ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

ТЕРЕЩЕНКО ВАСИЛЬ МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 130.3: 82-312.1 = 161.2 “192”

МЕТАФІЗИЧНІ ІНТЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВІСТІ

20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ХАРКІВ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському державному педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Маслов Іван Степанович,

Харківський державний педагогічний університет

імені Г.С.Сковороди,

завідувач кафедри української літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Голобородько Ярослав Юрійович,

Херсонський державний педагогічний університет,

завідувач кафедри української літератури;

кандидат філологічних наук, доцент

Безхутрий Юрій Миколайович,

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна,

завідувач кафедри історії української літератури,

декан філологічного факультету

Провідна установа – Дніпропетровський національний університет,

кафедра української літератури, Міністерство освіти і

науки України, м. Дніпропетровськ.

Захист відбудеться “02” жовтня 2002 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України за адресою: 61077, м.Харків, пл.Свободи, 4, ауд. ІІ-37.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4).

Автореферат розіслано “30” серпня 2002 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради ГНОЄВА Н.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У дисертації запропоновано версію метафізичної призматики повістей 20-х років ХХ століття, яка ґрунтується на осмисленні специфічних моделей мислення людини початку ХХ ст. з урахуванням метафізичної інтенціональності самого жанру повісті.

Актуальність теми дисертації. Проблема принципів і критеріїв диференціації жанрів одна з найскладніших у теорії літератури. У 20-х роках ХХ століття, у час небувалого піднесення літературного життя в Україні, спостерігається активізація теоретичних пошуків у галузі жанрології. І в українському, й особливо в російському літературознавстві з’являються ґрунтовні праці з проблем теорії та історії жанрів. У той же час намічається тенденція до нехтування жанру повісті. Стратегія науки про літературу будується за схемою “від новели до роману” (Ф.Якубовський).

На відміну від теоретиків літератури митці у своїй художній практиці плідно розробляють жанрові потенції повісті, створюючи в кінцевому результаті своєрідні версії цього жанру в текстах. Концептуально-перцептуальні версії жанру повісті у творах українських митців 20-х років ХХ століття у своїй основі тісно пов’язані зі специфікою епістеми “нового Середньовіччя”, домінантною рисою якої є метафізичний спосіб осмислення людиною себе та світу. Пізнання мікро- та макрокосмосу в їх глибинних (метафізичних) сутностях стає імперативом для багатьох письменників, глибоко філософське мислення яких формувалося як внутрішніми (особистісними), так і зовнішніми чинниками історичного етапу.

На існування зв’язку між способом мислення людини в періоди історичних криз та активізацією саме жанру повісті вказував цілий ряд дослідників літератури. Проте глибинна причина цього явища залишається майже непоясненою. На прикладі творчості українських митців 20-их років ХХ століття є унікальна можливість детальніше простежити й глибше проаналізувати цей феномен. Відтак пошуки та експерименти письменників в наративній площині повістей зможуть дати важливий матеріал для більш глибокого літературознавчого опису цього жанру власними категоріями, оскільки до останнього часу зберігається тенденція опису його як “проміжного”, “несамодостатнього” явища. Актуальність дослідження зумовлюється також необхідністю філософського осмислення української літератури в цілому.

Актуальною для сучасного українського літературознавства є також проблема осмислення художньої спадщини митців радянського періоду з деідеологізованих позицій. Філософська призматика літератури – один зі шляхів її глибокого осмислення, а отже новітнього прочитання й неупередженого поцінування.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертаційної роботи відповідає загальній науковій проблематиці кафедри української та світової літератури Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди щодо досліджень новітньої української літератури.

Метою дослідження є з’ясування філософських (метафізичних) аспектів жанрової та ідейно-тематичної специфіки повістей 20-х років ХХ століття на прикладі творів М.Хвильового, В.Підмогильного, П.Панча.

Відповідно до цієї мети в роботі ставляться такі завдання:

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є жанр повісті та зразки повістей українських письменників 20-х років ХХ-го століття, зокрема “Повість про санаторійну зону” М.Хвильового, “Повість без назви” В.Підмогильного, “Повість наших днів” П.Панча.

Предметом дослідження є специфіка жанру повісті у філософському аспекті та метафізичний компонент української повісті 20-х років ХХ століття.

Методи дослідження. З огляду на синкретичний характер дослідження, в якому аналіз літературних текстів проводиться і з боку жанрових особливостей, і з боку ідейно-тематичних домінант повістей у філософському аспекті, традиційні літературознавчі методи, такі, як історико-літературний, біографічний, виявляють свою невідповідність для витворення концептуально-цілісної картини впливів метафізики на літературу 20-х років ХХ століття. Тому центральним методом дисертації є “археологія тексту”. Цей метод передбачає дослідження творів у контексті епістеми, у площині якої вони творилися, уможливлює широке залучення психоаналітичних, філософських положень для інтерпретації текстів, керуючись принципом інтертекстуальності в семіосфері світової, національної та власне авторської літературної спадщини.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в застосуванні метафізичного критерію для жанрової диференціації та окреслення специфіки жанру повісті. На основі цього вдалося довести, що характерологічною рисою жанру повісті є її іманентна метафізична інтенціональність. Вона зумовлена як генетичною консервативністю жанру, так і метафізичною аналогічністю (І. Кант) буттєвого рівня повісті до онтологічного рівня людини. Таким чином, повість у своїй метафізичній інтенціональності реалізується як жанр антропоцентричний. Новизна студії також зумовлена тим, що в ній здійснено аналіз повістевих зразків 20-х років ХХ століття у зв’язку з жанровою специфікою текстів та особливостями світогляду митців тієї епохи.

Теоретичне значення роботи. На прикладі аналізу повістей робляться висновки й узагальнення щодо продуктивності залучення метафізичної призматики явищ художньої літератури. У дослідженні вказується на необхідність урахування метафізично орієнтованої специфіки мислення та творчої природи митців 20-х років під час інтерпретації їх художньої спадщини. Також робиться припущення щодо важливості врахування метафізичного аспекта для дослідження теоретичних питань. Спостереження теоретичного характеру доцільно було б продовжити й далі, екстраполюючи на весь повістевий корпус української літератури, позбувшись у такий спосіб стереотипів стосовно жанру.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що методи, використані в дослідженні, можуть бути взяті за основу в подальшому глибшому літературознавчому дослідженні жанру повісті крізь призму метафізики. Результати та матеріали дисертаційної роботи можуть бути використані для розробки академічних курсів теорії та історії української літератури, а також впроваджені як елемент фахової підготовки студентів філологічних факультетів. Особливо вартісними вони будуть у підготовці спецкурсів та спецсемінарів з літератури.

Апробація та впровадження результатів дисертації відбулася на засіданнях кафедри української та світової літератури Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди, в доповідях, виголошених на наукових конференціях “Творчість В.П.Підмогильного в контексті світової літератури” (2001 р., м.Дніпропетровськ), “Цінності культури та горизонти творчості” (2001р., м. Харків), “Український та світовий авангард 20-30-х років ХХ століття” (2001 р., м. Харків).

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Обсяг дисертації 193 сторінки. Список використаної літератури обіймає 205 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається предмет, об’єкт, мета та завдання дослідження, зв’язок з науковими програмами, планами, наукова новизна та практична цінність дисертації. Також у вступі подається короткий огляд теоретичних шукань українських письменників 20-х років ХХ століття у сфері жанрології. Подано пояснення щодо необхідності та плідності використовуваних методів, зокрема методу “археології тексту”.

Перший розділ “Метафізика як критерій жанрової диференціації” присвячений з’ясуванню деяких питань теорії жанру станом на кінець ХІХ – початок ХХ століття та доведенню потенційної продуктивності залучення метафізики для роботи з теоретичним та художнім матеріалом літератури.

Метафізика як наука про надчуттєві принципи буття за час свого розвитку піддавалася і глибокій розробці, й нещадній критиці. ХХ століття показує, що вона залишається плідним способом філософування для осмислення людини та світу. У дослідженні метафізика розуміється як здатність людини осягати сутність речей, явищ на глибинному рівні. Наявність потужного струменю саме метафізичного способу бачення та інтерпретації реальності людиною початку століття дає підстави до залучення набутків метафізики як філософської дисципліни для роботи з художнім та літературознавчим матеріалом.

Відтак у першому розділі дослідження автор з’ясовує специфіку метафізики як науки, її дотичність до літературної практики та теорії. Аналіз теоретичних положень щодо жанрів деяких впливових напрямків вітчизняного та зарубіжного літературознавства початку – середини ХХ століття, зокрема формального, міфологічного, “нової критики” роману, а також концепції романної форми М.Бахтіна, показує, що в деяких з них прихід до важливості врахування метафізичного аспекта під час дослідження явищ літератури став логічним наслідком розуміння близькості метафізики та літератури як сфер реалізації людського духу. Показовим прикладом плідності цього підходу є концепція жанру роману М.Бахтіна, яка ґрунтується на онтологічній характеристиці людини, а саме на принципі неуникності існування іншого в буттєвому просторі людини. Таким чином, центральним моментом роману є його поліфонічність як зустріч та переплетіння кількох свідомостей.

Спостереження та аналіз філософських (метафізичних) пластів художніх творів митців 20-х років ХХ століття, проведені в практичних розділах студії, ґрунтуються на висновках першого розділу з приводу специфіки епістеми “нового Середньовіччя” та її зв’язку з процесом активного культивування митцями жанру повісті.

Повість у своєму історичному розвитку виявилася вельми консервативною формою. Це призвело до акумулювання в ній таких характеристик, які дозволяють кваліфікувати її як унікальну форму для розкриття в собі одиничної свідомості (авторської). Таким чином, повість реалізується як жанр монологічний. При цьому збереження жанром своєрідної перспективи осмислення світу, характерної для архаїчної свідомості, котра сама по собі є метафізичною, визначає домінування в ній метафізичної перспективи. Оскільки епістему початку ХХ століття характеризував потужний метафізичний струмінь мислення, то в повісті нею була знайдена найвідповідніша форма.

У своїх текстах митці реалізували власне метафізичне бачення світу та людини (причому бачення світу в повісті відбувалося саме крізь призму людини), доводячи, що онтологічною характеристикою жанру повісті є її метафізична аналогічність буттєвому рівню людини. Цим самим ними було стверджено, що повість – це іманентно метафізичний жанр, оскільки людина – це завжди метафізик.

Спостереження над світоглядами та специфікою світосприйняття М.Хвильового, В.Підмогильного, П.Панча, повісті яких були обрані за об’єкт дослідження, показує, що метафізичне осмислення ними світу, людини та літератури було активізоване з різноманітних причин. Одним з головних чинників формування світогляду М.Хвильового була містична природа світовідчуття митця. Глибинна обсервація В.Підмогильним оточуючої дійсності була забезпечена високим рівнем інтелектуальної напруги письменника. Метафізичний струмінь світогляду П.Панча має прихований характер. Для письменника найвідповіднішим модусом осмислення світу в метафізичній перспективі виявилася міфологія. Як відомо, початок-середина ХХ століття – час небувалої активізації та культивування одиничним індивідом і цілими спільнотами міфологічних моделей мислення.

Відмінність витоків метафізичного у світоглядах письменників визначила й різницю в способах та рівнях реалізації потенцій повісті як жанру метафізично орієнтованого. У цьому ж слід вбачати й причину розгортання оригінальних моделей образу людини як центра повістевого канону в кожного з названих авторів.

У першому розділі дослідження обґрунтовується також вибір тих структурно-композиційних та ідейно-тематичних рівнів повістей письменників 20-х років ХХ століття, аналіз яких дає можливість найочевиднішим робом показати метафізичну специфіку світоглядів митців. Таким чином, увага зосереджується на таких компонентах повістей, як сюжет, хронотоп, система образів (образ людини), символіка. Спільною характерологічною рисою вказаних елементів тексту є те, що кожен з них митцями створюється і використовується як багатосмислова, різноплощинна точка оповіді, тобто набуває ознак символу.

Другий розділ “Нова релігійність” у семіосфері повісті 20-х років. “Повість про санаторійну зону” М. Хвильового” присвячено дослідженню постаті письменника та його повісті в культурному процесі 20-х років ХХ століття крізь призму “пророчої” функції митця, притаманної українській літературі в цілому. З’ясування особливостей світогляду М.Хвильового показує, що його специфіка детермінована духом протиріччя – ознакою, котра характеризувала й історичний етап, і сутність Хвильового-людини. Той факт, що письменник звертається до жанру повісті, щоб відобразити дух протиріччя, показовий, оскільки внутрішня настанова жанру на відображення свідомості однієї людини (авторської позиції) дала можливість подолати цю роздвоєність. Це стало можливим завдяки розгортанню письменником потенційних шляхів віднаходження людиною себе та істини, а отже, досягнення внутрішньої цілісності.

М.Хвильовий подає версії двох шляхів подолання людиною власної недосконалості. Одним з них стає смерть, у якій людина має можливість подальшого духовного удосконалення. Цей вихід експлікований письменником в образах Анарха та Хлоні. Інший спосіб, реалізований на прикладі образу сестри Катрі, – це шлях, на якому людина має через страждання та віру в силу людського духу залишатися в цьому світі. Роздвоєність долається в акті віри. У такий спосіб М.Хвильовий формує підвалини нового типу світогляду. Цей світогляд у своїй основі релігійний. На відміну від попередніх релігій, в котрих запорукою всього сущого слугував Бог, центром “нової релігійності” як своєрідного світогляду-віри стає людина, котра свідомо приймає на себе відповідальність за своє життя в цьому світі, що вплине на духовність майбутнього людства – людства ідеальної духовності. “Новорелігійна” версія людини та її шляху до себе самої М.Хвильового має багато спільного з поглядами французької мислительки 30-40-х років ХХ століття С.Вейль. Вона назвала процес самоусвідомлення та самовдосконалення людини на ґрунті віри у винятково антигуманних умовах тоталітарного ХХ століття “укоріненням”.

Шукання М.Хвильовим нового “стовпа” істинної віри для людини у світі без Бога і без моделей досягнення його, які передбачені біблійним “одкровенням”, також виливаються в повісті у своєрідне експериментування з побудовою “абсолютного тексту”, тексту-“одкровення”. На це вказує специфічна “комунікативна стратегія” “Повісті про санаторійну зону”, реалізована письменником на рівні культивування прийому “затримки”.

У тексті М.Хвильового “затримка” – це намагання автора якнайближче ввести читача в семіосферу повісті. У свою чергу, повість структурується хронотопом санаторію, активізацією глибинної семантики цього місця і явища. Таким чином, “комунікативна стратегія” тексту постає як спосіб втягнення реципієнта у сферу санаторійної зони – місця, виключного за своїми онтологічними характеристиками для пошуку істини. Саме цими рисами повісті М.Хвильового зумовлена спроба в даному дослідженні осмислити постать самого письменника у перспективі етосу “пророка”.

Аналіз феномену санаторійної зони, експлікованого М.Хвильовим, було проведено на рівні інтертекстуального прочитання. Зокрема, вдалося спостерегти, що глибинна семантика топосу санаторію у М.Хвильового має багато спільного з інтерпретацією його західноєвропейськими письменниками початку – середини ХХ століття, наприклад, К.Гамсуном, Г.Гессе, Т.Манном та ін. Головну причину цього слід вбачати в близькості епістем Європи та України, сформованих “кризовою свідомістю” людини початку століття. Центральним моментом цього типу свідомості в 20-х роках стає усвідомлення людиною факту власної неспроможності стати Людинобогом у час, коли Бога вже “вбито”, а отже, знищено смисл та зруйновано метафізичні засади світу та її самої.

Різноманітність онтологічних характеристик санаторію в різних письменників має спільну точку. Це – зона, де відбувається вихід метафізичних сил у реальність. Під час дослідження повісті М.Хвильового увага автора зосереджена лише на деяких смислових рівнях топосу. Аналіз засвідчує, що санаторій мислиться письменником як “будинок смерті” та місце концентрації зла. Внаслідок чого людина, котра потрапила у сферу його дії, приречена на перемогу в ній темного, підсвідомого начала, її метафізично негативної субстанції. З іншого боку, санаторій як місце поза реальністю, місце, відсторонене від усього іншого світу, стає унікальною онтичною зоною, тобто сферою, де в людини з’являється можливість для самопізнання. Таким чином, у негативній онтологічній аномалії наявна потенція для осягнення метафізичних істин, котрі можуть бути відкриті лише у глибинах власного єства, духу.

Під час характеристики метафізичного типу філософування, притаманного людині початку століття, акцент зроблено на тому, що для українських письменників він був не лише оперуванням метафізичними величинами, але й виливався в модус активної позиції в реальності як метафізичній, так й історичній. Причому історична реальність розумілася Хвильовим також у метафізичному ключі. Це дало підстави у версії санаторійної зони, запропонованій М.Хвильовим, проглянути ще й момент ототожнення цього топосу із Радянською державою. Відтак держава постає як своєрідна зона “під сонцем Сатани”. Антитезою до неї виступає “загірна комуна”, яка в аспекті “новорелігійних” шукань героїв та їхніх виборів може бути зінтерпретована як символ віри, як ідеал, який стане смислом існування сестри Катрі – етосу активної релігійної свідомості в світі, де панують сили зла.

Слід наголосити, що хоча М.Хвильовим у “Повісті про санаторійну зону” ставиться завдання розповісти про санаторій, а отже, про державу, суспільство, однак онтологічні характеристики повісті впливають на текст, змінюючи, корегуючи його у відповідності з можливостями та внутрішньою природою жанру. Можливо, саме тому письменник закінчує свій твір словами про те, що повість про санаторійну зону, тобто про буття як таке, не вдалася, при цьому додає, що повість про “нових, невідомих людей” ще буде написана.

Третій розділ “Ім’я як філософський код і феномен “повісті без назви”. В.Підмогильний” – це розгляд своєрідної версії жанру повісті, запропонованої В.Підмогильним у “Повісті без назви”. Жанровий феномен “повісті без назви” передбачає оперування в наративному полі тексту не лише фактами емпіричного рівня, а й з’ясування метафізичних питань. Така інтенціональність жанру, апробованого письменником, анонсується вже назвою, в якій обидва члени можуть бути витлумачені як філософські величини.

З позиції авторства, експлікованої В.Підмогильним у романі “Місто”, повість може бути написана лише митцем, котрий осягнув метафізичну істину про людину. Отже, термін “повість” у семіосфері творів українського письменника означає розповідь про людей, котрі живуть у стані пошуку істини.

Іншу частину заголовку – “без назви” – є всі підстави осмислювати крізь призму філософії імені. Одним із положень цього філософського напрямку є співвіднесеність речі неназваної з “річчю-в-собі” (І.Кант), тобто істиною. За Кантом, пізнання людиною “речі-в-собі” неможливе. Однак маніфестація назвою повісті В.Підмогильного того, що текст є розгортанням шляху героя-шукача істини, вказує на можливість наближення людини до осягнення “речі-в-собі”. Таким чином, наявність у назві “Повісті без назви” філософського поняття, поданого через словосполучення “без назви”, стає попередженням для читача про наявність філософського або метафізичного рівня в її структурі та ідеях.

Дійсно, як показує аналіз деяких перцептивних точок повісті В.Підмогильного, саме пошук істини є центральним моментом її смислового різноманіття. Серед тих точок, котрі могли б увиразнити тлумачення тексту в метафізичній перспективі, було обрано образ центрального героя, діалогічність та хронотопічні риси повісті.

“Повість без назви” як метафізичний жанр структурує постать героя, зорієнтованого на пізнання першооснов буття та буття людини. Цей процес характеризується активізацією всіх сфер свідомості людини. Письменник створює тип героя, пізнавальна діяльність якого рухається від усвідомлення абсурдності життя (хоч ці картини й подані майже в образах зрілого екзистенціалізму, але концептуально версія абсурду та виходу з нього В.Підмогильного відрізняється, наприклад, від позиції Ж.-П. Сартра), позбутися якого він намагається за допомогою раціоналізації, підкорення природніх порухів волею та розумом, до осягнення істини. Нею для Городовського – центрального героя повісті – стає любов як той феномен, що хоч і створений саме життям-вітальністю (В.Дільтей), проте підноситься над ним, витворюючи “над-життя” (Г.Зиммель). Цим любов надає людському існуванню сенс, забезпечуючи негацію песимістичних почуттів та відчуття абсурдності.

Позитивна “філософія життя”, яка героєм осягається як справжнє, істинне існування, стає наслідком його шукань. У той час, як негація життя, сформульована двома іншими персонажами повісті: Пащенком у філософії людиноненависництва та Безпальком в інфантильній версії епікуреїзму, – є наслідком відриву від життя й оперуванням “мертвими істинами”.

Двоярусність “повісті без назви” – емпіричний та глибинний рівні – забезпечена діалогом, який є одним із головних її структурних елементів. Форма діалогу, як відомо, одна з характерних рис інтелектуального письма. Проте в “Повісті без назви” В.Підмогильного вона має певну специфіку, спричинену метафізичною інтенціональністю тексту. На поверхневому рівні комунікація між героями відбувається саме в діалогічному ключі, однак глибинна призматика доводить, що це квазі-діалог. Реальний діалог у тексті ведеться однією людиною – Городовським. Внутрішня бесіда “розуму із серцем” для героя стає запорукою пізнання істини. Діалог такого типу, який веде людину у світ ідей, “речей-у-собі”, може бути співвіднесений у тексті В.Підмогильного з платонівським способом зв’язку людини зі світом “наднебесних сутностей”.

Спостереження над хронотопом як структурантом жанру в площині “повісті без назви” показує, що часопростір тут має психологічний та метафізичний характер, оскільки територією руху героя-“шукача істини” є свідомість, думка. Поряд із внутрішнім хронотопом у повісті письменником зберігається й об’єктивний часопростір. Він виявляється у двох модусах – історичному та біологічному, що відповідає внутрішній необхідності смертної людини постійно фіксувати себе в цьому світі та цій історичній епосі, оскільки лише через відчуття реального життя, постійне втручання у його течію можливе осягнення істини. Таким чином, просторове пересування героя в реальності тісно переплетене з його “внутрішніми ходіннями” й виконує роль їх інтенсифікатора.

Психологічна та метафізична топологія шляху є топологією творчості. Конструювання В.Підмогильним у “Повісті без назви” образу героя-письменника, який завдяки пошуку істини творить себе, є імпліцитним ототожненням тексту як імагіональної версії життя та життя як тексту. Витворення героєм свого життя, унормованого знанням істини, відповідає сутності тексту, який завдяки інтенції автора із хаосу знаків, слів, образів вибудовує структуровану нову реальність, нове життя.

Спостереження над текстом також доводить, що ідея В.Підмогильного про необхідність літератури відійти від фабульності та сюжетності частково реалізована в “Повісті без назви”. Безподієвість, відсутність механічних пересувань залишають місце для думки, глибокого її розгортання з метою пізнання справжньої сутності людини. Безсюжетність у канві “повісті без назви” стає синонімом метафізики.

Четвертий розділ “Метафізика та “хімія” часопростору в повісті 20-х років. “Повість наших днів” П.Панча”. Неоднозначним письменником для сучасного літературознавства є П.Панч. Причини, з огляду на які аналіз його творчої спадщини виявився непопулярним на сьогодні, різноманітні. Однак поза сумнівом залишається значний художній рівень багатьох творів цього радянського письменника. Зокрема, на пильну увагу заслуговують ранні тексти митця.

Відсторонення від ідеологічних схем та політичних закидів під час аналізу спадщини П.Панча вкрай необхідне. Обрана в даній студії метафізична призматика повістей із циклу “Голубі ешелони” показує, що рівні емпіричного та глибинного прочитання їх у своїх наслідках значно різняться. Аналіз повістей на рівні тлумачення метафізичної природи жанру повісті та ідейно-тематичної домінанти текстів циклу вказують на те, що попри поверхову спрощеність письменнику вдалося сформулювати досить глибоку картину дійсності. Причини імпліцитної міфологічної версії дійсності П.Панча слід шукати в психологічній конституції митця. У крайньому разі є всі підстави стверджувати, що психічна схильність Панча до сторонніх впливів, підсилена впливом міфологізаторських тенденцій у радянському суспільстві середини 20-х років, спровокувала підсвідому тотожну інтенціональність автора.

Хоча аналіз творчості П.Панча передбачалося обмежити одним текстом, в якому фігурує назва жанрового різновиду, а саме “Повістю наших днів”, де хронотоп має кількарівневу організацію, однак цього виявилося недостатньо для розкриття міфологічно спрямованої діяльності письменника у площині художнього тексту. Оскільки актуалізація метафізичного рівня часопростору ( і як структуранта жанру, і як характеристики реальності) можлива у найбільшому обсязі саме у співвіднесеності з його семантичною реалізацією в інших повістях циклу.

Стратегія міфологізаторства П.Панча в повістях керована такою логікою: констатація стабільності царської міфологеми (“З моря”) – руйнування міфологеми через занепад лудичного принципу (“Без козиря”) – реставрація ігрового моменту в безосновному світі, світі, не структурованому міфом (“Голубі ешелони”) – конструювання радянського неоміфу (“Повість наших днів”).

Три перші повісті циклу за характером своїх хронотопів досить прості, можна сказати, однолінійні. Дії героїв та події в них розгортаються послідовно й у реальному часі. Хоча в той же час відбувається приховане ускладнення часопросторових координат дійсності. Скажімо, глибоко символічною заангажованістю вирізняються вони в повісті “З моря”, де двоплановість реальностей витворює третю реальність – міфологічну, структуровану символом-хронотопом “світу-театру” або вертепу. У повісті “Без козиря” слід відзначити потужний психоаналітичний струмінь, завдяки якому часопросторова організація подієвості ускладнюється, трансформуючись у кінцевому результаті в метафізичний модус смерті як моменту нівеляції реальності та осягнення істини. Для героя повісті нею стає “виграш” як те, що забезпечувало зв’язок із горішнім світом у вертепній моделі імперського міфу. Ускладнення хронотопу в повісті “Голубі ешелони”, події якої відбуваються вже після більшовицького повстання 1917 року, досягається за рахунок активізації комплексу реалій, які характерні для ініціаційної ритуалістики міфів про народження героя-богатиря.

Означені трансформації та модуляції хронотопічних характеристик трьох перших повістей циклу знаходять свій подальший розвиток та логічне підтвердження на глибинному рівні в останньому творі – “Повісті наших днів”.

У ній категорії часу та простору мають декілька яскраво виражених вимірів, котрі працюють на утвердження міфологічних основ та закономірностей нового комуністичного світу. Перший вимір – це історичний, реалізований в “Історії зеленої пляшки” – структурній та смисловій частині в канві повісті. Він ускладнюється міфологічно-ритуальним елементом. Інший вимір співвідноситься з реальністю під час написання повісті – це так званий вимір сучасності. У точці перехрещення двох попередніх хронотопів з’являється вимір особистісний – людської пам’яті. У сукупності ці виміри творять наративну площину повісті, яка завдяки такому синкретизму хронотопів перетворюється на епос, зіставлюваний з давнім епосом або ж з повістевою культурою Київської Русі. Однак на відміну від своїх генетичних родичів повість П.Панча ставить на меті не так необхідність уславлення історії та її творців-титанів і закорінення цього шматочка універсуму у вищу, міфологічну картину світу (що було одним із перших завдань давнього митця), як намагання довести думку про історичну місію “маленької людини”. Вона, якщо дотримуватися поверхневої логіки тексту, звільнилася від попередньої своєї ролі – дрібного гравця у вертепі, керованому богами, заступивши їх власною всесильністю. Однак глибший аналіз свідчить про невідповідність глоризаторського спрямування поверхневої символіки із ритуальною практикою, застосованою для цього. Тобто процедура глоризації, до якої П.Панч включає ритуальне вбивство та “потлач”, суперечить головному принципу міфологічної дійсності, де основа світу все ж бог, яким не може бути людина-жертва.

Версія дійсності, запропонована українським письменником, у своїй основі має багато спільного із культурфілософською концепцією нідерландського філософа Й.Ґейзінґи. Ідею гри та лудичного принципу він розгорнув у своїй найвідомішій праці “Homo Ludens” як центральний елемент культуротворення та суспільно-політичного розвитку людства від найдавніших часів і до ХХ століття, досить переконливо довівши, що гра є однією зі закорінених архетипних найглибше форм мислення та дій людини.

Під час аналізу образів та часопросторових характеристик циклу повістей “Голубі ешелони” вдалося простежити імпліцитну наявність гомогенної ідеї гри як структуранта міфологізованих версій дійсності в суспільно-політичних формаціях авторитарного та тоталітарного характеру. Свідомо чи підсвідомо письменник витворив у текстах два різнобіжних смислових пласти. На рівні “хімії” (Ф.Ніцше) часопростору, тобто на рівні об’єктивної реальності відбулося уславлення позитивних зрушень у світі радянського суспільства та глоризація маленької людини. Натомість метафізичний рівень (міфологічний модус) місця, часу та людини в них показує, що світ залишається у своїй глибинній природі незмінним, так само, як людина в глибині власного єства прагне “ходити під Богом”.

Таким чином, своїм циклом, передусім “Повістю наших днів”, П.Панч довів метафізичне зрушення у світобудові в бік руйнації основ, які забезпечували стабільність, знайшовши їм заміну у вигляді людини-об’єкта, яка мусить стати основою нового світу.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено результати дослідження.

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

Ці спостереження показують, що жанр попри свою внутрішню онтологічну домінанту залежить у своїх реальних втіленнях як від генетичних коренів, так і від природи авторської свідомості. Однак той момент, що у сфері повісті 20-х років ХХ століття письменники, несумісні за своїми світоглядними позиціями, художніми напрямками, знаходять у повісті адекватну художню форму для експлікації метафізичних конструктів, говорить про те, що цей жанр у собі має певний онтологічний стрижень, котрим для нього є людське буття. Найочевиднішим прикладом того, яким чином метафізична сутність жанру повісті, його інтенція до метафізичного осмислення феномену людини, корегує власне авторську інтенціональність, може бути версія повісті П.Панча.

Основні положення дисертації відображено у таких публікаціях:

1. Терещенко В. Микола Хвильовий: телеологія dзmiourgьт// ?ктуальні проблеми слов’янської філології: Міжвузівський збірник наукових статей. Серія: Лінгвістика і літературознавство. – К., 2000. – Вип. 5. – С. 209 – 214.

2. Терещенко В. Філософія імені як конституент жанру повісті // Слобожанщина: Літературно-художній, суспільно-політичний та теоретико-методологічний журнал. – Х., 2001. – № 18. – С. 151 – 159.

3. Терещенко В. П.Панч “Без козиря”: Експлікація смислу історії чи імплікація метафізичної істини // Наукові записки ХДПУ ім. Г.С.Сковороди. Серія: Літературознавство. – Х., 2002. – Вип. 1 (30). – С. 169 – 176.

АНОТАЦІЇ

Терещенко В.М. Метафізичні інтенції української повісті 20-х років ХХ століття. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський державний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, Харків, 2002.

У дисертації досліджуються метафізичні інтенції української повісті 20-х років ХХ століття. На основі з’ясування специфіки епістеми початку ХХ століття, однією з головних рис якої була метафізична орієнтація свідомості людини, у роботі здійснена спроба аналізу жанру повісті в аспекті реалізації цієї світоглядної особливості митців. Предметом дослідження стали повісті, у назві яких фігурує жанрове визначення, зокрема “Повість про санаторійну зону” М.Хвильового, “Повість без назви” В.Підмогильного, “Повість наших днів” П.Панча. Аналіз деяких ідейно-тематичних та структурно-композиційних елементів повістей на засадах філософії імені (В.Підмогильний), “нової релігійності” (М.Хвильовий) та міфу (П.Панч) приводить до висновку про іманентну антропоцентричність та метафізичну інтенціональність цього жанру як такого.

Ключові слова: метафізика, інтенції, жанр, повість, філософія імені, “нова релігійність”, міф.

Терещенко В.Н. Метафизические интенции украинской повести 20-х годов ХХ века. – Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литература. – Харьковский государственный педагогический университет им. Г. С. Сковороды, Харьков, 2002.

В диссертации исследуются метафизические интенции украинской повести 20-х годов ХХ века. Рассмотрение в работе некоторых аспектов эпистемологической картины начала ХХ века приводит к выводу, что метафизическое осмысление окружающей действительности, человека и художественных явлений – одна из характерологических примет мировоззрения писателей этой эпохи. Исходя из этого наблюдения, автор исследования делает попытку осмысления жанра повести в метафизической перспективе. Подход к жанру двусторонний. С одной стороны, рассматриваются некоторые теоретические вопросы дифференциации жанров, что приводит к выводу об актуальности и необходимости учёта метафизического критерия в этой сфере. При этом внимание акцентируется на том, что описание повести как самодостаточного жанра возможно в значительной мере лишь на основе привлечения метафизического критерия, поскольку она в своей глубинной сущности есть жанром наиболее отвечающим метафизической интенциональности и телеологичности мышления человека. С другой стороны, осуществляется феноменологический анализ жанра повести. Он показывает, что это жанр антропоцентрический и метафизически ориентированный, вследствие аналогического (И. Кант) соотношения и соответствия бытия человека и бытия этого жанра как эстетической категории и метафизического феномена.

В работе в основном исследуются повести украинских писателей 20-х годов ХХ века, в названии которых фигурирует жанровое определение, а именно: “Повесть о санаторной зоне” Н. Хвылевого, “Повесть без названия” В. Пидмогильного, “Повесть наших дней” П.Панча. В этих повестях анализируются некоторые идейно-тематические и структурно-композиционные элементы в их связи с образом человека как реализацией духовной сущности, телеологию которой определяет поиск истины.

Для выявления характера метафизических исканий истины писателями в канве своих повестей привлечены некоторые