КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

СУПРУН ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 341.645

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ

ТА ЮРИСДИКЦІЙНІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПЕЦІАЛЬНІСТЬ 12.00.11. - МІжнародне правО

АВТОРЕФЕРАТ

ДИСЕРТАЦІЇ НА ЗДОБУТТЯ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ

КАНДИДАТА ЮРИДИЧНИХ НАУК

КИЇВ - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті міжнародних відносин

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник кандидат юридичних наук, доцент

Заблоцька Людмила Григорівна, Інститут міжнародних

відносин Київського національного університету

імені Тараса Шевченка, доцент

Офіційні опоненти доктор юридичних наук, професор

Денисов Володимир Наумович, завідувач відділу

міжнародного права Інституту держави і права

ім. В.М.Корецького НАН України

кандидат юридичних наук, доцент Микієвич Михайло

Миколайович, доцент кафедри міжнародного права

Львівського національного університет ім. Івана Франка

Провідна установа Національна юридична академія

ім. Ярослава Мудрого Міністерства освіти України, м. Харків

Захист відбудеться "24" червня 2002 року о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.10 в Інституті міжнародних

відносин Київського національного університету імені Тараса

Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10.

Автореферат розісланий "14" квітня 2002 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Бурлай Є.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Характерною рисою сучасного розвитку міжнародного права є значне зростання ролі регіональних державних утворень при вирішенні різноманітних проблем міжнародного співробітництва. В цьому контексті процеси європейської інтеграції є показовим прикладом ефективного вирішення міжнародно-правових проблем в рамках окремого регіону. І якщо Європейський Союз демонструє на сьогодні значні успіхи співробітництва держав переважно в соціально-економічній сфері, ефективне міждержавне співробітництво у питаннях захисту прав людини є пріоритетним завданням Ради Європи, до складу якої входить на сьогодні 43 європейські держави. Серед напрацьованих і діючих в рамках Ради Європи міжнародних договорів центральне місце займає Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року, яка закріплює контрольний механізм за дотриманням конвенційних гарантій та є основою європейської системи колективних гарантій прав людини.

За роки свого існування контрольний механізм Конвенції в особі Європейської Комісії та Європейського Суду з прав людини, не тільки довів доцільність свого існування, але й здобув значного авторитету завдяки ефективному здійсненню своїх функцій, створив в рамках Конвенції справжню правову систему, а також надав їй характеру “живого інструменту”. Своєрідною формою визнання з боку держав-учасниць Конвенції авторитету її контрольного механізму стало введення в дію Протоколу № 11 до Конвенції, який надав цьому механізму юрисдикційного характеру через створення нового Європейського Суду з прав людини і відтак започаткував якісно новий етап розвитку європейської системи колективних гарантій прав людини. Внаслідок цього, правова система Конвенції набула нової якості; новий Суд із притаманними йому обов’язковою юрисдикцією та роллю автентичного інтерпретатору конвенційних положень зайняв центральне місце у правовій системі, а сама юриспруденція Суду набула дійсно нормативного характеру.

Зазначені радикальні зміни, які відбулися у правовій системі Конвенції, створили передумови для глибокого перегляду основних принципів її побудови та функціювання її контрольного механізму, вимагають комплексного дослідження природи, характеру та основних властивостей правової системи Конвенції, встановлення місця, яке у ній займає новий Суд як гарант дотримання конвенційних норм та автентичний їх інтерпретатор, а також аналізу особливої природи нормативності його юриспруденції.

З’ясування природи та властивостей правової системи Конвенції та її юрисдикційного механізму має будуватися не на традиційних підходах класичної міжнародно-правової доктрини щодо визначення взаємозв’язків між міжнародним та національним правом, які ґрунтуються на концепціях монізму та дуалізму, а на специфічних правових категоріях та концепціях, які найбільш оптимально відповідають специфіці сучасного розвитку правової системи Конвенції. В цьому контексті концепція “юридичного плюралізму” адекватно відбиває специфіку існуючих взаємозв’язків, оскільки вона не визнає, на відміну від моністичної та дуалістичної доктрини, ні моделі ієрархічності між міжнародним та національним правопорядками, ні принципу повної автономності цих правопорядків.

Дослідження організаційно-правових засад функціювання юрисдикційного механізму Конвенції, а також особливостей прояву юрисдикції нового Суду при розгляді індивідуальних заяв потребує використання переважно прагматичного підходу при здійсненні аналізу текстів Конвенції та Регламенту Суду, а також юриспруденції органів Конвенції, шляхом акцентування особливої уваги на суто практичних аспектах діяльності нового Суду, які не знайшли свого відображення у нормативних текстах та не отримали на сьогодні докладного вивчення ні у західній, ні в українській доктрині міжнародного права.

Обраний напрямок дисертаційного дослідження є особливо актуальним для української науки міжнародного права, для якої проблематика побудови правової системи Конвенції та функціювання її контрольного механізму є новою, що пояснюється перш за все тим, що Конвенція для України набрала чинності лише 11 вересня 1997 року. Недостатність як емпіричної, так і наукової бази значно ускладнює процес пошуку прийнятної моделі національного механізму контролю за дотриманням конвенційних норм, запровадження якого б дозволило українським судовим інстанціям безпосередньо застосовувати та тлумачити конвенційні положення.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконане в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розбудова державності України”, науково-дослідницької роботи кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка “Інтеграція України у світовий та європейський простір (державний реєстраційний номер 011БФ048-01)”.

Мета та завдання дисертаційного дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є виявлення основних властивостей побудови правової системи Конвенції 1950 року, організаційно-правових засад та юрисдикційних основ діяльності нового Європейського Суду з прав людини як контрольного органу Конвенції, а також визначення головних напрямків подальшого вдосконалення юрисдикційного механізму Конвенції, спрямованих на підвищення ефективності реалізації конвенційних гарантій на національному рівні. У відповідності з цим, в дисертації визначені наступні завдання:

- визначити поняття, природу та основні властивості правової системи Конвенції 1950 року, а також розкрити характер взаємозв’язків між правовою системою Конвенції та внутрішніми правопорядками її держав-учасниць;

- з’ясувати головні передумови реформування контрольного механізму Конвенції та висвітлити основні результати проведеної реформи згідно до Протоколу № 11 до Конвенції;

- розкрити організаційно-правові засади функціювання нового Європейського Суду з прав людини, а також визначити основи його компетенції та особливості прояву його юрисдикції при розгляді індивідуальних заяв;

- виявити головні недоліки юрисдикційного механізму Конвенції та окреслити основні напрямки його подальшого вдосконалення;

- визначити поняття та основні властивості юриспруденції Суду, розкрити юридичну природу нормативності юриспруденції Суду та послідовно розглянути основні інструменти, методи та принципи тлумачення Суду;

- розкрити основні аспекти входження України у юрисдикційний механізм Конвенції 1950 року, визначити специфіку “українського питання” у новому Суді, окреслити деякі проблеми української правової системи у світлі юриспруденції Суду та надати пропозиції по вдосконаленню окремих аспектів українського права.

Об’єктом дисертаційного дослідження є міжнародно-правові механізми захисту прав людини - пріоритетного напрямку на національному та міжнародному рівнях в умовах сучасності.

Предметом дисертаційного дослідження є комплекс питань організаційно-правового характеру, які визначають природу та основні властивості сучасної правової системи Конвенції 1950 року, характеризують правові засади функціювання її юрисдикційного механізму, а також визначають особливості прояву юрисдикції нового Європейського Суду з прав людини при розгляді індивідуальних заяв.

Методи дисертаційного дослідження. Вибір методів та методології обумовлені науковою і прикладною доцільністю. В основу дисертаційного дослідження покладено наукові методи та принципи, властиві як загальній теорії права, так і науці міжнародного права з притаманними їй специфічними особливостями. В роботі використані порівняльно-правовий, формально-юридичний, структурний методи дослідження, а також метод системного аналізу. Методологічною основою дослідження обрані принципи системності, об’єктивності та формальної логіки.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в українській науці міжнародного права автором здійснена спроба системного комплексного дослідження природи, характеру та основних властивостей правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, організаційно-правових засад та юрисдикційних основ діяльності нового Європейського Суду з прав людини як специфічного міжнародного судового органу, а також особливостей прояву його юрисдикції при розгляді індивідуальних заяв. Результати дослідження, що характеризують його наукову новизну і виносяться на захист, наступні:

- здійснено комплексний аналіз правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, який дав змогу визначити її специфічні властивості, а також встановити специфіку природи та характеру взаємозв’язків між правовою системою Конвенції та внутрішніми правопорядками її держав-учасниць;

- встановлено за допомогою концепції “юридичного плюралізму”, що факт формальної імплементації норм Конвенції до внутрішніх правопорядків її держав-учасниць є лише додатковим критерієм, який хоча й підвищує ефективність контрольного механізму Конвенції, але не є вирішальним елементом у визнанні нормативності правової системи Конвенції;

- доведено, що питання нормативності юриспруденції Суду повинно розглядатись не згідно до класичного принципу дихотомії, який вимагає визнання або наявності юридичної обов’язковості юриспруденції Суду, або відсутності будь-якого ефекту, але у зовсім новому вимірі, який відповідає концепції “юридичного плюралізму”;

- встановлено, що в результаті інтерпретації Судом норм Конвенції, ці норми набувають нового розуміння, у відповідності до змін, які відбуваються в рамках суспільств держав-учасниць Конвенції, а правова система Конвенції набуває характеру “живого інструменту”;

- сформульовано та обґрунтовано цілий ряд пропозицій по вдосконаленню окремих аспектів процедури розгляду індивідуальних заяв, й зокрема, у питаннях представництва та надання юридичної допомоги заявникам, вжиття термінових заходів та заходів по встановленню фактів, процедури розгляду “неперспективних” справ та інше;

- встановлено, що проблеми входження України у юрисдикційний механізм Конвенції пов’язані не тільки з фактом відсутності розробленого національного механізму, який дозволяв би українським судам прямо використовувати та тлумачити конвенційні положення, але й з питаннями суто формального характеру, проблемами розуміння ідеї Конвенції та її контрольного механізму, а також фактом недосконалого національного законодавства.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Одержані в ході дисертаційного дослідження результати мають не тільки теоретичну цінність, оскільки надають чітке уявлення про природу, характер та специфічні властивості правової системи Конвенції та його юрисдикційного механізму, а також природу нормативності юриспруденції нового Суду, але й практичне значення, оскільки дозволяють встановити принципові недоліки діючого юрисдикційного механізму Конвенції та визначити основні напрямки його подальшого реформування. Крім того, результати дослідження можуть бути практично корисними при вирішенні болісної проблеми узгодження національної правової системи України з правовою системою Конвенції.

Положення і висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані при розробці в рамках української правової системи національного механізму контролю за належним дотриманням норм Конвенції та їх тлумаченню національними судовими органами, а також при підготовці підручників, навчальних посібників та методичних рекомендацій, при викладенні навчального курсу “Міжнародне публічне право”, спецкурсів “Право міжнародних організацій”, “Міжнародне право у галузі захисту прав людини” та “Європейське право у галузі захисту прав людини”.

Апробація результатів дисертації. Основні наукові положення дисертаційного дослідження були оприлюднені автором в рамках трьох науково-практичних семінарів, присвячених діяльності Суду та процедурі розгляду індивідуальних заяв, які було організовано за сприянням Ради Європи правозахисною організацією “Співдружність 97” (Україна, м. Ялта, 20-21 вересня 1999 року), Спілкою адвокатів України (Україна, м. Київ, 17-19 грудня 2000 року) та міжнародним центром захисту прав людини “Interights” (Україна, м. Київ, 7-8 грудня 2001 року), у яких автор приймав участь у якості експерту Суду, а також під час виступів на науково-практичних конференціях, які проводилися в Інституті міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка.

Структура дисертаційної роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи становить 218 сторінок, список використаної літератури складається з 162 джерел і займає 13 сторінок.

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються мета та завдання дисертації, зазначається зв’язок теми дослідження з планами науково-дослідних робіт; розкривається наукова новизна отриманих результатів та формулюються основні положення, що виносяться на захист; зазначається теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження.

Перший розділ – “Європейський Суд з прав людини як елемент правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року” - складається з трьох підрозділів, у яких визначається місце, яке займає Європейський Суд з прав людини у міжнародній системі гарантій дотримання прав людини, розкриваються основні особливості правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, а також аналізуються основні етапи становлення юрисдикційного контрольного механізму Конвенції та визначаються основні напрямки його подальшого розвитку.

В основу дисертаційного дослідження автором покладено праці провідних західних дослідників науки міжнародного права, зокрема, науки “європейського права у сфері захисту прав людини”, серед яких - Й. Агіла, А.Ж. Арно, Ж.Л. Бержель, Ж.Г. Беллі, Г.Ж.Х. Ван Хоф, М. Ван де Керхове, Ж. Велю, М. Віраллі, Р. Гассен, М. Делмас-Марті, О. де Шуттер, П.М. Дюпюі, М.А. Ейссен, О. Жако-Гійармо, М. Жорі, Ф. Зенаті, П. Зікарді, Й. Камерон, Ж. Карбоньє, Е. Кастанас, Ж. Коен-Джонатан, Л.Ж. Константинеску, В. Куссір-Кустер, С. Маркус Хелмонс, С.К. Мартенс, Ж. Морі, Ф. Ріго, Р. Рісдал, П. Ролан, Ж. Селлє, Д. Спілмен, Ф. Сюдр, М. Тропер, Ж.Ф. Флосс, Х.Л.А. Харт, Ж. Шевальє, та інші.

Дисертант зазначає, що сучасна українська юридична думка приділяє питанням побудови правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року та функціювання її юрисдикційного механізму зростаючу увагу. Серед провідних українських дослідників, які розглядали це питання в своїх працях, - науковці Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка - В.Г. Буткевич, В.К. Забігайло, Л.Г. Заблоцька, В.Є. Мармазов, В.В. Міцик, В.І. Муравйов, І.С.Піляєв. Велику роботу у цьому напрямку здійснюють вчені інших наукових центрів, зокрема, Інституту держави і права НАН України, Харківської юридичної академії та Львівського державного університету - М.В. Буроменський, В.Н. Денисов, В.І Євінтов, П.М. Рабінович, А.С. Мацко, І.С. Чиж. Російські дослідники присвятили цій проблематиці декілька монографій, серед яких праці О.М. Ерделевського, В.О. Карташкіна та В.О. Туманова.

Перший підрозділ присвячений аналізу основних контрольних механізмів сучасної міжнародної системи гарантій дотримання прав людини, до яких автор відносить міжнародні несудові органи та міжнародні судові інституції. До міжнародних несудових органів автор відносить, з одного боку, ті, які займаються головним чином збиранням інформації про дотримання державами-учасницями міжнародного договору закріплених прав та проведенням відповідного розслідування стосовно виявлених фактів (Комітет по запобіганню расової дискримінації, Комітет проти тортур та Африканська Комісія з прав людини та народів), та, з іншого боку, ті, діяльність яких зорієнтована на розгляд індивідуальних заяв про порушення державою-відповідачем прав, гарантованих відповідним міжнародним договором, а отже функції яких можуть бути визначені як “квазісудові” (Міжамериканська Комісія з прав людини та Комітет ООН з прав людини).

Серед міжнародних судових контрольних органів автор виділяє, з одного боку, міжнародні судові інституції, діяльність яких непрямим чином стосується питань міжнародного захисту прав людини (Міжнародний Суд ООН та Суд Європейських Співтовариств), та, з іншого боку, міжнародні суди, діяльність яких безпосередньо пов’язана із питаннями міжнародного захисту прав людини (Європейський Суд з прав людини та Міжамериканський Суд з прав людини).

Автором робиться висновок про те, що на фоні різноманіття контрольних механізмів сучасної міжнародної системи захисту прав людини Європейський Суд з прав людини є унікальним міжнародним юрисдикційним органом, оскільки, на відміну від класичного міжнародного суду в сфері прав людини, право на звернення до нього не тільки є відкритим в тому числі для індивідів, але й не обумовлюється необхідністю висловлення на це згоди відповідної держави-відповідача та, на відміну від квазісудових контрольних органів в сфері прав людини, його рішення є не тільки юридично обов’язковими для держави-відповідача, але й безпосередньо впливають на розвиток правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У другому підрозділі здійснюється аналіз правового середовища, у якому функціонує Європейський Суд з прав людини. Автором доводиться існування в рамках Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод правової системи, у якій Європейський Суд з прав людини відіграє гарантуючу роль, оскільки він не тільки розглядає заяви про порушення конвенційних норм, але й наділений ексклюзивним правом по здійсненню автентичного тлумачення положень Конвенції та вирішенню питання про відповідність її нормам національної юридичної практики держав-учасниць, що є визначальним аспектом визнання нормативного та автономного характеру правової системи Конвенції. В результаті здійснення Судом тлумачення конвенційних положень, правова система Конвенції набуває характеру “живого інструменту”.

Автором доводиться, що підвищення ефективності норм, які містить Конвенція, може бути досягнуте або шляхом імплементації норм Конвенції у внутрішнє право її держав-членів з визнанням за ними пріоритетної сили порівняно з нормами конституції та передбачення правила про пряме застосування положень Конвенції у національній правовій системі, або шляхом створення на національному рівні кожної держави-учасниці Конвенції внутрішнього механізму контролю за дотриманням її положень з наданням цьому механізмові повноважень попереднього розгляду індивідуальних заяв, в тому числі на предмет дотримання формальних вимог Конвенції, а також закріпленням можливості подальшого звернення до Суду у випадку якщо та чи інша складна проблема не знайшла свого вирішення на національному рівні. В той же час, сам факт формальної імплементації конвенційних норм до внутрішнього правопорядку є лише додатковим критерієм, який хоча й підвищує ефективність контрольного механізму Конвенції, але не є вирішальним елементом у визнанні нормативності правової системи Конвенції. Міра ефективності реалізації положень Конвенції на національному рівні має визначатися не стільки формальним статусом, який має Конвенція у внутрішньому праві, скільки фактичним відношенням до неї національних судових інституцій.

Концепція “юридичного плюралізму” є тією моделлю, на якій ґрунтується сукупність взаємозв’язків між правовою системою Конвенції та внутрішніми правопорядками її держав-учасниць. В рамках правової системи Конвенції, ця ідея реалізується шляхом надання державам-учасницям Конвенції певної свободи оцінки та тлумачення конвенційних положень, що надає цим положенням характеру певної невизначеності, яку кожна держава-учасниця повинна заповнити, але не свавільно, а у відповідності до існуючих правил юриспруденції Суду. В той же час, формальний розподіл повноважень між Судом та національними судовими інституціями має відносний характер, оскільки іноді дії Суду мають вигляд таких, що скоріше притаманні класичному верховному або конституційному суду, оскільки фактично національні судові інстанції непрямим чином підконтрольні Суду, який забезпечує автентичне тлумачення конвенційних положень, а отже гармонізацію правил юриспруденції. Подібна специфіка природи взаємовідносин Суду з національними судовими інстанціями пояснює особливість статусу Суду, який надає йому характеру своєрідного верховного європейського суду, а отже відрізняє його від класичного міжнародного юрисдикційного органу.

У третьому підрозділі автором здійснюється аналіз основних етапів становлення сучасного контрольного механізму Конвенції, дається оцінка результатам реформування цього механізму після набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції, визначаються основні напрямки розвитку юрисдикційного механізму Конвенції, а також формулюються пропозиції щодо його подальшого вдосконалення. Автором зазначається, що незважаючи на те, що темпи роботи нового Суду ще не набрали тієї швидкості, якої від нього чекали автори Протоколу № 11, вже на сьогодні можна говорити про реалізацію в певній мірі головного завдання реформування правової системи Конвенції, яке полягало у підвищенні ефективності функціювання її контрольного механізму. В той же час, вже на сьогодні існують нагальні потреби у подальшому реформуванні контрольного механізму Конвенції, яке однак не повинно призвести ні до втрати субсидіарного характеру механізму, ні до його обтяження, ні тим більше до обмеження права будь-якої особи на звернення до Суду з метою захисту прав, гарантованих Конвенцією. Таке реформування вимагатиме не тільки внесення значних змін до текстів Конвенції та Регламенту Суду, а також значних додаткових матеріальних асигнувань та людських ресурсів, але й додаткових заходів з боку держав-учасниць Конвенції по вдосконаленню їх власних правопорядків, що є необхідною передумовою прогресивного розвитку правової системи Конвенції та затвердження європейської системи захисту прав людини, центральне місце у якій має відігравати Суд.

У другому розділі – “Організаційно-правові засади функціювання юрисдикційного механізму Конвенції”, який складається з трьох підрозділів, – автором досліджуються питання організаційної побудови Європейського Суду з прав людини, а також особливості процедури розгляду індивідуальних заяв. Дослідження цих питань здійснюється переважно шляхом аналізу практичних аспектів діяльності Суду, оскільки положення діючого на сьогодні Регламенту Суду в значній мірі потребують негайного вдосконалення та в певній мірі приведення їх у відповідність до практичної діяльності Суду. Саме враховуючи реальні перспективи суттєвого реформування Регламенту Суду, яке має відбутись вже найближчим часом, в ході аналізу поставлених питань автор акцентує увагу переважно на практичних аспектах діяльності Суду, спираючись в першу чергу на власний досвід роботи в рамках Секретаріату Суду та юриспруденцію Суду.

У першому підрозділі здійснюється аналіз структурних елементів Європейського Суду з прав людини. Автором зазначається, що структурна побудова Суду не є статичною, але знаходиться у постійному розвитку у тій мірі, у якій постійно змінюються потреби Суду та умови його функціювання. Однією з таких умов є постійне зростання навантаження Суду, що об’єктивно призводить до значного розширення апарату Секретаріату Суду, до складу якого на сьогодні входить цілий ряд різноманітних структурних підрозділів та служб, та ефективна робота якого є необхідною передумовою ефективного функціювання Суду як цілісного і чітко налагодженого механізму. Безпосередній зв’язок діяльності Секретаріату Суду із виконанням оперативних функцій Суду свідчить про необхідність розглядати організаційну структуру нового Суду як сукупність організаційних структур власне судового корпусу Суду та Секретаріату Суду, до складу яких входять структурні підрозділи та елементи як адміністративного управління, так і оперативного функціювання Суду. Встановлення в тексті Регламенту Суду чіткої різниці між поняттями “палата” та “секція” не тільки усуває очевидний недолік Конвенції, яка містить у своєму тексті лише термін “палата”, але й надає підстави для відокремлення структурних підрозділів Суду адміністративного управління від його структурних підрозділів оперативного функціювання.

Автором робиться висновок про те, що при всіх недоліках діючого контрольного механізму Конвенції організаційна структура Суду є в цілому досить вдалою, оскільки оптимально відповідає нагальним потребам діючого Суду навіть в умовах дефіциту людських та фінансових ресурсів. З одного боку, подальше вдосконалення структурної побудови Суду має відбуватись в контексті послідовного здійснення відповідних заходів по подальшому реформуванню контрольного механізму Конвенції чи то на загальному рівні через внесення змін до Конвенції, чи то шляхом більш детального регламентування окремих аспектів судової процедури у Регламенті Суду. З іншого боку, вдосконалення структурної побудови Суду може здійснюватись через радикальний перегляд уявлення про місце та роль Суду у системі органів Ради Європи та в загальному міжнародно-правовому контексті. Результатом цього має стати або надання Суду окремого статусу в рамках Ради Європи з відповідним перерозподілом людських та бюджетних ресурсів, або відокремлення Суду у окрему міжнародну інституцію з незалежним статусом та бюджетом.

У другому підрозділі аналізуються правові засади компетенції Європейського Суду з прав людини після реформи контрольного механізму Конвенції, згідно до Протоколу № 11. Автором зазначається, що в результаті отримання Судом обов’язкової юрисдикції при вирішенні усіх питань стосовно тлумачення та застосування конвенційних норм, реалізація права на звернення до Суду з індивідуальною заявою про порушення державою-учасницею Конвенції закріплених прав не тільки більш не обумовлюється необхідністю висловлення згоди на це держави, але й не потребує більш попереднього розгляду заяви несудовим органом, яким була Комісія. В цьому контексті, право на представлення до Суду індивідуальної заяви носить абсолютний характер, з чого випливає, що кожна представлена до Суду індивідуальна заява, на прохання заявника, буде принаймні зареєстрована та розглянута Судом на предмет її прийнятності у відповідності до положень Конвенції. В той же час, право на представлення до Суду індивідуальної заяви не гарантує заявнику права на те, щоб його справу було розглянуто Судом по суті поставлених питань, оскільки правила сумісності та умови прийнятності індивідуальної заяви регламентуються цілим рядом формальних критеріїв. Оскільки положення Конвенції лише в загальних рисах регламентують ці формальні критерії, більш детальне їх визначення міститься у цілому ряду рішень Комісії та Суду, які складають на сьогодні постійну юриспруденцію Суду.

Третій підрозділ присвячений дослідженню особливостей функціювання юрисдикційного механізму Конвенції, й зокрема, основних властивостей процедури розгляду індивідуальних заяв. Дисертантом пропонується чіткий розподіл стадій процедури розгляду індивідуальних заяв.

Автором зазначається, що на відміну від процедури розгляду справ в рамках палати чи Великої палати Суду, розгляд індивідуальної заяви в рамках комітету Суду здійснюється за значно спрощеною процедурою, що є в цілому виправданим та необхідним, враховуючи значну кількість дійсно “неякісних” заяв. На відміну від комітету, палата Суду виконує як “деструктивну” функцію контрольного механізму Конвенції, яка полягає у відсіюванні “неякісних” заяв, так і його “конструктивну” функцію через розгляд індивідуальних заяв на предмет можливого порушення конвенційних норм. В той же час, виконуючи “деструктивну” функцію Суду, палата робить одночасно внесок у процес вдосконалення та гармонізації юриспруденції Суду, надаючи її правилам більш конкретного прояву. Здійснюючи “конструктивну” функцію, палата Суду виконує основне завдання, яке покладено на контрольний механізм Конвенції, й зокрема, сприяє розв’язанню проблем, які не знайшли свого вирішення на національному рівні. Основним завданням Великої палати Суду є, з одного боку, вдосконалення або гармонізація існуючих принципів постійної юриспруденції Суду та, з іншого боку, перегляд прийнятих палатою рішень по суті справи, що значно сприяє об’єктивному розгляду заяви.

Автором робиться висновок про те, що незважаючи на безумовно прогресивний характер реформи контрольного механізму Конвенції, вже на сьогодні існує потреба у подальшому його вдосконаленні шляхом або внесення суттєвих змін до Регламенту Суду, або, принаймні, приведення його положень у відповідність до існуючої практики Суду, яка не завжди знаходить своє відображення у тексті Регламенту. Автором формулюються конкретні пропозиції щодо вдосконалення окремих аспектів процедури розгляду індивідуальних заяв.

Третій розділ – “Юриспруденція Європейського Суду з прав людини та її вплив на розвиток правової системи Конвенції та внутрішніх правопорядків її держав-учасниць”, який складається з чотирьох підрозділів, – присвячений аналізу специфіки правової природи юриспруденції Суду, а також основних інструментів, методів та принципів тлумачення положень Конвенції, які використовує Суд при здійсненні функцій автентичного інтерпретатору Конвенції. Автором окремо розглядаються основні аспекти входження України в юрисдикційний механізм Конвенції.

У першому підрозділі автором досліджуються особливості нормативності юриспруденції Суду. Автором доводиться те, що визнання нормативного характеру юриспруденції Європейського Суду з прав людини є, з одного боку, необхідною умовою існування європейської системи захисту прав людини та, з іншого боку, важливим чинником розвитку сучасного міжнародного права. Пояснення феномену фактичного визнання державами-учасницями Конвенції специфічної нормативності юриспруденції Суду полягає у особливому характері правової системи Конвенції, яка носить об’єктивний та невзаємний характер. З одного боку, правова система Конвенції надає Суду, юрисдикція якого є обов’язковою, ексклюзивне повноваження по тлумаченню положень Конвенції та гармонізації правопорядку, який вона створює. З іншого боку, нормативність юриспруденції Суду випливає також з іншої функції Суду, яка полягає у збереженні та розвитку принципів правопорядку Конвенції, у відповідності до еволюції внутрішніх правопорядків її держав-учасниць.

В результаті здійснення Судом тлумачення норм Конвенції, самі норми набувають нового розуміння, що означає необхідність застосування державами-учасницями Конвенції її правових норм у відповідності до смислу, який їм наданий Судом як автентичним інтерпретатором.

У другому підрозділі аналізуються основи та сфера застосування нормативності юриспруденції Суду. Автором зазначається, що нормативність юриспруденції Суду має неоднорідний характер, а отже може по-різному проявляти себе в залежності від конкретного випадку. Відповідно до цього, слід чітко розрізняти нормативність юриспруденції Суду стосовно держави-відповідача та стосовно третіх держав. Різниця між цими двома типами нормативності полягає у природі самої юриспруденції: перший тип нормативності має моністичний характер, в той час як другому типу нормативності характерна певна градація. Відповідно до цього, другий тип нормативності має більш складний характер, оскільки інтенсивність такої нормативності проявляються в різних формах, які відрізняються за характером обов’язковості змісту та застосування правила юриспруденції.

Автором доводиться, що хоча формально недотримання державою-учасницею Конвенції юриспруденції Суду не тягне за собою жодної форми відповідальності, певні форми непрямого вжиття до такої держави санкцій є можливими у практиці Суду. Але навіть відсутність можливості застосування щодо держави непрямих санкцій не позбавляє юриспруденцію Суду свого авторитету. І дійсно, постійно існуючий ризик того, що у тій чи інший момент окремі аспекти внутрішнього права чи національної судової практики, які не відповідають юриспруденції Суду, можуть стати предметом його розгляду, є своєрідним застереженням державам та підштовхує їх до вжиття відповідних превентивних заходів з метою уникнення можливого настання для них міжнародної відповідальності.

Автором робиться висновок про те, що нормативність юриспруденції Суду надає контрольному механізму Конвенції специфічного характеру, який, залишаючись в принципі субсидіарним по відношенню до внутрішніх правопорядків держав-учасниць Конвенції, забезпечує дотримання останніми мінімального рівня гарантій захисту основних прав і свобод людини. Маючи превентивний характер, юриспруденція Суду виступає своєрідним індикатором для держав-учасниць Конвенції, які керуються нею при розробці нового національного законодавства чи здійсненні тих чи інших внутрішньодержавних заходів як універсального, так і індивідуального характеру.

У третьому підрозділі розглядаються особливості інтерпретаційного механізму Суду. Автором зазначається, що у тій мірі, у якій Конвенція є міжнародним договором, їй притаманні деякі класичні аспекти, які характеризують інструменти, методи та принципи тлумачення положень договору у смислі норм Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року. В той же час, специфічний характер Конвенції, який полягає у існуванні юрисдикційного механізму контролю за дотриманням конвенційних прав, надає специфічного та навіть оригінального характеру інтерпретаційному процесу норм Конвенції. Результатом такої інтерпретації є створення правової системи Конвенції, норми якої знаходяться у постійному розвитку, що надає цій системі виключно динамічного характеру та є передумовою ефективного функціювання контрольного механізму Конвенції. Закріплення за Судом обов’язкової юрисдикції у питанні розгляду заяв та тлумаченні Конвенції є додатковим свідченням довіри її держав-учасниць до обраного шляху.

Автором робиться висновок про те, що діяльність Суду не є абсолютно бездоганною, а його рішення не завжди носять однозначний характер. Не завжди уникає Суд й надмірного узагальнення власних формулювань при вирішенні конкретної справи. В той же час, аналіз юриспруденції Суду, особливо останніх років, свідчить про те, що Суд, навіть в умовах розширення його повноважень та надання його рішенням юридично зобов’язуючого характеру, помірно використовує ці повноваження, послідовно застосовуючи принципи тлумачення. Не викликає сумніву те, що техніка, яку використовує Суд при здійсненні тлумачення положень Конвенції, потребує подальшого вдосконалення, оскільки взаємопов’язаність юриспруденції не завжди забезпечується, аргументація Суду у окремих справах продовжує іноді бути неоднозначною та нечіткою. Подальше вдосконалення методів тлумачення конвенційних положень повинно здійснюватись шляхом значного збільшення активності Великої палати Суду, що не тільки б дозволило закріпити існуючі принципи юриспруденції, але й створило необхідні передумови для її прогресивного розвитку.

У четвертому розділі окремо досліджуються основні аспекти входження України у правову систему Конвенції та її юрисдикційний контрольний механізм, аналізуються особливості українських заяв, представлених на розгляд Суду, а також формулюються пропозиції щодо вдосконалення українського права з метою більш ефективної реалізації норм Конвенції на національному рівні. Автором робиться висновок про те, що проблеми входження України у правову систему Конвенції та її контрольний механізм пов’язані не тільки з фактом відсутності розробленого національного механізму, який дозволяв би українським судам прямо використовувати та тлумачити конвенційні положення, але й з питаннями суто формального характеру, проблемами розуміння ідеї Конвенції та її контрольного механізму, а також фактом недосконалого національного законодавства. Гарантом однорідного застосування та тлумачення норм Конвенції на національному рівні міг би стати Верховний або Конституційний Суд України, до компетенції якого було б доцільним віднести не тільки функцію контролю за належним дотриманням національними судовими інстанціями принципів постійної юриспруденції Суду, але й в цілому розробку системи принципів та методів тлумачення норм Конвенції на національному рівні. Створенню такого механізму має передувати не тільки перегляд місця та ролі судового прецеденту у системі джерел українського права, але й остаточна відмова від етатичної концепції у розумінні прав людини.

У висновках викладені основні одержані наукові та практичні результати, пропозиції та рекомендації щодо наукового та практичного їх використання.

Європейський Суд з прав людини, що функціонує в рамках правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, є унікальним міжнародним юрисдикційним механізмом в сфері захисту прав людини, який з роками не тільки не втратив своєї ефективності, але й довів доцільність свого існування. Не викликає сумніву те, що він займає та займатиме центральне місце у європейській системі колективних гарантій дотримання прав людини, а його діяльність і в подальшому сприятиме прогресивному розвитку правової системи Конвенції та гармонізації внутрішніх правопорядків її держав-учасниць.

Публікації. Автором опубліковано наступні наукові статті:

1. Супрун Д. Реформа контрольного механізму Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Новий Європейський Суд з прав людини // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. – К.: Київський університет. – 2000. – Випуск 23 (Ч. І). – С. 75-85.

2. Супрун Д. Реформа контрольного механізму Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод // Український часопис міжнародного права: Науково-практичний журнал. – К.: Київський університет. – 2001. – Випуск 1. – С. 82-88.

3. Супрун Д. Україна у правовій системі та контрольному механізмі Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. – К.: Київський університет. – 2001. – Випуск 28 (Ч. III). – С. 104-118.

4. Супрун Д.М. Проблеми меншин в сфері пріоритетних питань міжнародного захисту прав людини // Вісник Київського університету: Міжнародні відносини. – К.: Київський університет. – 1997. – Випуск 7 (Ч. ІІІ). – С. 28-33.

5. Супрун Д.М. Білль про права людини в контексті вирішення сучасних проблем меншин // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. – К.: Київський університет. – 1998. – Випуск 5. – С. 163-171.

Супрун Д.М. Організаційно-правові засади та юрисдикційні основи діяльності Європейського Суду з прав людини. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 – міжнародне право. – Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ, 2002.

Дисертаційна робота присвячена дослідженню організаційно-правових засад та юрисдикційних основ функціювання Європейського Суду з прав людини. Автором проведено комплексний аналіз особливостей правової системи Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, а також встановлено роль, яку в ній відіграє Суд як автентичний інтерпретатор конвенційних норм. Проаналізовано організаційну структуру Суду та особливості процедури розгляду індивідуальних заяв, сформульовано пропозиції щодо їх вдосконалення. Досліджено природу та особливості юриспруденції Суду, а також основні властивості його інтерпретаційного механізму. Окремо розглянуто основні аспекти входження України в юрисдикційний механізм Конвенції, сформульовано пропозиції по вдосконаленню українського права з метою ефективної реалізації конвенційних положень на національному рівні.

Ключові слова: правова система, правопорядок, юрисдикційний контрольний механізм, юрисдикція, автентичний інтерпретатор, концепція “юридичного плюралізму”, індивідуальна заява, правила сумісності, умови прийнятності, нормативність, юриспруденція, імплементація, тлумачення, інтерпретаційний механізм.

Супрун Д.Н. Организационно-правовые начала и юрисдикционные основы деятельности Европейского Суда по правам человека. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности – 12.00.11 – международное право. – Институт международных отношений Киевского национального университета имени Тараса Шевченко, Киев, 2002.

Диссертационная работа посвящена исследованию организационно-правовых начал и юрисдикционных основ функционирования Европейского Суда по правам человека. Автором проведен комплексный анализ особенностей правовой системы Европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод 1950 года, а также определена роль, которую в ней играет Суд как аутентичный интерпретатор конвенционных норм. Проанализирована организационная структура Суда и особенности процедуры рассмотрения индивидуальных заявлений, сформулированы предложения по их усовершенствованию. Исследованы природа