червоної професури, а також з'ясувати їхнє значення для виховання республіканської соціогуманітарної науково-педагогічної еліти.
У другому розділі „Будівництво нової радянської школи в республіці та її педагогічно-викладацький склад (1920 – 1930-ті рр.)” розкрито зміни, що мали місце в системі народної освіти УСРР в окреслений період.
Нова радянська система освіти передбачала значне розширення кадрового складу внз, створення системи підготовки нових викладачів та науковців. Цей перехід держава диктатури пролетаріату почасти стимулювала обмеженими заходами щодо поліпшення матеріально-побутових умов інтелігенції, змінами соціального складу викладачів. Особливого значення професорсько-викладацькі кадри набули в період створення й розгортання діяльності галузевих ВНЗ (1923 – 1933 рр.), коли економіка посилено потребувала забезпечення народного господарства спеціалістами. До роботи з перебудови вищої школи залучалися партійні, радянські, господарські й наукові організації. Спектр засобів владного впливу на інтелігенцію в окреслений період був досить різноманітним: нейтралізація, примус, насильство, залучення до різних форм радянської громадської діяльності, поліпшення матеріального становища тощо. Поряд із реорганізацією вищої школи, запровадженням двох типів внз (технікумів та інститутів), синхронно започатковано систему комплектування вищої школи за розкладкою через профспілки, комітети незаможних селян (комнезами – КНС), партійні організації. Запроваджувалася щорічна реєстрація (“чистка”) внз. Було утворено “Асоціацію наукових робітників вищої школи, прихильників пролетаризації”, у статуті якої ставилося за мету уживати всіх заходів для залучення до вищої школи широких робітничих і селянських мас та готувати нових викладачів, які мають пролетарський світогляд. Планувалося здійснити пролетаризацію вищої школи, звільнити внз від невідповідного “баласту”, яким вважалася інтелігенція.
В умовах гострого кадрового дефіциту в школі Радянської України, влада УСРР вдавалася й до масового залучення до педагогічної праці закордонних учителів та професорів – українців, насамперед із теренів Західної України, окупованих II Річчю Посполитою. “Споживацька” політика комуністичної влади щодо закордонних фахівців живилася й поважним кадровим “голодом” усередині СРСР/УСРР, що загострився в перебігу виконання завдань індустріалізації й створення потужного військово-промислового комплексу. У вирішенні цієї проблеми більшовицький режим значною мірою спирався на німецьких інженерно-технічних працівників (ІТП), але використання потенціалу фахівців із західноукраїнських теренів чи еміграції також бралося в розрахунок.
Масова “пролетаризація” системи вищої і середньої спеціальної освіти, запроваджена в 1930-х рр., дала бажані владі наслідки. Питома вага робітників та їхніх дітей у складі студентства 1938 року зросла до 37,2колгоспників – до 20,1%. По технікумах частка робітників зменшилася до 27,1% (за рахунок збільшення робітничої присутності у внз), а для селян – зросла до 55,2%. Натомість частка службовців та їхніх нащадків знизилася до 13,9% у технікумах й 38,2% у внз. 1935 р. обмеження на прийом до вищої школи вихідців із “непролетарських верств” офіційно скасували, хоча фактично вони залишилися. Отже, 1930-ті рр. стали вирішальним етапом “радянізації” інтелігенції. Форсування темпів підготовки спеціалістів відбувалося саме за рахунок “пролетарських верств міста і села”. Таке поєднання містило небезпеку масового створення інтелігенції цілком нового типу – із заниженими/невідповідними професійно-кваліфікаційними якостями й гіпертрофованою увагою до таких аморфних критеріїв, як “відданість справі пролетаріату”, “вірність партії” тощо. Кодекс професійної гідності поступово підмінявся набором ідеологічних кліше, що докорінно змінювало й соціально-психологічний тип інтелігенції.
У 1930-х рр. відбувалося швидке зростання бюрократичного апарату держави, оскільки сувора централізація виробництва й розподілу потребувала колосальної армії чиновництва. Певна частина працівників розумової праці, зокрема й освітян, мігрувала до цього бюрократичного апарату й виходила за межі матеріального чи духовного виробництва, стаючи частиною радянської номенклатури. Тому прикметною рисою радянської дійсності 1930-х років стали перманентні кампанії адміністративного “повернення” колишніх учителів або осіб із фаховою педагогічною освітою до учительської праці, а отже, і перманентної втечі/добровільної міграції вчорашніх учителів зі шкільних посад до спокійніших і престижніших суспільних занять.
Перманентно й широко використовуючи в ідеологічній риториці пропагандистські порівняння “досягнень” радянської адміністрації з часами царату, 1913 р. тощо, комуністична пропаганда одночасно “сором’язливо забувала” про некорисні для себе зіставлення. Адже на підготовку одного фахівця за радянської доби витрачалося втричі-учетверо менше коштів, аніж за дореволюційних часів. До Першої світової війни, зокрема, підготовка лікаря на теренах імперії Романових коштувала щороку 201 крб., а в середині 1920-х рр. – 94 крб. (46,76; педагога відповідно – 207 і 69 крб. (33,3; інженера – 306 та 73 крб.,85
Упродовж 1930-х рр. в Україні було створено не робітничо-селянську інтелігенцію, зокрема й освітню, а лише її сурогат. Спотворений і гіпертрофований “класовий підхід”, покладений в основу формування цієї “нової інтелігенції”, замінив систему професійно-етичних стандартів із загальноцивілізаційних на декларовані “класові”. Це й справді засвідчувало, що сформувалася якісно нова інтелігенція, яка докорінно відрізнялася від своїх попередників не лише характером власної діяльності, а й загальнокультурним та освітнім рівнем, а також “експрес-методами” (назагал) своєї підготовки.
У третьому розділі “Інститут червоної професури (1929 – 1937): у пошуках більшовицької альтернативи “старій професурі” розкрито формування радянських професорсько-викладацьких кадрів, створення та діяльність відповідних установ із їхньої підготовки.
Після переможного для себе завершення громадянської війни радянська влада вкрай потребувала кваліфікованих науковців, викладачів, працівників ідеологічного та радянського апаратів, які б обслуговували потреби панівної партії. Із цією метою було засновано мережу відповідних установ: у Москві – Комуністичну академію, Комуністичний університет ім. Я. М. Свердлова, Інститут червоної професури (далі – ІЧП), Російську асоціацію науково-дослідних інститутів суспільних наук; у Харкові – Комуністичний університет ім. Артема, Український інститут марксизму-ленінізму (1922 – 1931), власний ІЧП, Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН) та ін.
Показово “революційною” символічною назвою, Інститут червоної професури, більшовицька адміністрація свідомо акцентувала на протиставленні “червоних професорів” професорам звичним/нормативним, яких було оголошено “старими”, “буржуазними”.
Республіканський аналог московського ІЧП – харківський (згодом київський) Інститут червоної професури був лише блідою копією московського прототипу, але попри це, створювався з аналогічних владних міркувань і був покликаний обслуговувати політико-ідеологічні та освітньо-пропагандистські потреби Комуністичної партії (більшовиків) України – південно-західної філії всесоюзної ВКП(б).
У вересні 1934 р. ІЧП був переведений із Харкова до нової столиці УСРР – Києва, куди переїхав увесь викладацький склад і слухачі. Із 15 вересня 1934 р. у Києві розпочалися заняття в ІЧП. Інститут червоної професури був вищим навчальним закладом УСРР, головною метою якого компартійне керівництво республіки визначило пришвидшену підготовку висококваліфікованих марксистських кадрів для наукової, викладацької і практичної роботи в народному господарстві та різних ділянках культурного будівництва, у галузі політекономії, “цивільної” історії, історії ВКП(б) й КП(б)У, філософії, радянського будівництва і права та літератури. Новоспечені “червоні професори” були покликані ліквідувати кадровий “прорив” у суспільствознавчій царині, витіснивши звідти рештки старої професури й заповнивши численні вакансії, які утворилися внаслідок голодомору 1932 – 1933 рр., кадрових “чисток”, ініційованих сталінським посланцем П. П. Постишевим і спрямованих, зокрема, проти “скрипниківщини”, “яворщини” та інших численних “націоналістичних ухилів”, особливо небезпечних, на думку московського керівництва, у гуманітарній сфері Радянської України.
До ІЧП приймали членів партії не менше як із трирічним стажем, переважно робітників за походженням (понад 75слухачів) із теоретичною і загальноосвітньою підготовкою в обсязі комуністичного вищого навчального закладу або соціально-економічного внз, які мали достатній досвід керівної партійної, радянської, профспілкової й господарської роботи. Для історико-партійного сектора історичного відділу ІЧП партстаж встановлювався: для робітників за походженням – не менше 8 років, службовців – 10 років та досвід керівної партійної роботи принаймні 5 років.
В атмосфері сталінських репресій 1930-х років керівний, професорсько-викладацький і “рядовий” – слухацький склад Інституту червоної професури при ВУЦВК зазнавав перманентних втрат. Наприклад, у перебігу сфабрикованої ГПУ УСРР 1932 – 1934 рр. “справи” так званої “Української військової організації” були ув’язнені й згодом загинули керівники галузевих (до об’єднання) Інститутів червоної професури та їхні професори П. І. Демчук, В. К. Онишкевич, В. І. Романишин, М. М. Романюк, О. Г. Сарван, М. Т. Чехович, М. В. Чичкевич, страчений 1934 р. вищезгаданий професор-літературознавець А. Річицький та ін.
Восени 1933 р. в УСРР відновили свою роботу університети, які, крім іншого, поступово взяли на себе функції підготовки молодих спеціалістів-суспільствознавців як у процесі навчання, так і через
