ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

ВОЛОСОВА ОЛЬГА ІГОРІВНА

УДК 82.09 Шерех

ЮРІЙ ШЕРЕХ (ШЕВЕЛЬОВ)

ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ КРИТИК

СПЕЦІАЛЬНІСТЬ 10.01.01 – УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

АВТОРЕФЕРАТ

ДИСЕРТАЦІЇ НА ЗДОБУТТЯ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ

КАНДИДАТА ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК

ХАРКІВ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті

імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Михайлин Ігор Леонідович,

Харківський національний університет

імені В. Н. Каразіна, завідувач кафедри журналістики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Агеєва Віра Павлівна,

Національний університет “Києво-Могилянська

академія”, професор кафедри філології

кандидат філологічних наук

Мельников Ростислав Володимирович,

Харківський державний педагогічний

університет імені Г. С. Сковороди,

докторант кафедри української та світової літератури

Провідна установа – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Національної академії наук України, відділ української літератури ХХ ст., м. Київ

Захист відбудеться “ 22 травня 2002 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 2-37.

З дисертацією можна ознайомитися в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61007, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий “ 16 ” квітня 2002 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.І. Гноєва

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Останнє десятиліття в українському літературознавстві ознаменувалося зростанням уваги до сучасних методів аналізу, до поглиблення філософічності в інтерпретаціях мистецтва. Разом з тим, сьогоднішню ситуацію в українському літературознавстві навряд чи можна вважати задовільною. Однією з найменш досліджених ділянок у ньому лишається історія української літературної критики, особливо ХХ ст. Останніми роками намітилося зростання інтересу до цієї галузі, про що свідчить публікація праць М. Наєнка, М. Ільницького, Р. Гром’яка, поява дисертацій О. Галети, І. Костюк.

Адаптація досвіду еміграції вимагає ретельного вивчення її внеску в загальноукраїнський гуманітарний простір. Серед масиву її культурних діячів виділяється постать Ю. Шереха (Шевельова). Його вага в сучасній філології, з одного боку, і брак досліджень про нього та недостатній рівень вивчення української критики ХХ ст., з іншого, зумовили актуальність обраної теми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації узгоджена з науковим планом кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, із загальним профілем досліджень та навчальною програмою вивчення цілої низки проблем розвитку літературного процесу.

Мета роботи – з’ясувати значення Ю. Шереха в історії української літературної критики. Для цього необхідно визначити методологічні засади його доробку, описати його літературно-критичну працю з розбудови сучасних смислів літературних творів, дослідити його діяльність у найактивніший творчий період – період МУРу, а також окреслити особливості його стилю. Для досягнення мети в дисертації ставляться такі завдання, як:–

дослідження специфіки літератури як виду мистецтва та поглядів на літературну критику в теоретичній моделі Ю. Шереха; –

розгляд інтерпретацій літературних текстів у критиці Ю. Шереха; –

аналіз концепції національно-органічних стилів; –

визначення ролі критика в повоєнній дискусії про призначення мистецтва, що точилася в еміграційних культурних колах; –

вивчення точки зору Ю. Шереха на ігрове начало в мистецтві та критиці, а також значення гри як прийому в його спадщині.

Для розв’язання цих проблем і досягнення мети в роботі було використано методи рецептивної естетики, феноменологічний, культурно-історичний і біографічний. Методологічним підґрунтям дисертації стали праці українських і зарубіжних учених: О. Астаф’єва, Л. Білецького, О. Білецького, Г. Грабовича, М. Ільницького, С. Павличко, О. Потебні, І. Фізера,
Д. Чижевського; Р. Барта, М. Блока, Ф. Броделя, М. Гайдеґґера, Й. Гейзінґи, Е. Гуссерля, Т.-С. Еліота, В. Ізера, Р. Інґардена, Б. Кроче, Х. Ортеґи-і-Ґассета, Р. Уеллека та О. Уоррена, Л. Февра, Г.-Р. Яусса та ін. Принциповим для з’ясування окремих питань виявилося залучення до аналізу мовознавчих досліджень Ю. Шевельова. Іноді до роботи залучалася публіцистика, мемуари та мистецтвознавчі розвідки критика.

Наукова новизна дисертації пов’язана з недостатнім рівнем вивченості спадщини Ю. Шереха. Це стосується всіх аспектів його критики. У дисертації, по суті, вперше досліджується методологія його праць. У роботі дістали подальший розвиток такі питання, як участь Ю. Шереха в дискусії про роль мистецтва в суспільному житті, концепція національно-органічних стилів, а також проблема ігрового начала в доробку критика.

Дисертація має як теоретичне, так і практичне значення. З теоретичного погляду вона важлива як спроба окреслення ролі Ю. Шереха в розвитку вітчизняної літературної критики, а відтак її результати можуть бути використані для розробки тем, пов’язаних з історією критичної, загалом літературознавчої та естетичної думки в Україні. Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані при викладанні курсів історії української літературної критики, історії української літератури, теорії літератури та спецкурсів з культури української еміграції.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертації, зокрема її другого розділу, використовувалися нами в лекціях зі спецкурсу “Культура української діаспори”, який читався в Харківській державній академії культури у весняному семестрі 1999/2000 навчального року.

Матеріали дослідження було апробовано на засіданні кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, на наукових конференціях “Українська періодика: історія та сучасність” (Харків, 1997) і “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених м. Харкова” (Харків, 2000) та на міжнародних наукових конференціях “Харків 30-40-х рр. ХХ ст. Література. Історія. Мистецтво” (Харків, 1998), “Творчий доробок Ю. Шевельова та сучасні гуманітарні науки” (Харків, 1998) і “Дискурс як об’єкт філологічної інтерпретації” (Харків, 2001). Під час роботи над дисертацією було підготовано три виступи на засідання Харківського історико-філологічного товариства.

Результати дослідження викладено в шістьох публікаціях, з яких чотири – статті у фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, списку використаної літератури (168 джерел). Загальний обсяг роботи – 177 сторінок, з них 163 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, охарактеризовано мету та завдання роботи, наукову новизну, визначено методологічні засади дослідження, його теоретичну та практичну цінність, викладено відомості про апробацію результатів розвідки.

Перший розділ – “Основи методології Ю. Шереха” – складається з двох частин. У першій частині розділу – “Специфіка літератури як виду мистецтва в літературній критиці Ю. Шереха” – викладено Шерехову концепцію літератури.

На думку критика, мистецтво є сферою вираження і конструювання суб’єктивного бачення світу. Автор може прагнути до досягнення об’єктивної повноти в змальовуванні власного “я” та довкілля, його настановою може бути міметичне зображення дійсності, але, попри всі намагання, картина завжди буде обмеженою. Вона визначатиметься особистою точкою зору й горизонтом сподівань автора та реципієнта, а також можливостями й межами матеріалу мистецтва, зокрема слова. Тому прагнення до об’єктивності залишатиметься нездійсненною мрією.

Поруч із проблемою способу зображення дійсності неминуче виникає проблема об’єкта мистецтва. Ю. Шерех вважає ним людину. Брак уваги вітчизняних гуманітаріїв до концепції людини змушували Ю. Шереха активно займатися нею, і так проблема людини в українській літературі стала однією з центральних у його доробку. Він закликає відмовитися від схематичності в її зображенні. Ю. Шерех відкидав табу на змалювання приватного боку людського життя, яке спершу було зняте з української літератури митцями початку ХХ ст. (О. Кобилянською, Г. Хоткевичем, М. Коцюбинським, В. Винниченком та ін.), а потім, у 1930-х,
було знову накинуте їй.

Критик вважає, що гуманізм був традиційною ознакою української літератури. Унаслідок суспільних вимог, які з особливою категоричністю почали висуватися до мистецтва в обох частинах України починаючи з 1930-х рр., література втратила свій гуманістичний пафос. Після тоталітарної катастрофи та війни людина потребувала любові й уваги до себе. Митець повинен був стати людяним. Його гуманізм мав впливати на окрему людину, а тим самим і на весь світ. Таким чином, Ю. Шерех постулював морально-етичну функцію мистецтва, що полягає у визнанні його здатності перетворювати суспільство й навколишній світ.

Причиною звернення Ю. Шереха до даної проблеми було усвідомлення кризи людини ХХ ст., яку традиційно пов’язують з двома світовими війнами, встановленням тоталітаризму в країнах Східної й Центральної Європи, з девальвацією культурних цінностей під тиском технічної цивілізації та з виникненням масового суспільства. Криза людини породила “безґрунтянство” й “антеїзм” (Ю. Шерех) у мистецтві. Це якісно нова позиція людини щодо світу й себе: вони вже більше не готова, сформована даність, а проблема. Світ і “я” потребують осмислення, поновного віднайдення основи, тільки тоді вони набувають цілісності й значення.

Позиція Ю. Шереха є виразно антропологічною. Він усвідомлює неможливість всеохопного вивчення людини засобами науки. Наукове знання про людину є фрагментарним. Мистецтво ж висвічує ту частину особистості, яка непідвладна науці. Воно допомагає людині глибше пізнавати себе й світ, а отже, воно виконує пізнавальну функцію. Мистецтво має відкривати невідоме або пропонувати нові ракурси бачення відомого, демонструючи новаторство у використанні матеріалу.

Важливим методологічним принципом Ю. Шереха є положення про неповноту української культури. За Ю. Шерехом, культура може вважатися повною тільки тоді, коли вона задовольняє запити всього суспільства, а не окремих її членів. Брак низки жанрів, що повинні задовольняти потреби численних кіл споживачів, має бути подоланий. Таким чином, для критика проблема повноти/неповноти культури є проблемою її соціального функціонування, якою займається рецептивна естетика.

У другій частині розділу – “Особливості та завдання літературної критики в концепції Ю. Шереха” – викладаються погляди вченого на призначення критики, її функції, межі й можливості. Програмовою у визначенні завдань критики, її цілей і призначення є його стаття “Два стилі літературної критики”. Автор розмірковує в ній про два типи критики, представлені в літературному процесі, – “критику нагляду” і “критику вгляду”. “Критика нагляду” характеризується Ю. Шерехом як така, що підходить до літератури з апріорно заданими настановами. Авторський задум та особливості мистецького розвитку – це принципи, якими керується “критика вгляду”. У процесі інтерпретації вона виходить із твору, намагаючись уникати накидання авторам і читачам власних смаків. Свою функцію “критика вгляду” вбачає у вивченні внутрішньої суті та якості літератури.

Метою критики є якнайглибше проникнення у твір, але, за Ю. Шерехом, попри всі намагання, він залишиться до кінця не розгаданим. Можна припустити, що, з одного боку, цю невідтворність спричиняє суб’єктивний струмінь у творі, який робить аналіз проблематичним. З другого боку, йдучи за логікою Ю. Шереха, причиною невідтворності літератури слід визнати фрагментарність аналізу, викликану суб’єктивними чинниками. Читач – професійний (яким є критик) і непрофесійний – дивиться на твір з певної перспективи. Він сприймає мистецьке явище, виходячи зі свого культурного досвіду. Знання, свідомість і почуття конкретної особи стають фокусом, у якому сам твір складається в цілість. Вони перетворюються на призму, через яку відбувається його пізнання та оцінка.

Таким чином, критика в концепції Ю. Шереха, як і мистецтво, постає суб’єктивною діяльністю. Ю. Шерех заперечує погляд на критика як на проміжну й нібито неважливу ланку між письменником і читачем. Для нього критик – це не тільки тлумач творів, що намагається заховати власне “я”, аби бути об’єктивним, а співтворець, без якого мистецтво лишається річчю в собі. Проміжне становище між письменником і читачем зовсім не загрожує йому втратою власної індивідуальності, навіть навпаки. Аналогічної точки зору на критику дотримувалися О. Уайльд, Г. Лансон, А. Ковалівський. Незаперечна суб’єктивність процесу сприйняття породжує неможливість вичерпної оцінки твору. Попри те, що “критика вгляду” усвідомлює неможливість вичерпного аналізу, який би дорівнював творові, вона перебуває в стані постійного прагнення до нього.

За Ю. Шерехом, твір набуває онтологічного статусу лише у свідомості читачів. Він інтенціонально спрямований на реципієнта. Для реалізації твору, для його здійснення, розкриття потенціалу, потрібен читач. Без нього твір залишається нездійсненим.

Твір полісмисловий. Авторська інтерпретація зберігається доти, доки твір читає автор. Після оприлюднення твору його інтерпретація неминуче змінюється. У ньому з’являються нові смисли, відчитуються нові проблеми. Твір не може породжувати смисли без кінця, а це у свою чергу означає, що їх кількість є обмеженою. Саме вони – усі можливі смисли – становлять рамки твору. Таким чином, за Ю. Шерехом, смисли перебувають у творі в потенційному стані, кристалізуючись тільки завдяки участі читача. Тому смисл належить не лише творові та його автору, а й читачеві.

Шерехове тлумачення інтерпретації, якою займається критика й кожен окремий читач, відповідає засадам феноменологічного методу та рецептивної естетики. Воно суголосне ідеям Р. Інґардена, В. Ізера, Г.-Р. Яусса і визначене впливом О. Потебні та О. Білецького.

У другому розділі – “Розбудова сучасних смислів літературних текстів у критиці Ю. Шереха” – розглядається витлумачення критиком доробку окремих українських письменників ХІХ ст., а також Л. Барановича. У першій частині розділу – “Л. Баранович в інтерпретації Ю. Шереха” – вивчається постать ІІ пол. XVII ст., що цікавить критика як приклад епохи, у яку відбувався злам свідомості та характеру українців. Ю. Шереха цікавить процес переродження волелюбного народу на пристосуванців. На його думку, брак вищих поривань, добровільна відмова від активних дій виплекали пасивність і байдужість до глобальних проблем. Таке змізернення людських душ і стало причиною катастроф української історії.

Симптоматичною з цього погляду Ю. Шерехові здається постать
Л. Барановича. У його житті й творах критик бачить шлях від активності до пасивності, знаходить проблеми, злободенні для ХVII ст. Проблема зовнішньої орієнтації, яка завадила Л. Барановичеві в повній мірі реалізувати свій потенціал, була особливо актуальною під час другої світової війни. Стаття Ю. Шереха “Меч, труби, лютня” була своєрідним застереженням від чергової помилки.

У другій частині розділу – “Т. Шевченко в інтерпретації Ю. Шереха” – розглядаються статті “Критика поетичним словом” і “1860 рік у творчості Тараса Шевченка”. У статті “Критика поетичним словом” аналізується проблема усвідомлення Т. Шевченком власної місії в літературі, тісно переплетена з проблемою його ставлення до літературних попередників –
І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка. Ю. Шерех вирішує перевірити на правильність оцінку “Енеїди” як твору національного. Головним критерієм аналізу твору стає його мова. Як твердить Ю. Шерех, поему написано суржиком. Т. Шевченко також послуговувався цим різновидом української мови, але лише із сатиричною метою. Поет не міг погодитися з тим, щоб в основу літературної мови було покладено суржик. Позиція Т. Шевченка в цьому питанні була принциповим запереченням позиції І. Котляревського.

Поезія “До Основ’яненка” засвідчує дальший розвиток Шевченкових поглядів на літературу. Літературною декларацією Т. Шевченка стають рядки, у яких він закликав Г. Квітку звернутися до історичної тематики, зосередитися довкола періоду козаччини, осмислюючи національні катастрофи і звеличуючи “славу козацькую”. Ю. Шерех стверджує, що сподіватися від давно сформованого письменника і просто літньої людини зміни творчої манери було практично неможливо. Поезії “На вічну пам’ять Котляревського” та “До Основ’яненка” засвідчують відкинення Т. Шевченком поетичних світів та ідеологій обох письменників. Осердям і батьківщиною художнього простору Т. Шевченка була Україна, а І. Котляревського та Г. Квітки – Малоросія. Обидві Шевченкові поезії стверджували появу якісно нового типу історичної та культурної свідомості. Відтак Шерехова стаття руйнує наше уявлення про Т. Шевченка як
продовжувача традицій І. Котляревського та Г. Квітки й доводить багатовимірність їх рецепції поетом.

Наступна шевченкознавча проблема, до якої звернувся Ю. Шерех, – це проблема періодизації творчості поета. Критик простежує еволюцію стилю в його творах 1857–1859 і 1860 рр. Ю. Шерех вважає, що характерною ознакою Шевченкових поезій 1860 р. є зменшення ролі церковнослов’янізмів і звуження їх значення, поява вірша-мініатюри, новий підхід до використання фольклору, зміна світоглядних настанов. Ю. Шерех наголошує на появі в цих творах відчуття гармонії. Воно приходить на зміну бунтарським настроям попередніх періодів. З цього відчуття випливає переосмислення бунтів, повстань, революцій: тепер зміна соціального устрою пов’язується не з месником, а з “апостолом правди і науки”. Його прихід породить гармонію, завдяки якій потреба в революційних змінах відпаде сама собою.

Третя частина розділу – “М. Петренко в інтерпретації Ю. Шереха” – примушує замислитися над значенням “другорядних” постатей у літературному процесі. Ю. Шерех відкидає поширене уявлення про М. Петренка як
наслідувача Т. Шевченка. На думку критика, поети відрізняються один від одного. Відмінність між ними полягає не тільки в масштабах таланту, а й у світовідчутті, у загальному настрої. Порівняно з творами Т. Шевченка поезія М. Петренка багато в чому песимістична. Т. Шевченко і М. Петренко представляють різні течії в романтизмі – “предметово-конкретний” і “загальниковий”, відтак поезія М. Петренка збагачувала українську літературу своєю інакшістю, відмінною тональністю. Своєю абстрактністю вона долала “котляревщину” швидше й ефективніше, ніж поезія Т. Шевченка. У цих двох моментах, на думку Ю. Шереха, і полягає значення М. Петренка в розвитку української літератури.

У четвертій частині розділу – “П. Куліш в інтерпретації Ю. Шереха” – розглядається розвідка “Кулішеві листи і Куліш у листах”. Ю. Шерех запропонував свою концепцію доробку П. Куліша. Її характеризує позитивна спрямованість, прагнення визначити дієву домінанту дискурсу письменника. Критик виділяє п’ять моментів. Це ревізія історичної ролі козацтва; теорія двоєдиної “руської нації”; віра в особливу місію слова та української літератури; самоусвідомлення П. Кулішем власного місця у вітчизняній історії; культ праці.

Абсолютно новим є перше положення. Прийнято вважати, що письменник ішов від романтичного погляду на козаччину на початку творчості до ідеї про її варварський характер і руйнівну роль у пізніший період, починаючи з часів служби в Польщі. Ю. Шерех доводить, що погляди П. Куліша на це питання не зазнали еволюції. На думку критика, навіть рання творчість письменника засвідчує негативне ставлення до козаччини. Своєрідний виняток становить лише поема “Україна” (1840). Наявність у ній романтичного струменя Ю. Шерех
пояснює її компілятивним характером. Вона написана під впливом народних дум. Саме ця обставина, як гадає Ю Шерех, не дозволяє говорити про оригінальність, у тому числі й ідеологічну, П. Куліша в поемі. Отже, говорити про свідомий романтичний погляд на козаччину в поемі “Україна” не можна.

Роман “Чорна рада” являє собою, за Ю. Шерехом, принципову відмову від оспівування козаччини. Критик акцентує на тому, що П. Куліш зобразив козацтво як руйнівну силу та показав його класову стратифікацію. Епілог до роману бачиться критикові логічним завершенням твору, що в сконденсованій формі виражає погляди П. Куліша на історичну роль козацтва. Автор наголошує на необхідності та закономірності приєднання України до Росії. Яскраво виражена проросійська орієнтація П. Куліша випливає з негативної оцінки козаччини як історичного та соціального феномена.

Скристалізовані в Кулішевих листах думки дозволяють Ю. Шерехові говорити про те, що в них він досягає синтезу, що вони допомагають збагнути осердя його ідей.

П’ята частина розділу – “В. Мова в інтерпретації Ю. Шереха” – привертає увагу до напівзабутої постаті ХІХ ст. У концепції Ю. Шереха
В. Мова виступає письменником-новатором. На думку критика, його заслуга в прозі полягає у відмові від етнографізму, від надмірної зосередженості на побуті та від моралізаторства. Дуже важлива риса, яка виділяє Мовин твір “Старе гніздо і молоді птахи” з масиву української прози, – це жанр. Цей твір написано в діалогічній манері. Це дозволяє припустити, що перед нами твір драматичний. Для того щоб розібратися з питанням його жанрової приналежності, Ю. Шерех розглядає функції окремих персонажів і особливості характеротворення. Критик доводить необов’язковість для розвитку подій Гайдабури. Цю постать можна вважати непотрібною. Зайві дійові особи, зображення характерів уже сформованих, а не в розвитку, подача біографій та характеристик персонажів у монологах і діалогах – це все особливості не драми, а роману. Відтак Ю. Шерех визначає жанр “Старого гнізда і молодих птахів” як роман у діалогах – рідкісне в літературі явище.

У поезії він виступає реформатором поетичної мови та ритміки. Отже, В. Мова заслуговує на окреме місце в історії української літератури. Розвідка Ю. Шереха “Душа убога встала рано” стала одним із перших кроків у визначенні ролі цього письменника в розвитку мистецького процесу.

У шостій частині розділу – “Поема І. Франка “Мойсей” в інтерпретації Ю. Шереха” – аналізується стаття критика “Другий “Заповіт” української літератури”. Трактування “Мойсея” як твору, головною проблемою якого є конфлікт народу та проводу, Ю. Шерехові видається поверховим. Критик виділяє у творі дві дії – зовнішню та внутрішню. Думку про те, що головною в поемі є саме внутрішня дія, Ю. Шерех обґрунтовує тим, що конфлікт Мойсея зі своїм народом у творі не змальовується.

Аргументи, які висуває Азазель, – це спроба Мойсея оцінити мету свого життя, шлях її досягнення та її правомірність. Неплідна палестинська земля, заселена різними племенами, у яких треба було виборювати право жити на ній, викликала гірке розчарування Мойсея, що вилилося у фразу “Одурив нас Єгова!”. За Ю. Шерехом, Мойсей зневірився в доречності й потрібності власного життя. Втративши мету, воно втратило свій сенс. Трагедію Мойсея в інтерпретації І. Франка Ю. Шерех пояснює тим, що пророк знав, що нації не мають особливих місій, але все ж таки намагався приховати цей факт навіть від самого себе. Тільки перед смертю Мойсея його внутрішній голос – Азазель – відкрив перед ним з усією очевидністю позитивістичний погляд на історію.

Розбудова сучасних смислів класичних текстів у доробку Ю. Шереха блискуче демонструє властивості літературної критики як такої, з її обов’язковою актуальністю, зорієнтованістю на потреби сучасності, вибірковістю предмета аналізу.

У третьому розділі – “Критика Юрія Шереха МУРівського періоду” – розглядається його діяльність у період найбільшої активності. Перша частина – “Мистецтво і суспільне життя: Ю. Шерех у повоєнних дискусіях еміграційної літературної критики” – присвячена полеміці щодо завдань і ролі літератури. МУР добре усвідомлював політичне значення, яке в силу історичних обставин відігравала українська література. У декларації МУРу, написаній Ю. Шерехом, і в редакційній – фактично Шереховій – статті “Чого ми хочемо” (МУР, зб. 1, 1946) недвозначно засвідчена виразна політична настанова об’єднання. Політичні акценти цієї заяви пояснюються її часом – осінь 1945-го, року, який разом із завершенням війни приніс українським державникам чергову поразку в національно-визвольних змаганнях. Але, проголошуючи ці гасла, Ю. Шерех і його однодумці вважали, що вони не повинні визначати розвитку літературного процесу. Цілковита політизація, що призводила до однобічності та зниження естетичного рівня, була неприйнятною для кола Ю. Шереха. Усвідомлюючи, якої шкоди може завдати літературі диктат над нею політики, трійка Ю. Шерех – У. Самчук – Ю. Косач виступила в обороні мистецтва. На противагу цим письменникам, виступи
І. Багряного репрезентують полярну тенденцію. Їх характеризує обов’язкова присутність чітко визначеної ідеологічної платформи та утилітарне розуміння функцій мистецтва.

До числа активних авторів політичного напрямку належали Д. Донцов і Ю. Бойко, які представляли в критиці яскраво виражену націоналістичну орієнтацію. В обох критиків над сприйняттям мистецьких явищ домінує, підпорядковуючи собі естетику, відданість націоналістичній доктрині.

Концепція літератури Д. Донцова ґрунтувалася на необхідності руйнування рис традиційної пасивності, надмірної м’якості в українському національному характері та утвердженні в ньому вольового, активного начала. На думку критика, мистецтво має сприяти гартуванню мужніх характерів, здатних змінити хід вітчизняної історії. У зв’язку з цим, будучи насамперед непересічним політиком, Д. Донцов заперечував у мистецтві сентиментальність і вважав чи не найголовнішою його функцією виховну.

Ю. Шерех відкидає властиву заідеологізованій критиці тезу про обов’язкове служіння літератури політиці. Вихідним положенням його критичних міркувань є думка про свободу мистецтва від політики. Воно є для нього самодостатньою галуззю людської діяльності. Та Ю. Шерех ніколи не закликав до аполітичності, гостро висловлюючись виключно проти “розполітикованості”, через що немає підстав вважати головною формулою його концепції гасло “Література без політики”, як то була зробила Р. Харчук.

Друга частина розділу – “Концепція національно-органічних стилів” – присвячена Шереховим пошукам шляхів розвитку української еміграційної літератури в повоєнні роки. Першим і найбільш дискутованим варіантом естетичних засад нового мистецтва стала концепція національно-органічного стилю Ю. Шереха, викладена ним у доповіді “Стилі сучасної української літератури на еміграції”, що була виголошена на Першому з’їзді МУРу. Цей виступ був узагалі першою спробою теоретичного осмислення проблеми стилю та формування нових стильових моделей після відомої літературної дискусії 1925–1928 рр., започаткованої М. Хвильовим.

У схемі стильового розвитку Ю. Шереха традиційні стилі виступали як підготовчі етапи цієї суперскладної системи, що мала в сучасності творчо синтезувати найкращі здобутки попередників. Епоха національно-органічних стилів уявлялася мало не піком розвитку мистецтва. Ю. Шерех шукав у національній специфіці риси, притаманні всім історичним стильовим системам даної культури. Це риси сталі. Для збереження динамічності розвитку вони мали бути помножені на універсальність ідей сучасного світу. Помилка Ю. Шереха полягала в тому, що він визначив головними ознаками нового стилю риси, властиві усій попередній культурі, таким чином, у національно-органічному стилі не відчувалося новизни. Він виявився позбавленим власного обличчя, бо в нього не було ознаки, притаманної тільки йому. Через те він і лишився тільки теоретичним експериментом. Ю. Шерех прагнув того, що називають класичним національним стилем. Він сподівався оновлення українського письменства через синтез його найкращих надбань, він чекав появи нового стилю, що якнайповніше відповідав би специфіці даної культури.

Цілковито заперечував концепцію Ю. Шереха В. Державин. В. Державин, речник групи “Світання” і головний опонент Ю. Шереха, вважав найперспективнішим стилем новітньої епохи неокласицизм. В. Державин не зважав на аргументи Ю. Шереха, який підкреслював, що розвиток неокласицизму на сучасному етапі неможливий через хаотичність епохи, тоді як дана стильова модель спирається на раціоналізм і врівноваженість. В. Державин
підходив до проблеми раціоналізму інакше. Він стверджував, що творчість будь-якого професійного письменника є тією чи іншою мірою раціоналістична.

Численні концепції стилю та пов’язана з цим розмитість терміна призводили до його різночитань. Ю. Шерех і В. Державин оперували різними теоретичними концепціями і неоднаковим наповненням терміну “стиль”, що спричинилося до нерозуміння критиками одне одного. Як правило, Ю. Шерех використовував літературознавчу концепцію стилю, у якій до його носіїв зараховані як змістові, так і формальні елементи. Але іноді він мав на увазі лише мовну організацію літературних текстів, отже, він використовував лінгвістичний підхід.

На противагу Ю. Шерехові, В. Державин звужував термін “стиль”, фактично заперечуючи роль світогляду у формуванні й функціонуванні стильових систем. Державинська концепція стилю ґрунтувалася на формальному підході. У ній усі змістові елементи літературного твору виносилися за межі його можливих носіїв, а його виразниками визнавалися лише суто формальні елементи.

Таким чином, В. Державин і Ю. Шерех стояли на полярних позиціях у визначенні природи літератури. Ю. Шерех представляв традиційне уявлення про літературу як мистецтво слова, що є поєднанням змісту і форми. Натомість В. Державин був виразником модерних дискусій про її природу, розпочатих російськими формалістами. Як видно з його висловлювань, він вважав мистецтво сферою чуттєвого і виключав із нього ratio. Його позиція пояснюється впливом ОПОЯЗівців, які активізували наявну ще в давньоіндійських поетиках думку про те, що словесне мистецтво – це мова, організована в певний спосіб. Зацікавлення тодішнім станом науки пояснює пильний інтерес В. Державина до проблем форми та жанрової своєрідністі, а також дорікання Ю. Шерехові за недостатню, як на його думку, увагу до цих аспектів творчості.

Окрім полярних тлумачень стилю як літературознавчої категорії, між Ю. Шерехом і В. Державиним існували розбіжності в розумінні термінів “класицизм” і “неокласицизм”. Обидва критики вживали їх для позначення мистецьких стилів. Крім цього, В. Державин часом використовував їх, маючи на увазі класичність тих чи інших авторів, тобто естетичну взірцевість їхньої творчості. На думку критика, найдосконаліші (класичні) прояви будь-якої стилістичної моделі становлять своєрідний варіант неокласицизму. Виступи Ю. Шереха свідчать про те, що він або не був знайомий, або не звертав уваги на специфічний погляд В. Державина на неокласицизм як на синтетичний стиль, бо всі контраргументи Ю. Шереха випливають з його розуміння неокласицизму як конкретного естетичного напрямку.

На відміну від Ю. Шереха, В. Державин не вважав завершеною модернізацію української поезії київськими неокласиками. Регрес літератури в 1930-х роках викликав потребу її подальшої європеїзації, за яку й виступав В. Державин. Заклик Ю. Шереха “До національних джерел!” лякав його перспективою повороту до епігонів Т. Шевченка та романтиків.

Ю. Шерех шукав сталі ознаки, на які могла спертися національна література в цілому, а не лише в певний історичний момент. Він знайшов їх у національній основі, яка з’єднує літературу різних епох у єдине ціле, але він лишив поза увагою своє ж твердження про те, що національне начало присутнє у творчості завжди. Національний стиль розчинений в усіх інших, він є вертикаллю, що пронизує всі періоди літературного розвитку.

У четвертому розділі дисертації – “Критика як гра: до питання про стиль Ю. Шевельова (Ю. Шереха)” – розглядається роль ігрового начала в спадщині дослідника. Його перша частина – “Інтелектуальна гра” – присвячена з’ясуванню ігрової основи критики. Особу критика намагаються зігнорувати і він сам, і читач. З приховування інтерпретатором (критиком) власного “я” та з удаваної байдужості до нього читача розгортається “своєрідна інтелектуальна гра” (Ю. Шерех), під час якої розкривається природа критики. Це твердження Ю. Шереха в жодному разі не применшує ваги цього виду діяльності. Навіть навпаки. Саме здатність грати підносить “критику вгляду” над “критикою нагляду”. Представники європейської гуманітарної думки І пол. ХХ ст. (Й. Гейзінґа, Х. Ортеґа-і-Ґассет, Р. Кайюа,
Г. Гессе), у річищі ідей якої постала Шерехова стаття “Два стилі літературної критики”, довела вищість культури з розвиненим ігровим началом. Шевельовське трактування критики як гри з’єднало критику з її материнським лоном – мистецтвом, що робило її жвавою та захопливою.

У другій частині розділу – “Маски” – аналізується значення псевдонімів, якими підписана переважна більшість літературно-критичних статей
Ю. Шевельова. Псевдонім – це маска, вибір якої зумовлюється певними соціальними, психологічними, історичними чи світоглядними чинниками.

Першим кроком на шляху до псевдоніма можна вважати підпис
“Г. Шевльов” під кількома статтями, опублікованими 1931 та 1933 р., у якому легко прочитувалося прізвище автора. У них Ю. Шевельов виступив зі сміливими й ризикованими думками, які могли коштувати їх авторові життя. Згідно з розповіддю Ю. Шевельова, його другий псевдонім – “Гр. Шевчук” – пов’язаний з іменем реальної особи, одного з авторів шкільного підручника з української мови, що його було репресовано на початку 1930-х рр.
Ю. Шевельов не відмовився від цієї маски і тоді, коли обрав собі другий псевдонім – “Ю. Шерех”, – під яким він відомий найбільше. Маска
“Гр. Шевчук” використовувалася критиком тоді, коли біографія аналізованого письменника закінчувалася трагічною смертю (у таких випадках виникала паралель зі справжнім Гр. Шевчуком) і коли аналізовані художні явища були перейняті глибоким патріотизмом або висловлювали політичні, національно-визвольні ідеї.

Зовсім іншу роль виконував псевдонім “Ю. Шерех”. У статтях, підписаних ним, на повний голос звучать основні проблеми доробку критика: людина в українській літературі та поборення провінційності української культури. Найкращі й найцінніші статті Ю. Шевельова друкувалися саме під цим псевдонімом. Ю. Шерех – це філософ і романтик, якого цікавлять проблеми, невідомі Гр. Шевчуку. Передмова до збірки “Не для дітей”– “Юрій Шерех (1941–1956) (Матеріяли для біографії)” – представляє унікальний жанр автонекролога. У ньому від імені Ю. Шевельова викладено історію життя й діяльності Ю. Шереха. Ю. Шевельов вигадує біографію свого другого “я”, заради більшої правдивості обмежуючи її хронологічними рамками.

До прийому відмежування критика – особи, що пише, – від власної особи Ю. Шевельов вдався згодом у збірці “Друга черга”, до якої увійшли статті, написані в 40-х – на початку 50-х рр. Вона була другим зібранням творів “небіжчика” Ю. Шереха, у якій Ю. Шевельов знову виконував роль редактора видання. “Вбитий” містифікатором Ю. Шевельовим, Ю. Шерех “воскрес” через тридцять п’ять років після удаваної смерті.

Але Ю. Шерех “Третьої сторожі” відмінний від Ю. Шереха попередніх книжок. Можна говорити про два періоди в його розвитку: перший – це ідеологічно налаштований Гр. Шевчук і романтично настроєний Ю. Шерех, другий – це витончений естет і культуролог Ю. Шевельов-Шерех “Третьої сторожі”. На відміну від першого, він більш раціоналістичний, у його статтях з’являється значна доля есеїстичних матеріалів і спогадів. У “Третій сторожі” псевдонім уже не виконує тієї функції, що раніше. У цій книзі псевдонім “Ю. Шерех” стає
літературним ім’ям.

У третій частині розділу – “Гра в тексті” – розглядається виявлення ігрового начала на текстовому рівні. У багатьох статтях Ю. Шевельова грайливість виражена вже в заголовку. Окремі статті мають довгі, химерні назви: “Над озером. Баварія. Триптих про добу, про мистецтво, про призначення України, про голуби і інші речі й нації”. У заголовках статей Ю. Шевельова спостерігаємо гру зі словом, у ході якої активізується і поглиблюється його лексичне значення. Використовувані прийоми дозволяють авторові привернути увагу до статей, вміщених під незвичними заголовками.

Ігрову функцію в текстах Ю. Шевельова виконують епіграфи. Їх місце варіюється. Вони не завжди стоять на початку, їх можна знайти десь усередині, наприклад, унизу першої сторінки, як в автонекролозі, чи навіть укінці, як у статті “Олександр Потебня: Спроба реконструкції цілісного образу”. Вибір епіграфа в Ю. Шевельова також нестандартний. Окрім традиційних цитат із літературних творів, за епіграф може правити словникова стаття (збірку “Друга черга” відкриває стаття-епіграф із тлумачного словника, що пояснює лексичне значення слова “черга”) чи музика.

Деякі статті Ю. Шевельова відзначаються вишуканою композицією. Кожна частина статті “Шоста симфонія Миколи Куліша” має оригінальну назву – музичні терміни, якими П. Чайковський позначив частини симфонії № 6, поєднані з назвами співвідносних з ними п’єс М. Куліша.

Композицію статті “Го-Гай-Го” визначили театр і драматургія. Її частини названі інтермедіями. Цим давно забутим терміном критик повертає читачів у минулі віки, до старого містичного лицедійства. Назви розділів демонструють гру з традицією. Ю. Шерех навмисне порушує звичний порядок нумерації, позбавляє власних номерів другу й четверту частини, перетворюючи їх лише на закінчення попередніх. В останній частині з’являється парадоксальне словосполучення “неінтермедійна інтермедія”, що вказує на неспіввіднесеність обраного терміна з видом творчості (критика) та жанром (стаття).

З театральним дійством тісно пов’язаний розділ “Інтермедія друга. Росіяни”. Він не вкладається в рамки усталеної критики, адже має лише епіграф. Текст відсутній. Настає німа сцена.

Ю. Шевельов має виразний індивідуальний стиль, і неможливо не помітити таку його рису, як іронічність. За допомогою іронії Ю. Шевельов нищить своїх опонентів, а іноді глузує з надміру чуттєвої публіки. Назва статті й збірки “Не для дітей” іронічно натякає на недостатній рівень аудиторії.

??????????? ????? ??????? ?. ????????? ? ??? ??????????????? ????????????. ?????????? ??????, ?. ???????? ????? ???? ?????? ???, ?? ???? ?????????? ??? ?????????, ?? ???????, ?????????, ? ???? ?? ????????? ????????? ???????? ?????? ???? ????????? ?? ??????. ?? ??? ?????? ?????????? ?????? “??? ????????? ???? ? ??? ??????? ????????”, “?? ??? ?????”, ?? ???????????? ?. ???????? ??? ????????????? ????????? ?????? “?? ??? ?????”: ?????????? ??????? ? ?????????????, ??? ???????? ????????? ? ?????? ?????? “??? ????? ???????????? ???????”, ? ???? ????????? ?????? ????????? ??????? – ???? ?? ????????? ?????? ???????????-?????????? ??????? ?. ?????????.

?. ???????? ???? ?? ???? ?????? ??????. ???? ???? ??? – ???? ????? ????????????? ? ??’? ??????????? ?????? ????? ? ???????????? ???????. ??? ?????? ????????? ?????? ?????? ? ?????? ?????? ????????. ???????? ??????????? ?????????? ????? ???????? ??? – ??????? ?????? ?? ?? ????????????. ???? ?????????? ??????????? ??????? ??