НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ШЕРЕТЮК ВАЛЕРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 26(477.4):327[470+438]"16"/"17"

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

У КОНТЕКСТІ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН РОСІЇ І РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

КІНЦЯ XVII - XVIII СТ.

07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

К И Ї В - 2 0 0 2

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України середніх віків Інституту історії

України НАН України.

Науковий керівник - доктор історичних наук, академік НАН України,

професор СМОЛІЙ Валерій Андрійович,

Інститут історії України НАН України, директор,

завідувач відділу історії України середніх віків

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

КРИЖАНІВСЬКИЙ Олег Прокопович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри історії стародавнього світу

та середньовіччя;

кандидат історичних наук, доцент

ШЕВЧЕНКО Наталія Володимирівна,

Миколаївський державний педагогічний

університет, декан історичного факультету

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.Грушевського НАН України, відділ духовної

культури, м.Київ.

Захист відбудеться "25" січня 2002 р. о 14 год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України

НАН України (адреса: 01001, м.Київ, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України

НАН України (адреса: 01001, м.Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий "24" грудня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Процеси в українській православній церкві періоду розбудови незалежної Української держави, зорієнтовані на національні інтереси, справляють істотні, але не завжди позитивні (що є закономірним на етапі становлення) впливи на міжконфесійні відносини у суспільстві. За певної політичної та релігійної нестабільності всередині країни, непростому процесі оформлення відносин з найближчими сусідніми державами існує ймовірність появи зовнішньополітичного впливу на релігійну атмосферу, що може призвести до дестабілізації політичної ситуації в Україні. Саме тому принципового значення набуває аналіз різних аспектів історії української православної церкви в періоди, коли Росія і Польща намагалися використати її для досягнення своїх геополітичних цілей. Обраний напрям дослідження дає можливість деталізувати ряд особливостей взаємозв'язку релігійних питань з політичними (у дипломатичних відносинах держав пізнього середньовіччя та нового часу), а також сприяє глибшому розумінню впливу політичних інтересів держави на внутрішньорелігійне життя. Отримані результати є особливо важливими і актуальними в наш час, у період, коли спостерігається посилення впливу релігії на суспільно-політичні процеси в Україні. Тему дослідження актуалізує також визначна подія в житті християнського світу – 2000-річчя Християнства, та історичний візит до України папи Римського Іоанна Павла ІІ.

Ступінь розробки теми не можна вважати задовільним. Незважаючи на те, що в історіографії накопичено певну кількість історичних розвідок, які тією чи іншою мірою стосуються цього питання, праць, котрі б комплексно його висвітлювали, немає. Крім того, поза увагою залишилися окремі періоди та важливі аспекти проблеми. Загалом автори, які зверталися до неї, робили це в контексті вивчення російсько-польських політичних відносин та історії Речі Посполитої другої половини XVII – XVIII ст. З цієї причини у наукових працях конфесійні аспекти в основному висвітлені як проблема, тісно пов'язана з політичними або релігійними питаннями, що їх досліджували історики. Тому мало вивченими залишилися наслідки використання Російською державою конфесійної справи у політичних відносинах з Річчю Посполитою для становища православного населення Правобережної України кінця XVII – XVIII ст.

Уперше на практику використання російською дипломатією конфесійного питання у відносинах з Річчю Посполитою наприкінці XVII – XVIII ст. звернув увагу білоруський православний єпископ Георгій Кониський. У цій праці автор - сучасник подій - описав свою проправославну діяльність у період, коли він очолював єпископську кафедру в Могилеві. Розкриті ним проблеми становища православної віри у Речі Посполитій та спроби російського керівництва їх вирішити стали для дослідників підґрунтям для глибшого вивчення як історії православної церкви в об'єднаному королівстві, так і ролі й значення релігійного фактора в російсько-польських відносинах.

Одним із перших у російській історіографії XIX - початку XX ст. до питання про роль українського конфесійного питання в російсько-польських відносинах звернувся С.Соловйов. У своїй праці "История падения Польши", написаній на основі вивчення дипломатичного листування імператорського двору з російським послом у Варшаві, основною причиною давнього російсько-польського протистояння вчений вважав переслідування в Речі Посполитій українського православного населення. Автор у процесі розгляду конфесійних проблем дійшов висновку, що однією з причин другого поділу Речі Посполитої було прагнення російського уряду "політичним об'єднанням запобігти розділу церковному". Ширше бачення проблеми С.Соловйов висловив у т. "Истории России с древнейших времен", де пояснює посилення уваги до конфесійного питання у зовнішньополітичному курсі Катерини ІІ таким фактором, як зацікавленість у приверненні до себе симпатій російського народу та суспільної думки країн Заходу а також прагненням увести в процес управління Річчю Посполитою православний елемент шляхом виборення політичних прав православному населенню королівства.

Значний вклад у дослідження проблеми вніс П.Щебальський. Розглядаючи російсько-польські відносини, він кваліфікує конфесійне питання як узаконене право Росії втручатися у внутрішні справи королівства. Обстоюючи необхідність підпорядкування Речі Посполитої політичним впливам імперії, автор засуджує російські уряди періоду 1725 – 1763 рр., які не використовували релігійний важіль, що був "найвірнішою і міцною опорою російської політики у Польщі". Заслугу ж Катерини ІІ П.Щебальський бачить у тому, що вона першою після Петра І зрозуміла, "яким важливим засобом у руках Росії були польські дисиденти".

У контексті дослідження заслуговує на увагу праця М.Бантиш-Каменського. Автор розглядає конфесійний аспект лише як релігійну проблему в московсько-польських відносинах. Обходячи політичну сторону питання, історик, тим самим, залишає Москві роль захисника православної віри. Водночас уперше введений ним з архівних джерел і систематизований великий масив фактичного матеріалу й понині становить значний науковий інтерес. Хронологічні рамки праці – друга половина XVII ст. - кінець XVIII ст. - дозволили виявити ряд важливих передумов уключення до тексту "Вічного миру" 1686 р. статті про права православних.

Панівну у тогочасному науковому середовищі думку про те, що однією з причин невдач російського уряду в конфесійній сфері був релігійний фанатизм поляків, піддає сумніву Ф.Уманець. На його погляд, негативні для Росії наслідки сейму 1767 - 1768 рр. зумовлені не релігійним фанатизмом, а самовпевненими і поспішними дипломатичними діями російського керівництва у Речі Посполитій.

У праці "История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям" М.Коялович висуває тезу, що Катерина ІІ лише використала підготовлений Єлизаветою Петрівною ґрунт для "чисто русского" вирішення польського питання, а історично набуте Росією право захищати православних Речі Посполитої було поставлене на службу виключно політичним інтересам імперії. Його праця "История воссоединения западнорусских униатов старых времен" привертає до себе увагу глибоким дослідженням церковно-релігійного життя на Правобережній Україні. Автор наголошує на неоднозначній позиції російських урядових представників у Речі Посполитій стосовно українських православних діячів та їхніх ідей, а також щодо гайдамацьких рухів. Історик зумів контрастно показати активність російського уряду у вирішенні конфесійного питання на користь православних королівства до початку роботи сейму 1767 - 1768 рр. і значне її послаблення після його завершення.

Історію православної церкви в Речі Посполитій вивчав І.Чистович. Незважаючи на те, що його дослідження боротьби православних проти католицько-уніатського наступу першої половини XVIII ст. написане з проросійських позицій, у ньому було відбито окремі, часто формальні спроби російських урядів надати допомогу православному населенню королівства. Дослідник вважав, що конфесійна справа мала для Корони "фатальне значення", а зміст ст.Вічного миру" 1686 р. дав Москві привід для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої.

Фахівець з міжнародного права і дипломатії Ф.Мартенс виступив із засудженням фактів утручання Росії у польські справи, хоча разом з тим не виключав можливості використання (за необхідності) конфесійного питання з політичною метою. Автор характеризував проправославну політику Росії лише як привід до вмішування у внутрішні справи Речі Посполитої. При цьому він не заперечував присутності в російській дипломатії стосовно Корони такого важливого фактору, як єдиновірство з українськими підданими Речі Посполитої.

Розглядаючи проблеми, пов'язані з процесами занепаду польської державності, М.Костомаров висловив думку, що метою клопотань Росії за православних було ніщо інше, як прагнення домогтися припинення переслідування в Речі Посполитій православної віри. Щодо періоду другої половини XVIII ст., то історик зробив висновок, що Катерина ІІ сформулювала доктрину своєї великоімперської політики, ураховуючи також інтереси "єдиноплемінного" православного населення.

М.Карєєв, проаналізувавши різні погляди науковців щодо причин падіння Речі Посполитої, робить висновок, що в деклараціях свого єдиновірства з більшістю населення східних провінцій Речі Посполитої політична еліта Росії вбачала, головним чином, лише привід для втручання в польські справи і намагалася тим самим виправдати свої дії. Історик розглядає конфесійне питання як засіб не допустити прогресивні реформи у Короні та відсторонити від впливу на державні справи князів Чарторийських. Щодо проблеми, яка досліджується, то автор називає її початком подій, що призвели до поділу Речі Посполитої.

Значний фактичний матеріал зібрано у працях Ф.Тітова. Комплексно охопивши період виникнення та існування конфесійної проблеми в політиці Росії щодо Речі Посполитої, автор розглянув у взаємозв'язку релігійне життя на Правобережній Україні та заходи Петербурга, спрямовані на виконання польською стороною умов "Вічного миру". Важливе значення мало акцентування Ф.Тітовим уваги на маловідомих фактах кадрової політики російського синоду. Однак замовчування політичного аспекту проблеми робить працю далеко не повною.

Підготовлена на основі широкого комплексу джерел та літератури (зокрема автором проаналізовано збірник законів Речі Посполитої XIV - XVIII ст. - Volumina legum), праця В.Бєднова є оглядом історії українського православ'я упродовж п'яти століть і розкриває причини виникнення конфесійного питання в російсько-польських відносинах. Щодо політичного аспекту проблеми, то історик досить рідко висловлює власні думки.

Окремо слід сказати про погляди В.Ключевського на цю проблему. Науковець зауважив, що в політиці Росії по відношенню до Речі Посполитої "загальне національно-релігійне питання було підмінене трьома окремими завданнями: територіальним, поліцейським та роллю покровителя". Питання православних історик кваліфікує як особливо важливе для Катерини ІІ своєю популярністю і актуальністю.

Деякі аспекти міжконфесійних відносин на Правобережній Україні та питання православних у російсько-польських політичних стосунках неодноразово піднімали українські історики другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Зокрема їх торкалися М.Грушевський та Ф.Лебединцев.

У цьому контексті варто вказати також на праці І.Огієнка (митрополита Іларіона), у яких досліджено процес змосковщення православної церкви на Лівобережній Україні, що збігся в часі з активізацією російським урядом релігійної справи у відносинах з Річчю Посполитою.

Сучасні російські історики, які досліджують історію Речі Посполитої та Росії кінця XVII - XVIII ст., досить часто звертають увагу на конфесійне питання. Однак вони обмежуються лише фрагментарним оглядом і схиляються до тієї чи іншої панівної в історіографії думки. Так Р.Юсупов розглядає питання православних як можливість посилення позицій Росії в Короні та недопущення проведення у ній реформ.

Важливими для нас є праці М.Молчанова і В.Артамонова. Обидва автори, вивчаючи зовнішню політику Петра І, висловили думку про підпорядкування як українського національного, так і конфесійного питань досягненню більш важливих політичних цілей, які стояли перед Росією. У монографії О.Гаврюшкіна в процесі аналізу російської політики щодо Речі Посполитої (провідником якої був М.Панін) конфесійне питання кваліфікується як "політичний засіб стримування антиросійських намірів" у Короні.

Знайшла своє відображення проблема православних і в працях сучасних українських істориків. Важливим для з'ясування наслідків політики російського уряду щодо українського конфесійного питання є праці В.Смолія. Досліджуючи в комплексі ситуацію на Правобережній Україні до і після другого поділу Речі Посполитої, учений зазначив, що політика імператорського двору в українському релігійному питанні досить часто мала кон'юнктурний характер. У такому контексті автор звернув увагу на вплив цих процесів на розвиток визвольної боротьби у Правобережній Україні.

Висвітлюючи у своїй монографії соціально-економічний розвиток української церкви, О.Крижанівський показав зміни, що сталися в релігійній ситуації на Правобережжі внаслідок переорієнтації російської політики в Речі Посполитій стосовно православних.

В.Верещак, аналізуючи у своєму дисертаційному дослідженні зовнішньополітичну діяльність Росії щодо Речі Посполитої, зробив спробу з'ясувати роль і значення питання православного населення Правобережної України в російсько-польських відносинах. На думку автора, орієнтацію українського православного населення на єдиновірну Росію остання при необхідності використовувала проти Корони.

Значний внесок у дослідження конфесійного питання в російсько-польських відносинах зробили польські дослідники. Так, приділив увагу цій проблемі ідеолог польського національного руху та історик Й.Лелевель. У його баченні справа православних - це лише один із засобів Росії для реалізації у Речі Посполитій своїх політичних інтересів, насамперед посилення ролі дисидентів, через яких Петербург міг впливати на політичне життя королівства. Відомий польський історик В.Калінка в одній зі своїх праць (1868 р.) заперечує думку про те, що Катерина ІІ, яка порушувала конфесійне питання, турбувалася винятково лише про долю єдиновірців. Автор твердить, що домагання імператрицею політичних прав для православних Речі Посполитої було недоцільним, оскільки серед представників вищих класів осіб, які могли б користуватися цими правами, було зовсім мало. На жаль, зупинившись на характеристиці дипломатичного аспекту питання, учений намагався обходити гострі релігійні проблеми, що існували у королівстві. Інша його праця - "Sejm czteroletni" - привернула нашу увагу своїм поглядом на процес самовільного утворення Росією в Речі Посполитій православної кафедри у 1785 р., а також значним фактичним матеріалом про роботу Чотирирічного сейму 1788 - 1792 рр. та події, які розгорталися тоді на Правобережній Україні.

Представник "краківської" історичної школи М.Бобржинський вважає закономірним той факт, що православні королівства зверталися за допомогою до інших держав, які використовували ці звернення як привід для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої. На думку історика, активізуючи у відносинах з польською стороною конфесійне питання, Катерина ІІ намагалася використати його як "спробний камінь" для визначення надійності її союзників Чарторийських.

Значне місце згаданій проблемі відведено у праці В.Грабенського. Причини виникнення у XVIII ст. питання православних у двосторонніх відносинах автор бачить у післялюблінській релігійній політиці Речі Посполитої та давньому московсько-польському протистоянні. Активне використання конфесійного питання обома сторонами він пояснює прагненням Росії вирішувати свої конкретні політичні завдання, а Польщі - активізувати патріотичні й антиросійські настрої в державі.

У сучасній польській історіографії до питання православних в російсько-польських відносинах звертався краківський історик В.Сєрчик. На основі документів, що зберігаються в архівосховищах Польщі та України, дослідник вивчає події гайдамацького руху на Правобережжі, намагаючись простежити зв'язок між українським конфесійним питанням, яке домінувало у відносинах Росії з Річчю Посполитою, та піднесенням національно-визвольного руху на Правобережній Україні 1768 р. Значний фактичний матеріал, зібраний у праці С.Любомирського, дозволяє розкрити процес боротьби польських патріотичних сил проти спроб Росії нав'язати Речі Посполитій вигідні для себе сеймові постанови, у тому числі й стосовно православних. M.Краушер же конфесійну проблему представляє як "наріжний камінь" у відносинах між польським королем та російським послом.

Серед нових праць польських істориків, у яких значне місце відводиться досліджуваній темі, є праця Т.Цегельського та Л.Кадзієли. Вивчаючи причини поділів Речі Посполитої, автори дійшли висновку, що однією з них є імперська політика Росії, яка завела польські справи у глухий кут. Разом з тим, на нашу думку, історики безпідставно вбачають у цій лінії російського керівництва значно ширший, геополітичний зміст - підготовку до майбутньої експансії на Балкани.

Не залишились осторонь вивчення цієї тематики і західноєвропейські історики. Так, визначаючи причини падіння Речі Посполитої (при цьому використано документи російських архівів), увагу на конфесійну проблему звернув німецький історик Ф.Смітт. У зазначеному питанні вчений бачить одну з частин плану Фрідріха ІІ, метою якого було сприяти внутрішньопольському розладу для захоплення польських земель. Французький історик герцог Брьольі, ознайомившись у процесі вивчення історії Речі Посполитої з таємним листуванням французького короля Людовіка XV, зробив висновок, що конфесійне питання було плодом добре узгоджених планів Пруссії та Росії. Разом з тим книга містить ряд суперечливих, а часто хибних думок. Так, Брьольі заперечує факт утисків у Речі Посполитій православної віри, що, на його думку, позбавило Росію та Пруссію мотивів порушення конфесійної справи.

Заслуговує на увагу праця американського історика Мессі Роберта, у якій він подає своє бачення петровської епохи в історії Росії. Домінантою цього дослідження стали характеристики двох видатних історичних постатей - Петра І і КарлаПогляд на хід Північної війни через призму багатогранності цих особистостей дав можливість зрозуміти роль перших осіб у державній політиці, а через інтереси останньої - і їхню позицію щодо релігійного питання.

Огляд історіографії свідчить, що вивчення істориками задекларованої в дисертації проблеми обмежується лише окремими періодами. Акценти робляться на її політичному або релігійному зрізі, висловлюються узагальнені оцінки та деякі конкретні зауваження. При цьому дослідження реальної позиції керівників імперії щодо інтересів православної церкви Правобережної України та аналіз впливу їхньої політики у міждержавних відносинах на становище православних перебували, як правило, далеко не на першому місці.

Джерельною базою дисертації є комплекс архівних та опублікованих матеріалів. У процесі роботи над темою виявлено й опрацьовано певну кількість документів, що зберігаються в архівосховищах Росії й України. Зокрема це матеріали Російського державного архіву давніх актів, серед яких найважливішими є фонди 12, 79, 1274, 4, 5. Ці справи відображають політичні та релігійні аспекти російсько-польських відносин, містять службове й особисте листування Катерини ІІ, зокрема, з керівником зовнішньополітичної канцелярії Росії М.Паніним та прусським королем Фрідріхом ІІ; звернення ієрархів української православної церкви у Речі Посполитій до російських коронованих осіб з проханнями про допомогу від утисків.

Для характеристики релігійного життя на Правобережній Україні кінця XVII - XVIII ст. опрацьовані документальні матеріали Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (фонди: 2, 8, 13, 61, 94).

Серед опублікованих документів, використаних у дисертації, насамперед слід назвати такі: "Акты, издаваемые Виленской археографической комиссией" (Вильна, 1887. - Т. ); "Археографический сборник документов, относящихся к истории северо-западной Руси" (Вильна, 1871. - Т. ); "Архив Юго-Западной России" (К., 1864 - 1902. - Ч. . - Т. , 3, 4; - Ч. . - Т. ), "Письма и бумаги императора Петра Великого" (СПб., 1887. – Т. ). До важливих археографічних публікацій з проблеми дослідження належить також зібрання законодавчих актів Польсько-Литовської держави "Volumina legum. Przedruk zbioru praw staraniem xx. Pijarow w Warszawie od roku 1732 do roku 1782 wydanego" (Peterburg, 1860. - T. , 6, 7, 8). Ці видання містять постанови, законодавчі акти та розпорядження виконавчої влади, листування і папери Петра І, що дозволяють охарактеризувати окремі важливі сторони релігійного життя на Правобережній Україні та зміни правового статусу православної церкви в Речі Посполитій. Найбільшу цінність для дослідження проблеми становлять документи "Сборника Русского исторического общества" (СПб., 1870 - 1911. - Т. , 7, 12, 13, 22, 33, 37, 46, 48, 51, 52, 87, 97, 135), у якому представлена величезна кількість матеріалів дипломатичного листування між російськими, німецькими, англійськими, австрійськими політичними діячами. Також використано документальні збірники "Дипломатические документы, относящиеся к истории России в XVIII веке" (СПб., 1870); "Собрание государственных грамот и договоров" (М., 1828. - Ч. ); "Полное собрание законов Российской империи" (СПб., 1830. - Т. , 22); публікацію С.Доброклонського "Указатель трактатов и сношений России с 1462 по 1826 гг. " (М., 1838). Значний фактичний матеріал щодо релігійного життя в Російській імперії та становища православної церкви в Речі Посполитій знаходимо в "Описании документов и дел, хранящихся в архиве святейшего правительственного синода" (СПб., 1912. - Т. ); "Полном собрании постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедывания Российской империи" (СПб., 1898 - 1915. - Т. , 3, 8). Закономірності й особливості визвольних рухів на Правобережній Україні у XVIII ст. дають можливість дослідити документи збірки "Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст." (К., 1970).

Джерелом суб'єктивної, однак досить цінної інформації слугували мемуари, нотатки сучасників подій - "Собрание сочинений" Г.Кониського (СПб., 1835. - Ч. - 2); "Мемуары" Станислава Августа Понятовского (М., ); "Журнал П.Н. Кречетникова" (М., ); "Дневник А.В. Храповицкого" (М., ).

У процесі роботи над темою використано також чимало фактичного матеріалу, що міститься у статтях, замітках, документах, що друкувалися в періодичних виданнях: "Беседа", "Вестник Европы", "Вопросы истории", "Древняя и новая Россия", "Исторический журнал", "Киевская старина", "Русская старина", "Український історичний журнал".

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим у сучасній вітчизняній історіографії дослідженням, у якому зроблено спробу комплексного аналізу основних аспектів питання про роль православної церкви Правобережної України в процесі формування політичного курсу Росії щодо Речі Посполитої у кінці XVII - XVIII ст. Результати дослідження дають можливість більш ґрунтовно визначити значення і місце української конфесійної справи у розвитку російсько-польських політичних відносин, її роль як складової частини зовнішньої політики імперії, з'ясувати вплив на становище православного населення Правобережної України факту поєднання російським керівництвом у процесі реалізації зовнішньополітичних проектів релігійного питання з питаннями політичними.

Слід зазначити, що у комплексі проблем, пов'язаних з російсько-польськими відносинами, під так званим питанням православних традиційно вважалося становище литовського, білоруського і українського православного населення Речі Посполитої. Досліджуючи цей контекст політики Росії щодо Корони, автор акцентував основну увагу на українському православ'ї.

Хронологічні рамки. Нижня межа обумовлена підписанням у 1686 р. між Московською державою та Річчю Посполитою "Вічного миру", ст.якого зобов'язувала польську сторону припинити утиски і переслідування у своїй державі православного населення (у разі недотримання цієї умови Москва одержувала право втручатися у внутрішні справи Корони з метою захисту останнього). Верхню межу визначено 1793 р. - часом входження Правобережної України до складу Російської імперії, що автоматично анулювало чинність зазначеної статті "Вічного миру".

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до планових тем відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України "Політична культура та проблеми ментальності українського суспільства XIV - XVIII ст.", та "Українське суспільство в системі європейської цивілізації (доба середньовіччя і нового часу)".

Предметом дослідження є православна церква Правобережної України у контексті політичних відносин Росії і Речі Посполитої кінця XVII - XVIII ст.

Мета роботи полягає у тому, щоб на основі аналізу комплексу джерел і узагальнення досягнень вітчизняної та зарубіжної історіографії об'єктивно й різнобічно дослідити проблему виникнення та генези конфесійної справи у політичних відносинах Росії і Речі Посполитої кінця XVII - XVIII ст., з'ясувати вплив проправославної політики російських урядів на становище православної конфесії у Правобережній Україні.

Методологічну основу праці становить комплекс основних принципів та методів наукового пізнання (проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного, емпіричного), що дає можливість на підставі конкретно-історичного аналізу здійснити різнобічне вирішення проблеми згідно з визначеними метою і завданнями.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали, принципові положення, сформульовані у ході вивчення проблеми, можуть бути використані при підготовці узагальнювальних праць з історії української православної церкви, історії дипломатії та історії російсько-польських відносин.

Апробація результатів дослідження була здійснена на обговоренні у відділі історії України середніх віків Інституту історії України НАН України, а також у доповідях на міжнародних та всеукраїнських конференціях: "Визвольна війна українського народу середини XVII ст." (Київ, травень 1998 р.); "Українська державницька ідея: історія та сучасність" (Черкаси, 23 - 24 січня 1998 р.).

Публікації. За результатами роботи опубліковано 4 фахові статті.

Структура дисертації обумовлена метою, завданням і характером дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку джерел та літератури (192 позиції на 16 сторінках). Загальний обсяг дисертації становить 225 друкованих сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано тему дослідження, її актуальність, визначено предмет, хронологічні межі, зроблено аналіз історіографії та джерелознавчої бази проблеми, сформульовано мету і завдання, методологічні засади, підкреслено наукову новизну результатів розробки та їхнє практичне значення.

У першому розділі "Українське конфесійне питання в російсько-польських відносинах у кінці XVII - першій половині XVIII ст." розглянуто специфіку дипломатичних акцій Російської держави, спрямованих на захист дисидентів у Речі Посполитій, проаналізовано політику польських урядів та католицької церкви щодо православ'я та її наслідків, з'ясовано релігійне і політичне підґрунтя, яке спонукало царат утручатися у внутрішні церковні справи Речі Посполитої, досліджено вплив на цей процес зовнішньополітичних чинників та планів московського уряду.

Відзначено, що політика урядів Речі Посполитої, яка активізувалася в період правління короля Яна Собеського (1674 - 1696 рр.) призвела до руйнації української православної церкви. Звернення православних Правобережної України за допомогою проти утисків і переслідувань до московських властей та прийнятий Москвою ще в XV ст. статус православної столиці світу спонукав останню до захисту православної церкви в Речі Посполитій. Політичним підґрунтям, яке надавало московській стороні право втручатися у церковні справи Корони, була ст.двостороннього договору 1686 р., згідно з умовами якої польський уряд гарантував православній церкві свободу віросповідання. Після переходу Київської митрополії у підпорядкування Московського патріархату (1686 р.) політичне право захищати православну віру в Речі Посполитій перейшло і в обов'язок російської церковної влади.

Період 1686 - 1721 рр. характеризувався рішучими заходами католицької церкви щодо поширення на Правобережній Україні уніатської віри. З цього приводу Московською державою неодноразово висувалися претензії до польського уряду. Однак роль і значення українського конфесійного питання в московсько-польських відносинах визначалися не стільки ускладненням становища православної церкви в Речі Посполитій та необхідністю для царського уряду вживати заходи щодо її захисту, скільки доцільністю збереження Москвою вигідного на тому етапі характеру взаємин з Варшавою. Протягом Північної війни 1700 - 1721 рр., при необхідності збереження з Річчю Посполитою дружніх, а з 1704 р. союзних відносин проти Швеції, московський уряд намагався активністю в конфесійному питанні не загострювати стосунків з католицькою державою. Така позиція Московської держави призводила до процесу руйнування православної церковної організації та ліквідації усіх трьох, гарантованих умовами "Вічного миру" 1686 р., православних єпархій на Правобережній Україні.

Установлення в умовах Північної війни фактичного домінування Росії у внутрішньополітичному житті Речі Посполитої московські правителі не використали для здійснення дієвих заходів з метою сприяння інтересам української православної церкви в Короні. Більше того, сейм 1716 р., на якому Речі Посполитій нав'язали вигідні Росії закони, ухвалив постанови, які ще більше обмежили права православного населення Польщі.

Активізація питання щодо православних після закінчення Північної війни була зумовлена необхідністю посилення в Речі Посполитій російських позицій та зменшення впливу Австрії, Пруссії та Франції. При цьому конфесійна проблема у зовнішній політиці Росії виконувала одразу кілька функцій: узаконеного права (за умовами договору 1686 р.) для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої, засобу тиску на польський уряд та короля, ідеологічного фактора для посилення на міжнародній арені престижу Росії. В умовах значного впливу на польський уряд, при наявності впливових проросійських сил в Речі Посполитій, московським двором, поряд з політичним використанням конфесійної справи, здійснювалися також певні спроби сприяння інтересам православного населення Правобережної України (наприклад, результативна діяльність комісара І.Рудаковського на користь православної церкви в Короні 1720 - 1725 рр.).

Попри регулярне надходження скарг від православного населення королівства на постійні релігійні утиски, усі спроби російських урядів в 1725 - 1755 рр. позитивно вплинути на становище православних мали декларативний, та певною мірою, емоційний характер (період правління імператриці Єлизавети). Напередодні та під час Семилітньої війни 1756 - 1763 рр., в умовах необхідності збереження дружніх відносин з Варшавою, проправославну політику було не тільки згорнуто, а й вжито певних заходів, щоб не допустити протестів православного духовенства. У свою чергу, непослідовність та формальність дій російських властей підштовхувала католицько-уніатський клір до пошуку нових форм і методів поступової ліквідації "іновірної" церкви на Правобережній Україні.

У другому розділі "Загострення проблеми українського православ'я в російсько-польських відносинах 1764 - 1767 рр." проаналізовано політичні факти, що спонукали російський уряд до активізації цього напряму діяльності у відносинах з Річчю Посполитою, розглянуто мету, яку при цьому переслідували, та зв'язок з інтересами православної церкви Правобережної України.

Доведено, що ще на початку 60-х років XVIII ст. російський уряд готувався використати питання православних для вирішення ряду власних політичних завдань. Для досягнення стратегічної мети - підпорядкування Речі Посполитої своєму політичному контролю - Росія у 1764 р. використала існуючі проблеми як привід до втручання у внутрішні справи королівства (в умовах боротьби Росії з Австрією та Францією за польську корону) та для посилення фактору тиску на польський уряд, сейм, а пізніше й на новообраного короля. Шляхом акцентування уваги на конфесійній проблемі російське керівництво готувало сприятливі умови для досягнення головної мети - нав'язання Речі Посполитій союзного договору. Після відкинення польською стороною пропозиції про підписання невигідного їй договору, імперський уряд в ультимативній формі підняв на коронаційному сеймі 1764 р. питання про становище православної церкви. Цим дипломатичним кроком, що спричинив загострення як роботи сейму, так і міждержавних відносин, царат прагнув представити проблему православних як головний аспект російсько-польських протиріч. З відмовою депутатів сейму задовольнити вимоги щодо конфесійного питання російська сторона отримувала прецедент для подальшого втручання у внутрішні справи Речі Посполитої. Згодом було зроблено спробу внести розлад у роботу сейму 1766 р. з тим, щоб відволікти депутатів-католиків від прийняття законів, спрямованих на реформування державного організму Корони; розпалено суперечності серед польських політичних сил, чим підготовлено підґрунтя для здійснення в королівстві державного перевороту (1767 р.).

Поєднання конфесійного питання з політичними проблемами, поверхнева орієнтація в релігійній ситуації Речі Посполитої, ігнорування інтересів православної церкви Правобережної України, поспішність дипломатичних дій царату призвели до невдачі російської політики у цьому аспекті. Матеріалізована Катериною ІІ у 1765 р. релігійно-ідеологічна акція православного єпископа Г.Кониського переслідувала єдину мету – зосередити увагу Європи на конфесійній справі як головному предметі непорозумінь в російсько-польських відносинах.

Дипломатичні заходи Росії, спрямовані на захист інтересів православних, диктувалися контекстом політичної боротьби імператорського двору з патріотичними силами Речі Посполитої, на чолі яких стояли Чарторийські (1766 - 1767 рр.). Саме під гаслом відновлення прав православної церкви у Речі Посполитій імперський уряд, зробивши ставку на опозицію існуючій владі, готувався усунути Чарторийських від впливу на державні справи. Організований Петербургом під цим же гаслом своєрідний релігійний демарш протестантських країн переслідував мету підтримати підготовлений Росією державний переворот у Речі Посполитій.

Свідомо загострюючи конфесійне питання, Катерина ІІ прагнула представити себе перед європейськими країнами борцем з релігійним фанатизмом та поборницею віротерпимості.

У третьому розділі "Православна церква Правобережної України у зовнішньополітичних планах Російської імперії в період падіння Речі Посполитої" висвітлено специфіку зміни позицій російського уряду щодо становища православної віри в Речі Посполитій під час нав'язання останній протекторату (1767 - 1768 рр.) та після ускладнення зовнішньополітичного становища Росії (1768 - 1772 рр.), розглянуто планомірні дії імперського двору і синоду, спрямовані на розповсюдження впливу Петербурга та проросійських настроїв на Правобережній Україні (1775 - 1793 рр.).

Під виглядом боротьби за відновлення прав православного населення названого регіону російське керівництво, ігноруючи міжнародні правові норми, нав'язало Речі Посполитій закони, які фактично підпорядковували останню Росії. Утрата імперським двором попередньої зацікавленості у вирішенні конфесійних проблем, після досягнення на сеймі 1767 - 1768 рр. поставлених ним політичних цілей, викликала нову хвилю переслідувань православної віри на Правобережній Україні. За подальшого ускладнення становища Росії (1768 - 1772 рр.) на міжнародній арені, уряд Катерини ІІ зробив невдалі спроби вдатися до поступок польській стороні й піти на певні обмеження прав православного населення Правобережної України з метою стабілізації російсько-польських відносин.

У планомірному процесі підпорядкування Речі Посполитої контролю Росії конфесійне питання стало засобом для поширення проросійських настроїв на Правобережній Україні. Факт порушення російським керівництвом конфесійної справи справив позитивний ідеологічний вплив на православний рух на Правобережній Україні, але у цілому проправославна політика мала кон'юнктурний характер і цим ускладнювала міжконфесійні відносини у Речі Посполитій.

Проведене дослідження дає підстави зробити такі висновки:

1. Зважаючи на гостроту українського конфесійного питання в двосторонніх відносинах, проведення російським урядом проправославної політики було тісно пов'язане з міжнародним становищем Росії і залежало від ролі, яку остання відводила Речі Посполитій у своїх зовнішньополітичних планах.

2. Право втручатися в релігійне життя Речі Посполитої, отримане Російською державою за умовами ст."Вічного миру" 1686 р., остання використовувала передусім для посилення свого політичного впливу на Корону та для втручання у її внутрішні справи.

3. Зручність і популярність справи православних та характерну для Речі Посполитої віронетерпимість російське керівництво активно використовувало для: а) тиску на польського короля, уряд, сейм; б) боротьби проти польських політичних угруповань; в) виправдання своєї політики щодо Корони; г) недопущення можливості посилення Речі Посполитої шляхом проведення прогресивних реформ; ґ) загострення політичної ситуації в Короні; д) поширення проросійських настроїв серед українського православного населення Речі Посполитої.

4. Поєднання російським керівництвом релігійного питання з питаннями політичними у процесі реалізації зовнішньополітичних проектів посилювало в королівстві антиросійські і, як наслідок, антиправославні настрої, які виявилися у зростанні утисків православної віри як такої, що надавала привід сусіднім державам втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої.

Основний зміст дисертації викладено у таких фахових статтях:

1. Політика уряду Російської імперії щодо української православної церкви в Речі Посполитій // Тижневик "Історія України", - 1999. - № . - С. 4-5.

2. Релігійне дисидентське питання як засіб посилення російських позицій у Польщі другої половини XVIII ст. // Тижневик "Історія України", - 1999. - № . - С. 3-4.

3. Релігійне питання у зовнішній політиці Пруссії і Росії середини XVIII ст. // Тижневик "Історія України", - 1999. - № . - С. 9-10.

4. Українська релігійно-дисидентська проблема в російсько-польських відносинах (1768-1775 рр.) // Український історичний збірник. - К., 2000. - С. .

АНОТАЦІЯ

Шеретюк В.М. Православна церква Правобережної України у контексті політичних відносин Росії і Речі Посполитої кінця XVII - XVIII ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2002.

У дисертації досліджено роль та місце українського конфесійного питання у політичних відносинах Росії і Речі Посполитої кінця XVII - XVIII ст.; розглянуто процес активного використання російським керівництвом свого політичного права (отриманого за умовами договору 1686 р.) і релігійного обов'язку (унаслідок підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату 1686 р.) контролювати непорушність прав православного населення в Речі Посполитій для розв'язання політичних завдань щодо Корони; з'ясовано наслідки використання Росією конфесійного питання в політичних проектах, які виявилися в активізації католицько-уніатських сил у процесі наступу на православну віру Правобережної України, що, у свою чергу, надало привід сусіднім державам втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої. Події висвітлено в контексті зовнішньополітичної діяльності Росії та міжконфесійних відносин на Правобережній Україні кінця XVII – XVIII ст.

Ключові слова: Правобережна Україна, православне населення, релігійні утиски, російсько-польські відносини, конфесійне питання, політика, посол.

АННОТАЦИЯ

Шеретюк В.Н. Православная церковь Правобережной Украины в контексте политических отношений России и Речи Посполитой конца XVII - XVIII ст. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Институт истории Украины. - Киев, .

В диссертации исследуются роль и место украинского конфессионального вопроса в политических отношениях России и Речи Посполитой конца XVII – XVIII вв.; рассматривается процесс активного использования российским руководством своего политического права (полученного по условиям договора 1686 г.) и религиозного долга (вследствие подчинения Киевской митрополии Московскому патриархату 1686 г.) контролировать нерушимость прав украинского православного населения в Речи Посполитой для разрешения политических задач относительно Польши; отмечены последствия использования Россией конфессионального вопроса в политических проектах, которые выразились в активизации католическо-униатских сил в процессе наступления на православную веру Правобережной Украины, что, в свою очередь, дало предлог соседним государствам вмешиваться во внутренние дела Речи Посполитой. События освещаются в контексте внешнеполитической деятельности России и межконфессиональных отношений на Правобережной Украине конца XVII – XVIII ст.

Ключевые слова: Правобережная Украина, православное население, религиозные преследования, российско-польские отношения, конфессиональный вопрос, политика, посол.

SUMMARY

Sheretyuk V.M. The Orthodox Church of ridht-bank Ukraine within the context of political relations of Russia and the Rech Pospolita at the end of XVII - XVIII centuries. - Manuscript.

Thesis for obtaining of a scientific degree of a Candidate of Science in History at the speciality 07.00.01 - History of Ukraine - Institute of History of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2002.

The dissertation investigates the role and the place of the Ukrainian confessional question within the context of political relations