Кіровоградський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка

ТОМЧУК ОЛЕГ ФЕДОРОВИЧ

УДК 821. 161. 2 – 1 Драй-Хмара (092) “19”

ЕСТЕТИЧНА СИСТЕМА МИХАЙЛА ДРАЙ-ХМАРИ:

ГЕНЕЗА, ТВОРЧА РЕАЛІЗАЦІЯ

Спеціальність 10. 01. 01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Кіровоград – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури Ізмаїльського державного гуманітарного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Райбедюк Галина Богданівна,

Ізмаїльський державний гуманітарний університет,

завідувач кафедри української літератури

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор,

академік АВШ України

Клочек Григорій Дмитрович

Кіровоградський державний педагогічний

університет імені Володимира Винниченка,

завідувач кафедри української літератури;

кандидат філологічних наук

Гальченко Сергій Анастасієвич,

старший науковий співробітник

Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка

НАН України, завідувач відділу

рукописних фондів та текстології

Провідна установа: Одеський національний університет

імені І.І.Мечникова, Міністерство освіти і науки

України, м.Одеса

Захист відбудеться “20” вересня 2002 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 23.053.01 у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка (25006, м.Кіровоград, вул.Шевченка, 1, зал засідань).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (25006, м.Кіровоград, вул.Шевченка, 1).

Автореферат розісланий “16” серпня 2002 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Задорожна Н.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Творчість Михайла Драй-Хмари (1889-1939) – здобуток одного з “ґрона п'ятірного” письменників-неокласиків, яким у 1920-х роках судилось закладати підмурівок національної культури нової доби, а потім - пройти півстолітню ігнорацію та забуття. Поет, перекладач, літературознавець, учений-славіст, один із активних учасників українського літературно-наукового життя 20-30-х років ХХ століття, послідовний європеїст, він лише через півстоліття після смерті на Колимі повернувся в духовну орбіту національної культури.

Художній доробок М.Драй-Хмари кількісно невеликий. Його складають оригінальні поезії збірки “Проростень” (1926), неопубліковані книжки “Сонячні марші” та “Залізний обрій”, твори поза збірками (“Молода весна”, “Поетові”, “Лебеді”, цикл “Сліпі”, “Море”, поеми “Поворот”, “Ведмідь-гора”, “Констанца” та ін.). Поезії М.Драй-Хмари з самого початку репрезентували високе мистецтво слова, зорієнтоване на класичну довершеність і витонченість художньої форми. Він сприймав і відтворював дійсність крізь призму культури – вітчизняної та європейської. У його художньому світі панує готика духу, глибокий ліризм, філософська заглибленість, національно-фольклорна закоріненість, інтелектуальна наповненість, наскрізний громадянський пафос.

Як історик літератури М.Драй-Хмара найбільше уваги приділяв творчості Лесі Українки. У 20-х роках, поряд із М.Зеровим, А.Музичкою, П.Филиповичем, він закладав підвалини наукового студіювання спадщини поетеси (монографія “Леся Українка”, праці “Ів.Франко і Л.Українка”, “Поема Лесі Українки “Віла-посестра” на тлі сербського та українського епосу”, “Бояриня”). Активні зусилля вченого були скеровані на дослідження явищ словґянських мов (спеціальна стаття “Проблеми сучасної славістики”, численні славістичні студії) та систематичну трансляцію здобутків інонаціональних культур в українську й входження останньої в художню свідомість Європи.

Відчутну перевагу надавав М.Драй-Хмара перекладацтву, однаково успішно відбиваючи у свічаді рідної мови поезії французьких “парнасців” (Леконт де Ліль, Теофіль Готьє), рядки європейських слов'янських поетів (А.Міцкевич, Й.Гора, Й.Махар), лірику російських та білоруських авторів (І.Бунін, М.Лермонтов, О.Пушкін, А.Фет, М.Богданович, Я.Купала), епічний стиль фінського мелосу (“Калевала”).

Будучи естетом, як і всі київські неокласики, до кола яких у 1920-х роках він і сам належав, М.Драй-Хмара, проте, вирізнявся серед них “чітким національно-політичним профілем”, індивідуальним міфомисленням, поліваріантністю стильової системи. Його творчість явила самобутнє явище в українському літературному процесі й вимагає відповідних підходів до її наукового осягнення.

Ю.Шерех підкреслює, що “Драй-Хмара належить до поетів, недооцінених щодо сили й значности свого таланту і неправильно оцінених щодо його місця в літературному процесі”. Його творча спадщина з відомих ідеологічних причин не могла стати об'єктом ґрунтовного наукового студіювання: ні художні твори, ні наукові праці тривалий час не перевидавалися. Лише частина доробку поета була оприлюднена у “Вибраному” (К., 1969), упорядкованому В.Іванисенком з переднім словом С.Крижанівського. Дещо ширше представлений М.Драй-Хмара в пізнішому виданні “Вибраного” (К., 1989; упорядники Д.Паламарчук, Г.Кочур; передмова І.Дзюби, примітки Г.Кочура), до якого, крім оригінальних творів та перекладів, увійшли окремі наукові та літературно-критичні праці. Найповніше опубліковано доробок поета й ученого у двох еміграційних виданнях: “Поезії” (Нью-Йорк, 1964) із вступною статтею та біографічним нарисом О.Ашер; “З літературно-наукової спадщини” (Нью-Йорк, 1979) - упорядкування Г.Костюка та передмова О.Ашер.

Інтерпретація творчості М.Драй-Хмари, репрезентована працями авторитетних дослідників (О.Ашер, І.Дзюба, М.Жулинський, І.Заславський, В.Іванисенко, С.Крижанівський, Ю.Шерех та ін.), і нині є предметом актуальних наукових обговорень і дискусій. Історіографія питання змушує констатувати, що недостатньо з'ясованою залишається проблема індивідуальних етично-філософських координат творчості М.Драй-Хмари, своєрідності структурного ядра його естетичної системи, естетико-філософської зумовленості стильових домінант, генетичних і типологічних зв'язків із художніми напрямками вітчизняного та європейського літературного процесу означеного періоду. Саме цим і зумовлена актуальність нашого дослідження. Його об'єктом є поезія, літературознавчі праці, мовознавчі й критичні студії, листування митця та його оточення, погляди критики на творчий доробок М.Драй-Хмари. Предметний інтерес роботи зосереджений на дослідженні естетичної системи М.Драй-Хмари, її генези й творчої реалізації.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана із загальним напрямком досліджень кафедри української літератури Ізмаїльського державного педагогічного інституту “Закономірності літературного процесу ХХ століття”.

Мета дисертаційного дослідження полягає у всебічному осягненні художньої творчості, наукової діяльності М.Драй-Хмари, у вирізненні сутнісних атрибутивних ознак його естетичної системи та найоптимальніших шляхів її реалізації в слові.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких конкретних завдань:

·

· вивчення генези та естетичної природи художньої творчості М.Драй-Хмари в її цілісності та індивідуальній своєрідності;

· осмислення взаємозв'язку оригінальної поетичної творчості М.Драй-Хмари з його науковою працею й перекладацтвом;

· дослідження основних рис художньої системи М.Драй-Хмари з урахуванням її зв'язків із відповідними художньо-філософськими явищами вітчизняної та європейської традиції.

Теоретико-методологічною основою роботи є праці вітчизняних та європейських філософів і культурологів (М.Бахтін, А.Бергсон, М.Еліаде, О.Лосєв, Г.Сковорода, З.Фройд, Е.Фромм, Д.Чижевський, К.-Г.Юнг, П.Юркевич та ін.), дослідження з питань поетики (Л.Гінзбург, І.Качуровський, Г.Клочек, М.Кодак, Н.Костенко, Ю.Лотман, В.Моренець, Е.Соловей та ін.), історії та теорії класицизму і неокласицизму (Н.Буало, В.Державін, Д.Наливайко, С.Павличко, Ю.Шерех). У роботі використано спеціальні розвідки про М.Драй-Хмару (О.Ашер, С.Гальченко, І.Дзюба, М.Жулинський, І.Заславський, В.Іванисенко, Е.Райс, Ю.Шерех) та наукові дослідження вузлових проблем історії української літератури періоду 20-30-х років ХХ століття (О.Білецький, В.Брюховецький, З.Геник-Березовська, В.Дончик, С.Єфремов, М.Ласло-Куцюк, С.Крижанівський, Ю.Ковалів, Г.Костюк, Ю.Лавріненко, Є.Маланюк, М.Неврлий, Л.Новиченко, А.Шамрай та ін.).

У дисертації застосовано типологічний, системно-функціональний методи літературознавчих досліджень.

Джерельною основою роботи є прижиттєві та посмертні видання поетичних творів, науково-критичних праць, публіцистичних статей М.Драй-Хмари, матеріали періодики різних років, спогади сучасників письменника, його епістолярій, архівні матеріали, що зберігаються у фондах рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури НАН України ім. Т.Г.Шевченка, в особистому архіві О.Ашер (дочки М.Драй-Хмари).

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній зроблено спробу комплексного дослідження художньої творчості, наукової та перекладацької практики М.Драй-Хмари, а також витоків естетичних ціннісних орієнтацій поета; з'ясування рис його індивідуального стилю; визначення місця й ролі спадщини митця в історії української літератури. Це дає змогу повніше та об'єктивніше вибудувати загальну типологію української літературного процесу ХХ століття. Посутньо поширюється, порівняно з наявними нині дослідженнями, обсяг залучених джерел, окремі з яких використовуються в науковому обігу вперше (вірші, виступи й статті, архівні й біографічні матеріали (зокрема, кримінальна справа), листи, щоденникові записи). Літературно-наукова спадщина М.Драй-Хмари розглядається як частина українського та європейського літературного процесу.

Практичне значення дисертаційної роботи. Результати дослідження можуть бути внесені до загального курсу історії української літератури ХХ століття, спецкурсів та спецсемінарів; використані для створення літературного портрета М.Драй-Хмари, підготовки навчальних посібників, написання курсових, дипломних та магістерських робіт з проблем новітнього українського письменства.

Апробація роботи. Матеріали дослідження були апробовані в доповідях на щорічних звітних наукових конференціях Ізмаїльського державного педагогічного інституту (Ізмаїл, 1998-2000), Республіканській науковій конференції до 100-річчя від дня народження Є.Плужника (Рівне, 1998), науково-теоретичній конференції молодих учених Інституту літератури НАН України ім. Т.Г.Шевченка (Київ, 2000), ІІІ Міжнародній науково-технічній конференції “Авіа – 2001” (Київ, 2001), 34-й шевченківській науковій конференції (Черкаси, 2001), науковій конференції “Творчий світ Лесі Українки” (Житомир, 2001).

Основні положення й висновки дисертації відбито в 8 публікаціях.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (242 позиції). Загальний обсяг роботи – 190 сторінок. Текстова частина викладена на 171 сторінці.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, об'єкт і предмет роботи, визначено мету, завдання і методи, джерела й теоретико-методологічну основу дослідження, окреслено наукову новизну та практичне значення дисертаційного дослідження, подано відомості про апробацію його результатів.

У першому розділі – “Творчість М.Драй-Хмари: проблеми наукової інтерпретації” – розглядається історіографія питання. Автор роботи подає найпримітніші факти рецепції творчості поета в критиці 20-30-х років (рецензії на збірку “Проростень” М.Доленга, Я.Ледина, М.Рильського, відгук С.Гаєвського про монографію “Леся Українка” та ін.), а також її пізніші “радянські” інтерпретації, у яких естетичні детермінанти в з'ясуванні творчої особистості митця свідомо підмінювались ідеологічними. В еміграційних дослідженнях (О.Ашер, Г.Костюка, Е.Райса, Ю.Шереха та ін.), на думку дисертанта, дещо повніше репрезентовано кращу частину доробку М.Драй-Хмари, проникливіше розглянуто наріжні грані таланту письменника, фундаментальні категорії його естетичної системи.

У розділі узагальнено нинішні уявлення про М.Драй-Хмару, подано розбіжні оцінки його літературно-наукової спадщини (С.Крижанівський, В.Іванисенко, І.Дзюба та ін.), окреслено перспективу її інтерпретації у зв'язку з переосмисленням естетичної вартості доробку письменника й ученого.

У другому розділі – “Естетичні пріоритети” – визначаються основоположні принципи естетичної системи М.Драй-Хмари, на широкому історико-літературному матеріалі висвітлюються структуротворчі засновки його поетики, досліджуються концептуальні ознаки художньої парадигми.

Перший підрозділ – “Зв'язок з ідейно-стильовою парадигмою неокласиків” – присвячено з'ясуванню значущих граней художніх настанов неокласиків (естетизм та інтелектуалізм, високий рівень інтертекстуальності, зорієнтованість на стильову досконалість європейського класичного мистецтва слова в єдності зі здобутками національного письменства). У підрозділі представлено програму неокласиків, спрямовану на конструктивне вирішення невідкладних завдань української літератури, її європеїзацію, що екзистенційно переживалася ними у всіх сферах діяльності. Теоретичні положення означеної естетичної концепції проілюстровано найрепрезентативнішими з цього погляду фрагментами їхньої науково-критичної праці, художної творчості (оригінальної та перекладної).

У другому підрозділі – “Естетичне самовизначення поета” – обґрунтовуються особливості художньої системи М.Драй-Хмари. Дисертант доводить, що поет у своїй творчості орієнтувався на універсальні проблеми, не цураючись при цьому соціально наснажених тем. У межах його художньої парадигми співіснували раціональна образність і містично-символічні візії, глибокий ліризм і парнаська строгість, реальні картини дійсності й ірреальна сутність буттєвих явищ. Творчість поета явила взірець високого художнього синтезу. Він належав до митців, у яких два начала - діонісійське й аполлонівське – тяжіли до збалансованості та рівноваги.

Будучи ревним прихильником класичних традицій у літературі, М.Драй-Хмара не ігнорував у своїй практиці й модерних естетичних віянь (напр., елементи сюрреалістичної поетики). Звертає на себе увагу й культивування верлібра (поряд із канонічними формами), поліметричних версифікаційних сполук, наявність “гіперметричних модуляцій і перемінних форм ритму” (В.Іванисенко). Виокремлювало поета в когорті неокласиків і тяжіння до новотворів, використання маловживаних (переважно – раритетних) слів, “гурманство” в лексичній сфері.

Меншою мірою, ніж в інших неокласиків, виявлена в М.Драй-Хмари поетична культурологія. Його поезія внутрішньо налаштована на естетизацію слова. У цьому сенсі важить не лише “зовнішній”, інформативний рівень інтертекстуальності та продуктивності літературно-історичного претексту (культурологічні ремінісценції, образи, сюжети). Античний, міфологічний реквізит у художній палітрі М.Драй-Хмари представлений негусто, однак ремінісценціями з біблійної та слов'янської літератур поет послуговується доволі активно (напр., у віршах: “Кримські цикади /З Махара/”, “Під блакиттю весняною”, “Київ” та ін.). У словниковому обігу поета наявні й класичні номінативи – міфічні, історичні, біблійні (“Геїн син”, “Голгофа”, “Назон”, “Ной”, “Харити”, “Сльози Персеїд” і под.). Культурно-художній досвід попередніх епох був сприйнятий ним доволі своєрідно, успадковувався у невербальних формах, генетично (звідси, думаємо, тяжіння до міфософських тенденцій).

У період помітного спаду художності української літератури, що спостерігався на рубежі 1920-1930-х років, М.Драй-Хмара разом з іншими неокласиками взявся свідомо “реставрувати” естетичну модель літератури, намагаючись повернути мистецькому слову його ваговитість. Він працює над самоствердженням національної культури як рівнорядної із загальновизнаними культурами світу в багатьох сферах діяльності (поезія, перекладацтво, наукова праця). Ідейно-естетичне підґрунтя його художньої творчості та наукової методології становила ідея засвоєння загальноєвропейського мистецького досвіду в зв'язку з національною традицією.

Новим словом у літературознавстві 20-30-х років стали лесезнавчі праці М.Драй-Хмари, в яких він виявляв дослідницький інтерес до проблем поетики, приділяв особливу увагу до естетичної природи текстів Лесі Українки, подавав істотно новий фактичний матеріал про її біографію, суспільно-політичні умови та джерела творчості, окреслював типологічні зв'язки з європейським літературним контекстом. Така методологічна настанова потверджує засадничий принцип естетики вченого – бачення національного мистецтва слова в європейському духовному просторі.

Означений естетичний принцип М.Драй-Хмари доволі повно зреалізовано в його перекладацтві. Серед неокласиків поет вирізнявся в цій галузі особливо різногранними уподобаннями (від слов'янських літератур до фінського епосу). Перекладацтву він надавав відчутної переваги і працював у ньому досить плідно, явивши блискучі взірці перекладів. Їх прикметною ознакою є пластичність та органічність, цілком природна інтонація. Будучи проникливим лінгвістом, М.Драй-Хмара вдало відшукував найадекватніші ресурси українського слова для передачі стрижневої ідеї першотвору, його інтонаційно-звукових особливостей. Бездоганне знання мов, неабиякий мистецький талант, висока загальна культура дали перекладачеві можливість глибоко занурюватись в оригінал і передавати його найтонші емоційні та смислові відтінки, зберігати в своїх художніх версіях вірність тропам, поетичним фігурам, особливостям строфічної будови, евфонії першоджерела і водночас забезпечувати природне звучання тексту рідною мовою.

Творчий автопортрет М.Драй-Хмари увиразнюють художні інтерпретації французьких поетів (Готьє, Леконт де Ліль, Бодлер, Верлен, Нерваль, Сюллі-Прюдом, Малларме, Корб'є, Клодель та ін.). Відомо, що в умовах деструкції українського поетичного слова він орієнтувався на довершені класичні зразки світової літератури, виявляв і значний перекладацький інтерес до визнаних авторів канонічних художніх форм. “Технічні” секрети французьких “парнасців” вабили його й усе “ґроно п'ятірне” як символи переорієнтації української старосвітсько-сентиментальної традиції.

Французька література, будучи незаперечним інтелектуальним джерелом і мистецькою школою для М.Драй-Хмари, не знайшла, однак, продуктивного вияву в усіх сферах його діяльності. Найчастішою темою літературознавчих та лінгвістичних досліджень, як і перекладацьких уподобань, стають слов'янські літератури (білоруська, російська, сербська, польська та ін.). Заглиблення у світ слов'янської писемності, епосу й міфології великою мірою вплинуло на поетичну творчість М.Драй-Хмари. В естетичному освоєнні дійсності поет утверджував сковородинівську ідею екогармонії, що визначала основу його художнього мислення. Поетові особливо імпонувала слов'янська міфософська традиція. У своїх наукових дослідженнях він також виявляв інтерес до слов'янської культури в її синхронному і діахронному зрізах. У дисертації зосереджена увага на його літературознавчих студіях, котрі потверджують означений естетичний дискурс (рецензія на бєлградське видання “Сербських народних переказів” (1929), “Про чеський переклад поезій П.Тичини” (1929), передмова до збірки новел К.Тетмаєра “На скелястім підгір'ї” (“Творчий шлях Казиміра Тетмаєра”, 1930), передмова до збірки перекладів “Вінок” М.Богдановича (“Життя й творчість Максима Богдановича”, 1929).

Серед художньо-естетичних орієнтирів М.Драй-Хмари посутнє місце належить російській класиці. У роботі детально аналізуються перекладацькі зацікавлення поета російськими авторами, близькими йому за світовідчуттям (Лермонтов, Пушкін, Фет). Громадянськість як риса творчої особистості М.Драй-Хмари зумовила вибір ним багатьох текстів Лермонтова, що відповідали його настроям у період панування графоманських тенденцій в літературі, антигуманістичних – у житті (“Хмари”, “Прощай, невмивана Росіє...”, “Парус”, “І скучно, і сумно, і нікому руку подать...” та ін.). У власних версіях лермонтівських віршів автор зберігає їх наспівність, мелодику, а найперше – емоційно-смислове наповнення. У роботі наводяться фрагменти епістолярію М.Драй-Хмари, що потверджують об'єктивну зумовленість його інтересу до постаті Лермонтова.

У дисертації широко представлено зацікавленість М.Драй-Хмари білорусистикою. Цей інтерес знайшов концептуальний вияв у багатьох галузях його діяльності: рецензії (“Рецензія на твори М.Богдановича”), ювілейні статті (“Янка Купала”), локальні дослідження (“Поет білоруського відродження”), наукові доповіді (“Новітні білоруські письменники”), переклади (зб.”Вінок” М.Богдановича). Пояснюючи багатоаспектність зацікавлень білоруською літературою, автор дисертації звертається до статті М.Драй-Хмари “Життя й творчість М.Богдановича”, у якій білоруський поет названий побудником культурно-національного відродження. Ця ідея була невіддільною складовою загальної естетичної концепції освоєння дійсності самим неокласиком.

У художньо-філософській парадигмі М.Драй-Хмари важлива роль відводиться смисловій і функціональній сутності ідеї калокагатії. Засвоївши традиційні аспекти національної та європейської літератур в утвердженні духу гармонії і пов'язаного з ним естетичного ідеалу, поет проголошував єдність добра й краси. При цьому він ніколи не втрачав літературно-мистецького смаку, свої думки-переживання вкладав у шліфоване поетичне слово, свідомо працював над відграненням віршових форм, дбав про естетичну досконалість творів.

У третьому розділі - “Домінантні категорії художньої системи М.Драй-Хмари” - досліджується самобутність творчої індивідуальності поета в аспекті ментально детермінованих естетичних категорій “трагічного” й “гармонійного” (прекрасного), що визначили дві ціннісні сфери його художнього світу. Йдеться про об'єктивно-реальний (трагічний) та суб'єктивно-ідеальний (гармонійний) світи.

У першому підрозділі – “Природа трагічного у творчості поета” - на широкому літературно-біографічному матеріалі автор дисертації з'ясовує передумови визначальної для М.Драй-Хмари естетики трагізму, простежує логіку розвитку його художньої свідомості від оспівування “священних орифламів революційної весни” до репрезентації трагічного світовідчуття. У роботі наводяться аргументи (поезії, наукові праці, популярні лекції, спогади сучасників, щоденникові нотатки), що свідчать про відданість поета ідеї піднесення національної свідомості народу, а також про його особисту діяльну участь у сфері розвитку української культури.

Художній світ, поетичні уявлення М.Драй-Хмари концентруються навколо ідеї міцної України-держави. Значна частина його віршів перейнята громадянським пафосом, пристрастю й болем за народну трагедію та нереалізовані “бірюзові” мрії про революційне оновлення рідної землі. Творче мислення поета сягає джерел буття нації, її генокоду. Чимало творів (сонети “Київ”, “Поділ”, “Чернігів”; поема “Поворот” та ін.) у свідомості читача викликають виразні асоціації, візії, що співвідносяться з ментальністю українського народу. Глибоко патріотичні ідеї поет виражає у відповідній символіці, у своєрідних архетипах і специфічному хронотопі, у фольклорній закоріненості творів, підпорядковуючи їм і численні ресурси авторського образного самовираження (світла кольористика, синкретичні образи, оптимістичний пафос), що також мають національну барву.

Сублімуючи ідеї національно-культурної та державної єдності, М.Драй-Хмара формує концепцію, ідейно близьку до етико-естетичних пріоритетів української барокової доби з її приматом культури та високого поцінування людської особистості. В умовах пожовтневої трагедії він схиляється до моделі власного художнього світу, виразно антитетичного світові, у якому домінують трагічні тональності доби.

В атмосфері художніх творів М.Драй-Хмари другої половини 20-х років чітко відстежуємо соціальну драму (поема “Поворот”, вірші “Від болю серце скорчилось і в'яне...”, “І знов як перший чоловік...”). У дисертації доводиться, що поруч із віршами Т.Осьмачки, Є.Плужника, П.Тичини, Д.Фальківського, “трагічні” поезії М.Драй-Хмари репрезентують певну ідейно-естетичну тенденцію в українській літературі. За всієї змістово-формотворчої подібності трагічних візій означеного кола авторів очевидними постають індивідуально-авторські особливості відтворення атмосфери трагічного: М.Драй-Хмара, на відміну од Є.Плужника й Т.Осьмачки, володів здатністю переплавляти трагізм у питомий віталізм, імплікований у наскрізних образах-символах, що нерідко мають архетипну генезу. Трагічний колорит М.Драй-Хмари визначається не так домінуванням у його художній свідомості естетичної категорії трагічного, як причинами суспільного порядку. Суспільний та моральний занепад у країні визначив трагічний пафос багатьох творів поета, різних тематично й різночасових.

Кульмінаційною нотою трагічного світовідчуття й світорозуміння М.Драй-Хмари стала поема “Поворот” (1922-1927), у якій автор виступив з позицій послідовного гуманізму в художньому осмисленні трагічної історії народу. Могутній архетипний образ України-страдниці на перехрестях трагічної історії - одна із стрижневих ідейних домінант твору. Поет розгортає цілісну картину трагічної вселенської містерії, сягаючи великої емоційної сили зображення (“скроплена святою кров'ю земля”, “занедбаний убогий край” і под.). Україна в М.Драй-Хмари – поняття не географічне, навіть не ментальне. Вона межує з вічними істинами (“життя” – “смерть”, “добро” – “зло”) і функціонує на прузі світобудови. Тема України, що звучить у поета “трагічно і благословляюче” (В.Іванисенко), художньо реалізована в образах різної семантичної наснаженості – від чуттєво-конкретних до символічно-абстрактних. Художній простір поеми не просто відтворює конкретні локуси простору реального (“шлях перехресний”, “степи без краю”, “могила страшна”), а співвідноситься з важливою референтною зоною – субстанційним духом нації.

У розділі характеризується метрична архітектоніка поеми, її версифікаційні особливості (білий вірш, що чергується із стилізованими народними піснями), які дають можливість авторові розгорнути свою оповідь у пластично-епічну панораму всенародного горя. Вирізняються стрижневі символічні образи: “кров” (“спливає кров'ю степ”), “сльози” (“срібні сльози”), “туга” (“крила туги”). Поема “Поворот” детально аналізується в контексті трагічних поем 20-х років (“Галілей” Є.Плужника, “Сліпці” М.Бажана).

У руслі трагізму розглядаються і переклади М.Драй-Хмари кінця 30-х років, вирізняється функціонування в його перекладацькій практиці першотворів громадянської проблематики, перенесення ним в українську культуру визвольно-патріотичних мотивів інших літератур (поезії М.Богдановича, М.Лермонтова, Корб'єра, Клоделя, руни “Калевали” та ін.). Важливою ознакою світовідчуття М.Драй-Хмари стало екзистенційне переживання ним болючих проблем трагічної сучасності, що й зумовило активне функціонування в його творчості громадянських рефлексій та наскрізного трагічного пафосу, котрий в інтерпретації автора акцентується орієнтацією на загальнолюдські вартості.

У другому підрозділі – “Утвердження ідеї гармонійного універсуму” – досліджується естетична категорія гармонійного, яка у творчості М.Драй-Хмари виступає своєрідним обертоном “трагічного”, існуючи переважно у сфері уявного (кращого) світу й резонуючи з проблемами естетичного осягнення вищого сенсу буття. Типодиференціальні ознаки естетичної системи поета виводяться автором дисертації із засадничої домінантної ідеї гармонійного світоустрою з її настановою на нероздільну єдність людини й прадавньої природи, майже язичницьке оновлення буття.

Аналіз текстів М.Драй-Хмари засвідчує, що його естетична концепція має міфологічне коріння, а поетична творчість є яскравим прикладом включення в національну художньо-міфософську традицію. У ній творчо зреалізовано ознаки національної ментальності, актуалізовано основні аспекти “філософії серця”, сформульовані Г.Сковородою та розгорнуті подальшими українськими філософами (П.Юркевич, Д.Чижевський та ін.). Художнє осмислення основ буття в М.Драй-Хмари пов'язане з кордоцентричним пафосом, сковородинівською ідеєю екогармонії (“…з серця в серце наллю я пісень, - / хай і в них блакитніє новий, / осяйний, безсмертний день!”), що спричинилося до функціонування в його поетиці чуттєвої сфери (звідси – потужний ліричний струмінь), що зумовило її пов'язаність з міфологічною свідомістю, визначило антропоцентричне розуміння (а відтак – і відтворення) буття, своєрідні риси ідеального світогляду, певну сакралізацію зображуваної реальності.

Індивідуально-авторська міфотворчість М.Драй-Хмари стилістично співіснує в річищі національної міфософської мистецької традиції, заснованої на актуалізації окремих архетипів і міфологем, що сягають як поганської, так і християнської доби. Вони структурують і сакралізують художній простір багатьох творів поета, виступаючи універсальними моделюючими праобразами, фундаментальними філософськими категоріями. Для філософсько-естетичної системи М.Драй-Хмари ціннісно визначальною є міфологема сонця, котра моделює гармонійність світу і потверджує віталістичну концепцію буття в ліриці поета. Космос його міфопоетичного універсуму центрований стосовно сонця і поліцентричний щодо астральних міфологем, які відповідають нічним небесним світилам (місяць, зорі), котрі відтворюють найдавніші світоглядні архетипи українців. Особливу смислову функцію виконують у структурі його текстів “сонячні” тропи, синонімічний ряд яких доволі розмаїтий і оригінальний: “сонцем заквітчались сни”, “сонце золоте”, “сонце, як затертий злот”, “пустило сонце гострі жала”, “від болю сонце скорчилось і в'яне” і под. Обожнення сонця (“сонце, наче мати”, “сонце добре”) зближує М.Драй-Хмару з представниками української міфософської традиції (найперше – П.Тичиною, В.Свідзинським, Б.-І.Антоничем).

Особливо переконливо відбилися в поезії М.Драй-Хмари пасіонарна енергія слова та сковородинівські ідеї про життєдайні сили природи. У його творчості домінує емоційний струмінь життєпізнання і життєславлення (“Я славлю злотокосу осінь…”, “І синявою молодою сповняється ущерть душа…”, “І співає підо мною очервонена земля” та ін.). Поет утверджує життя, його динаміку, рух, зростання. У цьому сенсі безсумнівно символічною є й назва збірки “Проростень”, у художній палітрі якої переважають світлі тони. М.Драй-Хмара, як і Г.Сковорода, надає світлодайного та життєславного значення білому кольору, а також золотому як його змістовому варіантові. Услід за Г.Сковородою, він засвоює праслов'янську міфопоетичну модель зв'язку кольору зі світлом і вогнем. Ці константні для поета кольори переважно мають семантику оновлення, життєствердження: “На горі розцвітає яблуня, / розцвітає білим шатром”; “Колись гула тут татарва, / тепер золотокрилі бджоли”; “…а з неба, де горять ясні блавати, / спливає золотиста мушмала” й под. Важливе змістове навантаження несе також синій колір і його семантичні різновиди (голубий, блакитний). Зберігаючи дохристиянську символіку кольору (у міфопоетичній свідомості українського народу існувала стала відповідність між синім кольором і землею), М.Драй-Хмара значно розширює його контекстуальні рамки. Окрім позначення власне землі (“сині гори”, “сині береги”, “гори фіалкові”, “синіють кучергани” та ін.), колір використовується ним і в інших значеннях: прямому (“блакитноокий”, “голубий глек”, “голуба намітка”, “синій льон”, “квітка блакитна”) та переносному (“синява молода”, “голубе вино”, “блакитний виднокруг”, “синя зоря”). Цей доволі багатий семантичний ряд синьої барви символізує в поета світлу мрію, нескінченність Всесвіту.

М.Драй-Хмара рідко подає розгорнуті міфологічні ландшафти. Його міфопоетична система структурована за посередництвом традиційних світових начал і бінарних опозицій (“білий іній” – “чорні нарти”; “степ” – “тайга”; “воля” – “неволя”, “слава” – “неслава” та ін.). Нерідко це фундаментальні семантичні опозиції, пов'язані з першоосновами буття. Серед них найтривкішою є антитеза “день – ніч”, яка бере свій початок ще з періоду міфологічних уявлень і переважно співіснує в силовому полі антиномії “життя – смерть”. Найуживаніша бінарна опозиція “день – ніч” використовується М.Драй-Хмарою не тільки для метафоричного вираження філософсько-художньої концепції буття, а й зазвичай для утвердження одвічного ритму буття, що знакує плин часу (“Стогнала ніч. Вже гострі глиці / проколювали більма дня”). Очевидно, що поет ішов за національною традицією української класики (згадати б Т.Шевченка: “І день іде, і ніч іде…”; “Минають дні, минають ночі…”).

Особливу роль (смислову й естетичну) відводить М.Драй-Хмара вдало дібраним міфологемам язичницько-християнської етимології: “зоря” (“зорі золоті”, “зоряла, як синя зоря, з висот”, “криниць віястих мерехтливі зорі”); “пісня” (“голос вітряних пісень”, “лунають горді і сумні пісні”, “пісня-посестра”), “дорога” та її семантичні різновиди – “шлях”, “путь”, “стежка” (“на останній дорозі”, “всесвітній шлях”, “виходь на путь сувору і тверезу”).

Доволі часто М.Драй-Хмара вживає ментальні архетипи історіософської домінантної семантики: “степ” як часопросторова екзистенція національного буття (“степ широкий”, “степ-побратим”, “моя вітчизна степ”), “могила” як еквівалент національного скаліченого світу (“горби смарагдових могил”, “могили, древні дідугани”, “тяжить Могила Чорна над тобою”), “руїна” як знак трагічної доби (“руїна, скрізь руїна”). Архетипи історіософського змісту трапляються в його творах, зазвичай драматизуючи їхній зміст. У поемі “Поворот” вони буквально інтегрують художній простір тексту (“степи, / степи / без краю”).

Архаїзований з допомогою мови (“жерці”, “рам'я”, “кмет” і под.), давніших міфологем, поетичний рельєф М.Драй-Хмари становить художню структуру, зорієнтовану на міф і реальність водночас. В окремих випадках конкретність перетворюється ним на містифіковану абстрактність, своєрідний сюрреалістичний еквівалент. Ця онтологічна “заміна” відбувається на основі дорефлектної реакції на дійсність. Деякі вірші поета переконують, що його інтелектуально-екстатичне осягнення буття межує з підсвідомим пізнанням. У таких творах, як “На смерканні”, “Накинув вечір голубу намітку”, “Зоріти ніч і бути з вами”, панує “відсвіт таємничості життя”, засвідчуючи його близькість до поетики сюрреалізму.

Творча фантазія М.Драй-Хмари нерідко моделює нові картини буття, розсуваючи його часово-просторові межі. Художня інформативність текстів у цьому разі створюється шляхом естетичного опрацювання матеріалу сновидінь. Сон (ілюзія) ліричного героя зображується поетом як реальність і знову ж таки є засобом утвердження ідеї гармонії світу, що домінує в його філософській системі (“Мені сниться: я знов в Поділах, / на гарячій землі лежу...”). Трансценденція “перехід у позамежне, ноуменальне” (В.Ерн) суттєво розширює межі відтворення світу. Моделюючи інобуття, поет відбиває потребу вийти поза окреслене коло трагізму, абстрагуватись від простору повсякденного довкілля. З цієї причини він абсолютно свідомо показує світ як єдиний універсум, демонструючи яскравий взірець ментальної діяльності, означений дослідниками як міфологічний.

У філософсько-естетичній системі М.Драй-Хмари вагоме місце належить глибинному усвідомленню єдності національного й загальнолюдського. Поет утверджує незаперечно значуще в людському існуванні, питомі гуманістичні буттєві істини. Гостро реагуючи на об'єктивні драматичні реалії, він подає цілий пласт громадянських рефлексій, нерідко вдається до використання міфу як одного з найоптимальніших засобів втілення ідеї гармонійного світоустрою, вираження національно-культурних вартостей і вічних начал буття.

Четвертий розділ - “Синкретизм поетичного стилю” - присвячено розглядові проблеми стильової поліфонії поета. Автор дисертації доводить, що художньому мисленню М.Драй-Хмари властивий стильовий синкретизм. Поет став виразником мистецької манери, що має синтетичну природу, становить органічний симбіоз чинників різних стильових моделей. У його художній системі переплітаються в складних взаємозв'язках та співвідношеннях якості кількох течій та стилів, що становлять динамічну інтегровану цілісність.

У поетичній системі М.Драй-Хмари наявні однаковою мірою статика і динаміка, настанова на об'єктивність відображуваного і водночас сильний ліричний струмінь та висока емоційність вислову, раціональний тип художнього мислення та ірраціональна стихія, тверді канонічні форми й авангардистські строфічні сполуки. Сталими ознаками поетики М.Драй-Хмари є пластичність образу, що характеризує естетичну парадигму неокласицизму, і водночас поліасоціативність, багатоплановість, типові для символізму. Його естетична система була відкритою як для засвоєння естетичних новацій, так і для збереження традиційних способів художнього моделювання світу. Перебуваючи під сильним впливом характерної для доби тенденції відтворення чуттєвої сфери, злиття автора і героя, “я” та “іншого” (М.Бахтін), поет досить активно випробовував різні форми вираження авторської свідомості: від “рольової лірики” до завуальованого окреслення ліричної особистості через наскрізні коди, образи-символи (“Я побачив тебе з трамваю”, “Долі своєї я не кляну…” та ін.).

Домінуючий світ природи засвідчує ще одну важливу сутнісну деталь стильової манери М.Драй-Хмари. В окремих пейзажних замальовках (етюдах) спостерігаємо еволюцію художнього розвитку від фольклорної традиції через символізм до експресіоністичної поетики. Йдеться, таким чином, про очевидну стильову поліфонію, синкретизм концептуальних граней кількох стильових систем, що й визначило індивідуально-своєрідні зображувально-виражальні принципи й художні засоби поета, іманентні ключові мотиви, проблемно-тематичні шари лірики, жанротворчі засади й образну структуру його творчості.

Тип світовідчуття М.Драй-Хмари зумовив активне реагування на вузлові проблеми сучасної дійсності, а відтак - освоєння жанрово-родових різновидів громадянської лірики, що характеризується масштабністю художніх узагальнень. Його творчість позначена гострою реакцією на явища суспільного порядку, властивою представникам українського символізму. Водночас М.Драй-Хмара перебував під впливом і європейського символізму. Особливий інтерес у цьому контексті викликає його зацікавленість Бодлером. Він приймав в естетичній концепції французького символіста засновану на “відповідностях” таїну живої природи (один з кращих перекладів сонета “Відповідності” Бодлера українською мовою належить М.Драй-Хмарі). Фіксуємо інтерес українського поета і до постаті Верлена. Багато важив для нього і авторитет П.Тичини, який в українській символістській поезії був одним з наймузикальніших ліриків. Поетиці неокласика властива надчутливість до сонорики слова, функціонування музично-звукових образів, передача відчуття світу через семантику мови, активно вживані музичні тропи (“гуділи вітрові гобої”, “земля, як мідь дзвенить і лине д'горі”, “струмки рокотять яром” і под.).

Художня практика М.Драй-Хмари переконує, що його фонічне інструментування як органічна ознака індивідуальної манери не ідентифікується із самоцінним естетизмом французьких і російських символістів (Верлен: “Насамперед музика”; А.Бєлий: “Музика - скелет поезії”). Поет синтезував європейський художній досвід з національною літературною традицією. У цьому сенсі символізм був сприйнятий ним радше як художній метод, аніж як мистецький світогляд.

Попри очевидні стильові нашарування, у поетиці М.Драй-Хмари домінує тенденція до класичності. Стильовий рельєф його творчості, мистецько-філософські візії, жанрово-структурна архітектоніка, своєрідні версифікаційні сполуки, мовно-стилістичні особливості засвідчують тяжіння до нормативної поетики. Неокласик свідомо й виважено працює над піднесенням естетичної краси художнього слова, над розкриттям його образотворчо-живописної природи, інтелектуального магнетизму, функціонально багатої полісемії почуттів, з одного боку, і точності, граничної вивіреності - з іншого. Уникаючи зовнішніх ефектів, гіпертрофованих емоцій та позірної екзотичності, поет в основному зосереджується на внутрішній експресивності слова-образу. Істотно й те, що він інтенсивно збагачував українську літературну мову, вводив до її активу раритетну лексику (проростень, відгулець, басань, свічадо), а також творив власне авторські неологізми (розливотуга, буйноквіти). Специфічна лексика позитивно вплинула на образно-емоційний лад його творів. Свої погляди на високу вагу слова поет розкриває в багатьох віршах (“Я світ увесь сприймаю оком…”, “Поетові”, “Спустившися на саме дно копальні…”, “Виходь на путь сувору і тверезу…” та ін.).

Співвіднесеність із естетичними засадами класицистів сприймалася М.Драй-Хмарою як вияв високої художньої досконалості. Що ж до формальної дисципліни творів, то він, порівняно з іншими київськими неокласиками, не завжди дотримувався “пластичної симетрії” поетичних форм. Заглиблюючись у сферу ритмічної побудови вірша, М.Драй-Хмара у своїй творчій практиці розкривав потенційні можливості різних віршових структур, надаючи їм виняткової гнучкості й виразності. Він, як і П.Филипович, доволі сміливо використовував модерні строфічні різновиди, потверджуючи таким чином відкритість своєї поетики новим естетичним віянням часу. У його строфічному “репертуарі” трапляється дольник (“На побережжі”), білий вірш (фрагменти поеми “Поворот”), верлібр (“Ще губи кам'яні...”).

Істотні узагальнюючі тези щодо естетичних засад поетичної творчості М.Драй-Хмари, визначальних рис його стилю стосуються особливої уваги до естетичного рівня вірша, філігранного слова і форми, вишуканої рими. Тож закономірно, що кожен з рецензентів збірки “Проростень” говорить про “гурманство” її автора щодо форми, вирізняючи “вишуканість рим” та “обточеність вірша”. У єдиній прижиттєвій збірці “Проростень” немає жодного сонета. Ця канонічна форма з'явилася в творчій біографії М.Драй-Хмари аж наприкінці 20-х років. Більшість сонетів поета представляють кращу частину його спадщини. У цьому ряду – “Лебеді”, “Вікторія королівська”, “Київ”, “Кам'янець”, “Чудо”, “Чернігів”. Він, як і М.Зеров, поповнював свій сонетарій перекладами з європейської літератури (“Поетові” О.Пушкіна, “Вінок” М.Богдановича, “Відповідності” Бодлера, “Сонет” Малларме, “Сонет” Верлена та ін.).

Стильовою ознакою творчості М.Драй-Хмари, як і всіх неокласиків, виступає онтологічно важлива ідея спадкоємності культур, з якою пов'язана художня інтерпретація національної історії як образу мистецької традиції. Культурно-історичні сюжети творів поета співвідносяться із віршами відповідної тематики інших неокласиків, утворюючи завершену контекстуальну ідейно-художню цілісність (“Ріг Вернигори”, “Сон Святослава”, “Князь Ігор” М.Зерова, “Володимир Мономах”, “Минула ніч тривожно і безславно” П.Филиповича, “Запорозька могила” М.Рильського, “Символ”, “Володимир”, “Софія” О.Бургардта).

Зазначені стильові ознаки існували в творчій практиці М.Драй-Хмари в тісних взаємозв'язках і взаємопереплетеннях, діставши у його художній свідомості індивідуальну інтерпретацію.

У висновках дисертації узагальнено результати спостережень над структурно-функціональними особливостями естетичної системи М.Драй-Хмари, котра явила собою індивідуально-творчу змістово-формальну субстанцію і засвідчила утвердження поетом власної філософсько-мистецької автономності.

Перебуваючи в типологічних співвідношеннях і взаємозалежностях з філософсько-естетичними тенденціями доби, будучи генетично пов'язаною з естетико-художніми системами попередніх літературних епох, естетична система М.Драй-Хмари успадкувала національні та європейські мистецько-філософські традиції, увібравши водночас ознаки найновіших модерних літературних віянь. Їй притаманна генетична пов'язаність з естетикою символізму в його різноманітних модифікаціях та архетипом художнього мислення, структурованого нормативними поетиками різних історико-літературних епох.

Сутнісним ядром естетики М.Драй-Хмари виступає позірний естетизм і виразний інтелектуалізм. Ці системомоделюючі ознаки екзистенційно переживаються ним у всіх сферах його продуктивної діяльності (поетичній творчості, перекладацтві, науковій праці), спрямованої на формування образу національної культури в її органічному зв'язку з європейським духовним світом.

М.Драй-Хмара творчо реалізував філософсько-естетичну систему, сформовану як синтетичний образ провідних літературних моделей українського та європейського художнього процесу початку ХХ століття. Будучи типологічно близьким до естетичних принципів неокласицизму і символізму, він, проте, утвердив власну індивідуально-творчу манеру. В художній системі поета імпліцитно присутні оригінально-авторські ознаки структурно-функціональних рівнів поетики, наскрізні системовизначальні політогенні та міфогенні символи, зумовлені індивідуальними прикметами його художньої свідомості, своєрідним типом світовідчуття й світовідтворення.

Відзначаємо особливу увагу М.Драй-Хмари до естетичних вартостей творів, вимогу до незаангажованості мистецтва слова, його творення за законами краси та художньої довершеності. Відстежуємо у творчості поета і рефлексії громадянського порядку й наскрізні “трансформації” картин зовнішнього світу, зумовлені екзистенційним переживанням болючих проблем трагічної дійсності. Образний світ М.Драй-Хмари, його поетичні уявлення концентруються довкола націотворчих ідей, що й зумовило специфіку домінантних політогенних художніх символів, котрі мають переважно архетипну генезу, а також утвердження хронотопу трагічної дійсності, зумовленого чинниками суспільного порядку.

Визначальний для М.Драй-Хмари трагічний колорит постає у внутрішній