Національна академія наук України

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень

УДК 323.1(477)

РИМАРЕНКО Сергій Юрійович

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИЙ ВИМІР

САМОВИЗНАЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО СУБ’ЄКТА

(ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ)

Спеціальність 23.00.05 — Етнополітологія

та етнодержавознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Науковий консультант:

академік НАН України, доктор історичних наук, професор

КУРАС Іван Федорович,

віце-президент НАН України, директор Інституту політичних

і етнонаціональних досліджень НАН України

Офіційні опоненти:

член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук,

професор НАУЛКО Всеволод Іванович,

зав. відділом Інституту археографії НАН України

доктор політичних наук

ОНІЩЕНКО Ірина Григорівна,

професор кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Євро-пейського університету фінансів, інформаційних систем,
менеджменту і бізнесу

доктор філософських наук

СТЕПИКО Михайло Тимофійович,

вчений секретар Національного інституту стратегічних досліджень при Адміністрації Президента України

Провідна установа –

Київський національний університет будівництва і архітектури Міністерства освіти і науки України, кафедра політичних наук

Захист відбудеться “ 9 ” квітня 2002 р. о 14-й годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту полі-тичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Автореферат розіслано “7” березня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

доктор політичних наук Ю. А. Левенець

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Характерною особливістю початку ХХІ ст. є зміцнення такої закономірності, як забезпечення потреб соціальних суб'єктів у самозбереженні, саморозвитку та самореалізації, яка стала загальносвітовим прогресивним явищем. Ця закономірність набула ознак пріоритетної тенденції цивілізаційного розвитку в контексті всебічного розвою нації (етносів), зростання національної самосвідомості, прагнення до самостійності, історичної творчості та самореалізації. На цьому тлі етнічний чинник як невід’ємна складова етнонаціональної політики стає однією з магістральних ліній трансформації суспільства, що означає відображення зміни підходу до етнічності, її ролі у системі етнонаціональних відносин. Такий підхід дає змогу поєднати проблематику самовизначення особи, нації та держави з основоположними цінностями демократії і громадянського суспільства.

Зростання ролі етнонаціонального чинника у житті сучасної України об’єктивно спричинило підвищення наукового і практичного інтересу до вивчення етнополітичної та етнодержавницької сфер, що висуває перед вченими-суспільствознавцями завдання розгортання фундаментальних досліджень з цієї проблематики.

Останнє десятиліття ознаменоване активним теоретичним осмисленням широкого спектра проблем, пов’язаних з етнонаціональною проблематикою (етно- і націогенез, етнічна теорія, етнонаціональна політика, національна самосвідомість та національна ідея, етнічна само-ідентифікація, етнічне підприємництво, конфіктуюча етнічність та ін.). Становлення сучасних вітчизняних наукових шкіл етнології, етнополітології та етнодержавознавства, поява цілої низки ґрунтовних видань (монографій, енциклопедій, довідників) стали свідченням помітного зрушення у соціально-гуманітарних науках. Водночас у сучасних умовах дедалі актуалізувалася проблема забезпечення умов для особистісного та групового самовизначення, яка тісно пов’язана з необхідністю побудови в Україні громадянського суспільства, гарантування індивідуальних та колективних прав громадян, збереження самобутності етносів, національних меншин.

Новий підхід до етнонаціональної сфери полягає у сприянні унезалежненню особи, життєдіяльності української нації, розбудові національної держави, задоволенню специфічних інтересів і потреб усіх громадян України, етнічних груп, повному подоланню будь-яких привілеїв та зверхності на національному ґрунті, втіленню в життя універсальних прав людини, політико-правовому забезпеченню демократичного розвитку етнічних спільнот.

Відтак першочерговою є потреба наукового осмислення проблем етнонаціональної самоорганізації, формування соціальних орієнтирів, розв’язання суперечностей у сфері міжетнічних відносин, власне, подальшого наукового пошуку у сфері етнонаціонального самовизначення та самозбереження.

Етнонаціональне самовизначення і самореалізація особи, нації та держави є інтегральною характеристикою процесу націостановлення та розбудови держави й могутньою підоймою соціально-економічних, політичних і культурних перетворень. Проблема набуває особливого значення і тому, що досі нез’ясованими залишаються не тільки характер взаємовідносин особи нації та держави, а й параметри системи світо-глядних координат-регуляторів людських взаємин та поведінки в середовищі соціуму, нації, в політичному, державотворчому процесі та інших царинах життєдіяльності сучасного українського суспільства.

У запропонованій дисертантом постановці нагальна для сучасного українського суспільства проблема досі не досліджувалася, хоча окремі елементи самовизначення й самореалізації соціального суб’єкта віддавна цікавили дослідників. Пропонована дисертація є першим системним дослідженням, присвяченою комплексному синтетичному розгляду самовизначення як соціальної установки людей та волевиявлення нації і держави. При цьому дисертант виходить з того, що самовизначення особи, нації та держави є однією з ключових умов успішного здійснення в Україні трансформаційних зрушень, а отже — прискорення модернізаційних процесів в українському суспільстві, його консолідації, забезпечення стабільного і поступального розвитку держави, становлення громадянського суспільства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов’язаний з теоретичною розробкою таких планових наукових тем: “Національна інтеграція у полікультурному суспільстві”, що здійснювалася відділом етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (1998–2001 рр.); “Етнодержавознавство: структура, принципи, теоретико-методологічний інструментарій, функції”, що розроблялася відділом історико-полі-тологічних досліджень держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України (1996–1998 рр.).

У 1995 – рр. дисертант брав участь у розробці наукової проблеми “Федералізм та реформування державного устрою в Україні” Міжнародної ради з дослідження та обмінів (США). У 1997 р. отримав грант на дослідження проблеми “Права людини, права нації та національних меншин” у рамках пріоритетного наукового напряму “Наукові проблеми розбудови державності України” (науковий напрям № Міністерства у справах науки та технологій). Брав участь у розробці міжнародного дослідницького проекту “Раси та етнічність у сучасному світі” (Зальцбург, Австрія, 1998–1999 рр.). З 1999 р. є членом авторського колективу центру з дослідження етнічних відносин Варвікського університету (Велика Британія).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб виявити закономірності, тенденції, особливості самовизначення особи, нації та держави як факторної передумови суспільного поступу, трансформації українського суспільства у контексті сучасних цивілізаційних процесів.

При розгляді проблеми автор керувався об’єктивною потребою категоризації явищ та подій, що виникли на пострадянському просторі, необхідністю пошуку адекватних термінів та понять, концептуалізації етнонаціональної сфери у ситуації динамічних змін та політичної творчості.

Виходячи з мети дослідження поставлені такі завдання:— 

виявити сутнісні ознаки і принципи самовизначення, з’ясувати причинно-наслідкові зв’язки, співвідношення можливостей і дійсності, випадковості та необхідності у використанні суверенних прав особи, нації та держави;—

проаналізувати основні ідеологеми, які пов’язані з дослідженням заявленої теми, виявити їхнє спільне “поле” — етнонаціональний чинник, етнокультурний вимір суспільного розвитку;—

розкрити етнополітичний аспект громадянського становлення людини через верифікацію етнонаціонального чинника як одного з основних факторів людської життєдіяльності;—

розробити гуманітарні критерії для виміру взаємовідносин між особою, нацією та державою, визначивши роль останньої як засобу і механізму забезпечення життєдіяльності людини та суспільства;—

визначити характер трансформації етнічної ідентичності в умовах демократизації та прагнення народів до державного унезалежнення, з’ясувати роль особистісного та національного у процесі державного будівництва;—

розкрити співвідношення національного самовизначення та державного суверенітету, визначити формулу етнонаціонального самовизначення і громадянської злагоди.

Методологічна основа дисертації та методи дослідження. У дисертації зроблено акцент на етнологічному світогляді, системному програмно-цільовому підході на основі єдності політичного та історичного, теорії і практики, наскрізно пронизаних феноменологічною, герменевтичною та екзистенційною діалектикою. Спираючись передусім на вітчизняну теоретико-методологічну спадщину, дисертант у своїй роботі виходить із синергетичного світорозуміння і методологічного плюралізму, використовує методи, які пропонує синергетика (теорія самоорганізації), а сам аналіз ґрунтується на системному та інформаційному підходах як фундаментальних методах наукового пізнання суспільства, процесів його самоорганізації.

Застосовуються методи, властиві водночас емпіричному і теоретичному рівням наукового пізнання (спостереження, абстрагування і порівняння, аналіз і синтез, індукція і дедукція, історичні й логічні методи), а також характерні для теоретичного аналізу (сходження від абстрактного до конкретного, теоретичне моделювання, аксіоматичний метод та ін.).

Використовуються водночас соціологічний і структурно-функціо-нальний методи, а також методи композиційного аналізу понять і порівняльного аналізу однойменних понять. Залучаються і синтезуються такі методи, як еволюційно-історичний, соціологічний, структурно-функціональний, компаративістський (порівняльний).

Об’єктом дисертаційного дослідження є реальний стан самовизначення особи, нації та держави у контексті людинотворчих, націотворчих та державобудівничих прагнень до стабільного і поступального розвитку Української держави, трансформації суспільних відносин.

Предмет дослідження — суспільні, етнонаціональні, особистісні чинники самовизначення соціального суб’єкта і становлення поліетнічного суспільства, тобто — розбудови суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової Української держави.

Наукова новизна дисертації зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. Вперше здійснено комплексний етнополітологічний та етнодержавознавчий аналіз самовизначення особи, нації та держави у контексті сучасних політичних процесів в Україні й світі. В межах здійсненого автором дослідження отримано результати, які мають наукову новизну:

1. Сформовано теоретичну конструкцію наукових знань про самовизначення. Розроблено цілісну концепцію етнонаціональної детермінованості самовизначення соціального суб’єкта.

2. Самовизначення розглянуто як цілісність людини (особистості), сконсолідованість нації як національного, етнокультурного, етнополітичного “тіла”, як “розбудованість” національної держави. Розкрито всебічну єдність та розмаїття світу, всіх його ланок (етнічних, класових, конфесійних, расових, мовних тощо).

3. Виявлено закономірності процесу самовизначення особи, нації та держави, ступінь їх “зрілості”, внутрішні зв’язки (загальні та специфічні), основні пріоритети. Визначено типи та методи етносамоорганізації, форми і рівні етнонаціонального, етнополітичного самовизначення людини, нації та держави.

4. З’ясовано взаємовплив між особою, нацією і державою. Акцентується увага на вагомості, актуалізації етнонаціональних аспектів у розвитку громадянського суспільства, яке, попри інше, включає в себе як ідеї національного відродження, так і самозбереження народів.

5. Сформульовано положення про роль персоноцентристського чинника, при використанні якого домінує визначення самоцінності і неповторності людини, що є абсолютною універсальністю; з акцентом на особистий світ людини, потребу повернення їй гідності та самоповаги.

6. Проаналізовано форми самовизначення особи (особистісної самоідентифікації) на етнонаціональному ґрунті, обґрунтовано концепцію особи безпечного типу та концепцію суспільної безпеки в їх цілісному взаємозв’язку та взаємозалежності.

7. Обґрунтовано розуміння національного самовизначення як певної якості самостійного етносоціального організму, що відображує собою суверенізованість та самосуверенізованість високорозвиненого етносу (нації). Сформульовано положення про державне самовизначення як форму практичного втілення державного суверенітету, принцип організації та управління державною владою.

8. Обґрунтовано понятійний апарат етнонаціонального самовизначення. Запроваджено до етнополітологічного інструментарію низку нових понять, з’ясовано їхні функції та націотворча роль, запропоновано їхню характеристику, змістовне наповнення.

9. З’ясовано комплекс впливу особистісного та державницького буття на етнонаціональну сферу, з одного боку, визначення ролі етнонаціонального чинника у всебічному розвитку особи та держави — з іншого. Сам етнонаціональний чинник розглянуто у контексті політизації етнічності на рівні особи та нації (етносу), проаналізовано його роль у внутрішньодержавних та міждержавних відносинах. Державотворчі ж процеси розглядаються у контексті їх реального впливу на особу та націю, глибинного взаємозв’язку з особистотворчими та націотворчими процесами.

10. Обґрунтовано положення про групове право (“мінімум прав етнічних груп”), про оптимальне співвідношення прав людини та прав етносів, взаємодоповнюючий симбіоз індивідуальних та групових прав, з’ясовуються умови для особистісного та групового самовизначення. Уточнено принципи, мету, пріоритети державної етнонаціональної політики в Україні з акцентом на одночасне забезпечення прав людини (національних прав), нації та національних меншин, єдності багатонаціонального українського народу. У національній політиці поряд з патерналістичною лінією одержавлення етнічного чинника виокремлено нову паритетну лінію — роздержавлення етнічної сфери на основі взаємодії, взаємозбагачення, громадянського забезпечення прав етнічних груп.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення і висновки дисертації створюють реальну базу для подальшого поглибленого дослідження етнонаціональної царини суспільного буття, розробки концептуальних засад державотворення і національного будівництва, доопрацювання Концепції етнонаціональної політики Української держави, вироблення прогностичних моделей етно-політичного розвитку держави в цілому та її регіонів зокрема. Авторські концептуальні підходи можна використати у законотворчій, практично-політичній діяльності, у тому числі при експертних оцінках ситуацій, пов’язаних з аналізом сучасних етнополітичних процесів; при підготовці загальних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, написанні підручників і навчальних посібників; при реалізації планів навчально-виховної роботи.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, яка містить отримані автором результати, що забезпечують розв’язання важливої теоретично-прикладної проблеми в межах здійснення нових розробок у галузі етнополітології та етнодержавознавства. У дисертації не використовуються ідеї і розробки, що належать співавторам О. Антонюку, М. Вівчарику, І. Іванченку, В. Ігнатову, О. Карту-нову, І. Кресіній, І. Курасу, О. Мироненку, Л. Нагорній, Ю. Римаренку, М. Ходаківському, Л. Шкляру, М. Шульзі.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Окремі наукові аспекти проблеми були апробовані автором у виступах на наукових конференціях, круглих столах і семінарах: “Ukraine and Poland: Reflection on the Postwar Past and Relation after Communism” (Бостон, США, 1995); “The Russian Political Reforms: Some Different Evaluations” (Кембридж, США, 1995); “Society in Cross-cultural Study” (Пітсбург, США, 1996); “Former Soviet Union: Democracy or Authoritarity” (Нью Джерсі, США, 1996); “Association for the Study of Nationalities. 2nd. Convention” (Нью Йорк, США, 1996); “Pluralism versus Nationalism: A Difference in Psychopolitical and Historical Interpretation” (Софія, Болгарія, 1996); “American Association for Advanced Slavic Studies, 27th. National Convention” (Вашингтон, США, 1996); “Redefining the Meaning of Sovereignty” (Moscow, Russia, 1996); “Racism, Xenophobia and Ethnic Conflicts” (Чертоза ди Понтіано, Італія, 1996); “Association for the Study of Nationalities. 3d. Convention, Towards Europe or Eurasia? The Future of Post-Communist States” (Нью Йорк, США, 1997); “Reassessing the Transition: Democracy, Market and the Nation” (Нью Йорк, США, 1997); “American Association for Advanced Slavic Studies. 28th. National Convention” (Бостон, США, 1998); “Regional Security in Global Aspects” (Лондон, Велика Британія, 1997); “Moscow: The Next Crisis” (Сієна, Італія, 1997); Salzburg Seminar “From Melting to Mosaic” (Зальцбург, Австрія 1998); “Nationalism, Identity and Minority Rights” (Брістоль, Велика Британія, 1999); “The Hague Appeal for Peace” (Гаага, Нідерланди, 1999); “American Association for Advanced Slavic Studies. 32th National Convention, Washington, D.C., 2001”; теоретичному семінарі “Нація і держава, Європейський досвід і українські перспективи”, (Київ, 1993); наукових конференціях “Соціальні тенденції та військові конфлікти” (Київ, 1995); “Безпека у мультиетнічному світі” (Одеса, 1996); “Проблеми регіональної безпеки у Східній та Центральній Європі” (Київ, 1997); “Націоналізм у Східній Європі: Порівняльний аналіз” (Київ, 1997); “Зміни у плюралістичному суспільстві” (Київ, 1997); “Мультикультуралізм: міжнародні перспективи” (Київ, 1997); “Регіо-нальна еліта та регіональна етнополітика” (Київ, 1998); “Етнічність, націоналізм та демократія” (Київ, 1998); “Моделі міжетнічних взаємин у державах Європи і в Україні” (Київ, 1999); “Етнополітичні конфлікти у пострадянському просторі” (Київ, 1999), “Геополітичне значення етнополітичних процесів в Україні та українському зарубіжжі” (Київ, 2000).

Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані при читанні авторського спецкурсу у Гарвардському, Джоржтаунському (США) та Центральноєвропейському (Угорщина) університетах.

Публікації. Результати дисертації опубліковано в індивідуальній монографії, 11 колективних працях, 2 брошурах, 62 статтях у збірниках наукових праць, зокрема, в зарубіжних англомовних виданнях, енциклопедіях.

Структура дисертації. Складність проблем, що підлягають дослідженню, їхня різноплановість зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація загальним обсягом 432 сторінки складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (276 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження обраної теми дослідження, що зумовлюється цілим комплексом суспільних чинників сучасного світового розвитку, які мають як міжнародні, так і українські виміри. Визначено його мету, завдання, методологічні засади, його об’єкт і предмет, наукову новизну отриманих результатів, їхнє теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію.

Розділ перший “Історіографія та методологічні засади дослідження проблеми” складається з чотирьох взаємно пов’язаних між собою підрозділів.

У першому з них “Концептуальне осмислення деяких проблем самовизначення у зарубіжній та вітчизняній літературі” звертається увага на те, що впродовж останнього десятиріччя як за кордоном, так і в Україні зросла увага до дослідження проблем етнонаціонального розвитку суспільства, відбувається подальша переоцінка досі поширених етнополітичних концепцій і теорій.

Дисертант певною мірою спирався на праці “метрів” світової етнологічної та етнополітичної думки Дж. Армстронга, Ф. Барта, Ж. Барте-лемі, С. Бочнера, П. Браса, Дж. Брейлі, С. Гантінгтона, Е. Геллнера, І. Гердера, І. Глейзера, М. Гроха, В. фон Гумбольдта, К. Дойча, Е. Дюркгейма, Г. Еллінека, Р. Емерсона, О. Карер-д’Анкос, Г. Кона, У. Коннора, К. Леві-Стросса, Д. Мойніхена, Дж. Ротшільда, У. Самнера, Е. Сміта, П. Сорокіна, Л. Снайдера, В. Таджфела, Х. Тріандіса, Ф. Фукуями та ін.

Автор проаналізував праці відомих зарубіжних вчених, що у нашій країні ще не розглядалися. Дисертант поділив ці роботи на групи. Перша — загальнотеоретичні проблеми процесів самовизначення (С. Бертінг, А. Вінсент, Л. Кіллен, В. Кімліка, Д. Копп, С. Лінц, С. Медоуз, Д. Міллер, Г. Мюррей, Й. Фрезер, Х. Ханнум та ін.). Другу групу зарубіжних публікацій складають роботи, присвячені питанням етнічності (Р. Алба, У. Альтерматт, П. Брас, Р. Дженкіс, А. Кінг, Т. Піккет, Д. Скотт, М. Сміт, В. Сафран та ін.), третю групу — роботи, присвячені проблемам націоналізму (Д. Алтер, Б. Андерсон, П. Гільбері, Е. Гобс-баум, П. Гренфельд, Д. Келланс, Т. Наірн, Д. Снайдер, Д. Холл), четвер-ту — праці, присвячені етнічній (національній) ідентичності (Г. Айзекс, М. Бальцер, Л. Горовиць, Н. Гутнік, Р. Дженкінс, Р. Емерсон, Ф. Ерік-сон, С. Морсе, Л. Романуччі-Роз). П’яту групу праць складають роботи, присвячені взаємовідносинам нації та держави (Д. Барак, Д. Вернон, Д. Делорс, Ф. Геллер, С. Коллун, Л. Коен, М. Левін, Д. Пратт, К. Росс, А. Сміт, Б. Шеффер Г. Фюллер). І, нарешті, у шосту групу входять праці, присвячені етнорегіональним, інтеграційним проблемам (Д. Бартон, Д. Беннет, Т. Карр, М. Лінд, А. Лейпхарт, Д. Редісон, А. Саід, Т. Сіск, Р. Штафенхаген).

При опрацюванні вищевказаних та інших робіт західних дослідників дисертант своє завдання вбачав не в імітації, використанні кальок та відвертих запозичень західних концепцій, а в оперті на ті розвідки, що відрізняються новизною, доброякісністю, певною прогностичною сміливістю, демонструють високого рівня теоретич-ність.

Для мети даного дослідження проаналізовано також зарубіжні та вітчизняні енциклопедії та словники на предмет з’ясування найвживаніших термінів та визначень, які використовуються при обґрунтуванні та дослідженні загального процесу самовизначення та його складових.

Високопрофесійними та розгорнутими, на наш погляд, є дослідження, здійснені в останні роки в Російській Федерації, які стосуються таких важливих проблем як етнічність, етнічна (національна) самоідентифікація, державний суверенітет та права людини, конфліктологія суспільних відносин та ін. (праці Р. Абдулатіпова, Ю. Арутюняна, А. Ахієзера, С. Валентея, М. Губогло, Л. Дробіжевої, В. Зоріна, В. Іванова, В. Іл’їна, В. Козлова, В. Кудрявцева, Н. Лебедєвої, О. Лукашової, В. Михайлова, В. Михальової, О. Міллера, Ю. Мнацаканяна, Е. Паїна, А. Панаріна, Е. Позднякова, А. Празаускаса, Ю. Семенова, Г. Солдатової, Е. Степанова, А. Сусоколова, В. Тішкова, та інших етнологів, політологів, етнополітологів та правознавців).

З монографічних видань найбільшу цінність для нашого дослідження становлять праці попередніх поколінь українських вітчизняних учених, які певною мірою торкалися проблем самовизначення особи, нації та держави. Це перш за все роботи Д. Антоновича, О. Бочковського, В. Винниченка, М. Грушевського, С. Дністрянського, М. Драгоманова, М. Костомарова, Р. Лащенка, В. Липинського, С. Рудницького, В. Ста-росольського, С. Томашівського, І. Франка, Д. Чижевського, С. Шелу-хіна, А. Яковліва. В них, зокрема, підкреслюється значення самостійної Української держави як опори духовної самовизначеності та усамостійнення українців.

Не менше значення мають й роботи таких вітчизняних учених як Г. Ващенко, В. Вернадський, Ф. Вовк, Б. Грінченко, Д. Дорошенко, С. Єфремов, Т. Зінківський, Б. Кістяківський, А. Кримський, В. Кубійо-вич, О. Оглоблін, Ю. Охрімович, Н. Полонська-Василенко, О. Потебня, М. Чубинський, що залишили у спадок цікаві думки щодо етнонаціональної, ментальної сфери людського розвитку. Чимало оригінальних ідей з етнополітологічної та етнодержавознавчої проблематики виявлено у роботах зарубіжних науковців українського походження: Л. Білецького, А. Білинського, Ю. Вассияна, Б. Вінара, Т. Гунчака, А. Жуковського, В. Ісаєва, Р. Кіся, В. Когута, Б. Кравченка, Т. Кузьо, О. Кульчицького, Б. Крупницького, В. Кучабського, І. Лисяка-Рудницького, І. Мірчука, О. Мотиля, М. Павлишина, Я. Пеленського, Е. Пізюра, О. Потічного, О. Пріцака, М. Прокопа, Л. Ребета, Л. Рудницького, Ф. Сисіна, Р. Соль-чаника, О. Субтельного, Ю. Шереха, Р. Шпорлюка. У цьому контексті дисертант вбачав своїм завданням простежити українську теоретичну традицію та спробувати продовжити її у контексті обраної проблеми.

В останні роки в Україні відбулися досить таки жваві дискусії та серйозні переоцінки всередині суспільствознавчих наук стосовно етнонаціонального буття. При цьому поряд з традиційною етнографією утвердилися фундаментальні теоретичні етнологічні дослідження (В. Борисен-ко, В. Горленко, С. Макарчук, В. Наулко, А. Пономарьов та ін.). Звертає на себе увагу й те, що протягом 90-х років в Україні конституювалися як повноправні наукові напрями: етнофілософія (В. Андрущенко, С. Гра-бовський О. Забужко, В. Коцюбинський, В. Кремень, В. Лісовий, А. Кудряченко, М. Мокляк, Ю. Павленко, Б. Попов, Ю. Римаренко, М. Степико, Н. Хамітов та ін.); етнополітологія (В. Євтух, О. Картунов, І. Курас, О. Майборода, Л. Нагорна, М. Пинчук, В. Потульницький, В. Трощинський); етносоціологія (А. Орлов, Б. Парахонський, В. Скура-товський, В. Черниш та ін.); етнопсихологія (О. Нельга, В. Павленко, Т. Руд-ницька, М. Шульга та ін.); етнокультурологія (С. Вовканич, В. Горський, С. Грабовський, І. Дзюба, М. Жулинський, В. Нічик, В. Танчер, І. Шаб-лій та ін.), етнолінгвістика (Ю. Жлуктенко, В. Руса-нівський, О. Тара-ненко, О. Ткаченко); етноконфліктологія (В. Бекеш-кіна, С. Головаха, О. Маруховська, Г. Перепелиця, М. Пірен, А. Пойчен-ко та ін.); етноетика (В. Пазенок, М. Попович та ін.); етнодемографія (С. Пирожков, І. Прибиткова та ін.).

У розробках вищевказаних та інших дослідників дедалі більше прослідковується відмова від ідеологічної заданості при вивченні етнонаціональних проблем. Вони досить таки схильні до теоретико-методологічних рефлексій і беруть участь у науковому дискурсі досить таки фахово.

Використовуючи набутки сучасних українських учених, дисертант відштовхується і від етнодержавознавства — нового напряму наукових досліджень, щойно започаткованого в Україні (Ю. Римаренко, І. Курас, О. Антонюк, І. Варзар, М. Вівчарик, І. Іванченко, В. Ігнатов, І. Кресіна, О. Куць, Ю. Куц, В. Медведчук, О. Мироненко, М. Мокляк, П. Надолішній, В. Нікітюк, М. Обушний, І. Онищенко, І. Панібудьласка, В. Ребкало, В. Скуратовський, Ю. Шемшученко, Л. Шкляр, М. Шульга та ін.), до якого має честь належати і дисертант.

На основі аналізу та систематизації досягнень попередників автор зафіксував у дослідженні та всебічно обґрунтував гостру потребу подальших теоретичних новацій та доктринальної переоцінки як у науковому співтоваристві, так і у практиці здійснення етнонаціональної політики, зокрема, Української держави на етапі її трансформації та модернізації.

У другому підрозділі “Парадигмальні аспекти вивчення самовизначення” основну увагу звернуто на реалізацію необхідності вироблення нових теоретико-методологічних підходів та принципів дослідження самовизначення особи, нації та держави.

Дисертант вважає за доцільне керуватися при цьому п’ятьма пара-дигмами: особистісно-гуманістичною, синергетичною, етнонаціональною, (духовно-культурною), національно-державницькою та конфліктологічною (парадигма безпеки).

Особистісно-гуманістична парадигма дедалі більше відображує розгляд людини як мікромоделі соціуму, унікальну особистість, певний етнотип, що й забезпечує мотивацію як національного вибору особи, так і етнонаціонального відродження загалом. Тобто проблема людини починає ставати тим вузловим пунктом, до якого мають “стягуватися” практично всі наукові дослідження.

Для нашого дискурсу вкрай важливим є акцент на персоноцентристську (людиноцентристську) традицію з її діяльнісно-індивідуальним типом мислення, акцентом на таку тактику саморозвитку, яка базується на повазі до прав та свобод людини та її самовизначення. Саме особистісна парадигма передбачає процес “суверенізації особи”, з одного боку, вичленування людського виміру у лоні як національного, так і державницького, з іншого, наповнюючи ці процеси людським “матеріалом”, гуманізуючи їх. З цієї точки зору варто втілити принаймі дві гармонії — гармонію внутрішнього світу людини та гармонію взаємовідносин особи і соціуму. Особистісно-гуманістичний вимір має перевіряти національне та державницьке на “міцність”, передусім — відповідність параметрам цивілізаційного розвитку як нації, так і держави.

Вкрай важливим є також використання інструментально-мето-дичного інструментарію синергетики, який дає змогу зрозуміти глибинний взаємозв’язок самовизначення соціального суб’єкта з етнонаціональним буттям. Самовизначення людини, нації та держави визначається соціальною самоорганізацією. Системний підхід виявляється вкрай важливим при етнополітичному аналізі становлення та розвитку політичного світу як системної цілісності, коли, наприклад, нація розглядається як певна структурованість, упорядкованість суспільства, держави. Самоорганізація у даному контексті розглядається як спосіб функціонування будь-якого організму, тобто як прагнення до самозбереження, самоутвердження та самовизначення.

До самоорганізаційних засад народів слід віднести властивість державотворення або формування ускладненої самоорганізаційної форми, особливо коли провідну роль починає відігравати свідомісний рівень самореалізації, завдяки якому формуються національні ідеї та ідеали, вибудовуються національні стратегії і проекти етнонаціонального буття. Що ж до етносистеми, то у дисертації наголошується на вагомості структурних теорій аналізу етнонаціональних відносин, що регулюють саму етнічність у зв’язку з характеристиками соціальної структури.

Нарешті, самовизначення розглядається як своєрідний каркас, що усталює глибинний зв’язок особи, нації та держави, як своєрідна система людинотворення, націотворення та державотворення. З цієї точки зору етнонаціональні спільноти володіють цілим арсеналом засобів самоорганізації, які у дисертації поділяються на форми, типи і моделі залежно від історичного та геополітичного контексту, цивілізаційних стадій та умов розвитку.

Розкриваються поняття “рівень”, “тип” та “модель” етноорганічних систем, наголошується на їх етнозберігаючі та етнозахисні функції, завдяки яким сама етнічність із зовнішніх атрибутів ідентичності переноситься у внутрішній світ особистості. Виходячи із вищевикладеного, стверджується, що, скажімо, державність виконує низку функцій, необхідних для повноцінної життєдіяльності етнополітичного організму. Головними з них є статусна, захисна, стратегічна, фільтруюча та репрезентативна.

Етнонаціональна парадигма є стрижнем нашого дослідження, виходячи передусім з того, що історично світ склався як сукупність соціокультурних територіальних спільнот. Саме ж самовизначення при цьому виконує функції згуртування, інтеграції та етнічної мобілізації соціальних спільнот людей, зокрема — етнонаціональних і має стати глибоким переконанням людей. Акцент на етнонаціональний вимір дає можливість розглянути процес “вкорінення” етнічних (національних) чинників у життєдіяльність людини та нації, у політику тієї чи іншої держави, коли і людина, і етнос (нація), і держава знаходять нарешті своє специфічне, щоправда, місце у, так би мовити, етнічній (національній) ніші.

Розглядаючи проблеми етнічної ідентичності, автор звертав увагу на особистісний та груповий рівень її функціонування, потребу подальшої розробки загальної концепції формування етнічної та/чи національної самоідентифікації, моделювання так званого “етнічного коду”.

Провідною ідеєю при визначенні сутності духовно-культурної парадигми є думка про те, що саме в умовах етнічного ренесансу стимулюється ідея внутрішньої етнокультурної орієнтації, підвищується роль етнокультурних зв’язків в ім’я етнополітичної мобілізації, максимального використання етнокультурної акцентації, впровадження позитивної етнічної ідентичності.

Зрештою, мета, так би мовити, етнічної (національної) людини, етносу, нації загалом — зберегти свою національно-культурну означеність, цілісність як етнофору, а акцент на етнокультурній парадигмі дає змогу глибше дослідити власне етнонаціональне буття, зокрема — життя етноспільнот, зумовлених і регламентованих етнокультурою, визначити саму національну ідею як феномен етнокультурної природи і призначення. А у щільному сполученні з етнонаціональною парадигмою, духовно-культурне виступає як система соціально-економічних, морально-етичних та етнокультурних засад, що сприяють формуванню національних інтересів як джерела культуротворення. Культурна ж сфера життя нації, різноманітність і особливість її духовно-культурного розвитку стали лейтмотивом авторського підходу, відбитого у відповідних концептуальних наробках, термінах та визначеннях, наведених у дисертації.

Значну увагу у вищевказаному підрозділі приділено розкриттю структурних критеріїв стійкості етносу, до яких належать, передусім, духовно-культурне буття, дослідженню проблем культурно-етнічної адаптації, що виникають у процесі самовияву та самореалізації особи у системі етнонаціональних відносин, під впливом чинників етнічної (національ-ної) культури, способу життя етнічної спільноти. Нація ж при цьому виступає конструктивним чинником людської життєдіяльності, її духовно-культурної означеності, що втілюється у своєрідному національно-ціннісному зрушенні людини, завдяки якому й визначається її національний статус, а людина нарешті стає не лише об’єктом, а й суб’єктом національного, духовно-культурного розвою.

Для розуміння та розв’язання проблем самовизначення велике значення має національно-державна парадигма. Етнонаціональне буття розглядається у дисертації як важливий державотворчий чинник, що надає державі “вкоріненості” у життя етносу (нації), а національному поступу — яскраво вираженої державницької спрямованості. Крім того, особа з її етнонаціональними устремліннями стає людиною “етно-політичною”, “етнодержавницькою”. Зрештою, національно-держав-ницька ідея, як ми її розуміємо, це — реалізація української мрії, поки що не витребуваного українського конституціоналізму, органічне поєднання власне національного відродження з національно-державним будівництвом. Саме ця парадигма має бути покладена в основу концептуального ядра стратегії розвитку України як духовна і моральна квінтесенція національно-державницької свідомості всього українського народу, як утвердження української нації у своїй духовній єдності та моральній відповідальності, вироблення нових орієнтирів діяльності, нових принципів формування громадсько-політичних структур і стосунків.

Розгляд проблеми самовизначення особи у контексті національно-державницької парадигми дає змогу зорієнтувати її на вагомість дослідження принципів, норм, установок, ідеалів, цілей, що прийнятні для всіх громадян держави, реальної участі у забезпеченні цілісності та міцності держави, консолідації нації, етнополітичного та етнокультурного піднесення.

Етноконфліктологічна парадигма дає змогу глибше розібратися з проблемами, які ятрять душу сучасної людини у пострадянському просторі, збагнути набутки нової галузі суспільного знання — конфліктології міжетнічних відносин, що вивчає, зокрема, такі феномени, як маніфестні форми етнічної мобілізації, етнічне насильство влади, типологію етноконфліктів.

Важливим уявляється використання набутків такої важливої парадигми змін, як парадигма безпеки, яка розглядається нами як засіб самозбереження поліетнічного світу як системної цілісності в умовах, коли саме людина, сім’я та етнос стають ядром особистої, державної, національної та колективної (міжнародної) безпеки. Наголошується на тому, що ця вісь відображується у масовому етнополітичному пробудженні людства.

У дисертації запроваджено і поняття “етнополітична безпека”, яке визначається як стан безпеки всього етнополітичного життя кожної особи та етносу, забезпеченість етнонаціональних, етнополітичних прав і свобод засобами державного регулювання етнополітичної сфери. Визначаються чинники та умови забезпечення етнополітичної безпеки, наголошується на вагомості проблем етнокультурної безпеки, безпеки етнокультурної ідентичності, викладається авторське ставлення до етнонаціоналізму.

У третьому підрозділі “Підходи, методи, поняттєво-термінологіч-ний інструментарій” зазначається, що взаємозв’язок та взаємодія системи понять, різні концептуальні положення визначають структуру теоретичного знання, способи і методи їх внутрішньої організації (самоорганізації).

У контексті нашого дискурсу теоретична конструкція системи наукових знань про самовизначення більш повно розкривається при аналізі взаємозв’язків з іншими системами знань: а) про людину як абсолютну, універсальну цінність; б) про народ як соціальну спільність людей; в) про націю як історичну форму розвитку суспільства як суб’єкта національних інтересів, потреб і цінностей, як носія права на самовизначення, на самообмеження; г) про державу та її форми як способу етносамоорганізації.

Визначаються соціальний підхід до етнонаціонального самовизначення, його розгляд як принципу демократичних відносин між людьми, народами (націями) та державами, вимоги філософського аналізу принципів суперечності, історичності об’єкта та суб’єкта.

Компаративний (порівняльний) метод, наприклад, дає змогу уникнути етноцентризму та державоцентризму, знаходити оптимальні моделі етнополітичного та етнодержавницького вдосконалення, уникнути так званої вестернізації — хворобливої підміни минулої системи цінностей імпортною — глобальних, уніфікованих установок та моделей. Еволюційно-історичний підхід (метод), що використовується у дисертації, дав змогу визначити ступінь “зрілості” особи, нації і держави на тому чи іншому конкретно-історичному етапі у контексті етнонаціональних та загальноцивілізаційних закономірностей, історичного етнонаціонального поступу.

Завдяки етносоціологічному методу акцентується увага на формування нової етносоціальної суб’єктивності і в Україні, визначаються напрями її формування, обґрунтовується нова система відносин на макросоціальному рівні, вичленовуються тенденції, які сприяють етносоціальному розвитку.

Етнополітологічний та етнодержавницький підходи (методи) є багатопотенційним способом наукового пізнання, системою методик, засобів та інструментів, методологією організації дослідження етнонаціональної, етнополітичної сфери людського буття. У дисертації використано також й інші методи пізнання людинознавчої, етнонаціональної, етнодержавницької сфер — етнофілософський, етноісторичний, етноекономічний, етнокультурологічний, етнорегіональний, управлінський.

Важливою для розуміння самовизначення є правова рефлексія, яка безпосередньо “виходить” як на людину, так і на націю та державу. Критично-конструктивний аналіз праць зарубіжних і вітчизняних вчених, акцент на цілісне бачення соціального буття в його матеріальній і духовній єдності дають змогу по-новому трактувати низку ключових положень етнології, етнополітології та етнодержавознавства, зокрема у контексті самовизначення соціальних суб’єктів. Причому категорія “національне самовизначення” належить до базових, оскільки вона пронизує як людські потреби, так і національні та державні інтереси.

Визначається “горизонтальна” та “вертикальна” ієрархії самовизначального дискурсу, що дає змогу побудувати систему базових та “допоміжних” понять. До “вертикальної” можна віднести такі фундаментальні, ключові поняття, як “особа”, “нація”, “держава”, що кореспондують з більш широким поняттям “самовизначення особистісне, національне та державницьке”. “Горизонтальний” підхід складається з тих чи інших видів самоутвердження, адекватних суспільним сферам діяльності самої особи, нації (народу) та держави.

Міждисциплінарна матриця дослідження містить у собі відповідний понятійний ряд, онтологічний та гносеологічний зріз етнонаціональної, етнополітичної та етнодержавницької проблематики. Визначаються, наприклад, такі поняття, як “світ” та “порядок”, вводиться у науковий обіг таке поняття, як “національний порядок”, під яким розуміється політична впорядкованість національного життя, за якої суперечності, що виникають, розв’язуються у рамках прийнятих законів, утверджується режим громадянського миру, здійснюється захист етноспільнот.

З точки зору національного взаємозв’язок між особою, нацією та державою можна визначити у розрізі таких понять, як “національна самосвідомість”, “національна ідентифікація” тощо. З позицій держави особу та національність можна розглядати крізь призму таких понять, як “лояльність”, “громадянськість та “суверенність”. У науковий обіг введено такі поняття, як “суверенізованість” та “самосуверенізованість етносу”, “самоусвідомлення суверенності”. Поняття “право на самовизначення” розуміється з точки зору рівнів вимог самовизначення та оцінки їх законності.

Використовується таке поняття, як “етнічна (національна) соціалізація особи”, тобто — набуття нею етнічно-національних ознак. Процес залучення особистості до етнонаціонального життя розглядається як невід’ємна складова саморуху, саморозвитку людини, її самовизначення у світі національно-етнічної різноманітності.

Четвертий підрозділ носить назву “Ментальність особи та соціуму як вираз етнонаціонального буття” і присвячений розгляду сукупності інтелектуально-психологічних настанов, які визначають поведінку як індивіда, так і етносоціальної (соцієтальної) спільноти, їх реальну здатність до самореалізації, самовизначення.

Ментальність при такому підході розглядається як база (“мето-дологічне поле”) для вивчення етносоціальних та етнокультурних коренів, яка безпосередньо впливає на політичний процес та виступає як своєрідний “ефір” функціонування компонентів політичної системи і налагодження політико-владних відносин в етнонаціональній сфері.

Розглядається ментальна структура нації, першооснова самовизначення на основі ментальності, вводиться поняття “національно-культурний менталітет”, під яким розуміється інтегративна характеристика культури (народу, нації), особлива нематеріальна субстанція (“душа”), яка концентрує її духовні устремління, відображуючи глибинний та стійкий тип індивідуальної та колективної свідомості і поведінки, окреслює культурно-семантичний та аксіологічний простір суспільства. Звертається особлива увага на функціональний аспект етнічної ментальності, визначення функцій, які вона виконує, її зміст, всебічну підтримку самоврядних потенцій української ментальності.

Значною мірою інноваційний характер має другий розділ “Особи-стісний вимір націотворчих та державобудівничих процесів”, який складається з трьох підрозділів. У першому з них — “Етнонаціональне самовизначення особи” осмислюються проблеми самоототожнення особи зі своїм етносом, що й забезпечує повнокровний розвиток етноспільноти, подальший розвиток її духовно-культурних традицій. Самовираження “олюднює” сам етнос, сприяє утвердженню соборного життя людини в її етнонаціональній “іпостасі”. У свою чергу, етнічна (національна) складова особистості випливає з особливостей взаємовідносин етноспільнот та людської індивідуальності, з найтіснішої органічної близькості національної належності та індивідуальних рис людини, їх органічного взаємо-проникнення, у тому, що саме національне поза індивідуально-особистісного просто не існує. Нація при цьому розглядається як певна органічна індивідуально-соціальна спільнота, що базується на соціально-вибірковій, соціально-орієнтованій та соціально-культурній життєдіяльності індивідів та є втіленням життєдіяльності національної людини.

Звертається увага на те, що самовизначення людини та нації відбувається майже синхронно у ході реалізації етнонаціональних прагнень у сучасному світі, так би мовити, національної емансипації, поцінуванні самоцінності як людини, так і нації. Ідентифікування з етносом (нацією) є найголовнішою формою самоідентифікації. Самозбереження етнонаціонального статусу індивіда є проявом його національного самовизначення. Сутність ідеї національної ідентичності полягає у визначенні її як форми повернення до національних коренів.

Підтримується введення у науковий дискурс поняття “етнічне самовизначення” (М. Губогло) та висувається пропозиція відрізняти цей термін від поняття “етнополітичне самовизначення”, яке пов’язане з політизацією етносів, діяльністю так званих етнополітичних “акторів”.

Політична ж мобілізація етнічності, пов’язується з активізацією етнополітичної ідентифікації, формуванням та поширенням етноцентристських етнополітичних ідеологій, спрямованих на етнополітичне самовизначення.

Існують спільні риси та відмінності між такими поняттями, як “етнічна ідентичність” та “національна ідентичність”, “ідентитет нації” та “національна ідентичність”. У свою чергу, поняття “етнонаціональна ідентичність” співвідноситься з нацією як етнополітичним організмом, як спільнотою політичного співгромадянства. Розрізняються такі поняття, як “ідентичність” та “лояльність”. Останнє означає, насамперед, не приналежність (а відтак ототожнення з спільнотою), а ставлення до неї та й до інших соціальних суб’єктів та об’єктів.

Вартісним визнається розгляд особи у системі етнокомунікативних зв’язків і відносин, об’єктивно-суб’єктивної включеності особи до етнонаціонального буття, що й визначає її самоідентифікацію, включеність у процес етнічного та національного самоусвідомлення.

У другому підрозділі “Особа і державність” дисертант керувався висунутим ним положенням про “людину державну”, та визнання нею державності як невід’ємного, природного компонента власного життя.

Визначаються принципи взаємодії людини і державності: висунення свободи як головної ознаки цієї взаємодії; рівність, які визначає універсальний характер прав людини, що висуваються як критерій обмеження державної влади; ціннісна переоцінка у відносинах влади і людини: вихідною стає людина, а держава має оберігати її громадські інтереси (персоналістський підхід). Визначається інтенсивність вищевказаної співпричетності — міра соціокультурного впливу держави на людину з врахуванням двох полюсів — еволюційних та екстремально-переломних якісних змін у суспільстві. Робиться висновок, що національна особа почуває себе комфортно саме у національній державі, коли національне самовизначення розуміється як процес набуття нацією політичної суб’єктності, своєрідної націоналізації держави, спосіб утворення такої держави.

Захищеність людини у контексті її співпричетності державності є однією з основ соціально-духовної комфортності, стійкості людського буття. Відповідно “державний патріотизм” пов’язаний із процесом ідентифікації особи із батьківщиною, усвідомленням себе громадянином цієї держави. Зрештою, пошук нових основ суспільного єднання викликав те, що сучасна концепція ідентичності набула форми ідеї саме громадянства, яке, маючи в основі права людини, “втягнула” етнічну та національну ідентичність у державотворчу