НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ

ДОСЛІДЖЕНЬ

УДК 338.978 (477)

ВАСЮТА Ольга Анатоліївна

ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути і процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії та історії Тернопільської академії

народного господарства.

Науковий

консультант:Курас Іван Федорович

академік НАН України, доктор історичних наук,

професор,

директор Інституту політичних і етнонаціональних

досліджень НАН України

Офіційні

опоненти: | Данилишин Богдан Михайлович

доктор економічних наук, професор,

заступник Голови Ради по вивченню

продуктивних сил

України НАН України

Пойченко Анатолій Михайлович

доктор політичних наук,

професор кафедри політології Академії

державного управління при Президенті України

Кисельов Микола Миколайович

доктор філософських наук, професор,

провідний науковий співробітник

відділу філософських проблем

природознавства та екології Інституту

філософії НАН України

Провідна установа – Київський Національний університет ім. Т.Г.Шевченка, кафедра політології.

Захист відбудеться “5листопада 2002 р. о 1400 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 по захисту дисер-тацій на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 01011, Київ-11, вул. Кутузова 8.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Автореферат розіслано “2 жовтня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Ю.А. Левенець

доктор політичних наук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вступ. Процеси світової глобалізації та суспільних трансформацій у сучасну епоху посилили пріоритетність екологічної проблематики. В багатьох випадках на етапі становлення індустріального та постіндустріального суспільства турбота про навколишнє природне середовище з утилітарної точки зору виявляється нерентабельною. Але різні форми життя, стан здоров'я та працездатність людей – це найвища цінність суспільства, котре керується широкими соціальними критеріями в інтересах майбутнього.

Сучасна світова екологічна криза є наслідком функціонування фундаментальних механізмів глобальної соціально-економічної системи, надзвичайно високих можливостей розвитку технологій виробництв і водночас концептуально-функціональної обмеженості традиційних принципів використання природних ресурсів, що привело до порушення коеволюційної єдності розвитку суспільства та біосфери як єдино реальної можливості їх спільного сутнісного буття.

Деградація природного довкілля у різні часи відбувалася у всіх без винятку країнах, при всіх відомих політичних системах і режимах внаслідок антропотехногенного впливу, не дивлячись на всезагальну зацікавленість у забезпеченні гідного екологічного майбуття наступним поколінням. З позицій імперативів сучасної глобалізації та безпеки світового розвитку динаміка екологічної деградації викликає загальнолюдську занепокоєність.

Антропотехногенний вплив та його зростаючі негативні соціоекологічні наслідки обумовлюють зміну суспільних підходів до розвитку соціально-економічної, науково-технологічної, духовної сфер на світовому, регіональному та національному рівнях. Традиційні форми охорони природи за цих умов неспроможні забезпечити ефективний захист біосфери від нераціонального споживання її ресурсів, яке з кожним цивілізаційним витком нарощує масштаби та глибину впливу, набуває нових ознак, зумовлених всеохоплюючим розвитком науково-технічного прогресу, демографічними диспропорціями, інтенсивним втручанням людини у всі сфери життя природи, вичерпністю багатьох природних ресурсів. Утилітарне “завойовницьке” ставлення до природи безнадійно відходить в історичне минуле, а сама природа глибоко інтегрована у різноманітні функції суспільства. Тому шлях оптимізації впливу суспільства на природу на сучасному етапі необхідно віднайти у стратегії державно-політичного управління економікою та соціальним життям, науковій розробці й активному запровадженні якісно нових політичних, науково-технічних, соціально-економічних, правових, освітніх, світоглядних принципів, які б відповідали новітній соціоекологічній парадигмі, сприяючи неперервному, сталому та безпечному розвитку України.

Актуальність дослідження проблем екологічної політики України на сучасному етапі зумовлена об’єктивними потребами національного розвитку, імперативами сучасної світової глобалізації та вимогами колективної екологічної безпеки, необхідністю інтеграції України в європейське співтовариство та її функціонування в системах європейської економічної безпеки тощо.

Відсутність єдиної системи формування та реалізації екологічної політики в радянський період, вади реформування та глибока системна соціально-економічна криза в період розбудови незалежної держави, неврахування взаємозв’язку завдань охорони природи та раціонального природокористування в контексті формування засад і шляхів здійснення державної політики привели до того, що з серпня 1990 р., коли ще за рішенням Верховної Ради УРСР територія республіки була оголошена зоною екологічного лиха, в Україні продовжували загострюватися та наростати соціально-екологічні суперечності, ускладнюватися старі та накопичуватися нові невирішені вже в час державної незалежності структурні та сутнісні соціоекологічні проблеми, які нині реально стримують соціально-економічний поступ країни, утруднюють вихід з економічної скрути. Однак, починаючи з 2000 р., коли з’явилися перші паростки оздоровлення і піднесення економічної ситуації, політичної стабілізації об’єктивно постала необхідність показати українському суспільству актуальність проблем екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку, їх ідеологічну, політичну, соціальну сутність. Національне відродження України як розвинутої демократії з ринковою економікою також важко уявити без чітко виваженої державної екологічної політики.

У сучасних умовах об’єктивно актуалізувалося творення механізмів прийняття політичних рішень в екологічній сфері через досягнення політичного консенсусу та стабільності інтересів різних інститутів та суб’єктів політичної влади в українському суспільстві. Піднесення значимості формування та вдосконалення екологічної політики в українській державі відповідає запитам кожного її пересічного громадянина, передбачає зміцнення засад екологічної ідеології в контексті легальної економіки та публічної політики, подальше глибинне демократичне реформування суспільно-політичного устрою.

Ортодоксальна ідеологема ілюзорної абсолютної автономності соціуму щодо природи, яка волюнтаристськи утвердилася в радянську тоталітарну добу, не змогла відмінити об’єктивних законів природи та їх вплив на суспільний розвиток. Сучасне національно-державне відродження в Україні неможливе при ігноруванні загальнолюдського характеру соціально-економічних проблем збереження та відтворення екологічного середовища.

Враховуючи вітчизняний досвід та сучасну багаторівневу пострадянську ментальність українських громадян, державі необхідно точно уявляти міру власної відповідальності у цій сфері. Слід значно більше уваги приділяти формуванню суспільного розуміння означених процесів, усіма конституційно доступними та легітимними засобами підносити роль влади для розв’язання соціоекологічних суперечностей у контексті політико-ідеологічного, соціально-економічного та духовного реформування, насичуючи внутрішній зміст відповідних тенденцій практикою повсякденного життя, підносячи суспільство до осягнення наріжної глобальної ідеологеми новітньої доби: процеси життєдіяльності людини як однієї з форм життя на планеті, органічної частки природи не можуть відбуватися при ігноруванні інтересів останньої.

Всеохоплююча екологічна стратегія розвитку України як вияв волі її влади та громадян жити і працювати у чистому природному довкіллі, на рівні сучасних вимог європейського співтовариства повинна уособитися у реальній практиці сутнісного наповнення української державної політики конкретними кроками просування до гуманних стратегічних орієнтирів світової цивілізації. Потреба подальшої розробки та деталізації політичних інституційно-засадничих основ екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку повинна зайняти гідне місце серед комплексу державних питань і суспільних підходів, пов'язаних з охороною природи на всіх рівнях управління та господарювання.

Нині на часі кардинальна і тривала видозміна ідеології традиційної соціально-економічної діяльності в усіх регіонах країни, екологізація існуючого багатоманітного спектру суперечливих політичних декларацій і цінностей, надання їм державницького спрямування. Серед них екологічний імператив неодмінно має посідати визначальне місце як умова реалізації усіх загальнодержавних, галузевих і громадських політик розвитку, перебувати серед дієвих економічних важелів, стати реальним критерієм подальшого вдосконалення існуючого законодавства та економічних механізмів, стимулювати процеси запровадження світового досвіду, оновлення змісту всіх рівнів освіти, збереження національних природоохоронних і культурних пам’яток і традицій, уособлювати світові та національні пріоритети безпеки тощо.

З позицій зазначених проблем і підходів постановка обраної автором для аналізу теми є науково своєчасною та політично необхідною, теоретична новизна та практична значимість якої визначають мету та завдання дисертаційного дослідження.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Тема докторської дисертації в 1999 р. за поданням кафедри філософії та історії була затверджена Вченою Радою Тернопільської Академії народного господарства як складова виконуваної у даному вузі тематики наукових досліджень.

Обрана тема дослідження координується з науковою проблематикою, затвердженою Постановою Президії НАН України від 17 липня 2001 р., № 231, сучасними пріоритетними підходами на національному та регіональному рівнях з урахуванням відповідних соціально-економічних факторів та наукового розуміння процесу сталого розвитку Наукової ради НАН України з про-блем навколишнього середовища і розвит-ку, Націо-нальної комісії сталого розвитку України при Кабінеті Міністрів України, Координацій-ної ради з пріоритетного напряму ро-звитку науки і техніки “Охорона навко-лишнього природного середовища” Міністерства на-уки та освіти України, Національного комітету України з програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера”, відділу екобезпеки Інституту стратегічних досліджень НАН України, Західного Наукового Центру НАН України.

Важливість дослідження обраної автором теми посилювалася екологічними пріоритетами, які за останні роки віднайшли певне відображення в розроблених положеннях Державних і Урядових Програм, зокрема, Програмі діяльності Кабінету Міністрів України “Реформи заради добробуту”, “Концепції сталого розвитку України”, Програмі структурної перебудови економіки України на період 1999-2003 рр., Державній програмі соціального і економічного розвитку (розділ – “Природні ресурси та навколишнє середовище”), Програмі соціально-економічного розвитку до 2010 р. “Україна – 2010”.

Серед регіональних програм, які враховують екологічні питання і сприяють дослідженню обраної теми – Програма державної підтримки комплексного розвитку м. Львова на 1998-2002 рр., Державна програма соціально-економічного розвитку м. Києва на період до 2010 р., Державна програма соціально-економічного розвитку Донецької області на 1998-2010 рр., Концепція реформування економіки Херсонської області тощо.

Історіографічний огляд засвідчує, що ступінь наукової розробки тематики дисертації, порівнюючи з сучасними ідеолого-політичними потребами, є вкрай недостатнім. Ґрунтовних політологічних праць з проблем формування та реалізації екологічної політики в Україні в контексті як національного, так і глобального розвитку поки що немає. Разом з тим, в українській науковій та суспільно-політичній думці нині об’єктивно вже сформовано основний комплекс пріоритетних проблем, які можуть бути охарактеризовані як основа для становлення нового наукового напряму в політології та практичній реалізації державної політики. Історіографічні проблеми даного дослідження детально проаналізовані нами у спеціальному параграфі.

Об’єкт дослідження – процес формування і здійснення екологічної політики України в контексті глобального розвитку.

Предмет дослідження – стратегія розв’язання проблем національної екологічної політики у взаємозв’язках з іншими різновидами державної політики як основа життєзабезпечення й сталого розвитку України у контексті сучасних глобальних політичних та еколого-економічних процесів цивілізаційного розвитку, особливостей та реальних механізмів розбудови української державності, утвердження національної екологічної свідомості та культури, їх змісту та впливу.

Методи дослідження. Набутий у 90-і рр. досвід аналізу процесів національно-державної розбудови переконливо свідчить про неможливість спрямування соціоекологічних суспільних відносин у річище реформаторських зусиль без сучасних наукових методів дослідження. В процесі написання роботи автором використовувалися підходи системного політологічного пізнання – інституційно-процесуальний, суспільно-політологічний, проблемно-цільовий, галузево-ресурсний, критично-кон-структивний, ціннісний, системно-структурний, функціональний, історико-ретроспективний, порівняльний, а також загальнонаукові методи наукової об’єктивності, пріоритету фактів, пошуку, узагальнення, систематизації, аналізу, синтезу, вивчення явищ і процесів у їх розвитку та взаємозв’язках, порівняння, аналогії, класифікації, групування, співставлення, екстраполяції, прогнозування тощо. Основу використаних автором підходів і методів складає багатоманітність національного і цивілізаційного соціально-політичного досвіду економічних, політичних, наукових, культурних, естетичних та інших реальних процесів у суспільстві, без яких вирішення екологічних проблем втрачає реальний грунт.

Теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження є наукове розуміння сучасної екологічної політики в Україні як ієрархічно організованого комплексу ідеолого-політичних та соціально-економічних завдань, вирішення яких в сукупності забезпечує сталий соціально-економічний розвиток України.

Універсально широке методологічне значення має розуміння реальної свободи людини як суб’єкту активної дії відносно природи лише через пізнання та практичне освоєння законів природної дійсності.

Концептуальним принципом є дослідження проблем суспільства та природного середовища як цілісної системи. Подальша розробка практичних політичних завдань передбачає аналогічний підхід. Окремі розробки норм і принципів не можуть забезпечити комплексне ефективне вирішення проблем, замінити системну політику.

Не менш важливим для аналізу форм і проявів української екологічної політики є розуміння необхідності забезпечити в процесі її функціонування новий характер взаємовідносин з природою, відмовитися від застарілих антропоцентричних догм і критеріїв, по-новому оцінити роль суспільної політики і практики щодо природних процесів у контексті управління соціально-екологічною системою, враховувати закономірності взаємодії її підсистем і компонентів, створювати максимально адекватні політичні та соціально-економічні механізми, які б забезпечували вирішення екологічних проблем і сталий розвиток України.

Пріоритетом аналізу екологічної стратегії є ступінь відповідності характеру використання речовини та енергії принципам, які аналогічні до природних процесів у процесі суспільного виробництва – циклічності, неперервності, безвідходності тощо.

Метою дисертаційного дослідження є аналіз проблем сучасної національної екологічної політики, її пріоритетів, цілей, процесуальності, закономірностей, механізмів, тенденцій, характеру, умов, особливостей становлення та функціонування як самостійної сфери суспільних відносин, пов'язаної з системним реформуванням та розвитком українського суспільства серед глобальних цивілізаційних процесів.

У контексті означеної мети виділені наступні дослідницькі завдання:–

концептуально обґрунтувати необхідність та визначити теоретико-методологічні засади, охарактеризувати історіософічні витоки політологічного аналізу соціально-екологічних проблем; вивчити історіографію еколого-політологічних проблем у контексті аналізу суспільних відносин;–

проаналізувати зміст, структуру, принципи, критерії формування та умови реалізації процесуальності екологічної політики як пріоритетної самостійної сфери суспільних відносин, пов'язаної з реалізацією національних і глобальних цілей, соціально-економічним реформуванням сучасного українського суспільства;–

дослідити генезу, зміст, особливості функціонування, сучасний стан екологічної безпеки України в системі соціально-економічних умов та регуляторів перехідної економіки; –

охарактеризувати проблеми запровадження екологічного менеджменту в контексті національних суспільно-ринкових трансформацій та світового досвіду;–

з’ясувати засади екологічної політики як складової економічної політики, показати роль, проблеми, типи і напрями формування соціально-економічних механізмів реалізації екологічної політики в умовах становлення ринкових відносин;–

здійснити комплексне політико-правове вивчення основ, суті, критеріїв, складових, проблем і тенденцій формування екологічної політики в період державної розбудови; умов, характеру, етапності і факторів реалізації та вдосконалення з урахуванням сутності новітніх реформ в Україні;–

розкрити проблеми екологізації освіти, суспільної свідомості та культури як об’єктів реалізації екологічної політики; суспільно-політичного руху на захист природного довкілля та його вплив на здійснення екологічної політики, становлення позитивно-творчого інноваційного характеру еколого-політичної діяльності в суспільстві;–

проаналізувати місце та роль екологічної політики серед глобальних проблем; досвід її формування та реалізації в економічно розвинених країнах; суперечності вирішення у країнах з перехідною економікою та країнах, що розвиваються; значення міжнародної співпраці України у цій галузі; соціально-економічні прогнози екологічного майбутнього;–

обґрунтувати ряд науково-практичних рекомендацій щодо створення ефективних політико-економічних і культурно-світоглядних механізмів вирішення екологічних проблем в інтересах забезпечення в Україні стійкого суспільного розвитку; поступового зменшення негативного антропотехногенного впливу на людину та природне середовище.

Наукова новизна дисертації. На основі проведеного теоретико-методологічного, історіографічного та фактологічного аналізу, базуючись на працях попередників, залучаючи наукові результати з різних галузей суспільствознавчого та соціально-екологічного знання висунуто і всебічно обґрунтовано авторський погляд щодо необхідності формування та подальшого розвитку нового важливого наукового напряму політологічних досліджень, який, синтезуючи політологічні явища і тенденції, процеси та їх відповідні перспективи, повинен сприяти формуванню ефективної модерної державної екологічної політики, її здійсненню в контексті як національного, так і глобального розвитку суспільних відносин, поглибленню політико-екологічної обґрунтованості державних рішень, піднесенню статусу екологічної політики в процесах державотворення, трансформації громадсько-політичної думки.

Наукова новизна дисертації визначається авторським підходом до концептуального обґрунтування теоретико-методологічних витоків та принципів політологічного аналізу екологічної політики та системного регулювання соціоекологічних процесів; доцільності інтеграції політології у новий дослідницький соціоекологічних підхід, в межах якого можуть розроблятися фундаментальні та прикладні системно-наукові принципи і проблеми оптимізації соціоекологічних процесів.

Доведено, що екополітологія спроможна інтегрувати результати різних суспільствознавчих галузей знань, сприяти активізації міждисциплінарних досліджень у сфері екологічної політики як складового чинника державної політики загалом. Розкрито підґрунтя актуалізації вивчення екологічної політики, посилення значимості державно-політичного управління сучасною системою складних еколого-економічних процесів в Україні.

Розроблено концепцію процесуальності екологічної політики, ознаки, критерії оцінки її впливів, проміжних та кінцевих результатів; проаналізовано зміст, структуру, принципи, критерії формування, умови реалізації, етапність детермінування. Доведено, що за відсутності складових або їх недотриманні процесуальність екологічної політики як система рішень нездійсненна. Саме тому зміст, форми та методи екологічної політики можуть бути детально розроблені, але не втілюватись як політичний процес. Обґрунтовано, що процесуальність екологічної політики реалізується виключно у політичній площині розвитку суспільства як пріоритетна самостійна сфера соціально-політичних відносин, пов'язана з національними та глобальними пріоритетами, соціально-економічним реформуванням сучасного українського суспільства та забезпечується відповідними політичними, економічними, соціальними, інноваційно-науковими та освітньо-культурними чинниками.

Вперше досліджено проблеми стратегії сучасної національної екологічної політики в єдності її пріоритетів, цілей, процесуальності, закономірностей, механізмів, тенденцій, характеру, умов, особливостей становлення та функціонування як самостійної сфери суспільних відносин, пов'язаної із системним реформуванням та розвитком українського суспільства серед глобальних цивілізаційних процесів.

Системно розкрито формування та здійснення національної екологічної політики у взаємозв’язках з іншими різновидами державної політики України у контексті сучасних глобальних політичних та еколого-економічних процесів, особливостей та реальних механізмів розбудови української державності, їх змісту та впливу.

Цілком оригінальним є аналіз проблем і суперечностей розробки ефективних механізмів екологічної політики як ієрархічно організованого комплексу політико-економічних системно-цілісних завдань і рішень; екологізації всіх соціальних інститутів та систем на основі відмови від застарілих антропоцентричних критеріїв.

Проаналізовано витоки, зміст, сукупність особливостей та принципи функціонування екологічної безпеки в системі соціально-економічних умов та регуляторів перехідної економіки України. Системно охарактеризовано визначальну роль політичної функції національної екологічної безпеки для її інституційно-змістового функціонування; сучасний стан, тенденції розвитку екологічної безпеки, сутнісні труднощі її реального забезпечення; взаємовплив з іншими напрямами державної політики, характером і рівнем екологічних стандартів якості довкілля; причини суперечностей та обмеження техногенного природоємного типу економічного розвитку.

Новою є постановка проблеми щодо доцільності переходу від політики антропоцентризму до політики соціоекологічного поліцентризму, парадигма якої полягає у рівноранговому балансі еколого-економічних пріоритетів. Визначено, що соціально та екологічно орієнтована ринкова економіка спроможна на основі гнучких механізмів ефективно вирішити екологічні проблеми, забез-печити сталий безпечний еколого-економічний розвиток України.

Нове бачення відображено в аналізі витоків, сучасного змісту, умов та пріоритетів запровадження політики екологічного менеджменту в контексті національних суспільно-ринкових трансформацій. Встановлено, що серед пріоритетів політики екологічного менеджменту в Україні особлива роль має належати державному протекціонізму ринку екологічного підприємництва та екологічних послуг, який сприятиме переходу України до світових стандартів дотримання якості довкілля, координації зусиль з країнами, які становлять єдиний геополітичний еколого-економічний простір. Показано діаметрально різні політичні підходи до екологічного менеджменту в умовах розвинених ринкових демократій та в пострадянських реаліях.

Вперше розкрито значення й проблеми становлення екологічної дипломатії, яка виникла в останнє десятиріччя в економічно розвинених країнах і дуже важлива для України як напрям міжнарод-ної інтеграції у світову процесуальність вирі-шення нагальних екологічних проблем. Визначено зміст ресурсно-екологічного пріоритету зовнішньоекономічної політики України, критерію ефективності політики екологічного менеджменту.

Вперше проаналізовано процеси інституційно-засадничого формування, типи і напрями становлення механізмів реалізації політики державного менеджменту ресурсно-екологічною безпекою в системі умов та регуляторів перехідної економіки. Розкрито значення екологічної індустріалізації, становлення попиту світового ринку на товари та послуги екологічного характеру, що вкрай актуально при проекції на економіку України. Узагальнено, що політичні реформи, які б вклю-чали системний екологічний менеджмент, є цілком вирішуваним, пріоритетним для національної безпеки завданням. Доведено, що становлення та розвиток менеджменту екологічної безпеки з урахуванням постчорнобильських реалій – нагальна парадигма національної політики безпеки України, де Людина і Природа – рівнозначні основи сталого поступального розвитку, етносоціальної само-бутності, господарського укладу, історичної спадкоємності українського народу.

Поглиблено наукове бачення сутності багатовимірних та складних умов, чинників та механізмів екологічної політики як складової економічної політики в Україні. Показано позитивні результати та шляхи подолання причин неефективності багатьох складових чинного у нинішній перехідний період економічного механізму екологічної політики. Розкрито, що у перехідний період еколого-економічні процеси повинні здійснюватися лише паралельно та взаємоузгоджено. Екологічна політика, яка органічно не витікає з її економічних основ, не спроможна творити оптимальне соціально-економічне середовище для ефективного функціонування екологобезпечного виробництва. Тому необ-хідно, щоб економічна політика, як уособлення консолідованої відповідальності за характер природокористування та природоохорони, чітко відображала державні пріоритети стратегічної підтримки вирішення нагальних екологічних проблем.

Детально вивчено механізми реалізації еколого-економічних цілей, завдання, сутність та специфіка їх запровадження на основі збалансованого поєднання, застосування співмірних критеріїв аналізу еколого-економічних реалій, взаємної детермінації завдань екологізації економіки та формування ринкового середовища. Унаочнено об’єктивний пріоритет розвитку екологічного підприємництва. Проаналізовано рівень, масштаби та межі впливу макро- та мікроекономічних складових національної еколого-економічної політики. Доведено, що вагоме значення для інституційно-сутнісного вирішення еколого-економічних проблем в Україні має розуміння на державному рівні співвідношення економічного монополізму та екологічних проблем у контексті завдань державної антимонопольної політики, структурної макроекономічної перебудови та приватизації як радикальний, першочерговий і можливий шлях подолання вимушеного, похідного та компенсуючого характеру природоохоронних заходів у сучасних соціально-економічних умовах.

Розглянуто види і напрями формування ефективних механізмів та інструментів екологізації економіки загалом та природокористування зокрема, умови розробки їх концепції та дієвого застосування. Вперше досліджено різні за характером типи економічних механізмів природокористування та охорони природного довкілля, які у реальній дійсності чітко проявляють себе у відповідних тенденціях, тісно взаємно переплітаються, корелюючись конкретними технологіями виробництв та видами соціально-економічної діяльності. Охарактеризовано структуру та місце модерних і традиційно перевірених економічних інструментів у контексті ринкових механізмів сучасного природокористування. Доведено, що пріоритетність і складність державно-політичного формування мотиваційно-стимулюючої основи актив-ного впровадження сучасних екологоорієнтованих механізмів господарювання нагально вимагають цілеспрямованого урядового протекціонізму.

Вперше комплексно досліджено передумови, проблеми та сучасний рівень конституційно-законодавчого забезпечення, етапи формування та завершення становлення ключових елементів екологічної політики, її пріоритетні завдання в руслі загальноєвропейського природоохоронного політичного процесу з урахуванням новітніх соціально-економічних реформ в Україні.

Розкрито необхідність творення внутрішньої сутності стратегії екологічної політики як активного чинника екологічної безпеки в період державної розбудови, забезпечуючи державний регуляторний вплив на тактичні природоохоронні завдання. Обґрунтовано нагальну потребу законодавчого закріплення пріоритетного політико-економічного статусу основних напрямів і механізмів екологічної політики як обов'язкову умову визнання невідкладності завдань виходу з глибокої еколого-економічної кризи.

Охарактеризовано проблеми екологізації освіти, суспільної свідомості та культури як об’єкти реалізації екологічної політики. Розкрито ідеолого-політичні причини та наслідки недостатнього рівня екополітики для українського суспільства. Проаналізовано національно-державні пріоритети екологізації суспільно-політичної думки, культури та свідомості громадян через призму завдань розбудови еколого-освітньої політики та її соціальну функцію.

На основі сучасного аналізу суспільно-політичного “зеленого” руху та його впливу на здійснення екологічної політики обґрунтовано світоглядні засади та завдання консолідації “зеленої” ідеології та публічної політики як інструменту творення соціально сильного, екологізованого суспільства; проблеми екологізації ідейно-політичної думки в діяльності неекологічних партій, об’єднань, рухів; зміцнення підґрунтя позитивно-творчої еколого-політичної діяльності громадян. Аргументовано потребу посилення уваги до наукових політико-екологічних досліджень з боку владних, наукових, політичних, освітніх, громадських структур як фактору модернізації політики національно-державного відродження України.

Вперше з точки зору політології простежено проблеми екологічної політики України в контексті глобального цивілізаційного розвитку, її міжнародної співпраці у цій галузі. Для проведення системних дієвих екологічних реформ в Україні визначено оригінальні уроки досвіду економічно розвинених країн, країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються. Показано значення науково-прогностичних соціоекологічних оцінок для національної екологічної політики, міжнародного узгодження дій по попередженню негативних антропотехногенних процесів.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення та результати дослідження апробовані автором у виступах на 17 наукових конгресах, конференціях та семінарах, зокрема, четвертому Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999); Міжнародному науковому конгресі “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, 2000); Всеукраїнській науково-методичній конференції “Політична думка в Україні: минуле і сучасність” (Київ, 1994); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українознавство і гуманізація освіти” (Дніпропетровськ, 1993); міжнародному теоретичному семінарі “Екологія людини” (Луцьк, 1993 р.); науково-практичному семінарі “Довкілля життя: шляхи оптимізації” (Чернівці, 1999) та ряді інших наукових зібрань, що відбулися у Дніпропетровську, Вінниці, Кривому Розі, Львові, Одесі, Сумах, Харкові.

Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані також при читанні автором загального курсу з політології та авторських спецкурсів з проблем екологічної політики України та досвіду її проведення в економічно розвинених країнах.

Дисертація обговорювалася на кафедрі філософії та історії Тернопільської академії народного господарства, у відділі теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України і рекомендована до захисту за спеціальністю 23.00.02 – “політичні інститути і процеси”.

Публікації. Теоретичні узагальнення та фактичний матеріал, які містяться у дисертації, знайшли відображення в опублікованих автором 57 наукових працях загальним обсягом 93 друк. арк., зокрема: індивідуальній монографії обсягом 38,19 друк. арк., колективній монографії обсягом 52 д.а. (авторських – 18 д.а.), шести підручниках і навчальних посібниках з курсу політології та соціології, 37 статтях у наукових журналах і збірниках наукових праць, статтях “Економічної енциклопедії” з різних аспектів екологічної політики, матеріалах i тезах ряду наукових конференцій та семінарів.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об’єктом даного дослідження, їхня різноплановість зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація складається із вступу, шести структурованих на параграфи розділів, висновків, додатків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 737 сторінок, в тому числі основна частина – 399 сторінок, додатки – 305 сторінок, список використаних джерел (577 найменувань) – 33 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами досліджень, мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукова новизна, практичне значення результатів, їх апробація, основні публікації здобувача.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні принципи політологічного аналізу екологічних проблем”, першому параграфі “Історіософічні витоки аналізу соціально-екологічної політики” – розкрито необхідність екологізації всіх соціальних інститутів та систем, відмови від застарілих антропоцентричних критеріїв у контексті державного управління; важливість свідомого вибору між двома діаметрально протилежними концепціями стратегії проведення державної політики – йти навздогін подіям і випереджувати їх – суспільство повинно зробити свідомий вибір на користь останньої. Доведено, що для розробки ефективних механізмів, екологічна політика повинна формуватися як ієрархічно організований комплекс політико-економічних завдань і рішень, в основу процесів прийняття яких повинні бути покладені суспільно-політичний, проблемно-цільовий, галузево-ресурсний підходи. Обґрунтовано, що концепція та розробка конкретних політичних заходів передбачає вирішення системно-цілісних завдань. З метою подолання труднощів вирішення екологічних проблем в Україні, виведення їх на рівень розуміння та розв’язання у розвинутих країнах, запропоновано конкретні політичні завдання. Показано, що розвиток еколого-економічної ситуації визначається не стільки природними законами, скільки закономірностями розгортання людської діяльності в конкретно-історичних умовах суспільного буття, вивчення яких складає пріоритетне методологічне завдання системного політичного регулювання соціоекологічних процесів.

У другому параграфі – “Історіографія еколого-політологічних проблем у контексті аналізу суспільних відносин” – історіографічний огляд засвідчив, що політологічних праць з проблем екологічної політики України в контексті як національного, так і глобального розвитку суспільних відносин поки що немає. Існуючі наукові дослідження екологічної проблематики в інших наукових напрямах, значна освітньо-нормативна література, статті в сучасній науковій періодиці подекуди лише окреслюють підходи до обраної автором теми. Вони об’єктивно сприяють, але не несуть відповідальність за формування та подальший розвиток даного важливого напряму політологічних досліджень, не ставлять за мету синтезувати комплекс питань в інтересах формування ефективної модерної національної екологічної політики в Україні, віддаючи перевагу застосуванню традиційних методів і вивченню вже апробованих в суспільній науці проблем. Переважно у цих працях аспекти екологічної політики розглядаються лише побічно через призму інших державно-політичних пріоритетів, або повністю нівелюються соціально-політичною домінантою.

Натомість в сучасній суспільній практиці та новітній політичній думці України об’єктивно вже сформовано основний комплекс реальних пріоритетних проблем, які можуть бути охарактеризовані як основа становлення нового наукового напряму аналізу в політології та подальшого практичного вдосконалення екологічної політики. Але все це можливе лише за умов глибокої зацікавленості у ній з боку суспільства та держави, існування політичної стабільності, тісної взаємодії та співробітництва всіх суб’єктів політичної влади.

У цьому зв’язку надзвичайно важливим є ґрунтовний комплексний аналіз проблем методології політики та політологічних досліджень, особливостей становлення та тенденцій розвитку сучасної політичної системи України, політичних процесів, політичної діяльності, її суті, основних чинників та рівнів, концептуальних засад та системи забезпечення політичної безпеки. Сучасні багатовимірні проблеми формування демократичної правової держави в Україні, розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки, становлення громадянського суспільства, взаємодії цих процесів з політичними інститутами в суспільстві ґрунтовно досліджують у своїх працях Курас І., Андрущенко В., Бебик В., Горбатенко В., Губерський Л., Журавський В., Канцелярук Б., Кармазіна М., Кирилюк Ф., Кремінь В., Кресіна І., Кульчицький С., Левенець Ю., Майборода О., Михальченко М., Нагорна Л., Наулко В., Панчук М., Пойченко А., Рафальський О., Рибачук М., Римаренко Ю., Рудич Ф., Солдатенко В. , Табачник Д., Танчер В., Шаповал Ю., Шемшученко Ю., Шкляр Л., Євтух В., Якушик В.

У контексті історіографічного огляду з обраної теми виокремимо значення праць, перш за все, філософсько-соціоекологічного та історіософічного напрямів. В основу загальнотеоретичних положень дисертаційного дослідження лягли праці Вернадського В., Печчеї А., Подолинського С., вчених Римського клубу. У сучасних філософських працях Водоп’янова П., Гірусова Е., Гіренка Ф., Крутя І., Мойсеєва М. осмислюються суттєві ознаки сучасної екологічної ситуації, проблеми збереження природи, управління екологічною ситуацією як раціонального природокористування. У працях Бачинського Г., Голубця М., Гродзинського А., Реймерса М. природа і суспільство розглядаються як єдина соціоекосистема; Андрущенка В., Бар’яхтара В., Качинського А., Кравченко С., Крисаченка В., Яцика А. висвітлюється роль природного довкілля у самовизначенні людини – особистісному і національному, особливе місце природного довкілля у формуванні екологічної культури українського етносу, становлення екологічної свідомості та екологічної культури, проблеми екологічної безпеки.

Безпосередній науковий інтерес для автора мають дослідження Гардащук Т., Кисельова М., Хилька М. з проблем екологічної політики у контексті соціальної філософії, Васюти С., Небоженка В., Салтовського О., Філіпчука Г., Шибка В. у контексті соціології та історії, а також праці Андрейцева В., які присвячені екологічній політиці з точки зору правового забезпечення. Здійснений аналіз свідчить про усвідомлення сучасними вченими необхідності глибокого дослідження взаємозв’язку політичних та економічних важелів при розробці та впровадженні екологічної політики. Зокрема, про це йдеться в працях Веклич О., Галушкіної Т., Данилишина Б., Долішнього М., Дорогунцова С., Мельник Л., Сахаєва В., Синякевича І., Туниці Ю., Шевчука В., де ґрунтовно розглядаються, зокрема, економічні інструменти екологічної політики.

Досліджуючи актуальні проблеми виживання і безпеки розвитку глобальних соціально-економічних систем і націй-держав, проблеми і механізми взаємозв’язку економічної, соціальної та екологічної безпеки, взаємодію політичних і економічних важелів у процесах її розробки та впровадження Білорус О., Гончаренко М., Зленко В., Зернецька О., Лук’яненко Д., Пахомов Ю., Скаленко О., Соколенко С. та ряд інших авторів не виділяють проблеми екологічної політики в якості об’єкту спеціального аналізу.

Значення для становлення екологізованої економічної демократії, сталого розвитку України та у цьому зв’язку екологічної політики мають: колективна монографія під керівництвом. Данилишина Б. з проблем сталого розвитку України, колективна монографія під керівництвом Волковича В. з проблем оцінки стану та розвитку еколого-економічної системи України, монографія Александрова І. з проблем методології виміру та аналізу співвідношень економічного зростання та стану оточуючого середовища, Грабинського І. з проблем порівняльного аналізу еколого-економічної системи України, Шостак Л. з проблем регулювання економічного піднесення за умов природно-ресурсних обмежень, Поживанова М. з регіональних екопроблем, Черниченка Г. з проблем екологічного розвитку, Галушкіної Т. з організаційно-економічного механізму екологічного менеджменту в Україні. Проте вони не розглядають екологічну політику як предмет політологічного дослідження.

Значний інтерес викликали дослідницькі праці, присвячені теоретичним засадам екологічної безпеки як складової процесів економічної та національно-державної розбудови України, теоретичним основам формування екологічно сталого розвитку, проблемам ядерної безпеки в структурі державної політики, системному аналізу та визначенню пріоритетів екологічної безпеки, економіко-організаційному інструментарію забезпечення екологічної безпеки, проблемам екологічної дипломатії як складовій національної безпеки. Однак політика екологічної безпеки в системі соціально-економічних умов та регуляторів перехідної економіки, політико-економічного реформування, особливості та принципи функціонування екологічної безпеки, проблеми запровадження політико-екологічного менеджменту в контексті національних суспільно-ринкових трансформацій та світового досвіду у працях зазначеного напряму, на жаль, не знайшли відображення.

Важливе значення має історіографія досвіду промислово розвинених країн у сфері охорони довкілля, раціонального природокористування, вирішення екологічних проблем у різних галузях економіки. Серед них виділимо праці американських дослідників Арнольда Ф., Бомола В. (автора всесвітньо відомої праці “Теорія еко-логічної політики”), присвячені економічним та правовим аспектам державної політики США щодо захисту довкілля, Фостера С. з проблем співвідношення приватизації, суспільної власності та регулювання природних монополій, російського вченого Писарева В. з екологічної безпеки як важливого компоненту національної безпеки США, українського дослідника Костика В. з проблем екологічного розвитку посткапіталістичного суспільства тощо.

Отже, в умовах незалежної національно-державної розбудови України відбувається закономірна активізація політологічних досліджень різних напрямів політичного та соціально-економічного реформування українського суспільства, методологічних проблем модерного політологічного аналізу. Але проблеми екологічної політики в цих працях, на жаль, не знаходять належного відображення.

У третьому параграфі – “Формування основ політологічного аналізу соціально-екологічних проблем” – концептуально обґрунтовано витоки та принципи політологічного аналізу екологічної політики та соціоекологічних проблем; необхідність інтеграції політології у новий дослідницький підхід, в межах якого можуть політично розроблятися системно-наукові принципи оптимізації соціоекологічних процесів. Поглиблення політико-екологічної обґрунтованості державних рішень є важливою передумовою піднесення ре-альної ваги екологічної політики в суспільстві, чинником трансформації громадської думки щодо екологічної складової державотворення, екологічного правового поля. Доведено, що екополітологія спроможна інтегрувати результати досліджень багатьох суспільствознавчих і правознавчих дисциплін, сприяти активізації міждисциплінарних досліджень у сфері екологічної політики як складового чинника державної політики загалом. Розкрито чинники актуалізації досліджень екологічної політики, посилення методологічної та соціальної значимості державно-політичного управління сучасною системою складних еколого-економічних процесів в Україні.

У четвертому параграфі – “Місце та роль екологічної політики серед глобальних проблем сучасності” – узагальнено, що, незважаючи на суперечності в сучасному світі та різний рівень розвитку держав світової спільноти, екологічні проблеми стали пріоритетними, а політика співпраці та інтеграції – комплексною та єдино можливою, потребуючи зважених еколого-економічних підходів, конструктивних політико-правових механізмів, нової етики, екологічних цінностей та гуманних ідеалів, активізації наукових досліджень, екологізації та інтенсифікації виробництва, усвідомлення суспільством реальної небезпеки для самого себе, радикальної переорієнтації пріоритетів світового, національно-регіонального і локального розвитку для досягнення гармонії з природою. Підкреслено, що глобальні екологічні проблеми на сучасному етапі торкаються інтересів всіх держав, перспектив їх подальшої історії, мають загальнолюдський характер, проявляючи свою об’єктивність у різних регіонах Землі, потребуючи для свого вирішення об’єднання зусиль всього світового співтовариства.

У другому розділі – “Процесуальність екологічної політики як критерій її формування та здійснення”, першому параграфі –“Зміст, структура та принципи” – проаналізовано загальні ознаки та критерії оцінки процесуальності, впливів, проміжних та кінцевих результатів екологічної політики. За їх відсутності або недотримання процесуальність екологічної політики як система рішень нездійсненна. Отже, якщо виходити із суті ринку, то в екологічній політиці держави нео-бхідно найбільшою мірою врахувати всі можливі прояви його визначальних параметрів. Найскладнішим у цьому процесі є злам звичок і традицій в управлінні та плануванні, які роками складались і сформувалися в командно-адміністративній системі, коли природоохоронні та екологічні проблеми були другорядними. Принциповим питанням освоєння механізму економічних перетворень слід вважати те, що всі передбачені державою заходи мають виходити й чі-тко узгоджуватися з екологічною політикою, її тактичними і стратегічними зав-даннями, а також мати відповідне законодавче закріплення. Досвід економічно розвинутих країн показує, що недостатньо мати в розпорядженні держави всебічно обґрунтовану й широко-го діапазону екологічну політику. Більш важливо, щоб держава взяла на себе всю від-повідальність за здійснення цієї політики. При цьому в основу державно-го регулювання має бути покладений принцип неперервності і комплексності управління даним процесом, за яким єдиним шляхом подо-лання кризових та незворотних явищ в природі може бути надання суспільній екологічній полі-тиці загалом та уже прийнятим її окремим законодавчим актам статусу першорядного значення, ро-зробка інших актів, законів, організація роботи щодо їх виконання.

У другому параграфі – “Критерії формування” – виявлено, що детермінанти еколого-політичної процесуальності дуже різнобічні; досліджено етапність детермінування процесуальності екологічної політики. Простежено, що серед детермінант процесуальності екологічної політики важливу роль відіграє системна єдність раціональних схем ухвалення еколого-політичних рішень, неупереджена об'єктивна оцінка, практичне застосування інтегрованого аналізу витрат, ефективності та результативності екологічної політики, поєднання екополітичних цілей з суспільно-політичними потребами; варіабельність; політичні дискусії навколо соціально-екологічних проблем, чіткі формулювання та виразні політичні цілі; використання як новітньої інтерпретації, так і традиційного критерію соціальної справедливості як ідеолого-символічної детермінанти досягнення оптимального співвідношення між еколого-техногенною безпекою, соціальним ризиком і соціальною свободою, відповідності між цілями державної екологічної політики та застосовуваними в ході її реалізації політичними аргументами.