Харківський військовий університет

Заздравнова Ольга Іванівна

УДК 130.3

Ідеологія в еволюціонуючому соціумі

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук

Харків - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Харківського національного університету радіоелектроніки Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Штанько Валентина Ігорівна, Харківський національний університет радіо-електроніки, завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Михальченко Микола Іванович, Інститут соціології НАН України, головний науковий співробітник, м. Київ;

доктор філософських наук, професор Осипова Наталія Пилипівна, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри політології і соціології, м. Харків;

доктор філософських наук, професор Паюсов Капітон Андрійович, Харківський військовий університет, професор кафедри філософії, м. Харків.

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет, Міністерство освіти і науки України, кафедра філософії.

Захист відбудеться “28” листопада 2002 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.702.05 при Харківському військовому університеті за адресою:

61043, м. Харків, вул. Динамівська, 6, корпус “Д”, ауд. Д 606.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Харківського військового університету за адресою: 61403, м. Харків, майдан Свободи, 6.

Автореферат розісланий “25” жовтня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради кандидат філософських наук, професор | МАНУЙЛОВ Є.М.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Соціальна значущість вивчення проблем ідеології визначається загальною динамікою соціальних процесів, які постійно вимагають переосмислення головних орієнтирів людської життєдіяльності. Ці орієнтири з XVII сторіччя встановлює наука. Але в межах останньої людина сьогодення виявляється витиснутою на периферію рефлексуючої свідомості, а реальні проблеми буття індивіду перестають бути об’єктами науки. Переважно логіко-гносеологістська орієнтація і сцієнтистський онтологізм, як найбільш поширені диспозиції в галузі наукових досліджень, виключають з предмету науки тему людських цінностей, тобто всього того, що складає злобу дня. В даному контексті стає зрозумілою стійка тенденція звернення до донаукових, ненаукових і антинаукових формоутворень свідомості, тобто до формоутворень, де індивід з його потребами й інтересами займає центральне місце. Відродження цієї тенденції призводить до “переконструювання загальної конфігурації знання” (Е. Морен). Знання перестає зациклюватись на таких характеристиках, як об’єктивність, однозначність, аналітичність (тобто на рівні здорового глузду, притаманному буденній свідомості) і виявляє нахил до поліваріантності, полісемантичності, плюралізму, глибокої рефлексивності (тобто виходить на рівень розуму, на рівень синтезів). Власне, в цьому полягає нова парадигма знання, яка долає європейську традицію обов’язкового розчленування (фізичного чи уявного) будь-якого об’єкту пізнання як неодмінну умову пізнавального процесу. У новій парадигмі знання виявлення сутнісно-смислових характеристик об’єкту пізнання пов’язується з дослідженням взаємозв’язків і взаємодій, що забезпечують цілісність об’єкту і його функціонування.

Якісні зміни, що фіксуються в основоположних настановах сучасної суспільної свідомості українського суспільства та в ідеологічній парадигмі, пов’язані, безсумнівно, з радикальною трансформацією базових параметрів соціально-політичної системи. В останні десятиріччя ХХ ст. стрімкість кардинальних змін захопила й соціально-економічні, й соціально-культурні процеси і тим самим сконцентрувала увагу на парадигмальному аспекті соціального ідеалу, що втілений у будь-якій ідеології.

Отже, звернення до феномену ідеології викликано ситуацією, яка склалася в соціумі і яка вимагає своєрідної ревізії глибинних підвалин соціального буття людини. Стає дедалі зрозумілим, що задовільні відповіді при цьому пов’язані з вирішенням, в крайньому випадку, трьох проблем. По-перше, проблеми вияву соціокультурних засад (витоків), які привели до необхідності становлення і розвитку ідеології, а потім стали визначати змінення її ролі та функцій у суспільстві. В цьому випадку не уникнути звернення до ідеологічних архетипів. По-друге, проблеми причин і наслідків актуалізації факторів ідеологічного порядку. Звернення до специфіки функціонування масової свідомості дещо сприяє осмисленню цієї проблеми. І, по-третє, проблеми реалізації ідеологічних настанов та концепцій в еволюціонуючому соціумі як у плані їх впливу на соціальний прогрес, так і у плані їх участі у формуванні духовного світу індивіда.

Інтеграційні процеси складають зараз домінуючий вектор соціальної еволюції людства і однозначно свідчать, що стійка інтеграція країн, держав і народів неможлива ні на національній, ні на релігійній основах. Визначити, хоч би в найбільш загальній формі, потенції націоналізму і релігійної ідеології – знову ж таки спричинюється самою логікою даного дослідження. Скоріш за все, енергетика цих ідеологій починає втілюватися в нових формах їх сублімації. Необхідно докласти немало зусиль усього світового співтовариства, спрямованих на вироблення і утвердження таких ідеологічних універсалій, перед лицем яких будь-які національно-релігійні і тим більш – соціально-політичні розмежування відійшли б на другий план. Тут потрібно зупинитись на аксіологічному аспекті ідеології – адже саме ідеологія задає шкалу соціальних пріоритетів.

Висвітлення відповідних потенцій ідеології простежується на матеріалі сучасних соціокультурних реалій, де ідеологія виконує функцію конструктивно-синтезуючої основи інтеграції форм суспільної свідомості (зокрема, релігії, політики і моралі). Під цим кутом зору простежена ідеологічна детермінанта в концепціях постмодернізму. Все це розглядається в ракурсі ідеологічного забезпечення соціального реформування сучасного українського суспільства.

Об’єктом дослідження обрано еволюціонуючий соціум у єдності його матеріальних й духовних складових.

Предмет дослідження – ідеологія як атрибутивна духовна складова еволюціонуючого соціуму.

Ступінь наукової розробки проблеми. Нова парадигма ідеологічного знання ще не стала предметом осмислення у категоріях теоретичного мислення. Причини цього відомі: тоталітарний політичний режим оцінює ідеологію як виключно класово-тенденційне, перекручене знання; жупел непримиренності ідеологій і постійно загоструючої ідеологічної боротьби перешкоджають виходу на рівень фіксації наявності ідеологічного процесу, який супроводжує еволюцію соціума. Сучасні українські політики наполегливо намагаються виробити свою особливу ідеологію, яка б стала гарантом самобутності і національного суверенітету. Діапазон проектів, що пропонуються, досить широкий: від повернення, після косметичної процедури, до комуністичної ідеології, з одного боку, як і до ідеології націоналістичної, яка залучає собі на службу релігійний і культурний спадок, з іншого. Між цими позиціями локалізована значна кількість концепцій, які пропонують будувати нову ідеологію українського суспільства з елементів ідеологій тоталітарних і демократичних суспільств і які нібито відповідають як національним особливостям української нації, так і вимогам соціального прогресу.

Необхідність у новій парадигмі ідеології виникає на основі констатації загальновизнаного факту: іманентно присутній у всіх ідеологічних концепціях гуманізм перестає працювати. Орієнтуючи на абстрактні ідеали, втілення яких видається проблематичним, гуманізм, як він знятий в ідеології тоталітарного суспільства, демонструє повну байдужість до індивіду з його посейбічними і щохвилинними проблемами. Конкретний індивід, живий у плоті і який вагається у дусі, виявляється принесеним у жертву абстрактному соціальному ідеалу. Власне, саме рефлексія з приводу гуманістичних цінностей означає підступи до нової парадигми ідеології.

Загальні абриси цієї парадигми вже уявляються досить чіткими. Але тут виявляються два принципово різних підходи до самого гуманізму. Прихильники першого підходу продовжують орієнтуватись на оновлення все тих же гуманістичних цінностей шляхом поступового повороту до цінностей індивідуального буття. Людина – не мета і не ідеал, а буттєвий індивід. Його екзистенціювання виявляє внутрішні резерви людини, а тому повинно бути покладено в основу нового гуманізму. Ці внутрішні резерви, інтенції, індивіда в працях Ю.Козелецького, М.Мерло-Понті, В.Франкла, Е.Фромма, К.-Г.Юнга піддаються скрупульозному дослідженню і принципово зводяться до взаємодетермінації духовності, свободи й відповідальності.

Другий підхід до формування нової парадигми ідеології пов’язаний з тим, що в центр ідеологічних концепцій замість абстрактної людини стає соціум, який розуміється як найскладніша форма організації життя на Землі, що обмежена природними та історико-культурними можливостями. Це – певне поле взаємодії й взаємовпливу людей, яке має свій центр і периферію. Поняттям соціум в даній роботі визначається та єдність різноманітності людських об’єднань, яка надає можливість вбачати в них щось атрибутивне, що робить людину людиною. Але це не означає, що зміст соціуму може зводитись до суми людських об’єднань. У змістовному плані соціум являє собою те, що накопичується у родовому багажі людства в процесі його еволюції, а потім добувається як атрибутивне. Адже кожна соціальна форма, яка є внутрішньо суперечною, являє собою єдність того, що вона є, і того, чим вона стає, заперечуючи себе як таку. У процесі такого заперечення своєї даності, своєї особливості, відбувається наближення до загального, атрибутивного в своїй суті. Соціум – це є атрибутивний спосіб буття людства, що виявляється в моменти змін окремих формоутворень людського співтовариства і що є найхарактернішим для смутних часів, коли вектори соціальної еволюції втрачають ідеологічне обґрунтування.

Комуністична ідеологія орієнтована не на соціум і навіть не на суспільство як цілісність. Вона в будь-якому людському колективі виділяє протилежні полюси і зводить їх з метою наступного знищення одного з них. Конфронтаційність – ядро цієї ідеології. Нова парадигма ідеології як ідеології соціуму покликана, з одного боку, легітимізувати базові людські потреби і пропонувати моделі їх задоволення. З іншого боку, ідеологія соціуму спрямована на реалізацію енергетики індивіда, який звільняється від пут соціально-групових, національно-державних, релігійно-конфесійних та інших ідентифікацій.

У цьому випадку гуманізм знаходить нові характеристики. Тепер виявляється, що у самій сутності ідеології, якою б вузькогруповою вона не була, гуманізм виявляється у її претензіях до всезагальності, до вираження загальнолюдських цінностей і інтересів. Між тим, наявна ситуація в Україні така, що ні одна із ідеологій не має достатніх підстав для того, щоб стати не тільки ідеологією соціуму, але й загальнонаціональною. І ідеологічне знання стає на шлях подолання соціально групової обмеженості. Як позитивний результат подібної еволюції ідеології можна розглядати тенденцію до усунення розриву ідеології з реальністю, і ця тенденція весь час посилюється.

В дослідженні ідеології виокремились головні напрямки, які свідчать як про багатоплановість, так і про поліфункціональність цього феномену. В працях О.В. Барбасова, Е.Я. Баталова, І. Гавриленка, М.І. Горлача, Л.В. Губерського, П.С. Гуревича, Р.О. Додонова, Ф.Х. Кессіді, Ч.С. Кірвеля, В.В. Кортунова, М. Ласкі, Ю.О. Левади, У. Матца, Н.П. Осипової, Е. Шацького та інших робиться акцент на тому, що ідеологію слід розглядати як особливу форму соціокультурної реальності, як необхідний елемент суспільного життя, що виконує ряд специфічних соціальних функцій.

В працях В.П. Андрущенка, В.П. Беха, М. Вебера, В.І. Воловика, В.І. Воловича, Є. Вятра, Б.С. Єрасова, М.О. Косолапова, М.К. Мамардашвілі, Ю.Г. Манишева, Є.М. Мануйлова, М.І. Михальченка, Р. Міллса, К.А. Паю-сова, Н.С. Юліної, О.О. Якуби переважна увага приділяється функції ідеології як універсальної соціальної теорії, яка забезпечує координацію діяльності окремих людських колективів. Роботи цього плану, за нашим переконанням, розвивають ідеї К. Мангейма, який вбачав в ідеології метод соціального пізнання, що дозволяє досліджувати механізми соціальних детермінацій.

Здатність ідеології заміщати будь-яку форму суспільної свідомості – предмет досліджень І.І. Антоновича, П. Бассеті, Г.С. Батищева, П. Бергера і Т. Лукмана, О.М. Козлової, О.І. Міллера, С.Л. Франка.

Між тим рівень та інтенсивність філософського дослідження цієї проблеми ще далеко не відповідають її значущості. Безумовно, в останнє десятиріччя інтерес до питань, пов’язаних із різноманітними аспектами проблеми ідеології, значно збільшився. Якщо в радянській філософській літературі переважно розроблявся досить широкий спектр протистоянь різних ідеологій ідеології комуністичній, форм і методів ідеологічної боротьби, але саме поняття ідеологія залишалось на рівні його інтерпретації класиками марксизму-ленінізму, то починаючи вже з 90-х років ХХ сторіччя, дослідницька увага переміщується саме на аналіз феномену ідеології як якісної характеристики соціуму. Відтоді поняття ідеологія стає одним із найуживаніших не тільки в сучасному гуманітарному пізнанні, але й у суспільній свідомості.

Отже, проблема ідеології перетворилася на больову точку сучасних політичних та літературних дискусій, оскільки вона є больовою точкою самого життя. І ця проблема вимагає адекватного осмислення з позицій сучасного гуманітарного, у тому числі і філософського, знання.

Ситуація у проблемному полі ідеології поступово змінюється з появою праць І.І. Антоновича, В.П. Візгіна, К.С. Гаджиєва, П.І. Гнатенка, В.П. Капітона, В.Ф. Кормера, С.Б. Кримського, В.І. Кутирєва, В.О. Лефевра, М.І. Михальченка, С. Московичі, Ж.Т. Тощенка, С.С. Хоружого, де дослідницька увага спрямована на з’ясування філософсько-категоріального статусу ідеології, яка в соціокультурному контексті розглядається як атрибутивна складова соціуму. Саме ці дос-лідники доводять необхідність пошуку нових духовних засад суспільного й особистого життя людини, чим відкривають шлях до осягнення нової парадигми ідеології.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася в рамках держбюджетної науково-дослідницької теми кафедри філософії Харківського національного університету радіоелек-троніки “Соціокультурні трансформації в процесі становлення інформа-ційної цивілізації” (державна реєстрація № 0197U012137). Дисертантка закінчила роботу над розділом “Трансформація ідеологічної парадигми в умовах становлення інформаційної цивілізації”.

Окремі результати дисертації були одержані при розробці програми й здійснення республіканського соціологічного дослідження “Гуманізація і гуманітаризація навчально-виховного процесу (на матеріалі вузів України)” проблемною науково-дослідною лабораторією вищої освіти при Харківському національному університеті радіоелектроніки.

Мета та завдання дослідження. Мета дослідження полягає у виявленні характеристик нової парадигми ідеології через аналіз ідеологічного процесу в еволюціонуючому соціумі і, зокрема, у посттоталітарному просторі України.

Для досягнення даної мети необхідно вирішити наступні завдання:

-

-

-

-

-

-

-

-

-

Теоретико-методологічну основу дисертації складає принцип комплексного дослідження ментальних явищ на основі виявлення їх функціональних зв’язків між собою. Обмежуючи, з одного боку, об’єкт дослідження рамками його визначеної функціональності, з іншого боку, доводиться рахуватися з тим, що цей же об’єкт виявляє змістовну спільність із спорідненими об’єктами. Дослідження пучка функцій одного об’єкту ментального плану приводить до нарощування знань не тільки про інші об’єкти, але й про всю сферу менталітету, на що постійно звертає увагу Н.Луман у своїй концепції радикалізованого функціоналізму.

В роботі широко використовується метод наведеної бінарної опозиції, продуктивність якого підтверджена роботами Е. Дюркгейма (індивідуальне – колективне), М. Вебера (раціональне – цілераціональне), О. Шпенглера (культура – цивілізація), М. Гайдеггера (буття – постав). Цим методом нині користуються Ф. Гваттарі, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ж. Лакан, Ж.-Ф. Ліотар та інші представники постмодернізму.

При дослідженні ідеології свідомо застосовується спосіб своєрідного збільшення масштабу цього феномену по відношенню до його місця в реальній дійсності: абстрагування предмету дослідження завжди пов’язано одночасно зі зменшенням масштабів всього іншого. Дана умова пізнавального процесу не може розглядатися у плані перекручення реального стану феномена.

Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, в розкритті суті феномену ідеології на основі співставлення різних форм її буттєвості та їх відображення у соціальному знанні. Ця новизна може бути деталізована в наступних положеннях.

1. Порушена традиція розглядати ідеологію виключно як тенденційне, класово-перекручене знання. Аргументовано положення, що цей соціокультурний феномен є обов’язковим компонентом (атрибутом) еволюції соціуму, фактором консолідації сил, спрямованих як на збереження існуючих соціальних структур та міжлюдських відносин, так і на їх руйнування. Отже, ідеологія розглядається як атрибут еволюціонуючого соціуму.

2. Вперше впроваджена нова методологічна настанова, яка передбачає подвійну спрямованість в дослідженні ідеології. По-перше, на дослідно-феноменальні даності соціального буття, в яких вже, завдяки ідеології, практичні, пізнавальні і ціннісні орієнтації людей сплавлені воєдино в певних соціальних конструктах. І, по-друге, на процес інтеграції ментальних форм відображення соціальних реалій (форм суспільної свідомості) в ідеологічних концепціях й настановах.

3. На рівні концептуального знання проаналізована нова парадигма ідеології, яка вбачається у зростаючих тенденціях переорієнтації ідеологічного знання з проблем соціально-групових на проблеми соціуму і індивіда у ньому, від знання, яке переважно аналізує, на знання, яке переважно синтезує та інтегрує.

4. Вперше проаналізована ідеологічна детермінанта в концепціях постмодернізму, що претендує на статус органічної ідеології сучасності. Саме постмодернізм орієнтує на поворот масової свідомості до цінностей сучасності, приватного життя індивіда, релігійно-духовної і моральної проблематики. Він прагне затвердити принцип рівнозначності усіх сторін соціального життя і форм їх відбиття у свідомості індивіда.

5. Зроблена спроба простежити еволюцію ідеологічного осягнення соціальної дійсності; виявлена внутрішня логіка цієї еволюції, яка відображена в категоріально-понятійній формі.

6. Вперше здійснено співставлення і впроваджено компаративний аналіз функцій ідеології як соціальної теорії, як системи цінностей, як системи вірувань. Встановлено, що у всіх цих функціях ідеологія виявляє здатність об’єднувати людей навколо певного комплексу ідей, домагатися певного способу їх поведінки у всіх сферах суспільного життя.

7. Обґрунтована конструктивність ідей релігії, націоналізму, моралі, їх синтезів у ствердженні нової парадигми ідеології.

8. Проведено дослідження змістовної сторони архетипу ідеології, що пов’язана із зіставленням сущого й належного у суспільстві. Обґрунтована природа соціального ідеалу, який, з одного боку, визначається ідеологією, а з іншого – орієнтує на практичну реалізацію ідеологічних настанов.

9. Розроблено та обгрунтовано (у рамках нової парадигми ідеології) положення про те, що сучасний ідеологічний плюралізм – умова сталості соціума, оскільки сучасний соціум вже починає рухатись по шляху асиміляції цінностей, що складають пріоритети різних, навіть протилежних, ідеологій. Саме на цій основі стверджується нова парадигма ідеології як ідеології еволюціонуючого соціума.

10 Дістало подальший розвиток дослідження специфіки ідеологічного плюралізму у посттоталітарній Україні. Доведено, що консолідація наявних національних сил можлива лише на підгрунті національної культури, яка гостро потребує підвищення свого соціального й державного статусу. Тому опора на культурне надбання – один із важелів досягнення соціального компромісу, до чого мають бути спрямовані різні ідеології незалежної України.

11. Детально досліджено зміст сучасного політичного процесу в Україні, висловлені рекомендації відносно ідеологічного забезпечення процесу реформування соціальних відносин й інститутів.

12. Уточнені та розширені в порівнянні з традиційними змістовні рамки таких понять, як ідеологія, соціум, ідеологічний процес, ідеологічне знання, менталітет, політичний процес.

Науково-практичне значення дослідження. Одержані результати мають важливе методологічне, науково-теоретичне і навчально-практичне значення.

У методологічному плані вони обмежують монополію гносеологічного підходу при аналізі соціокультурних явищ, особливо коли останні не вписуються у рамки наукової раціональності. Метод поліфункціонального аналізу, з одного боку, дозволяє виявляти внутрішні потенції ідеології, а з іншого – визначати її місце в структурі суспільної свідомості. Екстраполяція цього методу на інші формоутворення суспільної свідомості, безумовно, буде сприяти більш глибокому розумінню усієї сфери людської духовності.

У науково-теоретичному плані висновки дисертації вписуються в процес нарощування знань про об’єктивовані форми людської суб’єктивності. Проблема нової парадигми ідеології зачіпає професійні інтереси різних спеціалістів: філософів, соціологів, політологів, культурологів, психологів, правознавців. Обгрунтування положення про те, що без врахування нової парадигми ідеології не може бути розроблена ефективна політика, яка дозволить вписуватись у світове співтовариство, є досить важливою при визначенні вектора державної політики в галузі соціальних і політичних інтересів. Тому головні положення і ідеї дисертації адресуються державним органам, суспільним організаціям і політичним партіям, орієнтуючи їх на підтримку соціальної стабільності, на попередження соціальних конфліктів та на прийняття консенсусних рішень. Для спеціалістів, що проводять різні соціологічні дослідження, є бажаним врахування головних висновків дисертації.

У навчально-практичному відношенні одержані результати вказують на доцільність їх включення в програму і процес викладання філософських, соціологічних, політологічних і культурологічних дисциплін. Результати дисертаційного дослідження знайшли застосування в нормативних курсах “Філософія”, “Соціологія”, “Політологія”, про що свідчать навчально-методичні посібники та підручники з цих курсів. Крім цього, запровадження деяких ідей й положень дисертації сприяє активізації суспільної свідомості студентів, формуванню у них культури громадянського співіснування.

Апробація роботи. Основні ідеї дисертації розкрито у виступах на кафедрі соціології і політології Харківського національного політехнічного університету (квітень 1999), на кафедрі політичних та історичних наук Інституту сходознавства і міжнародних відносин “Харківський колегіум” (січень 1999), на кафедрі філософії Харківського національного університету радіоелектроніки (травень, вересень 2001).

Крім того, результати дисертаційного дослідження доповідались на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Методологія і зміст гуманітарної освіти: сучасний етап і перспективи розвитку” (Херсон, 1993), на Міжнародній науково-практичній конференції “Громадянськість інтелігенції: шляхи формування у кризовому суспільстві” (Харків, 2001), на Республіканській науково-теоретичній конференції “Культура України: історія і сучасність” (Харків, 1992), на міжвузівській конференції, присвяченій 180-річчю з дня народження М.Костомарова (Харків, 1998), на Харківських політологічних читаннях (1996, 1997, 1998, 2000), на наукових конференціях з проблем музеєзнавства, збереження та відновлення історичної пам’яті (Харків, 1993, 1994, 1995).

Ряд дисертаційних ідей апробовано в процесі проведення республіканського соціологічного дослідження “Гуманізація і гуманітаризація навчально-виховного процесу (на матеріалі вузів України)” проблемною науково-дослідною лабораторією вищої освіти (травень-червень 1999 р.).

Матеріали дисертації використані в підручниках й навчальних посібниках, які рекомендовані Міністерством освіти і науки України. Пошукувач є співавтором наступних видань:

1. Введение в политологию / Наука о политике: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений. В 2-х частях / Под общей ред. Н.И. Горлача и Г.Т. Головченко.- Ч.2 – Харьков, 1995.

2. Социология: наука об обществе: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений / Под общей ред. В.П. Андрущенко и Н.И. Горлача.- Харьков, 1995.

3. Соціологія: Підручник для вищої школи /За загальною редакцією В.П. Андрущенка і М.І.Горлача. – Київ-Харків, 1998.

4. Политология: наука о политике. Учебник для высшей школы / Под общей ред. В.П. Андрущенко и Н.И. Горлача.. – Киев-Харьков, 1999.

5. Социальная философия: Учебник для высшей школы / Под общей редакцией В.П.Андрущенко и Н.И.Горлача.- Киев-Харьков, 2002.

Публікації. Результати дослідження висвітлені в одноосібній науковій монографії “Идеология в эволюционирующем социуме” обсягом 12,4 др.арк., та у 70 інших публікаціях, 22 з яких – статті у наукових фахових виданнях.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, десяти розділів, загальних висновків і списку використаних джерел.

Обсяг дисертації – 385 сторінок тексту. Список використаних джерел нараховує 470 найменувань.

ОсновнИй зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, ступінь її розробки, визначено мету та завдання, розкрито теоретичну новизну та практичну значимість дослідження.

У першому розділі “Ідеологія як соціокультурний феномен” аналізуються найбільш відомі спроби реконструкції архетипу ідеології, що були здійснені К.-Г. Юнгом, Е. Фроммом, В. Парето, К. Мангеймом, С.Л. Франком, У. Матцем, які намагалися вийти на ідеологію через дослідження генези духовних процесів внутрішнього світу індивіда, тобто в процесуальному контексті. Зіставлення міфу, утопії й ідеології дозволяє уточнити природу соціального ідеалу, як він постає в ідеологічному вимірі.

Аналіз змістовної сторони ідеології, аж до звернення до її архетипу, приводить до висновку, що поява цього соціокультурного феномену пов’язана зі спробами розв’язання конфліктної ситуації в лоні міфо-логічної свідомості, де закладаються основи теоретичної рефлексії відносно невідповідності сущого і належного. Соціальна утопія виступає первісною формою ідеології з того моменту, коли співставлення минулого і сучасного дає можливість вичленити необхідні і минущі елементи соціального буття, прогнозувати еволюційний процес. Поєднання ретроспективної і перспективної орієнтації у соціальній утопії робить реальне і мислиме в рівній мірі вартим теоретичної рефлексії.

Спеціального вивчення архетипів ідеології у філософській і соціологічній літературі не велось. Винятком, можливо, є концепція К. Маркса про перетворені форми свідомості і робота К. Мангейма “Ідеологія і утопія”. Але опосередково на проблеми архетипів ідеології виходять дослідники, які займаються генезою форм суспільної свідомості (Е.Я. Баталов, О.В. Барбасов, В.О. Гуторов, Ф.Х. Кессіді, Ч.С. Кірвель, Ю.О. Левада, С.С. Сизов та ін.). Констатуючі висновки цих вчених говорять на користь тези про те, що міф і ідеологія (остання у формі соціальної теорії) складають основу людської культури. Звідси їх взаємозумовленість і взаємозв’язок. Міфосвідомість не покидає історичної арени, а, будучи перекладеною на мову ідеологічних міфів, в перетворених формах відтворює цінності колективного досвіду. При цьому міфосвідомість вже не вичерпується зануреністю в минуле, а охоплює великі ділянки як сущого, так і можливого. Випереджуюче відображення – обов’язкова властивість будь-якого ідеологічного формоутворення.

Розуміння утопії як особливого випадку ідеології поділяє ряд дослідників, в тому числі О.В. Барбасов, М. Ласкі, А. Петруччані, П. Рікер. Але тільки деякі з них схильні розглядати утопію як первісну форму ідеології, неодмінно присутню у знятому вигляді в найбільш розвинутих ідеологічних конструкціях. Адже одна справа співставляти утопію й ідеологію як зовнішньо належні даності, хоч вони і виростають із спільного джерела – із міфології, і зовсім інша справа, коли ідеологія й утопія розглядаються як дві форми одного соціального явища. В реальній практиці ідеологія й утопія функціонально тотожні: вони об’єднують, спонукають до дії, комбінуючись самим химерним способом тоді, коли конструюють соціальний ідеал.

Ідеологія за допомогою соціального ідеалу відділяє в соціальній дійсності скороминуще від необхідного, намічаючи перспективні шляхи реалізації останнього для реальних соціальних груп сформованого соціума. У цьому пункті ідеологія виявляє свою головну якість: надавати смисл людському існуванню в суспільстві шляхом формування цілей соціально-перетворюючої або ж соціально-зберігаючої діяльності.

Масова свідомість не спроможна засвоювати ідеологічні концепції у чистому вигляді, нерідко сприймаючи їх лише на рівні віри. Тому впровадження ідеології у масову свідомість не сприяє підвищенню її теоретичності. Навпаки, щоб затвердитись у масовій свідомості, ідеологія змушена поступатися елементами науковості, логічної обґрунтованості і знову використовувати вже подолані міфологічні образи, схеми і аналогії.

У другому розділі “Ідеологія як соціальна теорія” досліджується природа ідеологічного знання, зміст ідеологічного процесу, проводиться компаративний аналіз ідеології з іншими формами суспільної свідомості, що претендують на статус соціальної теорії. Тут використано як класичну спадщину соціологічної науки (М. Вебер, Дж.Л. Морено), так і сучасні наробки в галузі дослідження і розвитку соціальної теорії (К.О. Абульханова-Славська, В.Ф. Анурін, Е.Я. Баталов, Г. Беккер і А. Босков, Л.В. Губерський, У. Дірс, М.К. Мамардашвілі, М.І. Михальченко, Дж. Нейсбіт і П. Абурден, В.С. Швирьов, Ю.О. Шрейдер, Н.С. Юліна).

К. Мангейм відкриває в ідеології одночасно й універсальний метод соціального пізнання, й універсальну соціальну теорію, яка покликана задавати генеральну орієнтацію сукупній людській практиці. М. Вебер досліджує творчо-конструктивну функцію ідеології і по відношенню до індивіда, і по відношенню до суспільства навіть тоді, коли в ній явно переважають елементи ілюзорності. У такому випадку соціальний статус ідеології не може визначатись ні з позиції тільки гносеологічної значущості її концепцій, ні з позицій тільки соціально-класового знання. Подібний підхід до ідеології не знімає питання про доцільність існування ідеології в еволюціонуючому соціумі, якому властиве постійне очищення як від ілюзорних знань, так і від апології упереджених вузькокласових настанов. Виступаючи неминучим компонентом соціального буття людини, ідеологія у всьому розмаїтті своїх форм сприяє ідентифікації індивіда в соціумі з одного боку, і виробленню генеральних орієнтирів сукупної людської практики – з іншого.

Ідеологія переважно використовує ті знання, які вже наявні в існуючих формах суспільної свідомості, а тому вона не несе відповідальності за істинність чи хибність цих знань. Використання цих знань як засобу активізації соціальних груп і масових рухів застосовується у відповідності з політичною кон’юнктурою, а тому ці знання сприймаються на віру. Ідеологічне знання – знання самодостатнє, що не потребує перевірки на істиність – хибність. Функціонуючи у складі соціальної теорії, це знання використовується при конструюванні віртуальної соціальної реальності, що максимально наближена до соціальних потреб й ідеалів. Це знання завжди спрямоване на фіксацію недосконалості соціальної дійсності.

В оригінальній концепції соціальної логіки Г. Тарда ідеологічному знанню відводиться головна функція забезпечення соціальної стабільності, а тому визнається не таким вже й важливим те, в якій мірі воно відповідає реаліям суспільного життя. Головне полягає в тому, щоб ідеологія “становила таку ж головну умову логічної згоди, яким є об’єктування по відношенню до індивідууму”. Порушення соціальної логіки як логіки буття і функціонування людських спільнот завжди катастрофічно і для соціума, і для індивіда, бо означає відступ від завойованих позицій і в матеріальній, і в духовній сфері. Плюралізм думок і ідеологічних конструкцій дозволяє вивірити соціальний курс за ступенем його популярності серед різних соціальних груп, постійно коректуючи його, і тим самим відвернути радикально-революційну фазу соціального розвитку. Повне ж виключення революційних вибухів, за Г. Тардом, можливе лише на основі наступного переключення ідеологій з проблем загальносоціального плану на насущні проблеми індивіда.

Ідеологічний плюралізм – запорука сталості соціуму постільки, поскільки дозволяє виважено підходити до визначення шляхів своєї еволюції. Соціально-ціннісне знання, диференційоване на позитивно-констатуюче і негативно-критичне, що присутнє в реальному ідеологіч-ному процесі, забезпечує практично кожній ідеології можливості самостійного визначення перспектив соціального буття. В цілому ж ідеологічний процес призводить до трьох наслідків. По-перше, цінність знання, що добувається із наявних форм суспільної свідомості, зводиться до спільного знаменника шляхом піднесення його на рівень соціально-теоретичної концепції, яка претендує на істинність і легітимність. По-друге, це знання орієнтується на певні соціальні групи, які поділяють в тій чи іншій мірі ідеологічні настанови: ідеологічне знання знаходить свого адресата не в людстві, народі, нації, а в певних соціальних групах. По-третє, форми суспільної свідомості, які відпустили від себе частину ціннісно-орієнтованого знання, попит на яке обмежений соціальними групами, зберігають за собою роль арбітра завдяки загальнолюдській орієнтації.

Ідеологія схильна заміщувати місце тих форм суспільної свідомості, які на даний момент вважаються найбільш впливовими. Це веде або до ослаблення, або до зруйнування духовних основ людського співтовариства. З моменту, коли ідеологія стає панівною, вона перестає бути соціальною теорією, а факти наявної невідповідності між ідеологічними деклараціями і соціальною реальністю подаються у світлі неавтентичного прочитання ідеологічних імперативів. Так виникає проблема автентичності ідеології, що відображає умовність ідеологічних положень. Вищевикладене служить основою для висновку, що ідеологія як соціальна теорія в залежності від ступеню своєї зрілості і соціально-політичної кон’юнктури схильна кардинально змінювати свою орієнтацію, що і створює спектр її соціодинаміки.

Третій розділ “Ідеологія у системі людської комунікації” відводиться дослідженню ролі і функцій ідеології у міжлюдських (національних, групових, кланових і т.п.) контактах. Тут розкривається нормативний характер ідеологічних настанов і їх співставлення з нормами моралі. Широко представлена теоретична спадщина К. Мангейма і М.М. Бахтіна, яка торкається проблем комунікативних зв’язків. Використані роботи таких дослідників, як І.І. Антонович, Г.С. Батищев, О.О. Гусейнов, О.Г. Дробницький, В.П. Іванов, О.М. Козлова, Р.Дж. Коллінгвуд, В. Корнха-узер, В.В. Кортава, О.О. Новіков, О.І. Титаренко, Ж.Т. Тощенко, М.Б. Туров-ський, Е. Фромм, Ф.О. Хайєк, О.О. Якуба.

Визначення М.М. Бахтіним ідеології як “культури соціальної комунікації” вказує на її принципове неусунення із буття соціуму. Індивід приречений включатися в комунікативні зв’язки, щоб бути в змозі реалізувати свою людську сутність. У цьому плані ідеологічний процес – це процес освоєння соціальних комунікацій, коли основоположною визнається діяльність, що формує індивіда як суб’єкта соціальної творчості.

Життєдіяльність індивіда ззовні має вигляд постійного переміщення у соціальному просторі, серед інших людей. Дискретність соціального буття індивіда постійно доповнюється динамікою різних міжлюдських комунікацій, що частіше всього укладаються в певні соціальні форми і норми. Але індивід постійно виходить за рамки своїх вчорашніх характеристик, трансгресує (за висловом Ю. Козелецького), приєднуючи до себе щось нове, розгортає параметри свого соціального буття. При цьому комунікативні зв’язки індивіда, як безпосередні, так і опосередковані, в своїй єдності створюють поле соціальної предметності, завдяки чому здійснюється його входження в перманентну комунікацію із усім соціумом.

Вищевикладене дає підставу для констатації принципової незавершеності буттєвих характеристик індивіда, що відкриває за предметними даностями людського життя міжіндивідуальні комунікації. Ці комунікації являють напружену сукупність соціальних зв’язків, що вимагають, з одного боку, слідування зразкам, традиціям і нормам, а з іншого – постійної відмови від одних і відтворення інших форм людського співжиття.

Ідеологія, що виокремлює із змісту наявних форм суспільної свідомості ціннісно-нормативні орієнтації, створює умови для самовизначення індивіда в системі соціальної комунікації, а його ставлення до соціуму структурується як головна функція соціального буття. Цим самим ідеологія задає імпульс і вектор регуляції життєдіяльності індивіда, яка стає його саморегуляцією, тобто системою переконань з кардинальних питань суспільного буття. Тут локалізовані витоки органічного зв’язку індивідуального і суспільного. Індивідуальна свідомість при цьому піднімається на рівень суспільної через ідеологічну складову.

Аналіз концепції глибинного спілкування Г.С. Батищева дозволяє, по-перше, акцентувати увагу на запорогових, віртуальних ярусах людського буття, і, по-друге, окреслити межі людської комунікативності у вигляді суб’єктного взаємного творення, як смисло- і людинотворення.

Через співставлення ідеології і моралі виявляються суттєві характеристики ідеології. Але якщо мораль фіксує рівень людяності індивіда (О.Г. Дробницький) і закладає основи соціуму, який базується на принципі однакового прочитання людьми літопису своєї історії і прийняття шкали безумовних людських цінностей, чим і піднімає людину над обставинами, то ідеологія обґрунтовує практичну необхідність підкорення індивіда нормам людського співжиття. Практика втілення моральних норм в ідеологічні структури зводиться до самопримушування індивіда орієнтуватися переважно на раціонально-легітимне, а не на емоціонально-спорадичне. На цьому шляху досягається оволодіння індивідом своєю родовою сутністю і співвідношення його інтересів з інтересами соціальної групи і соціуму.

У четвертому розділі “Ідеологія як система цінностей” досліджуються ціннісний аспект ідеологічного плюралізму, питання градації ідеологічних цінностей, дифузійні процеси у сфері ідеології. Спеціальному аналізу піддається концепція двох етичних систем В.О. Лефевра.

Ціннісний аспект ідеологічного знання виділяється у класичній німецькій філософії (І. Кант, Г. Гегель), потім підвищений інтерес до нього спостерігається у працях Ф. Ніцше, О. Шпенглера, К. Мангейма і Е. Дюркгейма. В 90-х роках ХХ сторіччя найбільших успіхів в дослідженні окремих ідеологічних напрямків досягли Г.С. Батищев, М.І. Горлач, М.С. Каган, О.М. Козлова, В.Ф. Кормер, В.О. Лефевр, Н. Луман, В.В. Лях, М.А. Мамонова, П. Штомпка.

Здатність до винесення суб’єктивних оцінок навколишній дійсності і самій собі – сутнісна конституюча ознака людини, що підносить її над природним та соціальним світами. Подібне піднесення означає, що індивіда аж ніяк не можна звести до його наявного буття: він не поглинається соціальною групою, не розчинюється в колективності, а зберігає свою автономність та самобутність. Саме на основі ціннісного співставлення виникають бінарні опозиції з приводу усього соціуму: добро – зло, істина – неправда, краса – потворність, добре – погане, справедливе – несправедливе.

Ціннісне знання, яким переважно користується ідеологія, вводить індивіда в світ інших людей, примушує його поділяти існуючу градацію соціальних пріоритетів в якості універсального засобу свого самоствердження в соціумі. Плюралізм ідеологій дозволяє індивіду вибирати будь-яку шкалу цінностей і її порівнювати, аж до корекції з іншими шкалами.

Кожна ідеологія вважає своїм обов’язком пропонувати соціуму власну шкалу соціальних цінностей, що, власне, і призводить до феномену ідеологічного плюралізму, який, визначаючи самоцінність соціально-групових засад, викликає протистояння ідеологій. Ліквідація ідеологічного плюралізму породжує тоталітаризм.

Ідеологічний плюралізм не зводиться до протистояння різних ідеологій, а виражає бінарну природу людської свідомості, яка змушена хитатися поміж двох рядів цінностей: цінностей, які визнає за свої офіціальна ідеологія, і цінностей, які цій ідеології або не відповідають, або прямо їй суперечать. Цінності, за Н. Луманом, до яких апелює ідеологія, не стільки утилітарно-прагматичні, скільки перспективно-смислові, які виражені в теоретизованій формі. Сучасне суспільство, у якому починають превалювати цінності соціуму, а не окремих соціальних груп, вельми потребує плюралізму ідеологій, за допомогою чого відшукуються шляхи конструктивного діалогу різних соціальних груп в питаннях збереження та розширення соціальних гарантій свого існування. Ідеологічний плюралізм здатний знімати соціальну напругу, пом’якшувати соціальні конфлікти і тим самим забезпечувати безперервність та поступовість соціальної еволюції.

Ієрархія цінностей, що, в принципі, розділяється всіма ідеологіями, включає безумовні, абсолютні цінності, якими є людина і людство; природні ресурси, необхідні для відтворювання і існування людини; цінності соціального життя – суспільні інститути, структури і технології; наукові знання, моральні, естетичні та інші настанови, які покликані задовольняти духовні потреби людини. Серед останніх особливе місце займають цінності моральні.

В.О. Лефевр на основі співставлення державних ідеологій з певними етичними системами описує духовну складову соціуму. Його концепція двох етичних систем дозволяє проводити перманентний компаративний аналіз соціальних систем, політичних режимів і дій окремих індивідів.

В демократичних суспільствах досить актуальне завдання регулювання групових цінностей на базі цінностей загальнолюдських і загальнонаціональних. Якщо перші декларують безумовний пріоритет людства, то інші акцентують увагу на необхідності збереження єдності людських спільнот, зокрема націй. Н. Луман вбачає в цьому свідчення повороту в ідеологічних концепціях: проблеми збереження системи в комплексному світі стають пріоритетними по відношенню до проблем її зміни. І це може зараховуватись в актив нової ідеологічної парадигми.

Сучасний соціум стає гранично складним і включає нескінченне число варіацій свого буття. Серед них наявні тупикові, однозначно ретроспективні, а то і такі, які являють собою реальну загрозу людству. Щоб соціум вижив, необхідно перманентно проводити редукцію – спрощення, стандартизацію всього того, що сприяє виживанню і еволюції соціуму, одночасно виключаючи елементи, що негативно діють на