Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Сирінський Роман Аркадійович

УДК 17.023.32:167.7

КОМУНІКАТИВНА МЕТОДОЛОГІЯ ЯК ОСНОВА РОЗРОБКИ НЕКОНФРОНТАЦІЙНИХ МОДЕЛЕЙ ЕТНОПОЛІТИКИ

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

КИЇВ — 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії філософського факультету Київського

аціонального університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор

Ящук Тамара Іванівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри філософії

Офіційні опоненти: - доктор філософських наук, професор

Єрмоленко Анатолій Миколайович,

Національний університет "Києво-Могилянська академія,"

професор кафедри філософії та релігієзнавства;

- кандидат філософських наук

Шморгун Олександр Олександрович,

Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України,

старший науковий співробітник відділ

глобальних систем сучасної цивілізації

Провідна установа: кафедра філософії Київського національного педагогічного

університету імені Михайла Драгоманова.

Захист відбудеться “25” лютого 2002 року о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 26.001.17 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 328

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного

університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий "25" січня 2002 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Скрипка П.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Дана дисертаційна робота є дослідженням теоретико-методологічної основи домінуючих нині моделей етнополітики та перспективи випрацювання засад нової неконфронтаційної моделі, яка б спиралась на досягнення комунікативної методології. Використання здобутків сучасної практичної філософії, на наш погляд, дозволяє розробити модель етнополітики, яка може сприяти виконанню двох найважливіших завдань, що зараз стоять перед людством: подолання конфліктів у міжнаціональних та міжетнічних відносинах шляхом організації рівноправного конструктивного міжнаціонального діалогу та забезпечення права індивіда на збереження етнічної ідентичності.

Проблема етнічної ідентичності займає важливе місце в сучасних соціально-філософських дискусіях. Це пов’язано зі зростанням важливості цього чинника в житті індивіда, в його соціалізації, у визначенні життєвих орієнтацій. Наслідки, до яких призводять міжетнічні протистояння, підтверджують поширену сьогодні думку про те, що в наш час будь-який міжетнічний конфлікт перетворюється в етнополітичний, і примушують нас знову і знову звертатися до цієї теми. Адже такі явища, як міжнародний тероризм та поширення ядерної зброї, в контексті інших глобальних проблем сучасності (екологічна та демографічна кризи, наприклад) поставили людство перед необхідністю випрацювання таких обов’язкових і спільних для всіх правил співіснування, які б, за висловом Г.Йонаса, “були б у згоді з продовженням автентичного людського життя на Землі”. Такі принципи, на думку багатьох представників сучасної західної практичної філософії, повинні базуватися на засадах універсалістської етики справедливості, для якої засадничим є ліберальний підхід до прав людини, згідно з яким всі індивіди мають розглядатися як рівні незалежно від їх етнічної, національної, расової, статевої чи класової належності.

З іншого боку, сучасний так званий “етнічний ренесанс” продемонстрував, що потреба в етнічній ідентичності не тільки не відпадає, не зважаючи на перетворення Землі на “глобальне село”, а набуває все більшої значимості. Такий наголос на важливості етнічної належності властивий представникам іншого напряму сучасної філософії – комунітаристам, і тому дискусії з цього питання іноді умовно називають “Дебатами між лібералами і комунітаристами” (назва однієї з робіт комунітариста Ч.Тейлора), які особливо посилились після виходу “біблії сучасного лібералізму” – праці Дж.Роулза “Теорія справедливості”, хоча в останнього також є висловлювання на користь визнання культурної ідентичності індивіда одним із його фундаментальних прав. Тому існує необхідність у дослідженні місця та ролі етнічної ідентичності в житті кожної сучасної людини, її співвідношення з іншими видами ідентичності (національною, расовою чи класовою), з лояльністю до державних та міжнародних інституцій, а також у вивченні її впливу на долучення індивіда до загальнолюдських цінностей. Для того, щоб розібратися в цих питаннях, необхідно уточнити смисл поняття етнічної ідентичності, яка досить неоднозначно інтерпретується в літературі, що дозволить більш чітко визначити її вплив на формування ставлення індивіда до демократичних інституцій та універсалістських вимог етики справедливості.

При аналізі ролі, яку відіграє етнічна ідентичність у сучасних соціальних процесах, необхідно звернути увагу на місце, яке вона займає в домінуючих нині моделях етнополітики: націоналістичній, інтернаціоналістській та ліберальній. Адже саме внаслідок зумовленої властивим їм історицистським підходом недостатньої уваги цих моделей до забезпечення права кожного індивіда на збереження своєї етнічної ідентичності (а в деяких випадках – через заперечення цього права) створюється підґрунтя для більшості негативних явищ у сфері міжнаціональних відносин, які, за прогнозами вчених, до кінця ХХІ століття мають призвести до зникнення з етнографічної карти світу половини (трьох із шести тисяч) мов етнічних груп, а також стимулюють постійне зростання міжетнічної та міжнаціональної напруги в різних регіонах Землі. Це свідчить як про суперечливість практики міжнаціональних та міжетнічних відносин, так і про недосконалість моделей етнополітики, які використовують як теоретико-методологічну базу властивий філософії суб’єктивності принцип цілераціональності.

Невідповідність нинішній ситуації традиційних моделей етнополітики примушує шукати нових підходів до вивчення сфери міжетнічних відносин та побудови нових, адекватних сучасним потребам людства моделей. В процесі їх розробки має відбутися перехід від історицистського пророкування та раціоналістичних побудов "найоптимальніших" моделей співжиття розумних істот до врахування можливостей "як неконтрольованих побічних наслідків, так і загалом тих життєвих ризиків, що хоча в принципі і піддаються плануванню, але ще не потрапили під контроль" (Габермас). Тобто мають враховуватися й ірраціональні моменти людської поведінки та вивчатися ті явища, які їх спричинюють. Це набуває особливої ваги сьогодні, коли значно зросла можливість втручання особистості в політику, а отже, і небезпека для суспільства, якщо ця особистість керується негативними намірами і пересудами. Теоретичною базою для побудови таких моделей можуть стати досягнення сучасної західної практичної філософії, одержані внаслідок “методологічного повороту від філософії свідомості до філософії комунікації”, особливо таких її напрямів, як комунікативна теорія, ціннісний консерватизм, етика відповідальності, в яких на перше місце ставиться ціннісна раціональність, а також приділяється належна увага культурі як життєвому світу індивіда та ролі спільноти (в тому числі і етнічної групи та нації) як певного комунікативного поля, необхідного для соціалізації індивіда, долучення його за допомогою мовної комунікації та інтерсуб'єктивної взаємодії до національних, а через них і до загальнолюдських цінностей. Це створює можливість для більш адекватного вивчення ролі цих суспільних явищ у формуванні індивідів та груп та розробки моделей їх гармонійного співіснування. Тому ця методологія покладена в основу таких напрямків сучасної політичної філософії, як комунітаризм та ліберальний націоналізм, в яких наголошується на важливості етнічної та національної ідентичності для долучення індивіда до моральних норм та демократичних цінностей. Позитивний досвід практичного застосування теоретичних результатів, досягнутих в межах цих напрямів, що має місце в країнах Західної Європи та Північної Америки, показує їх перспективність, але також і демонструє необхідність продовження досліджень у цьому напрямі, які б зробили можливим пом'якшення або усунення міжетнічної та міжнаціональної напруги в планетарному масштабі.

Ступінь наукового дослідження теми. Досвід домінування конфронтаційних моделей етнополітики та постійного існування міжетнічної напруженості в різних частинах земної кулі стимулював і стимулює постійний інтерес дослідників до сфери міжетнічних та міжнаціональних відносин. При всій багатоманітності підходів до визначення основних понять цієї тематики найбільш поширеним є визначення етносу як природної та культурної і нації як соціально-політичної та культурної єдності індивідів, усвідомлення належності до яких є вагомою складовою ідентичності та життєвої позиції індивіда. Тут необхідно зауважити, що після поразки в другій світовій війні країн, в яких модель етнополітики базувалася на абсолютизації фактора національної належності, ці дослідження тривалий час були значною мірою однобічними. Так, у процесі багатьох із них були спроби значно применшити (а то й зовсім знівелювати) значення для індивіда права на збереження його етнічної та національної ідентичності і наголосити на пріоритетності для нього його індивідуальних (у західних теоріях) чи класових (у країнах соціалістичного табору) прав, а також наголосити на пріоритетності не національних, а загальнолюдських цінностей. Національна, а особливо етнічна, ідентичність розглядається в таких дослідженнях виключно як дезінтегруючий та конфліктонебезпечний фактор.

Водночас “етнічний ренесанс” та дослідження в галузі мовної комунікації стимулювали посилення інтересу до національної та етнічної ідентичності індивіда як важливої складової його індивідуальної ідентичності. Так, досить ґрунтовно і в різних ракурсах у соціально-філософських та соціально-психологічних дослідженнях після переходу від філософії суб’єктивності до філософії інтерсуб’єктивності було розглянуто роль мови у пізнавальній, оцінювальній та практичній діяльності людини та вплив національної та етнічної ідентичності на формування особистості. В першій половині ХХ століття в роботах засновників комунікативної філософії ("Філософія” Карла Ясперса, “Я і Ти” Мартіна Бубера, “Екзистенційна філософія та педагогіка” Отто Фрідріха Больнова) було дано початок вивченню ролі інтерсуб’єктивної взаємодії та комунікації в різних сферах життєдіяльності індивіда. В соціально-психологічних дослідженнях К.Г.Юнга та В.Одайника було розглянуто роль групової ідентичності як вагомої складової психосоціальної ідентичності, що вважається важливою особистісною потребою індивіда, необхідною умовою збереження його психічного здоров’я та внутрішньої цілісності та стабільності. В дослідженнях останніх років значна увага приділяється фактору культурної ідентичності та впливу міжкультурних контактів на її формування.

З появою “комунікативної теорії націй та націоналізму” Карла Дойча було досліджено багато аспектів комунікативної дії у сфері міжетнічних та міжнаціональних відносин як на внутрішньо-, так і на міжнаціональному рівні. В роботах “Нації та націоналізм” Ернеста Гелнера, “Національна ідентичність” Ентоні Дж. Сміта, “Уявлена спільнота” Бенедикта Андерсона досліджено роль широкомасштабної внутрішньонаціональної комунікації у формуванні сучасних національних держав, ринкової економіки та демократичних інституцій. В кінці ХХ століття в роботах таких дослідників, як А.Макклінток, А.Нанді, Х.Бхабха, Л.Д.Вургарт, основні акценти змістилися на роль міжкультурних контактів та фактору “інших” для викристалізації власної культурної національної та етнічної ідентичності індивіда і групи.

Важлива роль дослідженням внутрішньо- та міжгрупової комунікації відводиться і в сучасній політичній філософії, особливо у так званих “дебатах між лібералами і комунітаристами”, найбільш чітко означеними в сучасній англо-американській практичній філософії (Дж.Роулз, Р.Дворкін, Ч.Тейлор, Е.Макінтайр).

Найширше проблематика інтерсуб’єктивності, комунікативної дії, дискурсу, культури як елементу життєвого світу індивіда представлена в комунікативній теорії, найвизначнішими представниками якої є Ю.Габермас, К.-О.Апель, В.Кульман, А.Піппер. В їх роботах найбільш ґрунтовно досліджено роль усіх аспектів комунікативної діяльності у формуванні ідентичності індивіда та долученні його до національно-культурних та загальнолюдських цінностей. Названі автори спільно з представниками інших напрямків сучасної західної практичної філософії також багато уваги приділяють необхідності широкомасштабної внутрішньо- та міжнаціональної комунікації для дискурсивного випрацювання норм універсалістської макроетики чи етики відповідальності, які мають уможливити самозбереження людства.

У вітчизняній філософії комунікація в межах цієї традиції досліджена в роботах А.М.Єрмоленка (в контексті етичної проблематики), Л.А.Ситниченко, М.Г.Тура (в контексті аналізу феномену комунікації), Т.С.Пархоменко (дослідження англо-американського напряму в сучасній західній практичній філософії).

Застосування сучасних методологій, в тому числі й комунікативної, до аналізу культури та політики посткомуністичної доби впроваджено авторами книг "Політологія посткомунізму", "Українська державність у ХХ столітті", "Демони миру та боги війни" (Є.Бистрицький, О.Білий, В.Вовк, О.Дергачов, Н.Костенко, С.Макеєв, В.Полохало, М.Томенко, І.Бураковський, М.Горєлов, Дж.Мейс, Ю.Пахомов, О.Шарварок) - видань, здійснених редакцією журналу "Політична думка" та Інститутом посткомуністичного суспільства. Досить повно сучасні теорії міжнаціональних та міжетнічних відносин представлені в антології “Націоналізм”, що вийшла в 2000 році (упорядники В.Лісовий та О.Проценко).

Отже, в сучасній західній практичній філософії та деяких вітчизняних течіях створені достатні теоретичні передумови для випрацювання методологічної бази неконфронтаційної моделі етнополітики. Але систематизовану концепцію застосування досягнень сучасної західної практичної філософії для розробки такої моделі (та й для сфери етнополітики взагалі, по аналогії з тим, як В.Хьосле та Г.Йонас застосували їх для досліджень екологічної та геополітичної проблематики) розроблено недостатньо. Тому й існує потреба в подальшому дослідженні цієї проблематики для того, щоб отримати можливість ширше застосовувати комунікативну методологію, в тому числі і поза тим контекстом, який і стимулював її появу - соціальними суперечностями в сучасних західних індустріальних країнах, - і використати її потенціал для запобігання виникненню конфліктів у сфері міжнаціональних відносин.

Зв’язок з науковими програмами.

Робота виконана в руслі програми “Модернізація фахової філософської освіти в Україні: теоретичні засади, науково-методичне забезпечення”, яка виконується на кафедрі філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є філософсько-методологічні засади дослідження міжнаціональних відносин.

Предметом дослідження є перспективи застосування теоретичних здобутків теорії комунікативної дії як методологічної основи розробки неконфронтаційних моделей етнополітики.

Мета роботи – розкрити можливості, засоби і межі використання теоретичного потенціалу комунікативної методології для дослідження сучасного стану міжнаціональних відносин та розробки неконфронтаційних моделей етнополітики.

Реалізація сформульованої мети здійснена шляхом вирішення таких дослідницьких завдань:

- розкрити значимість права на формування та збереження етнічної та національної ідентичності як невід’ємного елементу демократичних прав людини;

- обгрунтувати висновок про потенційно конфронтаційний характер моделей етнополітики, заснованих на філософії суб’єктивності;

- розкрити можливості і межі застосування поняття комунікації у сучасній практичній філософії для дослідження сфери міжнаціональних та міжетнічних відносин;

- виявити можливості і засоби використання комунікативної теорії для попередження та неконфронтаційного розв'язання етнополітичних конфліктів.

Теоретико-методологічна основа та джерельна база дослідження

Методологічною базою дисертації є комунікативна методологія, основні положення якої були розроблені К.-О.Апелем, Г.Йонасом та Ю.Габермасом.

Джерельну базу дисертації склали твори представників сучасної західної практичної філософії, в першу чергу комунікативної теорії (насамперед К.-О.Апеля та Ю.Габермаса), а також дослідження в галузі міжнаціональних відносин. Також в роботі використовувались дослідження в галузі комунікативної теорії, здійснені вітчизняними авторами, насамперед А.М.Єрмоленком та Л.А.Ситниченко. Окрему частину джерельної бази складають авторські переклади зарубіжних досліджень в галузі міжнаціональних відносин.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в розкритті нових теоретико-методологічних можливостей, засобів і меж застосування сучасної комунікативної філософії до дослідження сфери міжнаціональних відносин та розробки на основі комунікативної методології теоретичних засад неконфронтаційних моделей етнополітики.

Автор дисертаціної роботи обгрунтував положення, що містять в собі наукову новизну та виносяться на захист:

На основі узагальнення та систематизації основних концепцій, що визначають місце і роль національної та етнічної ідентичності в життєдіяльності індивіда, розкрито зміст положення про належність права на національну та етнічну ідентичність до невід’ємних прав людини в сучасному демократичному суспільстві.

Доведено положення, що моделям етнополітики, заснованим на методологічних засадах філософії суб’єктивності, притаманна явна або прихована конфронтаційність.

Виявлено можливості та межі застосування комунікативної методології через деталізацію змісту понять інтерсуб’єктивності, як необхідної форми міжнаціональних та міжетнічних відносин, життєвого світу, як підґрунтя комунікації, що обумовлює її ціннісні нормативи, ідеальної комунікативної ситуації, як орієнтиру для міжнаціональних дискурсів, для аналізу внутрішньонаціональних та міжнаціональних соціальних відносин, та обгрунтовано результативність її застосування у сучасній практичній та політичній філософії в дослідженнях сфери міжнаціональних відносин.

Виявлено можливості, засоби (перш за все - змодельований на певних засадах та впроваджений в практику дискурс) і межі застосування комунікативної методології для розробки механізмів забезпечення права на збереження національної ідентичності, створення можливостей для оприлюднення національного інтересу та налагодження міжнаціональної взаємодії, що є невід’ємними аспектами розробки і впровадження неконфронтаційних моделей етнополітики.

Теоретичне значення дисертації

Проведене дослідження дозволяє зробити висновок, що комунікативна методологія в сучасних умовах є оптимальним інструментом для дослідження сфери міжнаціональних відносин і випрацювання неконфронтаційних моделей етнополітики. Результати, одержані дисертантом, роблять можливим її застосування для подальшого дослідження національної та етнічної ідентичності, національної культури як складової життєвого світу індивіда, ролі цих явищ у формуванні та функціонуванні сучасних національних держав та демократичних інституцій, а також для переосмислення сучасного стану міжнаціональних відносин в напрямку пошуків засобів попередження та розв’язання конфліктів на етнічній та національній основі.

Найважливіші положення дисертації, здійснене дослідження функціонування комунікації в сфері міжнаціональних відносин розширюють методологічні засновки та можуть слугувати концептуальним підґрунтям для подальших оригінальних методологічних, історіософських та соціально-філософських досліджень.

Практичне значення дисертації полягає у можливості використання одержаних автором результатів як теоретичної бази для розробки неконфронтаційних моделей етнополітики, а також в системі гуманітарної освіти, при підготовці навчальних посібників та викладанні нормативних курсів та спецкурсів з філософії, історії світової філософії, соціальної філософії та філософії історії, політичної філософії та політології.

Апробація результатів дослідження

Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідались автором на засіданнях кафедри філософії та семінарах аспірантів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка та на наукових конференціях, серед яких:

Дні науки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1997-2000 рр.);

ІІІ Всеукраїнська наукова конференція “Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави”, секція “Політика і проблеми етнопсихогенезу. Психологія міжнаціональних та міжнародних відносин” (24-26 квітня 2001 р.).

Також основні положення дисертаційного дослідження відображені в опублікованих тезах та матеріалах наукових конференцій:

Сирінський Р.А. Комунікативні засади оприлюднення національного інтересу// Дні науки (10-11 квітня 1997 року). Матеріали наукових доповідей та виступів студентів, аспірантів, докторантів, викладачів (частина друга). – К.: Ред.-вид. центр “Київський університет”, 1997. – С. 20-21.

Сирінський Р.А. Комунікативний дискурс як інструмент сучасної етнополітики// Дні науки (9-10 квітня 1998 року). Матеріали наукових доповідей та виступів студентів, аспірантів, докторантів, викладачів. - К.: Ред.-вид. центр “Київський університет”, 1998. – С. 40.

Сирінський Р.А. Перспективи побудови національної спільноти як громадянського суспільства// Вісник Київського університету, серія “Філософія. Політологія”. - 2000 р. - Вип. 32. – С. 78-79.

Сирінський Р.А. Етнічна складова самоідентифікації індивіда// Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. праць/ За заг. ред. В.М.Литвина та М.М.Слюсаревського. – К.: Інф.-вид. центр “Товариство “Знання” України”, 2001. – Вип. 3. – С. 328-331.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, основної частини, що складається з трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації складає 193 сторінки, 15 сторінок займає список використаної літератури, що включає 201 джерело.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі подано загальну характеристику дисертації, визначено актуальність та рівень наукової розробленості даної теми, її зв’язок з науковими програмами, визначено об’єкт, предмет та методологію дослідження, визначено його мету та основні завдання, підкреслено наукову та практичну новизну, визначено рівень реалізації наукових розробок, подано інформацію про апробацію результатів дослідження, відзначено особистий внесок дисертанта в наукове розроблення теми, а досягнуті результати винесено на захист.

Перший розділ дисертації – “ЕТНІЧНА І НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНОСТІ ТА МІЖНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ ЯК ОБ’ЄКТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ” – є оглядом літератури та дослідженням етапів розвитку наукової думки за проблематикою дисертації. В ньому наводиться стислий аналіз становлення поняття “етнічність” та основних підходів до її вивчення – примордіалістського (С.М.Широкогоров), конструктивістського (Ф.Барт, В.А.Тишков) та інструменталістського, наголошується на посиленні у сучасних наукових дослідженнях уваги до соціальної практики як фактора формування етнічної ідентичності індивіда та її співвідношенні з іншими видами ідентичності (індивідуальної, національної, культурної). Також в розділі проаналізована література (Мацнєв А.А. “Етнополітичні конфлікти: природа, типологія та шляхи врегулювання”, “Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств”, Римаренко Ю. І. “Національний розвій України: проблеми і перспективи”, Скворцов М. Г. “Етнічність в процесі соціальних змін”, Андрусяк І., Петренко Є. “Блиск і злиденність української націонал-демократії” та ін.), в якій досліджено сучасний стан міжнаціональних відносин, причини виникнення міжнаціональних конфліктів, можливості запобігання їх виникненню та способи їх розв’язання. Значну увагу в розділі приділено аналізу сучасних розробок, представлених такими дослідниками-постмодерністами, як Х.Бхабха та Л.Д.Вургарт (“Ідентичність в світовій історії: постмодерна перспектива”), що розглядають внутрішньо- та міжгрупову комунікацію як визначальний фактор формування індивідуальної та групової ідентичності, продемонстровано перспективність цього напрямку досліджень, як одного з найпродуктивніших.

Другий розділ дисертації – “ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ КОНФРОНТАЦІЙНИХ МОДЕЛЕЙ ЕТНОПОЛІТИКИ” – є аналізом теоретико-методологічних засад націоналістичної, інтернаціоналістичної та ліберальної моделей етнополітики, які домінували протягом ХХ століття. Доводиться їх невідповідність потребам дослідження сфери міжнаціональних відносин та її гармонізації внаслідок базування їх на світоглядних засадах філософії суб’єктивності з її історицистською вірою в розум, що керує історією, та ставленням до іншого як до об’єкта, а не як до рівноправного суб’єкта. В розділі доводиться обмеженість зверхнього ставлення до “малих” чи “нецивілізованих” народів та необхідність зміни філософської парадигми у дослідженні сфери міжнаціональних відносин.

В першому параграфі розділу – “Історицизм та концепція всесвітньо -історичних народів Гегеля як підґрунтя конфронтаційних моделей етнополітики” – здійснено аналіз гегелівської історіософії та соціальної філософії як вагомої складової світоглядної основи конфронтаційних моделей етнополітики. Основний акцент робиться на аналізі розподілу Гегелем народів на всесвітньо-історичні (такі, що змогли утворити державу) та неісторичні. Розкрито роль такого підходу як теоретичного підґрунтя для властивого моделям етнополітики ХХ століття зневажливого ставлення до “нерозвинутих” народів та до постулювання можливості їх “окультурення” розвинутими народами аж до асиміляції. Також значна увага приділена історицизму Гегеля та возвеличенню ним германського духу та держави, як найвищого ступеня реалізації ідеї свободи, що, на думку багатьох дослідників, послужило ідейним підґрунтям для тоталітарних ідеологій ХХ століття. В параграфі прослідковується вплив названих ідей Гегеля на конфронтаційні моделі етнополітики та тоталітарні ідеології. При цьому розкрито важливе значення гегелівської теорії громадянського суспільства у дослідженні міжнаціональних відносин та побудови прийнятної моделі національної спільноти.

В другому параграфі розділу – “Пролетарський інтернаціоналізм як засадова ідея в марксистській концепції національних відносин” – робиться аналіз робіт К.Маркса і Ф.Енгельса, в яких вони висловлюють своє бачення сучасного їм стану міжнаціональних відносин та перспективи їх розвитку в майбутньому. В роботах цих авторів наголошується на важливості фактора національної належності індивіда в процесі становлення капіталістичної системи виробництва та формування сучасних їм національних держав, в яких ця система знайшла найкраще підґрунтя, але в них же пророкується відмирання таких держав, а отже, і значення фактора національної належності разом із капіталізмом та злиття націй із встановленням диктатури пролетаріату, інтернаціонального за своєю суттю, оскільки для пролетаря найважливішою є його класова ідентичність, та побудовою соціалізму. Це, на їх думку, неминуче, оскільки історична необхідність вимагає якомога швидшого стирання національних перегородок та об’єднання пролетарів усіх національностей для боротьби за свої права, а національна належність об’єднує робітників лише з буржуазією тієї ж національності, чим гальмує історичні процеси. Також важливою в теорії К.Маркса і Ф.Енгельса була трансформація гегелівської концепції всесвітньо-історичних та неісторичних народів у концепцію народів революційних та контрреволюційних, де останнім відводиться доля або бути асимільованими першими і цим забезпечити більшу інтернаціональну єдність пролетаріату, або ж бути знищеними, тобто в марксистській термінології, зметеними з дороги прогресу. Значна увага в параграфі відводиться свідченням того, що ці автори при вирішенні деяких питань міжнаціональної взаємодії, особливо по відношенню до слов’ян, були схильні пропагувати методи, властиві німецьким націоналістам та расистам. Таке їх ставлення до представників багатьох націй продиктовано тим, що останні на той час не спромоглися утворити велику державу та розвинути капіталізм, а отже, і сформувати передумови для переходу до соціалізму, які було сформовано у великих “розвинутих” країнах, внаслідок чого їх народи стали “революційними”, що дає їм право поширювати кордони своїх держав за рахунок інших народів та асимілювати ці народи для їхньої ж користі. Таке ставлення К.Маркса і Ф.Енгельса до права на збереження етнічної та національної ідентичності як такого, що суперечить історичній (революційній) необхідності призвело до багатьох негативних явищ у сфері міжнаціональних відносин у соціалістичних країнах.

В третьому параграфі розділу – “Теоретико-методологічні засади ленінської моделі національної політики” – аналізується ставлення В.І.Леніна до забезпечення права на збереження національної ідентичності, яке послужило підґрунтям для його послідовників, що “трансформували” міжнаціональні відносини в Радянському Союзі. Основний акцент в параграфі робиться на тому, що В.І.Ленін, зберігши погляди К.Маркса і Ф.Енгельса щодо неминучості злиття націй, трансформував їх із врахуванням політичних настроїв та стратегічних інтересів своєї партії на сучасний йому період, наслідком чого було визнання ним права націй на самовизначення у формі утворення національно-територіальної автономії чи навіть власної національної держави, якщо це відповідає економічній чи політичній доцільності, але із застереженням про неминуче злиття націй у недалекому соціалістичному майбутньому. Ці його висновки супроводжуються аналізом його ж міркувань щодо адекватності даному часу утворення великих держав, які більш сприятливі для розвитку економіки і розгортання боротьби пролетаріату проти буржуазії. Саме міркування економічної доцільності стимулювали його до визнання за певними народами (в Російській імперії – за поляками та фіннами, які населяли її найбільш економічно розвинені території) права на утворення власної національної держави, оскільки це сприяло б більш швидким темпам соціально-економічного прогресу ніж в інших регіонах Росії, але також пророкувалось швидке входження цих країн до соціалістичної республіки. Важливий акцент у параграфі робиться на запереченні В.І.Леніним права на національно-культурну автономію, яка, на його думку, сприяє не лише роз’єднанню робітничого класу за національною ознакою, але й об’єднанню пролетаріату певної національності з буржуазією тієї ж національності. Він вбачав у пропагуванні права на національно-культурну автономію виключно шкідливу для революційного руху діяльність націоналістів. У параграфі наголошується, що реалізація на практиці ідей Леніна не могла не привести до негативних наслідків, що і сталось в СРСР.

У четвертому параграфі розділу – “Світоглядні засади радикального націоналізму” – проаналізовано теоретико-методологічні засади радикально-націоналістичної ідеології (розробленої в працях Ш.Морраса, М.Сціборського, Ю.Вассияна та ін.) та наголошується на її відмінності від тих напрямків націоналізму, які прийнято називати демократичними або громадянськими. В параграфі наголошується, що основною ознакою радикального націоналізму, яка і відрізняє його від інших ідеологій, є абсолютизація ним ролі національної належності індивіда, що передбачає можливість налагодження широкомасштабної комунікації виключно в межах нації і тому містить у собі конфронтаційність. Важливою рисою радикального націоналізму є його історіософська складова, яка трактує всесвітню історію виключно як історію націй та возвеличує національний дух, який протягом століть спонукував людей на боротьбу за свою націю. В параграфі наголошується на небезпечності пропаганди ідей радикального націоналізму, особливо таких, як абсолютизація національної належності індивіда та вищість однієї нації над іншими, та стверджується про необхідність випрацювання таких моделей внутрішньо- та міжнаціональної комунікації, які б сприяли повноцінній участі в ній всіх представників націй, усуненню протиріч на національному ґрунті та налагодженню широкомасштабного міжнародного діалогу.

В п’ятому параграфі розділу – “Комунікативний поворот у філософії та національне питання” – подано аналіз основних світоглядних та епістемологічних засад філософії суб’єктивності та її впливу на соціальні процеси, в тому числі і в сфері міжнаціональних відносин. В параграфі наголошується, що внаслідок возвеличення ролі розуму, цілераціональності та ставлення до іншого як до об’єкта, а не як до рівноправного суб’єкта, намагання побудувати раціональновивірену систему суспільних відносин, стали причинами багатьох негативних суспільних явищ, таких як, наприклад, атомізація індивіда, абсолютизація пріоритетності індивідуальних прав та применшення значення права на національну ідентичність, намагання нав’язати випрацьовану в Західній Європі та Північній Америці систему суспільних відносин іншим країнам тощо. В параграфі підкреслюється, що запропонований в роботах К.Ясперса, М.Бубера, О.Ф.Больнова методологічний поворот від філософії свідомості до філософії комунікації сприяв більш адекватному дослідженню соціальних процесів, в тому числі і в сфері міжнаціональних відносин завдяки підвищенню уваги до процесів інтерсуб'єктивної взаємодії та їх впливу на життєдіяльність індивіда.

В ТРЕТЬОМУ РОЗДІЛІ ДИСЕРТАЦІЇ – “Комунікативна діЯ у сфері міжетнічних та міжнаціональних відносин” – проаналізовано адекватність застосування комунікативної методології для дослідження сфери міжнаціональних відносин та перспективність розробки на її основі неконфронтаційних моделей етнополітики. В розділі наголошено на оптимальності застосування цієї методології для дослідження процесу формування індивідуальної та групової ідентичності індивіда, його соціалізації та долучення до національних, а через них – і до загальнолюдських цінностей, що надає засадових функцій у випрацюванні більш досконалих моделей етнополітики, які б забезпечили і збереження кожним індивідом його національної ідентичності, і самозбереження людства.

В першому параграфі розділу – “Індивідуальність”, “спілкування”, “згода” та “порозуміння” у контексті міжнаціональних відносин” – на основі робіт К.-О.Апеля та Ю.Габермаса проаналізовано роль комунікації та вкоріненості індивіда в культурі у процесі формування його індивідуальної та групової ідентичності, його соціалізації та налагодження ним взаємодії з іншими індивідами: як з членами його групи, так і з членами інших груп. В параграфі досліджено виняткову роль мовної взаємодії у процесі формування індивідуальності, досягнення взаєморозуміння між індивідами, а також проаналізовано ті її аспекти, які роблять таке взаєморозуміння можливим: спільне підгрунтя життєвого світу, орієнтація на ціннісну раціональність, домінування комунікативної дії над стратегічною, прагнення до порозуміння та самозбереження людства. Також значна увага приділена автором принципам налагодження справжньої, невикривленої комунікації, яка тільки і дає можливість налагодити нормальну інтерсуб'єктивну взаємодію, та наголошено на важливості дискурсу (як процедури усунення можливого непорозуміння) для її нормалізації. Окрема увага в параграфі відводиться сформульованим К.-О.Апелем, Ю.Габермасом, В.Кульманом нормам комунікативної взаємодії (прагнення до раціональної аргументації, до дискурсу, до збереження реальної та наближення ідеальної комунікативної спільноти), завдяки дотриманню яких лише і можливо сформувати такі соціальні відносини, за яких кожен індивід був би рівноправним суб'єктом, а не відчував би себе об’єктом впливу. Також наголошено на важливості вкоріненості індивіда в культурі (і національній, і загальнолюдській) як підгрунті життєвого світу для його спілкування з іншими індивідами та уможливлення досягнення згоди з ними. В цьому контексті підкреслюється необхідність випрацювання такої методології соціальних досліджень та налагодження таких форм комунікації, які б враховували національну та етнічну ідентичність кожного індивіда і могли б стати теоретичним підгрунтям розробки неконфронтаційних моделей етнополітики.

У другому параграфі розділу – “Міжнаціональна та міжетнічна взаємодія у світлі універсалістської етики справедливості” – проаналізовано застосування К.О.Апелем та Ю.Габермасом комунікативної методології для випрацювання теоретичних засад механізмів усунення конфронтаційності з міжнаціональної та міжетнічної взаємодії шляхом розробки таких моделей комунікації, які б одночасно поважали як індивідуальні, так і групові права кожної людини. В параграфі досліджено важливість долучення індивіда до універсалістських цінностей макроетики справедливості, але також і неможливість ігнорування його належності до певної національної традиції, тобто дотримання ним вимог певної “етноетики доброго життя” або “етики добра для нас”, отже, орієнтації на цінності спільноти, членом якої він є. В параграфі на основі аналізу дослідженого К.-О.Апелем і Ю.Габермасом співвідношення між необхідністю долучення індивіда до універсалістських загальнолюдських цінностей та його вкоріненості в певній культурній традиції наголошено на потребі випрацювання такої сучасної моделі комунікації, яка б гармонійно поєднувала обидва названі моменти, окреслено можливі засоби виконання цього завдання.

В третьому параграфі розділу – ““Дебати між лібералами та комунітаристами” з національного питання. Модель національної спільноти як громадянського суспільства” – зроблено аналіз застосування комунікативної методології для дослідження сфери міжнаціональних відносин в англо-американській практичній і політичній філософії. В параграфі наголошено на визначній ролі “комунікативної теорії націй та націоналізму”, родоначальником якої є К.Дойч, для оптимізації дослідження факторів національної належності індивіда та його вкоріненості в культурі. Також значна увага приділена так званим “дебатам між лібералами та комунітаристами”, які є сучасною трансформацією ідеологічних дискусій між лібералами, консерваторами та соціалістами щодо взаємозалежності і взаємодії індивіда і спільноти, членом якої він є, та наголошенню комунітаристами Ч.Тейлором та Е.Макінтайром на визначній ролі групової ідентичності та патріотизму у долученні індивіда до моральних норм та демократичних цінностей. Певною мірою, наслідком цих “дебатів” стала поява нового напрямку політичної філософії, що отримав назву ліберального націоналізму. Представники даного напряму, такі як У.Кімліка, Є.Тамір, Д.Молендорф, наголошують на сумісності ліберальних прав індивіда та його прав як члена національної спільноти, важливості його культурного членства, і на цій підставі дають “моральне виправдання” найсуперечливішому із прав, на які може претендувати національна меншина – праву на відокремлення в окрему державу. Значна увага в параграфі приділена можливості побудови національної спільноти за моделлю громадянського суспільства та концепції “етнічної серцевини”, які вимагають широкомасштабної внутрішньонаціональної комунікації, компромісів між учасниками міжнаціональної взаємодії, наслідком чого має стати досягнення ними консенсусу та випрацювання такої моделі співжиття, яка б сприяла як перетворенню нації в комунікативне поле для всіх її членів, так і збереженню національної ідентичності та розвитку своєї культури представниками національних меншин.

В четвертому параграфі розділу – “Дискурсивні практики в попередженні і розв’язанні міжетнічних та міжнаціональних конфліктів” – увагу зосереджено на характеристиці можливостей та межах застосування тих засобів реалізації неконфронтаційної моделі етнополітики, які напрацьовані комунікативною теорією, а також проаналізовано застосування комунікативної методології для випрацювання та використання практичних механізмів попередження та подолання конфліктів у сфері міжнаціональних відносин. В параграфі наголошено на необхідності наближення переговорного процесу до вимог ідеальної комунікативної ситуації, що дає можливість найоптимальніше задовольнити прагнення всіх його учасників та максимілізувати можливість запобігання повторенню конфліктних ситуацій. Таким вимогам мають відповідати і переговорні процеси, спрямовані на розв’язання конфліктних ситуацій (зокрема, в Україні, особливо конфлікту в Криму).

У висновках обґрунтовано положення про важливість етнічної ідентичності як невід’ємної складової індивідуальної ідентичності, неадекватність сучасним потребам моделей етнополітики, які ігнорують цей фактор, а також про необхідність випрацювання нової моделі.

У результаті проведеного дисертаційного дослідження автор прийшов до таких висновків:

на підставі аналізу праць учених, які досліджували сферу міжнаціональних відносин, констатується, що національна та етнічна ідентичність є вагомими складовими самоідентифікації індивіда, а право на їх збереження є одним з фундаментальних прав людини;

доводиться, що домінуючі нині моделі етнополітики не відповідають потребам врегулювання взаємовідносин між етнічними і національними групами внаслідок їх явної чи прихованої конфронтаційності, спричиненої їх світоглядною та теоретико-методологічною єдністю з філософією суб’єктивності, основними рисами якої є безмежна віра в розум, що керує історією, та ставлення до іншого як до об’єкта, придатного для задоволення власних потреб, а не як до рівноправного суб’єкта;

виявлено, що комунікативна методологія є адекватною сучасним потребам дослідження сфери міжнаціональної взаємодії, оскільки їх застосування дає можливість розкрити всі аспекти соціальної взаємодії, в тому числі і у сфері міжнаціональних відносин;

доведено, що методологічну базу, напрацьовану комунікативною теорією, необхідно застосовувати для створення неконфронтаційної моделі етнополітики, основним завданням якої є налагодження широкомасштабного рівноправного діалогу між представниками різних націй та етнічних груп;

показано, що закладені в комунікативній моделі гуманістичні орієнтири дають підстави віддати перевагу саме їй, поряд з іншими, розробленими в сучасній соціальній теорії, моделями взаємодії між індивідами, спільнотами, культурно-цивілізаційними системами, оскільки саме ця модель продемонструвала найбільші можливості у залагодженні соціальних конфліктів у європейських суспільствах.

Основні положення дисертації розкрито в таких публікаціях:

Сирінський Р. Етнічна самоідентифікація: модерна спадщина серед постмодерних реалій// SENTENTIAE: збірка наукових праць дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства), ІІІ (№ 1 – 2001). – С. 127-140.

Сирінський Р. Комунікативний дискурс як інструмент сучасної етнополітики// Вісник Київського університету, серія “Філософія. Політологія”. – 2001 – Вип. 37. – С. 12-16.

Сирінський Р. Комунітаристська інтерпретація поняття патріотизму// Вісник Київського університету, серія “Філософія. Політологія”. – 2000 – Вип. 31. – С. 44-47.

Сирінський Р. Перспективи побудови національної спільноти як громадянського суспільства// Наукові записки Тернопільського державного педуніверситету ім. В.Гнатюка, серія “Філософія. Економіка”. – 2000 – № 4. – С. 50-56.

Сирінський Р. Середній клас як тема сучасної української політичної думки// Молода нація. Альманах. – К.: Смолоскип, 2000. – Спецвипуск. – С. 128-133.

Сирінський Р. Етнічна складова самоідентифікації індивіда// Молода нація. Альманах. – К.: Смолоскип, 2001. – № 1. – С. 104-119.

Анотація.

Сирінський Р. Комунікативна методологія як основа розробки неконфронтаційних моделей етнополітики. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2001.

Дисертаційна робота дає можливість критично переоцінити світоглядні засади домінуючих нині моделей етнополітики та доводить перспективність розробки її нової моделі на основі досягнень сучасної західної практичної філософії. Автор розглядає комунікативну методологію як найбільш оптимальну для дослідження сучасного стану сфери міжнаціональних відносин та доводить можливість випрацювання на її основі неконфронтаційної моделі етнополітики.

Ключові слова: комунікація, дискурс, ідентичність, культура, життєвий світ.

Аннотация.

Сыринский Р.