НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

ЗЕМЛЯНСЬКА ВІРА ВІКТОРІВНА

УДК 343.13 (477)

КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ, ГЕТЬМАНАТУ СКОРОПАДСЬКОГО ТА ДИРЕКТОРІЇ

Спеціальність: 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник – доктор юридичних наук, професор Грищук Віктор Климович, Львівський національний університет ім. Івана Франка, завідувач кафедри кримінального права та кримінології

Офіційні опоненти: –

доктор юридичних наук, професор Ярмиш Олександр Назарович, Національний університет внутрішніх справ МВС України, перший проректор;–

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Усенко Ігор Борисович, Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, завідувач відділу історико-політологічних досліджень держави і права України

Провідна установа – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра теорії та історії держави і права

Захист відбудеться 22.10.2002 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77

Автореферат розісланий 20.09.2002 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Особливістю даної роботи є майже цілковита відсутність досліджень, присвячених становленню та розвитку кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії. Саме ці причини зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

Актуальність теми. На сучасному етапі здійснення судово-правової реформи українські правники, які декларують ідею відродження української школи права, звертаються переважно до досвіду державно-правового будівництва країн Західної Європи, Канади та США, не надаючи належної уваги дослідженням української правової спадщини. Однак творче використання світового досвіду завжди є ефективнішим, якщо воно ґрунтується на вивченні вітчизняної правової спадщини. Такий підхід дає змогу уникнути сліпого запозичення зарубіжних ідей і творити своє самобутнє право, яке походить з власного історичного коріння.

Питання кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії комплексно не досліджувалось, оскільки сам період існування УНР та Української держави тільки недавно став доступним для проведення будь-яких наукових розробок. Завдяки демократичним процесам у сучасній Українській державі науковці одержали можливість опрацьовувати раніше закриті архівні матеріали та проводити об'єктивні дослідження, що дає змогу пізнати історичну правду та неупереджено ознайомитись із становленням української державності.

Серед перших законодавчих актів, які видаються новими урядами, завжди були закони про суд та правоохоронні органи, що також втілюють у собі політику держави. Ознайомлення із законодавством УНР та Української держави на різних етапах їх розвитку це тільки підтверджує, оскільки значну частину нормативно-правових актів даного періоду становило саме законодавство про судочинство. Дослідження проблеми становлення, розвитку та функціонування кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії дозволяє відновити історичну правду та, у міру можливого, використати корисні надбання минулого в сучасному законодавчому процесі України. Тому зазначена вище тема надзвичайно важлива для сучасного законодавчого процесу та розвитку законодавства в цілому.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка в контексті наукової теми “Застосування міжнародних та національних стандартів засобів захисту прав людини і громадянина в Україні” (державна реєстрація № 0198U007431).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є комплексний аналіз становлення та розвитку кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії. Відповідно до мети дослідження були поставлені такі задачі:–

розкрити особливості умов, в яких приймалося кримінально-процесуальне законодавство, та показати процес його становлення після проголошення Української Народної Республіки;–

проаналізувати нормативно-правові акти в галузі кримінального процесу, що були прийняті в періоди Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії;–

виявити причини, які перешкоджали чинності кримінально-процесуальних законів Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії;–

показати зв'язок між нормативно-правовими актами з питань судочинства дореволюційної Росії, УНР періоду Центральної Ради і Директорії, Української держави та радянським і сучасним українським кримінально-процесуальним законодавством.

Об'єкт дослідження – кримінально-процесуальне законодавство, що було прийнято урядами Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії.

Предметом дослідження є закономірності формування, розвитку та функціонування кримінально-процесуального законодавства, зумовлені конкретно-історичними обставинами існування Української Народної Республіки (в періоди Центральної Ради і Директорії) та Української держави.

Методи дослідження. У процесі теоретичних та практичних досліджень застосовувалися такі наукові методи: –

історико-правовий – при дослідженні та аналізі кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії;–

історико-порівняльний – при дослідженні законодавства в галузі судочинства Української Народної Республіки в період Центральної Ради і Директорії, Української держави, дореволюційної Росії, Української РСР та сучасної України;–

порівняльно-правовий – при аналізі законодавства США та Франції, що містить норми кримінального-процесуального права;–

системно-структурний та функціональний методи – при дослідженні та аналізі організації діяльності судів у період Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії, нормативно-правових актів цього періоду в галузі кримінального процесу.

Теоретичною основою дослідження стали фундаментальні праці вітчизняних та іноземних істориків права та фахівців у галузі кримінального процесу. Вагомими є дослідження історичних проблем розвитку законодавства України Б.М. Бабія, В.Д. Гончаренка, Л.О. Зайцева, О.Л. Копиленка, В.С. Кульчицького, О.М. Мироненка, А.Й. Рогожина, В.О. Рум'янцева, О.Д. Святоцького, М.М. Страхова, Б.Й. Тищика, І.Б. Усенка, В.А. Чеховича, О.О. Шевченка, О.Н. Ярмиша. Значний внесок у розвиток кримінально-процесуальної науки в Україні внесли Ю.М. Грошовий, М.М. Михеєнко та В.Т. Нор. Багато уваги приділено дослідженню становлення кримінального та кримінально-процесуального права в Україні у працях П.П. Михайленка.

При підготовці дисертації враховано загальні положення праць з теорії держави і права, кримінально-процесуального права та кримінального права.

Джерельну базу дослідження склали матеріали з фондів Центрального архіву органів державної влади та управління України і Центрального державного історичного архіву у м. Києві. Значну роль у дисертаційному дослідженні відіграли наукові фонди Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Парламентської бібліотеки України, наукових бібліотек Київського університету ім. Т. Шевченка, Національної Академії внутрішніх справ України та Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.

Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у тому, що дана робота є першим в Україні монографічним дослідженням, яке присвячене проблемам кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії. У дисертаційній роботі на основі аналізу архівних матеріалів та законодавства того часу комплексно досліджено особливості прийняття, розвитку та функціонування кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії.

Найістотніші результати дослідження, котрі відображають внесок автора в розробку зазначеної проблеми, сформульовані у таких положеннях і висновках:

1. Доведено, що суди та правоохоронні органи Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії в своїй діяльності деякий час керувалися законами колишньої Російської імперії та Тимчасового уряду, зокрема “Уставом Уголовного Судопроизводства” 1864 р., які поступово були змінені і доповнені урядами Української Народної Республіки та Української держави.

2. Встановлено, що нормативно-правові акти Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії в галузі судочинства закріпили низку положень, відмінних від дореволюційного російського законодавства, які стали принципово новими на той час, а саме: порядок формування судів, їх кількісний склад, відсутність присяжних засідателів під час судового розгляду справи та відмова законодавців від апеляційного оскарження вироку суду. Військовим судам (революційним, вищим, штабовим, військово-польовим, надзвичайним) були підсудні не лише справи про злочини, вчинені військовослужбовцями, а й справи стосовно злочинів, вчинених цивільними особами.

3. Вперше обґрунтовано положення, що важливою новацією закону Директорії “Про поступовання в штабових судах” є виділення порушення кримінальної справи в окрему стадію судочинства, яка згодом стала першою стадією в радянському та сучасному українському кримінальному процесі.

4. Обґрунтовано, що військові революційні суди доби Центральної Ради, військові надзвичайні та вищі військові суди Директорії передбачали спрощену процедуру судочинства. У військових революційних судах та військових надзвичайних судах попереднє слідство не проводилось, апеляційний та касаційний порядки оскарження вироку суду ними не передбачалися. Вищі військові суди не проводили ні дізнання, ні попереднє слідство та не передбачали апеляційний порядок оскарження рішення суду.

5. Набуло подальшого розвитку положення, що кримінально-процесуальне законодавство Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії відбило основні принципи судочинства, які були вироблені правовою культурою людства до цього часу і які діють понині, а саме: законність, з'ясування істини у справі, змагальність судового процесу, недоторканність особи та її житла, забезпечення особі права на захист, презумпція невинуватості, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, здійснення правосуддя виключно судами, вільна оцінка та безпосередність дослідження доказів, незалежність суддів, їх підкорення лише закону, гласність та усність судового процесу, забезпечення касаційного оскарження судових рішень, обов'язковість рішень суду.

6. Уточнено, що більшість нормативно-правових актів у галузі судочинства, прийнятих у періоди Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії, не діяли внаслідок складної політичної ситуації в Україні та важких умов військового часу.

У сукупності це дозволяє розв'язати конкретне наукове завдання, що має істотне значення для науки історії держави і права. Суть цього завдання полягає у дослідженні становлення та розвитку кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії.

У процесі дослідження були виявлені та опрацьовані нормативно-правові акти, які до останнього часу залишалися невідомими в юридичній літературі: закон уряду П. Скоропадського від 25 травня 1918 р. “Про тимчасове розповсюдження судової влади на території Кобринського, Пружанського, Берестейського і Бєльського уїздів Гродненської губернії, Пінського уїзду Мінської губернії, Ковельського і Володимиро-Волинського уїздів Волинської губернії”; постанова уряду гетьманату від 17 вересня 1918 р. “Про тимчасовий порядок призначення засідателів для участі в судових засіданнях судових палат”; постанова уряду П. Скоропадського від 14 липня 1918 р. “Про розширення підсудності кримінальних справ мировим суддям”; закон Директорії від 19 лютого 1919 р. “Про вибори та призначення мирових суддів”; закон Директорії від 30 травня 1919 р. “Про тимчасову зміну порядку проведення карних справ, зазначених у ст. 201 “Устава Уголовного Судопроизводства”.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що викладені в ньому положення, узагальнення та висновки можна використати:–

у науково-дослідних роботах студентів, слухачів та аспірантів вищих закладів освіти юридичного профілю – для відтворення цілісної картини правового розвитку України;–

у правотворчості – з метою використання позитивних надбань Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії в сучасному українському законодавстві;–

у навчальному процесі – при викладанні навчальних дисциплін “Історія держави і права України”, “Кримінально-процесуальне право України” та деяких інших галузевих юридичних дисциплін.

Дисертанткою в процесі дослідження було запропоновано для об'єктивності та справедливості судового вироку відповідно до ст. 125 та п. 8 ст. 129 Конституції України запровадити у складі вищих спеціалізованих судів Вищий адміністративний суд. Його створення повинно сприяти більш ефективному розгляду адміністративних справ та реалізації права кожної людини на захист своїх інтересів у суді. В Українській Народній Республіці у грудні 1917 р. було запроваджено Генеральний суд, до складу якого входили цивільний, кримінальний та адміністративний департаменти. Він був вищою апеляційною і касаційною інстанцією для всіх судів. Передбачення у його складі адміністративного департаменту свідчить про високий правовий рівень законодавців Центральної Ради. Запозичення зазначеного досвіду буде позитивним впливом на сучасне українське право.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації неодноразово обговорювалися на засіданнях кафедри історії та теорії держави і права Львівського національного університету ім. Івана Франка. Вони викладені автором на міжнародній історично-правовій конференції “Польща – Русь – Україна – 11 століть сусідства” (Польща, м. Казімеж Дольний над Віслою, 4 – 6 грудня 2000 р.), а також на регіональних конференціях: “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (VII регіональна конференція, м. Львів, 13 – 14 лютого 2001 р.) та “Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи” (м. Тернопіль, 28 лютого 2001 р.)

Публікації. Основні наукові результати дисертації знайшли відображення у шести статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях України, та у двох опублікованих матеріалах наукових конференцій.

Структура дисертації визначена метою та задачами дослідження. Вона містить вступ, чотири розділи, висновки (обсяг 172 сторінки), список використаних наукових джерел (194 найменування на 14 сторінках) та 3 додатки (4 сторінки). Загальний обсяг дисертації – 190 сторінок.

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і задачі дослідження, висвітлено методологічну, теоретичну, джерельну базу дисертації, сформульовано наукову новизну, висвітлено практичне та теоретичне значення роботи, охарактеризовано апробацію результатів дослідження і публікації та визначено структуру дисертації.

У розділі 1 “Стан наукового дослідження кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії” проведено огляд розвитку наукової думки за даною темою. Зазначається, що тема дослідження недостатньо висвітлена в юридичній науковій літературі. Це пов'язано з тим, що періоди Української Народної Республіки та Української держави були однією із замовчуваних і негласно заборонених тем у радянські часи. Переважна кількість документів, за допомогою яких можна було дослідити питання кримінально-процесуального законодавства зазначеної доби, зберігалися в спецфондах архівів і були недоступні для більшості дослідників. У зв'язку з цим немає відповідних досліджень і з боку вчених української діаспори.

Після проголошення незалежності України на сучасному етапі науковці розпочали дослідження закритих раніше фондів. Одним із перших дослідників законодавства про судочинство Української Народної Республіки та Української держави є академік Академії правових наук, професор П.П. Михайленко. На основі архівних матеріалів вченим досліджено судову систему Центральної Ради, гетьманату Павла Скоропадського та порядок судочинства Директорії. Дослідником введено в науковий обіг деякі архівні матеріали, пов'язані з питаннями українського судочинства та судоустрою у період 1917 – 1920 рр., зокрема з порядком судочинства у вищих військових та штабових судах гетьманату та Директорії. Поряд з цим кримінально-процесуальне законодавство Центральної Ради та гетьманату Скоропадського, а також окремі аспекти щодо порядку судочинств Директорії залишились поза увагою вченого.

Великий внесок у дослідження кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради та гетьманату Павла Скоропадського зробив член-кореспондент Академії правових наук, професор О.М. Мироненко. Однак огляд законодавства має лише загальний характер, і наголос зроблено на судоустрій, а не на порядок судочинства. Крім того, доба Директорії не входить в коло досліджень вченого.

Заслуговують на увагу праці таких вчених, як О.Л. Копиленко, М.Л. Копиленко, Б.Й. Тищик та О.А. Вівчаренко, присвячених розвитку і становленню держави і права в Україні в 1917 – 1920 рр. Але, на жаль, у більшості їх монографій немає матеріалів щодо кримінально-процесуального законодавства Директорії.

Цінними є праці таких вчених, як А.Й. Рогожин та О.О. Шевченко, в яких досліджуються часи Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії. Проте в них висвітлено процес становлення держави і права в зазначений період, а не становлення кримінально-процесуального законодавства.

Значним внеском у дослідження судової системи в Україні у 1917 – 1920 рр. є дисертаційна робота Ю.Є. Вовка “Судові органи Української Народної Республіки та Української держави (1917 – 1920 рр.)”. У ній автором на основі значної кількості архівних матеріалів показано процес становлення судової системи після проголошення Української Народної Республіки та виявлення причини, які негативно впливали на діяльність судів. Однак Ю.Є. Вовком опрацьовані лише нормативно-правові акти, які стосувалися судоустрою. Багато законодавчих актів, що регулювали порядок правосуддя в Україні, було лише перелічено без розкриття самої процедури судочинства. Зокрема, це стосується періоду Директорії.

Автор розуміє, що обрану тему неможливо висвітлити в межах однієї лише праці. Дане дисертаційне дослідження є тільки спробою зробити посильний внесок у ту важливу роботу, яка проводиться вченими-правниками і мета якої – повне та об'єктивне вивчення історії українського права.

У розділі 2 “Становлення української державності та формування судової системи в період 1917 – 1920 рр.” висвітлено процес становлення державності на українських землях, які входили до складу Російської імперії до 1917 р., та надано характеристику судовій системі того часу.

Показано процес створення держави і права Української Народної Республіки (в період Центральної Ради та Директорії) та Української держави. Розкрито особливості формування та діяльності органів державної влади і управління та виявлено причини, які призводили до зміни влад. Висвітлено питання побудови системи права Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії і, зокрема, судового устрою того часу.

Зазначається, що Центральна Рада існувала тринадцять з половиною місяців – з 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р. Вона стала першим етапом визвольної боротьби українського народу за державність і пройшла разом з усією Україною протягом року величезну еволюцію: від підданства – через автономію – до вільної, суверенної і не від кого незалежної Української Народної Республіки.

Що стосується судової системи, то на той час судові органи поділялись на органи місцевої і загальної юрисдикції. В перші місяці існування Центральної Ради судова система не зазнала значних змін порівняно з судовою системою колишньої Російської імперії та Тимчасового уряду.

Місцева юстиція була представлена всестановим і особливим селянським судами. Органами всестанового місцевого суду були мирові суди, які розглядали незначні кримінальні та цивільні справи. Для остаточного з'ясування справи, яка повинна була вирішуватись мировим провадженням, а також для розгляду справ в касаційному порядку створювались повітові з'їзди мирових суддів. До особливих селянських судів належали волосні суди, які формально існували до 3 березня 1918 р.

Органами загальної юстиції були загальні судові установи: окружні суди, судові палати і касаційні департаменти російського Правительствующого Сенату. Окружний суд був судом першої інстанції серед загальних судових установ. З 30 травня 1917 р. при окружних судах почали утворюватись особливі адміністративні відділення. Вищою інстанцією для окружних судів були Київська, Харківська та інші судові палати, які розглядали апеляційні скарги у складі трьох постійних суддів. Судова палата була другою колегіальною установою в системі загальних судів. Третьою загальною судовою установою судової системи були касаційні департаменти Правительствующого Сенату.

У дисертаційному дослідженні вказується, що програмні цілі Центральної Ради на ниві реформи судової системи пролунали в її ІІІ Універсалі, в якому Генеральному секретарству судових справ приписувалось вжити всіх заходів щодо побудови демократичної системи судів. Незабаром, 2 грудня 1917 р., був прийнятий закон “Про утворення Генерального суду”, а 17 грудня 1917 р. Центральна Рада прийняла закон “Про заведення апеляційних судів”. Закон “Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів” від 22 грудня 1917 р. регулював порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів. Дисертанткою розкрито основні положення зазначених вище нормативно-правових актів та надано їм характеристику.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського Центральну Раду було ліквідовано, а його було проголошено гетьманом всієї України. Держава стала називатися “Українська держава”. Уособлюючи верховну виконавчу владу, гетьман видавав законодавчі акти, призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував її склад, здійснював загальне керівництво зносинами з іншими державами. У внутрішній політиці уряд Павла Скоропадського ставив за мету зміцнення державної влади, ліквідацію анархії, відновлення приватної власності на землю, фабрики і заводи. Але фактично вся влада в Україні залишалась в руках німців, що і відвернуло від гетьмана більшість партій, які були за Центральну Раду. Окупанти підтримували власників фабрик і заводів, поміщиків, що повернулися. Селяни не бажали повертати конфісковані у поміщиків майно і землю. Почалися підпали маєтків, потрави посівів, вбивства поміщиків, що, в свою чергу, викликало репресивні заходи окупаційної влади.

Підсумовуючи, автор дійшов висновку, що згадані вище політичні помилки, тяжке становище широких мас, незавершеність реформ, залежність від окупаційної влади, поразка Німеччини та її союзників у війні стали причинами падіння гетьманської влади у листопаді 1918 р.

Що стосується судової гілки влади, то у перші тижні існування гетьманату в Україні діяла “змішана” судова система, тобто суди, створені Тимчасовим урядом, суди, засновані Центральною Радою, та ще й судові інституції часів Російської імперії, відроджувані урядом Української держави. Тому гетьманський уряд негайно приступив до впорядкування судової системи.

8 липня 1918 р. Рада міністрів прийняла закон “Про утворення Державного Сенату”, яким було скасовано закон Центральної Ради від 2 грудня 1917 р. про запровадження Генерального Суду і засновано в м. Києві Державний Сенат як вищу інстанцію в судових і адміністративних справах. Характерною особливістю цього закону слід вважати те, що він рекомендував судовим установам у своїй роботі тимчасово керуватися “Учреждением Российского Правительствующего Сената”, “Учреждением судебных установлений” та “Уставом уголовного и гражданского судопроизводства”. Фактично закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів та порядок їхнього призначення. Того ж самого дня було прийнято закон “Про судові палати та апеляційні суди”, який був затверджений гетьманом. У дисертації проведено аналіз цього закону.

З приходом до влади Директорії держава знову дістала назву “Українська Народна Республіка”. 26 грудня 1918 р. було прийнято Декларацію, в якій проголошувалось, що Директорія повинна діяти до скликання Трудового конгресу, який було проведено в січні 1919 р. Автором проаналізовано причини поразки Директорії, які призвели до повної втрати Україною незалежності.

Дисертанткою надано характеристику основним нормативно-правовим актам періоду Директорії, що стосуються судоустрою.

Автор підсумовує: у зв'язку з тим, що не було спільної лінії в політиці Директорії та окупацією українських земель більшовицькими та іноземними військами Директорія поступово втрачала контроль над українською територією, що призвело до повної втрати Україною незалежності у 1920 р.

У розділі 3 “Створення та розвиток кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради і гетьманату Павла Скоропадського” автор досліджує особливості прийняття кримінально-процесуального законодавства зазначених періодів, розкриває зміст нормативно-правових актів та аналізує їх.

Вказується, що фактично законотворча робота Центральної Ради розпочалася лише після більшовицького перевороту у Петрограді, коли молода держава опинилась віч-на-віч з необхідністю законодавчого вирішення нагальних проблем країни. Оскільки побудова власного законодавства – дуже довготривалий процес, то Центральна Рада прийняла закон про правонаступництво від 25 листопада 1917 р., згідно з яким усі російські закони, видані до 27 жовтня 1917 р., залишались чинними, а Центральна Рада мала право видавати нові закони та скасовувати старі від імені УНР .

Саме тому судові та правоохоронні органи Української Народної Республіки 1917 – 1918 рр. у своїй діяльності переважно керувалися кримінальним та кримінально-процесуальним законодавством Російської імперії зі змінами, внесеними Тимчасовим урядом. Основним нормативно-правовим актом в галузі кримінального судочинства після проголошення Центральної Ради на українських землях залишався російський “Устав Уголовного Судопроизводства” (Статут Кримінального Судочинства) 1864 р., в якому було закріплено досить багато демократичних принципів кримінального процесу.

Статут Кримінального Судочинства складався з чотирьох частин, які містили порядок судочинства в мирових судових установах та в загальних судах, вилучення із загального порядку кримінального судочинства та особливий порядок судочинства з кримінальних справ на деяких територіях Росії. Проте, незважаючи на дію “Устава Уголовного Судопроизводства” на території УНР, анархія та велика хвиля злочинності змусили владу прийняти наприкінці квітня 1918 р. “Інструкцію військовому революційному суду”. Прийняття цього документа мало велике значення для подальшого розвитку українського судочинства, тому що він містив низку норм, відмінних від дореволюційного російського законодавства щодо судочинства. Згідно з “Інструкцією” суд не був постійно діючою установою, а формувався відразу після надходження інформації про вчинення злочину. У судовому засіданні не брали участь присяжні засідателі, а вирок суду не підлягав касаційному та апеляційному оскарженню.

З проголошенням Української держави гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування насамперед тих актів, що суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави. Зокрема, були скасовані закон Центральної Ради “Про утворення Генерального суду” та закон “Про заведення апеляційних судів”. Але більшістю залишалися чинними закони колишньої Російської імперії, зокрема діяли “Устав о наказаниях” 1864 р., “Уложение о наказаниях уголовных и исправительных” 1845 р. у редакції 1885 р, хоча до них поступово вносились зміни гетьманським урядом.

Дисертанткою аналізуються закон “Про військову підсудність” від 30 травня 1918 року і ухвалена 26 липня 1918 р. Радою міністрів постанова “Про деякі тимчасові заходи до охорони державного порядку і громадського спокою” та зазначається їх надзвичайна важливість для судової реформи. Увага приділяється також затвердженому 21 червня 1918 р. гетьманом Павлом Скоропадським закону “Про організацію військово-судових установ та їх компетенцію”. Згідно з цим законом військові суди Української держави поділялися на вищі, дислоковані в Києві та Катеринославі, і штабові, що створювалися при штабах дивізій, корпусів та Головному штабі військ республіки. На підставі закону “Про організацію військово-судових установ та їх компетенцію” військові суди були з юрисдикцією як загального, так і спеціального характеру в сфері правовідносин, пов'язаних з деліктами, оскільки відповідно до їх компетенції їм були підвідомчі справи як щодо військових, так і щодо цивільних осіб. 24 жовтня 1918 року Рада Міністрів прийняла закон “Про вибори суддів до військових судів”. В цьому документі були висунуті вимоги щодо осіб, які могли стати суддями зазначених судових установ.

Підсумовуючи, автор зазначає, що незважаючи на тяжкий військовий час і в період Центральної Ради, і в період гетьманату, кримінально-процесуальне право в Україні не тільки діяло, а й розвивалося. Правда доцільно додати, що гетьманом в складний військовий час було скасовано ряд судових законодавчих актів Центральної Ради, які містили цілу низку правових норм позитивного характеру, спрямованих на вдосконалення судової системи і на демократизацію судочинства.

У четвертому розділі “Характеристика кримінально-процесуального законодавства Директорії” дисертантка досліджує нормативно-правові акти в галузі судочинства та розкриває особливості діяльності судових та правоохоронних органів Української Народної Республіки в період Директорії.

Підкреслюється, що Директорії довелося мати справу з проблемою колізій з попередніми та паралельними системами законодавства. Загалом же Директорія обрала той же шлях, що й гетьман Скоропадський – частково скасовувати одні і відновлювати чинність інших законів в залежності від їх політичних інтересів.

На основі архівних документів автор аналізує нормативно-правові акти, які визначали організацію, структуру та компетенцію військових судів. Визначальним є наказ С.Петлюри від 22 листопада 1918 року “Про створення військових польових судів”. Діяльність військово-польових судів стала якісним підґрунтям для розробки закону "Про надзвичайні військові суди", який був прийнятий 26 січня 1919 року. Вказується на ряд недоліків цього закону, таких як порушення принципу рівності всіх учасників судового розгляду перед законом, відсутність проведення попереднього слідства, відсутність мінімального та максимального строку позбавлення волі підсудного за певні злочини, відсутність забезпечення апеляційного та касаційного оскарження вироку суду та поєднанням в одному законодавчому акті норм матеріального та процесуального права.

Дисертантка аналізує прийнятий 28 лютого 1919 року урядом Директорії і надзвичайно важливий з точки зору кримінального процесу закон “Про відновлення гарантій недоторканості особи на території УНР”.

Автор зазначає, що в зв'язку з відсутністю єдиного нормативно-правового акта, який би регулював судочинство, в 1920 р. було ухвалено рішення про створення Кримінально-процесуального кодексу Української Народної республіки. Його розроблення велося українськими юристами на базі діючого тоді законодавства з урахуванням військової обстановки. Частково роботи кодифікаційної комісії були реалізовані в Законі “Про поступовання в штабових судах”. Слід мати на увазі, що за військового часу штабовим судам були підсудні не лише справи про злочини, вчинені військовослужбовцями, а й справи стосовно цивільних злочинців, а в деяких місцях ці суди розглядали не лише кримінальні, а й цивільні справи. Таким чином, ухвалений Радою Народних міністрів Закон “Про судочинство в штабових судах”, затверджений головою Директорії Симоном Петлюрою 4 серпня 1920 р., мав велике значення не тільки для військової, а й для цивільної юстиції.

Однак, ухвалений 4 серпня 1920 р. Радою народних міністрів Директорії в еміграції закон “Про поступовання в штабових судах”, затверджений головою Директорії Симоном Петлюрою, повністю не був реалізований, оскільки в листопаді 1920 року війська УНР залишили територію України, зайняту більшовиками..

Закон складався з 11 глав, що вміщали в собі 271 статтю: 1. Про підсудність; 2. Способи розв'язання суперечок з приводу підсудності; 3. Про порушення справ; 4. Дізнання; 5. Підготовчі розпорядження до судового засідання; 6. Судове засідання; 7. Постанова присуду; 8. Оскарження присудів і постанов; 9. Виконання присудів; 10. Про поновлення справ, у яких присуди набули законної сили; 11. Про судові витрати.

Автор наголошує, що зазначеним вище законом було закріплено ряд норм, відмінних від дореволюційного російського законодавства. Зокрема, закон не передбачав апеляційний порядок розгляду справ та в судовому розгляді не брали участь присяжні засідателі. Спрощена в цьому плані процедура судочинства порівняно з російською, розроблена правниками Директорії, стала застосовуватись пізніше радянським правосуддям і була імплементована в сучасний Кримінально-процесуальний кодекс України. Важливою новацією закону “Про поступовання в штабових судах” є виділення порушення кримінальної справи в окрему стадію судочинства, яка згодом стала першою стадією кримінального процесу в радянському та сучасному українському судочинстві.

Закон “Про поступовання в штабових судах” передбачив закріплення норм, що характеризують сутність демократичної правової держави, і які є надбанням правової культури світу. Вони були запозичені розробниками закону “Про поступовання в штабових судах” із російського законодавства, зокрема із Статуту Кримінального Судочинства, і пізніше знайшли свій розвиток як у кримінально-процесуальному законодавстві УСРР, так і у сучасному законодавстві України з питань судочинства.

Автор зазначає, що більшість нормативно-правових актів, які регулюють кримінальний процес, протягом 1917-1920 рр. було прийнято саме владою Директорії. Однак, в зв'язку з складною політичною та військовою обстановкою у державі, деякі з них не встигли набути чинної законом сили.

У висновках дисертації сформульовано основні наукові та практичні результати проведеного дослідження становлення та розвитку кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії. Основні висновки є наступними:

1. Визначена у вступі актуальність теми повністю підтвердилась в ході дослідження. Серед законодавчих актів Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії значну частину нормативно-правових актів становило законодавство про судочинство. Однак, з приходом до влади Центральної Ради деякий час основу законодавства про судочинство складали закони і підзаконні акти колишньої Російської імперії та Тимчасового уряду, якщо вони не суперечили новому законодавству.

2. З приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського, його адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього кримінально-процесуального законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування насамперед тих актів, що політичним засадам Української держави. Директорія обрала той же шлях, що й гетьман Скоропадський – частково скасовувати одні і відновлювати чинність інших законів в залежності від їх політичних інтересів. Було скасовано багато нормативно-правових актів уряду П.Скоропадського й відновлено деякі закони і постанови Центральної Ради. В Директорії була відсутня належна законотворча процедура й чітка система нормативно-правових актів. Подібно до Центральної Ради Директорія не визначила критеріїв, яким мали відповідати закони та постанови.

3. Приходимо до висновку, що в період української незалежності 1917-1920 рр. почали закладатись основи нового кримінально-процесуального права, відмінні від права дореволюційної Росії та інших держав. Першим нормативно-правовим актом з питань судочинства, який містив положення, відмінні від дореволюційного російського законодавства, стала прийнята Центральною Радою 5 березня 1918р. “Інструкція військовому революційному суду”. Згідно з “Інструкцією” суд не був постійно діючою установою, а формувався відразу після надходження інформації про вчинення злочину. Попереднє слідство не проводилось. У судовому засіданні не брали участь присяжні засідателі, а вирок суду не підлягав касаційному та апеляційному оскарженню.

4. Затверджений 21 червня 1918р. гетьманом Павлом Скоропадським закон “Про організацію військово-судових установ та їх компетенцію” встановлював, що всі військові суди поділялися на штабові та вищі. На підставі цього закону військові суди були з юрисдикцією як загального, так і спеціального характеру в сфері правовідносин, пов'язаних з деліктами, оскільки відповідно до їх компетенції їм були підвідомчі справи як щодо військових, так і щодо цивільних осіб. Виходячи з аналізу законодавства Української держави, військові особи вже на той час вважалися спеціальним суб'єктом правовідносин, а поширення поняття такого суб'єкта на цивільних (урядовців, мешканців завойованих територій, священиків) та на військових інших держав говорить про те, що ці суди здійснювали правосуддя за принципом спеціалізації, визначеної законодавчим органом через інститут підвідомчості справ військовим судам.

5. 26 січня 1919 року урядом Директорії був прийнятий закон "Про надзвичайні військові суди". Війна, складна політична ситуація в державі та спалах злочинності стали причиною суворості покарань у цьому законі. За переважну більшість злочинів передбачалось покарання у вигляді смертної кари. До недоліків цього закону слід віднести також порушення принципу рівності всіх учасників судового розгляду перед законом, адже за ті ж самі злочини, за які не було передбачено смертної кари, старшини підлягали покаранню в два рази суворішому, ніж рядові. Крім цього, всі члени суду, а також прокурор і захисник призначались особою, за наказом якої сформовано надзвичайний військовий суд. Наявність юридичної освіти не була обов'язковою умовою для призначення членів суду: від них вимагалось тільки вміти писати. Відсутність попереднього слідства, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження вироку суду є ще одним мінусом закону. Негативним моментом закону є поєднанням в одному законодавчому акті норм матеріального та процесуального права. Однак, законом “Про надзвичайні суди” були закріплені деякі демократичні принципи кримінального процесу, які передбачені сучасним українським кримінально-процесуальним законодавством. Це, зокрема, законність, забезпечення підозрюваному, обвинуваченому та підсудному право на захист, участь народу у здійсненні правосуддя.

6. Вважаємо, що законом Директорії від 4 серпня 1920 р. “Про поступування в штабових судах” закріплено ряд норм, відмінних від дореволюційного російського законодавства. Зокрема, закон не передбачав апеляційний порядок розгляду справ та в судовому розгляді не брали участь присяжні засідателі. Спрощена в цьому плані процедура судочинства порівняно з російською, розроблена правниками Директорії, стала застосовуватись пізніше радянським правосуддям і була імплементована в сучасний Кримінально-процесуальний кодекс України. Важливою новацією закону “Про поступовання в штабових судах” є виділення порушення кримінальної справи в окрему стадію судочинства, яка згодом стала першою стадією кримінального процесу в радянському та сучасному українському судочинстві. Закон “Про поступовання в штабових судах” передбачив закріплення норм, що характеризують сутність демократичної правової держави, і які є надбанням правової культури світу. Вони були запозичені розробниками закону “Про поступовання в штабових судах” із російського законодавства, зокрема із Статуту Кримінального Судочинства, і пізніше знайшли своє відображення як у кримінально-процесуальному законодавстві УСРР, так і у сучасному законодавстві України з питань судочинства. Закон “Про поступовання в штабових судах” став своєрідним містком між дореволюційним російським та радянським кримінально-процесуальним законодавством. Ним передбачено забезпечення принципів, як законність, з'ясування істини у справі, змагальність судового процесу, недоторканність особи та її житла, забезпечення особі права на захист, презумпція невинуватості, рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом, здійснення правосуддя виключно судами, вільна оцінка та безпосередність дослідження доказів, незалежність суддів, їх підкорення лише закону, гласність та усність судового процесу, забезпечення касаційного оскарження судових рішень, обов'язковість рішень суду. Всі зазначені вище демократичні норми та принципи кримінального процесу знайшли свій розвиток у чинному Кримінально-процесуальному кодексі України.

7. Приходимо до висновку, що закон Директорії від 26 жовтня 1920 року законі “Про прискорене поступовання у вищих військових судах” передбачив спрощений порядок розгляду справ у вищих військових судах у випадку вчинення ряду тяжких злочинів. Спрощенність порядку розгляду справ полягала в тому, що справи повинні були розглядатись без провадження дізнання і попереднього слідства і без складання обвинувального висновку, коли “винного спіймано на гарячому вчинкові або хоч і пізніше затримано, але мається свідків злочину”. Оскарження вироку в апеляційному порядку законом не передбачалось.

8. Окремі нормативно-правові акти, що були прийняті Центральною Радою, урядом Скоропадського та Директорії, не діяли у зв'язку з зміною влади та складною політичною і військовою ситуацією в Україні на той час.

9. Пропонуємо для об'єктивності та справедливості судового вироку у відповідності до ст. 125 та ст. 129 п.8 Конституції України запровадити у складі вищих спеціалізованих