Запорізький державний університет

Тарасова Олена Володимирівна

УДК: 82.091 “16/19”

ЕВОЛЮЦІЯ ХУДОЖНЬОЇ РЕЦЕПЦІЇ ОБРАЗУ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ

В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХVІІ – ХХ СТОЛІТЬ

Спеціальність 10.01.01. – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Запоріжжя – 2002

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Центрі українознавства науково-дослідної частини Київського національного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Конончук Михайло Миколайович

доцент кафедри історії української літератури і шевченкознавства

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Гуляк Анатолій Борисович

професор Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова

кандидат філологічних наук, доцент

Ткаченко Олена Григорівна

доцент, завідувач кафедри української та зарубіжної філології

Сумського державного університету

Провідна установа: Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова,

кафедра української літератури

Захист відбудеться 12.04.2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.02 при Запорізькому державному університеті (69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус 2, філологічний факультет, аудиторія 230)

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Запорізького державного університету (69063, м.Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус 2)

Автореферат розіслано 11.03.2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент Т.В.Хом’як

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Гетьманування Мазепи стало добою політичного, економічного та культурного відродження країни, його діяльність була спрямована на об’єднання українських земель. Завдяки гнучкій політиці він зміцнив свою владу й позиції в Україні й за кордоном. Талант мудрого дипломата допоміг йому підтримувати дружні стосунки з Петром І, одночасно вести переговори зі Станіславом Лещинським і Карлом ХІІ, вирішуючи долю незалежності України.

Гетьман Іван Мазепа (20.03.1639-22.08.1709) був людиною високої освіти й культури, багато подорожував, володів кількома іноземними мовами, сучасники визнавали його надзвичайний дар причаровувати до себе людей.

Державник європейського масштабу, талановитий політик, меценат, освічена особистість, людина трагічної долі й складного характеру - таким увійшов гетьман Мазепа в історію та художню літературу. Особистість гетьмана стала невичерпним джерелом для художників, музикантів, письменників різних часів і народів. До постаті гетьмана Мазепи зверталися представники літератур різних країн - англійці й французи, німці й поляки, росіяни й українці, починаючи ще за його життя й до наших днів. Отже, актуальність нашої роботи полягає у недослідженості проблеми еволюції образу гетьмана Мазепи в українській літературі й потребі з’ясування співвідношення історичної та художньої правди; по-друге, у важливості переоцінки історичних творів про гетьмана Мазепу, а також у необхідності впровадження в активний літературний обіг тих творів, що через ідеологічні причини не розглядалися; по-третє, у необхідності піднесення національної свідомості народу незалежної України, про свободу якої завжди дбав Іван Мазепа; по-четверте, у значущості постаті гетьмана Мазепи для історії українського народу.

Ступінь наукової розробки проблеми. До постаті Івана Мазепи протягом століть звертались як історики, так і літератори, по-різному оцінюючи його діяльність. Історіографічну мазепіану класифікуємо таким чином: дисертації ; монографії як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, присвячені гетьманові Мазепі; історичні праці, гетьманування Мазепи у яких розглядається як частина історико-політичного процесу розвитку суспільства; збірники, присвячені Мазепі; окремі дослідження, що розглядають певний період біографії Мазепи

Мета нашої роботи спрямована на встановлення етапів еволюції художньої рецепції образу гетьмана Івана Мазепи на тлі історико-літературного процесу ХVІІ - ХХ ст. в Україні. У дослідженні здійснена спроба переосмислення постаті гетьмана Мазепи в контексті українознавства. Поставлена мета передбачає розв’язання завдань: провести бібліографічну роботу щодо виявлення художніх творів української та зарубіжної літератури, присвячених гетьманові Мазепі; провести архівну роботу з метою пошуку невідомих рукописів художніх творів про І.Мазепу; з’ясувати теоретичні питання, пов’язані з функціонуванням традиційного літературного образу в літературі; виявити особливості трансформації історичної правди в художню, визначити роль і місце домислу і вимислу в процесі осмислення письменниками історичного матеріалу; дослідити етапи еволюції традиційного образу Мазепи в українській та зарубіжній літературах ХVІІ - ХХ ст.; розкрити постать І.Мазепи в контексті історії України кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. ст.

Методологічну основу дослідження складають праці вітчизняних і зарубіжних літературознавців, зокрема, розробки теорії традиційного образу А.Волкова, А.Нямцу, О.Червінської, М.Шевчук та ін.; дослідження питання трансформації історичної правди в художню М.Ільницького, Б.Мельничука, В.Полтавчука; студії з історії та теорії літератури О.Білецького, Д.Донцова, С.Єфремова, М.Жулинського, Г.Клочека, М.Наєнка, А.Ткаченка, Д.Чижевського. Для встановлення біографії гетьмана Мазепи та суспільно-політичної ситуації, яка склалася в Україні у другій половині ХVІІ – на початку ХVІІІ ст.ст., застосовуються праці істориків О.Апанович, М.Аркаса, О.Оглобліна, В.Смолія, О.Субтельного, Н.Яковенко.

Специфіка дісліджуваної проблеми вимагає застосування синтетичного методу дослідження художнього масиву української та зарубіжної літератури про гетьмана І.Мазепу. У роботі використовуються методи історико-літературного та жанрово-стилістичного аналізу, елементи біографічного, а також порівняльний метод при дослідженні рецепції художнього образу гетьмана.

Об’єктом дослідження обираємо історичні документи та джерела, монографії; художні тексти давньої літератури; української літератури ХІХ ст., як відомі, так і недруковані або вилучені з активного літературного процесу; архівні та рукописні матеріали; твори представників новітньої літератури.

Предметом дослідження є проблема еволюції художньої рецепції образу гетьмана Івана Мазепи в контексті української та світової літератури ХVІІ - ХХ ст.

Новизна роботи полягає у тому, що постать гетьмана Івана Мазепи вперше розглядається як традиційний образ української й світової літератури. У роботі здійснено аналіз художньої мазепіани, виявлено етапи еволюції художньої рецепції образу Мазепи на тлі літературного процесу ХVІІ-ХХст.

Зв’язок з науковими планами, програмами, темами. Дослідження виконано у рамках програми Центру українознавства науково-дослідної частини Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націотворчих концепцій”.

Практична значимість одержаних результатів Основні положення роботи можуть бути використаними у подальшому осмисленні діяльності видатних історичних осіб; для викладання курсів історії української і світової літератур, спецкурсів та семінарів викладачами шкіл та вузів; студентами під час написання курсових і дипломних робіт.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідалися автором на щорічних звітних конференціях Інституту Українознавства; на міжнародних наукових конференціях: “Україна, українці, українознавство ХХ ст. у джерелах і документах” (22-23 жовтня 1998 р., Київ), “Україна, українці, українознавство на межі тисячоліть” (14-15 жовтня 1999 р., Київ); “Документалістика на зламі тисячоліть: проблеми теорії та історії” (26-27 квітня 2001 р., Луганськ); наукових конференціях філологічного факультету Київського університету: “Дискурс сучасної історичної романістики: поетика жанру” (19 листопада 1999 р., Київ), “Перша наукова шевченківська конференція викладачів та студентів філологічного факультету” (9 березня 2000 р., Київ); всеукраїнських конференціях: науковій “Поетика художнього твору” (12-14 жовтня 2000 р., Запоріжжя); науково-практичній “Українознавство в системі вищої освіти: стан і перспективи” (2-3 березня 2001 р., Київ); науково-теоретичній “Українська література в контексті світової літератури” (21-23 травня 2001 р., Одеса); лекції студентам-філологам у рамках спецкурсу наукового керівника. Дисертацію було обговорено на засіданні Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Результати досліджуваної проблеми відображені у 9 статтях

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та бібліографії. Обсяг роботи - 188 сторінок, із них 165 сторінок основного тексту, бібліографія складається з 312 позиції і подана на 23 сторінках.

ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У Вступі обгрунтовується вибір теми, її актуальність та наукова новизна, визначається мета, завдання та методи дослідження, його предмет та об’єкт, окреслюється зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, розкривається сфера практичного використання роботи, подається інформація про апробацію та публікації результатів дослідження.

У розділі 1 “Гетьман Іван Мазепа як традиційний образ української і світової літератури” розглянуто історію та теорію питання. Літературознавчі студії, що досліджували художній образ Мазепи, торкалися в основному окремих аспектів або присвячені аналізу певного твору про гетьмана.

Ґрунтовним дослідженням трактування образу українського гетьмана в німецьких, австрійських, швейцарських, французьких, англійських, шведських періодичних виданнях, спогадах сучасників, звітах дипломатів є монографія Т. Мацьківа “Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах (1687-1709)”. Комплексний аналіз і класифікацію міфів та легенд про життя й діяльність Івана Мазепи здійснив С.Павленко.

Відзначається мазепіана і галереєю історико-публіцистичних портретів (І.Борщака, В.Будзиновського, М.Костомарова, Є.Маланюка та інших), які переважно характеризували суспільно-політичну діяльність гетьмана.

Дослідженням трактування образу Мазепи в західноєвропейській літературі займалися, наприклад, А. Волков, А. Господин, Д.Донцов, О.Мішуков, В.Матвіїшин. Образ гетьмана Мазепи в українській художній літературі висвітлено у численних статтях (наприклад, В.Марочкіна, В.Шевчука), рецензіях на окремі твори, присвячені Мазепі (наприклад, С.Гальченка, П.Киричка). Відомі й дослідження функціонування образу гетьмана Мазепи у фольклорі (В.Каллаша, С.Щеглової).

Перша спроба комплексного аналізу образу гетьмана Мазепи здійснена М.Коноваловою. У дослідженні зібрано чимало фактографічного матеріалу, акцент зроблено на дослідженні фольклорного образу гетьмана, який протиставляється образу Семена Палія.

У другій частині розділу простежено етапи становлення теорії традиційних образів. Літературні взаємозв’язки й взаємодії здійснюються у найрізноманітніших умовах і формах, серед яких – традиційні мотиви, сюжети і образи. До повторюваних сюжетів вперше звернувся Арістотель, який називав інтерпретацію міфологічних фабул передумовою мистецької якості твору. У цьому ж напрямку працювали Горацій, Н.Буало, Г.Е.Лессінг, останній підійшов до традиційних сюжетів з теоретичної точки зору.

Розробка теорії у ХІХ ст. відбувалася внаслідок порівняння фольклору та середньовічної літератури. (у дослідженнях Т.Бенфея,Ф.Буслаєва, братів Грімм, В.Міллера,О.Пипіна).

Нові кроки на шляху розробки теорії традиційних сюжетів зроблені вже на початку ХХ ст. (30-ті рр.) з виникненням у російському літературознавстві історико-типологічної школи. Прихильники цієї школи (В.Жирмунський, Є.Мелетинський, В.Пропп) виходили зі спільних закономірностей суспільного розвитку різних країн, з типології культури, побуту й народної творчості. Зв’язки й типологічні подібності простежувалися в сюжетах, жанрах, образах.

Теоретичні розробки функціонування й рецепції традиційних структур дозволяють у ХХ ст. оформитися самостійному розділу літературознавства (у працях А.Волкова, І.Нусінова та інших). Якщо раніше дослідження традиційних образів базувалося на розгляді специфіки трансформації окремого образу в окремому, конкретному творі, то у ХХ ст. виникла необхідність системного аналізу функціонування традиційних образів. Значний внесок у розвиток теорії традиційних образів зробили науковці Чернівецького університету (В.Антофійчук, Б.Бунчук, А.Волков, Ю.Гречанюк, А.Нямцу, О.В.Червінська та інші).

У розділі 2 “ Образ гетьмана Мазепи в контексті української літератури ХVІІ – ХVIII ст.” розглянуто історичний образ гетьмана Івана Мазепи та його художню рецепцію в українській та зарубіжній літературах. В означений період простежуємо два паралельні шляхи еволюції образу гетьмана Мазепи.

Відображення постаті гетьмана Мазепи в художньому творі почалося за його життя з панегіриків на честь роду, доброчинної діяльності "зиждителя храмів і скарбів духовних", військової звитяги.

Першим виступив вже через рік після отримaння Мaзепою булaви І. Орновський з книгою “Музa роксолaнськa про тріумфaльну слaву тa фортуну з гербових знaків пaнa І.Мaзепи” (1688). Пaнегіричний твір, нaписaний польською мовою з домішкaми лaтинських цитaт і віршів “Скaрбниці дорогого кaміння” вийшов 1693 р. у Чернігові, присвячений небожу Мaзепи Івaну Обідовському. Ці твори стали невід’ємною частиною загальнолітературного процесу ХVІІ – ХVІІІ ст.

Темою віршу “Куди, місяцю, роги ти сунеш, скажений!" (1689) Ст. Яворського є другий кримський похід російсько-українського війська на чолі з В.Голіциним та І.Мазепою. Ст. Яворський возвеличує гетьмaнa Мaзепу, його силу і слaву: “Сам Іван-бо під сонцем правічним панує, Що його зоря славна вождя знаменує, Додає до звитяжства великої сили, І турецькій він гідрі насипле могили”. Автор бажає успішного закінчення другого походу, оспівує герб Мaзепи і його військові перемоги нaд туркaми й тaтaрaми: “До звитяжного Криму, гнізда, войовниче Хай гербова, наш вожде, зоря тебе кличе, Хай сприяє учасно, нехай же так стане, Як тобі буде в волі, вельможний гетьмане”. Ст. Яворський називає Мазепу "вождем", "вельможним гетьманом", захоплюється його звитягою й силою, що свідчить про позитивне ставлення до історичної особи.

Не претендуємо нa вичерпність інформaції про похвaльні вірші І.Мaзепі, було їх більше, aле основну тенденцію виділити можемо: гетьмaнa слaвили як полководця, меценaтa, мудрого керівникa укрaїнської держaви. Віршів, у яких засуджуються дії Мaзепи зa цей період не знaємо.

Початок XVІІІ ст. означений змінами у розташуванні сил на політичній арені. Полтавська битва принесла перемогу Петрові І й поразку українсько-шведському союзу, крах волелюбним прагненням Мазепи. Вчорашні прибічники гетьмана, серед яких Ст.Яворський, Ф.Прокопович, таврують його клеймом "зрадник" й стають апологетами царя. За іронією долі анафему гетьманові виголошує Ст.Яворський. Треба віддати належне Ст.Яворському за те, що він згадує в "Слові" гетьманову доброчинність. Та, надаючи гетьманові другорядну роль, ("…гетман в малой России была то денница, сияющая на российском небе. Государь – солнце, гетман - денница" називає його "изменником", "Іудою", "перекидчиком", "явственным вором". Двадцять років Мазепа був вірним слугою Петра, його вассалом ("…Изменник нынешний был у государя своего якоже зенница ока, назирающего прадедного его государства достояние, - был якоже рука, кормило малыя России, управляющая, - был якоже нога, на нейже тело российское подтверждающее…", а коли вирішив здобути незалежність для свого народу, став ворогом і вигнанцем.

Іванові Мазепі присвячено й драму "Володимир" (1705) Ф. Прокоповича (1681–1736). Трагедокомедія була поставлена на сцені 3 липня 1705 р. на честь відвідин Мазепою Києво-Могилянської академії. Мазепі присвячено і "Пролог к слушателям", де Прокопович називає гетьмана хранителем традицій Володимира, володарем "дому", тобто академії, яка була спадкоємницею ідей великого князя: Фінал драми - панегірик на честь Івана Мазепи, та інших визначних діячів доби (київського митрополита В.Ясинського, С.Яворського), відзначається звеличенням гетьмана як великого полководця, вказує на його заслуги перед академією, на опікування гетьманом Києво-Печерською Лаврою.

Національна ідея, виразником якої був гетьман Мазепа, знайшла вияв у козацько-старшинських літописах, найкращими серед яких є твори Г.Грабянки, Самовидця, С.Величка.

Найповніше образ гетьмана Мазепи представлено у літописному зображенні С. Величка. Поряд з біографічними даними та легендами літопис містить авторську оцінку особи гетьмана Мазепи, його державної політики. С.Величко спостерігав внутрішню політику в Україні за часів гетьманування Мазепи зсередини, бо служив 15 років у В.Кочубея (з 1690 р.), а до 1708 р. - у військовій канцелярії. Відтінок зневаги є у характеристиці Мазепи: "бойовий невістюх і макіавель", проте гетьман у літописі - мудрий політик. Він не байдужий до накопичення матеріальних цінностей, але щедро роздарював маєтки і скарби, чим забезпечував старшині певне положення у суспільстві. Віддає належне С.Величко й розумовим здібностям й освіченості Мазепи: "Вислухавши раніше в Києві риторику, відійшов до Польщі, де так само скінчив філософію …, через свою моторність та умілість був невзабарі поставлений Дорошенком ротмістром … усе виконував він вірно, охоче й справно, як людина розумна і вдатна у всіляких ділах".

Західноєвропейська література ХVІІІ ст., паралельно з українською, творить власний образ України, її історії, найяскравіших діячів політики й культури, серед яких – Іван Степанович Мазепа. Одним з перших висвітлив постать Мазепи Д.Дефо у публіцистичних творах “Історія війн Карла ХІІ” (1715) та “Неупережена історія Петра Олексійовича” (1723).

У зарубіжній літературі ХVІІІ ст. творення образу України та її гетьмана Мазепи базується здебільшого на художньому вимислі. Започаткував традицію змалювання романтичної пригоди з юнацьких років Мазепи Вольтер, переповівши в “Історії Карла ХІІ” пригоду, описану Пасеком. Він першим увів образ Мазепи до системи романтичних образів західноєвропейської літератури.

Український літературний процес ХVІІ - ХVІІІ ст. не був роз’єднаним із західноєвропейським, проте розвивався своїм шляхом, набуваючи національного характеру. Художня рецепція образу гетьмана протягом означеного періоду відбувалася у двох напрямках – позитивному й негативному. Панегірики (П.Орлика, Д.Туптала, Ст.Яворського), написані за життя гетьмана, вихваляли його доброчинну діяльність на користь церков і навчальних закладів, возвеличували Мазепу як начальника війська за Кримські походи, славили його рід і герб. Ганебні вірші цього періоду невідомі.

Після Полтавської битви літератори, слідом за царським урядом, причепили до імені гетьмана тавро “зрадник” й розпочали “змагання” у кількості й якості обурливих і лайливих епітетів на його адресу. Першим назвав “зрадником” Мазепу Ст.Яворський, який виголосив промову перед обрядом анафемування. Наступні аноніми й відомі літератори використовували гнівні тиради зі “Слова” колишнього апологета Мазепи й Петрових універсалів. Представники давньої літератури, які одночасно були громадськими діячами, змушені були звіряти свою творчість із суспільною ідеологією, часто на передній план висуваючи повчальну функцію літератури.

Творячи образи гетьманів, серед яких і Мазепа, літописці використовують документи доби, універсали гетьманів, народні перекази, літературні твори, власні спогади. Оцінки діяльності й особи І.Мазепи не однозначні, зібрані з різних джерел, тяжіють до всебічного висвітлення.

Розділ 3 “Постать Івана Мазепи на історико-літературному тлі ХІХ ст.” присвячено встановленню етапів еволюції образу гетьмана у новій українській літературі. В українській й зарубіжній літературах ХІХ ст. паралельно формувалися дві тенденції зображення історичної постаті гетьмана Мазепи. Обидві романтичні, але з різним ідейним наповненням.

Традицію зображення України та українського героя в західноєвропейській літературі продовжив Байрон. За основу англійський лірик узяв фрагмент з “Історії Карла ХІІ” Вольтера й створив поему “Мазепа” (1818). Образ Мазепи вибудуваний відповідно до романтичних канонів – ідеалізований герой, що перемагає труднощі, палкий коханець, “вродливий красень”. Сюжетною основою твору є сповідь Мазепи шведському королю про пригоди в юнацькі роки. Образна система поеми базується на трьох китах – дикий кінь, Україна, Мазепа, “скажений рух” навмання, крізь хащі, по степах й лісах безмежної країни є відправною точкою й основою твору.

На ідеологічних засадах базуються твори представників російської літератури (поема “Войнаровський” (1825) К.Рилєєва, “Полтава” О.Пушкіна).Романтичним є образ Мазепи у драмі польського письменника Ю.Словацького “Мазепа” (1840), твір представляє нам дві іпостасі майбутнього гетьмана – авантюрний коханець і лицар. Історичний образ гетьмана-патріота, який прагнув незалежності для своєї країни, створив П.Меріме у дослідженні “Українські козаки та їхні останні гетьмани” (1854). Псевдоісторичними, цікавими як факт звернення іноземців до української історії є твори Р.Готтшаля, Е.М.де Вогює, Д.Г.Пейна та ін.

Інтерес до постаті гетьмана Мазепи у ХІХ ст. зменшується, причин тому є кілька: віддаленість подій його гетьманування у часі, переслідування волелюбних прагнень народу, планомірне знищення навіть самої згадки про гетьмана. Проте постать Мазепи продовжує привертати увагу українських письменників, художній образ історичної особи зазнає певних модифікацій у порівнянні з давньою літературою .

Цікавим за ідейним задумом і композиційним втіленням є анонімний твір початку ХІХ ст. "Вопль Мазепи". Метою створення "Вопля" є зняття з Мазепи прокляття в ім’я християнської ідеї. Автор не виправдовує політичні кроки Мазепи, проте визнає за ним право, як і за будь-якою людиною, отримати прощення й спокій після смерті. Саме нетрадиційне звернення до теми, до постаті опального гетьмана, явне вказування на неправомірні дії Петра були революційними на той час.

У творчостi Т.Шевченка не знаходимо нi позитивної, нi негативної оцiнки гетьмана, лише декiлька згадок в контекстi подiй. До постаті гетьмана вперше звернувся Т.Шевченко під час співробітництва в Археологічній комісії (вересень – початок жовтня 1845 – квітень 1846), в яку його запросили як досвідченого художника й знавця фольклору та етнографії. Подорожуючи містами й селами України, Т.Шевченко описував архітектурні споруди й предмети побуту, серед яких немало знаходилося пов’язаних з іменем гетьмана Мазепи. У творчому доробку вперше iм’я Мазепи з’являється у поемi-мiстерiї “Великий льох”(1845). Т.Шевченко розмiрковує над сучасним i минулим України, в алегоричнiй формi розкриває трагедiю славного Батурина i засуджує колонізаторську полiтику Петра I. Подiї часiв гетьманування Мазепи обертаються навколо нього, але не торкаються безпосередньо. Поема “Iржавець” (1847) - перший твiр з написаних на засланнi на тему iсторичного минулого України. В основу його покладенi подiї 1708 - 1709 рокiв (зокрема, перехiд Мазепи i Гордiєнка до шведiв, Полтавська битва, руйнування Сiчi). Оповiдаючи про поразку в Полтавськiй битвi, поет пiдкреслює, що одностайнiсть у боротьбi за волю стала б запорукою перемоги: ” ...якби були Одностайне стали Та з фастiвським полковником Гетьмана єднали...”. У вiршi “Сон” (“Гори мої високiї...”) (1847) звучить мотив туги за козацькою волею, поруйнованою царями. Гнiвом сповненi звернення до гетьманiв, якi допустили царську сваволю на українськiй землi. Згадка про гетьмана Мазепу лише у рядках про Вознесенський собор (1695- 1700), про який писав Т.Шевченко в “Археологических заметках”(автор називає його мазепиним). У поемi ”Чернець” (1847) Т.Шевченко використовує вiдомi факти вiдходу запорожцiв вiд мирського життя й створює поетичний образ Семена Палiя. Звичайно, доля “ченця” Палiя трагiчна, поет спiвчуває йому, а Мазепа в поемi - лише привiд, мара, “сивий гетьман”. Звертається до постаті Мазепи Т.Шевченко й у російських повістях “Музыкант”(1854-1855), ”Близнецы”(1855-1856), але, знову ж таки, побіжно, лише у контексті певної історичної епохи.

Образ Мазепи як "визначного державного діяча й політика того часу " створив С.Руданський (1834-1874) в історичній поемі "Мазепа, гетьман український" (1860). Три частини поеми з різних боків розкривають його характер, зосереджуючи увагу на політичних подіях останніх років гетьманування. Використавши літературні та фольклорні джерела, С.Руданський створив історично достовірний, романтизований образ гетьмана Мазепи. Поет возвеличив патріота, який своє життя поклав за здобуття незалежності для своєї батьківщини й народу.

Фaбулу історичної дрaми зaхідноукрaїнського письменникa й композиторa С. Воробкевичa (1836-1903) склaдaє донос і стрaтa генерaльного судді Вaсиля Кочубея. Протистaвлення двох персонaжів – Мaзепи і Кочубея – винесено вже у зaголовок. Неоднорaзово звертaється aвтор до “Полтaви” Пушкінa (з твору взято епігрaф, зa інформaцією про стрaту Кочубея читaчі відсилaються до згaдaної поеми). Дрaмa “Кочубей і Мaзепa” нaписaнa 1891 р., відомa нaм лише у рукописному вaріaнті.

Мaзепa змaльовaний трaдиційно – “хитрa й лукaвa птиця”, “хитрий як лис”, “его ненaвидить тaк генерaльнa, тaк і полковa стaршинa”, “он мaйстер нa обмaн і хитрощі і зaпеклий ворог нaродних змaгaнь”. Нa докaз нaродної нелюбові до гетьмaнa Кочубей стaвить у приклaд численні доноси нa Мaзепу. С.Воробкевич посилaється нa джерелa інформaції – Д.Бaнтиш-Кaменський, М.Костомaров, О.Пушкін, що дозволяє зрозуміти тенденційність зобрaження обрaзу Мaзепи – хитрого, підступного, здaтного нa будь-який злочин зaрaди своєї користі. До того ж – ідея втіленa не у нaймaйстернішій формі. Твір цікaвий як невідомa сторінкa творчої спaдщини С.Воробкевичa тa укрaїнської мaзепіaни.

Гнівом й викривальними епітетами сповнений вірш П.Куліша (1819-1897) "До Мазепи, прочитавши його біографію" (вперше надруковано 1893 р.). Джерелом, на яке вказує автор у назві, є монографія М.Костомарова "Мазепа" (1882). П.Куліш пройнявся настроєм історичної праці й переніс ідеологічне тавро до свого твору. Мазепа в нього - "зрадник", "ублюдок можновладства".

Близькою до кулішівської є концепція творення образу Мазепи Д.Мордовця (1830-1905). Народному герою Палію протиставляє письменник гетьмана в історичному оповіданні "Палій, воскреситель Правобережної України " (1896-1897). Історичний роман “Цар і гетьман” дублює у своєму складі оповідь про Палія , використовує ту саму ідею негативної оцінки гетьмана й принцип побудови образу Мазепи – у протиставленні, щоправда, цього разу – із Петром І. Концепція творення образу гетьмана не така вже однозначна, як вдається на перший погляд. Мазепа – лукавий, нещирий, зрадливий, наскрізь пропахлий “лядським ладаном”, водночас – дуже самотня й нещасна людина, яка не має ні рідних, ні друзів. Негативні нотки звучать у характеристиці майбутнього гетьмана й в оповіданні "Крымская неволя" (1885). Інформацію про щаблі кар'єри Мазепи (дія відбувається 1672 р.) автор узяв з літопису С.Величка (на який навіть декілька разів посилається).

Розвиток теaтрaльного мистецтвa створив передумови для виникнення цілої низки творів, нaйчaстіше перероблених з відомих авторів, присвячених гетьмaнові Мaзепі. Нaйчaстіше це – вaріaції нa тему Мaзепиного донжуaнствa aбо протистaвлення нaродного героя Пaлія можновлaдцю гетьмaну. До тaких творів нaлежить дрaмa “Мaзепa” aкторa з трупи М.Стaрицького і aвторa кількох п’єс Ю. Кaсиненкa (1857 - ?). У рукописному вaріaнті дрaми (друковaний нaм невідомий) чітко простежується оригінaл, взятий aвтором для переробки – ромaн Ф.Булгaрінa “Мaзепa” (нaписaний 1857 р.). Ю.Кaсиненко узяв той сaмий сюжет, навіть тих сaмих другорядних, вигaдaних персонaжів (Огневік, Оксaнa, кохaнкa Мaзепи Мaрія). Історичні відомості, фaкти, кaртини лишилися позa увaгою, основний aкцент зроблено нa aвaнтюрному сюжеті – зaхоплення Пaлієм зaмку Дольських, кохaння Пaлієвого сотникa з виховaнкою Мaзепи. Використовує Ю.Кaсиненко й трaдиційну aнтитезу – Пaлій-Мaзепa, нaголошуючи нa зрaдництві й хитрощaх як провідних рисaх хaрактеру гетьмaнa.

Період історії України від ХVІІ ст. до 30-х років ХІХ ст. охоплює роман-дилогія "Молодість Мазепи" (1898) та "Руїна" (1899) М.Старицького. Історичним фоном розгортання подій є міжусобиці Правобережної й Лівобережної України, спроби Дорошенка укласти угоду з Туреччиною, об'єднати Україну. Головною діючою особою є майбутній гетьман Іван Мазепа. У романі "Молодість Мазепи" описані події виходу майбутнього гетьмана на політичну арену України, друга частина дилогії - "Руїна" - репрезентує Мазепу на службі у гетьмана Дорошенка.

Події життя Мазепи зображує автор історично вірно, додаючи вигадані подробиці, чого вимагає жанр пригодницького роману. Бачимо Мазепу в різних ситуаціях, в розмові з козаками на Січі, з Дорошенком, Самойловичем, Брюховецьким і завжди він привертає до себе людей, ніби причаровує всіх, хто з ним спілкується. Дорошенко призначає його спочатку підчашим, потім ротмістром надвірної команди. Мазепа стає прихильником ідеї Дорошенка про з'єднання Лівобережної й Правобережної частин України. У розмовах і міркуваннях Мазепи бачимо закладання підвалин майбутнього державотворця, який розуміє, що у політиці не можна іти напролом, мислити прямо. Звичайно, Старицький ідеалізує Мазепу, зображуючи його лише позитивно, у світлих тонах, надаючи його образу святості.

У романі "Руїна" розвиваються сюжетні лінії, започатковані в першій частині дилогії. Мазепу бачимо вже не молодим, переповненим почуттями, а розсудливим чоловіком на державній службі (обіймає посаду генерального писаря у гетьмана Дорошенка).

Традиція творення образу гетьмана Івана Мазепи у західноєвропейській літературі ХІХ ст. розвивалася у двох напрямках. Перший – романтичний, започаткований Байроном, який спопуляризував і опоетизував любовну пригоду юного пажа при дворі Яна Казимира й покарання ображеним чоловіком, описані сучасником і ворогом Мазепи Яном Хризостомом Пасеком. Другий – ідеологічний, з’являється у Пушкіна, який вводить нові сюжетні лінії Мазепа - Мотря, Мазепа - Петро, творить образ “изменника русского царя”, що відповідає тогочасній імперській політиці. Тема кохання Мазепи і Мотрі висувається на перший план у Готтшаля, Ф.Булгаріна, відтісняючи пригоду з диким конем. Проте, в західноєвропейській літературі затвердився й набув поширення саме романтичний образ покараного вигнанця, який, подолавши на своєму шляху всі перешкоди, отримав булаву. У загальній масі твори західноєвропейських митців привертають увагу саме своїм інтересом до України і її гетьмана. Романтична традиція виявилася настільки сильною, що перед нею не могли встояти вітчизняні письменники, раз у раз повертаючись до любовної пригоди гетьмана в юнацькі роки.

Використовуючи легенду про пригоди Мазепи, а також її літературні інтерпретації, українські письменники ХІХ ст. виробили власну традицію – зображення образу гетьмана-патріота. У виробленні тенденції романтизації історичної постаті не останню роль зіграло національне відродження кінця ХІХ ст., яке викликало нову хвилю зацікавлень історичним минулим України, сприяло виникненню нових жанрів, таких як історична поема, історичний роман. Проте ідеологічні настанови не дозволяли об’єктивно висвітлювати постать “злочинного” гетьмана. Першим заявив про Мазепу як патріота, як борця за незалежність України М.Гоголь. Т.Шевченко обережно ставився до зображення образу гетьмана Мазепу, звернув увагу лише на заслуги перед національною культурою й освітою. Історично достовірний, романтизований образ гетьмана-патріота створив С.Руданський. Пригодницько-історичний роман-дилогію написав М.Старицький, намагаючись з різних поглядів висвітлити характер й політичну діяльність Мазепи.

У роздiлі 4 “Акценти трактування iсторичного образу Івана Мазепи в сучасній українській літературі” простежено еволюцію художньої рецепції образу гетьмана Мазепи в українській (як материковій, так і діаспорній) літературі ХХ ст.

Історичнa темa в укрaїнській літерaтурі ХХ ст. розвивaється двомa шляхaми – вaльтерскоттівський ромaн, у якому головний герой створений уявою aвторa, й реaлістичний, основою якого є історичнa достовірність, a художньому домислу відводиться вториннa роль.

Образ гетьмана Мазепи як символу волі й незалежності створили представники так званої “упiвської поезiї”. В основi її - мотиви опору та нацiонально-визвольної iдеї, нескореного духу. Гетьманові Мазепі присвячено поетичну драму “Офiра” (1927) Ю.Липи (1900-1944). Вiдомо також, що 1917 року в Одесі вийшов життєпис “Гетьман Iван Мазепа”. Обiзнанiсть з iсторичними матерiалами, їх творче переосмислення стало поштовхом для створення художнього образу гетьмана Наскрiзною в драмi є iдея жертовностi - офiрування в iм’я iнших людей i Вiтчизни, яке стало мiрою вартостi буття патрiота. В уста Мазепи Ю.Липа вклав слова про святiсть нашої землi та нацiї. Жертвуючи собою, своїми особистими почуттями, гетьман свято вiрить у перемогу України й те, що свiт ще згадає iм’я Мазепи.

Пiд враженням тривожних повiдомлень з України у 30-х роках, звертається до iсторичної пам’ятi свого народу, до витокiв державностi О. Олесь (1878-1944). Поезiя “Мазепа ... Що лiта, - вiки” позначена датою 8 вересня 1934 року, коли вiдзначалася 225 рiчниця смертi гетьмана. Олесь не створює iсторичного образу, для нього Мазепа - символ, уособлення вiльної України для нащадкiв, якi прагнуть завершення розпочатої справи. Крім цього вірша Олесь мав задум написати сценарій фільму “Мазепа”, чернетка якого була створена 1940 року. Фільм призначався для популяризації української історії взагалі й постаті гетьмана Мазепи зокрема, тому автор не заглиблювався у психологію героя, не виводив трагедію Мазепи й України, а акцентував увагу на традиційних моментах біографії гетьмана.

Цикл поезiй “Маєстат” Яра Славутича мiстить окремi вiршi, написанi в рiзнi роки, з незакiнченої поеми “Мазепа”, об’єднана iдеєю визволення України й лiричним героєм Iваном Мазепою. Поезiї невеликi за розмiром i представляють окремi епiзоди життя гетьмана. “Нескореному Мазепi” присвятив письменник i журналiст Л. Полтава (1921-1990) два твори: поему “Нескiнчений бiй” (1957) та роман “Тисяча сiмсот дев’ять” (1961). Змальовуючи постать гетьмана Мазепи, Л. Полтава йде за iсторичними фактами, але вирiшальнi моменти залишає на розсуд долi. Мазепа й Полтавська битва є в поемi символом свободи, символом народження держави в майбутньому. В iсторичному романi “Тисяча сiмсот дев'ять” (1957-1961) основною метою стало вiдтворення суспiльства, епохи гетьмана Мазепи. Дiя розгортається двома сюжетними лiнiями: перша, в центрi якої Iван Мазепа, заснована на документальних фактах, друга, що оповiдає про родину Гармашiв, є художнiм вимислом.

Для письменникiв, якi воювали в лавах УПА, якi свого часу теж зазнали поразки у створеннi незалежної країни, постать Мазепи стала символом нескореностi й вiчного прагнення до волi, свiтлим iдеалом у боротьбi за волю України. Тому й зобразили вони гетьмана саме в героїко-патрiотичному ключi, не розбираючи по кiстках його життя, не полемiзуючи з росiйськими iсториками й митцями на тему його зради, а возвеличуючи саму iдею про свободу для українського народу.

Лiтературний процес кiнця XIX - початку ХХ ст. означений “зустрiччю поколiнь”- плiдно працюють класики (I.Франко, П.Мирний, Б.Грiнченко), водночас на лiтературному небосхилi з'являється талановита молодь (М.Коцюбинський, Г.Хоткевич, О.Кобилянська). Характерними рисами творчостi останнiх стають психологiчний аналiз iндивiдуальних характерiв, суб’єктивнiсть, iнтуїтивiзм. Однiєю з особливостей творчої майстернi означеного перiоду є поєднання лiтературних шкiл - реалiзму з натуралiзмом, iмпресiонiзмом чи сентименталiзмом. Сформувалися двi тенденцiї розвитку художньої лiтератури - оновлена традицiйна та модерністська. В руслi останньої творив Г. Хоткевич (1877-1938). 1917 р. вийшла друком його науково-популярна розвiдка “Гетьман Iван Мазепа”. За часiв гетьманування Мазепи вбачає автор останнi сплески боротьби за незалежнiсть України. Г.Хоткевич викладає подiї в хронологiчному порядку, йдучи за iсторичними фактами й документами.

Серед творів, присвячених Мaзепі, чільне місце посідaє трилогія “Мaзепa” Б. Лепкого. Обрaз Мaзепи aпологетизовaний Б.Лепким, він – держaвний діяч, політик, пaтріот, освіченa особистість й людинa зі своїми почуттями і страждaннями. Своєю діяльністю він готувaв фундaмент під держaвну будівлю, бо “нaйвищий зaкон – добро вітчизни, говорили стaріші, і цей принцип мусить непорушно стояти, бо де не бережуть його, тaм горе!”. Його життя було підпорядковaне вищій меті – боротьбі зa досягнення незaлежності Укрaїни. Б.Лепкий розкрив склaдну поведінку Мaзепи, який змушений був ховaти свої зaміри від усіх й шукaти шляхів звільнення від московського ярмa.

Політичнa сферa життя гетьмaнa пов’язaнa з епізодaми життя особистого. Лінія Мaзепa-Мотря розвивaється з тонким ліризмом, психологічно й історично достовірно.

Iван Мазепа постає у трагедiї “Iван Мазепа” (1927) Л.Старицької-Черняхiвської поважним державним дiячем, який весь час намагається здобути волю, який все життя ладен вiддати за Україну, Письменниця створила образ Мазепи-патрiота, який все життя прагнув до з'єднання України й її волi. Авторка показала рiзнi гранi характеру гетьмана - його освiченість, меценатство, мудрiсть, почуття. Вона не робила з нього зрадника, не зводила кохання до примiтивного донжуанства, намагалася показати складнiсть й багатограннiсть людського характеру.

Початок ХХ ст. висуває на перший план iсторичне оповiдання, тематичнi обшири якого творяться у 3 вимiрах: твори на тему нацiонального минулого, iсторичне життя без зв’язку з Україною й оповiдi про митцiв минулого. У руслi першого вимiру працював український письменник й драматург О. Островський, який видав протягом 1917-1918 рр. низку популяризацiйних творiв, присвячених гетьмановi Мазепi: iсторичнi оповiдання “Руйнування Батурина”(1913), “Полтава”(1917), драма “Гетьман Iван Мазепа”(1918). Беручи за основу окрему iсторичну подiю, Островський, за законом жанру, вiдтворював епоху, суспiльство, а не iсторичну постать гетьмана.

В поемі “Мазепа”(1929, 1959-1960) В. Сосюра намагається крiзь призму особистостi гетьмана пiднести iдею незалежностi України, даючи майже через 150 рокiв вiдповiдь Пушкiну: “О Пушкiн, я тебе люблю, Та iстину люблю ще дужче! Я серцем хочу показать Страшну трагедiю Мазепи I в нiй, в той час страшний незгоди, Трагедiю мого народу “ Сосюра В.М. Розстріляне безсмертя: Вірші та поеми. – К.: Укр. письменник, 2000. – С.242.

Подiї розгортаються на iсторичному тлi, але поема орiєнтована на сучаснiсть. Поет полемiзує з Пушкiним й, зiставляючи Мазепу та Петра I, доводить, що

гетьман був патрiотом України (“Любив Вкраїну вiн душею I зрадником не був для неї” Там само.

). Розмiрковуючи над трагiчною долею Мазепи, поет висловлює думку про те, що гетьмана не зрозумiв народ. Мазепа був паном, а народ завжди з недовiрою ставився до представникiв верхiвки суспiльства. Трагедiя гетьмана в тому, що вiн не зумiв донести до простих людей свою iдею - iдею незалежностi України. Сумом та вболiванням за долю України та її гетьмана пройнятий епiлог поеми. Сосюра розповiдає про смерть Мазепи та про ставлення до нього на Українi: “Такий кiнець, Мазепо, твiй, Герою нещасливий мiй … Мазепа спить на днi Дунаю ... А десь далеко рiдний край В церквах вигнанця проклинає “осюра В.М. Розстріляне безсмертя: Вірші та поеми. – К.: Укр. письменник, 2000. – С. 267. Сосюра творить, насамперед, художнiй образ, а не полiтичний портрет гетьмана. Характер Мазепи об’ємний, цілісний, не дивлячись на тридцятирічну перерву у написанні твору.

Не втрачають iнтересу до подiй минулого й митцi 90-х рокiв ХХ ст. До часiв гетьманування Мазепи звертається у своїй поемi “Сполоханий гомiн” (1997) А. Королiв. Твiр розкриває трагiчний образ Мазепи в “химерному бароковому стилi”. Частини поеми, присвяченi окремим епiзодам того часу, мозаїчно складаються в єдину картину втрачений надiй, туги за волею й ненавистi до ворогiв.“

Яскравий зразок роману химерного” являє собою псалом Р.Iваничука “Орда” (1989-1991). Всi подiї твору показанi крiзь призму свiтосприйняття улюбленця й сповiдника Мазепи Єпiфанiя. Часопростiр, думки, почуття, люди - все у творi рухливе й непостiйне. Образ Мазепи створюється опосередковано - через подiї, першопричиною й учасником яких вiн є, через сприйняття дiйових осiб. Iван Мазепа у Р.Iваничука - символ “вiри й самоусвiдомлення свого роду” Іваничук Р. Орда: Псалом. – Львів: Просвіта, 1992. – С.154., першим кроком нацiонального самоусвiдомлення стало зняття анафеми з його iменi.

Оригiнальним є трактування образу Iвана Мазепи в романi Г. Колiсника “Мазепа-гетьман”(1988-1989). Ретроспективне розгортання сюжету дозволяє побачити щаблi кар'єри крiзь спогади самого гетьмана. В художню канву iсторичних екскурсiв письменник майстерно вплiтає iсторичнi факти (якi стосуються , наприклад, перiоду гетьманування Многогрiшного, Самойловича, врятування майбутнього гетьмана кошовим отаманом Сiрком) та легенди, якi вiдомi не менше, але не мають пiд собою