ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

УДК 94(477):325.83”195/198”

Стасюк Іван Михайлович

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНИЙ РУХ В УРСР (СЕРЕДИНА 1950-х – КІНЕЦЬ 1980-х РОКІВ)

07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка” Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Дещинський Леонтій Євгенович,

Національний університет “Львівська політехніка”,

заслужений діяч науки і техніки України,

директор Інституту гуманітарних та соціальних наук

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Макарчук Степан Арсенович

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

заслужений діяч науки і техніки України

професор кафедри етнології

кандидат історичних наук, доцент

Кучерепа Микола Михайлович

Волинський державний університет імені Лесі Українки,

доцент кафедри новітньої історії України

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ

сучасної історії України, м.Київ

Захист відбудеться 22 жовтня 2002 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м.Львів, вул. Університетська,1, ауд. 337).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м.Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “21” вересня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Сухий О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Процеси розбудови незалежної Української держави відкрили широкі перспективи для розвитку національної історичної науки. Водночас перед нею постали і важливі завдання, оскільки сьогодні дедалі більш очевидним стає той факт, що оздоровлення духовності українського суспільства, формування високої національної свідомості, подолання комплексу неповноцінності та провінційності, що нав’язувався українцям століттями, врешті-решт – вихід України на передові рубежі європейської і світової цивілізації є неможливим без повернення правди історії. Дослідження українського національно-патріотичного руху середини 1950-х – кінця 1980-х років, стратегічною метою якого була боротьба за державну самостійність, необхідне не тільки для відновлення історичної правди, але і для подальшого розвитку Української держави.

Поява у 1991 році вільної України зумовила необхідність дослідження основних сил та факторів, що призвели до здобуття нею незалежності. Прийняття Акту проголошення незалежності України стало можливим насамперед завдяки визвольній боротьбі українського народу. Інші чинники лише сприяли логічному завершенню довготривалих змагань за свободу.

Тривалий час проблематика українського національно-патріотичного руху в УРСР середини 1950-х – кінця 1980-х років була об’єктом наукових досліджень західних істориків. Лише недавно до її належного висвітлення приступили вітчизняні науковці. На це були свої причини. Впродовж багатьох десятиліть офіційна радянська ідеологія твердила про єдність партії і народу, наголошувала на відсутності політичних противників у республіці, хоча вони були об’єктом посиленої уваги правоохоронних органів. На перших порах існування України як незалежної держави можливості для наукових узагальнень історії українського національно-патріотичного руху в УРСР залишались доволі обмеженими у зв’язку із утрудненим доступом до архівних матеріалів, зокрема документів колишнього Комітету державної безпеки.

Попри ці та інші труднощі, вітчизняними дослідниками впродовж останніх 10 років зроблено чимало. Багато науковців зосереджували свою увагу на вивченні окремих питань національного руху післясталінського періоду, інші досліджували його у вузьких хронологічних рамках, ще одні намагались узагальнити доробок попередників, простежити еволюцію руху ( опору, дисидентського, національно-визвольного ) в ширших хронологічних рамках. І тим не менше, поза увагою українських істориків залишились багато аспектів проблеми, яка в цілому не є достатньо вивченою. Велика низка аспектів руху досі є нез’ясованою, що робить дисертаційне дослідження актуальним і важливим.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дана дисертаційна робота виконана в рамках наукової проблематики кафедри історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”.

Об’єкт дослідження - український національно-патріотичний рух в УРСР від середини 1950-х - до кінця 1980-х років.

Предмет дослідження: діяльність нелегальних та легальних організованих структур – груп, організацій, формувань та утворень, окремих осіб, їхні програми та ідеї, а також національна політика УРСР як складової СРСР.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період від середини 1950-х років, коли було фактично ліквідоване українське націоналістичне підпілля, яке вело боротьбу за державну незалежність України і розпочалась хрущовська “відлига”, до кінця 1980-х років - часу піднесення національно-патріотичного руху та створення широкої організації демократичних сил, альтернативної Компартії опозиційної структури – Народного руху України за перебудову, агонії комуністичного тоталітарного режиму.

Метою дисертаційного дослідження є вивчення й аналіз змісту, особливостей та характерних рис українського національно-патріотичного руху в УРСР у зазначений історичний період в контексті суспільно-політичних процесів у республіці. Виходячи з цієї мети, дисертант ставить перед собою такі завдання:

1. На основі аналізу суспільного розвитку УРСР як складової частини СРСР простежити вплив політичного курсу союзно-республіканського керівництва на розвиток українського національно-патріотичного руху в Україні від середини 1950-х - до кінця 1980-х років.

2. Охарактеризувати форми та методи боротьби українського народу за свої національно-політичні, економічні та культурні права.

3. Розкрити механізм протидії владних структур розгортанню національно-патріотичного руху.

4. Визначити місце та роль “самвидаву” ( непідцензурної літератури ) у про- тистоянні з існуючою політичною системою.

5. Висвітлити хід боротьби українців за легалізацію Української греко-католицької церкви, як складової частини національно-патріотичного руху в УРСР.

Методологічною основою дослідження є загальноприйняті у сучасній історіографії принципи об’єктивності та історизму. При розв’язанні поставлених завдань були використані описовий, системно-структурний та порівняльний методи, а також систематизації фактологічного матеріалу та його наукового узагальнення.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному:

-

-

-

-

-

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні поло-ження дисертації, фактологічний матеріал та висновки збагачують історію національно-патріотичного руху українського народу другої половини ХХ століття, можуть бути використані для написання узагальнюючих та наукових праць з новітньої історії України, а також для розробки відповідних лекційних та спеціалізованих курсів.

Особистий внесок здобувача: створено комплексне дослідження по історії українського національно-патріотичного руху в УРСР середини 50-х – кінця 80-х років ХХ століття, проаналізовано його зміст, особливості та характерні риси у зазначений хронологічний період.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були апробовані на наукових конференціях: міжнародній – “Перехідне суспільство в Україні: досвід – проблеми – перспективи” та регіональній – “800-річчя Галицько-Волинської держави: історія і сучасність”, що відбулися у Львові відповідно 23-24 жовтня і 25 листопада 1999 року, а також на засіданні кафедри історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”.

Структура роботи. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатків. Дисертацію викладено на 186 сторінках машинописного тексту; список використаних джерел та літератури займає 25 сторінок машинопису і налічує 277 найменувань; обсяг трьох додатків – 15 сторінок машинописного тексту. Загальний обсяг дисертаційного дослідження складає 226 сторінок машинопису.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено хронологічні рамки, об’єкт та предмет роботи, сформульовані мета і завдання дисертації, вказано її наукову новизну, практичне значення, структуру та зміст.

В першому розділі “Джерельна та історіографічна база дослідження” подано загальну характеристику джерел, що послужили базою для вивчення українського національно-патріотичного руху в УРСР середини 50-х – кінця 80-х років ХХ століття. Зазначено, що джерельну базу дослідження склали архівні мате- ріали та опубліковані документи, а також мемуарна література і періодична преса.

В процесі дослідницької роботи використані документи декількох архівів. Чималу кількість матеріалів виявлено в Центральному державному архіві гро- мадських об’єднань України. Серед них найбільший інтерес представляють доку-менти з грифом “Таємно” або “Цілком таємно” з фонду №1 ( ЦК Компартії України ): постанови Політбюро ЦК КПУ про боротьбу проти так званого українського буржуазного націоналізму, дані про виявлені випадки українського національно-патріотичного руху та заходи, спрямовані на його ліквідацію, партійні та радянські аналітичні матеріали про форми і методи антирадянської діяльності українських патріотів, відомості про арешти і судові процеси тощо.

Багато конкретних прикладів критики національної політики СРСР, виступів проти неї, несанкціонованих виявів національного життя відображено в документах Державного архіву Львівської області. У ньому зберігається і велика кількість матеріалів про переслідування Української греко-католицької церкви.

Документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, зокрема із фонду 4648 – Ради в справах релігій при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР використано для висвітлення історії релігійного руху. Важливі дані про роботу органів цензури знайдено у фонді 4605 – Головного управління по охороні державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР (Головліту УРСР).

З фондів Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України дисертант опрацював документи про реабілітаційний процес українських письменників, матеріали про хід V з’їзду письменників України ( 1966 р. ), червневого пленуму правління СПУ ( 1987 р. ), що містяться у фонді 590 – Спілки письменників України.

Важливим джерелом до вивчення історії національно-патріотичного руху середини 1950-х – кінця 1980-х років у республіці є документи архіву Управління Служби безпеки України у Львівській області. В ньому виявлені та залучені до наукового обігу документи з низки кримінальних справ осіб, репресованих в післясталінський період.

Суттєвим доповненням до архівних джерел стали збірники опублікованих документів і матеріалів.. Цілком очевидно, що за радянського часу про їх видання не могло бути і мови. В республіці лише розповсюджувались “самвидавні” праці. Натомість за кордоном вийшли друком декілька цінних збірників документів1Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”): Збірник матеріалів / Уклав В.Чорновіл. 1-ше репринт., допов. вид. на Україні. – Львів: Іст. – просвітн. орг. “Меморіал”, 1991; Погром в Україні, 1972-1979 / Упоряд., довідки і передмова Роман Купчинський. – Мюнхен: Сучасність, 1980; Українська Гельсінкська група. 1978 – 1982: Документи і матеріяли / Упорядкував і зред. Осип Зінкевич. – Торонто; Балтимор: Укр. в-цтво “Смолоскип” ім. В.Симоненка, 1983; Українська інтелігенція під судом КГБ. Матеріяли з процесів В.Чорновола, М.Масютка, М.Озерного та ін. – Мюнхен: Сучасність, 1970; Українські юристи під судом КГБ. – Б.М.: Сучасність, 1968; Dissent in Ukraine under Gorbachev ( A Collection of samizdat ) Ed. вy T.Kuzio; Foreword by M.Myratov. – London: Ukrainian Press Agency, 1989. .

Публікація документальних збірників з проблем національно-патріотичного руху в Україні стала можливою лише в умовах державної незалежності. Різно- плановістю матеріалів відзначається наукове видання “Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів”2Національні відносини в Україні ХХ ст. Збірник документів і матеріалів / НАН України. Ін-т національних відносин і політології; Упоряд.: М.І.Панчук та ін. Редкол.: І.Ф.Курас та ін. – К.: Наукова думка, 1994.. Збірник дає змогу прослідку-вати ставлення Компартії України до національних проблем в республіці. Документи і матеріали про національні процеси в УРСР післясталінського періоду подані в публікації “Національні процеси в Україні: історія і сучасність” 3Національні процеси в Україні: історія і сучасність: Документи і матеріали: Довідник: У 2 ч. / Упоряд.: Ірина Олексіївна Кресіна та ін.; За ред. В.Ф.Панібудьласки. - К.:Вища школа, 1997. – Ч.2..

Цінні відомості про український національно-патріотичний рух в УРСР середини 1950-х – кінця 1980-х років містяться у другому томі праці А.Русначенка Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. – С.309-719. . Це, зокрема, програмні роботи підпільних груп та організацій, твори українського “самвидаву”, протоколи допитів обвинувачених та свідків. В цій роботі містяться і документи, що стосуються підпільної діяльності Українського національного фронту. Інформацію про УНФ дає також наукове видання “Український Національний Фронт: Дослідження, документи, матеріали” Український Національний Фронт: Дослідження, документи, матеріали / Упоряд.: М.В.Дубас, Ю.Д.Зайцев. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2000..

Джерельною базою дослідження виступає мемуарна література. Це спогади учасників українського національно-патріотичного руху, зокрема, В.Леонюка , Л.Лук’яненка, О.Мешко, М.Осадчого, Д.Шумука Леонюк В. На прю стає Об’єднання // Зона. – 1994. - №6. – С.163-180; Лук’яненко Л.Г. Сповідь у камері смертників. – К., 1991; Лук’яненко Л.Г. Не дам загинуть Україні. – К.: Вид. – культорол. центр “Софія”, 1994; Мешко О. Свідчу / Записав В.Скрипка – К.: Укр. Республіканська партія, 1996; Осадчий М. Більмо: Автобіографічний нарис у 2-х частинах. – Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1972; Шумук Д. Пережите і передумане: Спогади й роздуми українського дисидента-політв’язня з років блукань і боротьби під трьома окупаціями України (1921-1981 рр.). – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. та інших. Вони не позбавлені суб’єктивного моменту. Окрему групу становлять спогади представників влади –М.Хрущова, П.Шелеста Мемуары Никиты Сергеевича Хрущева // Вопросы истории. – 1990-1994; Шелест П. Все, що скоїться, я передбачав // Україна. – 1990 - №21. – С.10-12; №22. – С.20-21; №23. – С.22-24. .

Багатий фактологічний матеріал подано у тогочасних періодичних виданнях. Серед різноманіття закордонних видань автор опрацював журнали “Визвольний шлях” та “Сучасність”, що містили значну інформацію про український рух в УРСР. Діаметрально протилежні оцінки національно-патріотичного руху в республіці знаходимо на сторінках офіційної радянської преси - газет “Известия”, “Літературна Україна”, “Правда”, “Радянська Україна” тощо.

При написанні дисертації автор прагнув всебічно враховувати узагальнення і висновки попередніх дослідників проблеми, що стала об’єктом зацікавлення вже у 1960-х роках. Інтерес до національно-патріотичного руху в Україні виявляли насамперед політично активні кола української діаспори, зарубіжні наукові центри та окремі дослідники. Впродовж 60-80-х років ХХ століття за кордоном з’явилося чимало публікацій, серед яких є низка праць, що відзначаються науково-аналітичним характером Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период / Худож.- ил. Е.Герчук. – Вильнюс – Москва: “Весть”, 1992; Камінський А. Динаміка визвольної боротьби. – Б.м.: Сучасність, 1973; Камінський А. На перехідному етапі. “Гласність”, “перебудова” і “демокра- тизація” на Україні / Передм. М.Прокопа. – Мюнхен, 1990; Прокоп М. Анатомія українського руху опору // Сучасність. – 1974. – №7/8. – С.139-150; Bilocercowych Ja. Soviet Ukrainian Dissent. A Study of Political Alienation. – Boulder and London, 1988; Birch J. The Ukrainian nationalist movement in the USSR since 1956. – London: The Ukrainian Information Service, 1971; Farmer Kennet C. Ukrainian Nationalism in the Post-Stalin Era: Myth, Symbols and Ideology in Soviet Nationalities Policy. – The Hague-Boston-London: Marminus Nijoff Publishers, 1980..

Хоча зарубіжні вчені приділяли достатньо уваги проблемі функціонування українського руху, характеристиці етапів його розвитку, методів і форм діяльності антирежимних сил проблема боротьби українців за свої національно-політичні права висвітлена все ще фрагментарно, а не комплексно.

Радянська ж історіографія національно-патріотичного руху практично не вивчала. Окремі аспекти суспільно-політичних процесів у республіці аналізували учасники руху Бадзьо Ю. Право жити. Україна в складі СРСР, людина в системі тоталітарного соціалізму. – К.: Таксон, 1996; Гель І. Грані культури. – Львів, 1993; Литвин Ю. Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи // Сучасність. – 1979. - №10.- С.98-103..

Широкі можливості для опрацювання даної наукової проблеми відкрилися лише із здобуттям Україною державної незалежності. З’явилася серія публікацій, що мали пряме відношення до досліджуваної теми. Аналізуючи розвиток України з 1953 до 1985 років, В.Баран Баран В.К. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953-1985 рр. – Львів: МП “Свобода”, 1992. простежив також процес становлення і діяльності антирежимних сил в республіці у зазначений період.

Спробу узагальненої характеристики руху, аналізу соціального складу дисидентів, їхніх ідей і програм здійснив Ю.Зайцев Зайцев Ю.Д. Дисиденти: опозиційний рух 60-80-х рр // Сторінки історії України: ХХ століття: Посібник для вчителя / За ред С.В.Кульчицького; Упоряд.: В.П.Шевчук, А.А.Чуб, Н.А.Дегтярьова – К.: Освіта, 1992. – С.195-235.. Впродовж 1990-х років він опублікував низку праць, у яких висвітив різноманітні проблеми розвитку національного руху, подав характеристику його окремих складових Зайцев Ю.Д. Дисиденти // Молодь України. – 1995. – 21, 23, 24, 28, 30 березня; 4, 6, 11 квітня; Зайцев Ю. Ідея і чин Українського національного фронту // Воля і Батьківщина. – 1997. - №2(23). – С.26-34..

Великий інтерес для дослідників руху становлять праці вітчизняних істориків Ю.Курносова Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 80-х рр. ХХ ст.) / НАН України, Ін-т історії України. – К., 1994., який висвітлив інакомислення в Україні від 60-х - до першої половини 80-х років ХХ століття та Г.Касянова Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – К.: Либідь, 1995., в центрі уваги якого – про-тистояння української інтелігенції комуністичному тоталітарному режимові 1960-1980-х років.

Особливе місце в історіографії проблеми займає дослідження А.Русначенка Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998.. Він розглядав наявний в післясталінський період в республіці рух як національно-визвольний: розкрив зміст та етапи його розвитку від середини 1950-х - до початку 1990-х років, показав масштаби, рівень та організацію українського визвольного руху, висвітлив діяльність деяких нелегальних та легальних формувань, окремих осіб, прослідкував розвиток суспільно-політичної думки в ті роки.

Водночас поза його увагою залишилася низка проблем. А.Русначенко, зокрема, не досліджував впливу змісту політики, яку втілювало в життя союзно-республіканське керівництво на еволюцію національно-патріотичного руху в УРСР. Недостатньо вивчено питання місця і ролі українського “самвидаву” (непідцензур- ної літератури) у протистоянні з радянською політичною системою. Не стала предметом спеціального зацікавлення проблема зв’язку українського національно-патріотичного руху з боротьбою за легалізацію Української греко-католицької церкви.

В низці публікацій, що вийшли в останнє десятиліття ХХ століття, з’ясовується місце та роль окремих постатей українського національно-патріотичного руху в протистоянні із тоталітарною системою, теоретична та практична діяльність деяких підпільних груп та організацій в 1950–1980-х роках Батенко Т. Опозиційна особистість: друга половина ХХ століття. Політичний портрет Богдана Гориня. – Львів: Кальварія, 1997; Батенко Т. “Я повстаю, отже, я існую...” Політичний портрет Івана Геля. – Львів: НТШ, 1999; Касьянов Г. “Справа юристів” та інші: зворотній бік “відлиги” // Визвольний шлях. – 1993. - №12.- С.1497-1505; Мусієнко О. Українські дисиденти: хто вони? Гелій Снєгірьов // Літературна Україна. – 1996. – 5 грудня; Мусієнко О. Шістдесятники: звідки вони? // Літературна Україна. – 1996. – 21 листопада; Русначенко А. Молодь за вільну Україну. Група “Об’єднання” // Визвольний шлях. – 1994. -№10. – С.1237-1246; Тарахан-Береза З. “Смерть за народ – це щастя...” Самоспалення Олекси Гірника: жертовність і протест // Просвіта. – 1994. – Листопад..

В монографіях О.Гараня, В.Ковтуна , В.Литвина Гарань О.В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. – К.: Либідь, 1993; Ковтун В. Історія Народного Руху України. – К., 1995; Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці. – К.: Абрис, 1994. відтворено історію становлення та діяльності Народного руху України за перебудову, досліджуються суспільно-політичні процеси, які розгорталися у республіці в другій половині 1980-х років. Серед інших проблем розглядаються також питання боротьби Української греко-католицької церкви та її віруючих за право легального функціонування. Тема взаємин держави і церкви у попередні десятиліття, підпільної діяльності греко-католицьких священнослужителів і мирян отримала своє продовження в низці інших праць Баран В. Влада і церква: з історії взаємин у 1945-1965 роках // Сучасність. – 1995. - №5. – С.113-128; Боцюрків Б. Українська греко-католицька церква в катакомбах // Ковчег: Збірник статей з церковної історії. – Число 1. – Львів, 1993. – С.123-164; Головин Б. Мученики та ісповідники Української церкви ХХ століття: Нариси. Статті. Дослідження. – Тернопіль: Просвіта, 2000..

В останній період в Україні захищено ряд дисертацій, які присвячені дослідженню опозиційного, правозахисного, студентського, молодіжного, національ-демократичного руху Бажан О.Г. Опозиційний рух в Україні (друга половина 50-х – 80-ті роки ХХ ст.): Дис...канд. іст. наук: 07.00.01 / НАН України, Інститут історії України. – К., 1996; Білоус Л.В. Правозахисний рух у відродженні української держави: Дис...канд політ. наук: 23.00.02 / ЛДУ ім.І.Франка. – Львів, 1995; Коляка І.В. Студентський рух в Україні (кінець 80-х – початок 90-х років ХХ ст.): Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. іст. наук: 07.00.01 / Київський ун-т. – К., 1994; Корнієвський О.А. Молодіжний рух в новітній історії України (друга половина 80-х – початок 90-х років) : Автореф. дис. на здоб. вчен. ступ. канд. істор. наук: 07.00.01 / Київський ун-т. – К., 1993; Пилипенко О.О. Національно-демократичний рух в Україні ( друга половина 80-х – початок 90-х років ХХ ст.) : Дис ... канд. іст. наук: 07.00.01 / Донец. держ. універ. – Донецьк, 1997.. Однак дані роботи спеціально національно-патріотичного руху не вивчали, а торкалися лише його окремих проблем.

Таким чином, незважаючи на наявну історіографічну базу, залишилося ряд аспектів, які ще недостатньо вивчені українськими та зарубіжними науковцями, тому потребують дальшого дослідження. Їх глибше і повніше з’ясування дозволить створити комплексне дослідження історії українського національно-патріотичного руху в УРСР 1950-1980-х років.

У другому розділі “Лібералізація суспільно-політичного життя в Україні середини 1950-х – початку 1960-х років та її вплив на розвиток національного-патріотичного руху” охарактеризовані суспільно-політичні процеси, що відбувалися в республіці в перше післясталінське десятиліття, показано їх вплив на розвиток українського національно-патріотичного руху в окреслений період.

Передусім зазначено, що правляча верхівка СРСР не одразу наважилась викрити злочинну діяльність Й.Сталіна після його смерті. Лише в 1956 р. на ХХ з’їзді КПРС прозвучала відкрита критика на адресу диктатора: на закритому засіданні М.Хрущов у своїй кількагодинній промові підтвердив те, що писали про “вождя народів” противники комунізму десятки років. Це було сприйнято неоднозначно. Зокрема, частина сталіністів у червні 1957 року спробували взяти реванш. Поразка т.зв. “антипартійної групи” означала збереження нового політичного курсу, розчищення грунту для подальшого оновлення і лібералізації суспільства.

У розділі вказується, що попри суперечливий характер хрущовських перетворень, лібералізація все ж поволі давала позитивні результати, приносячи не тільки нову політичну, але і духовну атмосферу. Чи не найважливішим здобутком пом’якшення політичного клімату, меншої регламентації та більшого динамізму культурного життя стала поява шістдесятників (М.Вінграновський, І.Драч, І.Дзюба, Л.Костенко, В.Симоненко, Є.Сверстюк, І.Світличний, В.Стус, В.Чорновіл та інші).

Підкреслено, що новаторська діяльність українських митців значною мірою вплинула на процес національно-культурного пробудження України. Відродження власної культури розпочалось із захисту її складових, а саме мови, історії, етнографії тощо, тобто у формі культурницької діяльності.

Встановлення персональних контактів між шістдесятниками сприяло не тільки їхньому організаційному оформленню – появі Клубів творчої молоді, але й мало неабияке значення для розвитку національно-патріотичного руху. Завдяки їм відбулися перші спорадичні розмови про форми та завдання руху. Для частини речників національно-культурного відродження України культурництво послужило прикриттям їхньої політичної діяльності.

Держава усвідомлювала, що втрата нею контролю над інтелігенцією, від якої поширюються в маси вищі форми національної культури і свідомості, могла мати не передбачувані наслідки, тому вона добивалася упокорення молодої генерації українців. Робота ця носила як відкритий, так і закритий характер. Однак це викликало рішучий опір національно-свідомих сил та появу нових форм їх організації. Зосередження в руках тоталітарної держави засобів контролю, виготовлення та розповсюдження друкованої продукції, відмова влади публікувати “небажані” матеріали призвели до зародження “самвидаву”.

Зроблений аналіз частини найбільш поширюваних у досліджуваний період “самвидавних” матеріалів уможливив висновок про наявність в українському суспільстві послідовних борців проти комуністичного тоталітарного режиму. З поширенням “самвидаву” зріс інтерес українців до політичних проблем, а початковий культурницький рух почав набувати політичного забарвлення.

Предметом спеціального інтересу є в дисертації становище Української греко-католицької церкви. У розділі зазначено, що з поверненням у середині 1950-х років репресованих греко-католицьких священиків відновлюється і подекуди активізується діяльність цієї церкви, що проявилася в проведенні богослужінь, навіть у закритих уніатських храмах, в захопленні діючих православних церков, поданні заяв віруючими про реєстрацію греко-католицьких громад і духовенства. З метою зміцнення своїх позицій греко-католицьке духовенство в другій половині 50-х років ХХ століття активно поширювало інформацію про те, що питання дозволу на існування греко-католицької церкви розглядається в Москві і що вона буде урядом дозволена.

Важливе місце в другому розділі посідає аналіз теоретичної та практичної діяльності частини підпільних груп і організацій, що ставили за мету боротьбу за незалежність України. Підкреслено, що у своїй повсякденній діяльності учасники більшості антирадянських формувань враховували тогочасну суспільну ситуацію в країні, зміни, що відбувалися у ній. Врахування реалій суспільно-політичного буття, - робиться висновок, - було характерною рисою національно-патріотичного руху в УРСР у досліджуваний період.

Досліджуючи форми та методи ведення боротьби за національну свободу у дисертаційній роботі відстоюється погляд на те, що у перше післясталінське десятиліття сталися суттєві зміни тактики визвольного руху. На підставі вивчення програмних документів підпільних формувань встановлено, що в окреслений період зусилля підпільників були зосереджені на проведенні організаційно-пропагандистської роботи, спрямованої на піднесення національної свідомості українців, пошуку нових, відповідних до тогочасних умов способів здобуття державної незалежності.

У третьому розділі “Український рух в умовах посилення наступу “брежнєвського режиму” проаналізовано становище національно-патріотичного руху в Українській РСР в період правління Л.Брежнєва (1964-1982 роки). Досліджуючи політичний курс нового кремлівського керівництва у зазначений період, автор відзначає, що зміщення у 1964 році М.Хрущова з поста першого секретаря ЦК КПРС ознаменувало поворот у великій політиці: невдовзі було вжито ряд заходів, спрямованих на згортання демократичних процесів хрущовської “відлиги”. Процес їх згортання супроводжувався наступом реакційних сил, свідченням чого стали масові арешти українських патріотів в середині 1960-х та на початку 1970-х років, постійні цькування і переслідування учасників руху в другій половині 70-х – на початку 80-х років ХХ століття.

Важливе місце в третьому розділі посідає аналіз використання комуністичною владою засобів і методів боротьби проти неприйнятних тодішньому режиму ідей та їхніх речників. Проаналізований фактичний матеріал, а це інформації про зміст та дату введення в дію статті 187, масштаби застосування на практиці статей 62 та 187 Кримінального кодексу УРСР, створення в КДБ спеціального V управління, характеристика правових документів, що уможливили застосування психіатрії в політичних цілях, матеріали про плани влади щодо будівництва та розширення наявних психіатричних лікарень, дані про застосування на практиці примусового лікування в психлікарнях спеціального типу уможливили висновок про те, що арсенал засобів впливу, залякування та політичної нейтралізації противників тоталітарного режиму був дуже різноманітним та вельми ефективним.

Оцінюючи наслідки “першого покосу” середини 1960-х років, “генерального погрому” 1972-1973 років, арештів другої половини 70-х – початку 80-х років ХХ століття для українського національно-патріотичного руху в УРСР, дисертант зазначає, що вони призвели як до непрогнозованих владою результатів – опору національно-свідомої частини населення, розквіту “самвидаву”, зміни тактики, зокрема появи та діяльності Української гельсінкської групи та правозахисників, радикалізації політичних поглядів учасників національно-патріотичного руху в УРСР, так і до очікуваних результатів – тимчасової нейтралізації “українського буржуазного націоналізму”. Незважаючи на постійний тиск влади на український рух з метою його остаточної ліквідації, боротьба за національно-патріотичні права України, за її державну незалежність проводилась за часів правління Л.Брежнєва не тільки легальним шляхом, але і нелегальним. Її проводили такі підпільні групи та організації, як Український національний фронт, Український національно-визвольний фронт, Спілка української молоді Галичини, група молоді з с.Розсохач Чортківського району Тернопільської області та інші.

Значне місце в даному розділі присвячено характеристиці найвагоміших творів українського “самвидаву” того періоду, зокрема Ю.Бадзя “Право жити”, І.Геля “Грані культури”, І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, В.Мороза “Репортаж із заповідника імені Берія” та ”Серед снігів”, П.Рубана “Програма української національної комуністичної партії”, В.Чорновола “Лихо з розуму” та інших. Зроблено висновок про те, що через їх нелегальне розповсюдження, друк за кордоном, змістову невідповідність комуністичним догмам вони кваліфікувалися як “антирадянські документи” і на цій підставі їх авторів притягували до кримінальної відповідальності. Дисертант також зауважує, що велике значення для еволюції українського національно-патріотичного руху мала публікація періодичного позацензурного часопису “Український вісник”. В розділі обгрунтовано висновок про те, що поява цього журналу означала вихід національно-патріотичного руху в УРСР на вищий щабель свого розвитку: “Український вісник” став об’єднавчим фактором, фактично – стрижнем українського руху. Дане твердження стосується і “самвидаву” загалом.

В розділі відтворено картину боротьби віруючих українців за легалізацію Української греко-католицької церкви в період з 1964-го до 1982 року. Наводяться конкретні приклади змагань греко-католиків за узаконення УГКЦ, дані про масштаби її діяльності в катакомбах. Автор підкреслює, що на численні звернення громадян у справі легалізації “української католицької церкви східного обряду” представники влади відповідали, що здійснять реєстрацію релігійних громад лише тоді, коли уніати відмовляться від юрисдикції кардинала Сліпого. У розділі вказано, що у відповідь на щораз сильніші репресії й гоніння проти УГКЦ у вересні 1982 року заснована “Ініціативна група захисту прав віруючих і Церкви”, яка своєю метою ставила інтернаціоналізацію питання про релігійні переслідування в Україні віруючих греко-католицької церкви й домагання її легалізації. Також наголошується на тому, що греко-католицькі священики шляхом проповідей впливали на настрої й світогляд частини українців, посилюючи їх неприязнь та опозиційність щодо тоталітарної радянської держави. Велику увагу приділяли вони й вихованню в молоді глибоких патріотичних почуттів, отже плеканню ідейних продовжувачів боротьби за незалежну українську державу.

В четвертому розділі “Національний спротив комуністичній тоталітарній системі у 80-х роках ХХ століття” досліджується український національно-патріотичний рух в УРСР в 1980-х роках – від смерті Л.Брежнєва до створення Народного руху України за перебудову. В ньому, як і в попередніх розділах, звертається увага на вивчення та аналіз політичного курсу тодішнього союзно-республіканського керівництва, його наслідків для українського руху. Відзначено, що в період правління Ю.Андропова та К.Черненка національно-патріотичний рух в Україні був майже придушений, національне питання вважалось вирішеним повністю і остаточно. Лише з приходом до влади М.Горбачова розпочався поворот у внутрішній і у зовнішній політиці Радянського Союзу: започаткований ним процес гласності та демократизації уможливив пробудження до суспільного життя широких мас населення України, а відтак до наростання українського національно-патріотичного руху в республіці та виходу його на стадію оформлення у всеукраїнську політичну організацію.

Четвертий розділ відтворює картину антирежимної діяльності національно-патріотичних сил в окреслений період, в ньому охарактеризовані форми та методи боротьби українців за свої національно-політичні, культурно-духовні права. Значне місце в дослідженні відводиться характеристиці низки неформальних груп та організацій, передусім Української гельсінкської групи – Української гельсінкської спілки, Українського культурологічного клубу, що виникли на хвилі небаченого раніше піднесення суспільної ініціативи. Оскільки у неформальних об’єднаннях громадяни України мали можливість відкрито порушувати та обговорювати давно назрілі проблеми, в тому числі й національне питання, то не було необхідності у створенні підпільних груп та організацій, і це була особливість національно-патріотичного руху в республіці в другій половині 80- х років ХХ століття. Зауважено також, що з 1988 року діячі українського національно-патріотичного руху, враховуючи тенденцію до зростання національних рухів інших неросійських республік, активізували свої зусилля в напрямі нав’язування контактів з учасниками визвольних змагань цих народів, а відтак до координації спільних дій в своєму прагненні до свободи і рівноправ’я.

Досить детально в дисертації висвітлено процес становлення організації всеукраїнського масштабу – Народного руху України за перебудову. Автор аналізує причини його створення, з’ясовує практичні кроки реалізації ідеї Руху, заходи влади щодо протидії заснування широкої організації патріотичних сил. В розділі вказано, що республіканське керівництво, налякане подіями в Прибалтиці, не наважилось на важливі зміни, давши тим самим карти в руки провідникам національно-патріотичного руху, які вселили в суспільстві віру в українську ідею, в українську людину, в її спроможність піднятися з національного приниження. З усією повнотою ця віра проявилася на установчому з’їзді Народного руху України за перебудову 8-10 вересня 1989 року, на якому ставилося питання про вихід України із складу Союзу РСР, її повну незалежність.

Досліджуючи механізм протидії влади розгортанню українського націо- нально-патріотичного руху в УРСР дисертант окреслює способи її боротьби із на-ростанням активності громадян. В період перебудови владою активно вико-ристовувались масштабні пропагандистські кампанії в засобах масової інформації, запобіжні заходи правоохоронних органів, брутальні розгони демонстрацій, регламентація мітингової активності шляхом прийняття відповідних указів на союзному, республіканському рівнях, покарання за невиконання законодавства при проведенні мітингів і демонстрацій у вигляді адміністративної відповідальності, штрафів, арештів, виправних робіт, порушення кримінальних справ тощо.

Розглядаючи розвиток українського “самвидаву” автор зазначає, що в часи перебудови відновлено видання журналу “Український вісник”. Вказано, що він став першим незалежним органом та інструментом національної опозиційної думки й дії. Відкритість і легальність “Українського вісника” робила часопис доступним для широкого кола української громадськості, що не могло не впливати на світогляд його читачів. Зрештою своїм виходом у світ журнал створив прецедент для появи інших “самвидавних” видань.

Нелегким і тривалим був шлях Української греко-католицької церкви до легалізації, чимало зусиль довелося докласти її віруючим, аби врешті-решт УГКЦ отримала можливість офіційного відновлення своїх структур (осінь 1989 р. – І.С.). В роки правління Ю.Андропова і К.Черненка УГКЦ переживала чи не найскрутніші свої часи, проголошення перебудови також не відразу відбилося на її становищі: пройшло понад два роки, перш, ніж воно почало змінюватись й рух за легалізацію церкви внаслідок діяльності греко-католиків набув нового імпульсу. Особлива увага звертається на висвітлення діяльності Комітету захисту Української Католицької Церкви на ниві відродження національної за суттю інституції, досліджено також шляхи боротьби влади з УГКЦ. Дисертант зауважує, що вихід греко-католицької церкви з підпілля супроводжувався не лише збором підписів з вимогами лібералізації, але й проведенням відкритих богослужінь, що мали не раз політичний підтекст. Він підкреслює, що такі заходи носили скоординований характер, були організовані уніатами і патріотично настроєними особами. Останні, виступаючи після проповідей священиків, неодноразово закликали до того, щоб церква стала основою національного руху в боротьбі за самостійну Україну та вихід її зі складу СРСР.

В результаті проведеного дослідження автор прийшов до низки висновків:

За більш ніж три десятиліття розвитку Радянського Союзу в післясталінський період суспільно-політична атмосфера в країні не була однаковою. Вона мінялась відповідно до змін кремлівського керівництва і це не могло не позначитись на розвитку українського національно-патріотичного руху в УРСР в той час. Здійснені М.Хрущовим, М.Горбачовим та їхніми командами заходи в напрямі лібералізації й реформування тоталітарного комуністичного режиму призвели до потепління політичного клімату в країні загалом і в Україні зокрема. А відтак до активізації суспільного життя у різних його ділянках. Одним з найважливіших здобутків внутріполітичного потепління в республіці в період правління М.Хрущова стала поява цілої генерації нестандартно мислячої інтелігенції – шістдесятників, частина з яких стала репрезентантами нового руху, що за короткий час еволюціонував від культурницьких до політичних