НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

СКАБ Мар'ян Стефанович

УДК 811.161.2'36/.38

ФУНКЦІОНАЛЬНА СФЕРА АПЕЛЯЦІЇ

В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

(СЕМАНТИКА, ГРАМАТИКА,

ПРАГМАТИКА, СТИЛІСТИКА)

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор, членкореспондент НАН України

Вихованець Іван Романович,

Інститут української мови НАН України, завідувач відділу історії і граматики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Шульжук Каленик Федорович,

Рівненський гуманітарний університет, завідувач кафедри української мови;

доктор філологічних наук, професор

Іваницька Ніна Лаврентіївна,

Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського, завідувач кафедри української мови;

доктор філологічних наук,

Карпіловська Євгенія Анатоліївна,

Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України, провідний науковий співробітник відділу структурно-математичної лінгвістики;

Провідна установа: Кіровоградський державний педагогічний університет ім. В.Винниченка, кафедра української мови, Міністерство освіти і науки України, м.Кіровоград

Захист відбудеться “8” жовтня 2002 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 для захисту докторських (кандидатських) дисертацій при Інституті української мови НАН України (01001, Київ-1, вул.Грушевського, 4).

3 дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні та Інституту української мови НАН України.

Автореферат розіслано06.09.2002 року

Учений секретар І.А.Самойлова

спеціалізованої ради

кандидат філологічних наук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасний етап розвитку граматичної теорії вирізняє поглиблений функціональний підхід до тлумачення мовних явищ у поєднанні з антропоцентризмом лінгвістичних студій. Дослідників уже не задовольняють суто граматичні інтерпретації мінімальних одиниць та конструкцій мови; на перший план виступає зацікавлення механізмами їх витворення в тісному зв'язку із з'ясуванням активної ролі у процесі мовної комунікації її учасників - адресанта, тобто творця певного тексту, і адресата, якому текст призначений для сприйняття. Цей підхід дозволяє по-іншому розглянути окремі фрагменти граматичного ладу мови, з нових методологічних позицій трактувати їхнє комунікативне призначення, а відтак і статус у граматичній системі мови. Саме такими компонентами є засоби, які використовують для позначення ситуації мовної комунікації (встановлення, підтримування та регулювання контакту між особами, що спілкуються). Названі одиниці структури мови здавна перебували у полі зору вчених-мовознавців. У численних граматичних описах активно обговорювали морфологічні особливості граматичних форм наказового способу дієслова та форм кличного відмінка імен, які в комунікативних актах використовують для позначення адресата, з’ясовували особливості їхнього функціонування в синтаксичних конструкціях. Проте, незважаючи на великий накопичений матеріал, у більшості праць, виконаних у традиційному руслі, названі елементи розглядали без урахування їх функціональної специфіки, усвідомлення їхньої тісної семантичної та граматичної в широкому розумінні взаємопов’язаності, що часто призводило до хибних висновків про неповноцінність цих грамем, їх непевний морфологічний та синтаксичний статус, а врешті-решт зумовлювало пряме чи приховане визнання їх граматичної асистемності, що ставило під сумнів системність мови в цілому. Водночас провідні лінгвісти різних мовознавчих шкіл та напрямів здійснили чимало глибоких та багатоаспектних студій елементів мовної структури, що виражають апеляцію, висловили цікаві спостереження про особливості їх семантики і формально-граматичного вираження, чим заклали підвалини для нового функціонального інтерпретування.

Крім згадок про названі елементи, великих розділів про них у систематичних описах мови, науці відомі й монографічні дослідження, серед яких найважливішими та найперспективнішими для дальшого розвитку мовознавства у східнослов'янській лінгвістиці є, на наш погляд, праця Є.К.Тимченка “Вокатив і інструменталь в українській мові”, монографії В.С.Храковського та А.П.Володіна “Семантика и типология императива: Русский императив”, В.Є.Гольдіна “Обращение: теоретические проблемы”, В.П.Пронічева “Синтаксис обращения (на материале русского и сербохорватского языков)”, проблемні статті І.К.Кучеренка, М.Я.Плющ, Г.Н.Клюсова та Л.І.Шаповалової.

Здавна в наукових працях трапляються репліки, які свідчать про поступове усвідомлення дослідниками особливого призначення аналізованих грамем, а отже, необхідність їх вивчення як функціональної єдності. Серед найпромовистіших міркувань такого типу – вирізнення К.Бюлером окремої мовної функції та окремої мовної сфери – апеляції, поряд з представленням та експресією. Як функціональну цілість розуміють аналізовані елементи й інші автори: В.С.Храковський та А.П.Володін до монографії, присвяченої типології імператива, додають і розділ про вокатив; про функціональну близькість цих елементів пише І.К.Кучеренко. Слов'янській лінгвістиці відомі й монографічні дослідження про взаємодію названих елементів на синтаксичному рівні. Маємо на увазі книгу чеського лінгвіста Я.Свободової ”Syntaktickб charakteristika imperativu a vokativu v иeskэch vэzvovэch vмtach”. Як функціональну єдність описують ці елементи структури мови лексикографи.

Українська мовознавча наука приділяла значну увагу описові та науковій інтерпретації мовних елементів апеляції. Згадки про них є в усіх граматиках української мови, починаючи від найдавніших. Етапними – і не лише для нашого мовознавства - були праці О.О.Потебні, зокрема ”Из записок по русской грамматике”, згадувана вже монографія Є.Тимченка ”Вокатив і інструменталь в українській мові”, низка студій І.Огієнка, опублікованих у журналі ”Рідна мова”, програмна стаття В.Сімовича ”Наша товариська мова”, праці про вокатив Л.А.Булаховського, статті І.К.Кучеренка початку 60-х років минулого століття, розвідки П.С.Дудика, Л.О.Кадомцевої, К.Ф.Шульжука, А.Я.Мановицької, В.С.Чепеля, І.Т.Яценка, М.Я.Плющ, І.Р.Вихованця, К.Г.Городенської, Н.Г.Озерової та інші роботи. В Україні вийшли й праці, присвячені аналізові названих елементів в інших мовах, найвагоміші з них – монографії М.А.Олікової “Обращение в современном английском языке” та В.В.Михайленка “Парадигма імператива (на прикладі давньоанглійської та інших давньогерманських мов)” і велика стаття про звертання в романських мовах, автором якої є В.П.Пономаренко.

Поступово в лінгвістиці закріплюється усвідомлення тісного і глибокого функціонально зумовленого зв'язку між аналізованими формами дієслова та імені і необхідності врахування цього зв’язку при граматичному інтерпретуванні елементів. Проте досі переважає традиційний спосіб тлумачення аналізованих явищ, що у свою чергу призводить до неточного, спрощеного чи навпаки - необґрунтовано ускладненого тлумачення одного з важливих фрагментів граматичної системи мови, утруднює об’єктивне представлення граматичної системи мови в цілому.

З’ясування природи цих нецентральних, на перший погляд, одиниць та ділянок граматичної системи мови неможливе без розв'язання важливих вузлових проблем граматики, серед яких: особливості морфологічного устрою дієслова взагалі та імперативних його форм зокрема, система відмінків та їх функціонування у мовленні, семантика та граматичні особливості категорії особи, специфіка вираження головних членів речення та зв’язків між ними, створення парадигми речень тощо.

Саме згадані вище фактори і зумовлюють актуальність дослідження мовних засобів апеляції. На нашу думку, уже давно назріла потреба в комплексному лінгвістичному аналізі елементів та конструкцій апеляції на тлі загального функціонального опису граматичної системи української мови. Не менш актуальним у період активної перебудови суспільних відносин у нашому суспільстві є й з'ясування прагматичних та стилістичних механізмів витворення та функціонування засобів апеляції.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Концептуально і методично дисертаційне дослідження пов'язане з плановою науковою темою кафедри історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича ”Становлення і розвиток сучасної української мови на лексичному і граматичному рівнях“ (номер державної реєстрації 01910034125) та з темою “Функціональна граматика української мови”, яку виконують у відділі історії і граматики української мови Інституту української мови НАН України.

Мета дослідження – комплексне вивчення засобів апеляції української мови, вироблення нового підходу до опису граматичної системи мови з урахуванням наявності в ній специфічної з погляду формального представлення комунікативно необхідної функціональної сфери апеляції (зверненості).

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання низки конкретних дослідницьких завдань:

1) вивчити систему представлення аналізованих елементів у наявних типологіях функцій мови, встановити взаємодію апеляції з іншими функціональними сферами мови та її статус;

2) описати, систематизувати й уточнити лінгвістичну термінологію, що стосується аналізованого фрагмента мовної системи;

3) створити типологію способів позначення апеляції в різних за комунікативною метою висловленнях, з'ясувати прагматичну та синтагматичну специфіку засобів апеляції;

4) здійснити аналіз морфологічного вираження граматичних форм, що маркують апеляцію;

5) з'ясувати особливості семантико-синтаксичного виявлення комплексів апеляції та її окремих компонентів у сучасній українській мові;

6) встановити специфіку формально-граматичного вираження апеляції в сучасній українській мові: виділити та описати основні формально-синтаксичні позиції (функції) елементів апеляції, подати типологію синтаксичних утворень апеляції у співвіднесенні її з синтаксичними одиницями (реченнями) репрезентації (представлення);

7) вивчити найголовніші тенденції прагматичного, стилістичного та етикетного застосування елементів та комплексів апеляції в сучасній українській мові;

8) розробити новий, побудований на врахуванні функціональної специфічності, спосіб опису аналізованого фрагмента граматичної системи мови.

Об'єктом дослідження є особлива функціональна сфера мови – сфера апеляції, яка забезпечує реалізацію мовними засобами апеляційної функції мови як часткового прояву загальної комунікативної функції; відповідно предмет дослідження - комплекси мовних засобів, що використовуються в українській мові для реалізації апеляції (зверненості мовлення).

Методи дослідження. У дисертації використано описово-зіставний метод (для формування типології проявів апеляції в українській мові); метод функціонального (синтаксемного) аналізу граматичних елементів (для встановлення семантико-синтаксичних параметрів елементів та конструкцій); метод опозицій, методику лінгвістичного моделювання, методику проектування модельних висловлень з формально-синтаксичного рівня на власне-семантичний та семантико-синтаксичний, а також методику трансформацій.

Джерела фактичного матеріалу. Для аналізу використано мікроконтексти з елементами апеляції, дібрані з текстів різних стилів сучасної української мови (картотека становить понад 40000 карток), матеріали зі словників української мови; за потреби залучено також факти розмовного мовлення.

Новизна роботи полягає у дослідженні сукупності грамем, що репрезентують радикально протилежні лексико-граматичні класи слів - дієслова та імена, як функціонально зумовленої мовної цілості, своєрідність якої визначається особливим комунікативним призначенням. Результатом роботи є створення нового опису граматичної системи української мови, що ґрунтується на розмежуванні елементів мовної структури, спеціалізованих на виконанні різних комунікативних завдань і різних функцій.

Теоретичне значення дослідження. Уперше в лінгвістиці здійснено комплексний аналіз мовних засобів, що творять специфічну функціональну сферу мови - сферу апеляції, і запропоновано новий спосіб представлення граматичної системи мови, що полягає в розмежуванні у рамках граматики двох підграматик - представлення та апеляції. Таке протиставлення, що ґрунтується на функціональній специфіці мовних одиниць та конструкцій з ними, дає змогу глибше та наочніше пояснити специфіку семантики, граматики та прагматики мовних одиниць апеляції, зокрема аргументувати однотипність виявлення та функціонування їх у відповідних граматичних (морфологічних та синтаксичних) категоріях; по-новому підійти до тлумачення давніх лінгвістичних проблем: специфіки вираження граматичного значення наказового способу і кличного відмінка, особливостей їх парадигми та статусу у відповідних граматичних категоріях; розглядати категорію особи як загальнограматичну (морфологічну та синтаксичну категорію); уточнити уявлення про головні члени речення та їх окремі різновиди і водночас вивести із синтаксичної системи мови так зване “звертання” як надуманий, непотрібний, такий, що ускладнює та унеможливлює системний опис, елемент.

До наукового обігу, крім того, введено типологію проявів апеляції в синтаксичних конструкціях української мови; типологію мовних засобів, призначених для вираження предикатної та предметної частин апеляції; типологію формально-синтаксичних позицій, що їх займають у реченнях елементи апеляції; класифікацію прагматичних функцій, виконуваних у мовленні репрезентантами предметної та предикатної частин змісту апеляції; типологію українських назв адресата мовлення тощо.

Практичне значення дослідження полягає у створенні простішої та логічнішої системи опису фрагмента граматики української мови, яка може бути застосована передусім у процесі навчання, випрацюванні методики комплексного опису мовних одиниць з предикатним та предметним змістом, об’єднаних спільною функцією.

Матеріали дослідження можуть бути використані при створенні функціональної граматики української мови, у підручниках з морфології, синтаксису та стилістики української мови, при укладанні методичних рекомендацій з культури мовлення, мовленнєвого етикету й етнолінгвістики, словників та довідників, у порівняльних студіях.

Особистий внесок здобувача. Усі положення дисертаційної роботи здобувач розробив самостійно.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та на засіданні відділу історії і граматики української мови Інституту української мови НАН України. Основні теоретичні положення і найвагоміші практичні результати дослідження було викладено в доповідях на науковому семінарі Інституту славістичних та східноєвропейських студій Карлового університету та на засіданні Товариства мовознавців Чеської Республіки (Прага, 2001). Окремі положення роботи виголошувалися у формі доповідей та повідомлень на міжнародних та всеукраїнських наукових форумах, серед яких: „Актуальні проблеми синтаксису“ (Чернівці, 1997), „Українська мова на Буковині: її минуле й сучасне“ (Чернівці, 1998), Міжнародна славістична конференція пам’яті професора Костянтина Трофимовича (Львів, 1998), „Біблія і світова література“ (Чернівці, 1999), „Українська філологія: школи, постаті, проблеми“ (Львів, 1999), „Граматичні категорії української мови“ (Вінниця, 2000), „Gatunki mowy i ich ewolucja“ (Катовіце, 2000), 1-й Оломоуцький симпозіум україністів (Оломоуц, 2001), “Sіowianie wschodni: Ukrajina – miкdzy jкnzykiem a kultur№” (Краків, 2001), „Історія і сучасні проблеми функціональних стилів української літературної мови“ (Чернівці, 2001), „Лексико-граматичні категорії у функціональному аспекті“ (Херсон, 2002), „Функціонально-категорійна граматика української мови“ (Луцьк, 2002), V Міжнародний конгрес україністів (Чернівці, 2002).

Публікації. Проблематику, теоретичні і практичні результати дисертаційної роботи висвітлено в 31 публікації, серед яких 1 монографія, 25 статей у наукових журналах та збірниках і 5 текстів доповідей на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях. Усі публікації підготовлені автором одноосібно.

Структура і зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, семи розділів, висновків, списку літератури (730 позицій) та списку використаних джерел. Обсяг роботи без списку літератури - 389 с. Повний обсяг - 451 с.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну, теоретичне й практичне значення дисертації, окреслено її місце серед функціонально- граматичних праць, схарактеризовано об'єкт та предмет дослідження, його джерельну базу та використані методи аналізу фактичного матеріалу, сформульовано мету дослідження та конкретні завдання, розв'язані в роботі.

У першому розділі “Сфера апеляції як функціонально-граматична реалія” з'ясовано місце апеляційної функції (чи її відповідників) у різних описах функцій мови, аргументовано необхідність урахування цієї специфічної функції при аналізі конкретних одиниць мови та її системи в цілому.

На основі тези К.Бюлера про протиставлення у мові функцій (одиниць) репрезентації та апеляції, висунено положення про наявність у мові специфічної функціональної сфери апеляції, яка представлена предикатною та предметною частинами змісту та існує паралельно з функціональною сферою репрезентації. Для називання окресленої функціональної мовної сфери як основний вживаємо термін “апеляція” та його український відповідник “зверненість мовлення”. Функціональна сфера апеляції – це сукупність мовних одиниць різних ярусів, використовуваних мовцями для виконання спеціального комунікативного завдання – встановити, підтримувати та регулювати мовленнєвий контакт між учасниками спілкування.

Мовознавча наука виробила достатньо широку і розгалужену систему мовних понять і відповідних термінів для називання явищ, що більшою чи меншою мірою стосуються визначеної нами функціональної сфери апеляції. Для найменування елементів предикатної частини змісту апеляції доцільно використовувати поняття “наказовий спосіб” та “імператив”. Елементи, що представляють предметну частину апеляції на формально-граматичному рівні мови, морфологи переважно трактують як грамеми іменника - форми категорії відмінка. Найпоширеніші їхні назви в українській граматиці відповідно до загальноєвропейських традицій – “вокатив” та “кличний відмінок”, – є достатньо точними та системними, відповідають основним принципам загального та українського термінотворення і пройшли достатнє випробовування часом. Поширені в мовознавстві утворення типу “клична форма” та “звертання” віддзеркалюють суперечливі, асистемні трактування аналізованих елементів, що, однак, не виключає можливості використання терміна “звертання” в стилістичних, прагматичних та етикетних студіях.

Другий розділ “Типологія апеляційних конструкцій сучасної української мови” являє собою аналіз проявів апеляції в основних типах висловлень (спонукальних, питальних, розповідних). При побудові типології конструкцій апеляції враховано передусім комунікативну мету висловлення, а також ступінь формального представлення в ньому грамем, які виражають предикатну та предметну частини змісту апеляції. Інваріантними з погляду вираження апеляції є спонукальні конструкції, що містять дієслово-імператив 2-ої особи та номінацію адресата мовлення у формі кличного відмінка; близькими до центру є конструкції, у яких один з названих вище складників матеріально не виражений (його функціональне навантаження перебирає на себе наявна грамема апеляції). У сучасній українській мові існує 18 різновидів спонукальних конструкцій, що виражають апеляцію, хоча й виявляється вона в них по-різному. У конструкціях типу Адресате(-и), слухай(-те) і Слухай(-те), адресате(-и); Ти, слухай і Слухай, ти; Адресате! [слухай]!; Гей, агов, адресате!; Слухай(-те)! апеляція повністю заповнює семантичний обсяг спонукання, їх вважаємо первинними, власне апеляційними. У конструкціях другої групи (апеляційно-спонукальних) Адресате, (дій)!; Ти, ви дій (-те)!; Ти, ви, адресате (-и), дій (-те)!; Адресате! [дій]; Дій (-те)!; Адресате, ФЕІ (функціональний еквівалент імператива); ФЕІ!; ЕФімп. (етикетна формула відімперативна), адресате!; Ефімп;! Адресате, елементи, що сигналізують про імператив; Елементи, що сигналізують про імператив) апеляція виявлена як частина ширшого спонукального змісту. Конструкції третьої групи (сумісної дії) Адресате, діймо!; Діймо! вирізняються тим, що вони адресовані лише частині осіб - потенційних виконавців дії, до якої спонукає мовець.

Апеляція входить до основного змісту питальних висловлень, серед яких вирізняємо 3 групи за ступенем її вияву. Максимальною апеляція є в конструкціях із формально вираженими грамемами на позначення адресата запитання та спонукання його до сприйняття (Адресате, слухай + запитання). Досить сильною є апеляція в конструкціях другої групи з формально представленим одним з елементів апеляції, причому конструкції, у яких наявна назва адресата мовлення, за рівнем апеляційності наближаються до конструкцій першої групи. У конструкціях, віднесених до третьої групи (власне запитання без елементів апеляції), апеляційність є імпліцитною і забезпечується лише загальним спрямуванням запитання адресатові мовлення.

На периферії поля функціональної сфери апеляції перебувають випадки, коли апеляційна конструкція, переважно єдина грамема, що репрезентує її на формально-граматичному рівні, входить до складу речення представлення як вставний компонент, який вказує лише на те, що інформація, яка повідомляється в основній конструкції, зорієнтована на конкретного адресата (адресатів): Щось, адресате, слухай, відбувається ...; Щось, адресате, відбувається ...; Щось, слухай, відбувається і подібне. У розповідних конструкціях апеляція є не обов'язковою: її позначення стає необхідним компонентом конструкції лише за умови наявності в ній морфологічних елементів із значенням 2-ої особи. В інших випадках для позначення адресованості (зверненості) конструкції в неї вставляються спеціальні показники апеляції (переважно номінації адресата мовлення).

Ступінь апеляційності конкретної синтаксичної конструкції визначає мета висловлення, а також наявність в ній спеціалізованих на вираженні апеляції граматичних форм імен та дієслова, їх синтагматичні властивості (місце у складі конструкції взагалі та взаєморозташування елементів апеляції).

У третьому розділі “Морфологічна характеристика основних засобів вираження апеляції” встановлено й описано основні репрезентанти предикатної (імперативи 2-ої особи, імперативи 1-ої особи множини) та предметної частин змісту апеляції (іменникові форми кличного відмінка, займенникові іменники 2-ої особи та похідні від них займенникові прикметники). Центральним, первинним проявом предикатного значення в апеляційних конструкціях сучасної української мови є предикати, що називають дію, спрямовану на змушування адресата мовлення до сприйняття інформації, яка передається засобами мови, переважно звукової. Це можуть бути дієслова слухати (сприймати, запам'ятати, затямити, усвідомити та подібні) у формах 2-ої особи наказового способу, які, проте, досить рідко трапляються в текстах.

Конструкції апеляції звичайно супроводжуються конструкціями волевиявлення, на формально-граматичному рівні це часто виявляється у простому злитті двох вище названих конструкцій в одну. У цьому випадку предикат апеляції як семантично очевидний, а на формально-синтаксичному рівні надмірний, зазвичай пропускається, натомість ядром конструкції стає предикат спонукання з практично необмеженим діапазоном лексико-семантичного наповнення: Схаменіться, будьте люди, Бо лихо вам буде; Не дуріть самих себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь... (Т.Шевченко).

У мікроконтекстах, якими реалізується апеляційна функція мови, предикатним компонентом може виступати й дієслово-імператив 1-ої особи множини. У цьому випадку змінюється загальна семантика речення (конструкції): мовець і себе бачить виконавцем дії, до якої спонукає адресата мовлення. Через такий колективний характер майбутньої дії неможливим є використання у формі 1-ої особи множини предикатів, що позначають сприйняття усної інформації – мовець не може, передаючи інформацію, одночасно закликати (у тому числі й себе) сприйняти це повідомлення: Схилімось, слово, До глибин земних – В найтяжчій скруті з ними не загинемо (С.Бурлаков).

Опосередковано предикатну частину змісту апеляції представляють:

- форми інфінітива, які переважно вживаються без компонента з аргументним змістом: Діяти!, але зрідка можуть з'являтися і у повній конструкції волевиявлення: Адресате, діяти!;

- особові форми дієслів дійсного способу: 1) будеш діяти, адресате; 2) будете діяти, адресате(-и); 3) дієш, адресате; 4) діяв, адресате (у моделях 1-3 предикатна частина змісту апеляції представлена граматичними показниками другої особи в дієслівних формах теперішнього і майбутнього часу, а в моделі 4 значеннями роду і числа форми минулого часу дієслова);

- форми умовного способу: Адресате, діяв би; Адресати, діяли б (предикатну частину змісту апеляції формально маркують лише граматичні показники роду і числа або тільки числа дієслова, які взаємопогоджуються з відповідними значеннями грамем, що представляють предметну частину змісту апеляції).

У випадку використання в конструкціях апеляції неімперативних дієслівних форм першої особи множини, які можна представити моделями: Діємо, адресате і Будемо діяти, адресате про предикатну частину змісту апеляції, як і в імперативних грамем з таким же особовим значенням, сигналізуватимуть граматичні показники першої особи множини дієслова.

Матеріальними виразниками апеляційності бувають різноманітні етикетні формули передусім дієслівного (відімперативного) походження: прощай, будь здоров тощо, а також вигуки такого ж походження, які формують вигукові спонукальні речення: годі!, геть!, гайда!, ну!, цить!, ша! і т. ін.

Про наявність предикатної частини змісту апеляції за відсутності предиката сигналізують: іменники (увага): Діти, увага; прислівники способу дії та ступеня і міри вияву ознаки (тихо, швидко): Діти, тихо; прислівники, прислівникові сполуки з різноманітним обставинним значенням (вгору, на поміч): Люди, на поміч!; назви об'єктів (у широкому розумінні) дії, до якої закликає мовець: Хлопче, двері!, пор. з Хлопче, зачини двері!; назви ознак об'єктів дії, до якої спонукає адресата мовлення мовець: Хлопче, зелений!, пор. з: Хлопче, подай зелений олівець!.

Другим семантично необхідним, обов'язковим елементом апеляційної конструкції, яким переважно представлена та заповнена повністю вся аргументна (предметна) частина змісту, є назва особи (у прямому значенні), предмета чи явища (персоніфікованих) – адресатів мовлення, первинний формально-граматичний репрезентант якої – спеціалізована форма кличного відмінка іменників.

Оскільки адресата мовлення мислять як другу особу, найчастіше функції еквівалента вокативної форми іменника виконують займенникові іменники 2-ої особи ти і ви. Вони можуть виступати на поверхневому рівні в імперативних, питальних та розповідних реченнях: Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучче, як батьки ходили (Т.Шевченко).

Поширеними функціональними еквівалентами іменникових форм вокатива в конструкціях апеляції виступають також форми субстантивованих прикметників: Виший, кохана, сорочку Узором хрещатим мені Так, як у нас вишивали ще у глухій давнині (Р.Братунь).

Матеріальними показниками апеляції виступають також і форми непрямих відмінків займенникових іменників другої особи. Сильніше виражено апеляцію, коли разом з непрямою формою другоособового займенника в конструкції вживатиметься й форма кличного відмінка (функціональний еквівалент): Твої ниви буйні, Люди тихі, сумні Стали рідними здавна для мене. І минуть мої дні, А у гробі мені Не забути тебе, моя нене! (Б.Лепкий). Трапляються конструкції, у яких непряму форму особового займенника використано самостійно: Все в тобі з'єдналося, злилося – Як і поміститися в одній! – Шепіт зачарований колосся, Поклик із катами на двобій (В.Симоненко).

Аналогічне функціональне навантаження в контекстах сучасної української мови виконуватимуть і присвійні займенники твій, ваш, які є похідними від особових займенників другої особи ти, ви: Умийтеся! образ божий Багном не скверніте. Не дуріте дітей ваших, що вони на світі На те тілько, щоб панувать... (Т.Шевченко); Як твій брат із голоду вмирає, А його ти накормити вступиш, То чи ждеш, аж срібну ложку купиш, Чи береш букову, що він має? (І.Франко).

Характеристику первинних засобів апеляції знаходимо ще в античних описах, вони присутні практично у всіх систематичних граматичних описах сучасних мов, хоча з плином часу саме при їх інтерпретації трапляється багато суперечливих тлумачень, котрі прямо чи приховано декларують позасистемний характер аналізованих мовних одиниць, ставлячи під сумнів системність мови взагалі.

Дослідників імператива непокоять: специфічна (не схожа на семантику інших способів, передусім дійсного) семантика цих дієслівних форм; неповнота парадигми (відсутність синтетичних форм імператива 1-ої особи однини і 3-ої особи однини та множини); підвищена транспозитивна активність імперативних форм (можливість їх переходу у вигуки).

Кличний відмінок, який ще давні граматики відносили до відмінків, пізніше вже не сприймають так однозначно. Сумніви породжують: незрозуміла (точніше непроста) семантика цієї форми; неповнота парадигми (відсутність специфічних закінчень для іменників середнього роду і субстантивів усіх родів у множині, а також для інших іменних форм у мовах, де кличний відмінок формально виражено); можливість взаємозаміни (транспозиції) форм вокатива й номінатива там, де їх розрізняють, чи називання адресата мовлення формами номінатива у мовах, де кличний відмінок не має спеціальних флексій; підвищена словотвірна активність (наявність численних експресивних суфіксів) і часті переходи форм кличного відмінка у вигуки.

Вважаємо імператив специфічним дієслівним способом апеляції, функціональні особливості якого зумовлюють особливу парадигму: початковою є форма 2-ої особи однини, крім неї, власне імперативну парадигму творять форми 2-ої особи множини та 1-ої особи множини. Особливості вираження граматичного значення наказового способу (наявність у початковій формі чистої дієслівної основи та елементи аглютинації при утворенні форм 2-ої та 1-ої осіб множини) свідчать про давність грамем та їхню специфічну функцію.

Предметну частину змісту апеляції в українській мові виражає спеціальна грамема – форма кличного відмінка іменника, граматичне значення якої маркується низкою засобів: успадкованими майже без змін з попередніх епох специфічними закінченнями іменників чоловічого та жіночого роду в однині, особливим наголошуванням вокативних форм (зрідка) та їх специфічним інтонуванням у мовленнєвому ланцюгу. Як відмінкова форма із складною семантикою вокатив своїм суб'єктним змістом наближається до називного відмінка, що зумовлює активні процеси взаємодії цих грамем, які виявляються у двох взаємно протилежних явищах: використанні у значенні кличного відмінка форм іменників, тотожних формою до називного, та використанні форм вокатива у функції номінатива. Оскільки за такого використання мовці чітко усвідомлюють апеляційне значення вказаних грамем, необґрунтованим видається тлумачення таких процесів як проста заміна кличного відмінка називним: є підстави говорити про омофлексію відмінкових форм, що достатньо поширена в українській мові. Аналіз нечисленних, але достатньо промовистих випадків використання форм кличного відмінка у функції називного теж свідчить про функціональну та семантичну близькість цих форм іменника. У сучасній українській мові трапляються й випадки витворення форм так званого “нового кличного відмінка” шляхом усічення флексії чи навіть частини основи іменника, хоча ці процеси, на відміну від російської мови, відбуваються з меншою інтенсивністю.

Обраний спосіб інтерпретації мовних фактів дає підстави стверджувати про наявність форм кличного відмінка не лише у парадигмі іменника, а також і прикметника та інших іменних утворень (займенника, порядкового числівника та дієприкметника за традиційною термінологією). Оскільки займенникові іменники ти, ви використовують переважно для позначення ситуації апеляції, початковою їх формою варто визнати форму саме кличного відмінка (форми номінатива вони взагалі не мають).

Аналіз особливостей семантики та формального вираження основних репрезентантів предикатної та предметної частин змісту апеляції дає підстави говорити про їх велику схожість, що її зумовлює приналежність грамем до специфічної функціональної сфери апеляції, давність їхнього утворення.

Четвертий розділ “Семантико-синтаксична характеристика комплексу апеляції в сучасній українській мові” присвячено встановленню семантико-синтаксичних характеристик комплексів апеляції. На власне-семантичному рівні ця структура розгортається в семантично складне речення Я (мовець) говорю, наказую, повідомляю тобі (адресатові мовлення), бо я (мовець) хочу того, так що ти (адресат мовлення ) будеш слухати (сприймати мовлення). Аналіз семантико-синтаксичної проекції типового комплексу апеляції Я (мовець) наказую, говорю тобі (адресатові мовлення), щоб ти (адресат мовлення) слухав (сприймав інформацію) дозволяє констатувати складну семантичну природу граматичних форм, що репрезентують апеляцію на формально-граматичному рівні речення. У синтаксичних конструкціях української мови функціональну сферу апеляції представляють відповідно імперативна синтаксема апеляції (виражає предикатну частину змісту синтетичними формами наказового способу та їх функціональними еквівалентами) та вокативна синтаксема (виражає предметну частину змісту формами кличного відмінка імен та їх функціональними еквівалентами).

Синтаксему апеляції з предикатним змістом формують семантико-синтаксичні ознаки дієвості, особовості (другоособовості), спонукальності до сприйняття мовлення, потенційності.

Вокативну синтаксему характеризують основні семантико-синтаксичні ознаки предметності (персональності), особовості (другоособовості), пасивності, фінальності, адресатності мовлення, активності , вихідності, потенційності.

Семантико-синтаксичні ознаки пасивності та фінальності комплектують об'єктну сферу змісту, яку уточнює ознака адресатності мовлення як назва об'єкта – адресата мовлення, натомість ознаки активності та вихідності формують суб'єктну сферу змісту, яку конкретизує додаткова ознака потенційності дії.

В інваріантних проявах апеляції – спонукальних конструкціях сучасної української мови типу Адресате(ти), слухай наявними є семантико-синтаксичні ознаки предметності, персональності, другоособовості, пасивності, фінальності, адресатності мовлення, активності, вихідності, потенційності дії (субстанційна частина) та дієвості, другоособовості, спонукальності (до сприйняття мовлення), ірреальності (потенційності) дії (предикатна частина).

Семантико-синтаксична ознака предметності як категорійна ознака передусім виявляється в семантиці матеріально вираженого компонента з аргументним (предметним у широкому розумінні) значенням, у лексико-семантичному наповненні цього елемента: це абстрактна (займенник) чи конкретна (іменник) назва з загальним значенням предметності.

Семантико-синтаксична ознака персональності (особовості) виявляється передусім у лексико-семантичному наповненні компонента, що представляє предметну сферу змісту (це учасник акту мовного спілкування – людина).

Семантико-синтаксична ознака другоособовості виявляється на парадигматичному рівні в особливій семантиці компонента, що заповнює предметну частину змісту (це назва особи (2-ої), до якої звертається мовець (1-а особа), у специфічній формі кличного відмінка (форму розуміємо широко, маючи на увазі і закінчення, і особливе наголошування, і особливе інтонування), а на синтагматичному рівні у пов'язаності компонента з предметним змістом з компонентом предикатного змісту теж із граматичним значенням 2-ої особи.

Семантико-синтаксичні ознаки вихідності та активності, що комплектують семантичну сферу суб'єкта, виявляються в загальній семантиці конструкції (суб'єктна позиція аргумента в другому елементарному реченні) і уточнюються, конкретизуються семантико-синтаксичною ознакою потенційності дії, що на синтагматичному рівні виявляється в поєднанні аналізованого аргумента з предикатом наказового способу, який позначає не реальну, а ірреальну дію, яка може бути виконана суб'єктом у майбутньому.

Семантико-синтаксичні ознаки пасивності, фінальності, що комплектують семантичну сферу об'єкта, конкретизує семантико-синтаксична ознака адресатності мовлення, яка звужує об'єктну сферу змісту до назви лише об'єкта – адресата мовлення.

Семантико-синтаксична ознака дієвості виявляється в загальній семантиці предиката (це назва дії – сприйняття усного мовлення) та лексико-семантичному наповненні дієслова, якщо воно наявне на поверхневому формально-граматичному рівні речення. Навіть за відсутності матеріально вираженого предиката дії його легко домислюють і чітко уявляють учасники акту спілкування, спостерігачі тощо. Цьому, зокрема, сприяє й специфічне інтонування речення, і наявність у ньому специфічної вокативної форми іменника, що являє собою результат семантичної редукції семантично складного речення, а отже, у прихованому, згорнутому вигляді містить у собі сему предикативності (дієвості).

Семантико-синтаксична ознака другоособовості виявляється парадигматично в граматичному значенні другої особи дієслова, а синтагматично – у пов'язаності цього дієслова з граматичною формою кличного відмінка (назвою особи-адресата мовлення).

Семантико-синтаксична ознака спонукальності виявляється у використанні в ролі предиката форм наказового способу дієслова, у специфічному інтонуванні досліджуваних речень і конструкцій. Цю ознаку суттєво обмежує значення предиката: це не будь-яке спонукання, а спонукання до сприйняття усного мовлення.

Семантико-синтаксичну ознаку ірреальності (потенційності) дії на поверхневому рівні речення маркує загальна семантика форм імператива та матеріальні засоби їх вираження.

Центральні прояви апеляції в спонукальних конструкціях - інваріантні прояви апеляції в українській мові - мають усі семантико-синтаксичні ознаки, які становлять семантико-синтаксичний комплекс апеляції. Натомість в інших проявах апеляції можливі випадки послаблення вияву або й відсутності однієї, а то й кількох семантико-синтаксичних ознак, поява інших додаткових ознак. Так, значення другоособовості послаблюється в спонукальних конструкціях з дієсловом-імперативом у формі 1-ої особи множини. Предикатна частина змісту виявляється приглушеною там, де апеляція представлена лише вокативними грамемами.

Оскільки в абсолютній більшості питальних конструкцій української мови пропущеним на поверхневому рівні речення є саме предикат апеляції (його відсутність компенсується питальною інтонацією, що вказує на спонукальний характер усієї конструкції: адресат вимагає і очікує відповіді від адресанта), дещо приглушена предикатна частина змісту конструкції апеляції.

Ще слабше предикатна частина змісту апеляції виявляється в розповідних реченнях української мови, основною моделлю яких є ..., адресате,.... Ступінь інтенсивності вияву прихованої предикатної частини апеляції в цих конструкціях також зумовлює позиція апеляційного вставного елемента (комплексу) у реченні: найповніше предикатна частина змісту апеляції виявляється у випадку розташування апеляційного елемента на початку речення (перед дієсловом), досить інтенсивно всередині речення (перед дієсловом) і дуже слабо, коли апеляційний елемент стоїть в абсолютному кінці речення.

У п'ятому розділі “Формально-синтаксична своєрідність представлення апеляції в українській мові” з'ясовано проблеми формально-синтаксичного представлення апеляції в сучасній українській мові.

Формально-синтаксичне тлумачення різних репрезентантів апеляції – імператива як представника предикатної частини змісту та кличного відмінка як представника предметної частини змісту – має певну специфіку. Імператив як форму дієслова тлумачать досить чітко та однозначно, більшість питань виникає при описі його входження до синтаксичної конструкції, зокрема великою проблемою є можливість / неможливість формально-синтаксичного заповнення позиції лівобічної валентності при імперативі, а отже, можливості / неможливості двобічного взаємозв'язку імперативної форми дієслова з формою імені в позиції підмета. Більше непорозумінь виникає при визначенні синтаксичного статусу репрезентанта предметної частини змісту апеляції: неоднозначно тлумачать як його власну сутність, так і синтаксичні характеристики (наявність чи відсутність зв'язків з іншими членами речення і реченням в цілому, визначення типу цих зв'язків тощо).

Така різниця інтерпретації функціонально поєднаних форм імені та дієслова, очевидно, пояснюється особливостями їх появи на формально-синтаксичному рівні речення. Імператив легше вписати у вироблену протягом століть схему опису простих за історією витворення, а відповідно й семантикою синтаксичних компонентів. Форми кличного відмінка з'явилися як наслідок дії доволі складних процесів синтаксичної редукції і є синкретичними з погляду семантико-синтаксичного устрою утвореннями, що і породжує сумніви та суперечності при їх тлумаченні.

Уже тривалий час мовознавці описують випадки використання номінацій адресата мовлення, оформлені у вигляді окремих речень. Такі утворення називають чи за формальними показниками грамеми ”вокативними реченнями” (термін запроваджений О.О.Шахматовим), чи за синтаксичним статусом цієї грамеми – ”реченнями-звертаннями” (П.С.Дудик та інші). Номінація ”вокативні речення” є цілком прийнятною для української граматичної термінології; як синонімічна до неї можлива назва ”односкладні речення апеляції”.

Для точної кваліфікації аналізованих утворень треба передусім їх відмежувати від формально схожих односкладних речень, що репрезентують функціональну сферу представлення: односкладні речення апеляції з простим іменниковим головним членом, співвідносним з підметом (вокативні), протиставляються односкладним реченням представлення з простим іменниковим головним членом, співвідносним з підметом (номінативним). Хоча і в номінативних, і у вокативних односкладних реченнях формально вираженим є один головний член з первинною предметною семантикою, однак набута номінативом і вокативом у позиції головного члена предикатна семантика, на наш погляд, є відмінною: предикативність є значно сильнішою у вокативних утвореннях, що зумовлюється як їх специфічним витворенням унаслідок синтаксичної редукції, так і значно вищим рівнем емоційності мовленнєвих актів, у вираженні яких беруть участь аналізовані вокативні форми.

Вказані семантичні особливості по-різному виявляються в конкретних вокативних реченнях. Окрему групу становлять автономно вжиті вокативи, які використовуються з метою покликати адресата мовлення, спонукати його до сприйняття мовлення: Правнуче! Знай, що ми чесно жили, Та не зуміли безчестя зломити! (М.Руденко).

Формальною особливістю таких утворень є їх використання в ініціальних позиціях діалогу чи монологу, на початку реплік. Вокативну форму іменника в цьому випадку можуть часто поширювати (або й заступати) прикметники, займенникові прикметники, дієприкметники, які, проте, здебільшого не містять спеціальної характеристики адресата: Собрате мій! Дай знати Дульсинеї, що я погиб у вашім вітряку! (Л.Костенко); О розп'ятий! глянь на мене! О не дай мені пропасти У безодні мук, розлуки, у зневір'я глибині (І.Франко);. Шановні! Пан гетьман – цар і імператор Северин Наливайко зараз буде приймати послів з чужої країни (М.Вінграновський).

Зовсім іншим виглядає використання автономних вокативів для вираження вимоги виконання адресатом мовлення якоїсь певної дії, яка переважно є зрозумілою (випливає) з попереднього контексту (ситуації): Батько піднімає рушницю. Секунда і станеться злочин. Дівчина кидається до батька і повисає на зброї з криком: Батьку! (О.Довженко). Відзначимо, що діапазон нав'язуваної дії є значно