НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ і ПРАВА імені В.М.КОРЕЦЬКОГО

Зілковська Людмила Михайлівна

УДК 347.633

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ УСИНОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова Міністерства освіти та науки України

Науковий керівник:

кандидат юридичних наук, доцент

ТРУБА Вячеслав Іванович,

Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова Міністерства освіти та науки України, завідувач кафедри

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор,

академік Академії наук вищої школи України

ДЗЕРА Олександр Васильович,

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка,

завідувач кафедри

кандидат юридичних наук, доцент

ГОПАНЧУК Василь Степанович,

Національна академія внутрішніх справ України,

начальник кафедри цивільного права

Провідна установа: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, кафедра цивільного права, Міністерство освіти і науки України, м.Харків.

Захист відбудеться “_21_” _жовтня_ 2002р. о “_14_” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська,4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий “_20_” _вересня_ 2002 року

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук Кучеренко І.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Усиновлення є одним із найдавніших та традиційних інститутів сімейного права. Правове регулювання цього соціального явища було відоме ще в давньому Римі. Але умови такого прийняття дітей у сім'ю, його процедура та правові наслідки змінювалися з історією розвитку людства. Загалом усиновлення залежало від ставлення суспільства до шлюбу, економічно-соціального рівня розвитку тієї чи іншої держави, її політичного устрою. Так, у часи, коли шлюб освячувався церквою, усиновлення провадилося шляхом здійснення церковного обряду. Зміцнення державної влади привело до встановлення цивільних форм усиновлення шляхом винесення відповідних рішень світськими органами влади, а в деяких випадках навіть шляхом прийняття спеціальних актів царствуючими особами. В дореволюційній Росії усиновлення здійснювалося з додержанням становості. Радянська влада в перші роки свого існування навіть відмовилася від інституту усиновлення, але надалі він був поновлений і порядок його проведення регулювався кодифікованими актами.

Сьогодні Україна є незалежною державою, але економічний стан її розвитку не дає її громадянам можливості жити у достатку, в зв'язку з чим в країні за останні роки збільшується кількість дітей, які не мають належного сімейного виховання та позбавлені батьківського піклування. Тому надання сімейної турботи таким дітям є державною задачею нашої країни. Відповідно до ст. ст. та 52 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. За останні роки з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, в Україні було прийнято багато нормативних актів, які встановлюють основні принципи та напрямки захисту прав дітей, а також основні засади державної політики у цій сфері. В 2001 році був прийнятий Закон “Про охорону дитинства”, в якому встановлюється, що охорона дитинства в Україні є стратегічним загальнонаціональним пріоритетом. Цей законодавчий акт встановив основні принципи та засади проведення усиновлення, а саме: можливість усиновлення виключно в інтересах дитини та відповідно до закону; пріоритет громадян України на усиновлення дітей, які є громадянами України; усиновлення дитини, яка є громадянином України, іноземними громадянами тільки у випадку, коли були вичерпані всі можливості щодо передачі під опіку, піклування, на усиновлення чи виховання в сім'ї громадян України; заборону зайняття посередницькою комерційною діяльністю щодо усиновлення дітей, передачі їх під опіку (піклування) чи на виховання в сім'ї громадян України або громадян інших держав; укладення з іноземними державами договорів про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, з питань правового захисту дітей – громадян України, усиновлених іноземними громадянами, та здійснення контролю за умовами утримання та виховання таких дітей у сім'ях іноземних громадян.

10 січня 2002 року Верховною Радою був прийнятий новий Сімейний Кодекс (СК), який вступає в дію з 1 січня 2003 року. Цей кодифікований акт вніс багато новел в правове регулювання усиновлення в Україні. Тому сьогодні перед науковцями стоїть важливе завдання провести теоретичний аналіз нових концептуальних підходів СК до інституту усиновлення, зробити відповідні тлумачення окремих його норм, що надасть конкретну допомогу державним та судовим органам при вирішенні тих питань, які виникнуть на практиці при проведенні усиновлення.

Теоретичною основою для проведення наукового дослідження стали розробки таких знаних науковців, як Алєксєєв С.С., Братусь С.Н., Городецька І.К., Дзера О.В., Гопанчук В.С., Веберс Я.Р., Ворожейкін Є.М., Євдокимова Т.П., Індиченко С.П., Єршова Н.М., Жилінкова І.В., Коеткіна І.А., Кузнецова І.М., Мінченко Р.М., Нєчаєва О.М., Поссе Е.А., Підопригора О.А., Ромовська З.В., Рясенцев В.А., Савченко Л.А., Саніахметова Н.О., Свердлов Г.М., Ткаченко Т.В., Харитонов Є.О., Червоний Ю.С., Чигир В.Ф., Шевченко Я.М., Штефан М.Й. та багатьох інших.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до напрямків досліджень Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова і є частиною науково-дослідницької програми кафедри загально-правових дисциплін університету “Правові форми забезпечення реалізації прав, свобод та інтересів суб'єктів у громадянському суспільстві”.

Мета і задачі дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження полягає у комплексному теоретичному аналізі інституту усиновлення.

У відповідності з метою визначені такі завдання:–

враховуючи зміни правового регулювання усиновлення в Україні дати нове поняття усиновлення, як правового інституту сімейного права;–

для надання практичних рекомендацій щодо застосування нового СК дослідити підстави, умови, суб'єкти та основні етапи процедури усиновлення;–

проаналізувати підстави та наслідки припинення усиновлення;–

визначити перспективи застосування до усиновлювачів такого виду сімейної відповідальності, як позбавлення батьківських прав;–

дати обгрунтування необхідності максимально можливого забезпечення таємниці усиновлення у сучасних умовах;–

проаналізувати законодавство про усиновлення, спеціальну літературу та внести пропозиції щодо вдосконалення його правового регулювання.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з усиновленням.

Предметом дослідження є правове регулювання усиновлення в сучасних умовах та перспективи його розвитку.

Методи дослідження. При проведенні дисертаційного дослідження використовувались такі методи дослідження: історичний, діалектичний, формально-логічний, порівняльно-правовий, структурно-функціональний, комплексний метод. За допомогою діалектичного методу досліджувався розвиток положень про соціальне значення інституту усиновлення. Історичний метод дозволив провести аналіз правового регулювання усиновлення на різних етапах розвитку людства. За допомогою порівняльно-правового методу досліджується нормативне регулювання усиновлення в різних країнах. Застосування формально-логічного, структурно-функціонального, комплексного методу дослідження дало змогу автору проаналізувати зміст нормативних актів, які регулюють усиновлення в Україні, виявити основні проблеми його розвитку, а також зробити і обгрунтувати висновки та пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання цього інституту сімейного права.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в науці українського сімейного права після прийняття нового СК було проведене комплексне монографічне дослідження основних теоретичних та практичних проблем правового регулювання усиновлення. У результаті проведеного дослідження на захист виносяться такі основні положення:

1. Обгрунтовано визначення поняття усиновлення, відповідно до якого усиновлення розглядається як прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи, що здійснене на підставі рішення суду (юридичного акту), внаслідок якого між усиновлювачем та його родичами, з одного боку, та усиновлюваним і його нащадками – з іншого боку, виникають такі ж права та обов'язки, як між батьками і дітьми, а також родичами за походженням.

2. Запропоновано право усиновлювача на зміну прізвища, імені та по батькові дитини не ставити в залежність від запису усиновлювачів батьками дитини.

3. Доведено, що до усиновлювача не можна застосовувати такий вид сімейної відповідальності, як позбавлення батьківських прав, оскільки встановлені СК підстави для застосування такої санкції можна характеризувати як здійснення дій, що порушують інтереси усиновленого, що в свою чергу є підставою для скасування усиновлення.

4. Обгрунтовано необхідність доповнити СК України положенням про те, що допускається, у виняткових випадках, в інтересах усиновленої дитини повідомляти відомості про її усиновлення особам, які можуть змінити її становище на краще (наприклад, у випадку тяжкої хвороби одинокого усиновлювача, при безнадійно важкому матеріальному становищі останнього), оскільки це буде відповідати інтересам дитини.

5. Визначаються основні заходи захисту таємниці усиновлення, пропонується доповнити новий СК такими новими видами захисту таємниці усиновлення, як заборона збору відомостей, що становлять таємницю усиновлення.

6. Пропонується визначити в законодавстві такі заходи цивільно-правової відповідальності за збір відомостей, що становлять таємницю усиновлення та розголошення таємниці усиновлення, як відшкодування моральної та майнової шкоди усиновлювачам та усиновленому.

7. Запропоновано провадити усиновлення повнолітніх осіб тільки у випадку, коли усиновлений до досягнення повноліття втратив матір, батька або був позбавлений їхнього піклування за умови, якщо до досягнення повноліття між особою, яка бажає усиновити дитину та дитиною створились та існували на час досягнення дитиною повноліття відносини як між усиновлювачем та усиновленою дитиною, але правове оформлення таких відносин з будь-яких причин здійснене не було.

8. Запропоновано скасувати заборону щодо усиновлення невиліковно хворих дітей, які потребують постійного перебування в лікувально-профілактичному закладі.

9. Обгрунтовано висновок про те, що усиновлювачем може бути особа, яка має житло, що відповідає встановленим санітарним та технічним нормам, та відповідний доход в розмірі, не меншому від встановленого, згідно з законодавством, прожиткового мінімуму на одну особу в сім'ї.

10. Запропоновано доповнити перелік підстав для позбавлення осіб права бути усиновлювачами нормою, яка б забороняла бути усиновлювачами особам, які не тільки позбавлені батьківських прав, а й тих, щодо яких судом постановлювалися рішення про відібрання в них дитини.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що теоретичні положення і висновки дисертації можуть бути використані при подальшій науковій розробці питань правового регулювання усиновлення, удосконалення чинного українського сімейного законодавства, при викладанні навчального курсу “Сімейне право”, вивченні проблем з питань захисту прав дітей на сучасному етапі розвитку нашого суспільства, а також при застосуванні відомчої та судової практики з вирішення питань усиновлення.

Апробація результатів дисертації. Основні висновки та положення дисертації були представлені на науково-практичних конференціях “Проблеми і перспективи розвитку та реалізації законодавства України” (19 квітня 2001 року, м. Київ), “Становлення і розвиток правової системи України” (21 березня 2002 року, м. Київ).

Публікації. За темою дисертації відповідно до її змісту опубліковано 5 статей в фахових наукових виданнях, затверджених ВАКом України, а також 2 тези наукових доповідей.

Структура дисертації зумовлена метою та завданням дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг рукопису становить 177 сторінок друкованого тексту, у тому числі 16 сторінок списку використаних джерел, який охоплює 188 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження дисертації, дається характеристика об'єкта, предмета та методологічної основи дослідження, визначаються мета і задачі дослідження, формулюється наукова новизна та викладаються основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне значення й апробація результатів дослідження, вказуються публікації за темою дисертації.

Перший розділ “Поняття та суб'єкти усиновлення” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 1.1. “Поняття усиновлення” присвячений визначенню поняття усиновлення. Розкриваються цілі та значення усиновлення, як форми сімейного виховання дітей, які залишились без батьків або позбавлені батьківського піклування. Порівнюється визначення усиновлення в Сімейному кодексі України та Кодексі про шлюб та сім'ю України з визначеннями усиновлення, які даються вченими-юристами в юридичній літературі. Відмічається, що в юридичній літературі поняття усиновлення визначається через його правові наслідки. Однак законодавство України дає інше поняття усиновлення, в основу якого покладений фактичний зміст цього поняття, а саме прийняття у сім'ю. Автор звертає увагу на те, що як поняття, яке дається в юридичній літературі, так і поняття, яке дається в Сімейному кодексі України, не повністю відображають юридичну сутність усиновлення.

Для більш повного визначення поняття усиновлення пропонується визначити усиновлення як прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи, що здійснене на підставі рішення суду (юридичного акту), внаслідок якого між усиновлювачем та його родичами, з одного боку, та усиновлюваним і його нащадками – з іншого боку, виникають такі ж права та обов'язки, як між батьками та дітьми, а також родичами усиновлювача за походженням.

Дисертант провадить аналіз відносин, що виникають на підставі усиновлення, між усиновлювачем та дитиною, яка усиновлюється, а також відносин споріднення, що виникають між родичами за походженням, і приходить до висновку, що ці відносини, хоча і є схожими, але вони не тотожні.

Підрозділ 1.2. “Суб'єкти усиновлення” присвячений дослідженню правового положення суб'єктів усиновлення – усиновлювача та дитини, яка усиновлюється.

Аналізуючи чинний КпШС та СК України, дисертант дійшов висновку про те, що відсутність у особи батька чи матері не може бути достатньою підставою для можливості всиновлення такої дитини після досягнення нею повноліття. Таке можливе, якщо дитина втратила батька чи матір саме до досягнення нею повноліття; між особою, яка бажає усиновити дитину, та дитиною, ще до досягнення останньою повноліття, склалися відносини як між усиновлювачем та усиновленою дитиною, але надання таким відносинам передбаченої законом форми з якихось причин здійснене не було. Відмічається також те, що хоча законодавцем встановлена можливість врахування вказаних обставин частиною другою пункту 2 статті 208 СК, якою передбачається, що суд повинен враховувати також інші обставини, які мають істотне значення, однак ці обставини не називаються.

Внаслідок цього автором пропонується внести зміни до пункту 2 ст.208 СК України, відповідно до яких у виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка до досягнення повноліття втратила матір, батька або була позбавлена їхнього піклування. Постановлення такого рішення можливе за умови, якщо до досягнення повноліття між особою, яка бажає усиновити дитину, та дитиною створились та існували на час досягнення дитиною повноліття відносини як між усиновлювачем та усиновленою дитиною, але правове оформлення таких відносин з будь-яких причин здійснене не було.

Автором відмічається, що хоча стан здоров'я дитини, обсяг її дієздатності, як правило, не впливають на можливість бути усиновленою, проте п. “Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 20 липня 1996 р. № 775 встановлює можливість усиновлення хворих дітей тільки в тому випадку, коли за характером перебігу захворювання вони не потребують постійного (довічного) перебування і лікування в спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах.

Дисертантом обгрунтований висновок про те, що встановлення в законі, а тим більше в підзаконному нормативному акті, заборони на усиновлення хворих дітей недоцільно навіть в тому випадку, коли вони є невиліковно хворими.

Різниця у віці між усиновлювачем і усиновленою дитиною встановлена законодавцем з метою створення між ними відносин як між батьками та дітьми. Оскільки при усиновленні дитини родичами (ст. КпШС України) різниця у віці до уваги не береться, це може призвести до того, що усиновлені діти не сприйматимуть своїх усиновлювачів як батьків і, як наслідок цього, між ними не можуть бути встановлені належні відносини як між дитиною та батьками.

Тому, на думку автора, встановлення 15-річної різниці у віці між усиновлювачем та усиновленою дитиною повинно бути обов'язковим не тільки у випадку усиновлення її сторонніми особами, а й родичами.

Така підстава недопущення до усиновлення як позбавлення особи батьківських прав, на думку автора, не потребує додаткових обгрунтувань і не викликає сумнівів в її правильності.

Проте, при розробці Сімейного кодексу України вказана підстава зазнала деяких змін, які, на думку дисертанта, дещо погіршують вказану норму. Так, згідно з підпунктом пункту ст. СК України, не можуть бути усиновлювачами особи, позбавлені батьківських прав, але у випадку, якщо ці права не були поновлені. Враховуючи підстави позбавлення особи батьківських прав (якщо така особа не забрала дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляла щодо неї батьківського піклування; ухиляється від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводиться з дитиною; є хронічним алкоголіком або наркоманом; вдається до будь-яких видів експлуатації дитини, примушує її до жебракування та бродяжництва; засуджена за вчинення умисного злочину щодо дитини), автор вважає, що остання не може бути належним кандидатом до усиновлення, навіть у випадку поновлення цих прав.

На підставі аналізу норм СК РФ та СК України автором запропоновано перелік підстав для позбавлення осіб права бути усиновлювачами доповнити нормою, яка б забороняла бути усиновлювачами особам, які не тільки позбавлені батьківських прав, а й тих, щодо яких судом постановлене рішення про відібрання в них дитини.

В Сімейному кодексі України серед осіб, які не можуть бути усиновлювачами, не виділяються окремо особи, які подали завідомо неправдиві документи щодо усиновлення; особи, які бажають оформити усиновлення з метою отримання матеріальної чи іншої вигоди. Можливо, законодавець вважає, що виділення цих підстав в окремі групи не доцільно, оскільки вказані випадки цілком поглинаються наступною забороною бути усиновлювачами особам, які були усиновлювачами, якщо з їх вини усиновлення було скасовано або визнано недійсним. Адже недійсність усиновлення можлива, серед інших підстав, і у випадках, коли усиновлення було проведене на підставі неправдивих документів, а також без наміру встановити відносини, що встановлені для батьків та дітей (фіктивне усиновлення). Фіктивним є усиновлення, здійснене й для досягнення усиновлювачем матеріальних чи інших вигод, оскільки в цьому випадку наміри усиновлювача направлені не на забезпечення інтересів дитини, встановлення родинних зв'язків з нею, а на досягнення матеріальних чи інших вигод. Проте, на нашу думку, заборона бути усиновлювачами особам, які були усиновлювачами, але з їх вини усиновлення було скасовано або визнано недійсним, є вже певною санкцією за неправомірні дії усиновлювача, і застосовується така санкція вже після усиновлення. Проте, якщо в процесі усиновлення виявляється матеріальна зацікавленість особи в усиновленні дитини, то, зрозуміло не потрібно допускати таких осіб бути усиновлювачами. Хоча п.2 ст.212 СК України і містить заборону бути усиновлювачами осіб, інтереси яких суперечать інтересам дитини, проте подання завідомо неправдивих документів чи набуття власної вигоди не завжди можна пов'язати з протиріччям інтересам дитини, проте така особа, на нашу думку, не може вважатись належним кандидатом в усиновлювачі. Тому, автор вважає, п.1 ст.212 СК України повинен також містити заборону бути усиновлювачами особам, які подали завідомо неправдиві документи щодо усиновлення, та особам, які бажають оформити усиновлення з метою отримання матеріальної чи іншої вигоди.

На думку автора, в переліку осіб, які не можуть бути усиновлювачами, не потрібно окремо виділяти осіб, які перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері, оскільки вказана норма дублюється значно ширшою за обсягом нормою, якою забороняється бути усиновлювачами особам, які страждають на хвороби, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров'я України. Крім того, вказаний перелік захворювань, які не дають особам право бути усиновлювачами, повинен затверджуватися Кабінетом Міністрів України, а не Міністерством охорони здоров'я, хоча й, безумовно, за поданням останнього.

Дисертант обгрунтовує необхідність доповнення підпункту 7 пункту 1 ст. 212 СК України вимогою щодо необхідності наявності у майбутнього усиновлювача не тільки постійного місця проживання, а й житла, яке б відповідало установленим санітарним та технічним нормам, а також доводиться доцільність встановлення мінімального доходу усиновлювача в розмірі, який забезпечував би дитині, яка усиновляється, прожитковий мінімум, встановлений законодавством.

Дисертантом доводиться наявність логічної помилки в п. ст. СК України, який має бути викладений в такій редакції: якщо дитина має лише батька або лише матір, які в зв'язку з усиновленням не втрачають правовий зв'язок з нею, усиновлювачем дитини може бути лише один чоловік або одна жінка, які проживають однією сім'єю спільно з таким батьком (матір'ю). Якщо пункт ст. 211 СК України буде викладений в такій редакції, відпадає необхідність в пункті ст. СК України, і його належить виключити з Сімейного кодексу України.

Другий розділ “Порядок проведення та правові наслідки усиновлення” складається з трьох підрозділів.

В підрозділі 2.1. “Основні етапи процедури усиновлення” проводиться аналіз чинного законодавства і наукових поглядів, висловлених в юридичній літературі відносно порядку передачі дітей на усиновлення.

Зроблений висновок про невідповідність Кодексу про шлюб та сім'ю України положень Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновлювачів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № щодо заборони усиновлення хворих дітей, якщо за характером (перебігом) захворювання вони потребують постійного (довічного) перебування і лікування в спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах, оскільки Кодекс не встановлює ніяких заборон щодо усиновлення дітей виходячи з стану їх здоров'я. Усиновлення дітей з пологових будинків (відділень) та лікувально-профілактичних закладів не провадиться згідно з п. Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновлювачів. Така заборона на усиновлення, можливо, викликана необхідністю захисту інтересів дитини, яка потребує нагляду за станом її здоров'я лікарями, особливо в перші дні її життя. Проте усиновлення складається з багатьох етапів і в такому випадку постає питання, здійснення якого саме етапу усиновлення заборонено щодо дітей, які перебувають в пологових будинках (відділеннях) та лікувально-профілактичних закладах. На думку автора, немає підстав для заборони щодо подачі відомостей про таких дітей до відповідних органів, що здійснюють облік дітей, які можуть бути усиновленими, тим більше, що міститься така заборона не в законі, яким є КпШС, а в підзаконному нормативному акті, яким є постанова Кабінету Міністрів України.

Підрозділ 2.2. “Правове забезпечення таємниці усиновлення“ містить аналіз чинного українського законодавства та законодавства зарубіжних країн, зокрема Російської Федерації, Франції та Німеччини щодо законодавчого врегулювання забезпечення таємниці усиновлення. Автор наголошує, що збереження таємниці усиновлення, по-перше, є певною гарантією захисту інтересів усиновлених осіб та усиновлювачів, а по-друге, є одним із заходів охорони недоторканості приватного життя, яке гарантується ст. Конституції України. Автор, на підставі порівняльного аналізу норм КпШС, нового СК України, дає своє визначення таємниці усиновлення, аргументовано доводить доцільність збереження таємниці усиновлення, викладає свою точку зору щодо того, яку саме інформацію необхідно відносити до таємної. Заперечувати доцільність збереження таємниці усиновлення можна тільки в окремих випадках – якщо дитині відомо про усиновлення, тобто коли таємниці не існує. Однак таємницю усиновлення можна зберегти відносно власне дитини при усиновленні її в ранньому віці. В інших же випадках її зберігають від оточуючих.

На підставі ретельного вивчення законодавства і наукової літератури автор робить висновок про те, що таємницею є не тільки факт усиновлення, але й окремі етапи його проведення.

Також робиться висновок про необхідність доповнення СК України положенням про те, що допускається в виняткових випадках в інтересах усиновленої дитини повідомляти відомості про її усиновлення особам, які можуть змінити становище на краще. Таке можливе у випадку тяжкої хвороби одинокого усиновлювача, при безнадійно важкому матеріальному становищі останнього, оскільки це буде відповідати інтересам дитини.

Автор обгрунтовано відмежовує поняття “заходи захисту” таємниці усиновлення та “заходи відповідальності” за збір та розголошення відомостей щодо усиновлення. В дисертації пропонується розширити перелік заходів захисту таємниці усиновлення, який міститься в новому СК, прийнявши нормативний акт, який з метою попередження розголошення таємниці усиновлення встановлював би особливий режим збереження документів про усиновлення. Вважаємо за необхідне розробити нормативний акт, який міг би більше захистити сім'ї усиновлювачів і дітей, яких приймають в сім'ю, від зловживань посадових осіб та рядових співробітників медичних установ, виконкомів, держадміністрацій, благодійних організацій та інших установ, тим чи іншим чином причетних до проведення усиновлення. А також від пересудів оточуючих сім'ю усиновлювачів сусідів, співробітників, родичів. Як засіб захисту таємниці усиновлення необхідно, на погляд автора, надати право особам, які бажають стати усиновлювачами, здійснювати дії щодо усиновлення (крім участі в судовому засіданні) через представника.

Автором обгрунтовується пропозиція передбачити такі заходи цивільно-правової відповідальності осіб, які розголошують таємницю усиновлення, як відшкодування моральної шкоди особам, які постраждали від розголошення – відомості, які можуть сприяти розкриттю факту усиновлення і його обставин, не можуть збиратися і розголошуватися без згоди усиновлювача і дитини, за винятком випадків, коли внаслідок особливих причин цього вимагають суспільні інтереси. Важливим, на думку автора, є закріплення в СК України положення щодо майнової відповідальності осіб, які порушили таємницю усиновлення, чим нанесли усиновлювачу чи усиновленому моральну та майнову шкоду.

Розголошення таємниці усиновлення всупереч волі усиновлювача чи усиновленого може привести до тяжких наслідків у сімейних відносинах, навіть до їх розриву, і тому обов'язок по забезпеченню таємниці усиновлення повинен покладатися на будь-кого, кому відомий факт усиновлення, а не тільки на тих, кому цей факт став відомий в зв'язку з виконанням службових обов'язків, як це передбачає ст. СК. І тому, на погляд автора, ст. СК потребує змін.

У підрозділі 2.3. “Правові наслідки усиновлення” автор досліджує правові наслідки усиновлення. Визначається момент настання правових наслідків усиновлення.

Автор проводить аналіз правових наслідків усиновлення, встановлених Кодексом про шлюб та сім'ю України, та правових наслідків, встановлених Сімейним кодексом України. Автор звертає увагу на те, що Сімейним кодексом України усиновлювачу з одного боку надано додатково (в порівнянні з КпШС) право на зміну відомостей про місце та дату народження дитини при усиновленні, а з другого боку суттєво обмежене інше право – право на зміну прізвища, імені та по батькові дитини, яка усиновлена.

Аналізуючи положення ст. Сімейного кодексу України про право усиновлювача на зміну прізвища, імені та по батькові дитини, яка всиновлюється, автор приходить до висновку, що Сімейним кодексом випадки, коли усиновлювачі можуть змінити прізвище, ім'я та по батькові дитини, обмежені випадками, коли усиновлювачі записуються батьками дитини. На думку дисертанта, це може призвести до неможливості реалізувати право на таємницю усиновлення та приховання факту усиновлення. Оскільки на практиці можливі ситуації, при яких в інтересах збереження таємниці усиновлення від третіх осіб буде доцільно змінити прізвище, ім'я та по батькові дитини, але виходячи з інтересів дитини не можна буде записати усиновлювачів батьками дитини, пропонується не пов'язувати можливість зміни прізвища, імені та по батькові дитини, яка усиновлюється, з записом усиновлювачів батьками дитини. Автор зазначає, що оскільки усиновлення провадиться без згоди родичів усиновлювача, то у них в майбутньому права та обов'язки можуть виникнути незалежно від їх волевиявлення.

Третій розділ “Припинення усиновлення” присвячений дослідженню правового регулювання припинення усиновлення.

У підрозділі 3.1. “Підстави припинення усиновлення” досліджуються підстави припинення усиновлення. Дається порівняльна характеристика правових підстав припинення усиновлення, що містяться в Кодексі про шлюб та сім'ю України, Сімейному кодексі України, Сімейному кодексі Російської Федерації та інших держав.

Сімейний кодекс України окремо виділяє таку підставу припинення усиновлення, як “незабезпечення сімейного виховання” і при цьому не дає чіткого визначення поняття “сімейне виховання”. Враховуючи, що СК встановлює особливості правових наслідків скасування усиновлення в зв'язку з тим, що воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання, а саме збереження в такому випадку у дитини, яка не передається батькам, права на проживання у житловому приміщені, в якому вона проживала після усиновлення, та можливість стягнення з усиновлювача аліментів на дитину, це дає можливість зробити висновок, що законодавець має на увазі те, що суперечність усиновлення інтересам дитини, не забезпечення сімейного виховання в цих випадках зумовлені винними діями або бездіяльністю усиновлювача.

Таким чином, “незабезпечення сімейного виховання” в цьому випадку можна було б розуміти як винне невиконання або неналежне виконання усиновлювачем своїх обов'язків щодо виховання дитини в умовах сім'ї. Однак СК ухилення усиновлювача від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини визначає підставою для позбавлення усиновлювача батьківських прав (ст. ст. 242, 164 СК), що тягне за собою інші правові наслідки.

Отже, СК не дає можливості чітко визначити, що слід розуміти під “незабезпеченням сімейного виховання” для скасування усиновлення, тому доцільно було б виключити це поняття з кодексу, що вирішило б питання стосовно кваліфікації дій усиновлювачів, які ухиляються від виконання або неналежним чином виконують обов'язки по вихованню дитини.

Якщо виходити з підстав, які законодавець визначив для скасування та визнання усиновлення недійсним, то при визнанні недійсним ці підстави загалом носять формальний характер – порушення вимог законодавства щодо процедури усиновлення або його цілей, а головною особливістю скасування усиновлення є неможливість існування чи збереження сімейних відносин між усиновлювачем та усиновленим.

Оскільки за наявності підстав для позбавлення усиновлювача батьківських прав залишення дитини у усиновлювача буде суперечити інтересам дитини, тому при позбавленні усиновлювача батьківських прав дитина повинна відбиратись від усиновлювача, тобто вона виходить з сім'ї усиновлювача. В такому разі, виходячи з того, що усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, можна зробити висновок, що при позбавленні усиновлювача батьківських прав слід говорити все ж таки про припинення відносин по усиновленню, оскільки дитина виходить з сім'ї усиновлювача, на відміну від відносин батьківства.

У підрозділі 3.2. “Особи, які мають право вимагати припинення усиновлення” досліджується перелік осіб, яким законодавством надане право на звернення до суду з позовом про визнання усиновлення недійсним або скасування усиновлення.

В дисертації дається порівняльна характеристика осіб, яким право вимагати припинення усиновлення надавалось КпШС України та осіб, яким право на звернення до суду з позовом про визнання усиновлення недійсним або скасування усиновлення надане Сімейним кодексом України. На відміну від КпШС України СК України не визначає окремо осіб, які можуть вимагати визнання усиновлення недійсним та осіб, які мають право вимагати усиновлення недійсним. СК встановлює загальний перелік осіб, які мають право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення або визнання усиновлення недійсним.

Отже, виходячи із змін, що відбулись в законодавстві, постає питання чи мають право визначені СК особи звернутись з позовом про визнання усиновлення недійсним з будь-яких підстав, визначених законодавством, чи тільки з певних підстав, у випадку, коли це пов'язано з правами або обов'язками цих осіб.

Аналізуючи випадки визнання усиновлення недійсним на підставі відсутності згоди батьків на усиновлення та з огляду на законодавство про усиновлення інших країн, автор говорить про доцільність визначення в законодавстві випадків, коли згода батьків або інших осіб може визнаватись недійсною.

Аналізуючи положення Сімейного кодексу України, дисертант зазначає, що право опікунів та піклувальників на звернення до суду з позовом про припинення усиновлення пов'язано з випадками, коли усиновлюється дитина, над якою встановлено опіку або піклування, або дитина, над батьками якої встановлена опіка.

Оскільки у випадку, коли не отримується згода батьків на усиновлення, порушуються права лише батьків, і тому якщо в такому випадку усиновлення не протирічить інтересам дитини, дитина надала згоду на усиновлення, а батьки особисто не звертаються до суду, автор доходить висновку про те, що не має сенсу визнавати усиновлення недійсним лише з підстав ненадання згоди батьками дитини, і тому у випадку, коли усиновлення проведене лише без згоди батьків, недоцільно надавати право на звернення до суду іншим особам.

Аналізуючи підстави припинення усиновлення, автор робить висновок про доцільність надання усиновлювачу права на звернення до суду з позовом про визнання усиновлення недійсним або скасування усиновлення, оскільки воно пов'язане насамперед з існуванням обставин, що свідчать про порушення фактом усиновлення інтересів усиновлювача.

Виходячи з того, що скасування усиновлення направлене насамперед на захист інтересів дитини, дисертант робить висновок про те, що усиновлена дитина вправі вимагати скасування усиновлення на будь-якій підставі, вказаній в законі, і тому не потребує захисту з боку органів опіки та піклування.

В підрозділі 3.3. “Правові наслідки припинення усиновлення” дисертації досліджуються наслідки припинення усиновлення. Наголошується про непослідовність позиції законодавця стосовно стягнення аліментів з усиновлювача у випадках визнання усиновлення недійсним та звертається увага на неврегульованість аліментних відносин, які будуть виникати в таких випадках.

Аналізуючи правові наслідки скасування усиновлення за КпШС України та СК України, автор приділяє увагу змінам та доповненням щодо правових наслідків скасування усиновлення в СК України, в порівнянні з КпШС України.

Це стосується положень щодо передачі дитини батькам, збереження за дитиною після скасування усиновлення права на проживання у житловому приміщені у випадках, якщо скасування проведене на підставі п. . ч. ст. СК України та дитина не передана батькам, права дитини на збереження прізвища, імені та по батькові, та стягнення з усиновлювача аліментів на дитину.

Оскільки, відповідно до нового СК України, суд при прийнятті рішення про передачу дитини батькам або іншим родичам при скасуванні усиновлення повинен з'ясувати, чи можлива така передача, і при цьому не визначає чіткого переліку підстав, за яких така передача визнається неможливою, автор вважає, що в цьому випадку слід виходити з інтересів дитини та випадків, передбачених СК, які виключають можливість передачі дитини батькам (позбавлення батьківських прав).

Автором звертається увага на те, що при збережені права на проживання дитина, яка залишилася без піклування, буде втрачати права, які надає їй держава щодо пільгового отримання житла, оскільки буде забезпечена житлом, яке належить усиновлювачу.

На думку автора, не можна погодитись з позицією законодавця про те, що доцільно стягувати аліменти з усиновлювача у всіх випадках, незалежно від підстав скасування усиновлення. В такому разі, якщо скасування усиновлення зумовлене підставами, не пов'язаними з винними діями усиновлювача, можна говорити про настання відповідальності усиновлювача без вини.

В підрозділі виділяються відмінності в аліментних відносинах, які виникають при визнанні усиновлення недійсним та при його скасуванні.

В роботі аналізуються наслідки позбавлення усиновлювача батьківських прав. Звертається увага на необхідність врегулювання в СК України питання про можливість суду при позбавлені усиновлювача батьківських прав вирішити питання щодо спільного проживання дитини з таким усиновлювачем, оскільки СК України встановлює, що у разі позбавлення усиновлювача батьківських прав настають наслідки, встановлені ст. СК, але при цьому законодавець нічого не зазначає про застосування до випадків позбавлення усиновлювачів батьківських прав положень ст. СК України.

Звертається увага на наявність в самому СК України протиріччя, яке стосується наслідків позбавлення особи батьківських прав. При позбавленні усиновлювача батьківських прав ніби-то не йде мова про повне припинення відносин усиновлення, а лише про позбавлення усиновлювача певних прав. Однак, як встановлює ст. СК України особа, позбавлена батьківських прав, не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником.

Аналізуючи підстави та наслідки позбавлення батьківських прав зазначається про недоцільність позбавлення усиновлювача батьківських прав, та про необхідність в таких випадках скасування усиновлення.

В залежності від наслідків припинення усиновлення всі способи припинення розглядаються як міри захисту та міри відповідальності.

Оскільки визнання усиновлення недійсним передбачає як відновлення попереднього стану, так і застосування до усиновлювача негативних наслідків, у вигляді стягнення аліментів на дитину, а тому визнання усиновлення недійсним можна розглядати і як міру захисту для усиновленого, так і міру відповідальності для усиновлювача.

У випадку скасування усиновлення з підстав, не обумовлених винними діями усиновлювача, скасування усиновлення виступає як міра захисту прав як усиновленого, так і усиновлювача, а у випадку скасування усиновлення на підставі, обумовленій винною поведінкою усиновлювача, скасування усиновлення виступає як міра відповідальності для усиновлювача, так і міра захисту для усиновленого.

Позбавлення усиновлювача батьківських прав розглядається і як міра захисту для усиновленого (з метою попередження порушення прав дитини), і як міра відповідальності для усиновлювача (позбавлення права бути усиновлювачем, опікуном, піклувальником).

У висновках дисертації підведені загальні підсумки дослідження, сформульовані основні положення, що становлять зміст дисертаційної роботи. Прийняття нового СК України є важливим кроком вдосконалення сімейного законодавства та правового регулювання такого інституту сімейного права, як усиновлення. Загалом ті новели, які вніс СК в регулювання усиновлення, можна оцінити як позитивні, але як і будь-який нормативний акт він може зазнавати змін та вдосконалень, які будуть слугувати закріпленню гарантій суб'єктів усиновлення. До таких змін та доповнень можна віднести: відмову від обмеження усиновлення дітей, які потребують постійного перебування в лікувально-профілактичному закладі; надання права суду визнавати згоду батьків дитини на її усиновлення недійсною; відмову від такої підстави припинення усиновлення, як позбавлення батьківських