Південноукраїнський державний педагогічний університет

(м. Одеса)

ім. К.Д.Ушинського

Верецька Любов Іванівна

УДК 300.36 + 177.3

ФЕНОМЕН СПРАВЕДЛИВОСТІ У КОНТЕКСТІ

СОЦІАЛЬНОЇ КОМУНКАЦІЇ

Спеціальність 09.00.03 -– соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Одеса - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії і соціології Південноукраїнського

державного педагогічного університету (м.Одеса) ім.К.Д.Ушинського,

Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філософських наук, професор

Кавалеров Анатолій Іванович

Південноукраїнський державний педагогічний

університет (м.Одеса) ім.К.Д.Ушинського,

завідувач кафедри філософії і соціології

Офіційні опоненти – доктор філософських наук, професор

Гансова Емма Августівна

Академія державного управління при

Президентові України, професор кафедри

філософії та соціально-політичних наук.

– кандидат філософських наук, доцент

Афанасьєв Олександр Іванович

Одеський національний політехнічний універси-

тет, доцент кафедри філософії та методології

Провідна установа – Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України,

відділ соціальної філософії, м. Київ.

Захист відбудеться “12” вересня 2002 року о 14.00 годині на

засіданні спеціалізованої вченої ради К.41.053.02. у Південноукраїнському

державному педагогічному університеті (м.Одеса) ім.К.Д.Ушинського.

Адреса: 65021, м.Одеса, вул.Старопортофранківська, 26, ауд.74.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Південноукраїнського

державного педагогічного університету (м.Одеса) ім.К.Д.Ушинського за адресою:

65021, м.Одеса, вул.Старопортофранківська, 26.

Автореферат розісланий 10 серпня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.Г.Мисик

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Протягом усієї своєї історії людство зазнавало змін еволюційного та революційного характеру. Попри неоднорідність територій, рівня економічного розвитку, культурних парадигм, правосвідомості тощо, суспільним процесам (стосовно участі в них активної соціалізованої особи) притаманні дві тенденції. Умовно їх можна позначити як “індивідуалізм” і “колективізм”, які тим чи іншим чином проявляються на усіх рівнях в різних конкретних актах суспільного буття. Оскільки соціально-культурний поступ визначається постійним відтворенням матеріальних, соціальних та духовних благ, то на будь-якому зрізі соціальної генези нагальною є проблема їхнього розподілу чи перерерозподілу, власне є проблема відношення до них тих чи інших соціально визначених субєктів (кількісні і якісні показники розподілу матеріального продукту, відношення до владних інститутів та роль в управлінні та розподілі, користування іншими культурними надбаннями суспільства). Суперечності, повязані з відношенням до розподілу благ, проявляються як суперечності між індивідуальним та спільнотним (громадським), між окремими соціальними верствами (наприклад, більшість - меншість), між різними соціально усталеними спільнотами (наприклад, на державно-політичному рівні).

Зазначена проблема є одним з грунтовних засновків соціальної конфліктності як на індивідуальному, так і на спільнотному рівнях. Історію людства таким чином можна розглядати як постійне вирішення конфліктних (суперечних) ситуацій, які так чи інакше повязані з проблемою розуміння різними субєктами соціального дискурсу принципів справедливого розподілу (які б відмінності щодо їхньої масштабності та значущості не існували). Саме прагнення до вирішення зазначеної проблеми призвело до усвідомлення необхідності правового нормування людських взаємин як такого, що дає змогу регулювати ступені конфліктності, запобігати різними способами переростанню суперечних соціальних чинників у реальне протистояння. Морально-етичне та правове нормування грунтується на фундаментальній соціально-етичній категорії, яку прийнято позначати як “справедливість” - “перша чеснота соціальних інститутів, точно так, як істина - перша чеснота систем думки” (Дж.Ролз (Роулс)). Проблема справедливості в різному її розумінні хвилює і супроводжує людство протягом усього його соціально-історичного розвитку і в різні часи вона знаходила свої (часто абсолютно різні) тлумачення. Проте, саме категоріальне значення справедливості як обгрунтування усталеного користування здобутками суспільства залишається спільним і досі.

Слід зазначити, що соціально-філософська думка з різних концептуально заангажованих поглядів тією чи іншою мірою торкалася проблеми справедливості. Сама категорія розглядалася Гераклітом, Сократом, Платоном, Аристотелем, Епікуром, стоїками (Зенон, Хрисіпп, Діоген Лаертський, Марк Аврелій), софістами (Протагор, Горгій та ін); сердньовічними мислителями (зокрема, Томою Аквінським), філософами Нового часу (Ф.Бекон, Г. Гроцій, Т. Гобс, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, І.Кант, Г.-В.-Ф. Гегель); представниками марксистського напрямку; новітніми філософськими школами (неопозитивізм (Г.Харт, О.Вайнберг, П.Колер), неокантіанство (Р.Штамлер, Г.Радбурх), неогегельянство (Ю.Біндер, К.Ларенц, Д.Джентилє, Б.Кроче, Ж.Іпполіт), екзистенціальна філософія (М.Хайдеггер, К.Ясперс, П.Сартр, Е.Фехнер, Г.Кон), “відроджене” природне право (Ж.Маритен, Ж.Дабен, Й.Месснер), “чисте вчення про право” (Г.Кельзен) та ін.).

Однак спроба здійснити чіткий усеосяжний системний аналіз категорії справедливості зроблена лише у фундаментальній монографії Дж.Ролза “Теорія справедливості”, де автор намагається узагальнити і дати усебічний аналіз принципів справедливості, які “для базисної структури суспільства є обєктами вихідної угоди”. Автор тому й зазначає, що його концепція — новий рівень абстракції відомої теорії суспільного договору (Локк, Руссо, Кант тощо).

Проте, сама категорія справедливості залишається актуальною, попри усю мінливість конкретно-історичних соціальних обставин. Особливо це стосується зламних епох, коли відбувається швидка зміна ціннісних, економічних та політичних парадигм. Тому науковим завданням дисертації стало соціально-філософське дослідження справедливості як провідної суспільної цінності та сутнісного складника буття соціуму.

Щодо сучасних соціально-історичних умов в Україні, коли в масовій свідомості відбувається процес переоцінки цінностей, відчуженість до права і держави і сенсом життя для багатьох стають влада, гроші, успішна кар’єра будь-яким шляхом, у тому числі і через правопорушення, актуальність наукової розробки проблеми справедливості надзвичвайно зростає.

В сучасній українській соціально-філософській думці проблеми соціальної комунікації в усій їхній складності та розмаїтті досліджувались в науковому доробку вітчизняних учених. Онтологічні та ціннісні парадигми соціального дискурсу (що тією чи іншою мірою з необхідністю перетинається з проблемами справедливості) розглядали Є.Бистрицький, А.Єрмоленко, А.І.Кавалеров, А.А.Кавалеров, А. Місуно, О.Москаленко, І.Надольний, В.Пазенюк, О.Пунченко, та ін.; проблеми становлення світоглядних орієнтирів в межах дискурсу через аналіз феномену історичної свідомості (ретроспекцію світоглядних комунікативних парадигм) розглядають А.Бичко, І.Бичко, В.Воловик, М.Дмитрієва, А.Добролюбський. Проблеми, повязані з трансформаціями в соціально-комунікативному полі сучасного українського дискурсу знайшли своє відображення в дослідженнях таких українських філософів, як В.Андрушенко, Е.Гансова, К.Жоль, М.Михальченко, С.Мисик, С.Наумкіна та ін. Проте сам феномен справедливості ще потребує більш детального та безпосереднього вивчення.

Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційну роботу виконано в межах планової наукової тематики кафедри філософії і соціології Південноукраїнського державного педагогічного університету (м.Одеса) ім.К.Д.Ушинського “Інноваційність у методології та технології наукового і соціального пізнання” (затверджена засіданням вченої ради універститету, протокол № 5 від 25.13.1997 р.) В роботі в межах соціально-філософського дослідження розглянуто регулятивну та спрямовуючу роль феномена справедливості в соціальної комунікації, здатного як спричинювати, так і уладнувати конфліктність в соціальнму дискурсі.

Мета і задачі дослідження: розкрити соціально-філософську сутність категорії справедливості як чільного регулятора людських взаємин на соціально-політичному, правовому, морально-етичному та повсякденно-побутовому рівнях і при цьому виявити роль справедливості як одного із чинників формування та реалізації суспільних орієнтирів щодо користування та розподілу соціальних набутків.

Згідно з визначеною метою, дослідження потребує вирішення таких задач:

- аналіз категорії справедливості як феномена, що впливає на організацію соціуму;

- виявлення ролі розуміння справедливості в різних галузях людської діяльності (економічній, політичній, управлінській, правотворчій та правозастосовній тощо);

- представити генезу уявлень про справедливість;

- дати класифікацію головних сучасних соціально-філософських концепцій у тлумаченні справедливості

- зясувати місце категорії справедливості в різних сферах та рівнях суспільної комунікації;

- визначити суперечності, викликанні розумінням дихотомії “справедливо - несправедливо” у соціальному дискурсі.

Обєктом дослідження стали людські стосунки на різних рівнях та у різних галузях соціально регульованої взаємодії.

Предметом дослідження є феномен справедливості. як соціально-філософська категорія та її вплив на світоглядні, політичні, економічні, правничі та морально-етичні засади соціуму.

Методи дослідження. Методологічним підгрунтям дослідження феномену справедливості стала діалектична традиція розуміння співвідношення окремого та загального, особистісного та суспільного, що робить можливим розглядати справедливість як один з організаційно-регулятивних соціальних чинників. В дослідженні використовувався компаративний метод при аналізі концепцій справедливості, історичний — щодо ретроспекції категорії справедливості. Використано також системний підхід для визначення ролі справедливості в організації соціального дискурсу.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше в вітчизняній науці досліджено феномен справедливості як окремої соціально-філософської категорії і як вагомого чинника в становленні та регулюванні людських взаємин, як дієвого засновку суспільно-правових процесів та обєднуючого підгрунтя інших етико-соціальних категорій (свобода, рівність, моральність, милосердя тощо)

Результатом дослідження стали положення, що мають наукову новизну

- справедливість є загальнолюдським феноменом не залежно від конкретно-історичних її проявів; відображаючи діалектику загального, особливого та одиничного, вона сприймається як провідна соціальна чеснота, соціальна універсалія й один з рушіїв соціального поступу;

- зрозуміла як благо, категорія справедливості утримує суспільні взаємини в певному рівноважному стані; їй притаманний також потенціал, спрямований на урегулювання можливих конфліктних ситуацій;

- розуміння справедливості у її конкретних проявах грунтується на рольових засадах окремих індивідів чи соціальних груп, зокрема, щодо їхньої участі в виробництві, розподілі суспільних благ та можливостей користування ними. Тому, попри існування різних концепцій справедливості, досягнення “абсолютної справедливості” виявляється неможливим, а прагнення до справедливого суспільства можна пояснювати як прояви різних тлумачень “природного права” та “суспільного договору”;

- в дослідженні вперше зазначено, що категорію справедливості не можна зводити лише до проблеми розподілу суспільних благ (передусім матеріальних), як це робилось раніше, а те, що вона охоплює усі сфери людських взаємин, усталює та регулює діяльність усіх соціальних інститутів;

- новим є положення про те, що розуміння категорії справедливості впливає на форми і зміст соціальної комунікації: ціннісні орієнтири субєктів соціально чи психологічно прагматизованого дискурсу (зокрема в межах деонтичної модальності — зобовязання, заборона, дозвіл) коливаються між полюсами дихотомічної шкали “справедливо — несправедливо”. Тому в реалізації конкретних принципів справедливості завжди криється можливість соціальної конфліктності, що грунтується на суперечностях в їхньому тлумаченні.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що в роботі запропоновано розглядати феномен справедливості як соціально-філософську категорію, котра слугує організації та регулюванню суспільних взаємин. Результати дослідження вказують на необхідність чітко уявляти та брати до уваги відмінності в розумінні справедливості різними субєктами соціальної взаємодії (індивідами чи соціальними групами). Теоретичні висновки роботи дозволяють більш широко поглянути на справедливість як всеохоплюючий феномен, властивий людському соціуму. Урахування категорії справедливості як соціотвірного чинника дає змогу прогнозувати можливість соціальних конфліктів різного рівня та передбачувати шляхи їхнього уникнення чи згладжування. Положення роботи є методологічним підгрунтям для подальшого розвитку соціологічних, соціально-психологічних, соціально-правових, соціально-економічних, соціально-культурних досліджень у різних галузях суспільної взаємодії, зокрема тих, що проявляються в межах соціальної комунікації. Результати дослідження доцільно використовувати при викладанні навчальних курсів з філософії, соціології, політології, філософії права, етики, культурології, соціальної психології, при розробці навчальних програм з відповідних навчальних спецкурсів, в конкретній правотворчій діяльності при прийняті окремих рішень внутрішньо- та зовнішньополітичного характеру, що дало б змогу спрямовувати суспільні процеси на шлях до зняття соціальної напруженості.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідались автором на міжнародних та регіональних наукових та науково-практичних конференціях: “Актуальні проблеми діяльності ОВС по попередженню, розкриттю та розслідуванню злочинів” (Одеса, жовтень 2000 р.); “Християнство і сучасність” (Одеса, грудень 2000); “Християнство в історії і культурі України” (Одеса, грудень 2000 р.); “Етнонаціональний фактор у розвитку та поглибленні добросусідства і прикордонного співробітництва країн Єврорегіону “Нижній Дунай” (Ізмаїл, травень 2001 р.); “Українська діаспора і становлення України як суверенної держави. Взаємодії організацій української діаспори з органами влади” (Одеса, серпень 2001 р.).

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено в 4-х публікаціях фахових наукових виданнях загальним обсягом 2 д.а.

Структура роботи обумовлена метою і основними завданнями. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділів, висновків, списку використаної літератури (165 наймень). Матеріал викладено на 167 сторінках.

Основний зміст роботи

У вступі обгрунтовано актуальність теми, зясовано стан та рівень наукового опрацювання проблеми, визначено мету та основні завдання, обєкт та предмет дослідження, охарактеризовано його методологічні засади, сформульовані положення, що становлять наукову новизну і виносяться на захист, розкрито теоретичне і практичне значення дисертаційної роботи, вказується її апробація, структура і обсяг.

У першому розділі — “Справедливість: теорія і практика” – досліджується феномен справедливості як передумова створення усталеного, організованого суспільства і передусім аналізується регулятивна роль справедливості в урівноваженні та нормуванні суспільних взаємин.

У першому підрозділі “Феномен справедливості, його структура і функції” зазначається, що справедливість — це перша чеснота суспільних інститутів, точно так само, як істина — перша чеснота систем думки. ( Дж.Ролз). В ній завжди можуть критися можливості подальшого дослідження, спрямовані на доповнення, заперечення або ревізію. Також закони й інститути, якими би вони не були ефективними й успішно улаштованими, повинні бути реформовані або ліквідовані, якщо вони несправедливі. Кожній особистості притаманна заснована на справедливості недоторканість, що не може бути порушена навіть розвиненим суспільством. З цієї причини справедливість не припускає, щоб утрата свободи одними була виправдана великими благами інших. Недозволено, щоб збитки, яких вимушено зазнає меншість, переважувались більшою сумою пільг, якими насолоджується більшість. Отже, у справедливому суспільстві повинні бути установлені свободи громадян, а права, що гарантуються справедливістю, не повинні бути предметом політичного торгу або ж калькуляції політичних інтересів. Відчуття несправедливості терпиме тільки тоді, коли необхідно уникнути ще більшої кривди. Як перші чесноти людської діяльності, істина і справедливість безкомпромісні.

Люди інтуїтивно переконані в первинності справедливості. Суспільство — це більш-менш самодостатня сукупність людей, що у своїх взаємовідносинах свідомо керуються визначеними правилами. Ці правила встановлюють систему кооперації, призначену забезпечити блага кожному. Це можна вважати першим принципом справедливості. Тут постає питання про збіг чи розбіжність інтересів щодо справедливого розподілу благ. Конфлікт інтересів виражається в тому, що людям небайдуже, як великі вигоди, отримані завдяки співпраці, розподіляються між ними, оскільки в переслідуванні власних цілей вони прагнуть одержати більше самі і зменшити частку інших при розподілі долей.

У теорії справедливості як міждисциплінарному вченні, що вивчає феномен справедливості, другий принцип можна визначити як "принцип належності" у суспільних взаєминах (в економіці, праві, політиці тощо). Основні функції категорії справедливості щодо організації соціального дискурсу: оцінна, регулятивна, орієнтаційна, виховна.

Ці принципи є принципами соціальної справедливості: вони забезпечують спосіб дотримання прав і обов'язків основними суспільними інститутами щодо устабільнення соціуму. Вони ж визначають сам підхожий розподіл вигод і труднощів соціальної кооперації.

Суспільство вважається цілком упорядкованим , коли воно має за мету не тільки забезпечення блага своїм членам, але і ефективне регулювання суспільної концепції справедливості. В випадку, коли люди хочуть і можуть пред'являти один одному завищені претензії, вони, проте, визнають спільну точку зору, що дозволяє доходити до узгоджених рішень.

Другий підрозділ — “Проявлення справедливості в різних формах суспільної свідомості”. Будучи регулятором усіх суспільних взаємин, феномен справедливості з необхідністю мусить впливати на них, окремі вияви людських взаємин теж мають вплив на динаміку дихотомії “справедливо — несправедливо”. Це проявляється через: 1. Співвідношення філософії справедливості з такою формою соціальної діяльності, як діяльність, повязана з економічною свідомістю, де вона відбиває розуміння суспільством справедливості розподілу матеріальних благ. 2. Феномен справедливості яскраво проявляється в політичній свідомості суспільства через взаємини між політичними інститутами, різними соціальними верствами суспільства, з взаєминами в зовнішньополітичній сфері. 3. Значення соціально-філософського аналізу проблеми справедливості проявляється у правовій свідомості: правотворенні, правозастосуванні та правозахисті у сучасних умовах будівництва правової держави.

Теорія справедливості – це міждисциплінарне вчення, що вивчає феномен справедливості й указує на межі належного в економіці, праві, здійсненні владних функцій і моралі.

У розділі 2-й — “Поняття справедливості в його онтогенезі” — розглядається тлумачення феномену справедливості в межах європейської соціально-філософської парадигми. У першому підрозділі “Ретроспективний аналіз поняття “справедливість” зазначається, що усвідомлення справедливості як певного морально-етичного феномена започатковується ще у родоплемінному суспільстві. Так, в поемі Гомера "Іліаді" поняття справедливості вживається як синонім належного в моральному сенсі. В усіх древніхписьмових джерелах поняття "справедливість" уживається як критерій належного у взаємовідносинах між людьми усередині роду і племені або у відношеннях між племенами в дусі примітивної зрівняльності. У філософії Древньої Греції справедливість розглядалась як внутрішній принцип існування природи, як фізичний, космічний порядок, що відбився в соціальнім порядку.

У поняттях "справедливість" і "несправедливе" оцінювалося всяке соціальне явище, що має відношення до поведінки людей, закону, суду, судового рішення, законодавчих актів, діяльності державних органів, юристів, політичних діячів тощо.

Справедливість є найважливішою категорією соціально-філософської думки, моральної, правової і політичної свідомомсті в межах полісного дискурсу.

Зазначено, що в античній філософії розуміння категорії “справедливість” як соціального феномена ведеться від Геракліта і піфагорейців, для яких справедливість полягає в тім, щоб наслідувати загальному божественному Логосу. Представлено розходження у філософії Демокріта "природного" і "штучного", "істини" і "загальної думки", "природної справедливості" і "закону"; трактування софістами (Протагор, Горгій, Гіппій, Антифон та ін.) природних основ справіедливості як причетності членів держави до людської чесноти. Показано погляди Сократа на об’єктивну природу справедливості і закону. Представлено ставлення Платона й Аристотеля до природної справедливості як до об’єктивної підстави полісних законів, як певної рівності, що передбачає “належну міру” (Платон), як поділу спільних для усіх громадян благ пропорційно до внеску до загальної справи (Аристотель). Епікур розглядає справедливість як природне право зі змістом, що змінюється (у залежності від місця, часу й обставин), а закони, що їй відповідають, є засобом публічної гарантії свободи.

Розглянуто різні варіанти фаталістичної концепції справедливості у стоїків (Зенон, Хрисипп, Діоген Лаертський, Марк Аврелій та ін.), що вважали справедливість як чесноти, властиві людям, і які виявляються в моральній діяльності. За стоїками, свобода духу, що досягається в процесі морального удосконалювання є підставою справедливості; справедливість уявляється як безумовні, загальнообов’язкові принципи розуму. Зазначено індивідуалістичне і суб’єктивістське трактування справедливості стоїками; розуміння космічного закону, світового розуму, Логосу як джерела і підстави справедливості в трактуванні стоїцизму.

У вченні Цицерона "природа" виступає джерелом справедливості і права. В його уявленні про розумово-духовний аспект природи і справедливості маються на увазі весь космос, усе людське фізичне і соціальне довкілля. Сутність і сенс справедливості Цицерон вбачає в тім, що вона “дає кожному своє і зберігає рівність між ними”.

Теологічне трактування взаємозв’язку свободи і необхідності Томою Аквінським визначає Бога як джерело права і справедливості. Справедливість — одна з етичних чеснот, що має на увазі ставлення людини не до самого себе, а до інших людей і перебуває у воздаянні кожному свого, йому приналежного. Запорукою останнього слугує “вічний закон” — загальний закон світопорядку, що є виразником божественного розуму, як верховного спрямовуючого начала, абсолютного правила, що керує загальним звязком у світобудові.

Проблема “загальної справедливості” трактується Беконом у площині належних властивостей позитивного права, його джерел тощо. (Ф. Бекон, Г.Гроцій, Т.Гоббс, Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо і Дж. Локк). Натуралістичне тракутвання Ф.Беконом закону як справедливості випливає з його твердження, що людям притаманні уже від природи певні моральні поняття, сформовані під впливом “природного світла і природних законів”.

Раціоналістичне трактування природної справедливості в Новий час відбито у вченнях Г.Гроція, Т.Гоббса, Дж.Локка, Ш.Монтескє. В основі поглядів Гроція знаходиться ідея справедливості як необхідної ознаки права, а справедливість тлумачиться як вимога розуму, бо несправедливим є усе те, що “противно природі істот, наділених розумом”. Гоббс виходить із того, що природа створила людей рівними стосовно їхніх фізичних і розумових здібностей. Розуміння Гоббсом справедливості простежуєтьтся через його визначення “природних” законів”: 1) слід шукати миру і додержуватись його; 2) чинити стосовно інших так, як ти би хотів, щоб інші чинили стосовно тебе; 3) виконувати укладені угоди, що є джерелом і засадою справедливості.

У вченні Дж.Локка тлумачення справедливості випливає з ідей природного права і договірного походження держави, які інтерпретуються у дусі утвердження невідчужуваності і невідмінності основних природних прав і свобод людини. Справедливість Локк вбачає в традиційній природноправовій вимозі “воздавати кожному своє, його власне, йому приналежне”. Справедливість, за Локком , — це рівність, “при якій усяка влада і всяке право є взаємними, ніхто не має більше, ніж інший”.

В Ш.Монтеск’є про “дух законів” спрямоване на справедливі закони і справедливу органзацію державності.. За ним, позитивний (людський) закон передбачає обєктивний характер справедливості і справедливих стосунків. Справедливість передує позитивному закону, а не створюється ним. “Дух закону” визначає розумність, правомірність, законність і справедливість вимог позитивного закону. Справедливість є істотним барєром проти сваволі в суспільному й політичному житті.

Ж.Руссо виходив з погляду про добру природу людини як об’єктивне джерело справедливості. У його розумінні, природний стан - це устрій загальної свободи й рівності. Несправедливість Руссо вбачає в нерівності приватної власності, доповненій політичною нерівністю. Звідси і його погляд на справедливий устрій як на істинний договір між народами і правителями, метою якого є створення “такої форми асоціації, яка захищає і охороняє усією силою особистість і майно кожного із членів асоціації і завдяки якій кожен, поєднуючись зі всіма, підлягає, проте, лише сам собі і залишається настільки ж вільним, як і раніше”.

Також розглянуто погляди на справедливість Канта і Гегеля.

За Кантом джерелом належності в соціальних відносинах і поведінці людей є трансцендентальні ідеї розуму, які дають напрямок і мету діяльності розуму: апріорні максими розуму виступають регуляторами практичної сфери людини відповідно до принципів належного, справедливого. Кантівський категоричний імператив вимагає: “чини зовнішнє так, щоб вільне виявлення твоєї самовільності було сумісним зі свободою кожного, узгоджувалось із спільним законом”. Кант сповідує верховенство законодавчої влади як основи правової держави. Сенс і призначення права Кант вбачає у тім, щоби ввести свободу і самовільність усіх індивідів (як владних, так і підвладних) в розумні і загальнозначущі межі. Право виступає, по суті, у вигляді заборон, має на увазі дозволеність незабороненого. Можливість свободи (як прояву справедливості) укорінена в моральній автномії (самоцінності, самозаконності і незалежності) особистості. Ставлення до справедливості проявляється в кантівській ідеї рівності між злочином і покаранням. До заслуг Канта, щодо поглядів на справедливість, слід також віднести зорієтованість його етики на встановлення всесвітнього громадянсько-правового стану і вічного миру між народами. Поєднання і здійснення на практиці регулятивних ідей розуму в усіх людських відносинах (в індивідуальній і колективній поведінці, в державному устрої, в діях влади, в законодавстві, в усій внутрішній і зовнішній політиці), є, за Кантом, єдино можливим шляхом до здійснення ідеалу справедливості.

У противагу Канту Гегель висуває ідею абсолютної моралі, яка характеризується ним як тотальна цілісність морального буття, як усезагальне і дух народу. В межах гегелівської філософії ідеї справедливості і права розглядаються через призму філософії обєктивного духу. Визначальним тут є поняття людської свободи. Формами конкретизації свободи права є: абстрактне право, мораль, моральність. Моральність абстрактного права Гегель розуміє так, що особистості взагалі притаманна правоздатність, а звідси й “повеління права гласить: будь особистістю і поважай інших як особистостей”. Реалізація поняття в дійсності, за Гегелем, є ідея, а предметом філософії права — єдність поняття “право” і його втілення, наявного буття. Ідея права (справедливості), яка і є свобода, у Гегеля розгортається у світ держави і права, і сфера обєктивного духу постає як ідеальна правова дійсність.

У 2-му підрозділі “Ретроспекція справедливості у східнословянському соціальному дискурсі” здійснено своєрідний філософсько-етимологічний аналіз формування змісту поняття справедливість на східнословянському підгрунті від ранніх часів до початку ХХ ст. Представлено метаморфози, яких зазнавав зміст категорії справедливості у звязку з розвитком соціально-філософської, соціально-політичної та філософсько-правової думки на теренах колишньої Російської імперії. У XIX ст. семантика “справедливості” набула декількох нових значень, а традиційні збагатилися новими семантичними відтінками. У цілому, семантичне поле поняття виглядало в такий спосіб: 1. Відповідність реальним подіям, фактам (істина); 2. Відповідність чиїхось вчинків або слів неписаним правилам, традиціям (правильність); 3. Уроджена (природна) справедливість; 4. Юридична або формальна справедливість; 5. Справедливість, що розподіляє, (воздаяння належного); 6. Революційна справедливість; 7. Релігійно-моральна справедливість.

Можна виділити такі базові риси аналізованого розуміння справедливості. По-перше, воно ставить в основу принцип змісту традиції. Справедлива дія припускає наявність надіндивідуальної цілісності, у межах якої члени спільноти відтворюють успадкований від предків порядок. Підтримка традиційно сформованих ієрархічних зв'язків складає основну характеристику правильної, а отже, справедливої поведінки. По-друге, така справедливість прагне не до рівності, а до єдності. Молодші повинні підкорятися старшим, шанувати їх, а старші — піклуватися про молодших. І по-третє, значення справедливості як правильності, як сукупності неписаних законів, укорінених у переконанні, є антиподом справедливості як писаного закону.

Справедливість у східнословянському соціальному дискурсі сприймалась як суще, як істина, як належне, як природний і як писаний закони. Розглянуто особливості розуміння справедливості в поглядах представників словянофільства, анархізму, марксистської філософії, етико-релігійної традиції

У 3 -му підрозділі “Класифікація сучасних концепцій справедливості” йдеться про концепції справедливості ХХ ст, які передусім повязані з новим етапом соціально-філософських досліджень і, зокрема, з філософсько-правовою проблематикою.

Неокантіанські і неогегельянські концепції проявляються як відновлення природноправових досліджень у межах неокантіанської філософії права. Чільне місце тут належить ідеї Р. Штаммлера про “природне право з непостійним змістом” як джерело справедливості. Мінливий (непостійний) зміст права, за Штаммлером, означає, що саме право та його зміни визначають розвиток суспільства, а не навпаки. “Правильне право”, за Штаммлером, якщо не в причинному, то в логічному плані передує економічному і державному розвитку. Справедливість є упорядковане сумісне життя людей, найважливішою формою чого є право. В розумінні іншого неокантіанця Г.Радбурха, справедливість виступає як результат дії “надзаконного (вічного) права”. Розрізняючи закон і право з раціоналістично-філософських позицій, Радбурх зазначає, що якщо право (закони) свідомо заперечують волю до справедливості, наприклад, дотримання прав людини, то вони не повинні бути чинними. У вченні В. Науке “правильне право” виступає як “справедливе право”, абсолютними мірилами і гарантією якого є людська гідність і свобода. Таким чином, принцип соціальної рівності, а разом з тим і розуміння справедливості, багато в чому ідентичний визнанню природного права і протиставляється праву позитивному.

В неогегельянських філософсько-правових концепціях (Ю. Біндер, К. Ларенц, Б. Кроче і Д. Джентилє) погляди на правову державу як на втілення політичної і правової справедливості набувають націонал-соціалістської інтерпреттації. За Біндером і Ларенцом, поза державою і правом не існує жодної свободи і немає іншої моралі, окрім держави і права. Пристосовуючи свої ідеї до потреб нацистської ідеології, німецькі неогегельянці трактували вчення про “народний дух” як філософську основу “моральності” й “народності” нацистського розуміння справедливості. Справедливим вважається те, що є расово відповідним, а, отже, расово невдповідне є несправедливим. Так, К.Ларенц конструював “справедливу” ієрархію правоздатності субєкта, грунтуючись на його расовій приналежності. Оскільки, держава (рейх) за К.Ларенцом є життєвою формою народу — спільності крові й долі — справедливим є те, що узгоджується з його расово визначеною “тотальною моральністю”.

Італійські неогегельянці (Б.Кроче та Д.Джентилє) акцентують свою увагу на принципово невизначуваному характері свободи. Свобода, за Б.Кроче є свободою лише тоді, коли визнається свободою особистості, а мораль знаходиться над правом. Звідси і його негативне ставлення до тоталітаризму й фашизму та розуміння справедливості через її моральнісну сутність. Погляди Д.Джентилє близькі до виправдання фашистської ідеології. На його думку, в фашистській державі найбільш повно і послідовно здійснюються принципи моральності: стосовно індивіда держава набуває характеру категоричного імперативу, реалізація в індивіді універсальної божественної сутності є слухняністю щодо всесильної держави. “

Державницький” підхід до розуміння справедлиості яскраво простежується в поглядах голландця Б.Талдерса. Критикуючи “абстрактні” уявлення в області міжнародного права, відкидаючи його наднаціональний характер, він стверджував, що дійсність загальної чи наддержавної справедливості залежить від здатності держави реалізувати цю справедливість. Справедливість, таким чином, є право однієї держави, нею ж установлене стосовно іншої держави. Справедливість (як ідея) зводиться до орієнтації відповідно до політичної конюктури. Щезнення чи піднесення держав демонструє суд по справедливості і суд як саму справедливість. Ідея як вищий суд вже не є “справедливою” чи “несправедливою”, вона — “вища межа справедливості”.

Отже, попри ті чи інші відмінності, неогегельянське тлумачення справедливості чітко зорієнтоване на державницький хараетер регулювання й нормування суспільного життя.

Тлумачення Г.Кельзеном справедливості в його “чистому вченні про право” грунтується на його розумінні феномена і норми. Право розуміється як певна сфера належності (повинності). Кельзен вводить поняття “основна норма”, яке є підгрунтям дійсності нормативного порядку. Виходячи з того, що право є примусовим порядком людської поведінки, що регулює дії людей стосовно один одного, Кельзен ототожнює державу і право. Ставлячись до права як до примусу, він заперечує справедливість як властивість, що відрізняє право від інших примусових порядків. Те, що певні норми примусового порядку можуть бути визнані несправедливими, не є підставою, щоб не визнавати примусовий порядок правопорядком. Норма справедливості є моральною нормою, і поняття справедливості підпорядковується поняттю моралі. За Кельзеном, норма (правова чи моральна) може бути лише дійсною або недійсною, тому при конфлікті норм (наприклад справедливості, що опирається на природне право і норм позитивного права) дійсною може бути лише одна із них. Прагнучи очистити право від неправа, Кельзен ігнорує правовий сенс справедливості як і принцип формальної рівності. Будь яка успішна система примусовості (включаючи тиранію, диктатуру, фашизм тощо) трактується як дієвий соціальний порядок, виправданий гіпотетичною правовою нормою, що, власне, призводить до інтерпретації сили як права.

Легістська сутність неопозитивістської концепції правової справедливості Г.Харта виходить з того, що мінімальною ціллю соціального життя є виживання. Тому наявні розумні підстави для того, щоб право і мораль містили певні норми поведінки (норми щодо захисту особистості, власності та взаємних домовленостей), розумність яких зумовлена необхідністю виживання. У вченні Харта йдеться про розумні і необхідні норми і первинні та вторинні правила, що конкретизують правову справедливість. Первинні норми та правила - це правила зобовязування, що не залежать від волі конкретних осіб і повязані з загрозою санкції, яка утримує від забороненої поведінки. Вторинні правові норми представляють приватну чи публічну владу. Ці вторинні правила не вимагають від адресатів поводити себе певним чином, а дають можливість окремим особам за певних умов створювати права й обовязки (укладення угод, законодавча діяльність тощо). Право як система правил (справедливе право) отримує свою чинність не від держави, а від якоїсь фундаментальної норми - останнього вищого правила.

До неопозитивістських відноситься й трактування справедливості в пізнавально-критичній теорії права (О. Вайнберг, П. Колер, Т. Штрассер). Для них характерні розподіл концепцій справедливості на науково-критичну і спекулятивні концепції; прагнення до “очищення” права від метафізичного, етичного, психологічного, соціологічного і політичного змісту в руслі аналітичної філософії права. Справедливість і правопорядок розуміються як суспільно правильна повинність (належність). Проте саме трактування права через “правильність”, “справедливість” вважається ненауковим, оскільки тут міститься, окрім змістовного елемента, ще й оцінний, а оцінка може мати суто субєктивний характер.

В 60-ті роки ХХ ст. відбувається “ренесанс” природного права. Справедливість в даній концепції наділяється з антипозитивістських позицій надлюдським характером, тому домінуючі позиції в межах усього природноправового підходу посідали теологічні вчення про розумність божественного порядку, про волю Бога як основного джерела природного права. В неотомістській природноправовій антропології Й.Месснера загальність вимог природного закону тлумачиться як внутрішня властивість самої людської природи і поєднується з моментами самовизначення і відповідальності людини як розумної істоти. Критикуючи ідею марксизму, що право є побічним продуктом, повністю залежним від техніко-економічних відносин, Месснер стверджує, що головна думка етики природного права — знання про справедливість, яке спонукає до забезпечення гідності людини проти всякого панування техніко-економічних явищ і постійно схиляє прагнути до кращого правопорядку порівняно з наявним. Правовим і справедливим Месснер вважає тільки те, що має моральну сутність. А.Ауер робить акцент на понятті “гідність людини”. Ауер зазначає, що людина-персона як подоба Бога прагне вищої трансцедентної мети і є одночасно моральним принципом координації суспільного формування. Справедливим, таким чином, можна вважати те, що є природно гідними людини.

У світській концепції автономного природного права Г.Райнера найбільш адекватниим виразом справедливості (загального принципу природного права) вважається формула — “кожному своє”, та “робити справедливе й уникати несправедливого”. Виходячи з принципу “кожному своє”, Райнер виводить фундаментальні права людини: право на її власне життя, недоторканість та непошкоджуваність власного тіла, право на власність, яке, принаймні, частково засноване на володінні тілом тощо. До природних прав, що стосуються духовної сторони людського буття, він відносить право на гідність, добре імя.

До своєрідного варіанту природного права можна віднести й антропологічне трактування справедливості в екзистенціалістських концепціях (В. Майхофер, Е. Фехнер та ін.). В філософському екзистенціалізмі йдеться про справжнє і несправжнє існування людини, тому тут справедливість виступає як екзистенціальне явище в його відмінності і співвідношенні з офіційним (позитивним) законом. Екзестенціальне право виступає як істинне (справжнє) право (як вираз екзистенції), а закон — як щось несправжнє, відчужене від людини, противне її екзистенціальній сутності. За В.Майхофером, людина виступає в різних екзистенційних (ситуативних) ролях, де буття одного індивіда реалізується у взаєминах з “самобуттям” інших індивідів, в загальному контексті соціального буття. Розуміння Майхофером справедливості в його концепції “конкретного природного права” розкривається через конкретизацію ним “золотого правила” (“чини по відношенню до інших так, як хотів би, щоб вони чинили з тобою”), через максими рольової поведінки в екзистенційно зумовлених конкретних ситуаціях їхнього буття.

Заперечення Е.Фехнером загальності і нормативної обов'язковості норм справедливості грунтується на його зорієнтованості на субєктивність правових рішень індивіда, законодавця й правозастосовника, що апелює до індивідуальної екзистенції і орієнтується на конкретну ситуацію.

У розділі третьому — “Справедливість як фактор соціальної комунікації” — розглядається роль категорії справедливості в реалізації соціального дискурсу.

У підрозділі першому “Справедливість в різних видах комунікативної діяльності” дано аналіз феномену справедливості як важливого чинника, що визначає напрямки розвитку процесів в соціальному дискурсі. (Під дискурсом розуміється соціально прагматизований дієвий контекст). Зокрема, розглядається розуміння комунікації та дискурсу в межах ідей комунікативної філософії (К.-О.Апель, Ю.Хабермас, К.Ясперс, М.Бубер та ін.). Оскільки комунікація є універсальним надбанням людства й універсальною реальністю суспільного буття, справедливість є апріорі комунікативним чинником, який спрямовує людські комунікативні акти в тому чи іншому напрямку. Позаяк комунікативно визначальним для соціуму є неперервний акт розподілу і перерозподілу благ в матеріальній та духовній сферах суспільного буття, рівноправність цих взаємин характеризується через апріорну наявність категорії справедливості. Суспільне регулювання комунікації здійснюється через теоретико-ідеологічне та політико-правове обгрунтування справедливої організації соціальної взаємодії, що апостеріорі завершується усталенням відповідних соціально-правових та соціально-культурних інститутів. Якою б не була форма організації суспільства (анархічна, демократична, тоталітарна тощо), будь-яка з них прагне виправдати себе, апелюючи до категорії справедливості.

У другому підрозділі “Дихотомія “справедливість — несправедливість” в соціальній комунікації” йдеться про те, що оскільки міжсоціальна комунікація апріорі обертається навколо тлумачення поняття справедливості, його конечне розуміння може набувати різного змісту у різних субєктів подібної комунікації: те, що вважається справедливим для однієї частини соціуму, може вважатися не вартим уваги або абсолютно несправедливим для іншої. Дихотомія “справедливість — несправедливість” спричинює напруження у сфері економічних стосунків: порушення в сфері розподілу матеріальних благ можуть призвести до нерегульованих комунікативних збоїв. Подібне стосується й сфери внутрішньої політики (суперечливі взаємини між різними соціальними верствами в сфері управлінської комунікації) та зовнішньополітичної комунікації (наприклад, у глобалістських та антиглобалістських соціально-комунікативних парадигмах). Дихотомія “справедливо — несправедливо” впливає і на сферу культури, а також на рівень побутової комунікації, де завжди будь-який учасник здатен заявити про несправедливу організацію якогось мікродискурсу щодо нього. Таким чином, “справедливе - несправедливе” є апріорним чинником, здатним спричинити соціально-конфліктну ситуації. Зясування конкретного функціонування соціальнотвірних чинників в межах комунікативної осі “справедливо — несправедливо” дає змогу вирівняти ряд суперечностей та уникнути розгортання соціальної конфліктності. У філософсько-етичному розумінні "справедливість – несправедливість" представляють крайні точки в шкалі соціальної комунікації.

У висновках дано узагальнення соціально-філософського дослідження справедливості як регулятора людських взаємин на усіх рівнях суспільної комунікації та як важливого орієнтира у формуванні принципів користування соціальними здобутками і структурування соціальних взаємин. Зокрема зазначається, що:

- аналіз категорії