Академія педагогічних наук України

Інститут вищої освіти

УСАНОВА ЛЮДМИЛА АНАТОЛІЇВНА

УДК 316.356.2-056.87:26

ПРАВОСЛАВНИЙ АРХЕТИП СІМ’Ї
У КОНТЕКСТІ КОМУНІКАТИВНИХ ВІДНОСИН

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія

та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г.Короленка

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент
Кравченко Петро Анатолійович,

Полтавський державний педагогічний університет ім. В.Г.Короленка, завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
Рибачук Микола Філімонович,
Інститут політологічних та етнонаціональних досліджень НАН України, керівник центру

кандидат філософських наук, доцент
Огнев’юк Віктор Олександрович,
Кабінет Міністрів України, Управління науково-технічного і гуманітарного розвитку, перший заступник начальника

Провідна установа: Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, відділ соціальної філософії

Захист відбудеться “28” березня 2002 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К .456.01 в Інституті вищої освіти АПН України (Київ – 14, вул. Бастіонна, ).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9.

Автореферат розіслано “26” лютого 2002 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат технічних наук, доцент Г.О. Козлакова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасний динамічний світ загострив проблему ціннісних підвалин існування людства. Перехід до постіндустріального суспільства супроводжується настільки суттєвими змінами глобального масштабу, що вони не залишають “недоторканою” жодну сферу людського буття.

Глибинні перетворення пов’язані, перш за все, зі створенням нової комунікативної системи, яка, з одного боку, надзвичайно уможливлює комунікацію (засоби, інформативність, мобільність). З іншого, поширення технотронних засобів масової інформації призводить до фактичного перетворення більшості з них на засоби масової маніпуляції. А отже, постає загроза втрати свободи, особистісної незалежності. Тому для сучасної людини є актуальним пошук форм спілкування, що носять особистісний характер. Однією з них є сім’я, яка у сучасному мінливому світі залишається чи не єдиним стабілізуючим фактором людського життя.

В умовах кризи старої системи цінностей сім’я, по суті, є єдиною структурною одиницею, що саморегулюється, оскільки вона, певною мірою, моделює та відтворює соціальні зв’язки, сфери життєдіяльності та функції суспільства. Водночас сім’я формує внутрішній світ особистості, визначає структуру його сприйняття, тобто є формою особистісного існування індивіда. Вона є природною соціальною формою збереження, переробки та передачі самобутньої етнокультурної інформації, що втілюється у національному архетипі, культурних стереотипах, у родинно-побутовій культурі. Це і визначає необхідність аналізу проблем сім’ї, осмислення її місця у житті людини, виявлення внутрішніх механізмів її існування.

Тобто, сім’я як форма особистісного вибору, як сфера приватності, всупереч мінливості соціальних контекстів, містить у собі ознаки самоорганізації і зберігає фундаментальну якість бути місцем самовираження та самореалізації особистості. Автономність і стійке відтворення цього “місця” забезпечується глибинною транскультурною і транссоціальною символікою, що передається у фундаментальних структурах (моделях) повсякденного досвіду. Цим і пояснюється актуальність аналізу інституту сім’ї та осмислення певного символічного контексту сімейних взаємин, який виражається плідним (культурним та екзистенціальним) потенціалом символів сімейного життя.

Разом з тим, сім’я як фундаментальна суспільна структура також зазнає трансформації та впливу різних, в тому числі і кризових, явищ. Соціальні перетворення, що проявляються у процесах індивідуалізації суспільного та особистого життя, становленні нової культури, де зовнішній соціальний контроль, зорієнтований на одноманітність, змінюється самоконтролем, орієнтованим на різноманітність цінностей та поведінки, формують людину, яка самовизначається не в просторі всезагальних форм як таких, а у власному життєвому процесі.

Активізація свободи індивідуального начала у людині, свободи вибору, який уже не обов’язково підказаний традицією, авторитетом, розширює горизонт для продуктивної творчості, уможливлює пошук нового, зокрема і нових форм сім’ї. Але тут важливо уникнути крайностей однобічного протиставлення нинішнього та минулого. Тому актуальним стає звернення до традиції, зокрема, органічної для нашої культури православної, до культурно-етнічних особливостей, в контексті яких формуються нові ідеї, нові відносини, в тому числі і сімейні. Це пояснює актуальність дослідження православного архетипу сім’ї, оскільки архетип є однією з форм трансляції традиційних структур, що існують у символічних формах, інтерпретація та осмислення яких здійснюється в процесі повсякденної сімейної соціалізації.

Тобто, дослідження архетипу сім’ї – це пошук ідеальної структури, через яку особистість виражається найбільш вільно і адекватно у її інтерсуб’єктивних взаєминах (комунікації) з іншою особистістю. Це актуалізує осмислення внутрішніх можливостей сімейних відносин та їх аналіз не лише як соціального інституту, а й як способу комунікативного співбуття особистостей, втіленого в унікальному життєвому світі сім’ї.

Зв’язок роботи з науковими програмами й темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною галузевої теми, що розробляється в Полтавському державному педагогічному університеті ім. В.Г.Короленка “Відродження і розвиток національно-традиційної культури українського народу” (державний реєстраційний № 0101U003161).

Ступінь наукової розробленості проблеми. Систематизація літератури, присвяченої аналізованій проблематиці, дозволяє виокремити принаймі кілька взаємопов’язаних між собою тематичних напрямків суспільної думки щодо усвідомлення сутності архетипу сім’ї у контексті комунікативних відносин.

Дослідження проблем сім’ї становить теоретичний інтерес для соціальної філософії, соціології, психології та інших суспільних наук. Проте увагу філософів вона привертає менш за все. В основному розробляється соціологія сім’ї. Такий підхід здійснює інституційний аналіз сім’ї, розкриває механізми взаємодії сім’ї та суспільства, дає уявлення про неї як про засіб суспільного розвитку. Особливо акцентується увага на функціональності сім’ї стосовно потреб суспільства у відтворенні населення. Здебільшого соціологічні дослідження присвячені впливу аномальних сімей на виховний процес. Ці проблеми розкриваються у роботах С. Голода, А.Кльоцина, М. Мацковського, В.Огнев’юка, А.Пономарьова, О. Фотєєвої, А.Харчева.

Але інститут сім’ї існує не тільки тому, що виконує важливі для розвитку суспільства функції, а ще й тому, що утворення сім’ї, обрання шлюбу, виховання дітей відповідають сутнісним мотивам людини. У цьому відношенні важливим є дослідження внутрішніх механізмів існування сім’ї. Саме до них так чи інакше зверталися І.Ковальова, О.Чорний, М.Шимін та інші. Особливостям взаємоіснування чоловічого та жіночого начал, взаємин чоловіка та жінки, філософії статі присвячені роботи С. де Бовуар, Л.Гармаш, К.Естес, С.Крилової, А. Кураєва, Н.Хамітова. У дослідженнях С.Авєрінцева, С. Булгакова, І. Ільїна, П.Євдокімова, О. Мейєндорфа, П. Флоренського, О. Шмемана, С. Троїцького проводиться аналіз релігійно-православного контексту та інтерпретації символів, що виражають стосунки жінки та чоловіка, їх взаємозалежність та характер сімейного життя, розглядаються символи шлюбу, батьківства, материнства тощо.

Плідні соціально-філософські ідеї містяться безпосередньо у працях, присвячених символу та символічному світу людини як засобу реалізації духовності, його особливостей та смислу. Серед учених та діячів культури, які зробили вагомий внесок у вивчення цього питання, слід назвати насамперед М. Еліаде, К. Леві-Строса, Ю. Лотмана, М.Мамардашвілі, Є. Мелетинського, Н. Мусхелішвілі, С.Пирожкова, В.Проппа, Ю. Шрейдера. Дослідженню архетипних підстав культури та соціального життя присвячені роботи В.Агєєвої, О.Донченко, О.Забужко, С.Кримського, Ю.Романенка, М.Рубчак та інших. Класичні екзистенційні аспекти феноменологічної філософії, зокрема її комунікативного напрямку досить плідно проаналізовані у роботах Е. Гуссерля, М. Бубера, О. Больнова, К. Ясперса, а також у сучасних вітчизняних дослідників цієї традиції – А.Єрмоленка, Л. Ситниченко, Р.Зимовця, С.Пролєєва, О. Рєзаєва, М.Рибачука, Г.Темка, І.Фармана, В.Фурса.

Синтез перелічених аспектів філософських досліджень дозволив авторові по-новому осягнути проблему сімейного взаєморозуміння через призму особистісно-комунікативної моделі сімейних відносин, виявленої на основі православного архетипу сім’ї.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є системний соціально-філософський аналіз православного архетипу сім’ї і символіки сімейності у контексті християнської традиції та виявлення його позитивно-творчого сенсу у вирішенні проблем комунікації в сучасному суспільстві.

Для реалізації означеної мети необхідно послідовно розв’язати такі дослідницькі завдання:

—

—

—

—

—

—

Об’єктом дисертаційного дослідження є сім’я як феномен індивідуального і суспільного життя людини.

Предмет дослідження – православний архетип сім’ї як модель комунікативно-особистісних стосунків.

Теоретико-методологічними засадами дослідження є праці вітчизняних і зарубіжних філософів, психологів, фахівців у галузі методології науки, теорії соціальної філософії та системного аналізу суспільної практики (зокрема роботи С.Авєрінцева, В.Андрущенка, М.Бахтіна, І.Бойченка, М.Головатого, Г.Горак, Л.Губерського, А.Конверського, П.Кравченка, М.Михальченка, М.Мокляка, В.Пазенка, В.Рижка та інших авторів).

Необхідність дослідження архетипу сім’ї в контексті комунікативних відносин зумовила використання в дисертації таких основоположних принципів: символізму, особистості та комунікації, методів синергійності, аналізу, синтезу, які визначили методологію аналізу міфу, інтерпретації символу, дослідження архетипних структур, особливо тих аспектів, що розкривають поняття символ, архетип і дозволяють виявити символічний характер сімейних взаємин. Концептуальними для дослідження були ідея К.Юнга про архетипи та їх символічну вираженість, ідея комунікативної дії Ю.Габермаса, спираючись на яку, соціальний світ постає як постійно конституйований у повсякденній комунікації на основі інтерпретацій, вироблених самими учасниками. Тобто, соціум у останнього трактується як символічно структурований життєвий світ, специфічним модусом якого є сім’я, яка забезпечує процес соціалізації, один з необхідних процесів відтворення самого життєвого світу (для якого потрібні також процеси культурного відтворення та соціальної інтеграції).

Специфіка запропонованої постановки проблеми вимагає також звернення, по-перше, до історико-філософського аналізу різних підходів релігійної філософії, яка розкриває специфіку православного контексту функціонування символічних структур – до праць С. Булгакова, І.Ільїна, О.Лосєва, П. Флоренського; по-друге, до онтологічного та діалогічного підходу в аналізі духовного контексту особистісної організації соціально-групового і сімейного буття – до робіт Г. Батіщева, В.Біблера, Є. Бистрицького, П.Гуревича, А. Лоя, М.Лукашевича, В.Огнев’юка, М.Поповича, Е.Соловйова, В.Стьопіна, В.Табачковського.

У дисертації використана феноменологічна методологія дослідження поняття “життєвий світ” та “повсякденність”, а також метод комунікативної дії, яка розглядається не лише як практика взаєморозуміння, а й як інтеракція, через яку учасники формують свою належність до соціальної групи (малої соціальної спільноти – сім’ї) і власну ідентичність. Цим пояснюється звернення до феноменологічної філософії, зокрема концепцій феноменологічної соціології А.Шюца, Т.Лукмана та Ю.Габермаса, присвячених аналізу поняття “життєвий світ”.

У роботі враховувалися й постмодерністські філософські пошуки останнього десятиріччя та філософська компаритивістика (В.Багінський, Г.Заїченко, І.Ільїн, С.Кримський, В.Подорога, Н.Поліщук, В.Пронякін, М.Риклін, В.Фадєєв та інші), а також теорії персонально-хронологічного аналізу.

Наукова новизна роботи полягає в обгрунтуванні цілісної системи теоретичних положень стосовно сакрального характеру сімейних взаємин. Новим є дослідження сімейних відносин через інтерпретацію православної символіки як простору вираження архетипу сім’ї, виявлення комунікативного характеру цього архетипу та розкриття його смислотворчого потенціалу для вирішення проблем комунікації, а також аналіз символічного простору існування сім’ї як специфічного модусу повсякденного життєвого світу.

Автором у процесі розв’язання поставлених завдань обгрунтовуються такі положення, що конкретизують наукову новизну і виносяться на захист:

·

·

·

·

·

·

·

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що його основні положення та напрацьовані результати можуть бути використані для подальшого аналізу особистісно-комунікативної моделі сімейних відносин, соціокультурного контексту існування сім’ї як модусу повсякденного життєвого світу і розвитку особистості в символічному просторі сімейності.

Результати дослідження можуть бути використані у викладацькій роботі при розробці відповідних лекційних та семінарських курсів з проблем філософії, культури, релігієзнавства, соціальної психології, етики, соціології та спецкурсів. Матеріали дослідження використані як інформаційне джерело при розробці теми держзамовлення на кафедрі філософії полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г.Короленка та викладачами цієї кафедри при викладанні спецкурсів “Проблеми комунікації” та “Культура як засіб соціалізації особи”.

Розглянута в дисертації проблематика та обгрунтовані в ній положення можуть сприяти вирішенню сучасних комунікативних проблем і структурних особливостей суспільства в умовах пошуку основ національної самоідентифікації, характерного для нашого суспільства, вирішенню проблеми людського непорозуміння та відособленості сучасної людини і формування соціальної політики щодо шлюбу та сім’ї, бути корисними в соціо-культурній та психолого-педагогічній практиці.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації доповідалися: на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Гуманізм. Людина. Творчість” (Дрогобич, 1997); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Стратегія українського державотворення: проблеми теорії та практики” (Київ, 2000); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Християнство і культура” (Полтава, 2000); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуалізація проблем антропоцентризму в умовах реформування загальноосвітньої і вищої школи” (Полтава, 2001); Міжнародній літній філософській школі “Глобальні трансформації сучасного суспільства” (Київ, 2001); науково-методичних та науково-методологічних семінарах кафедри філософії Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г.Короленка.

Структура дисертаційної роботи. Специфіка об’єкта та предмета дослідження, особливості мети та завдань, а також його логіка зумовили структуру роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг дисертації 181 сторінка машинописного тексту, список використаних джерел налічує 177 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано вибір теми, її актуальність, характеризується ступінь розробленості, визначаються об’єкт та предмет дисертаційного дослідження, формулюються його мета і завдання. Вказано теоретико-методологічні засади роботи, розкриваються наукова новизна дослідження, його теоретичне та практичне значення, наведено дані про апробацію роботи.

У першому розділі “Філософські засади аналізу православного архетипу сім’ї в контексті комунікативних відносин”, що включає чотири підрозділи, проаналізовано основні концептуально-теоретичні можливості дослідження архетипу сім’ї через інтерпретацію символів шлюбу, дому, батьківства, материнства, а також виявлені теоретичні передумови визначення його місця та ролі в життєвому світі сім’ї, у комунікативних відносинах.

Як концептуальні положення для реалізації завдань роботи автором використовувались ідеї аналітичної психології (К.Юнга, К.Естес, С.де Бовуар) про архетипи, недосяжні для безпосереднього спостереження, що проявляються у формі різноманітних глибинних першообразів-символів та розкриваються опосередковано через універсальну символіку. Дослідження також грунтується на ідеї культури як ціннісно-символічної системи та духовної інтенції життєдіяльності людини (концепції Е.Кассірера, О.Лосєва, Ю.Лотмана, М.Мамардашвілі).

Спираючись на вказані роботи, автор робить висновок, що архетипи – це культурні першообрази, які виражають уявлення про людину, її місце в світі та суспільстві, нормативно-ціннісні орієнтації, які визначають зразки життєдіяльності людей, що транслюються в процесі культурно-історичного розвитку і зберігають своє значення.

Теоретичною базою для осмислення суті символу та проблем його інтерпретації послужили роботи С.Булгакова, П.Флоренського, М.Бердяєва, М.Еліаде.

Символ є специфічною мовою перекладу феноменальної реальності в ноуменальний світ, коли у творчому процесі, у спілкуванні внутрішній досвід перекладається у видимі або осяжні форми, коли емоції, ідеї перетворюються і являють собою візуалізацію духовного досвіду, до свідомості існуючого надсвідомого буття.

Символ виступає важливим механізмом пам’яті культури, оскільки є інтенціональним повідомленням (рос. со-общением) про всі рівні реальності, здійснюючи взаємозв’язок між різноманітними планами буття, між людським існуванням і структурою спільноти, світу. Це пояснює його двоїстий характер, множинність змісту, інтерпретація якого є виявленням фундаментальних зв’язків.

У дисертації доведено, що комунікативна природа символу передбачає особистісну організацію буття. Цим і пояснюється звернення до досліджень з проблеми особистості. Значення поняття особистості розкривається через поняття свободи, відповідальності, вчинку, самосвідомості, саморозвитку. Дії особистісного характеру є фактором саморегуляції суспільного організму. У філософії (персоналізму, екзистенціалізму) особистість досліджується через виявлення змістовних процедур самоінтеграції, саморефлексії, що здійснюються в контексті спілкування “я” з “іншим”. Це спілкування включає інтерсуб’єктивні стосунки, переживання, розуміння та трансцендування, тобто співвідношення з абсолютними цінностями та їх носієм – Абсолютною Особистістю. Автором ця проблема розглядається в контексті релігійного тлумачення, зважаючи на специфіку теми.

Особистість є тотожністю духовного та матеріального, внутрішнього та зовнішнього, динамічного та статичного, виявленою в індивідуальному історичному становленні, яка має своє власне ім’я та соціально значиме буття. Динамічне вираження особистості в історичному процесі відбувається через становлення її образу у взаємодії з іншими особистостями в світлі існування Абсолютної Особистості. Таким чином складається культурний пласт, що транслює вічні духовні основи, тобто архетипічні принципи в мінливих символічних формах.

Особистісне начало пронизує собою всю істоту людини, а не знаходиться десь поруч із нею. У людині “все” тому особистісне, що це “все” співвідноситься з духовним началом, існуючи як цілісне й у своїй цілісності неповторне та абсолютно одиничне.

Простором вираження унікальності і неповторності буття особистості є життєвий світ, який складає сукупність усіх можливих чи дійсних горизонтів досвіду людського життя. Це особлива цілісність, яка утворюється подіями життєвого процесу, але подія – це не все, що з людиною трапляється, а лише те, що є для неї життєво значимим.

У роботі відзначається, що феноменологічна соціологія розглядає повсякденний життєвий світ як інтерсуб’єктивний, уже конституйований, очевидний та безпроблемний. Це дає підстави розглянути створення сім’ї як неповторну подію в житті особистості, яка акцентує і надає йому саме такого, а не іншого значення. Ця подія розкривається в неповторно-особистісних взаєминах, а сама сім’я постає як унікальний життєвий світ.

Отже, життєвий світ, як підкреслює дисертант, є сукупністю інтерсуб’єктивно поділеного досвіду повсякденного життя, що включає сприйняття природних об’єктів та людських відносин, матеріальних та символічних продуктів людської діяльності, яка є не лише онтологічною підвалиною вживання мови, але й особливим простором морально-практичних вчинків людини.

Важливою для роботи є концепція Ю.Габермаса, який доповнює феноменологічне трактування повсякденного життєвого світу ідеєю комунікативної дії. Це дозволяє йому розглядати суспільство як частину посттрадиційного життєвого світу, що символічно структурований. Його структурним компонентам відповідають культура, суспільство та особистість. Тобто, символічні структури життєвого світу відтворюються засобами комунікативної дії, яка забезпечує не лише відтворення інтерсуб’єктивно значимого знання, але також стабілізує групову солідарність та відтворення компетентних учасників. Автор робить висновок про те, що соціалізація як одна із форм цього відтворення (яке також здійснюється через культурне відтворення та соціальну інтеграцію) здійснюється в процесі сімейної комунікації, специфіка якої дозволяє говорити про сім’ю як модус повсякденного життєвого світу. Глибинний культурний шар значень та варіантів трактувань, який транслюється в процесі відтворення повсякденного життєвого світу, формується на основі духовних засад, архетипічних моделей, які проступають на поверхню через мінливі символічні форми.

Тому осмислення цих форм – це шлях особистості до розуміння себе та культурної традиції через повернення сенсів повсякденного життєвого світу, осмислення його очевидних наявних форм. Але на цьому шляху слід остерігатися, з одного боку, крайностей філософської абсолютизації дорефлексивних, традиційних пластів життєвого світу і повсякденного буття, що може знайти своє завершення в самоізоляції у відсталій партикулярності життєвого світу та втраті його персонального виміру. З іншого боку, як доведено в дисертації, повернення до традиції не повинне бути “механічним” її відтворенням, тобто пасивним засвоєнням смислів. Це не просто відродження цінностей повсякденного життєвого світу поверненням до минулого, а, перш за все, їх осмислення та переосмислення, що можливе тільки через виявлення фундаментальних основ їх формування, якими і є архетипи та символи, через які вони виявляються.

У другому розділі “Символічність взаємин чоловіка та жінки як спосіб виявлення архетипу сім’ї”, що складається з п’яти підрозділів, розглядається символіка чоловічого та жіночого, її вираження в міфах, детально аналізується православна символіка, через яку освячуються взаємини чоловіка і жінки, їх подружнє життя і виявляється архетип сім’ї, який за своєю суттю є комунікативно-особистісною моделлю взаємин.

У розділі відзначається, що оскільки будь-яке розуміння опосередковане знаками та символами, то розуміння людиною себе передбачає розуміння тих символічних форм, через які здійснюється осмислення та освячення людського життя взагалі та сімейного зокрема.

Символічні змісти принципово не статичні, а динамічні, як динамічне будь-яке порозуміння в процесі спілкування. Тому міжособисті взаємини постають процесом інтерпретації тих глибинних символічних форм, що виражають буттєву сутність і походять з глибини віків, які людина успадковує в процесі соціалізації.

Символи чоловічого та жіночого є першими символами природного існування людини, які виражають двоєдиний сенс її єства. Життя в очах людини набуває двоякого характеру: це свідомість, воля, трансценденція, це – дух, який символізуює чоловічий принцип; але це і матерія, пасивність, іманентність – плоть, що характеризує жіноче начало. Як у собі самій, так і у своєму супутнику, в усіх виявах життя людина зустрічається з поляризованим існуванням. Дві протилежності можуть вступити у відчайдушне протистояння, у безжалісну боротьбу, але вони можуть також прийти до самоствердження як взаємодоповнюючі елементи певної вищої єдності; в цьому і полягає духовна проблема існування. Діалектика взаємовідносин чоловіка та жінки досить складна і може втілюватись в різноманітних формах.

Узагальнюючи аналіз символіки чоловічого та жіночого, автор відзначає, що їх різність є, з одного боку, умовою їх єднання, з іншого – створює проблеми: конфлікт між унікальністю особистості та продовженням роду, між творенням та дітонародженням, між чоловіком та дружиною. Але створення сім’ї – це не стирання відмінностей, а створення простору, де Інший – це не просто протилежний, Інший – це і я сам, це простір, який дозволяє через Іншого розпізнати самого себе. Тільки істинна трансцендентність поєднує чоловіче та жіноче таким чином, що їх елементи перетворюються, тому що весь парадокс людського призначення полягає у тому, щоб стати самим собою, стаючи іншим.

Сімейна символіка фундаментально розроблена у християнстві, зокрема у православ’ї. Християнство за своєю суттю є релігією сім’ї, воно приносить спасіння сім’ї і через сім’ю, розглядаючи єдність людства в контексті сім’ї, а саму сім’ю називаючи “малою церквою”. Символічне заснування церкви здійснюється в сімейному домі і саме під час шлюбної урочистості.

Аналізуючи православні символи сім’ї, дисертант звертає увагу на те, що в цьому контексті сім’я постає як реальність, взаємообумовлена процесами становлення та взаємоіснування чоловіка та дружини, які утворюють цілісність. Символом цієї цілісності виступає людство, створене як сім’я, яка повинна здійснювати свою природну єдність через єдність з Богом. Цей символ розкривається через народження дружини як “помічника” відповідного, тобто діалогічно узгодженого у єдиній повноті буття з чоловіком. Протиставлення в міфологічному мисленні чоловічого та жіночого як неба і землі, як світла-пітьми, добра-зла у християнстві знімається ідеєю єдиносутності та єдинокровності чоловіка та дружини. Таким чином, дружина це уже не стать і не статева відмінність (рос. половое – половинчасте), недостатнє буття (хоча часто можна зустріти саме таку інтерпретацію), а повнота буття по плоті. Це помічник, якого людина знаходить не у зовнішньому світі, а всередині себе, але приходить він від Бога. Я можу пізнати Іншого лише через нашу спільну співпричетність третьому. Пізнати Іншого як самого себе, побачити себе в Іншому – означає наблизитись до таємниці Божого промислу про людину. Дивлячись один на одного, один через одного, люди вдивляються у “абсолютно Іншого”. І саме у цьому випадку закон біполярності поступається вищому закону - поєднання протилежностей у спрямованості до Абсолюту.

Саме тому стосунки чоловіка і жінки освячуються шлюбним ритуалом вінчання, який вводить від природи даних чоловіка та жінку в іншу якість – чоловіка та дружини. Вінчання виконує спільну для усіх ритуалів функцію: спонукає людину стати тим, чим вона не є, і такою, якою вона не може бути в своєму профанному, непросвітленому стані, в підпорядкуванні безпосередньому досвіду та елементарній логіці. Тобто, мета шлюбного вінчання полягає у перетворенні зв’язків родових у зв’язки духовні, родового батьківства та материнства (які можуть бути джерелом рабства) - у духовне.

Автор зазначає, що зміст єднання чоловіка та жінки і його мета не обмежується родом і суспільством, а визначається особистістю, її прагненням до повноти і цілісності життя. Укладання шлюбу відбувається у трьох іпостасях: подружня любов, батьківство та материнство, які в сукупності утворюють простір союзу, що дає життя. Досвід цього життя отримують не лише діти, а й батьки, оскільки спільне життя перетворює і доповнює індивідуальні характеристики. Аналіз символічних форм дає підстави стверджувати, що ні материнство, ні батьківство не можуть бути самостійними функціями. Вони вплетені в складну структуру сімейного життя, всі компоненти якої взаємопов’язані та взаємообумовлені, більше того, вони визначаються спільною духовною спрямованістю.

Символ батьківства розкривається через Божественне батьківство, яке є вічним спілкуванням між Батьком та Сином, між Богом та людиною, Його чадом. Основною темою цього духовного спілкування є ідея усиновлення, синівства, тобто народження особистості. Людина виходить із тотожності скінченому світу і його циклічній круговерті. Духовне материнство Діви Марії виводить людську природу із невизначеного стану, вносячи в саме природне буття абсолютний устрій. Жінка спочатку стає нареченою, тобто названою для Бога, прийнявши цю назву – приймає Бога Слово і стає його матір’ю. Мати – та, хто має в собі і народжує з себе, дає світові те, що має від Бога. З’являється принцип особистості, що є надсвітовим станом, доведеним до абсолюту в образі Боголюдини. Особистість народжується, має свій власний початок, виховується, а, отже, має особисту історію уподібнення Абсолютній Особистості.

У дисертації обгрунтовується, що простором для втілення ідеї єдності сім’ї є символ дому, де горить спільне вогнище, яке символізує духовну і матеріальну єдність тих, хто його підтримує. Тобто, дім для людини – це такий рівень єднання, в якому відносини його членів один з одним опосередковані їхнім ставленням до єдиного центру. Зміст цих взаємин не випливає виключно зі стосунків суб’єктів, що вступають в них, а освячуються відносинами людини і Бога, оскільки відносне відношення похідне від абсолютного. Тільки таке абсолютне відношення створює просторову неперервність спільності сім’ї – дім. Будь-який дім є приведенням до певної цілісності і єдності його основи, фундаменту і даху, тобто земного і небесного. Отже, символ дому виражає вічність, реалізовану в часі, досконалість, здійснену у просторових формах. Це означає, що зробити світ міжособистих сімейних відносин суцільним і неперервним можна за умови наповнення його абсолютним змістом, підведення під нього трансцендентної основи.

Умовою такої цілісності життя в християнській традиції є втілення в людині Образу Божого, який є центром її духовного життя, визначає її ієрархію у світі, обумовлює вроджений потяг до Абсолюту. Це – напружене прагнення ікони до свого оригіналу, образу - до свого “архе”, свого Першообразу, який завдяки своїй динамічній структурі спонукає до суб’єктивної особистої подоби Богу. Шлях від образу до подоби складає ікономію (з грец. Божественне домобудування) людського життя, є центром усіх відносин і містить в собі весь життєвий простір і час. Тобто, саме життя стає домом образу і його вибудовою.

Дисертант відзначає, що дослідження православних символів сім’ї - шлюбу, вінчання, батьківства, материнства, дому та домашнього вогнища - дозволяє виділити певний архетип сімейних стосунків. Його риси пояснюються усталеною спрямованістю до свого Першообразу – Абсолютної Особистості, який втілюється через описані символи і виявляються у комунікативно-особистісній моделі сімейних взаємин.

У третьому розділі “Православний архетип сім’ї та проблеми комунікації в сучасному світі”, який включає два підрозділи, сім’я розглядається як інституційне ядро приватної сфери посттрадиційного життєвого світу, головними функціями якої стають соціалізація та комунікація. Аналізується “монологічне” та “діалогічне” спілкування та їх роль у характері сімейних відносин, які виражаються в унікальному повсякденному життєвому світі, що характеризується усталеністю, спадковістю та очевидністю. Доводиться, що архетип є однією з форм трансляції традиції, в яку вкорінений повсякденний життєвий світ сім’ї.

Автор звертає увагу на те, що сьогодні у філософії засадничими вважаються інтерсуб’єктивні, мовно-комунікативні структури. Саме в міжлюдському спілкуванні найбільш виразно виявляється різниця між індивідом як особистістю й індивідом як одним із маси і, водночас - суттєва різниця в характері комунікативних спільнот, до яких вони належать. Пошуки фундаментальних основ людського існування дають підставу вважати, що осягнути сутність людських стосунків і власне самої людини можливо саме в результаті з’ясування її відношення до іншого буття, спілкування з іншими людьми, її здатності до буття-з-іншими, розкриття глибинного, інтимно-особистісного виміру людського буття. Це буття, з одного боку, є необ’єктивованим і безумовним, наближає нас до чогось абсолютно непредметного, а з іншого – його очевидність є тим центром людського існування, який виявляє його сутність. Однією з форм спілкування в його глибинних, потаємних проявах є сім’я.

Звільнення від визначеної традицією ролі, пов’язане зі входженням в постіндустріальне суспільство, сприймається як “визволення взагалі”. Адже тепер сам індивід відповідає за власний “Я”-проект. Але тут важливо уникнути крайностей та хибних рішень. Це однобічне протиставлення минулого та теперішнього, внаслідок чого на місце традиції духовної культури, спеціалізованих знань приходять бульварна література, самоосвіта та інші втілення принципу “зроби сам”. У діяльності людей все більше беруть участь посередники, які носять символічний характер: речі, що виступають в знаковій функції, інформаційні посередники. Комунікація втрачає свою безпосередність і людяність, набуває характеру споживання та влади. На індивідуальні зв’язки, на власне людське переносяться способи функціонування сучасних технологій та матеріальних об’єктів.

У дисертації стверджується, що головна тенденція соціальних трансформацій полягає також у зміні ціннісних орієнтацій, в центрі яких стоїть нині не група, а особистість. Людина тепер самовизначається не в просторі всезагальних форм як таких, а у власному життєвому процесі. Формою особистісного вибору стають сімейні відносини, які становлять сутнісний принцип формування приватного життя. Очевидність, прозорість, які визначають зрозумілість приватного життя, забезпечують компенсацію від анонімності “великих” структур.

Важливе значення у цьому дослідженні сім’ї відіграла концепція суспільства Ю.Габермаса. Звернення до цієї концепції дало можливість усвідомити недостатність функціонально-інституційного підходу в аналізі сім’ї, що лише доповнює картину її екзистенції, яка постає унікальним життєвим світом. Це дало також можливість аналізувати сім’ю не як частину суспільства, а як приватну сферу, що має певну автономність.

Автор наголошує: саме такий підхід дає змогу осягнути реальний зміст і самоцінність сім’ї, що характеризується самодостатньою цінністю безвідносно до тих вимог, які ставить перед нею суспільство, і, завдяки своїй природності, постає як безпосередня очевидність, що не потребує додаткових обгрунтувань.

Згідно з концепцією Ю.Габермаса, можна розглядати сім’ю як особливий модус життєвого світу: як частина цілісного життєвого світу, сім’я, завдяки своїй приватності і автономності, постає унікальною формою життєвого світу. Вона є повсякденним життєвим світом, тобто тією частиною реальності, на яку людина має вплив і яку може змінити. Структура сім’ї як повсякденного життєвого світу містить не лише побутові та домашні речі, а й комунікативні дії, культурні традиції і новації, що закладають підвалини людської духовності в процесі сімейної соціалізації та сімейної комунікації.

Сім’я є прикладом міжособистих інтерсуб’єктивних стосунків. Здатність подружжя та інших членів сім’ї до повноцінної мовної комунікації є важливою умовою міцності сім’ї, подолання конфліктних ситуацій. При всій різноманітності форм комунікації їх можна звести до двох: “монологічної” та “діалогічної”. Визначаючою формою для досягнення порозуміння є діалог, оскільки саме в такому спілкуванні, у діалогічній зустрічі відкривається “таємниця” іншого. У діалозі інша людина постає партнером у життєвому процесі, тоді як у монолозі вона лише об’єкт впливу, а характер відносин визначається бажанням домінування. Діалог же є синонімом взаємної творчості, взаємного збагачення, де люди творять одне одного, а також - спільне життя, не втрачаючи індивідуальності.

Автор відзначає, що сімейне життя з точки зору концепції діалоговості постає багаторазовим діалогом, який відбувається між членами сім’ї і повторюється кожного дня. Життя сім’ї, таким чином, є процесом досягнення єдності інакшостей, їх взаємоузгодження, що виступає підгрунтям стабільності сім’ї.

Створення сім’ї є прикладом доленосної зустрічі двох самотніх (самостійних) людей. Це подія, що змінює не лише наявне буття, а й визначає буття подальше як спільне сімейне, тобто надає йому саме такого, а не іншого значення. Ця подія актуалізує цінність сім’ї як сфери самореалізації особистості, як приватної сфери життя людини, що становить для неї її власний життєвий світ, втрата якого рівноцінна руйнуванню всього життя.

Усталеність, стабільність існування сім’ї в якості модусу повсякденного життєвого світу пояснюється наявністю сфери смислових очевидностей, що складає “статичний вимір” життєвого світу взагалі. Очевидності змінюються, але життєвий світ минулого імпліцитно продовжує існувати в сучасному як його горизонт. Минуле та сучасне утворюють континуальність, в якій конститується спадковий характер будь-якого сучасного. Ця спадковість здійснюється через трансляцію символічних форм, в яких існує традиційність. Інтерпретація символів сімейності дає можливість виявити архетипну обумовленість форм сучасної сім’ї та розкрити гуманістичний потенціал традиції, зокрема православної.

У висновках дисертаційного дослідження наводяться теоретичні узагальнення щодо вирішення поставленої наукової проблеми.

1. Сучасна проблема сім’ї пов’язана з інтенсивною соціалізацією, усуспільненням життя особистості та зростаючою “атомізацією” особи у суспільстві, яка є симптомом формалізованого функціонального середовища з жорсткою структурною упорядкованістю постіндустріального суспільства. Надмірна соціальна заангажованість веде до втрати метафізичного підгрунтя, руйнування особистісних мотивів сімейності та викривлення суті шлюбних відносин. Цим пояснюється спроба дослідження внутрішнього життя сім’ї через інтерпретацію символів, якими воно визначається.

2. Поняття символу - одне із полісемантичних філософсько-культурологічних понять. Дисертант визначає символ як специфічну мову перекладу феноменальної реальності в ноуменальний світ, коли у творчому процесі, у спілкуванні внутрішній досвід перекладається у видимі або осяжні форми, коли емоції, ідеї перетворюються і являють собою візуалізацію духовного досвіду, до свідомості існуючого надсвідомого буття.

Таким чином, екзистенціальна цінність символів визначається тим, що вони завжди містять в собі певну реальність чи ситуацію людського існування, виражають нормативно-ціннісні орієнтації, що формують способи її життєдіяльності.

3. Символіка “жіночого” та “чоловічого” розкриває глибинну діалектику взаємообумовленості та взаємоіснування чоловіка та дружини. Їх взаємостановлення породжує специфічну онтологічну реальність – сім’ю, а також архетипну форму співіснування – шлюб, що дозволяє осягнути священний характер утвореної цілісності. Символом цієї цілісності у релігійно-православному вимірі є людство, створене як сім’я, яка повинна здійснити свою природну єдність через єдність з Богом. Ця цілісність виражається народженням дружини як “помічника”, діалогічно узгодженого з чоловіком у єдиній повноті буття .

4.

5.

6.

7.

Основні положення дисертації знайшли своє відображення в таких публікаціях