НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

СБІТНЄВА НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 327.5.(73)

ПОРІВНЯЛЬНИЙ ВИМІР ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ПОСТКОЛОНІАЛЬНИХ І ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ ДЕРЖАВ

Спеціальність 23.00.04. – політичні проблеми міжнародних систем і глобального розвитку

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

КИЇВ - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі зовнішньої політики і міжнародного права Дипломатичної академії України при МЗС України

Науковий керівник кандидат філософських наук, доцент

Тупчієнко Леонід Сидорович,

професор Національного авіаційного

університету, м. Київ

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Хижняк Ігор Антонович,

завідувач кафедри політології

Міжрегіональної академії управління

персоналом, м. Київ

кандидат політичних наук,

Зеленько Галина Іванівна,

науковий співробітник Інституту

політичних та етнонаціональних

досліджень НАН України

Провідна установа Одеська національна юридична академія, м. Одеса

Захист відбудеться “ 17 ” грудня 2002 р. о 15.30 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

Автореферат розісланий “5” листопада 2002 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради О.В. Сушко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається тим, що для концептуального забезпечення становлення та стабілізації демократичних суспільних відносин важливим є адекватне розуміння політичної культури, її загального значення, ролі і впливів для оптимального врахування у політичному житті. Як класична, так і новітня теорії демократії виходять з того, що демократичний процес потребує врахування всього комплексу політичних цінностей і орієнтацій суспільства та його індивідуальних членів. За умов взаємозалежності акторів міжнародних відносин відповідний національний досвід має враховувати зовнішні обставини, впливи і зв’язки.

Актуальність дослідження у такому контексті зумовлюється також гострою потребою розширення науково-теоретичного підґрунтя політичного курсу керівництва України, яке б враховувало концептуальну спадщину зарубіжної політології, що вивчає традиції, стан і перспективи розвитку політичної культури у поєднанні з проблемами демократизації національних стратегій окремих держав та регіональних формувань.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дане дослідження виконано у відповідності до кафедральних планів Дипломатичної академії України при МЗС України, де дисертантка навчалася у 1999–2001 рр., та тематичних планів роботи Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, з яким Дипломатична академія України має договір про наукове співробітництво, “Західні концепції та моделі забезпечення національних інтересів і реалізації стратегій розвитку перехідних суспільств” (державний реєстраційний номер 0101V005095, шифр 11.93/02.01), зокрема відділу трансатлантичних досліджень, здобувачем при якому є авторка дисертації.

Ступінь наукової розробки проблеми. У світовій політичній думці ХХ століття вирізняємо кілька основних етапів і, відповідно, шкіл дослідження наукової проблеми “політична культура і демократія” з виразним домінуванням певних концептуальних засад, принципів та методологій, які детально розглядаються у вступі дисертації.

В останні два десятиліття концептуальний фундамент досліджень, яким ми вважаємо ідею громадянського вибору особистості, почав ставитися під сумнів. Гору у позиціях дослідників політичної культури та її впливів на демократичність суспільних відносин і характер зовнішньої політики почав брати інституціональний підхід. Дедалі частіше починають з’являтися раціоналістичні моделі, прибічники яких говорять про вирішальне значення законів, позицій владних структур, національних правил, пануючих ідеологій і загальноприйнятих вірувань тощо.

В Україні проблеми політичної культури у міжнародному контексті глибоко, але без спеціального врахування взаємозв’язку між змістом і спрямованістю національної політичної стратегії певної держави досліджені у дисертаційній праці О. Клименко, а у філософсько-цивілізаційному контексті та в дотичних формах представлені у наукових працях О. Білоруса, М. Головатого, В. Горбатенка, Б. Канцелярука, В. Кириченка, С. Кримського, М. Михальченка, Ю. Павленка, Ю. Пахомова, Ф. Рудича, І. Хижняка та ін. Цілеспрямовано питаннями демократичного реформування суспільних відносин в Україні у загальному контексті трансформацій перехідного періоду займаються науковці Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України.

Однак у наукових дослідженнях українських вчених, які вивчають міжнародні відносини, політична культура виступає здебільшого фоном, на якому реалізуються інші цілі та завдання. Разом з тим, сам факт звертання провідних українських дослідників міжнародних систем до елементів політичної культури як чинників формування посттоталітарних суспільно-політичних систем свідчить про важливість спеціальної постановки проблеми взаємовпливів політичної культури та демократизації. Проте в українській політичній думці спроби цілісної наукової розробки цих проблем з погляду взаємозв’язку з демократизацією суспільних відносин здійснювалися без спеціального врахування впливу політичної культури на демократичність формування і реалізації всього комплексу політичних рішень державного керівництва.

Вивчення взаємозв’язку між політичною культурою і демократизацією політики в Україні перебуває на етапі концептуального осмислення, вибору та апробації методів, підходів, інструментів дослідження. Особлива потреба існує якраз у теоретичних напрацюваннях, підтверджуваних емпіричним матеріалом, що й досліджується у даній дисертації. Отже, дисертант будує свої положення і висновки на основі вивчення позицій і підходів різних наукових шкіл та досвіду зарубіжних країн, роблячи це з виразним дослідницьким акцентом на проблемі “політична культура – демократична політика”.

Об’єктом дослідження є процес демократизації в суспільствах, що трансформуються, як явище сучасної міжнародної системи у її узагальнених проявах, формах і ознаках.

Предмет дослідження – вплив і взаємозв’язок політичної культури і демократизації суспільних відносин та державної політики на етапі подолання наслідків тоталітаризму.

Мета дослідження:

- на концептуальному рівні розробити і подати авторське бачення взаємозв’язку між політичною культурою, демократизацією і загальним суспільним розвитком за умов посттоталітарного і постколоніального розвитку різних суспільств із виділенням у дослідницький пріоритет епохи інтернаціоналізації та глобалізації міжнародних відносин, що супроводжується поступовим зниженням економічної та військово-політичної ролі національних держав.

Задля досягнення вказаної мети поставлені і розв’язуються наступні наукові завдання:

- відтворити сутність та принципові відмінності у підходах і позиціях різних зарубіжних дослідницьких шкіл, представити на цій основі авторське розуміння політичної культури з урахуванням тематичної спрямованості дисертації;

- порівняти взаємозв’язок між характером національних політичних культур, демократизацією і змістовним наповненням національних стратегій розвитку, взявши за фактографічну основу процес переходу до демократії окремих посткомуністичних країн Східної Європи, держав Латинської Америки та Індії на етапах у відповідну епоху;

- проаналізувати на концептуальному рівні механізми розробки і прийняття політичних рішень на основі їх тлумачення як певного інтелектуального завдання, що має свою специфіку за умов глобалізації;

- з погляду політичної ефективності з’ясувати концептуальні основи впливу посттоталітарної політичної культури на економічне реформування і його успішність у державах, що знаходяться на різних етапах і рівнях соціально-економічного розвитку. Окремо виділити у цьому плані аналіз причин відносного успіху Польщі;

Методологічна та теоретична основа дослідження реалізована на двох рівнях – теоретичному та прикладному. Перший охоплює діалектичні методи пізнання і системне осмислення становлення та стабілізації політичної культури у процесі переходу держав і суспільств від тоталітарних форм управління до демократії та відповідної еволюції національних стратегій. Дослідження базується на критичному осмисленні й синтезі концепцій сучасної політичної думки різних країн. Другий рівень методології включає в себе конкретні аналітичні методи та інструменти, які застосовуються до певного концептуального доробку та емпіричного матеріалу: метод порівняльного політологічного аналізу, історико-порівняльний, експертних оцінок. Спеціальне значення для даного дослідження має контент-аналіз, оскільки у даній праці емпіричний матеріал має різнонаціональне та різнорегіональне походження, а численні факти кожного разу потребують врахування національної специфіки.

Наукова новизна результатів дослідження визначається концептуальною оптимізацією та узагальненням розмаїтого міжнародного досвіду переходу до демократії на внутрішньодержавному та глобальному рівнях і полягає у наступному:

- на основі концептуалізації явищ і процесів, які досліджуються у дисертації, подане концентроване авторське узагальнення взаємовпливів політичної культури посттоталітарних суспільств, рівнів і форм їх поступової демократизації та формування демократичних засад розробки і прийняття рішень політичного характеру через оновлення національних стратегій розвитку;

- у цілісній формі представлені концептуальні особливості зарубіжних політологічних шкіл, показано спільне і особливе у їхніх підходах до демократизації державної політики, сформульовано самостійне авторське тлумачення посттоталітарної еволюції політичної культури з урахуванням зовнішніх чинників, які за умов глобалізації і посилення політичних аспектів у розвитку регіональної економічної інтеграції набувають особливого і навіть критичного значення;

- обґрунтовано доцільність та оптимальні сфери застосування позитивного досвіду демократизації посткомуністичних та постколоніальних країн різних континентів і етапів історичного становлення й розвитку;

- відтворено концептуальні складові підходів до вирішення такого інтелектуального завдання, як формулювання і розробка політичних рішень за умов посилення впливів зовнішніх факторів на характер національної політичної культури у посттоталітарних суспільствах;

- узагальнено і сформульовано концептуальні засади специфічного впливу постколоніальних та посттоталітарних політичних культур на взаємовідносини різних верств суспільства, маючи на увазі відтворення їх впливів на формування і реалізацію певних національних стратегій реформування і розвитку.

Також у ході даного дослідження отримано наступні результати з елементами наукової новизни:

- виявлено доцільність організованих зусиль міжнародного співтовариства, спрямованих на подолання тоталітаризму в національних державах та недопущенні його відродження, у тому числі під приводом уявної відповідності тоталітарних методів суспільних відносин певній політичній культурі;

- доведено деструктивність незваженого заперечення міжнародного досвіду суспільних трансформацій як такого, що нібито не відповідає національній політичній культурі і передбачає втручання великих держав і потужних військово-політичних блоків у внутрішні справи інших суб’єктів міжнародних відносин;

- систематизовано як успішні, так і неефективні заходи національних урядів посттоталітарних і постколоніальних країн, спрямовані на демократизацію національних політичних стратегій;

- встановлено можливості застосування досвіду зарубіжної політології у специфічних умовах посткомуністичного розвитку незалежної України.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у тому, що результати можуть бути використані при поглибленому вивченні історії політичної думки та політичної теорії, еволюції системи міжнародних відносин та міжнародного досвіду подолання тоталітарної і комуністичної спадщини. Авторські положення і висновки придатні до використання при написанні підручників і навчальних посібників, розробці спецкурсів та проведенні семінарських занять з проблем міжнародних відносин, світових систем та глобального розвитку. Розроблені в дисертації положення, висновки та рекомендації дають підстави зробити певні уточнення в розумінні принципів формулювання української стратегії реформ з урахуванням специфіки політичної культури українського народу.

Апробація результатів дослідження. Робота апробована на кафедрі зовнішньої політики і міжнародного права Дипломатичної академії України при МЗС України. Основні положення і висновки дисертації доповідалися автором на семінарах у Дипломатичній академії України при МЗС України та на науково-практичній конференції “Українська зовнішня політика та дипломатія: десять років незалежності” в Дипломатичній академії України при МЗС України (м. Київ, 19 квітня 2001 року), викладені у 5-и публікаціях автора у фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається із вступу, 4 розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації становить 173 сторінки. Список використаних джерел та літератури включає 160 найменувань на 12 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність і ступінь наукової розробки проблеми, визначається її мета та завдання, формулюються наукова новизна, теоретичне і практичне значення дослідження, представлено відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - “Зарубіжні концепції взаємозв’язку політичної культури і демократизації внутрішньої і зовнішньої політики посттоталітарних суспільств” - розкрито суть цих концепцій, виявлено тенденцію до розширення компаративних досліджень і поглиблення дискусій щодо політичної культури як джерела демократизації. Зокрема, С. Холмс з Гарварду головним важелем впливу на характер суспільних проблем і рівень демократичності держав вважає домінуючу ідеологію. Г. Алмонд, С. Верба та А. Інкелес визнають важливість впливу на характер (відмінність) політичних систем окремих елементів (цінностей, звичаїв, вірувань). Найбільшого значення надається життєвому досвіду політиків, освіченості більшості громадян, ступеневі класового розшарування.

Окремо вивчені концепції західних дослідників, які у визначенні “політична культура – демократизація” пріоритет віддають демократичності суспільства. Тут спрацьовує елемент ідеологічного характеру, що виражається у звичці тлумачити переваги західної економічної моделі розвитку. Це, на їх думку, є іманентним для Заходу у його широкому політичному розумінні. А відтак цією концептуальною домінантою пояснюється нав’язування американцями та західноєвропейцями країнам з перехідною економікою свого проекту реформ часто без врахування традицій та цінностей національних політичних культур.

Дисертант, подаючи ці концепції, відзначає їх певний еклектизм. Провідна теза сучасних концепцій взаємовпливів політичної культури і демократії полягає в тому, що темпи і стабільність суспільних перетворень набувають тривкості тільки тоді, коли набуває такої міцності і незворотності сама демократія.

Досить поширеним є погляд, що вказує на суперечливість російської демократичної традиції. Саме через цю обставину – відсутність виразності і чіткості політичної культури – стало можливим принципове розмежування недавніх керівників КПРС, одні з яких опинилися у таборі комуністичних реставраторів, інші ж спричинилися до розвалу СРСР і стали реформаторами.

На Заході виокремлюється концепція взаємозв’язку демократизації і активної ролі “прогресивних інтелектуалів”. Саме у такий спосіб інтелектуали як носії політичної культури роблять можливим розв’язання одвічної проблеми інтелектуальної еліти – з’єднання освіченої частини населення і мас. Показовими тут є міркування А. Лейпхарта про “пристосувальну демократію”, тобто історичну спроможність еліти (“добровільних, цілеспрямованих, поступливих її елементів”) узгоджувати інтереси різних суспільних верств, щоб уникнути драматичних наслідків суспільних перемін (конфліктів, воєн тощо).

З іншого боку, значення має і зниження розшарування населення за політико-ідеологічними ознаками, для чого необхідна розробка національної ідеї, здатної об’єднувати людей довкола загальної мети. Щоправда, з подібних суджень деякі вчені та колишні політичні діячі роблять висновок, що у глобальному масштабі роль таких “координаторів” щодо різних країн можуть і мають виконувати саме США.

З погляду на сучасний політичний процес в Україні, дисертант вважає перспективним погляд дослідників, які обстоюють тезу про важливе значення для успіху перехідного періоду зближення позицій владної еліти і політичних сил та рухів, які перебувають поза владою, аж до участі останніх у контролі за державними структурами.

У підсумку подається авторське бачення політичної культури як певної цілісності домінуючих у суспільстві вірувань, позицій, цінностей, ідеалів, почуттів та уявлень громадян про існуючу і бажану політичну систему та роль особи у цій системі.

Недостатня увага до масової політичної культури стримує демократизацію і може спричинити конфлікти. Зосереджуючись на зовнішніх аспектах масової поведінки, ігноруючи весь комплекс політичної культури, демократичні партії і рухи тим самим стримують процес розширення масової основи для свого розвитку. Нездатність демократичних еліт узгоджувати свої плани з суспільством веде до створення дрібних політичних формувань з обмеженими впливами. Ефективність діяльності політичного режиму не може оцінюватися тільки в рамках соціально-економічних досягнень – слід зважати на її здатність підтримувати громадський порядок, управляти на принципах прозорості, дотримуватися верховенства Закону.

Переважають у політичній думці Заходу, де такі дослідження проводяться активніше, концепції і підходи, базовані на різних оцінках співвідношення ролі, значення і впливів інтелектуальних, політичних, ідеологічних, економічних та інших еліт на демократизацію. Політична культура здатна прискорювати або сповільнювати демократизацію.

На погляд дисертанта, концептуальні розробки зарубіжних наукових шкіл знаходять своє вагоме практичне підтвердження у життєдіяльності держав і суспільств Центрально-Східної Європи.

У другому розділі - “Взаємозв’язок політичної культури і демократизації країн Східної Європи на початку посткомуністичної трансформації” розкрито взаємозв’язок між успішністю економічних перетворень і політичними змінами. Зроблено спробу виявити специфіку напівколоніальної залежності постсоціалістичних країн від СРСР. Західні політологи відносили СРСР до класичних імперій, з чого випливала теза про економічне відставання залежних країн. Робився висновок, що трансформації в країнах Східної Європи повинні мати економічний характер. Автор звертає увагу на роль політико-ідеологічних чинників у комуністичній системі: завдяки їм у згаданих країнах громадянам нав’язувалася культура політичної лояльності до режиму, переслідувалися прояви незалежних думок та ідейних відхилень від “магістрального шляху”.

Але у цих країнах вагоміше місце займали люди, які противилися “засиллю Москви” й були готові підтримати ідеологічні зміни. У цьому ми вбачаємо істотну особливість політичного життя в країнах Східної Європи, а саме: реальну можливість відновлення політичних культур, які існували кілька десятиліть тому. На наш погляд, поєднання ідеологічної та економічної опозицій створило передумови швидкого переходу від соціалістичної моделі врядування до ринкової та ліберально-демократичної. Особливістю стратегії і тактики східноєвропейської опозиції було й те, що більшість з них мала тісні контакти з країнами Заходу, послуговувалась відповідними ЗМІ і навіть отримувала фінансову допомогу. Таким чином всередині 80-х рр. принципи демократії стали реальними елементами польської, чеської, словацької, угорської політичної культури. Дещо відмінною була ситуація у Болгарії, де така орієнтація не була масштабною, а опозиція формувалася разом з перебудовою в СРСР.

Відтак, у більшості східноєвропейських країн на кінець 80-х рр. склалася ситуація, за якої державне керівництво уже не вдавалося до репресій, а опозиція об’єднувала авторитетних представників інтелектуальної еліти. І все ж, такі групи були неспроможні радикально виступити з претензією на владні повноваження. Головна їх заслуга – підтримка вільнодумства, демонстрація власне опозиційності. Принципово змінила ситуацію перебудова в СРСР: гуртки перетворюються на масові опозиційні рухи.

Дисертант досліджує специфіку в НДР, Болгарії, Румунії, де опозиційні групи не змогли стати загальнонаціональною силою і ввійти до нових органів державної влади, де збереглася партноменклатура, якій випало розробляти стратегії перетворень і здійснювати їх. Пряму аналогію можна відзначити і в Україні.

Роки тоталітаризму істотно підірвали підвалини національних політичних культур у країнах Східної Європи, хоча не однаково у кожній з них. Взаємозв’язок між темпами демократизації і питомою вагою реформаторів відіграє суттєву роль від початку перетворень. Ключова роль належала інтелектуальним елітам. Проте для перехідних суспільств характерним є поділ політичної еліти на номенклатурну і функціональну за домінуванням першої. Номенклатурна еліта часто прагне перекласти вину за провали реформ, підкидаючи в суспільство ідею про необхідність зміцнення влади і надання їй додаткових повноважень. Цей розрив нерідко переходить у протистояння, а поєднання зусиль названих двох еліт довкола програм суспільних перетворень позитивно впливає на демократичний і ринковий процеси. Дослідження виявило тенденцію до “номенклатуризації” нового покоління еліти в результаті “змішування” його з номенклатурною елітою тоталітарного виховання. А це загрожує новим і небезпечним соціальним розшаруванням.

У дисертації доведено гіпотезу, що там, де існує національна єдність, де політична культура є цілісною, а отже – переважають національні інтереси, там успішніше йдуть і ринкові реформи, і демократизація. Відсутність консенсусу між елітами гальмує суспільний розвиток.

Зроблено порівняння з українською ситуацією, проаналізовано причини відставання у формуванні української політичної нації. У нашому випадку слід враховувати складну специфіку посткомуністичної реконструкції суспільства, пограбування національних ресурсів, історичні утиски національної культури. Тому за правового сприяння і патріотизму влади позитивні зміни у політичній культурі нації в Україні піддаються прискоренню.

У третьому розділі – “Постколоніальний вимір становлення національних політичних культур і суспільної демократизації” – проведено порівняльний аналіз характеру колоніальної залежності в радянській “імперії” та в класичних імперіях на прикладі Індії та країн Латинської Америки. Історія свідчить, що Великобританія експлуатувала свою найбільшу колонію економічно, використовуючи потенціал Індії для одержання високих прибутків, тоді як СРСР йшов на велетенські витрати, щоб працею своїх громадян забезпечувати реалізацію за рубежем цілей КПРС. Попри те, що певна руйнація все ж відбувалася, британський політичний контроль у стратегічному вимірі не передбачав сутнісної трансформації світосприйняття, тотального винищення традицій, релігій, культур, відтак СРСР була імперією ідеологічною, тоді як Британська імперія – економічною, що відповідно вплинуло на характер політичної культури їх суспільств. Зокрема, виявлено особливості перехідного періоду (трансформацій), іманентні всім постколоніальним державам - сподівання на “сильну руку”.

У дисертації наводяться дані Центру міжнародного розвитку при Гарвардському університеті про складові індійського успіху та перспективні орієнтації індійського уряду на перше десятиріччя нинішнього століття. Їх автор розглядає як своєрідну “рекомендацію” владним структурам та елітам України. Найсуттєвішим тут є тісний взаємозв’язок між реформуванням національної економіки та цілеспрямованими заходами по демократизації суспільних відносин.

Дисертант відзначає некоректність позиції деяких західних політологів, які відповідно до ідеологічних настанов єдиним підґрунтям реальної демократизації вважають “вкраплення” західних моделей політичної культури в національні політичні культури. Приклад Індії спонукає до сумнівів щодо таких оцінок. Ще “авторитетніше” заперечує згадані західні концепції досвід країн Латинської Америки.

Важливим є факт різнотлумачень національної ідентичності народів континенту. У дослідженні виокремлюється вплив на самоідентифікацію національних політичних культур таких елементів, як особливий етнічний склад кожної з країн, специфічний спосіб життя і обставини початкового формування політичних націй.

Більшість фахівців дотримується думки, що політичні партії і правлячі еліти цього континенту ще за колоніальних і напівколоніальних часів перебільшували роль державного втручання у суспільні процеси, що знайшло своє вираження в майже тотальному одержавленні національних економік, несприйнятті демократії як важеля економічного розвитку. Тут є і подібність до того, що відбувається в Україні.

Іспанські та португальські конкістадори відверто грабували завойовані землі, не дбаючи про економічний розвиток. Це, зрештою, стало згубним і для метрополій. Тотальний патерналізм з боку метрополій, відсутність передумов включення національних економік до міжнародного обміну – такою була спадщина колоніалізму в цьому регіоні.

Політична культура Латинської Америки важко піддається однозначним і точним визначенням. З іншого боку, вона, є своєрідним феноменом цивілізаційної значимості, контрастно виділяючись особливою мозаїкою. Латиноамериканців не слід розглядати як окремий народ чи націю. В Латинській Америці вкоренився принцип, за яким політичні діячі відносяться до певної ієрархії. Ієрархічність була притаманна як індіанцям (у формі вождізму), так і португальцям та іспанцям (у вигляді спадкоємності Корони). Автор обстоює симетричний варіант оцінки латиноамериканців у розумінні формування, розвитку й життєдіяльності держав-націй (nation-states). І тут первинного значення набуває те, що в політології прийнято називати особливостями формування політичних націй.

У четвертому розділі – “Зовнішньоекономічні аспекти постколоніальних трансформацій” – акцент робиться на виявленні взаємозв’язку між зовнішньою заборгованістю, яка притаманна всім постколоніальним країнам, і характером та темпами внутрішніх трансформацій. Аналіз подій в країнах Латинської Америки дав змогу встановити пожорсткішання урядової політики, скасування ряду важливих економічних свобод, гальмування демократичної консолідації суспільств. Виявлено специфіку перебігу цих процесів у країнах континенту. Конкретні дані засвідчують, що в 90-і рр. ХХ ст. уряди країн регіону вдалися до активізації зовнішньої політики у плані вирівнювання відносин із основним “винуватцем” і “рятівником” – США.

Досвід континенту свідчить: активізація масового розуміння того, що існує помітний зв’язок між демократією і вільним ринком та відкритістю світові, дозволила поступово перейти країнам Латинської Америки від антикризових програм до програм розвитку. Демократизація поширювалася, попри поширений у світі песимізм щодо можливості її проведення за умов економічного спаду. Характер демократичних процесів в країнах Латинської Америки став визначальним чинником при формуванні свого ставлення щодо економічних відносин та надання фінансової й технічної допомоги країнам Заходу.

На погляд дисертанта, річ не тільки в абсолютизації зовнішніх орієнтацій. Хоча очевидним є, що країни, які відмовлялися від односпрямованого підходу, зуміли краще пристосуватися до тиску кризових обставин. Серед них особливе місце посідає Чилі, яка цілковито відмовилася від кредитів по лінії держави. Внаслідок того, що чилійська політична еліта зробила ставку на використання неокласичної моделі ринкової економіки, а тим самим антикризова стратегія передбачала одержання зовнішніх кредитів приватними структурами, їй вдалося уникнути критичних показників державного бюджету.

Молоді реформатори виходили з автоматизму дії ринкових законів економічного регулювання, в тому числі і стосовного платіжного балансу. Хоча й тут виразні зовнішні орієнтири позначилися на тому, що на першому етапі кризи показники експорту та імпорту значно погіршали, приватний характер зовнішніх фінансових надходжень дозволив країні уже в 1983 р. успішно провести переговори про реструктуризацію боргів, а через кілька років відносно стабілізувати ситуацію, що виявилося у скороченні зовнішньої заборгованості.

Тут слід зважати, що зміни у політичній культурі настільки ж важливі для процесу демократизації, як і для якості економічного реформування. З іншого боку, демократичність політичного режиму часто постає як наслідок демократизації економічних відносин у суспільстві. У залежності від того, які складові брали гору на певному часовому проміжку за умов економічної кризи, відбувалося й формування інституціональних передумов для її подолання.

Політична культура латиноамериканців позначалася на економічному розвиткові і в тому плані, що місцеві уряди і суспільства у передкризові десятиліття заспокоювали себе відносно високими темпами розвитку. Але при цьому не враховувався елемент порівняння, чим консервувалася стратегічна відсталість.

Разом з тим, жодна з держав, які досягли особливо помітного поступу в економіці, не абсолютизувала орієнтацію на зовнішні джерела фінансування національних потреб.

В результаті стає очевидним наступне:

- зовнішня орієнтація економічної політики за недооцінки внутрішніх чинників розвитку здатна породжувати нові проблеми, вести до нарощування зовнішньої заборгованості та неефективного розпорядження зарубіжними кредитами;

- перебільшення значимості угод про стратегічне партнерство із США спроможне давати несподівані негативні наслідки для економічного розвитку;

- абсолютизація окремих чинників неприпустима, більш доцільною є державна стратегія, базована на відлагодженій системі національних інтересів.

Що стосується зовнішньої політики, то в міру своєї демократизації на постоталітарних просторах вона не має втрачати цільової орієнтованості. Теза про так звану “змову світового капіталу”, популярна серед українських лівих, є спробою виправдати регресивний план для України.

Демократична зовнішня політика має враховувати, що у стратегії всіх без винятку розвинутих держав домінує принцип економічного прагматизму, незалежно від того, наскільки він декларується публічно. Йдеться про діалектику зворотного зв’язку: економічна могутність держави посилює її “потрібність” світовому співтовариству націй, веде до перетворення партнерів в економічній сфері на політичних союзників.

“Закрившись” від світу економічно, держава стає менш привабливою для закордонних інвесторів. При цьому відкритість найбільше характеризується за сучасних умов здатністю включитися у світові потоки капіталів. Найуспішніше просуваються у цьому напрямі держави, зовнішня політика яких зорієнтована на забезпечення доступу національної продукції та послуг на світові ринки збуту. Робиться це шляхом створення політичної “привабливості”. На перших порах мають місце певні обмеження для нових партнерів, але наступальність у поєднанні з прозорістю прискорює цей процес.

Передкризовий і власне кризовий досвід багатьох країн світу переконливо засвідчує, що на ниві міжнародних економічних відносин, у тому числі й залученні зовнішніх кредитів та інвестицій, зовнішня політика відіграє важливу роль. При цьому особливо вагомим стають такі чинники:

- стратегічно виграють перехідні держави, політичні кола яких користуються авторитетом серед демократично налаштованих лідерів розвинутих країн світу;

- розвинуті держави Заходу не схильні фінансувати своїх партнерів, які перебувають на нижчому рівні соціально-економічного розвитку, якщо не бачать серйозних причин політичного та економічного гатунку;

- більш привабливими для зарубіжних інвесторів завжди є ті перехідні держави, зовнішньополітичні відомства і дипломатичні служби яких здатні переконати своїх партнерів, що їхні країни взяли невідворотний курс на верховенство приватного сектора економіки та відмову від надмірної економічної ролі держави.

Загалом же, причин, витоки і прояви кризових явищ знаходяться поза стратегічними рамками заборгованості. Навіть найбільш ідеологізовані прибічники такого підходу з часом переконуються у вирішальному значенні характеру і спрямованості національної економічної політики, згуртованості нації тощо. Завжди більше виграють ті держави, яким вдається організувати свої зовнішньополітичні дії так, щоб створити позитивний імідж своєї країни. За такого стану, як це сталося, приміром, в Чилі, втрачають свій деструктвиний вплив численні обов’язкові критерії, які висуваються міжнародними валютно-фінансовими інститутами. Стосується це і приватизації. Головне не в певному пріоритеті, а в створенні позитивного середовища для інвестора. При цьому однією з найбільш серйозних її складових завжди є прозорість рішень в економічній сфері.

На завершення розділу робляться наступні висновки:

- зовнішня політика може сприяти подоланню економічної кризи у випадку вмілого і ефективного врахування відповідних потреб країни;

- для вирішення фінансових і соціально-економічних проблем, включаючи й таку складну, як подолання згубного ефекту зовнішньої заборгованості, дуже важливою видається діяльність зовнішньополітичних відомств на принципах структурованої системи національних інтересів;

- в Україні зіткнення різноспрямованих ідеологій і політик посилювалося в міру наростання кризових явищ в економічній сфері. Свого піку воно досягало в процесі передвиборних кампаній, стаючи проявом глибинних процесів, що відбуваються в українському суспільстві. Автор переконаний у тому, що незалежно від того, хто одержував право представляти виборців, про стратегічного переможця все ще говорити рано. Адже ним поки що не став народ як цілісність. У нас все ще відсутні переконливі аргументи на користь того, що держава, а, головне, правлячі політичні сили готові до того, щоб працювати для народу і в ім’я народу. Політики в Україні частіше зайняті з’ясуванням відносин, ніж розробкою і реалізацією конкретних реформаторських програм.

ВИСНОВКИ

Між політичною культурою, демократизацією і загальним суспільним розвитком за умов посттоталітарного і постколоніального розвитку існує тісний зв’язок. Роль базових складових національної політичної культури набуває вирішального значення. Досвід Чилі чи, скажімо, КНР переконує, що успішне реформування економіки можливе і за відсутності демократії. Але на певному етапі історичного розвитку ринкові свободи без належної демократичності втрачають фінансово-економічну ефективність, незалежно від історичних традицій і рис політичної культури.

Існують принципові відмінності між різними політологічними школами в дефініціях політичної культури як явища і процесу, що здійснюють суттєвий вплив на зміст демократизації і рівень консолідації політичних еліт та широких мас населення. Посттоталітарна демократизація залежить від консолідації зусиль держави, суспільства на засадах патріотизму і цілеспрямованості на реалізацію стратегічних концепцій розвитку. Суттєвий вплив на успіх реформ, здійснює втрата ілюзій щодо демократичності ринку. Існує безпосередня залежність темпів і ступенів втягування певної країни в активні процеси регіональної економічної інтеграції від громадської думки.

Встановлено взаємозв’язок між формуванням національних політичних культур і терміном перебування суспільства під тоталітарними режимами, з одного боку, та демократизацією і змістом національних стратегій розвитку, їх ефективності й успішності, з другого боку. Порівняння українського досвіду суспільних трансформувань з початковою практикою демократизації країн Східної Європи, а також багатьох малих, середніх і великих країн Латинської Америки та Індії дозволяє стверджувати, що означені складові позначаються на подальших діях еліт та реагуванні громадськості. Розтягнутість тоталітаризму у часі знижує рівень готовності суспільства привести до влади реформаторів. Внаслідок цього темпи системних змін здебільшого бувають нижчими.

Чинник змісту і тривалості впливу тоталітаризму на політичну культуру і процес демократизації набуває специфічних ознак і у залежності від характеру політичних режимів у цих країнах.

Досвід економічного реформування в постсоціалістичних країнах Центрально-Східної Європи свідчить, що посттоталітарна політична культура зумовлює успішність економічного реформування у державах згідно з попередніми досягненнями. Польський варіант реформування показує вирішальне значення таких чинників, як виразність системного та інтеграційного вибору, відсутність коливань і сумнівів політичних еліт щодо стратегічних напрямів суспільних трансформувань.

Існує прямий взаємозв’язок між формуванням і діяльністю антисоціалістичної опозиції, її реформаторством та готовністю до демократичної реалізації влади. Чим масовішим було прагнення громадян усунути тоталітарні режими від влади, тим ефективнішою стає її (колишньої опозиції) діяльність на чолі посттоталітарних держав.

Системні характеристики перехідного суспільства на початковому етапі трансформації залежать від домінування номенклатурного чи функціонального типу політичних еліт. Чим вищою є готовність національних еліт до нової демократичної ідеології, тим легше проходять реформи і тим менше штучних перешкод на їх шляху. Розпорошеність еліт виступає тут перешкодою. Існує пряма залежність між ефективністю реформування та характером взаємодії нового класу підприємців і нових керівників держави. Там, де у діях владних структур в основу кладуться знання, реформи йдуть з більшими успіхами і базуються на масовій підтримці населення.

У постсоціалістичних умовах частина населення продовжує зберігати ностальгію за попередніми суспільними умовами. Кількість таких громадян знижується або зростає у залежності від рівня системної визначеності, впевненості й цілеспрямованості нових правлячих еліт та цінностей, яких вони прагнуть досягти.

За умов державної незалежності розмитість політичної культури в Латинській Америці довго спричиняла збереження за континентом ролі аграрно-сировинного придатку. Суспільства здатні “звикати” з відсталістю своїх держав. Консервується звичка жити в недемократичних умовах. Такі політичні культури мають аналогічні складові. Вони здебільшого лежать у сфері біхевіоризму, позначеного сумішшю покірності і невдоволення. Постає підміна елітами реформаторської діяльності боротьбою з ідеологічними символами. На засадах консенсусу еліт щодо рішучого трансформування суспільних відносин можливі радикальні зміни у позитивному напрямі. Роль електорату буває вирішальною тільки в плані здатності привести до влади кращих представників еліт.

Досвід Латинської Америки підтверджує суттєву роль для входження в інтеграційні процеси, системи національних інтересів та необхідності стабільних відносин з ключовим актором сучасних міжнародних відносин, яким є США.

В історичному та соціально-політичному контексті зарубіжний досвід демократизації може прислужитися для поліпшення політичної ситуації в Україні, де проблема взаємозв’язку демократизації суспільного життя та ринкових перетворень все ще перебуває на маргінесі уваги влади і опозиції, чим зумовлена суспільно дорога і малоефективна практика посттоталітарних трансформацій.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ

1. Сбітнєва Н.В. Проблема європейської ідентичності // Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2000. - Вип.11. - С.9-15.

2. Сбітнєва Н.В. Деякі аспекти східноєвропейських реформ // Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2001. - Вип.17. - С.59-68.

3. Сбітнєва Н.В. До питання про латиноамериканський варіант постколоніального відродження // Науковий вісник Дипломатичної академії. - К.,2002. - Вип.7. - С.401-411.

4. Сбітнєва Н.В. Проблема взаємозв’язку політичної культури і демократизації у концепціях західних політологів // Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2002. - Вип.20. - С.124-133.

5. Сбітнєва Н.В. Сучасні процеси демократизації та їх вплив на зовнішню політику // Науковий вісник Дипломатичної академії. - К.,2001. - Вип.5. - С.132-138.

АНОТАЦІЯ

Сбітнєва Н.В. Порівняльний вимір демократизації постколоніальних і постсоціалістичних держав. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04. – політичні проблеми міжнародних систем і глобального розвитку. Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. Київ, 2002.

Дисертація присвячена аналізу взаємозв’язку політичної культури і трансформацій у постколоніальних та постсоціалістичних країнах. Проведено детальний аналіз зарубіжних методологій і методів дослідження даної проблеми, систематизовано позиції різних шкіл і їх відгалужень. Автор співставив різні концептуальні підходи західної політології до з’ясування даної проблеми, наголосив на необхідності врахування кожного з них.

Проаналізовано і узагальнено досвід економічних і політичних трансформацій у постколоніальних та постсоціалістичних країнах Східної Європи, Індії та Латинської Америки. Підтверджено залежність якості, темпів та характеру перетворень від національних політичних культур, ідейної та патріотичної визначеності правлячих і опозиційних еліт.

Доведено пряму залежність між тривалістю перебування певного суспільства в колоніальній чи напівколоніальній залежності і успіхами посттоталітарних реформувань. Показано, що здатність національних еліт консолідувати демократичний процес високою мірою зумовлює соціально-економічний процес. З’ясовано, що прозорість і відкритість національної політики позитивно впливає на подолання зовнішньоекономічних проблем, зокрема, боргових. У цьому ж контексті встановлено взаємозв’язок між рівнем позитивного іміджу держави і її керівництва у світі та темпами подолання негативної спадщини тоталітаризму.

Зроблено порівняння між змістом та формами економічних (ринкових) і політичних (демократизація) перетворень в сучасній Україні, обґрунтовано пропозиції щодо критичного застосування в перехідний період досвіду різних країн у вітчизняній практиці.

Ключові слова: політична культура, суспільні трансформації, демократизація, ринкова економіка, ідеологічні та класичні імперії, національні інтереси, взаємозалежність.

АННОТАЦИЯ

Сбитнева Н.В. Сравнительное измерение демократизации постколониальных и постсоциалистических государств. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.04. – политические проблемы международных систем и глобального развития. Институт мировой экономики и международных отношений НАН Украины. Киев, 2002.

Диссертация посвящена анализу взаимосвязи политической культуры и трансформаций у постколониальных и постсоциалистических странах. Проведен детальный анализ зарубежных методологий и методов исследования данной проблемы, систематизированы позиции разных школ и ответвлений. Автор сопоставил разные концептуальные подходы западной политологии к прояснению данной проблемы, акцентуировав на необходимости учета каждого из них, включая позитивные элементы марксистско-ленинского ответвления в гуманитарных науках.

Проанализирован и обобщен опыт экономических и политических трансформаций у постколониальных и постсоциалистических странах Восточной Европы, Индии и Латинской Америки. Широко представлено влияние исторического наследия национальной политической традиции на развитие государств и обществ после выхода из-под иностранного господства. Подтверждена зависимость качества, темпов и характера преобразований от национальных политических культур, идейной и патриотической определенности правящих и оппозиционных элит. Специальное внимание обращено на установление уровней и причин разного влияния диссидентского движения социалистических