У п’ятому розділі “Ідеологія як віра. Релігійна ідеологія” розглядаються проблеми співвідношення віри і знання в ідеологічних концепціях, проблеми синкретизму релігійної віри і ірраціональності релігії, що виступає як функція ідеології. При осмислюванні цих проблем використовуються ідеї і результати досліджень П. Бергера, М.О. Бердяєва, В.О. Брушлинського, Є.К. Бистрицького, В.П. Візгіна, Е. Дюркгейма, Б.С. Єрасова, М. Інджер, Р. Карпинської, Е. Кассірера, І.І. Кравченка, О.Ф. Лосєва, У. Матца, Р.К. Мертона, С. Московичі, Е.М. Ожиганова, К.А. Паюсова, В.В. Соколова, Е. Фромма, Й. Хейзінги.

Віра виникає як стримуючий фактор, що перешкоджає зануренню людини у світ виключно утилітарних пріоритетів. Соціальний прогрес ґрунтується не тільки на позитивному знанні, але й на вірі. Тому наявність рис міфологічної і релігійної віри в ідеологіях різного рівня безсумнівна. Функціональна спрямованість віри змінюється в залежності від ідеологічних орієнтацій. Але у всіх випадках, будучи включеною в ідеологічні концепції, віра виступає у формі імперативів аксіомного плану або чистих розпоряджень щодо належної поведінки, які не включають раціонального обґрунтування. Тому нарощування наукових знань не може справляти суттєвого впливу на смисложиттєві установки індивіда, що керується основоположеннями віри. Останні забезпечують індивіду надійні орієнтири в світі добра і зла, вічного і минущого, суттєвого і несуттєвого. При цьому націленість на вчинок перетворює віруючу людину у людину дії, яка постійно стверджує своєю поведінкою невипадковість власного існування і соціально-космічну значущість своїх вчинків.

Причину звернення людини до релігії дослідники пов’язують з її надприродністю, з соціальністю (С. Московичі, М.Л. Мусхелішвілі, В.М. Сергієв, Ю.О. Шрейдер). Релігія, виступаючи як форма ідеології, розширює комунікативні можливості людини через постулювання буття надприродного і вічних надіндивідуальних цінностей. Деяке відсторонення (і тим самим - захист) віруючих від соціальних змін, що відбуваються, дозволяє спрямувати фізичні і духовні зусилля людини на розуміння того, що відбувається не стільки у світі, скільки у душі індивіда. Але без релігійної інтерпретації нерелігійних відносин між людьми релігія не може виконувати свою ідеологічну функцію і втрачає свій престиж. Релігійна інтерпретація соціальних процесів веде до розширення кола реалій людської діяльності, які забезпечують реалізацію родової сутності людини. Саме релігія історично першою формулює сенс і мету індивідуального людського буття. Обгрунтування мети людського буття сприяє виходу людства за рамки профанного часу. Імперативність релігійної свідомості полягає в її протистоянні кон’юнктурно-прагматичним цінностям повсякденної життєдіяльності, в орієнтації на неминущі орієнтири гранично-високого призначення людського роду, в об’єднанні людей різних рас, національ-ностей, соціального стану, статі, віку, інтелектуального рівня і т.п.

Наявність рис релігійної віри в ідеологіях різного рівня безсумнівна. Деякі дослідники (Е. Дюркгейм, М. Інджер, У. Матц, Е. Фромм) схильні навіть розглядати ідеологію як специфічну різновидність віри, так як головні постулати ідеологічних концепцій не вимагають раціонального обґрунтування і представлені сукупністю формулювань аксіомного плану і імперативами поведінки. Віровичерпне знання предмету, який взятий не в окремих деталях або функціях, а як оголена сутність – це самодостатнє знання, що не потребує аргументів ні теоретико-пізнавального, ні експериментально-фактологічного планів. Наявність абсолютного знання у формі Божественного Откровення – своєрідний орієнтир для пізнавальної діяльності людини.

Співставлення у рамках релігії абсолютного знання у формі Божественного Откровення з недосконалим людським знанням, отриманим емпіричним шляхом, виокреслює своєрідний горизонт пізнавальних можливостей людини. Синкретизм релігійного знання, у якому уживаються елементи сакральності з повсякденними поглядами та уявленнями, робить його загальнодоступним, не вимагає спеціальної освітньої підготовки. Інтегративна функція релігії, що проявляється у її здатності об’єднувати людей навколо певного комплексу ідей і на цій основі добиватися певної поведінки у всіх сферах суспільного життя, позитивно впливає і на моральну стійкість індивіда, і на нормальне функціонування суспільного організму. Символізм і імперативність релігійної свідомості забезпечують їй максимально широку підтримку різних груп населення, згуртовуючи їх на основі єдиної системи релігійних цінностей. Релігійний синтез раціонального й ірраціонального дозволяє надавати смисл безглуздому з раціональної точки зору, гармонізувати зовнішньо непорівнянне. Власне, у цьому і проявляється специфіка релігійної ідеології.

У шостому розділі “Політика як сфера буття ідеології” досліджуються співставлення політичної ідеології і масової свідомості, раціонального і утопічного у політиці. Розглядається процес політизації масової свідомості, його причини і наслідки. Виявляються ідеологічні настанови суспільства перехідного (від тоталітаризму до демократії) періоду. У цьому розділі використані дослідження філософів, соціологів, політологів, культурологів: Н.С. Автономової, О.С. Ахієзера, Е.Я. Баталова, П. Бассетті, А. Вебера, Г.В. Голосова, Г.Г. Дилігенського, О.Г. Здравомислова, Д.Б. Зільбермана, Д. Істона, Е. Кассірера, І.І. Кравченка, О.М. Козлової, К. Леві-Строса, В.М. Межуєва, Н.П. Осипової, Д. Рісмена, Л.С. Саністебана, В.С. Стьопіна, А. Тойнбі, Ж.Т. Тощенка, М. Фармера, В.Г. Федотової, Е. Фромма, М. Янга.

Політика – сфера людської діяльності, що опирається одночасно і на наукове знання про дійсність, і на ідеальні моделі майбутнього, що поставляються ідеологіями. Утопічні проекти майбутнього, що неодмінно присутні в ідеологічних концепціях і представляють ідеалізовані форми людського співіснування, для спонукання до організованих колективних дій набирають форми політичних міфів. Останні не витримують раціональної критики і орієнтуються виключно на сприйняття з позиції віри або емоціонального пориву безпосередніх учасників політичних акцій. Наявність утопічного стимулу у політичній ідеології приводить до заміщення раціональності цілою гамою емоціонально-активних конструктів, таких як натхнення, інтрига, блеф, політична харизма. У цих умовах ілюзорні і з самого початку хибні теоретичні положення здатні складатися в системи і ставитися на службу певним партіям і рухам. Тому ідеологічна інтерпретація політичної дійсності має стійку тенденцію до її спотворення, якщо за рахунок цього вона здатна виправдовувати політичну лінію, що проводиться, або політичні амбіції харизматичних лідерів.

Політична ідеологія, заявляючи про себе як про своєрідну систему нових цінностей, не може не бути засобом безпосередньої соціалізації індивідів, що об’єднані в різні спільності, спільноти, клани, партії. Задаючи орієнтири соціальної поведінки, політична ідеологія бере на себе функцію піднесення групових цінностей і орієнтацій до рівня актуальних завдань всього суспільства, які вимагають негайного вирішення. З цих позицій уточнюється (в рамках політичної ідеології) ієрархія невідкладних соціальних завдань, серед яких на першому місці виявляються завдання реалізації групового інтересу.

Масова політична свідомість, з її вузьким і поверховим баченням соціальних проблем, спрямована на реалізацію бажання підкорити соціальну реальність груповим інтересам. Домінування емоційних оцінок реальності полегшує її сприйняття на рівні політичних міфів, що сприяє формуванню міфологізовано-політизованого менталітету. Цей тип менталітету орієнтований на маргінальні верстви суспільства, а отже, на низьку загальну і політичну культуру. Сподівання на вирішення соціальних проблем переважно насильницькими методами, постійні пошуки харизматичних вождів містять у собі небезпеку появи нових модифікацій тоталітаризму. Тому масова політична свідомість посттоталітарного суспільства якщо і схиляється на користь демократії, то зміст останньої зводе виключно до ломки старого і відтворення нового за образом і подобою старого. Ідеологія тоталітарного суспільства не зникає, а намагається знайти інший, більш цивілізований вигляд.

Цілеспрямоване реформування соціальних і політичних інститутів потребує загальнозначиму систему цінностей й ідеалів, які б визначали пріоритетний напрямок суспільного розвитку. Для цього необхідний точний діагноз соціального стану, а цьому серйозною перешкодою стають орієнтації масової політичної свідомості. Необхідний перехід від маргінальних комунальних цінностей до цінностей традиційних, грунтових, на основі яких тільки і може культивуватися ідея соборності, яка включає в себе відкритість, толерантність та єдність. Українське суспільство ніяк не може піти з роздоріжжя, про що свідчать парадокси масової свідомості.

У дисертації досліджуються рівні розвитку масової політичної свідомості, здійснюється їх класифікація відповідно до політичної і ідеологічної ситуації посттоталітарної України. У відповідності з цим, використовуючи методику Д. Рісмена і В. Шубкіна, виділяються головні типи особистості. Дослідження парадоксів масової свідомості (в тому числі і масової політичної свідомості) проводиться за методикою Ж.Т. Тощенка.

У сьомому розділі “Амбівалентність націоналізму як ідеології становлення державності” піднімаються проблеми причин і психологічних основ активізації націоналізму, співвідношення націоналізму і демократії, державної ідеології, потенцій і параметрів національної ідеї, конструктивності націоналізму. Проблема становлення української національної свідомості розглядається на матеріалі творчості М.І. Косто-марова.

У розділі використані роботи І.І. Антоновича, О.О. Богданова, С. Вовканича, І. Гавриленка, К.С. Гаджиєва, Е. Геллнера, Е. Гуссерля, Л.Г. Іоніна, В. Кириченка, О.О. Кузнеця, Н. Лумана, К. Мангейма, О.І. Міллера, Г. Нодія, Е. Ренана, Ю. Римаренка, Е. Сміта, П.В. Струве, Ф. Фукуями, Ф.-П. Шенгра.

Ставлення до націоналізму не як до простої етнічної самоідентифікації, а як до реального соціального руху і радикальної ідеологічної настанови – явище глибоко сучасне, що не знає аналогів у минулому. Психологічна основа націоналізму всебічно досліджується І.І. Антоновичем, Е. Гелнером, І. Гавриленко, Ф.-П. Шенгра, Е. Смітом. Принципово єдина орієнтація свідомості (соборність), традиції, наявність високопрофесіонального, морального і активного ядра – необхідна умова становлення і розвитку ідеології націоналізму, що знаходить свій прояв і у сучасному українському суспільстві. Усвідомлення ряду загальнонаціональних ідей в Україні, безсумнівно, послужить “розкріпаченню” джерел енергетики суспільного розвитку, допоможе вивести країну із затяжної кризи і вирішити завдання її повернення у головне русло європейської цивілізації.

В структурах національних спільностей нашого часу, які формуються, феномен націоналізму демонструє свою здатність виступати конструктивною ідеєю, що об’єднує різні сили та служить дійовим засобом самоідентифікації і індивіда, і суспільства. Тому загальновизнаним стає положення про націоналізм як ідеологію державних утворень, які перебувають в стані творення. Виступаючи з позиції плюралізму культур, ідеологія націоналізму активно проводить в життя принцип культурної однорідності суспільства. Однак своєю головною функцією ця ідеологія вважає функцію самовизначення і самоідентифікації індивіда.

Питання про національну ідею не виростає безпосередньо із усвідомлення наявних національних інтересів, а своїм джерелом має проблему належності до більш широкої, ніж національність, спільності людей, наприклад, до цивілізації, соціуму. При всій відмінності національних інтересів народи, які відносяться до однієї і тієї ж культурної генерації (слов’янської, ісламської, європейської), усвідомлюють себе єдиною духовною спільністю, смисл якої і виражається в ідеї. Цю ідею марно шукати у кожного народу окремо (а, значить, говорити про французьку, іранську чи українську ідею), але вона є наявною у свідомості кожного з них як спільна їм ідея духовної ідентичності. Національною ж вона проголошується тому, що виражає таку важливу умову національного життя, як належність народу до певної культури чи цивілізації, без чого не може бути національної ідентифікації.

Національна ідея передбачає наявність у кожної нації системи цінностей, яка має для неї більш універсальний смисл, ніж національні інтереси. Одна справа – захищати свої національні інтереси, інша – володіти ідеєю, орієнтованою на транснаціональне суспільство. Іншими словами, якщо національний інтерес фіксує наявність потреб переважно утилітарно-прагматичного плану, виражає егоїстичні установки, то національна ідея виділяє найбільш суттєве, духовно цілеспрямоване для певного регіонального, етнічного, культурного і т.п. угрупування.

Ідеологія українського націоналізму, яка зароджується у другій половині XIX століття, орієнтується на ідею слов’янської єдності. Ідея слов’янської федерації М.І. Костомарова, яка пройнята духом демократизму, відкриває у панславізмі принцип гуманних міжнародних відносин. Пожвавлення національної самосвідомості у більш пізніший час свідчить, що націоналізм перетворився у звичайний компонент демократичних процесів. Рух за незалежність, співпадаючи з рухом за демократію, приводиться в дію намаганням до самовизначення на рівні нації, консолідацією соціальних груп на національній ідеї.

Національна самосвідомість, втілюючись в ідеологічних конструкціях, сприяє встановленню та розвитку транснаціональних зв’язків на усіх можливих рівнях: економічному, політичному, культурному і т.п. Проблема самоідентичності в ідеології націоналізму плавно переростає у проблему знаходження державного суверенітету. Тому дана ідеологія тяжіє до того, щоб стати державною і забезпечувати стабільність існуючого суспільного ладу. Але, ставши такою, ця ідеологія втрачає перспективно-прогностичні функції і перетворюється у знаряддя апологетики діючого політичного курсу. Та на даний момент ідея української державності розглядається як важливий фактор консолідації національних сил і на неї покладається основне навантаження з вироблення стратегічного курсу соціальних і політичних реформ у контексті демократизації соціальних і політичних інститутів.

У восьмому розділі “Ідеологічна детермінанта в концепціях постмодернізму” розглядаються претензії постмодернізму на роль “органічної” ідеології сучасності в світлі соціокультурного виміру ідеології. Особливому аналізу піддається проблема конструктивності ідеологічних настанов постмодернізму, яка висвітлюється у працях таких його представників, як Д. Барраклоу, В. Вельш, К. Відаль, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Ф. Джемсон, Ж. Дерріда, П. Козловські, Ж. Лакан, Ж.-Ф. Ліотар, Г. Ліповецькі, Р. Рорті, М. Фуко, А. Етціоні.

Соціокультурний вимір ідеології дозволяє не обмежуватися виявленням причинно-наслідкових відносин, а виходити на її атрибутивні, смисложиттєві основи. Постмодернізм, реально претендуючи на роль органічної ідеології сучасності, задає проект майбутнього стану соціуму та його культури. Ця ідеологія мов би вилуплюється із тенденції існуючої культури. Постулюючи необхідність осягнення світу в його індивідуально-соціальній даності, розвінчуючи культи минулого і майбутнього, постмодернізм реабілітує сучасність як історичній період, коли економічні й політичні фактори поступаються факторам соціокультурним.

Сучасність характеризується інтенсивним розпадом соціальних і культурних спільнот, місце індивіда в яких було заздалегідь визначено. Але завдяки цьому індивід отримує широкі можливості вибору своєї ідентифікації з різними спільнотами, може вільно вступати у комунікаційні зв’язки і формувати нові соціальні спільноти. Ці зв’язки не запрограмовані, але саме через них вільно самореалізується сучасний індивід. Формування нових типів і форм соціальності відбувається на основі соціально-моральної співпричетності до сучасності, яка простежується постмодернізмом на межах етико-естетичної аури, наявній нібито в племінних ідеологіях минулого. На заваді новій ідеології постають стереотипи масової свідомості, що орієнтована на великі суспільні структури – гранд-нарративи. Саме вони, складаючи ядро традиційних ідеологій, винні у спотворенні, профанації і знеціненні всього індивідуального – така точка зору постмодернізму.

Ідеологічні настанови постмодернізму формують образ соціальної реальності, виходячи з усієї різноманітності наявних індивідуальних і дрібногрупових ціннісних орієнтацій. Сама соціальна реальність стає залежною від точок зору індивідів, а не від гранд-нарративів. На цій підставі, згідно постмодернізму, стає можливим соціальний консенсус на рівні діалогу індивідів, заклопотаних виключно теперішнім. Цей консенсус і визначає, власне, ідеологічний зміст епохи, відображає дух часу. Так у постмодернізмі стверджується принцип ідеологічного плюралізму, який протистоїть усім формам тоталізації індивідуального буття і свідомості. У наявності переорієнтація всієї соціокультурної парадигми: замість відбиття духовності в ідеологічних проектах і концепціях зростає тенденція до її ствердження у всіх сферах людської життєдіяльності на шляхах подолання об’єктивістських редукцій та універсалістського самовдоволення. Істина комутизується, соціум – звільняється від ідеологічних формоутворень, які перешкоджають вільній ідентифікації індивідів, і вступає у світ постмодерністської культури.

Симптоми постмодернізму, що мають місце і в Україні, свідчать на користь того, що сучасні процеси соціального реформування не є місцевим чи регіональним привілеєм, а поширюються на увесь соціум. Це пов’язано з тим, що вони уже не зводяться до зміни економічної, політичної й інших сторін життя, а зачіпають глибокі шари індивідуальної і суспільної свідомості. Роль ідеологічних настанов у цьому випадку неймовірно зростає: вихід до атрибутивних смисложиттєвих підстав можливий при умові досягнення певного взаєморозуміння між індивідом і суспільством, тобто тут відкривається поле ідеологічних контактів, протистоянь, консенсусів. Причинно-наслідкові відношення, знаходження яких складає талан науки, відступають на задній план, поступаючись місцем ідеологічним детермінантам. Сутнісні визначення людини, що об’єктивуються у феноменах культури, за допомогою ідеології стимулюють процес використання усього арсеналу знань і одержують можливість втілення у нових соціальних структурах. Соціум акумулює людські знання, вміння, навички у цих структурах, і завдання нової ідеології полягає в тому, щоб спрямувати їх на нарощування сутнісних сил соціуму.

У дев’ятому розділі “Ідеологічний процес і політичне реформування України” аналізується духовна ситуація у сучасному українському суспільстві, виявляються головні характеристики національного менталітету, співставляється конструктивний потенціал політики і моралі у контексті ідеологічного забезпечення соціальних реформ, що проводяться.

У розділі використані праці Р.Г. Апресяна, Г.О. Білова, М. Вебера, Д. Донцова, М.І. Костомарова, В. Храмової, М. Шлемкевича, як і результати соціологічних досліджень, проведених в Україні в 80-90-х роках ХХ сторіччя.

Зміст перебудови суспільно-політичної системи сучасного українського суспільства визначається двоєдиним процесом – розпадом старих державних механізмів управління країною і формуванням системи таких політичних інститутів, які типологічно можуть бути віднесені до демократичних. А ці останні впроваджуються у соціальну тканину і впливають на суспільне життя у повній мірі тільки тоді, коли закладені у них ідеї і цінності сприймаються як власні якщо не більшістю населення, то хоч би більш або менш значними соціальними групами. Саме тому еволюція масової свідомості у вирішальній мірі визначає не тільки темпи і характер, але і межі можливого у формуванні і розвитку нових соціальних структур.

Одним із головних факторів, що затруднюють суспільне перетворення, є та обставина, що масова свідомість довгий час знаходилась під ідеологічним пресом тоталітаризму. Значить, завершення переходу від тоталітарно-соціалістичного устрою до системи демократичних за своєю суттю і способами функціонування інститутів пов’язане із сприйняттям масами нових ідеологічних настанов, із засвоєнням ними відповідних цінностей, соціальних і культурно-ідеологічних норм. Тому ідеологічний вакуум в Україні, що виник через девальвації цінностей тоталітарного суспільства, поглиблюється через труднощі вироблення нових духовно-ідеологічних цінностей, які здатні були б зняти соціально-психологічну напругу і консолідувати посттоталітарне суспільство. Оскільки основна частина населення вбачає вихід із кризової ситуації у відродженні і зміцненні національної державності, постільки об’єктом уваги і масової свідомості, і соціологічних досліджень, які проводяться, стає ідеологічне забезпечення політичних реформ, що здійснюються у суспільстві, а також формування національного менталітету. У цьому контексті досліджуються проблеми становлення і розвитку національної культури.

Перехід від культури стародавньоукраїнського етносу до культури української нації означає перехід від цінностей аграрної цивілізації до цінностей цивілізації індустріальної. Тому відновлення етнічної культури у сучасній Україні і неможливо, і недоцільно. Але ті вектори української культури, які вже втілились у морально-духовних, філософських і релігійних цінностях, вже здебільшого визначають і менталітет індивіда, і менталітет суспільства. Іншими словами, якщо зв’язок часу в українській культурі зберігається, то етнічна самосвідомість виявляється в основі соціального (групового, національного, територіально-державного) менталітету. Це дозволяє гармонізувати відносини індивіда і суспільства, громадянина і держави, мобілізувати внутрішні потенції на вирішення актуальних проблем демократизації суспільних інститутів. У працях ряду українських дослідників (Д. Донцов, М. Драгоманов, М. Костомаров, М. Шлемкевич) український менталітет розглядається в його становленні і функціонуванні і робиться висновок, що це менталітет народу, який віддає перевагу еволюційним змінам у суспільстві у порівнянні з революційними змінами.

Визнання значення української національної культури у відродженні нації залишається декларативним без цілеспрямованого формування таких соціальних умов, які забезпечували б культурі високий соціальний статус, з одного боку, і діяли у напрямку залучення нових поколінь до цієї культури – з іншого. Деякі деформації механізмів культурної спадкоємності затрудняють становлення національної свідомості і її закріплення в ідеології, що може викликати агресивність по відношенню до інших культурних національних спільностей і сплески національного егоїзму.

Ідеологічний плюралізм у сучасній культурі став реальністю. Але відносини між полярними ідеологіями складаються поза полем цивілізованих відносин. Потреба у консолідації національних сил відчувається усіма. Розходження починаються з питань, що відносяться до самої ідеї національної державності і можливої бази створення державної ідеології. А консолідації можна досягти лише в процесі подолання нав’язаного Україні вузького провінціалізму і відновлення розірваних духовних зв’язків з культурою європейської цивілізації.

У десятому розділі “На шляху до нових ідеологічних синтезів: моральні основи політичного процесу” виявляються загальні характеристики сучасного політичного процесу, простежується моральна мотивація політичної діяльності у процесі становлення політичної культури, піднімаються проблеми політичної етики і моральної легітимності політичної влади. У розділі використані дослідження Г. Алмонда і І.С. Верби, М. Вебера, Г. Гегеля, А. Гріттендена, Д. Датти, Дж. Джанца, О.Г. Дробницького, К. Льюіса, А. Макінтайра, М.К. Мамардашвілі, Дж.Л. Морено, Р. Пула, Б.І. Славного, Р. Уітноу.

Процес переосмислення політичних реалій під кутом зору поєднання у них власне політичного і морального дозволяє по-новому оцінити усю соціальну динаміку нашого часу, для якої характерним стає нівелювання різних, у тому числі і протилежних, соціальних систем. Але усереднений стандарт цивілізованих норм людського співжиття втручається у життя різних соціально-організованих спільностей, витісняючи самобутні елементи на периферію суспільного та особистого життя. Руйнування унікальних соціально-державних структур, як і традиційних моральних норм, породжує нігілістичні тенденції і сприяє росту споживацьких інстинктів. При цьому відбувається і нівелювання особистостей, перетворення їх в автомати, які досить легко управляються пропагандою та рекламою. Але в будь-яких екстремальних умовах найбільш життєздатними стають високоморальні, з почуттям власної гідності, люди. Але саме такі люди не вписуються в сучасне суспільство: останнє явно не сприяє їх появі у масових масштабах. Оскільки ж такі люди все-таки є, то проблема співвідношення моралі і політики набуває неминущої актуальності. У значній мірі ця проблема осмислюється у ракурсі виявлення моральних основ політичного процесу і розглядається як проблема його ідеологічного забезпечення.

Політична сфера припускає якщо не консенсус усіх її учасників, то в крайньому випадку їх прихильність якимсь загальним правилам гри, які у більшості випадків задаються або моральними імперативами, або юридичними нормами, що виростають із цих імперативів. Тому політика не може ігнорувати мораль, де головним питанням виступає співвідношення суспільних і особистих інтересів, їх поєднання і взаємозв’язок.

Небувалі соціально-політичні зміни, зміцнення загальнодемократичних принципів, дедалі більше зближення політичних рухів і партій по-новому, більш гостро і своєрідно ставлять проблему співставлення політики і моралі, що веде до моралізації політики. Все частіше моральні норми включаються як критерії політичної діяльності, виносяться моральні оцінки політичним концепціям і діям, а моральний підхід до політики стає правилом. Вбачаючи у моральних нормах, ідеалах і цінностях приховану пружину суспільного прогресу, політики покладають на них функцію першоповштовху у моральному переродженні людства.

Органічна єдність моралі і науковості – важливий показник політичної етики, що знаходиться лише в процесі свого становлення, але дає ключ до вирішення питання про відношення політики і моралі. Якщо між науковістю і мораллю існує єдність, то політичний інтерес, що пізнаний науково, і моральна оцінка політики, знаходяться у гармонійному взаємозв’язку. Політичній етиці чужі як політичний утилітаризм по відношенню до моралі, так і наділення моралі функцією єдиного судді усього соціального і політичного розвитку.

Політична доцільність має ту історичну особливість, що вона органічно пов’язана з моральними спрямуваннями людства. Тому політична сфера життя складається не тільки з групових інтересів, але й з морального клімату епохи. Переплітаючись, політичні інтереси соціальних груп і їх моральні спрямування суттєво впливають як на вектор, так і на темпи усього політичного процесу. Якщо із політики вивітрюються моральні норми, то це – найвірніша ознака ослаблення і деградації певних політичних сил. Брати на озброєння одні моральні норми, нехтуючи іншими – це доля будь-якої політичної діяльності. Вся справа полягає в тому, які – гуманні чи антигуманні – норми втілюються у політиці, наскільки вони віддалені на практиці від проголошених ідеалів, наскільки щиро прагнуть до них політичні лідери.

В міру того як зростає потреба у посиленні внутрішньої регуляції політичної діяльності, відбувається перетворення моральної потреби у предмет соціальної діяльності людини і суспільства. Ця потреба тим більше зростає, чим більше у політичній діяльності відчувається необхідність у такій її мотивації, яка спиралася б не тільки на групові інтереси, але й на інтереси усього суспільства. Моральні оцінки політики, укорінюючись в ідеологічні структури, стають основою ідеологічних синтезів.

Загальні висновки містять оцінку ідеологічної ситуації у сучасній Україні, виявляють проблеми ідеологічного забезпечення процесу її соціального реформування, формулюють вимоги до державної ідеології.

Парадоксальність ідеологічної ситуації у посттоталітарній Україні полягає у наявності ідеологічного вакууму в умовах плюралізму ідеологій, які у більшості своїй не відповідають вимогам демократичного суспільства – забезпечувати індивіду умови для раціонального судження про дійсність. Необхідність нової ідеології не тільки очевидна, вона вже має засади в існуючих пріоритетах національних цінностей, громадянських свобод, релігійно-духовних традицій. Вироблення подібної ідеології можливо в умовах ідеологічного плюралізму, репрезентуючого ідеали, цілі і програми практично усіх соціальних верств суспільства. Зіставлення різних позицій дозволяє, з одного боку, виявляти спільні інтереси, а з іншого – сприяє дифузійним явищам в ідеологічній сфері. В результаті з’являється можливість уникнути інвектив морального та ідейного порядків, знизити загострення ідеологічного протистояння, добиватися соціального консенсусу.

Потреба в ідеологічному забезпеченні соціальних реформ в Україні безсумнівна з ряду причин. По-перше, існуюча влада має потребу в ідеологічній легітимації своїх стратегічних і тактичних рішень та дій з метою надання їм характеру загальнонаціональних пріоритетів, наділення смислом та пафосом навіть рутинних заходів, що проводяться урядом. По-друге, політики мають потребу у завоюванні довіри електорату шляхом піднесення своїх амбіцій на рівень загальнонаціональних вимог. По-третє, інтелектуальна еліта вбачає в оформленні ідеологічного бачення світу сенс свого існування. По-четверте, маси мають потяг до вербального вираження невиразних власних переживань всього того, що відбувається, і досягнення таким чином певного внутрішнього комфорту.

Із вищезазначеного аж ніяк не випливає, що кожна соціальна група претендує на оформлення своєї власної ідеології, але у вже існуючих ідеологіях вона відшукує особливі смисли, прагне по-своєму прочитати їх імперативи. Тому інтегративність в ідеологічному процесі забезпечується не тільки шляхом контакту різних ідеологій, але й шляхом об’єднання представників різних політичних орієнтацій навколо якої-небудь однієї концепції: претензія на вираження універсальних цінностей та інтересів закладена у кожній ідеології. Тим більш, що усім ідеологіям властиво виходити на принципово єдині положення імперативного плану.

Україні потрібна державна ідеологія, що має соціальну спрямованість: посттоталітарна свідомість не схильна ідентифікувати власне я з уявленнями про обов’язок перед державою. І все-таки соціальна спрямованість державної ідеології здатна забезпечувати певну цілісність суспільства. Здається, що при цьому державна ідеологія повинна відповідати наступним вимогам:

1. Ця ідеологія не може ґрунтуватися на конкретних цінностях та характеристиках класової, національної, соціальної чи партійної належності. Навіть українська національна ідея навряд чи зможе стати об’єднуючим підґрунтям через поліетнічність, майнову диференціацію, партійно-політичний плюралізм.

2. Державна ідеологія повинна володіти особливим динамізмом, який би постійно забезпечував співставлення позитивного (морально-виправданого, прогресивного) і негативного (того, що заслуговує осудження, реакційного). Подібне співставлення, своєрідний національний моніторинг, може стати стимулом активізації гуманістичної складової ідеології.

3. Державна ідеологія повинна всіляко підтримувати і пропагувати позитивні соціальні зрушення, сприяти підвищенню рівня комунікативних зв’язків між індивідами.

4. Ідеологічні настанови і стратегічні цілі повинні бути доступними для масової свідомості. Тому їх викладення мовами народонаселення і граничне спрощення – досить важлива функція ідеологів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія

1. Заздравнова О.И. Идеология в эволюционирующем социуме.- Харьков: Изд-во ХТУРЭ, 1999. – 207 с. (12,4 др. арк.).

Статті в наукових періодичних фахових виданнях

1. Заздравнова О.И. К проблеме единства социалистической практики и научной идеологии // Вопросы научного коммунизма / республиканский межведомственный научный сборник.- Выпуск 71.- Основные тенденции и противоречия современного мира.- Киев: Вища школа,1988.- С. 47-52.

2. Заздравнова О.И. Об идеологическом аспекте философской культуры // Вопросы научного коммунизма / республиканский межведомственный научный сборник.- Выпуск 73.- Духовная культура социализма.- Киев: Вища школа,1988.- С. 20-26.

3. Заздравнова О.И. Идеологический плюрализм и ценностное знание // Наукові записки Харківського військового університету. - Випуск 3. – Харків, 1999. - С. 51-55.

4. Заздравнова О.І. Ціннісне знання і етичні системи в ідеології // Наукові записки Харківського військового університету. - Випуск 6. – Харків, 2000. – С. 77-82.

5. Заздравнова О.І. Ідеологічна ситуація і проблеми становлення державної ідеології в сучасній Україні // Наукові записки Харківського військового університету. - Випуск 8 – Харків, 2000. – С. 19-24.

6. Заздравнова О.И. Постмодернизм – идеология современного социума? // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна / Філософські перипетії. - Серія: філософія. - № 509. – Харків, 2001. – С. 177-182.

7. Заздравнова О.И. Социальное: изменение реалий и парадигм их осмысления // Філософія, культура, життя / Міжвузівський збірник наукових праць. - Випуск 10. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2001. - С.56-62.

8. Заздравнова О.И. Политика, идеология и политическое сознание // Парадигма / Альманах наукових праць. - Філософія, політологія, соціологія.- Випуск 21. – Запоріжжя, 2001. – С. 98-104.

9. Заздравнова О.І. Амбівалентність націоналізму як ідеології становлення державності // Науковий вісник. – Серія: Філософія. – Випуск 7.- Харків: ХДПУ, 2001. – С. 66-72.

10. Заздравнова О.И. Идеология в контексте социального знания // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. - № 501/2 / Проблеми буття людини. – Харків-Дрогобич, 2001. – С. 86-91.

11. Заздравнова О.І. Доля ідеї в ідеології: ідеологізація знання і її підсумки // Наукові записки Харківського військового університету.- Випуск 11.- Харків, 2001.- С.20-27.

12. Заздравнова О.И. Религия и вера в идеологических установках современного социума // Філософія, культура, життя / Міжвузівський збірник наукових праць. - Випуск 11. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2001. – С.178-187.

13. Заздравнова О.И. Идеология постмодернизма в культуре современного социума // Парадигма / Альманах наукових праць. – Філософія. Соціологія. Політологія.- Випуск 22. - Запоріжжя, 2001. – С.138-148.

14. Заздравнова О.І. Освіта і культура соціуму // Науковий вісник. –Серія: Філософія. – Випуск 8. - Харків: ХДПУ, 2001. – С.124-128.

15. Заздравнова О.І. Культурний потенціал України і проблеми його актуалізації // Вісник Харківського національного університету
ім. В.Н. Каразіна. - № 533. – Харків. 2001. – С.203-211.

16. Заздравнова О.І. Ідеологічна значущість соціального ідеалу // Наукові записки Харківського військового університету. – Випуск 10. – Харків, 2001. – С. 152-157.

17. Заздравнова О.І. Національно-культурний чинник в еволюції сучасної України // Наукові записки Харківського військового університету.- Випуск 12.- Харків, 2001.- С.52-58.

18. Заздравнова О.И. Новая парадигма идеологического знания: абрисы и векторы идеологической трансформации // Парадигма / Альманах наукових праць.- Філософія. Соціологія. Політологія.- Випуск 23.- Запоріжжя, 2002.- С.108-115.

19. Заздравнова О.И. Идеология, идеологический процесс и общественное сознание // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. – Філософські перипетії.- Серія: Філософія. - № 531. – Харків, 2002. – С.134-138.

20. Заздравнова О.И. Информационное общество и его идеология // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Серія “Теорія культури і філософія науки”.- №553.- Харків, 2002.- С.36-43.

21. Заздравнова О.І. Соціальна значущість інтелектуального і духовного // Науковий вісник.- Серія: Філософія.- Випуск.10.- Харків: ХДПУ, 2002.- С.28-33.

22. Заздравнова О.И. Прецизионность в идеологических установках информационного общества // Вестник национального технического университета “ХПИ”.- Сборник научных трудов. Тематический выпуск “Философия”.- №5.- Харьков, 2002.- С.91-97.

Матеріали конференцій

1. Заздравнова О.И. Об идеологическом аспекте современных буржуазных экологических концепций // Философские и социальные вопросы экологии / Тезисы докладов и выступлений участников областной научной конференции (декабрь, 1985 г.) – Харьков, 1985.- С.212-214.

2. Заздравнова О.И. Комплексное воспитание и дифференцированный подход к слушателям факультета общественных профессий // Всесоюзная научно-методическая конференция “Роль общественно-поли-тической практики в подготовке высококвалифицированных специалистов” / Тезисы докладов и сообщений.- Харьков: Юридический институт, 1987.- С.188-189.

3. Заздравнова О.И. Проблемы формирования политической культуры студентов в период совершенствования социализма // Харьковская областная научно-практическая конференция “Молодежь и перестройка” / Тезисы докладов и сообщений. – Харьков, 1988.- С.170-173.

4. Заздравнова О.И. Взаимосвязь интернационального и эстетического в коммунистическом воспитании молодежи // Республиканская научно-теоретическая конференция “Актуальные вопросы патриотического и интернационального воспитания средствами культуры и искусства на современном этапе” / Тезисы докладов. – Харьков: ХГИК, 1989.- С.71-72.

5. Заздравнова О.І. Людина як суб’єкт перебудови // Науково-теоретична конференція “Жовтень, культура, перебудова”.- Харків: ХДІК, 1989.- С.8-9.

6. Заздравнова О.І. Українська культура в світлі принципу історизму // Українська культура: історія і сучасність / Матеріали науково-теоретичної конференції.- Харків: ХДІК, 1990.- С.5-6.

7. Заздравнова О.І. Філософія в контексті культури Київської Русі // Українська культура: історія і сучасність / Матеріали другої науково-теоретичної конференції професорсько-викладацького складу та студентів.- Харків: ХДІК, 1991.- С.10.

8. Заздравнова О.І. Ідеологічні бар’єри на шляху до ринку // Конференція професорсько-викладацького складу і студентів / Тези доповідей.- Харків: ХДІК, 1992.- С.24-25.

9. Заздравнова О.І. Українська культура: від культури етносу до культури нації // Культура України: історія і сучасність.- Республіканська науково-теоретична конференція.- Тези доповідей.- Харків: ХДІК, 1992.- С.17-18.

10. Заздравнова О.І. Політологія в системі гуманітарного знання: спадщина і вибір шляхів розвитку // Тези доповідей та виступів на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Методологія і зміст гуманітарної освіти: сучасний етап і перспективи розвитку.- Херсон, 1993.- С.92-93.

11. Заздравнова О.І. Соціально-культурний зміст експоната // Проблеми музеєзнавства та історичного краєзнавства / Тези доповідей.- Харків: ХДІК, 1993.- С.10-11.

12. Заздравнова О.І. Культуротворча місія музею // Проблеми музеєзнавства, збереження та відновлення історичної пам’яті / Тези доповідей.- Харків: ХДІК, 1994.- С.52-53.

13. Заздравнова О.І. “Мова” музейних цінностей // Проблеми музеєзнавства, збереження та відновлення історичної пам’яті.- Третя наукова конференція з питань музеєзнавства та історичного краєзнавства.- Тези доповідей.- Харків: ХДІК, 1995.- С.20-21.

14. Заздравнова О.И. Популизм как технология политических лидеров // Четверті Харківські політологічні читання “Політична влада – еліти – лідерство” / Матеріали доповідей та виступів.- Харків, 1996.- С.24-25.

15. Заздравнов А.П., Заздравнова О.И. Атрибутация социальной ответственности личности // Проблема ответственности на рубеже ХХ и ХХI веков / Материалы мемориальных чтений, посвященных 60-летию профессора А.Ф. Плахотного.- Харьков, 1996.- С.95-96.

16. Заздравнова О.И. Политика и нравственность: антагонисты и союзники // Пятые политологические чтения “Ресурсы политической власти” / Материалы докладов и сообщений.- Харьков, 1997.- С.38-39.

17. Заздравнова О.И. Студенческий электорат Украины: социальные ориентации // Шестые Харьковские политологические чтения “Политико-правовые аспекты избирательного процесса” / Материалы докладов и сообщений.- Харьков, 1997.- С.50-51.

18. Заздравнова О.И. Проблема национального сознания в творчестве Н.И. Костомарова // Доробок Миколи Костомарова / Матеріали ювілейної міжвузівської конференції, присвяченої 180-річчю від дня народження М.Костомарова.- Харків, 1988.- С.3-7.

19. Заздравнов А.П., Заздравнова О.И. “Идеологический скиталец” на политическом раздорожье Украины начала ХХI века // Десяті Харківські політологічні читання “Формування суспільної політики: теоретичний, практичний та правовий аспекти” / Збірник наукових статей.- Харків, 2000.- С.6-8.

20. Заздравнова О.И. Украинский интеллигент: формирование образа // Вчені записки Харківського гуманітарного університету “Народна українська академія”.- Т.6-11 / Громадянськість інтелігенції: шляхи формування у кризовому суспільстві. – Матеріали міжнародної науково-практичної конференції.- Харків, 2001. – Т.6-11. – С. 33-34.

21. Заздравнов А.П., Заздравнова О.И. Коэволюция человека и природы – стратегия выживания социума // ІІ міжнародний симпозіум з біоетики, присвячений пам?яті В.Р.Поттера. – Тези доповідей.- Київ, 2002.- С.14-15.

Анотації

Заздравнова О.І. Ідеологія в еволюціонуючому соціумі. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. – Харківський військовий університет, Харків, 2001.

Дисертацію присвячено дослідженню поліфункціональності ідеології як складової частини соціокультурного процесу. Сформульовано і аргументовано положення про нову парадигму ідеології, що створюється і яка убачається у тенденціях переорієнтації ідеологічного знання з проблем соціально-групових на проблеми соціума, у переході від знань здорового глузду (аналітичного рівня) до знань розумного (синтетичного) рівня. Простежена еволюція ідеологічного осягнення соціальної дійсності, виявлена логіка цієї еволюції. Обґрунтована конструктивність ідей релігії, націоналізму, моралі, а також їх синтезів в утвердженні нової парадигми ідеології, урахування якої буде плідно впливати при визначенні вектору державної політики в області соціальних і політичних перетворень.

Ключові слова: ідеологія, ідеологічне знання, ідеологічний процес, ідеологічна парадигма, ідеологічний плюралізм, політичний процес, соціум.

Заздравнова О.И. Идеология в эволюционирующем социуме. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.03 – социальная философия и философия истории.- Харьковский военный университет, Харьков, 2001.

В диссертации впервые в отечественной социальной философии предпринята попытка полифункционального исследования идеологии как обязательного элемента эволюционирующего социума. Это потребовало обращения к новой парадигме социального знания, парадигме, где теоретико-познавательное и ценностное взаимодополняют друг друга, чем достигается целостность предданности самого объекта исследования. В результате преодолевается логико-гносеологическая ориентация и сциентистський онтологизм, как наиболее распространенные диспозиции социальной науки, и осуществляется переход к ценностным формообразованиям сознания, где индивид с его потребностями и интересами занимает центральное место. В этом случае результирующее знание перестает зацикливаться на таких характеристиках как объективность, однозначность, аналитичность (т.е. на уровне рассудка) и проявляет склонность к поливариантности, плюрализму, глубокой рефлексивности (т.е. выходит за уровень рассудка, к разуму). Именно такое знание определяет степень “вписывания” познавательных результатов в объективный и субъективный мир, меру адекватности знания относительно социальных реалий и гуманистических императивов.

Новая парадигма идеологии усматривается и в том, что конкретная историческая ситуация не связывается со степенью реализации идеологических установок отдельных социальных групп. Напротив, разнообразные идеологические концепции своим появлением обязаны наличной социокультурной целостности, которая переживает дефицит не столько в материально-утилитарном, сколько в духовно-ориентирующем материале. Будучи своеобразным компенсаторским “довеском” к социокультурной реальности, идеология способствует устранению ощущения дискомфорта путем мониторингового прослеживания возможных векторов социальной эволюции и ее последствий. С этих позиций идеология предстает как процесс реализации существующих знаний, большей частью вошедших в наличные формы общественного сознания, и перевод их во внутренние убеждения людей и их перспективные жизненные установки с позиций определенных социально-групповых интересов.

Идеологический плюрализм нашего времени свидетельствует о стремлении социума взвешенно подойти к определению путей своей эволюции, проработать на теоретическом уровне возможные варианты социальных преобразований и осуществить превентивные действия, направленные если не на предотвращение, то хотя бы на