ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВАЩЕНКО ЮЛІЯ АНАТОЛІЇВНА

УДК 821. 133. 1 Шевальє Г. 7 Клошмерль

ХУДОЖНІЙ СВІТ Г. ШЕВАЛЬЄ

(народно-сміхові та міфопоетичні структури

в трилогії про Клошмерль)

10. 01. 04 - література зарубіжних країн

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії зарубіжної літератури і класичної філології

Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна

Міністерства освіти і науки України, м. Харків.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор

МІХІЛЬОВ Олександр Дмитрович, Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, завідувач кафедри історії зарубіжної літератури і класичної філології.

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор

МАТВІЇШИН Володимир Григорович,

Прикарпатський університет ім. В. С. Стефаника, завідувач кафедри світової літератури;

кандидат філологічних наук

БУЧАРСЬКА Ірина Станіславівна,

Дніпропетровський національний університет, доцент кафедри філологічної та культурологічної підготовки журналістів.

Провідна установа - Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

кафедра зарубіжної літератури та теорії літератури,

Міністерство освіти і науки України, м. Чернівці.

Захист відбудеться “ 23 ” січня 2002 р. о 13 годині на

засіданні спеціалізованої вченої ради К 08. 051. 12 у Дніпропетровському

національному університеті (49025, м. Дніпропетровськ, просп. Гагаріна, 72,

кімн. 804).

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровського національного університету (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8).

Автореферат розісланий “ 22 ” грудня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Глушко О.О.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Традиція сміхової літератури у Франції є давньою і плідною. У ХХ столітті з нею пов'язано творчість Е. Ажара, П. Буля, Б. Віана, П. Гріпарі, П. Даніноса, М. Еме,

Р. Ескарпі, Ж. Дютура, А. Жарі, Р. Кено, Ж. Кюлонжа, Ж. Куртеліна, А. Франса, Г. Шевальє, Р. Фалле та ін. Ім'я Г. Шевальє (1895 – 1969), автора знаменитого "Клошмерля", в наведеному перелікові посідає чільне місце.

Проте відомості про його творчість у сучасних історіях французької літератури та довідкових виданнях або відсутні взагалі, або подані в розділах, присвячених так званій "регіональній", "провінційній" літературі, репутація якої у Франції має відчутне нашарування "маргінальності". А відтак і творчість Г. Шевальє, за традицією вписана в цей вузький контекст, залишається поза увагою дослідників. Ставлення французької критики до автора "Клошмерля", який написав ще понад десять романів, а також есе, оповідання, спогади тощо, явно упереджене. Це, на наш погляд, зумовлюється як приналежністю творів Г. Шевальє до сфери комічного (тенденція недоброзичливого ставлення до сміху в його демократичному різновиді особливо посилюється у французькому літературознавстві в ХХ столітті), так і традицією суворої регламентації "високих" і "низьких" жанрів, властивою французькій літературі. Наявність у романах Г. Шевальє потужного струменя "низового" комізму виключає творчість письменника з поля зору академічного літературознавства, яке нехтує широким визнанням, здобутим кращими творами цього автора у Франції та за її межами.

Все це пояснює як відсутність фундаментальних досліджень творчості Г. Шевальє у французькому літературознавстві (хвиля газетно-журнальних рецензій, що супроводжувала появу "Клошмерля", швидко вщухла, а грунтовні дослідження не з'явились), так і стале намагання утримувати творчість письменника в межах "регіонального" контексту – намагання, що не містить спроб врахувати по-справжньому "калейдоскопічну" природу кращих його романів.

Таким чином, твори цього письменника, позначені оригінальністю художнього мислення, поєднаною з орієнтацією на магістральні напрямки розвитку світового літературного процесу (про це свідчить і наявність типологічно близьких їм явищ як у французькій, так і в інших національних літературах, наприклад, у "новому латиноамериканському романі" або в українській "химерній" прозі), вимагають фундаментального літературознавчого осмислення.

Актуальність обраної теми зумовлена як новизною об'єкта дослідження (трилогія Г. Шевальє "Клошмерль" ("Clochemerle", 1934), "Клошмерль Вавилонський" ("Clochemerle-Babylone", 1954), "Клошмерль-водолікарня" ("Clochemerle-les-Bains", 1963)), так і характером методологічного підходу, основу якого становить концепція інтертекстуальності (інтертекст розуміємо не як номенклатуру цитат, а як “місце перетину текстових площин”, діалог різних кодів і дискурсів, які у “згорнутому” вигляді співіснують у художньому творі; конкретні цитати, алюзії, ремінісценції дозволяють реконструювати ці коди). Домінантна роль міфопоетичної та карнавальної образності в романах про Клошмерль вмотивовує вибір предмета дослідження - функціональних та естетичних особливостей міфопоетичних і народно-сміхових форм у художній структурі трилогії.

Об'єктом вибіркового аналізу були також романи Г. Шевальє "Страх" ("Le Peur", 1930) і "Святий пагорб" ("Saintе-Colline", 1937). Крім того, використовувалися мемуарна книга "Перехрестя долі" ("Carrefours des Hasards", 1958) та есеїстичний збірник "Зворотний бік Клошмерля" ("L'Enverse de Clochemerle", 1966). Типологічне зіставлення трилогії з творами французької та української літератури проводилося на матеріалі романів "бурбоннезького" циклу Р. Фалле "Божий браконьєр" ("Le Braconnier de Dieu", 1973), "Нове божоле прибуло" ("Le Beaujolais nouveau est arrivй", 1975) "Капустяний суп" ("La Soupe aux choux", 1980) і дилогії В. Земляка "Лебедина зграя" (1971), "Зелені Млини" (1976).

Мета даної роботи полягає в обгрунтуванні наукової гіпотези про міфопоетичну та карнавальну природу романного світу Г. Шевальє та в з'ясуванні генетичних інтертекстуальних джерел трилогії..

Для досягнення вказаної мети необхідно вирішити такі завдання:

- окреслити найближчий літературний контекст творчості Г. Шевальє;

- проаналізувати творчість Г. Шевальє у визначеному аспекті, залучаючи

до розгляду твори, в яких найвиразніше втілені специфічні риси

художньої візії письменника;

- розглянути образні, сюжетно-композиційні та наративні особливості роману

"Клошмерль";

·

художньому світі трилогії (в образах-міфологемах, часово-просторових

реаліях, системі персонажів);

·

· визначити характер пафосу і виявити специфіку комічного у творах

Г. Шевальє;

·

· визначити характер інтертекстуальності та природу жанрового синкретизму романів трилогії;

· розглянути специфіку творчості Г. Шевальє в порівнянні з типологічно близькими явищами сучасної літератури.

Тема реферованої дисертаційної роботи, як і напрямок її літературознавчого осмислення, безпосередньо пов'язана з плановою науковою темою кафедри історії зарубіжної літератури і класичної філології Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна "Актуальні проблеми розвитку сучасного літературного процесу".

Специфіка досліджуваного художнього феномену визначає необхідність застосування синтетичного методу його вивчення. Поняття інтертекстуальності, яке виникло на перетині діалогічних і структурно-семіотичних тенденцій, у подальшому розроблялося як протиставлення цих підходів. Між тим, на наш погляд, додаткові можливості відкриває інтерпретація, яка поєднує набутки структурно-семіотичних методів, що вже довели свою ефективність при аналізі міфологемного коду художніх творів, із методологічними засадами теорії діалогу, продуктивними при дослідженні міжтекстуальних зв'язків. У роботі також використовується науковий апарат наратології, методи історико-літературного та жанрово-стилістичного аналізу і компаративістські підходи (при дослідженні літературних явищ, типологічно споріднених із творами Г. Шевальє).

Основою запропонованого методологічного підходу є ідеї, викладені в роботах філософського, культурологічного й літературознавчого змісту, що належать представникам міфокритики, структуралістського та постструктуралістського напрямку - як зарубіжним (Р. Барт, У. Еко, М. Еліаде, Ж. Женетт, Ю. Крістєва, К. Леві-Стросс, К.-Г. Юнг), так і вітчизняним (О. Лосєв, Ю. Лотман, Е. Мелетинський, В. Топоров, Б. Успенський). Особливу роль в обгрунтуванні концепції дисертаційної роботи відіграли дослідження, які продемонстрували виняткове значення фольклору як проміжної ланки між міфом і літературою (О. Потебня, О. Фрейденберг), а також запропонована М. Бахтіним методика аналізу "народної сміхової культури", концепція діалогізму і поліфонічного роману. Методологічним орієнтиром були також розвідки російських та українських літературознавців, присвячені проблемам постмодернізму та постструктуралістської інтерпретації художнього тексту (І. Ільїн, Т.Денисова, Д. Затонський). При розгляді комічного пафосу творів Г. Шевальє використані роботи Ю. Борєва, Б. Дземідока, О. Лука, О. Міхільова.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в роботі уперше як у вітчизняному, так і в зарубіжному літературознавстві здійснено аналіз найрепрезентативнішої частини творчої спадщини Г. Шевальє: досліджено характер інтертекстуальності й визначено природу жанрового синкретизму трилогії про Клошмерль, розглянуто вплив народно-сміхової традиції, виявлено домінанти художнього світу і показано специфіку функціонування міфопоетичних структур (образів-міфологем, темпорально-просторових реалій) і карнавальних форм у тексті творів письменника. Уперше встановлено і проаналізовано типологічні сходження у творах Г. Шевальє і В. Земляка.

Практичне значення отриманих результатів. Всебічний аналіз специфіки художнього світу кращих творів Г. Шевальє відкриває перспективи для поглибленого розуміння художніх досягнень письменника і є важливою умовою, необхідною для створення грунтовної та об'єктивної картини літературної історії Франції першої половини ХХ століття. Матеріали дисертаційної роботи можуть бути використані викладачами вищої школи в спецкурсах і спецсемінарах, курсах історії світової та української літератур, вчителями-філологами, а також студентами під час написання курсових і дипломних робіт.

Апробація результатів дисертації: Основні результати роботи були апробовані на І Міжнародній конференції "Мова, культура, література і філософія Франції" (Дніпропетровськ, 26-28 травня 1994 р.); міжвузівській конференції "Міф і міфопоетика в традиційних і сучасних формах культурно-мовної свідомості" (Харків, 14-15 квітня 1999 р.); Міжнародній конференції "Міф і легенда у світовій літературі" (Чернівці, 25-29 вересня 2000 р.); Шостих викладах молодих учених пам'яті Л. Я. Лівшиця (Харків, 26-28 лютого 2001 р.); Х Міжнародній науковій конференції з актуальних проблем семантичних досліджень (Харків, 25-26 квітня 2001 року); Міжнародній науковій конференції "Наукова спадщина професора С. В. Семчинського і сучасна філологія” (Київ, 3-5 травня 2001 р.). Дисертацію було обговорено на засіданнях кафедри історії зарубіжної літератури і класичної філології Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.

Основний зміст результатів дисертації викладено у 5 статтях (4 з них – у фахових виданнях), а також у 2 тезах доповідей наукових конференцій. Структуру роботи підпорядковано меті й основним завданням дослідження; її зорганізовано за проблемним принципом. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг роботи – 214 сторінок (8, 9 авт. арк.). Список використаної літератури містить 261 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У ВСТУПІ обгрунтовано актуальність обраної теми, окреслено об'єкт і предмет дослідження, сформульовано його мету, основні завдання та методологічні засади, визначено наукову новизну, теоретичну й практичну цінність роботи; наведено дані про апробацію результатів і структуру дисертації.

Перший розділ дисертації має назву "Проблема жанрово-стильової ідентифікації творчості Габрієля Шевальє"

У першому підрозділі "Трилогія Г. Шевальє в літературному контексті першої половини ХХ століття" розглянуто синхронічний "вимір" літературного оточення письменника. При цьому, по-перше, враховано існуючу традицію пов'язувати творчість Шевальє з контекстом "регіональної" літератури. Огляд витоків, меж і специфіки жанру регіонального роману дозволяє дійти висновку, що деякі складові цього специфічного літературного відгалуження є основою формування істотних властивостей художнього світу Г. Шевальє (ідилічний хронотоп, що актуалізує фольклорні "сусідства" – народження, праця, їжа, любов, смерть; потужна лірична стихія, яка є важливою ознакою авторського пафосу; майстерність у зображенні природи, що у викінченому вигляді постає в мальовничих пейзажах трилогії).

Але рамки "регіональної" літератури виявляються вочевидь тісними для адекватного визначення місця письменника в тогочасному літературному процесі. Творча постать Шевальє формується в 30-ті роки ХХ століття, коли соціально-критична загостреність і сатиричне забарвлення, парадоксальні перебіги сюжету й гротескні шаржовані образи (переважно пов'язані із зображенням політичних або церковних інтриг) стають ознакою багатьох драматичних і прозаїчних творів (п'єси Ж. Ануя, Ж. Жіроду, М. Паньоля; епізоди в романах Ж. Ромена, А.Гійу, Л. Арагона та ін.).

Зазначені риси проявляються й у творах Г. Шевальє. Втім намагання розглянути творчість цього письменника в межах усталених літературних форм "соціально-побутового", "соціально-сатиричного", "сатирико-гумористичного" роману теж наштовхується на значний "опір матеріалу" його творів, характеристику яких неможливо звести до стереотипних формул.

З огляду на природу комічного в романах Г. Шевальє, найважливішим виявляється контекст літератури, позначеної істотним впливом традиції галльського сміху і раблезіанського комплексу. Серед творів, типологічно близьких за цими ознаками до трилогії Г. Шевальє, виділимо насамперед повість Р. Роллана "Кола Брюньйон" та роман М. Еме "Зелена кобила". Визначальна роль топосу "маленького провінційного містечка" в структурі трилогії Г. Шевальє, а також істотні властивості проблематики й пафосу поєднують цей твір із "тарасконською" трилогією А. Доде. Лірична "ностальгічна" тональність пов'язує твори Г. Шевальє із романами Ж. Жіоно та Е. Дабі, повістю Р.-М. дю Гара "Стара Франція".

Наявність у творах Г. Шевальє художніх ознак, умотивованих приналежністю до вже згадуваного "регіонального" контексту, елементів проблематики й поетики, які відтворюють схему соціально-побутового або соціально-сатиричного роману критичного реалізму, яскраве народно-сміхове, карнавальне забарвлення, інтегрування різностильових дискурсів – все це створює справжню калейдоскопічність стилю письменника й спонукає розглянути його твори в аспекті інтертекстуальності.

У другому підрозділі "Інтертекст і питання постмодерністської інтерпретації міфу" подано короткий огляд концепцій інтертекстуальності (Крістєва – Барт – Женетт) і розглянуто специфіку постмодерністської рецепції міфологічних сюжетів та образів. Ознаками постмодерністського типу творчості з цього погляду постають множинність культурних кодів, єдність історичного і позаісторичного, втілена в міфологічному мисленні, схильність до полістилістики, карнавалізованість, тотальна підпорядкованість грі та іронічність.

Другий розділ має назву "Поетика художнього світу трилогії

Г. Шевальє". Перший підрозділ "Специфіка образної та сюжетно-композиційної системи роману "Клошмерль" присвячено аналізу часово-просторової організації, специфіки системи персонажів, композиційних принципів, особливостей нарації і структури "образу автора" в першому романі трилогії.

У хронотопі "клошмерльської" частини роману автор зберігає вірність основним концептам архаїчної "онтології". Часово-просторовій моделі цього твору властиві надзвичайно детально розроблені топографічні характеристики, які виконують сюжетотворчу функцію. В пародійній етимології, що пояснює назву містечка, відбито міфопоетичний спосіб утворення топонімів. Розташований на пагорбі "Клошмерль", "столиця радості й щастя, оаза мрій у неспокійному світі", сприймається як верхівка "світової гори". Серед найважливіших просторових домінант виокремлюються хронотопи міської площі й церкви, з якими "пов'язані" антагоністичні групи романних персонажів. Означені топографічні осередки виконують функцію сакральних центрів (розкішна багатовікова липа посередині площі, що є "одним із найглибших коренів містечка", середньовічна дзвіниця, "обтяжена пам'яттю дев'ятьох століть"). Карнавальна гра з міфопоетичним хронотопом пояснює наявність ще одного – "зниженого", "грубого" – варіанта сакрального центру, яким виявляється саме споруджений "гігієнічний павільйон" ("А посеред цього миру плюскотіла собі вбиральня").

У просторовій структурі роману реалізовано архаїчні дихотомії 'верх-низ' (опозиція "горішнього" й "долішнього" містечка), а також 'замкненість-розімкненість' (протиставлення Клошмерля як благословенного краю усьому іншому світові, насамперед світові великих цивілізованих міст), які одночасно постають і засобами моделювання непросторових зв'язків тексту. Семантика кола поєднує просторовий і часовий виміри, сприяючи відтворенню ідилічного хронотопу: "довкола Клошмерля" йдуть "круті повороти", "зміяться дороги", "великий поворот", "звивиста дорога" тощо; а також: "Клошмерль потрапив у загальне відродження… Світ хтозна вже укотре відлучувано від годувальниці".

Циклічному часо-просторові "клошмерльських" сцен протистоїть спустошений ахронний континуум "паризьких" і "ліонських" епізодів. Проблема часу набуває тут філософського звучання: справжній органічний час ідилічного життя протиставлено розпорошеному часові життя міського або навіть історичному часові. У "столичних" сценах роману (Ліон, Париж, Женева) простір втрачає матеріальну "гущину", яка характеризувала його в "клошмерльській" частині, зовсім зникає пейзаж, а часове коло "розмикається", перетворюючись на лінійний час побутових та історичних подій. Порушена сюжетними перипетіями "епічна рівновага" знов відтворюється наприкінці роману: "рани затягувались, зламані кістки зростались, пристрасті влягалися", тому й через десять років "містечко лишилося майже таке саме".

Запропонований аналіз системи персонажів роману "Клошмерль" дозволяє виявити закономірності, притаманні художній мові цього твору в цілому. Орієнтацію на міфопоетичні моделі тут реалізовано в складній композиції романних персонажів, які створюють пари "близнюків" або антагоністів, об'єднаних на підставі різних категоріальних ознак у декілька груп, закріплених за різними типами романних топосів. Подвоєння, паралелізм і антитетичність є найважливішими принципами організації образного матеріалу.

Особливе місце серед численних пар романних персонажів посідають мер П'єшю і вчитель Тафардель. Стосунки клошмерльського мера та його "правої руки" й "повірника" дуже нагадують такі в міфологічній парі "культурний герой – трікстер". Деякі риси культурного героя спародійовані в фігурі самого П'єшю, а деякі передані Тафарделеві, який, у свою чергу, постає як знижений, комічний двійник мера. "Парність" цих персонажів підкреслено їх спільною появою в рамкових епізодах "Клошмерля", а також паралельними, і водночас вкрай контрастними зовнішніми характеристиками. При цьому в психологічному портреті й психологічному стані Тафарделя переважають риси знижені, гротескні (якщо мер – "найбагатший виноградар", то його секретар не має "ані кущика винограду"; мер – чоловік "п'ятдесяти років", "здоровий, червонощокий", натомість секретар – "неозначеного віку", "миршавий" тощо). Систему персонажів характеризує відсутність чіткого поділу на “позитивних” і “негативних” героїв, а також взаємооберненість і приховане “двійництво” персонажів, які на перший погляд сприймаються як антагоністи.

Сюжетно-композиційній організації роману "Клошмерль" властива складна замкнена побудова, в якій виразно підкреслено моделюючу роль рамкових епізодів. Їхню паралельність створено завдяки ідентичності місця дії та складу дійових осіб, наявності спільних предметних деталей і наскрізних образів (це сонце, вино, цвинтар, смерть, вбиральня), тотожності словесних формул. Розвиток сюжету уповільнюють численні позасюжетні елементи – розгорнуті портретні характеристики та "біографії" персонажів, пейзажні картини, що перетворюються на великі дескриптивні фрагменти, ліричні авторські відступи та вставні новели.

"Зображений світ" у Шевальє постає "не емпіричним" – він ігровий, карнавальний, позбавлений рис "побутовості"; відсутній опис інтер'єра, одягу, речей, майже немає етнографічних предметних деталей, так само як докладного зображення процесу виробництва вина, незважаючи на "трудовий" характер ідилії, наявний тільки антропоморфний пейзаж і міфологізований портрет, в якому актуалізовано прикмети "гротескного образу тіла".

Фабульну частину роману зорганізовано за законами театрального дійства. Умовність, ігровий характер того, що відбувається, підкреслено численними вказівками на "театральність" подій, “режисерськими” ремарками: "на сцену вийде безліч городян", "керувати всією грою"; "обернеться драмою"; "сцени розігралися в центрі …"; "насичений драматичними подіями"; "під машкарою комедії нуртує трагедія". "Інтермедії", "Драма" – таку назву мають розділи роману. Надзвичайно ретельно вибудована топографія містечка постає як велична декорація. Таким цілям прислуговується і природний ландшафт: "цей осінній убір став мовби рамкою для заключного скандалу"; "підіймається перша завіса з передбачених режисерами пір року".

У розповідній структурі "Клошмерля" дієгетичний (такий, що протистоїть "міметичному" зображенню) розповідний тип домінує, що виявляється у перевазі "непрямої передачі" й резюмованої розповіді, а також у максимальній присутності оповідача. Драматизовані "сцени" чергуються з конденсованою розповіддю й описовими паузами, при цьому розповідні фрагменти співвідносяться з драматичними як домінуюча форма сюжетного руху. У наступних частинах трилогії ефект драматизації посилюється завдяки наданню деяким епізодам зовнішніх ознак драматичного тексту (такими є оформлені у вигляді мініп'єс "протоколи" засідань "Центру термальних досліджень" в романі "Клошмерль-водолікарня").

Ступінь присутності наративної інстанції в романі є надзвичайно великим. Розповідач виявляється тут "джерелом, гарантом і організатором розповіді" (Женетт). Неприхована умовність дії підкреслюється металептичними зауваженнями, за допомогою яких письменник розігрує своє входження в дієгетичний світ ("Втім, повернемось до наших вояків"; "А тепер наздоженемо наших героїв" тощо).

Характерною ознакою панування розповідача в створеному романному світі є часте звертання до пролепсисів – "попереджувальних" зауважень про подальший перебіг подій. Більшість ретроспективних сегментів являють собою резюме (біографія кюре й Жюдіт) або аналепсиси різної глибини, коли розповідач поринає в події далеких і дуже далеких часів, приміром, як у розповіді про дебати щодо святості заступника містечка – аж у 1431 рік. Г. Шевальє використовує також імпліцитні еліпсиси, наявність яких у тексті не маніфестовано, але вони можуть бути виведені з хронологічних пропусків або розривів нарації. Найпоказнішим є часовий розрив між "великим задумом" про спорудження "гігієнічного павільйону" (22 жовтня 1922 року) та його безпосереднім відкриттям (5 квітня 1923 року).

Притаманне романній структурі суміщення непрямої розповіді з прямим драматичним показом спричиняє суб'єктне роздвоєння розповідного стилю. Гетеродієгетичний тип розповіді зумовлює складне співвідношення авторських масок: анонімного "хронікера" ("історика"), не тотожного "уявному авторові"; більш наближеного до нього, теж не персоніфікованого розповідача "філософських" фрагментів і колоритного місцевого "оповідача", свідка й учасника подій (сільського поліцейського Босолея), якому "автор" інколи "передає" розповідні функції і з яким нібито веде діалог. Утім, і цей експліцитний оповідач – периферійна постать в системі романних персонажів – постає зниженим двійником автора-розповідача. Зміна розповідних інстанцій у романі то відкрита (коли оповідь передається експліцитному оповідачеві), то прихована (коли маски уявного "автора", скептичного у філософських відступах, іронічного й глузливого або вбивче саркастичного в гротескових портретах і життєписах, проникливо ліричного в пейзажних картинах, непомітно змінюються на образ безіменного "історика" – удавано наївного, простакуватого, але й риторично-пишномовного в зображенні перипетій клошмерльського скандалу). Стилістичний принцип гри підтримується зіткненням різних суб'єктних площин. "Зображене мовлення" перетворюється на один із найважливіших художніх засобів роману. У непрямій передачі мова персонажа-актора відтворюється у властивих їй лексичних та синтаксичних формах, але з іронічною експресією, з "акцентом" розповідача.

Надзвичайно різноманітними є "спародійовані" жанри: іронічному показу піддано стилістику церковної проповіді, героїчної біографії, історичного анекдота, розрахункової книги, демагогічного ораторського виступу, психоаналітичних екзерсисів тощо; пародійно відтворено журналістську фразеологію, політичну риторику, софістику церковних суперечок про догмати та святість. Часом автор вдається до “оголення” прийому, вказуючи, приміром, на “гаргантюанську обжерливість” клошмерлян або пропонуючи виміряти “міфологічні” форми служниці Флори.

У другому підрозділі "Міфологемний та карнавальний коди трилогії про Клошмерль" на основі поєднання феноменологічного й структурно-семантичного підходів розглянуто особливості рецепції фольклорного міфу (семантику та функціонування міфологем землі, сонця (вогню) й вина), елементів античного та біблійного міфу, а також проблемно-концептуальні та поетологічні ознаки карнавально-раблезіанського транстексту (образів, алюзій, ремінісценцій) у художній структурі романів "Клошмерль", "Клошмерль Вавилонський" і "Клошмерль-водолікарня". Проведений аналіз дозволяє зробити висновок, що однією з домінантних рис художнього світу трилогії є наслідування архетипних схем. Міфологізація в трилогії Г. Шевальє досягається шляхом концептуального моделювання міфопоетичної картини світу. Проте в процесі літературної "реконструкції" первісний міф неминуче руйнується, і його "повторне" (в даному випадку – ігрове) авторське відтворення набуває ознак пародійного дискурсу. Міфологеми землі, сонця й вина у різних своїх модифікаціях структурують основні проблемно-поетичні рівні аналізованих романів.

Зв'язок із міфопоетичними архетипами, насамперед із архетипом "богині-матері", найвиразніше проявляється в жіночих образах трилогії (Жюдіт, Адель, Роза, Флора та ін.). Ці персонажі втілюють різні компоненти семантики вихідної міфопоетичної моделі: Роза – материнство, Жюдіт – сприяння любові та родючості. У просторі романних образів фіксуються послідовні етапи розвитку міфопоетичних метафор – від ототожнення жінки з родючою землею до уособлення нею розпусти й блуду. "Рослинні" імена героїнь, наприклад, відбивають вегетативну символіку родючості; в портреті Жюдіт наполегливо підкреслюється її "спорідненість" із сонцем (вогнем, зорею) як учасниками "події росту й родючості" (М. Бахтін): вона "ніби створена з вогню", "позичила полум'я для свого волосся", "була смолоскипом", "підтримувала вогонь кохання", а також з астральними символами ("палахкотіла Венерою", "провідною Полярною зіркою").

Образи, пов'язані з міфологемою вина, в романах трилогії постають як своєрідний універсальний код, здатний передати й "піднесене", духовне й "низьке", матеріальне. Через ставлення до вина схарактеризовано майже всі романні персонажі. Вино (виноградник) у системі романних символів – не тільки аналог "землі" в значенні родючої субстанції, а й, з одного боку, міфологічний знак, семантично ототожнений із кров'ю людини, що яскраво виявлено в сцені руйнівної грози, а з другого, – міфопоетичний образ, що уособлює радощі життя.

Істотною виявляється в трилогії також орієнтація художньої моделі світу на систему універсальних архаїчних опозицій різних ієрархічних рівнів, насамперед дух – тіло, високе – низьке, сакральне – профановане, божественне – людське, життя – смерть.

Міфопоетична основа роману відчувається і в особливостях побудови пейзажу. Складниками пейзажної специфіки є ізоморфізм людини й оточуючого світу, персоніфікація ("земля" є антропоморфним двійником прекрасної жінки), "спільна мова" для змалювання явищ природи й життя людини, перетворення природних чинників на діючих осіб людської драми.

Функції елементів біблійного міфу в трилогії подвійні. По-перше, біблійні образи (наприклад, порівняння Клошмерля із роз'єднаним Єрусалимом у проповіді кюре; сцена руйнівної грози як метафора Cтрашного суду) асоціюються зі світом релігійної догми; по-друге, з'являються у контексті знижуваних порівнянь ("довга чуприна, яку можна бачити на гравюрах у Йоанна Хрестителя … та в старих волоцюг, що їх муніципалітет забороняє пускати на ніч") і використовуються для створення комічного ефекту. Подібну функцію виконують і античні ремінісценції, наприклад, натяк на Ніку Самотракійську в прізвищі поета Самотрака та деякі ін.

Карнавальний дух романів Г. Шевальє надає відтворенню первісного міфологічного комплексу ознаки ігрової, пародійної інтерпретації. "Святковий" характер часо-простору, приміром, день клошмерльського вина й день святого Рока, в якому сконцентровано ключові сюжетні події "Клошмерля", зумовлює наявність у структурі романів низки карнавально обіграних міфопоетичних образів. Це бенкетні образи їжі та вина, образи матеріально-тілесного низу, гротескний образ тіла з його типовими акцентами (рот, живіт, фалос), амбівалентні образи життя-смерті. Карнавальні за своєю суттю бійки (в церкві та в заїзді Торбайона, в оселі Машавуанів) – з характерною спрямованістю ударів "униз", з амбівалентною лайкою та прокльонами, з "анатомуючим" переліком отриманих пошкоджень – виконують функцію опорних елементів композиції сюжету.

Ознакою карнавальної поетики в трилогії є також зображення карнавальних блюзнірств і профанованих церковних обрядів [пародійний обряд охрещення вбиральні, який замість священника, "сміючись", виконує зваблива жінка зі "стегнами богині"; профанована проповідь із церковного амвона оголеної "святенниці", яку спіткало "еротичне божевілля", блюзнірська бійка в церкві під час відправи й "головосіча" святого Рока, травестія молитов і чудодійних зцілень – повернення слуху до Куаффенава, очищення шлунку Сідоні Сові; "провіщення" майбутніх чудес над труною кюре та їх здійснення (відкриття лікувального джерела) та ін.]. До арсеналу засобів карнавальної поетики належить і активне використання в трилогії інформативного потенціалу власних імен. Йдеться про прізвища, які вказують на професію персонажа – пекар Фарінар (мучник), кравець Фютен (бумазея), різник Фріссюр (печеня), ковбасник Лардон (шмат сала) та. ін., а також про прізвища, споріднені з лайливими прізвиськами, в основі яких - назви фізичних недоліків, потворності, неохайності тощо. Наприклад, Туміньйон (від tout mignon) – "зовсім маленький"; П'єшю – "кульгава нога" (pied – нога, chuter – впасти) тощо. В оксюморонному сполученні імені й прізвища святенниці Жюстини Пюте (juste – праведний; pute, рutain – повія) – натяк на її лицемірство і таємну розпусту.

У третьому підрозділі "Еволюція етико-філософської проблематики романного світу Г. Шевальє" ("Страх", "Святий пагорб", "Клошмерль", "Клошмерль Вавилонський", "Клошмерль-водолікарня") окреслюється спільний для названих романів проблемно-тематичний зміст. Зазначається, що роман "Клошмерль" на "творчій карті" Шевальє знаходиться в оточенні двох інших визначних творів письменника, тісно пов'язаних із проблематикою і деякими особливостями поетики його кращої книги. Це роман "Страх" (1930), який став відгомоном першої світової війни, і роман "Святий пагорб" (1937), що ввібрав враження письменника про роки навчання в єзуїтському коледжі. Обидва твори не тільки уточнюють і розвивають найважливіші сатиричні теми клошмерльського циклу – антивоєнну й антиклерикальну. Вони пов'язані з трилогією спільним колом етико-філософських проблем. Порівняльний аналіз дозволяє визначити специфіку й еволюцію світоглядних позицій письменника.

Аналіз проблематики романів Г. Шевальє приводить до висновку, що в цілому вона визначається як поєднання соціокультурної та етико-філософської. Етико-філософська концепція, яку реконструюємо з творів Шевальє, виявляється еклектичною і загалом відбиває антропологічний філософський пошук, характерний для кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Етико-філософські погляди письменника розвиваються в контексті опозиції до деяких просвітницьких і позитивістських філософсько-історичних концепцій. Наприклад, письменник заперечує віру в соціальний та культурний поступ, у прогресивність "людини розумної" і "людини діяльної" (діяльність – це руйнування). Вже в романі "Страх" постають проблеми екзистенційного буття людини. Песимістичне потрактування людського існування як кінечного та позбавленого сенсу, відчутне не тільки в романі "Страх", а й у трилогії, "пом'якшується" завдяки наявності потужного міфопоетичного стрижня, який спонукає до діонісійського сприйняття безкінечності надіндивідуального процесу життя.

Ознаками соціокультурного складника проблематики трилогії є такі її особливості, як підвищена увага до незмінних рис персонажів (внутрішніх і зовнішніх), до осмислення стану середовища, спільноти, а не індивідуальної неповторності окремої особистості; до зв'язку героїв з їхнім природним і соціальним оточенням (при відсутності динаміки внутрішнього світу й етичних позицій), а також відповідні стильові тенденції – описовість, максимальне послаблення сюжету і психологізму, багатоголосся.

Четвертий підрозділ, "Характер пафосу і специфіка комічного

в романах Г. Шевальє" містить аналіз сміхової гами творів письменника. Соціокультурний тип проблематики має у Шевальє сатиричне спрямування. Однак сатиричний шар (у всьому розмаїтті відтінків – від іронічно- і гротескно-сатиричного до сарказму та гнівної інвективи), попри всю його значущість у трилогії, не вичерпує ні її змістову, ні поетичну палітру. Сатира в романах письменника цілить у чітко окреслену сферу. Як правило, це соціально-політичні "мішені" (політика та політикани, війна й вояччина, церква й клерикали, держава, її бюрократизовані установи та службовці), що розміщені в специфічному часово-просторовому континуумі (ахронний, дематеріалізований, умовний простір великого міста, а точніше, задушливий світ міністерств і бюрократичних канцелярій).

Найпоказнішими з цього погляду є композиційно виокремлені частини роману "Клошмерль" – такі, як історія військової кар'єри капітана Тардіво; сцени міжнародної конференції з роззброєння, яка перетворюється на ярмарок із продажу зброї; зображення складного адміністративно-бюрократичного шляху через кабінети впливових посадовців урядової ухвали про долю виноробського містечка. У цих епізодах письменник активно використовує з метою сатиричної викривальної характеристики гротескно-карнавальну образність, доводячи ефективність гротеску як принципу сатиричного дослідження соціальної дійсності. Сатиричні ознаки пафосу в романах Г. Шевальє корелюють із розповідними особливостями відповідних фрагментів – із тяжінням до описовості й умовності, а також до риторичності художньої мови.

Найважливіше місце у сміховій палітрі романів трилогії посідає карнавальний, раблезіанський сміх. Комічний ефект створюють карнавальні бійки, карнавальні блюзнірства та профанації, гра "верху" і "низу", гіперболізація образів, пов'язаних зі сферою матеріально-тілесного, насамперед, "винних" і "статевих", раблезіанські переліки, карнавальне тлумачення власних імен тощо. Карнавальне забарвлення мають усі найважливіші теми і образи трилогії, передусім пов'язані з основним сюжетним конфліктом "Клошмерля", що точиться навколо спорудження громадської вбиральні недалеко від церкви.

Основним способом реалізації авторської позиції в трилогії про Клошмерль є іронія, поєднана з потужною ліричною стихією. У романах Г. Шевальє категорія іронії демонструє свої універсальні можливості. У тих випадках, коли ліризм нейтралізує властиву їй агресивність, авторський пафос набуває гумористичних ознак. Це стосується насамперед "клошмерльського" шару трилогії. Якщо цього не відбувається, пафос трансформується у сатиричний. Іронія цементує образну систему, в якій іронізується риса характеру (пишномовність Тафарделя, схильність до вина у кюре, претензії на шляхетність у Фуаш і т. ін.), зовнішність або поведінка персонажа. В авторських відступах активно використовується іронічний парадокс, семантична та фонетична гра слів. Під впливом іронії винно-еротичні елементи раблезіанського комплексу індивідуалізуються і набувають сучасного філософського змісту.

Іронічна стихія романів трилогії багато в чому визначає їхню розповідну специфіку, створює примхливу "гру" наративними інстанціями. Пафос іронії в романах про Клошмерль виявляє стійкий зв'язок із "багатомовністю", іронічним пародіюванням різностильових дискурсів; властива іронії орієнтація на переосмислення "чужої" точки зору, на зіставлення ідей, оцінок, фактів, "замаскованість" авторської позиції, цілком органічна для "діалогічних" шевальєвих романів, зумовлює ускладнення романної композиції, спричиняє багаторівневу організацію романної форми.

П'ятий підрозділ "Характер інтертекстуальності та природа жанрового синкретизму творів Шевальє: трилогія про Клошмерль як меніппея" містить розгляд генетичних інтертекстуальних джерел трилогії.

Романи, що належать до трилогії, є, на думку дисертанта, складною контамінацією ознак різних жанрів і стилів: вони маніфестують риси, притаманні хронотопові землеробської ідилії (із цим жанровим шаром пов'язаний "міфологічний" вимір трилогії); демонструють генетичний зв'язок із магістральною тематикою, складом персонажів, особливостями творення часо-простору й специфікою сміхової палітри середньовічних фабліо; мають явні раблезіанські джерела (міфопоетичні моделі й гротескна образність сприймаються Г.Шевальє через посередництво раблезіанської традиції).

Г. Шевальє успадковує також набутки французького “комічного” роману XVII століття, пов'язаного з іменами Сореля, Скаррона, Фюретьєра. Насамперед це стосується деяких особливостей композиції, сатиричного пафосу й опори на раблезіанський комплекс, а також надзвичайної внутрішньої жанрової "строкатості". У романах Шевальє відчутною є просвітницька традиція (Вольтер, Філдінг). Письменник активно експлуатує сюжети, ситуації, мотиви, які є набутками соціального-побутового роману критичного реалізму, головним чином, в його "стендалівсько-бальзаківському" варіанті. Наративні особливості романів трилогії відбивають суттєвий вплив стернівського розповідного канону та франсівської скептично-іронічної розповідної манери.

Але попри всю важливість для жанрово-поетологічних ознак трилогії перелічених інтертекстуальних джерел, визначальним є карнавально-раблезіанський транстекст французької літератури. Саме тому погляд на трилогію як на меніппею, в якій карнавальне світовідчуття "пов'язує всі елементи в органічну жанрову цілісність" (М. Бахтін), дозволяє побачити єдність у різностильовому конгломераті романів про Клошмерль. Особливості меніппейного жанру виявляються в романах Г. Шевальє більшою чи меншою мірою, але зберігають майже повний набір своїх ознак.

Інтертекстуальність, притаманна художньому мисленню Г. Шевальє, має, на думку дисертанта, не тільки іманентний, а й інтенційний характер. Гібридизація традиційних жанрово-стильових утворень, іронічна гра з поетикою класики, широке використання репродуктивних можливостей міфу, пародійне переосмислення карнавально-раблезіанського транстексту – все це дозволяє розглядати трилогію про Клошмерль у постмодерністських параметрах (якщо спиратися на тезу У. Еко про те, що “постмодернізм – не фіксоване хронологічне явище, а певний духовний стан…”, на визначення постмодернізму як напряму, що циклічно повторюється в перебігу культурної історії (Д. Затонський).

Третій розділ, присвячений порівняльному аспектові дослідження творчості Шевальє, складається з двох підрозділів. Перший з них, "Раблезіанська інтерпретація патріархального міфу в Г. Шевальє і Р. Фалле: від ігрової реконструкції до постмодерного руйнування", присвячено з'ясуванню типологічних і контактних зв'язків творчості французьких письменників. Зіставлення трилогії Г. Шевальє про Клошмерль і "бурбоннезьких" романів Р. Фалле доводить, що ці твори є двома послідовними етапами осмислення питання про місце й долю патріархального міфу в сучасному світі. Якщо Шевальє утверджує патріархальний ідеал шляхом ігрової реконструкції по-раблезіанськи інструментованого першоміфу, змальовуючи спочатку його сталий стан ("Клошмерль"), а далі з гірким жалем відзначаючи прикмети його руйнування ("Клошмерль Вавилонський"; "Клошмерль-водолікарня"), то Фалле змушений фіксувати результат вже здійсненого розпаду патріархальної ідилії. Тоді як у Шевальє патріархальний світ виконує функцію зразка, нехай і примарного, і втілює його морально-етичний ідеал, у Фалле патріархальний комплекс (у його раблезіанському варіанті) є предметом пародіювання. Його персонажі – Глод, Бомбастий, останні "уламки" колись гармонійного світу, сприймаються на тлі модернізованого оточення як химерне виключення.

Ця різниця в позиціях письменників позначається на особливостях творення ними романного простору і вмотивовує концепцію часу. Приміром, в "Капустяному супі" зруйноване і позбавлене присутності людини довкілля сучасного села "негативно" віддзеркалює хронотопну визначеність і чіткий персонажний "кадастр" шевальєвого роману. Р. Фалле відкрито пародіює "інвентаризацію" патріархального світу, здійснену автором "Клошмерля".

У романах Фалле зникає те "блискуче чергування пір року", яке було непорушним законом у світі Шевальє: "немає тепер ні зими, ні літа, навіть весни немає". Своєрідним є і характер потрактування жіночих персонажів: прекрасні "богині родючості" в образах трактирниць або служниць із романів Шевальє перетворюються у Фалле на "лабораторних маток" з невідомої планети. Таким є суперсучасне іронічно-пародійне втілення архетипу "богині-матері". Ставлення до “ідилічного зразка” зумовлює специфіку зображення предметного світу ("не емпіричний" і цілісний у Шевальє, він "дрібнішає" і перетворюється на приватний, "побутовий" у Фалле), визначає особливості пейзажу – гармонійний світ "Клошмерля", який уособлював рай, нагадував про "перші дні творення" і співвідносився із сакральним центром, у Фалле змінився на урбанізований і забруднений дисимільований простір (Гурдіфло – "брудний потік").

Гротескно-пародійного звучання набуває у Фалле й актуальна для Шевальє антивоєнна тема. Антишовіністичні рядки роману "Клошмерль" пародійною луною відгукуються в пісеньці сільської божевільної з "Капустяного супу". Фалле досягає комічного ефекту за рахунок