ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Стоян Світлана Петрівна
УДК 18:82-343
МІФОЛОГІЧНА ТРАДИЦІЯ В ЛІТЕРАТУРНІЙ ТВОРЧОСТІ ХХ СТОЛІТТЯ
Спеціальність 09.00.08 – естетика
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Київ – 2002
Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Київському національному університеті
імені Тараса Шевченка на кафедрі етики, естетики та культурології
філософського факультету
Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент
кафедри етики, естетики та культурології філософського факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
КУЧЕРЮК Дмитро Юрійович
Офіційні опоненти – доктор філософських наук, професор, завідувач
кафедри філософії та культурології
Чернігівського державного педагогічного університету
імені Т.Шевченка ЛИЧКОВАХ Володимир Анатолійович
кандидат філософських наук, доцент Київського
національного університету будівництва і архітектури
МІТІНА Валентина Олексіївна
Провідна установа – Інститут філософії НАН України
ім. Г.С.Сковороди
Захист відбудеться 28 листопада 2002р. о 15 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському національному
університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252001, м. Київ,
вул. Володимирська, 60.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського
національного університету імені Тараса Шевченка
(м. Київ, вул. Володимирська, 60).
Автореферат розісланий 23 жовтня 2002р.
Вчений секретар
Спеціалізованої вченої ради О.В.Шинкаренко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Міфологізм є характерним явищем літератури ХХ століття і як художній прийом, і як світосприйняття. Він яскраво виявився і в драматургії, і в поезії, і в романі; в останньому найбільш виразно відображена специфіка новітнього міфологізму, оскільки в XIX столітті роман на відміну від драми та лірики майже ніколи не ставав полем міфологізування. Цей феномен безсумнівно досяг свого апогею на шляхах перетворення класичної форми літературного твору та відходу від традиційного критичного реалізму XIX ст., завдяки чому привернув до себе увагу з боку науковців.
Формування сучасного міфологізму безпосередньо пов’язано із свідомим зверненням письменників до міфологічної традиції й розуміння його сутності неможливо без аналізу специфіки класичного міфу. В контексті розвитку сучасної естетики проблема співвідношення міфу та літератури стає актуальним об’єктом естетико-філософських досліджень. Завдяки суттєвому прогресу в розробці цієї проблематики, численним теоріям міфу, які виникли у ХХ столітті, з’являється можливість більш ретельно дослідити процеси “реміфологізації” в сучасній літературі, що дає змогу визначити роль і місце цього феномену в культурному житті суспільства.
Починаючи з 10-х років ХХ століття “реміфологізація”, “відродження” міфу стає динамічним процесом, який охоплює різні сторони європейської культури. Основними ланками цього процесу є, по-перше, визнання міфу вічно живою основою, по-друге, виділення в міфі його зв’язків із ритуалом та концепцією вічного повторення і, по-третє, вплив міфу на ідеологію, психологію, а також мистецтво.
Процес “реміфологізації” в західній та вітчизняній культурі робить надзвичайно актуальною проблему міфу як у загальному плані, так і у зв’язку з літературою. Постає необхідність співвіднесення класичних форм міфу з історичною дійсністю, яка їх створила, традицією і міфологізмом ХХ ст. з метою знайти спільні риси між первісним міфом і сучасною міфологізацією та визначити їх значення в контексті естетико-філософських досліджень літературної творчості.
Ступінь розробленості проблеми: сучасна культура включає в себе різні парадигми тлумачення міфу: а).компаративну: в розумінні порівняльного аналізу різних етноміфологій (Ж.Ф.Лафіто), у значенні типологічного порівняння міфу з іншими формами культури і свідомості: з дитячою свідомістю (Дж.Віко), з поетичною творчістю (І.Г.Гердер, Ф.В.Й.Шеллінг), із казкою як інобуттям міфу, яке втратило зв’язок з ритуалом (брати Гримм); б). лінгвістичну (А.Кун, В.Манхорд, М.Мюллер, В.Шварц); в). апологетичну (Ф.Ніцше); г). антропологічну (Е.Ленг, Г.Спенсер, Е.Тейлор); д). ритуалістичну (від Дж.Фрейзера до кембриджської школи міфології); е). функціональну: (Б.Малиновський); ж). афективно-асоціативну (М.Еліаде, Дж.Кемпбелл, З.Фрейд, К.Юнг,); з). соціологічну (Е.Дюркгейм, Л.Леві-Брюль); і). символічну (Е.Кассірер, С.Лангер); к). структуралістську (Р.Барт, К.Леві-Стросс); л). герменевтичну (Г.Гадамер).
Суттєво вплинула на розвиток проблематики “міф – література” ритуально-міфологічна школа в літературознавстві. Характерний прояв “етнологізації” літературознавства – праці таких авторів як М.Бодкін, Р.Керпентьер, Г.Меррей, Н.Фрай, Р.Чейз.
З інших позицій роль міфу в розвитку літератури розглядав О.О.Потебня, виходячи з лінгвістики та семантики слова. А.Н.Веселовський досліджував міф, виходячи з його етнології та сюжету, із зовнішніх жанрових форм. Проблема “міф – література” посідає значне місце у філософії та естетиці російського символізму, насамперед у В.Іванова. В.Я.Пропп виступив піонером структурної фольклористики, створивши модель метасюжету чарівної казки. В контексті літератури О.Ф.Лосєв проводить аналіз міфологізму в поезії Р.Вагнера, О.Пушкіна, Ф.Тютчева. Е.М.Мелетинський, І.Г.Франк-Каменецький, О.М.Фрейденберг досліджували міф у зв’язку з питаннями поетики. Я.Е.Голосовкер зосереджується на поетичній, естетичній логіці міфу. М.В.Ліфшиц розглядав давні міфи як повстання поезії проти прози.
В кінці ХХ ст. було проведено багато різноманітних досліджень з метою вивчення міфологізму сучасної літератури такими вченими як Ю.М.Лотман, А.М.Панченко, І.П.Смирнов, В.Н.Топоров, Б.А.Успенський.
На формування концептуальної позиції автора дисертації щодо предмету дослідження, а саме проблеми відродження міфологічної традиції в літературній творчості ХХ століття, вплинули сучасні тенденції звернення до проблеми міфу та міфотворчості українських науковців, таких як А.К.Бичко, Д.Ю.Кучерюк. Суттєве значення у формуванні загальнотеоретичної бази дисертації мали дослідження М.М.Бровко, Л.Т.Левчук, В.А.Личковаха, В.О.Мітіної, В.І.Панченко, О.М.Петрової.
Об’єктом дослідження є процеси трансформації класичного міфу в літературний міфологізм у ХХ ст.
Предметом дослідження постає міфологічна традиція в сучасній літературній творчості; її співвідношення з класичним міфом.
Мета дослідження: естетико-філософський аналіз специфіки сучасної неоміфологічної літератури направлений на пояснення нових явищ та тенденцій літературної практики ХХ ст. у їх співвідношенні з міфами давнини.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:
проаналізувати значення міфологічної традиції в літературних творах ХХ ст. в контексті сучасної естетичної думки;
провести дослідження структури сучасних неоміфологічних творів;
виявити співвідношення класичного міфу та сучасного літературного “міфологізму”;
дослідити практику використання стійких сюжетних елементів (міфологем) в літературі ХХ ст.;
проаналізувати головні ідеї та принципи побудови сучасних неоміфологічних творів.
Наукова новизна: спираючись на можливості естетико-філософського аналізу, відтворюється динаміка розвитку та трансформації міфологічної традиції в літературній творчості ХХ ст., яка виявляється в процесі “реміфологізації” сучасної літератури і є важливим компонентом культури XX століття, що сприяє формуванню нової посткласичної естетики.
У процесі дослідження автор отримав результати та дійшов висновків, що мають наукову новизну й виносяться на захист:
доведено, що “реміфологізація” в сучасній літературі є відповіддю на принципово нові процеси, які відбувались в культурі на початку ХХ століття, а саме: розчарування у позитивістському раціоналізмі та еволюціонізмі; вплив на літературні процеси некласичних теорій, нових ідей у психології та етнології; незадоволення межами реалізму XIX століття.
визначено, що базове поняття дисертації, міфологізм – це інструмент художньої організації матеріалу та засіб виразу певних “вічних” вихідних, стійких національно-культурних моделей буття;
обґрунтовано, що ідейними засадами створення неоміфологічного напрямку виступили певні положення “філософії життя”, інтуїтивізму, психоаналізу, структуралізму, ритуалізму, функціоналізму, які поглибили розуміння класичного міфу, завдяки чому зросла практика використання міфологічної тематики в літературі;
розкрито, що протиставлення принципу реалізму принципові дивовижності, вигаданості, саме у поєднанні з життєвими реаліями створює новаторську форму побудови сучасного літературного твору;
доведено, що звернення сучасних митців до психоаналізу та “глибинної” психології приводить до формування в літературних творах характерних рис психологізму, відсутніх в класичній міфології з причини її орієнтації на “культурного героя”;
визначено, що феномен містицизму в сучасній літературі є важливим елементом у процесі моделювання неоміфологічного твору, за допомогою якого відбувається залучення до сюжету традицій давніх міфів, релігійних та містичних вчень;
аргументовано, що “відродження” міфу в літературній творчості ХХ століття сприяє формуванню нової посткласичної естетики, яка спрямована на відтворення та переосмислення традицій минулого за допомогою нових форм творчості.
Теоретична та методологічна база дослідження. Методологічною основою даного дисертаційного дослідження слугували семантичні, структуральні, герменевтичні, аналітичні методи, а також метод порівняльного аналізу. У ході дослідження неоміфологічних творів Х.Л.Борхеса, Х.Кортасара, Г.Майринка, Г.Г.Маркеса та інших, проводяться естетико-філософські узагальнення щодо оцінки літературного міфологізму ХХ ст. і визначаються його особливості. У процесі роботи важлива роль відводиться синтезуючому зв’язку з іншими методологіями і науками, тому що естетичне в мистецтві може розглядатися в іншому еквіваленті – філософському, соціологічному, психологічному, знаково – інформативному тощо. Відмічається активне вторгнення у методи естетичного аналізу психофізіології, психології та соціологічних орієнтацій.
Загальнотеоретичну основу, на якій розбудоване дане дослідження, можна визначити як взаємодію естетико-філософських та літературознавчих підходів до процесу “реміфологізації” в літературі ХХ століття. Естетико-філософський підхід до цієї проблематики спирається на численні розробки філософії міфу, сучасного літературознавства, про які вже було зазначено.
Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційного дослідження є важливими для подальшого розвитку естетичної теорії та культурологічної практики, зокрема, для розуміння: причин “відродження” міфу в літературі ХХ століття; місця неоміфологічної літератури в сучасному культуротворчому процесі; взаємодії понять “міф” – “традиція” – “література” в контексті сучасної естетики.
Аналіз процесів взаємопроникнення філософських, естетичних та мистецтвознавчих способів пізнання розширює методологічну базу вивчення природи неоміфологічної літератури сучасності як важливого духовнотворчого чинника культурних процесів ХХ століття.
Практичне значення проведеного дослідження полягає в тому, що воно дозволяє виявити спільні риси сучасної літературної творчості та класичних міфів давнини, а також дослідити процеси формування нових художніх прийомів.
Результати проведеного дисертаційного дослідження можуть бути використані як матеріали: при читанні загальних курсів з естетики, теорії та історії культури, історії мистецтва; спецкурсів з теорії сучасної міфотворчості; в розробці наукових методів аналізу літературних творів та їх співвіднесення з давньою спадщиною.
Апробація дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження відображені й викладені в опублікованих статтях автора.
Результати дослідження пройшли апробацію в доповідях на конференціях: “Християнство і слов’янські культури. До 2000-річчя християнства” в Київському інституті “Слов’янський університет”, (Київ, 2000 р.); “Духовність українства” в Інституті підприємництва та сучасних технологій (Житомир, 2001 р.); “Дні науки” в Київському національному університеті ім. Т.Шевченка (Київ, 2002 р.); “Образы мира на заре нового тысячелетия” в Інституті філософії ім. Г.С.Сковороди (Київ, 2002 р.)
Структура дисертації. Специфіка мети і завдань дослідження, логіка викладу матеріалу зумовили структуру роботи, яка складається з вступу, трьох розділів, висновку і списку використаних джерел (191).
Основний зміст роботи
У ВСТУПІ обґрунтовано актуальність теми, висвітлено стан розробки проблеми, охарактеризовано концептуально-методологічну базу дослідження, сформульовано його мету та новизну отриманих результатів, показано їхню науково-практичну значущість, перелічені форми апробації.
Перший розділ - “Актуальність міфу в контексті процесу “реміфологізації” літератури ХХ століття” – складається з двох підрозділів.
Підрозділ 1.1. - “Теорії міфу – аналіз трансформацій” - присвячений аналізу еволюції поглядів в історії становлення філософії міфу.
Досліджується шлях цієї еволюції, що починається з давніх часів, коли панувала алегорична інтерпретація міфу (Платон, Аристотель). Подібне тлумачення зберігається і в Середньовіччі, але відбувається дискредитація класичної міфології. В добу Відродження актуалізується інтерес до міфу, який розглядається у вигляді поетичних алегорій, як вираз почуттів та пристрастей особистості, а також як алегоричний вираз певних релігійних, наукових або філософських положень. Просвітники XVIII ст. займають по відношенню до міфології негативну позицію як до витвору невігластва та омани.
Зазначається, що першим, хто створив саме філософію міфу, був італійський вчений Дж.Віко, який визначив своєрідність міфології поетичною природою міфу, а також пов’язав її з нерозвинутими, специфічними формами мислення, які подібні дитячій психології. В межах романтизму міф розглядається у співвідношенні з поетичною творчістю (І.Г.Гердер, Ф.В.Й.Шеллінг), або із казкою як з інобуттям міфу (брати Гримм). Лінгвістична концепція інтерпретує міф як “хворобу мови” (А.Кун, В.Манхорд, М.Мюллер, В.Шварц). Антропологічна школа вважає міф “протонаукою” (Е.Ленг, Г.Спенсер, Е.Тейлор).
У процесі аналізу дисертант приходить до висновку, що “відродження” міфу в літературі ХХ ст. насамперед спиралося на унікальний творчий досвід Р.Вагнера, нове апологетичне відношення до міфу як до вічно живого початку, яке було проголошено “філософією життя” (А.Бергсон, Ф.Ніцше), на психоаналіз З.Фрейда та аналітичну психологію К.Г.Юнга, структуралістську інтерпретацію міфу (Р.Барт, К.Леві–Стросс), герменевтичний підхід (Г.Гадамер), а також на нові етнологічні теорії, які поглибили розуміння традиційної міфології. Зазначається, що великий вплив на подальший розвиток проблематики справили школи ритуалізму та функціоналізму (Б.Малиновський, Дж.Фрейзер), французька соціологічна школа (Е.Дюркгейм, Л.Леві-Брюль), символічні теорії (Е.Кассірер), а також дослідження М.Еліаде, Дж.Кемпбела та інш. Великий внесок в дослідження питань міфу зробили такі філософи як О.Лосєв, Е.Мелетинський, О.Потебня, В.Пропп, Н.Фрай, О.Фрейденберг та інші, які розглядали міф в контексті літератури. Актуальними є розробки сучасних авторів, таких як Ю.Антонян, О.Косарєв, О.Лобок та інших.
У розділі стверджується, що висвітлення численних теорій міфу з давніх часів до сьогодення є необхідною складовою аналізу предмета дисертаційної роботи. Без цього аналізу існуючого історичного досвіду неможливе усвідомлення сутності сучасних трансформацій міфу в літературний міфологізм, їх ролі та місця в світовому культурному процесі, в системі нової естетики. Адже світ культури – це світ, який за своєю суттю побудований естетично і дослідження кожного з понять можна назвати повним тільки тоді, коли воно розглядається в динаміці свого розвитку.
Підрозділ 1.2. – “Міфологічна традиція як художньо-естетичний чинник неоміфологічного сюжету ХХ ст.” – присвячений естетико-філософському аналізу міфологічної традиції в сучасній літературі, її характеру та впливу на процес художньої творчості.
Доводиться, що традиція є необхідною умовою існування культури взагалі і мистецтва, зокрема, оскільки гарантує збереження культурного і художнього досвіду, зв’язок і взаєморозуміння поколінь. Розглядаються погляди відомих традиціоналістів Р.Генона, К.Леонтьєва, В.Штепи.
У процесі дослідження неоміфологічної літератури ХХ ст. дисертантом відмічено повторення ряду образів, мотивів, сюжетних ліній у творах письменників різних країн, епох та естетичних течій. Частіше закріплення цих образів відбувається при створенні так званих “романів-міфів”, в основі яких – художній синтез різноманітних і різноспрямованих традицій. Це може бути “історизований міф” або міфологізований історичний переказ, “міфо-філософський” роман або міфологізований роман-епопея, до якого включаються традиційні і нетрадиційні символи та образи, використовуються принципи міфологічного моделювання, а сюжети носять міфологічний характер. При цьому частіше в основу закладається колізія, яка дозволяє реалізувати вічну, “загальнолюдську” етико-філософську істину, а міфологічні образи стають засобами зображення людських якостей, властивостей, норм поведінки.
Зазначається, що звернення до міфологічної традиції письменниками ХХ століття стає причиною народження літературного міфологізму, який визначається дисертантом як вкраплення елементів міфу в структуру неоміфологічного сюжету. Таким чином, міф, завдяки відродженню міфологічної традиції, трансформується в літературі у так званий міфологізм, який сприяє формуванню нового естетичного відношення до дійсності.
Другий розділ – “Сучасні міфологічні твори та міфи давнини: філософсько-естетичний аналіз” – складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. – “Вигадка та реальність в сучасній неоміфологічній літературі” - висвітлюється проблема співвідношення вигадки та реальності як у неоміфологічних творах сучасності, так і класичних міфах давнини.
Міфи і міфологічна свідомість оперують як реальними, так і нереальними об’єктами, тому наголошується, що дуже складно ставити питання про те, реальні чи не реальні міфологічні образи та явища. Наводиться точка зору О.Ф.Лосєва, який вважає, що міфічна дійсність є справжньою реальною дійсністю, не метафоричною, не іномовною, а абсолютно самостійною, справжньою. Дисертант доводить, що багато міфів зароджувалось на основі справжніх історичних подій, що відомо, наприклад, з єгипетської та грецької міфології.
У ході дослідження стає очевидним, що існує й інший бік цього питання, бік вигадки, без якого також неможливе існування як міфу, так і сучасного літературного міфологізму. У процесі аналізу класичної міфологічної спадщини доводиться, що в міфі можливо все. Боги можуть народжуватися або зупинятися у розвитку в будь-якому віці. Герої та боги можуть миттєво пересуватися у просторі, уособлювати будь-який образ.
Саме тому, зазначає дисертант, намагаючись в моделюванні сюжетів використовувати елементи класичних міфів, для текстів сучасної неоміфологічної літератури надзвичайно характерна гра на межі вигадки та реальності. Аналізуючи неоміфологічні сюжети, стверджується, що на відміну від архаїчного міфу, який не знав протиставлення реальності тексту, у творах ХХ ст. це протиставлення постає найголовнішим. В “Процесі” та “Замку” Ф.Кафки надзвичайно тонко передане відчуття нереальності, фантастичності, в той час як все, що відбувається, зображується підкреслено буденною мовою. В романі Г.Майринка “Голем” сновидіння, спогади та мрії героя безладно переплітаються. В “Майстрі і Маргариті” М.Булгакова “реальність” московських подій менш реальна, ніж майже документальна розповідь про допит Ієшуа, яка є ілюзією Майстра. В романі Макса Фріша “Назву себе Гантенбайн” герой весь час уявляє себе то одним, то іншим персонажем, поперемінно живучи вигаданим життям в різних “можливих світах”. Подібні колізії відбуваються і з іншими героями неоміфологічних творів.
Зазначається, що з цих ідей народжується так звана “філософія можливих світів” і дійсний світ розглядається лише як один з можливих (М.Павич “Хазарський словник”). Семантика можливих світів відіграє важливу роль в поетиці постмодернізму.
Отже, сучасна неоміфологічна література таким чином підкреслює свою відмінність від реалізму, протиставляючи йому категорію дивовижності, вигаданості, яка в поєднанні з життєвими реаліями і традицією класичної міфології створює новаторську форму моделювання художнього твору. Завдяки вигаданому надзвичайно збагатилися художні образи сучасної літератури, що має велике значення в контексті розвитку естетичної діяльності людини.
У підрозділі 2.2. – “Психологізм сучасного літературного міфологізму” – розглядається активне звернення авторів ХХ ст. до ідей психоаналізу та “глибинної” психології.
У процесі дослідження стає очевидним, що письменники-міфологізатори відчули у більшій чи меншій мірі вплив Фрейда та Юнга і почасти скористалися мовою психоаналізу. Ідеї Фрейда активно використовувалися сучасними авторами у метафоричному вигляді пробудження глибинних шарів душі героя, на базі чого була розроблена техніки внутрішнього діалогу.
Підкреслюється, що юнгіанська теорія існування колективного позасвідомого у вигляді архетипів знаходить своє відображення у використанні літераторами персоніфікованих образів, таких як тінь, двійник, “аніма”, “анімус”, формування яких проходило у часи виникнення давньої міфології. Архетипічні образи, за думкою Юнга, є витоком міфології, релігії, мистецтва. Наприклад, Г.Майринк в “Големі” зображує стан героя, який намагається зазирнути вглиб себе, щоб побачити все те, що Юнг називає людською “тінню”. У Х.Л.Борхеса ідея двійника, “тіні”, розширюється до дзеркальних відображень, симетрій, а також до внутрішнього двійника (“Борхес і Я”). У Дж.Джойса іноді відбувається майже повне ототожнення персонажів з міфологічними двійниками, що свідчить про вплив юнгіанських ідей на літературну спадщину письменника.
Серед не персоніфікованих архетипічних образів, які розглядаються в процесі співставлення класичних міфів і літературних творів ХХ ст., домінує вода (вологість, кров), земля (суша, бруд), вогонь (жар, світло) та повітря (ефір, порожнеча). Ці образи відносяться до найдавніших архетипів та асоціюються у всіх міфологіях із світовими стихіями. Вони також активно використовуються сучасними авторами в процесі створення неоміфологічних сюжетів.
Але сучасний психологізм, стверджує дисертант, незважаючи на присутність традиційних архетипічних образів, має суттєву відмінність від класичного міфу. Встановлено, що на зміну “культурному герою” приходить звичайна людина, жертва соціальних криз і життєвих колізій, яка рве кайдани цивілізації, загальнозначущих норм моралі та розуму. Саме вона знаходиться в центрі сучасного сюжету і саме завдяки їй головний акцент переноситься на особистісні риси персонажа.
Таким чином, дисертант приходить до висновку, що образи давніх міфів трансформуються у більш нові, осучаснені форми, які все одно залишаються носіями вічних архетипів минулого, що робить їх постійним об’єктом зацікавленості з боку дослідників естетичної діяльності людини.
Підрозділ 2.3. – “Ідея вічної повторюваності та циклічності в неоміфологічній літературі” – присвячений темі використання письменниками ХХ ст. ідеї “міфу про вічне повернення”, до якої неодноразово звертались Ф.Ніцше, А.Шопенгауер, М.Еліаде та інші. Саме їх погляди суттєво вплинули на формування нового літературного світобачення.
Наводиться точка зору Платона, для якого філософське знання може бути “пригадуванням” душі, що споглядала ідеї в період між двома своїми існуваннями (циклами). Вічне народження та вічний розпад – ось доля виявленого, існуючого у часі, за вченням Філолая з Кротона. За давніми міфологічними джерелами, які аналізуються в дисертації, космогонічний цикл слід розуміти як перехід вселенської свідомості від зони глибокого сну, зони невиявленого, через сновидіння, до яскравого денного світла неспання, а тоді знов назад: через сновидіння — до позачасової пітьми.
Невипадково, що ці ідеї знаходять активне відображення в неоміфологічних творах сучасності. Зазначається, що символами вічного повернення, циклічності, стають, наприклад, у Х.Л.Борхеса лабіринти, які створені у вигляді палацу, бібліотеки, пустелі – найулюбленіших місць дії оповідань письменника. Ідея, що лабіринт – це репліка, трьохмірний аналог циркулярного часу, знаходить у Борхеса різнопланове втілення і має глибоко міфологічні корені. У Дж.Джойса пафос універсальної символізації вічних метафізичних початків в історичному плані також обертається концепцією циклічних повторень, яку символізує “цирковий кінь”, що кружляє по колу, як і головні герої “Уліса”. “Міф про вічне повернення” знаходить своє відображення в епопеї “Сто років самотності” Г.Маркеса, в “Споминах по Фінегану” Т.Манна та в багатьох інших творах неоміфологічного напрямку.
На основі проведеного аналізу, дисертант приходить до висновку, що, використовуючи ідею вічного повернення, переказуючи її, письменники ХХ ст., слідом за міфотворцями давніх часів, намагаються змоделювати в сучасних творах міфологічні процеси відновлення первинного часу в теперішнім, основа яких полягає у поверненні індивіда до своїх витоків для можливості оновлення та відродження його існування.
У підрозділі 2.4. – “Ритуально-міфологічні мотиви в літературних творах ХХ ст.” – розглядається процес активного використання авторами неоміфологічного напрямку сюжетів та ідей давніх обрядів і ритуалів .
Визначається, що результатом тісного зближення етнології та літератури було виникнення ритуально - міфологічної школи в літературознавстві. Наприклад, Н.Фрай вважав, що “Золоту гілку” Фрейзера можна розглядати як керівництво з питань літературознавства, а Дж.Вікері, що не тільки ідеї, а й стилістична манера Фрейзера передує методам сучасної літератури. Г.Р.Леві в книзі “Меч зі скелі”, загальні композиції “Одисеї”, “Рамаяни”, “Гільгамешу” зводить до культу помираючого та воскреслого бога, до обрядів посвячення та культу царя-мага.
Підкреслюється, що для міфологічного моделювання сюжетів найчастіше використовуються міфологеми ритуальної зміни царя-жерця (помираючий та воскреслий бог), ворогуючих братів або “священного весілля”. Міфологема смерті-воскресіння стає основною “метафорою” циклічної концепції історії. У Т.Еліота міфологема смерті-воскресіння парадоксально обертається мотивом неможливості та небажання “воскресіння” на мертвій, “безплідній землі”, в яку перетворився світ. Для міфологічного моделювання історії Дж.Джойс частіше усього використовує міфологему ворогуючих братів чи міфологему помираючої та воскреслої боголюдини. Ця ритуальна сцена постає в “Споминах по Фіннегану” як безперервний процес падіння та воскресіння або пробудження, омолодження героїв та їх подальших перетворень.
Таким чином, дисертант приходить до висновку, що активне використання ритуально-обрядової тематики в сучасних неоміфологічних творах лише підкреслює важливе місце традиції у трансформаційному процесі “міф” – “неоміфілогізм”, який приводить до збагачення і нового смислового наповнення сучасних літературних образів.
Третій розділ – “Феномен містицизму та літературний міфологізм ХХ століття” – складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3.1. – “Містика в сучасній неоміфологічній літературі” – зазначається, що незадоволеність творчої інтелігенції ХХ ст. засиллям раціоналізму постає у вигляді реанімації та розвитку давніх (міфологія, платонізм, гностицизм), середньовічних (Августин Блаженний, Фома Аквінський, Микола Кузанський, Якоб Беме) та інших ірраціональних концепцій і релігійно-містичних вчень. Це незадоволення одразу підхоплює поряд із філософією і мистецтво, а особливо художня неоміфологічна література, яка з вишуканою легкістю поєднує міфологічну та містичну тематику у незвичайних формах сучасних сюжетів. Художньо-естетична позиція письменників–міфологізаторів полягає у відновленні інтересу до таємничих сторін міфу з метою збагачення художніх образів твору. Зазначається, що уявити в конкретно-наочній формі, що являє собою містична реальність, дуже важко. Певні уявлення про неї дають такі міфологічні образи як “сіть Індри”, “танець Шіви” в індуїзмі, “Велика порожнеча” або “Велике Ніщо” в буддизмі, “Дао” та “Ци” в даосизмі, “Пресвята Трійця” в християнстві. Більш конкретні зразки представлені в художніх творах великих письменників-містиків, таких як “Божественна комедія” А.Данте, “Загублений рай” Дж.Мільтона, “Роза світу” Д.Андрєєва, у творах О.Блока, Х.Л.Борхеса, В.Іванова, Г.Майринка, В.Соловйова та інших. Досліджуючи міфологеми ХХ ст., ми зустрічаємося з численними варіаціями на цю тему.
Невипадково, стверджує дисертант, твори цих письменників тісно пов’язані з міфологічною спадщиною давнини, тому що саме міф, на думку Дж.Кемпбелла, є дивовижним каналом, через який нескінченні потоки енергії космосу запліднюють людську культуру у всіх її проявах. Ця енергія є продуктом того, що він називав людською міфотворчістю.
Причину особливої уваги з боку письменників ХХ століття до містико-міфологічних тем дисертант пояснює вічним прагненням людини до пізнання трансцендентального світу та єдності з ним. Містична, надзвичайна привабливість цього світу визначається тим, що саме в ньому людина шукає відгадки таємниць свого існування, створюючи для цього все нові й нові міфи, легенди, вчення.
На відміну від класичних міфів, літературний міфологізм ХХ століття втрачає справжню сакральність. Неоміфологічні твори не сприймаються як щось безсумнівне. Містичні образи використовуються для створення ореолу таємничості, загадковості, для введення читача у сферу містичної реальності з метою наближення його до споконвічних традицій минулого. Проте, сама констатація чудесного вже є певним розумінням, певною версією походження та функціонування містичного, яка стала, за твердженням дисертанта, маніфестом сучасної неоміфологічної літератури на шляху створення нового, відмінного від попереднього, світу творчості.
Таким чином, відображення в сучасних неоміфологічних творах таємничого боку іншої, відомої лише зі свідчень посвячених, реальності, представляє собою реалізацію потреби вийти за межі вузької, сірої повсякденності та увійти в принципово іншу містико–міфологічну сферу, відому ще з прадавніх часів класичної міфології.
Підрозділ 3.2. – “Мова символів як спосіб передачі містичного сприйняття світу в неоміфологічних творах ХХ ст.” – Філософсько-естетичне усвідомлення символу – витвір порівняно пізнього етапу культурного розвитку. Підкреслюється, що міфологічна свідомість не розділяла символічну форму та зміст, що природним чином виключало будь яку рефлексію над символом. Тобто, рефлективна інтерпретація символу почалася тоді, коли міф перестав сприйматися буквально.
У ході дослідження показано, що в класичних міфах майже всі герої щось символізують. Так, Деметра, наприклад, є персоніфікацією (символом) усього землеробства, Посейдон – усіх морів та морських явищ, Афродіта – любові та любовних пригод. З причини того, що просторова образність невід’ємна від людського мислення та людської мови, немає і не може бути в людини ніякого прямого способу зображення духовного досвіду. Воно завжди повинно бути символічним, іномовним, непрямим. Саме тому стверджується, що традиційні символи є для митця найбільш яскравим засобом для виразу самих принципів містичної реальності та метафізичних процесів у виявленому світі. Не завжди вони до кінця залишають в собі первісний смисл, але, все одно, спроба їх використання непомірно наближує читача до таємного відчуття містичної реальності.
Доводиться, що в неоміфолгічній літературі нашого століття символи стають також знаряддям передачі містичного змісту твору і того підтексту, який закладає сам автор. У творчості Т.Манна символи виступають ключем до розуміння містичних подій, які відбуваються з його героями. Численні символічні мотиви ми знаходимо у творах Дж.Джойса. В “Уллісі” вони є модифікаціями традиційних символів первісної міфології. Символ Світового Дерева знаходить своє відображення в оповіданні Г.Маркеса “Старий із крилами”. У творі Р.Толкіна “Повелитель кілець” в самій назві втілена традиційна віра в містичні сили кільця (символу безкінечності, завершеності, єдності).
Всі ці звернення до різних символічних систем не можна вважати “відкриттям” чогось нового, знахідкою сучасного світу. Відтворюючи символ у вигляді засобу пізнання, письменники лише продовжують напрямок думки, яка переважала у світі багато століть тому. Але, на відміну від попередніх літературних спроб, використання міфологічних символів в літературі ХХ ст. відбувається більш свідомо, завдяки широкій обізнаності сучасних авторів в питаннях міфу. Нові розробки в цій сфері, всебічне дослідження міфологічної символіки, стає суттєвим підґрунтям для розуміння символу в контексті сучасної естетики та його місця в художньому творі.
Підрозділ 3.3. – “Трансформація уявлень про містичні випробування в літературі ХХ ст.” – У ході дослідження відзначається, що мотиви ініціації фігурують в міфах з давніх часів і тому включення цієї тематики в структуру сучасного неоміфологічного твору цілком виправдане. У класичній міфології обов’язкове використання цих мотивів в біографії героя було необхідним заради доповнення міфологічної теми створення світу темою формування особистості. В героїчному міфі випробування нерідко виступають у вигляді “складних завдань”.
У процесі аналізу класичних міфів та сучасних неоміфологічних творів зазначено, що ідея паломництва, далеких мандрів є в містичній літературі у двох різних варіантах. Перший – пошук “схованого скарбу, який жадає бути знайденим”. Другий варіант – довгий та тяжкий шлях до вже відомої, абсолютно визначеної цілі або стану. Не є виключенням і неоміфологічна література сучасності, яка слідом за класичним міфом використовує цю ідею для побудови сучасного сюжету.
Обґрунтовується, що уявлення про містичний обряд ініціації в сучасній літературі часто використовується у вигляді міфологічного моделювання “роману виховання”, оскільки історично ініціації і були давнішньою формою “виховання”, підготовки юнака до дорослого життя. Т.Манн називає свого головного героя Ганса Кастропа “простаком” та натякає на його подібність з Парцефалем. Не випадково у “Чарівній горі” дуже багато говориться про посвячувальні обряди в елевсинських містеріях та сучасних масонських ложах. Співставлення романів Ф.Кафки “Замок” та “Процес” з циклом ініціації є також коректним, особливо якщо пригадати, яку роль протиставлення “посвячених” та “непосвячених” грає в обох романах. Містична ідея ініціації присутня і в романі Г.Гессе “Гра в бісер”. В романі Густава Майринка “Білий Домініканець” зображується шлях духовної реалізації та ініціації людини в суворих лабіринтах сучасної реальності.
Отже, стверджується, що необхідна свобода і відчуженість персонажа, його відірваність від буденного життя та інтересів, труднощі, вороги та перепони, створюють прозору алегорію пригод людини на її шляху від нереального до реального. Ця алегорія будує сучасні сюжетні лінії містико-міфологічних романів, в яких письменник намагається відтворити ідеї ініціаційних випробувань для створення відчуття максимального наближення до міфологічних традицій минулого.
У ВИСНОВКАХ підбито підсумки дослідження, окреслено перспективи подальшого розроблення питань, порушених у дисертації.
В результаті проведеного аналізу сучасних неоміфологічних творів показано, що існує ряд традиційних мотивів, близьких до класичної міфології, які найчастіше використовуються сучасними авторами для моделювання міфологічних сюжетів. Завдяки ним класичний міф трансформується, втрачаючи свою сакральність, в літературний міфологізм ХХ століття, зберігаючи при цьому такі спільні характеристики як: 1). конструювання своєї архітектоніки за допомогою введення бінарних опозицій, які поступово пом’якшують фундаментальні протиріччя буття як у класичному, так і в сучасному сюжеті; 2). гетерогенність часу міфу та неоміфологізму структурованого співвідношенням профанного та сакрального часових періодів, яке трансформується в сучасному сюжеті у співвідношення вигаданого та реального, а також основані на цій гетерогенності ідеї про циклічність часу, які передбачають регулярне повернення до семантичної точки “початку часів” (акту космогенезу); 3). символізм, який передбачає у вигляді свого механізму персоніфікацію узагальнених явищ; 4). містицизм, який присутній як в класичному міфі, так і в сучасному міфологізмі з причини вічного прагнення людини до пізнання трансцендентального світу та єдності з ним.
Поряд із спільними рисами міфологізму ХХ ст. і класичного міфу, визначені й ті, що дають змогу побачити його відмінність від своєї класичної форми, а саме: 1). трансцендентною силою, яка панує над людиною, виступає не зовнішня природа, а створена нею самою цивілізація, від чого міфологічне світовідчуття набуває переважно не героїчного, а трагічного або трагіфарсового, гротескного характеру; 2). в нездоланну, таємничу долю перероджується саме повсякденність з її рутинним соціальним та життєвим досвідом; звідси можливо зрощення міфологізму з натуралістично-побутовою манерою письма; 3). неоміфологізм народжується не в надрах архаїчної спільноти, а в ситуації відокремленості та самозаглибленої одинокості персонажа та суверенності його внутрішнього світу; звідси поєднання міфологізму з психологізмом, внутрішнім монологом, літературою потоку свідомості; 4). замість “культурного героя”, який приносить людям блага цивілізації, на перший план виходить “природно-оргіастичний” або “екзистенціально-абсурдний” герой, який рве кайдани цивілізації, загальнозначущих норм моралі та розуму; д). сучасний міфологізм носить не наївно-безсвідомий, а глибоко рефлективний характер, що забезпечує його докорінний зв’язок з філософською творчістю, а також інтелектуалістичний підхід до міфу самих митців.
Підкреслюється, що процес “реміфологізації” в літературі ХХ століття є справжнім культурним феноменом. Він зароджується в епоху модерну, якій притаманний войовничий антитрадиціоналізм, але не відмовляється від традицій, а активно їх використовує. Відродження міфу сприяє формуванню нової посткласичної естетики, яка також використовує міфологічні, містичні, парапсихологічні, езотеричні вчення і доктрини. Неоміфологічна спрямованість літературної думки стає новою естетикою відтворення та переосмислення традицій минулого за допомогою нових форм творчості.
Основні положення дисертації представлено у публікаціях:
1. Стоян С.П. Світ міфу Хорхе Луіса Борхеса // Наукові записки. Культурологія. Філософія. Релігієзнавство. – К: НПУ ім. М.Драгоманова, 1999. – С. 45 – 51. - 0,5 д.арк.
2. Стоян С.П. Міфологічна традиція в літературній творчості Латинської Америки // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Збірник наукових праць. - К: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв; КУ ім. Т.Шевченка - 2001. - Випуск VI ч.2. – С. 131 – 138. - 0,5 д.арк.
3. Стоян С.П. Міф в контексті культури // Вісник Харківського національного університету – Харків: Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна. - 2001. - № 507. – С. 142 – 148. – 0,5 д.арк.
4. Стоян С.П. Відродження міфу в літературі ХХ століття. Логіка уявлення // Вісник Харківського національного університету – Харків: Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна. - 2001. - № 531. – С. 217 - 221. – 0,5 д.арк.
5. Стоян С.П. Психологізм та міф в літературі ХХ століття. // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Збірник наукових праць. - К: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв; КУ ім. Т.Шевченка - 2001. - Випуск VII ч.1. – С. 176 – 185. - 0,5 д.арк.
6. Стоян С.П. Вплив традиції на формування неоміфологічних напрямків в українській та світовій літературі. // Духовність українства. – Житомир: Інститут підприємництва та сучасних технологій. – 2001. – С. 86 – 88. – 0,5 д.арк.
7. Стоян С.П. Міфологічна традиція в літературній творчості ХХ століття. Загальна характеристика // Вісник Київського університету ім. Т.Шевченка Серія: Філософія. Політологія. - К: КУ ім. Т.Шевченко - 2002. - Вип. 42. – С. 91 – 92. – 0,3 д.арк.
АНОТАЦІЯ
Стоян С.П. Міфологічна традиція в літературній творчості ХХ століття. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю: 09.00.08 – естетика. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2002.
Спираючись на можливості естетико-філософського аналізу, відтворюється динаміка розвитку та трансформації міфологічної традиції в літературній творчості ХХ ст., яка виявляється в процесі “реміфологізації” сучасної літератури і є важливим компонентом культури XX століття, що сприяє формуванню нової посткласичної естетики.
В результаті проведеного аналізу сучасних неоміфологічних творів показано, що існує ряд традиційних мотивів, які беруть початок в класичній міфології і найчастіше використовуються сучасними авторами для моделювання міфологічних сюжетів. Завдяки ним класичний міф трансформується, втрачаючи свою сакральність, в літературний міфологізм ХХ століття, зберігаючи при цьому спільні риси.
Аналіз сучасних творів, в яких у різному вигляді зберігаються традиційні елементи класичного міфу, показав, що існують такі форми “міфологізування” як: 1). використання традиційних образів та сюжетів для створень стилізацій або варіацій на тему; реконструкція давніх міфологічних сюжетів; 2). відтворення глибинних міфо-синкретичних структур мислення; 3). введення окремих традиційних мотивів або персонажів в сферу реалістичної розповіді; 4). відтворення традиційних шарів національного буття та свідомості; 5). створення митцем “авторських міфів”, оригінальної системи міфологем.
Ключові слова: міф, міфологізм, “реміфологізація”, естетична діяльність, художня творчість, традиція, образ, символ, твір, посткласична естетика, художній прийом.
АННАТАЦИЯ
Стоян С.П. Мифологическая традиция в литературном творчестве ХХ столетия. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.08 – эстетика. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко.
Опираясь на возможности естетико-философского анализа, воссоздана динамика развития и трансформации мифологической традиции в литературном творчестве от времен классической мифологии до современного процесса “ремифологизации” и показано, что это литературное направление является важным компонентом культуры ХХ столетия, который способствует формированию новой посткласической эстетики.
В результате проведенного анализа современных неомифологических произведений показано, что существует ряд традиционных мотивов, которые берут свое начало в классической мифологии и наиболее часто используются современными авторами для моделирования мифологических сюжетов. Благодаря им классический миф трансформируется, теряя свою сакральность, в литературный неомиф ХХ
