ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

ЗВАРИЧ Василь Захарович

УДК 8. 04. 015

СТИЛЕТВОРЧІ ФУНКЦІЇ ТРАДИЦІЙНИХ ОБРАЗІВ

У ПОЕЗІЇ НЕОКЛАСИКІВ

10.01.06 – теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Тернопіль - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі світової літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент Борецький Мирон Іванович, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, кафедра світової літератури.

Офіційні опоненти:

-

-

Провідна установа:

Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, Міністерство освіти і науки України, м. Кіровоград.

Захист відбудеться "18" жовтня 2002 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 58.053.02 по захисту кандидатських дисертацій у Тернопільському державному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка (46027 м. Тернопіль, вул.. М.Кривоноса, 2, тел.33-47-25).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (46027 м. Тернопіль, вул. М.Кривоноса, 2).

Автореферат розісланий "____"_________2002 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В.ПАПУША

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Процес освоєння духовних надбань людства національною культурою є одним із важливих чинників її збагачення, самоутвердження, самопізнання. Українська культура, література зокрема, впродовж своєї історії повсякчас ідентифікувала власну самобутність, колорит у мозаїці світової культури. Цьому сприяв і постійний інтерес українських митців до духовної спадщини людської цивілізації, її джерел: від біблійних вартостей і античності до духовного досвіду Нової Європи , від Григорія Сковороди до сучасних митців. Остання чверть Х1Х – перша третина ХХ ст. – період національного відродження, в якому культурне піднесення, як відзначає Г.Вервес, “є квінтесенцією, певним підсумком духовних змагань тривалого часу в історичному бутті нації, і тому в них найоб’ємніше виявляються особливості входження культури у регіональний та світовий контекст зі своїм прологом, змістом і епілогом, зі своїми культуротворчими можливостями та здобутками, характером плекання традицій і світового художнього синтезу, пошуками нових доріг духовного самоутвердження нації”11 Вервес Г.Д. В єдиному русі (від Київської Русі до Шевченка) // Слово і Час. – 2000. – № 4. – С.7-11.. Знаковою у цьому контексті виступає творчість поетів-неокласиків М.Зерова, М.Драй-Хмари, Юрія Клена, М.Рильського, П.Филиповича. Їхня поезія, літературознавчі студії, переклади засвідчили невід’ємну єдність українського Слова з Мовою світової культури.

Естетично-філософська доктрина неокласицизму засадничо формувалася на традиціях світової культури: поетиці античності, Біблії, класицизму, європейської поезії кінця ХІХ – поч. ХХ ст., що й обумовлює насиченість його поезії класичними образами, мотивами і сюжетами. Загальних проблем неокласицизму як поетичної школи торкалися В.Брюховецький, В.Державин, М. Ільницький, І.Качуровський, Ю.Ковалів, Г.Кочур, М.Ласло-Куцюк, М. Неврлий, Л.Темченко, Юрій Шерех, однак самобутність неокласичної рецепції традиційних структур в їх працях висвітлюється лише принагідно. Своєрідність осмислення неокласиками образів, сюжетів, мотивів світової літератури розглядалася в окремих студіях, присвячених творчій спадщині того чи іншого поета – М.Зерова (М. Борецький, В. Брюховецький О. Гальчук), М.Рильського (Г.Вервес, Ю.Кузьма, Л.Новиченко), М.Драй-Хмари (І.Дзюба, В.Іванисенко, І.Мунтян, О. Томчук), П.Филиповича (Н.Костенко, Г.Райбедюк), Юрія Клена (О.Астаф’єв, М.Богач, М. Бондаренко, Л.Борецький, Ю.Ковалів).

Дослідження системного, узагальнюючого характеру, в яких би розглядалась функціональна специфіка традиційних образів (далі: ТО) на рівні стилю неокласичної течії, в літературознавстві майже відсутні. Винятком тут є лише праця Л.Темченко “Український неокласицизм 20-рр. ХХ ст.: ґенезис, естетика, поетика”, в якій частково проаналізовано своєрідність рецепції неокласиками античних і біблійних образів. Проте поза увагою дослідниці залишилися ТО літературного походження, образи національної історії та культури, які в єдності з іншими класичними образами творять єдиний культурологічний всесвіт неокласиків, визначають ідейно-естетичну змістовність їхньої поезії.

Отже, актуальність дослідження зумовлена необхідністю системного, узагальнюючого наукового осмислення своєрідності трансформації ТО різного походження в художній спадщині неокласиків, з’ясування їх функціональної специфіки в контексті модерністичного досвіду, ролі в процесах кристалізації, цементування власне неокласичного стилю митців “п’ятірного ґрона”. Важливим є й аналіз традиційних образів-концептів, які визначають ієрархію образної парадигми неокласиків і систему цінностей.

Мета дослідження полягає у висвітленні ролі ТО, їхньої стилетворчої функції на різних рівнях тексту в поезії неокласиків, визначенні типового і самобутнього в трактуванні митцями класичних образів у контексті модерністичних тенденцій, систематизації ТО різних ґенетичних груп, що сприятиме конкретизації висновків щодо їхньої ролі у формуванні власної поетичної картини світу.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання наступних конкретних завдань:–

висвітлення ролі традиції у формуванні філософсько-естетичної доктрини неокласиків;–

дослідження взаємозв’язку естетичного ідеалу і традиції у творчій практиці неокласиків; – аналіз функціональної специфіки ТО у поезії неокласиків;–

проведення класифікації ТО, які побутують у поетичному світі М.Зерова, М.Рильського, М.Драй-Хмари, П.Филиповича, Юрія Клена;–

з’ясування самобутності неокласичного трактування традиційної образності в діахронному і синхронному аспектах;–

визначення ролі й місця парадигми ТО різного походження в образній системі неокласиків.

Об’єктом дисертаційної роботи є поетична творчість М.Зерова, М.Драй-Хмари, Юрія Клена, М.Рильського (неокласичного періоду 1921 – 1929 рр.) і П.Филиповича, їх науково-літературознавчі праці, епістолярій, літературно-критичні матеріали періодики різних років.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше зроблено спробу проаналізувати специфіку ролі ТО на рівні стилю літературної течії, своєрідність їх трансформації митцями в межовій ситуації для української літератури, проведено, використовуючи статистичний метод, кількісно-якісний аналіз ТО, розроблено їх класифікацію.

Методологічну основу дисертації становлять студії з поетики стилю (О.Соколова, М.Гаспарова, В.Державина, М.Кодака, Д.Наливайка, О.Чичеріна, Д.Чижевського), наукові праці з питань теорії ТО (В.Антофійчука, А.Волкова, , П.Беркова, І.Бернштейна, О.Білецького, В.Жирмунського, А.Нямцу та ін.) і дослідження з проблем літературного процесу 20-30 рр., зокрема поетики неокласицизму (В.Брюховецького, В.Державина, М.Зубрицької, Ю.Коваліва,

Г.Клочека, Г.Кочура, Н.Костенко, М.Ласло-Куцюк, Л.Темченко, Ю. Шереха та ін.).

У дисертації застосовано типологічний, порівняльно-історичний, статистико-частотний методи дослідження, що забезпечує наукову коректність висновків про самобутність і специфіку творчої практики неокласиків.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в руслі наукових досліджень та навчальних програм кафедри світової літератури і кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького педагогічного університету ім. І.Франка.

Науково-практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали та результати можуть бути використані в лекційних курсах з теорії літератури, історії української літератури; при підготовці і проведенні спецсемінарів з поетики стилю, проблем традиції і новаторства в українській літературі; при розробці тематики курсових і дипломних досліджень; певний матеріал дисертації обумовлює перспективу постановки проблемних питань літературознавчого характеру.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати дисертаційної праці було викладено у виступах та повідомленнях на науковому семінарі з проблем сучасної семіотики “Знак. Символ. Образ” (Черкаси, 1998); Міжнародній науково-практичній конференції “Біблія і світова література” (Чернівці,1999); Міжнародній науковій конференції “Взаимодействие литератур в мировом литературном процессе. Проблемы теоретической и исторической поэтики” (Гродно, Білорусь, 2000); 1-х франкознавчих читаннях “Іван Франко і питання модернізації української літератури на межі Х1Х-ХХ ст.” (Дрогобич, 2000). За темою дослідження опубліковано вісім статей. Окремі розділи дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри світової літератури і кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького педагогічного університету ім. І.Франка. Повний текст обговорено та схвалено на засіданні кафедри світової літератури за участю членів кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького педагогічного університету ім. І. Франка.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, кожен із яких ділиться на підрозділи, висновків, списку використаної літератури, таблиць, додатку. Обсяг дисертації – 177 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується тема дослідження, визначаються її актуальність, мета й завдання, ступінь вивчення проблеми, аргументуються теоретичне та практичне значення роботи, її наукова новизна.

У першому розділі “Традиція як стилетворчий фактор” розглянуто ключові поняття “стиль” і “традиція”, проаналізовано роль традиції у формуванні художнього мислення неокласиків.

У визначенні поняття стилю дисертант опирається на дефініцію П.Сакуліна, яка позбавлена термінологічної розлогості та метафоричності і сповна розкриває сутність явища, літературний стиль, за П.Сакуліним, “є ідеологічно і телеологічно обумовлена єдність всіх елементів поетичної форми в її відмінності від інших, аналогічних їй форм”; при цьому дослідник зауважує, що “очевидним є те, що з терміном “форма” повсякчас мислиться і співвідносне поняття “поетичний зміст”11 Сакулин П.Н. Филология и культурология. – М.: Высшая школа, 1990. - С.142..

Формування поетичного стилю митця відбувається у силовому полі національної традиції і традиції світової культури. Їхній дієвий вплив залежить від суб’єктивних (коло читання, оточення митця, його національна свідомість) і об’єктивних (колоніальність національної літератури, проживання митця за межами країни тощо) причин і може виявлятися на різних рівнях тексту (діалогічному, асоціативному, референційному, символістському, характерологічному, інформативному та ін).

Поняття традиції в сучасному літературознавстві має широкий спектр тлумачень: від визнання особливої ролі традиції (“великого історичного часу”, “культурної пам’яті” “спадковості/наступності”) у творчості до категоричного її заперечення (“антитрадиціоналізм” Ф.Ніцше). Традицію як категорію культури розглядають, передовсім, як духовний досвід цивілізації, який відтворений у канонізованих обрядових формах, образах, менталітеті, етикеті. Термін “традиція” розуміють також як активне творче наслідування духовних надбань людства, що передбачає їх збагачення і модернізацію.

. Важливою складовою традиції є образи, мотиви, сюжети, які виступають своєрідними кодами духовного досвіду людства. Їхнє життя в літературі обумовлене різноманітними факторами: авторською установкою, актуальністю, універсальністю змісту образу, способами осмислення та ін.

ТО відіграють важливу роль у конкретизації образу автора, характеру його художнього мислення. Звертаючись до того чи іншого образу, автор демонструє власне “розуміння” його, ал розкриває своє “відчуття” культури. Це “відчуття-осмислення” зумовлює у певному сенсі пафос твору, його тональність, енергетику. Водночас ТО виступає й своєрідними посередником між автором і ліричним героєм, зближуючи або віддаляючи їхні позиції.

Висока інформативність ТО сприяє символізації тканини твору, розширює його асоціативне поле. Виступаючи у різних художніх формах (метафора, порівняння, алегорія), ТО

є конструктивним елементом у творенні поетичних афоризмів, які кристалізують думку автора,

художню форму твору, надають їй лаконічності й прозорості.

ТО в художньому творі можуть виступати як своєрідні маркери психологічного стану ліричного героя, конкретизуючи його характер, тип. Ця функція ТО сприяє ясності й чіткості конфігурації головного образу, створює відповідну атмосферу, ситуацію, в якій реалізується його “я”. Вживання-згадка у творі імені традиційного персонажу значно розширює його смисловий потенціал, сприяє утворенню бінарних опозицій між домінантами й іншими текстовими структурами. Топоніми традиційного походження, які використовуються автором в структурі твору, увиразнюють його уявлення про художній простір, беруть активну участь у формуванні й конкретизації моделі авторської картини світу.

Трансформація ТО допомагає письменнику конденсувати форму твору, розкрити ідею і зміст мінімальними художніми засобами, зокрема – використовуючи ТО як важливий структуротворчий елемент авторських афоризмів, порівнянь.

Звернення “до джерел” світової культури – один із істотних чинників формування їх поетичного стилю неокласиків. Вони були переконані, що осмислення духовної спадщини людства допомагає розпізнати “своє” в контексті “чужого”, і це “своє”, “національне” мислилося неокласиками як органічна складова світової культури, самодостатня і повнокровна.

Оскільки багато взірцевих для неокласиків явищ були іншомовними, на стилетворчу сферу їхньої практики покладалося особливо велике навантаження. Тим більша заслуга неокласиків у цій справі: прагнучи прецизійності (точності) вислову, вони водночас культивували ту ж таки прецизійність і в українській літературній мові, стилі поетичного мовлення, поповненні активного словника.

Український неокласицизм у діахронному зрізі вважається наступником передусім традицій європейського класицизму ХVII та ХVIII ст., який орієнтувався на античність, що, на думку класицистів, створила вічний ідеал прекрасного, який не треба вигадувати, достатньо його наслідувати. Орієнтація на античність, її естетику, яка впродовж століть виступає своєрідним кодом для розуміння справжніх ідеалів мистецтва, є тим підґрунтям що насамперед об’єднує неокласиків в єдину літературну течію.

Неокласицизм М.Зерова і його соратників саме тому новий, що не обмежився лише античними образами і мотивами, як свого часу – класицизм європейський. Це унікальне явище модернізму: в ньому класикою стали (поряд з античними) вічні біблійні і особливо новозавітні образи, мотиви і персонажі класичного фольклору (Рама, Гільгамеш, Шехерезада і т. ін.), модерністичні символи, образи світової культури в цілому і літератури зокрема, а також знакові образи української класики – фольклорні, історичні, літературні.

Біблійна традиція в рецепції неокласиків осмислюється в руслі естетизації й актуалізації її образів, сюжетів у контексті сучасності. Одвічні проблеми “добро - зло”, “гріх - каяття” осмислюються неокласиками через поетичне розкодування біблійних образів, сюжетів, мотивів. Прикметним у цьому контексті виступає образ Саломеї, який у трансформації неокласиків набуває нового символічного значення.

Особливо великий вплив на стильове мислення неокласиків справила творчість основоположників європейського модернізму де Ліля, Ередіа, Бодлера, Верхарна, Верлена та ін. Творчий досвід французьких поетів-парнасців слугував неокласикам доброю школою поетичної техніки, взірцем досконалої і витонченої віршової форми, “конструювання” поетичного образу в модерністському ключі.

Довершеність, філігранність класичних форм вірша засвідчують віртуозну техніку неокласиків у створенні неповторних поетичних картин із глибоким філософським змістом у вузьких рамках класичного жанру. В цьому ключі вони продовжують традиції Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, В.Самійленка. Відданість неокласиків класичним віршовим формам була зумовлена не тільки естетичними засадами їхньої творчості, але й раціоналізмом світосприйняття. Красу, гармонію світу поети прагнули відтворити у письмі через кристалізовані досвідом художні форми, зокрема сонет, які не тільки зберігають пам’ять культур і демонструють потужний потенціал самооновлення.

Філософський зміст сонетів М.Зерова концентрується навколо ідеї “золотої середини” (Горацій), проявляється у прагненні поета знайти співмірності та суголосності мікро- й макросвіту, проминального і нетлінного. Звідси тяжіння до інтелектуалізації почуттів, осягнення вічності буття через розкодування досвіду історичного минулого, тонке відчуття єдності часу і простору.

Сонетний доробок П.Филиповича кількісно значно менший, ніж у М.Зерова. Однак у сонетах поета виразно відчувається потяг до раціоналістичного світосприйняття. Вірші П.Филиповича, як стверджував М.Зеров, “від голови, а не від безпосереднього внутрішнього серця”. Кордоцентричну стихію поет “гармонізує” інтелектуалізацією почуттів, переживань ліричного героя.

У жанровій палітрі поезії Юрія Клена сонет також посідає чільне місце. Перші сонети поета були написані російською мовою і склали окремий цикл (“Король”, “Прометей”, “Антоний”, “Отелло” та ін.). Уже в них відчутна милозвучність вірша, витончена рима, прагнення поета розкрити власне “я” в суворих рамках жанрової форми.

Кожен з неокласиків суттєво збагатив і український, і світовий сонетарій. У стильовому аспекті класичні форми вірша, сонет зокрема, в поезії неокласиків увиразнюють думку автора, її дисциплінованість, допомагають досягти максимального виражального ефекту в конденсованій віршовій формі, підкреслюють гармонійність світосприйняття митця.

Образи, персонажі національної історії та культури, трансформуючись у поезії неокласиків, творять цілісний націогенний пласт образної системи, поетичну історіософію. Показовими у цьому аспекті є цикл “Київ”, поезії “Чернігів”, “Святослав на порогах”, “Ріг Вернигори”, “Херсон”, “Сон Святослава”, “Князь Ігор” М.Зерова. Тема України є наскрізною в його оді “Трьом мандрівникам”.

Історія України, її культура стають предметом художнього осмислення у поезіях М.Драй-Хмари “Київ”, “На Хортиці”, “Чернігів”, “Любці Колессі”, “Прощання з Поділлям”, “Кам’янець”, “Поділ”, “На могилі Руданського”, “В Галичині”, “Над озером рідкий туман”. Оспівуючи в поезіях історичні місця, пов’язані з національно-визвольними змаганнями українського народу, поет повсякчас протиставляє минуле сучасності, в якій “лиш могили, древні дідугани, нагадують колишні буйні дні”11 М. Драй-Хмара. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – С.119.

Трансформація неокласиками національних традицій відбуваєтьсяв руслі їх “модернізації”, звільнення від усталено-народницьких інтерпретацій, історіософського осмислення й узагальнення життя, майбутнього нації. Національна ідея у розумінні неокласиків полягала в гартуванні духовного і культурного первня в свідомості колоніальної нації, в утвердженні рівноправності її культури у світовому просторі

У другому розділі “Неокласицизм як поетичний стиль, його особливості” розглянуто характерні риси неокласичного стилю, його основні константи, своєрідність поетики неокласиків у контексті українського модернізму.

Особливості художнього світосприйняття поетів-неокласиків виявляються на різних формально-змістових рівнях. Так, для поезії М.Зерова характерна ясність, завершеність думки, її філософська наповненість і глибина, інтелектуалізація почуттів, філігранність художньої форми, тяжіння до циклізації. Художня практика М.Драй-Хмари позначена виразно відчутним ліризмом. Характерною особливістю поетики П.Филиповича є лаконізм мови, філософський пошук універсальних цінностей буття, оптимістичний пафос. Юрій Клен у творчості поєднав традиції неокласицизму, неоромантизму і символізму. Його вирізняє особлива увага до проблем національної історії, культури, філософське осмислення трагізму сучасної епохи. Пісенність, милозвучність, багата образність поезій, глибоко закорінених у національну традицію, просітлено-оптимістична настроєвість – це лише дещиця тих ознак, які характеризують багатство поетичного світу М.Рильського.

Попри таку неповторність творчого досвіду кожного з неокласиків, у них було багато спільного, того, що їх об’єднувало. Важливою умовою такої спільності своєрідностей була їх орієнтація на вершинні здобутки світової культури. Крім того, вони пізнавали і художньо відображали одну й ту ж реальність, були близькі один одному в поглядах і переконаннях.

Без сумніву, естетичний код неокласиків прихований (з огляду на умови, в яких творили

поети) в їх віршах, але він є простежуваним, ясним. І тому, незважаючи на всю “жартівливість”, “езопівську” мову “Неокласичного маршу”, самоіронію його авторів, у ньому чітко ідентифікувалися (в унікальній формі, можливо, й у світовій практиці) естетичні засади програми неокласиків.

Дисертант уважає, що ставлення митців до дійсності, неприйняття ними псевдомистецьких директив влади є важливим чинником, який сприяв об’єднанню їх у єдину літературну спільноту. Однак цей фактор не є визначальним для творення єдиної філософсько-естетичної платформи неокласиків. Така спільність полягає насамперед в спорідненності естетичних принципів, поглядів митців на світ і людину і т. ін., що конкретизується у творах образами, мотивами, арсеналом художніх засобів.

Поняття традиції й естетичного ідеалу є нерозривними для розуміння специфіки стилю, його філософської основи, з’ясування стильових домінант. Маніфестом поглядів неокласиків став “Неокласичний марш”, але це не єдиний “документ”, в якому завуальовано віддзеркалено основи естетично-філософської доктрини поетів. Окремі постулати естетичної декларації неокласиків проступають і в їх поезіях. Чи не найповніше це спостерігаємо в творчості М.Зерова, зокрема в циклі віршів “Ars poetica” (вірші “Класики”, “Данте”, ”Самоозначення”, “Pro domo”...).

Окремих висновків про естетичну природу неокласичної поезії, її суголосність секретам “минулих днів” дозволяють дійти “Сонетоїди” М.Зерова. Поет висловлює думки, почування, погляди завуальовано, іноді навіть з іронією, але за цим криються серйозні самооцінки й чіткі мистецькі постулати. Яскраву алюзію на заідеологізовану пролетарську поезію створює М.Зеров у вірші “Арістарх”, згадуючи про “торжище ідей” в александрійській поезії, він засуджує сучасних поетів як “кволих старгунів”, що “розводять мляві жaлі”, схоластів, які наспівують про сучасність, “футуристичних тривій”, тобто малоосвічених поетів, що беруть у свій човен “культів і фактур неважений баласт”.

Світ культури, її текст настільки розлитий у поезіях М.Рильського, передовсім раннього (неокласичного – 1922-1929 рр.) періоду, що створює унікальний культурологічний простір, який конкретизується на різних рівнях поетичного тексту: від образу ліричного героя до урочисто-величальної інтонації. Так, у поемі-ідилії “На узліссі” уславлюється ідеал митця-самітника, якого “премудрий фарисей.... зове : людина без ідей!”. Він милується красою природи, чий “тишини незайманий кришталь // У серце ллє великий, вічний спокій” 11 Рильський М.Т . Зібрання творів у 20-томах. Т.1.– К.: Наукова думка, 1983. – С.67..

Зв’язок з традиціями світової літератури у П.Филиповича не так “впадає у вічі”, як у М.Рильського або М.Зерова, та все ж він дуже відчутний, особливо у збірці “Простір” (1925): “Спартак”, “З античних барельєфів”, “Володимир Мономах”, “Київ” та ін.

Поетична збірка Юрія Клена “Каравели” є прикладом духовного єднання традицій світової й української культури. Звертання до них, їх осмислення в творчості Юрія Клена є більш частотним, ніж в інших неокласиків, бо поет в умовах еміграції міг вільно творити, беззастережно писати про наболіле.

Право на власне світобачення, на розуміння поезії, краси, естетичних ідеалів гармонії та витонченості художньої форми неокласики відстоюють і в своїх полемічних виступах і статтях, в літературознавчих дослідженнях і рецензіях, розкриваючи в них сутнісні ознаки неокласицизму як літературної течії. Прикладом може слугувати стаття М.Зерова “Літературний шлях Максима Рильського” (1926).

Послідовність, з якою неокласики обстоювали орієнтацію на європейську культуру, виразно проявилася і в літературній дискусії 1922-1925 рр. Вони беззастережно підтримали ідею М.Хвильового про європеїзацію національної літератури, її вихід з-під впливу російської традиції до повної мистецької автономії. Особливо активну участь у дискусії брав М.Зеров.

Отже, традиція стала матрицею художнього мислення неокласиків, тим підґрунтям, на якому сформувався їх естетичний ідеал, тим важливим чинником художньо-естетичної єдності, що дозволяє говорити про неокласицизм як самобутню і самодостатню стильову течію.

Магістральною основою світобачення неокласиків, крім культурної традиції, є гуманізм. Проблеми людського буття в раціоналістичному світосприйнятті неокласиків набувають універсального змісту. Людина усвідомлюється ними як найвища цінність, чий духовний потенціал визначається засвоєнням досвіду світової культури, активною участю в суспільному житті, вірою в своє “я”. Світ людини осягається ними в площині вічних філософських пошуків Добра, Краси, Істини.

Людина як мікрокосмос у рецепції П.Филиповича пізнається через найсокровенніше почуття – любов. Її сила повертає ліричному героєві Филиповича віру в майбутнє, відчуття радості життя, усвідомлення ліричним героєм: “Я скрізь з тобою. І любов, і пристрасть / Міцніють в серці, з’єднані навік, / А ти поглянеш – і побачу квіти, / Поблідлі в росах, і німу долину, / Де промайнула молодість моя “11 Филипович П.П. Поезії. – К.: Рад письменник, 1989 – С. 97..

Внутрішній світ ліричного героя поезії М.Драй-Хмари гармонізується, органічно вливається в макросвіт життя: ” І знов, як перший чоловік, / Усім тваринам дав я ймення: / Я зорі сестрами нарік, / А місяць – побратим у мене”. 22Драй-Хмара М. Вибране. – К.: Дніпро,1989. – С. 57.

Людина і світ, людина й історія – ці філософсько-етичні категорії розкриваються в поезії М.Зерова передусім через історичні й літературні ремінісценції, які відкривають для читача таємниці людського буття в глобальних часових вимірах.

Ліричний герой Юрія Клена – це Лицар Чину і Волі, який кожної миті долає власну зневіру, гамує “свій плач”, щоб “серед хаосу і реву”, він міг стати “з ясним і спокійним чолом”, подібно до святого Георгія, що “у блискавці й громі Колись страшну потвору переміг”.11 Клен Юрій. Вибране. – Дніпро, 1991. – С.80.Енергію, надхнення до творення ліричний герой неокласика черпає у природи. Людина дії, він не хоче бути “навіки вартовим в Великім царстві самоти, і прагне моря, як вікінг”. Цим неспокоєм, гартуванням духу для майбутніх звершень, “сталюванням” волі ліричний герой Юрія Клена вирізняється на тлі меланхолійних героїв поезії інших неокласиків.

На синхронному зрізі неокласичний стиль формувався в силовому полі європейського та українського модернізму. Імпульси цього поля є відчутними в поетичній практиці кожного неокласика. Поети “п’ятірного ґрона” переплавили в горнилі своєї творчості здобутки не одного з модерністських стилів, напрямів, течій, але не злилися з “чистими” модерністами і зберегли свою неокласичну самобутність. Їхня поетична філософія не визнавала затемненості й багатозначності змісту, містичної таємничості образів-символів, екзальтованого відчаю, “всесвітнього суму”, песимізму, якими сповнювалися твори модерністів. Якщо й були в поезії неокласиків мотиви розчарування, відчаю, то викликані вони були реаліями сучасності, несприйняттям новітніх ідеалів, тугою за “втраченим раєм”, в якому було “можна думати і Бога споглядать” (М.Зеров).

У третьому розділі “Роль традиційних образів у формуванні неокласичного стилю” дисертант, спираючись на класифікацію ТО А.Волкова22 Волков А. Традиційні сюжети та образи ( Нарис теорії ТСО) // Волков А., Рихло П., Бойченко О. Наскрізні сюжети і образи в літературах Європи. – Чернівці, Київ. – 1998. – С.3 -14. і дещо змодифікувавши її, досліджує функціональну активність ТО в образній системі неокласиків за частотністю їх вживання, використовуючи метод підрахунку, з’ясовує своєрідність тезаурусу неокласиків. Аналіз статистичних показників уможливив наступні висновки:

1. Найбільш численну групу ТО в поезії неокласиків складають новоєвропейські образи – 305 від загальної кількості, що виразно свідчить про орієнтацію неокласиків не тільки на античну літературу, а й на традицію новоєвропейських літератур. Найчастіше серед неокласиків до образного матеріалу новоєвропейського походження звертався М.Рильський – 151, що підкреслює багатство культорологічного світу митця, для якого традиція – це не тільки далека минувшина, а й те, що викристалізувалося в духовному досвіді цивілізації за останні століття.

2. Другу частотну групу ТО утворюють образи античності – 271, що свідчить про спорідненність поетики неокласицизму з творчістю класицистів, які повсякчас зверталися до образно-сюжетного матеріалу античної літератури. Безсумнівним лідером у звертанні до образів античного походження, їх трансформації був М.Зеров (118), закоханий в античне мистецтво як джерело високих ідеалів і естетичних взірців.

3. Європоцентризм образної системи неокласиків підкреслює і незначна кількість в їхньому художньому світі образів східної культури – 40.Найменше їх у поезії П.Филиповича – 1.

4. Велика кількість образів національного походження (267) дає право стверджувати, що поети-неокласики прагнули осучаснити національну традицію, вивести її з глухого кута просвітянщини, ввести у світовий контекст. Ці показники водночас заперечують висловлювання критиків про відірваність неокласиків від проблем сучасності і від культури рідного народу, його майбутнього.

Творче використання неокласиками класичних образів, частотність їх в тезаурусі стає особливо виразною на тлі рецепції традиційних структур поетами інших модерністських стильових формацій. З цією метою дисертантом проведено кількісний аналіз ТО у поезії В.Еллана-Блакитного і Д.Загула. Незначна кількість ТО у пропорційному відношенні яскраво увиразнює контраст між ними і неокласиками в зверненні до традиції, відмінність у розумінні її ролі в творчому процесі. Домінування в поезії В.Еллана-Блакитного і Д.Загула образів новоєвропейського походження, на нашу думку, підкреслює “соціальну” заанґажованість митців, зумовлену мрією про побудову комуністичного “раю” не тільки в Україні, а й у цілому світі.

Проведені дисертантом структуризація й аналіз частотності ТО в поезії неокласиків вказують на домінування в їхньому культорологічному словнику структур міфологічного походження, що підтверджує факт розвитку їхньої творчості в естетичному полі модернізму, важливою ознакою дискурсу якого є сталий інтерес митців модерністичного гарту до міфології (неоміфологізм).

Серед міфологічних образів, які найактивніше використовуються поетами-неокласиками, виділяються Орфей, Муза, Аполлон (Феб), Навсікая. Інтерпретація цих образів митцями безпосередньо або опосередковано пов’язана з їх філософсько-естетичною доктриною. У розкодуванні образів античності Юрій Клен був схильний до їх осучаснення, національно-історичної конкретизації. Ліричний герой його поеми “Попіл імперії” звертається до Музи, щоб вона не потурала дурням-співцям нової доби, “що кров’ю ізійшла”, а була прихильною до тих митців, які “пошматованості навісній” протиставляють “різьблену єдність”.

Образ античного поета-філолога Арістарха (“Арістарх”) стає для М.Зерова втіленням ідеалу справжнього митця, який, усупереч новим деструктивним віянням в літературі, залишається вірним традиціям і Музі. Для поета-неокласика образ Арістарха стає своєрідним імпульсом для розкриття псевдомистецького змісту новомодної поезії, зокрема футуристичної, яка була далекою від проблем людського життя.

Окрему групу античних образів у поезії неокласиків складають астральні образи. В М.Зерова вони об’єднані в ліричний цикл “Зодіак”; виносячи назви в заголовок, автор заздалегідь передбачає сприйняття образів у широкому контексті. Астральні образи в рецепції

М.Зерова надають макрокосмосу його поезій рис романтичної монументальності, космізму.

У поетичній рецепції М.Драй-Хмари образи Антея і Геї (поема “Поворот”), зберігаючи свій празміст, виступають у формі порівняння. Вони об’єктивізують почуття, переживання ліричного героя, його мрію про волю рідної землі. Водночас Україна-Гея постає невід’ємною часткою одвічного Космосу.

Поети-неокласики розкодовують античні образи у традиційному ключі, не руйнуючи їх празмісту. Характерною особливістю трансформації античних образів у неокласичній практиці є певна їх “персоніфікація”, надання їм конкретних рис, що є суголосним естетиці класицизму.

У словнику біблійних образів неокласиків найуживанішим є образ грішниці Саломеї, яка спричинила смерть Іоанна Предтечі. Естетизований образ Саломеї у сонетах М.Зерова і П.Филиповича виступає своєрідною формою трансляції авторських почуттів, засобом передачі тривоги перед сучасністю і майбутнім, які асоціюються у М.Зерова зі світом “кривавих та жорстоких” Саломей та Іродіад, де “все в крові – шоломи і тіари”, і від якого хочеться втікати у світ зцілющої і радісної краси – у світ Навсікаї.

Біблійні образи в рецепції неокласиків проектуються на сучасні реалії, допомагають в алюзійній формі передати стан ліричного героя, автора в умовах потворної дійсності. Трансформуючись, вони своєю біблійною знаковістю розширюють асоціативне поле поезії неокласиків, відтворюють нерозривний зв’язок минулого і теперішнього, вічного і минущого, українського і світового (європейського).

Художня рецепція літературних героїв у поетичному світі М.Зерова є багатоаспектною. Джерелами концепції митця, що освоює світову літературну традицію, є й сюжетна цілісність властиво твору (як у випадках творчого діалогу з В.Теккереєм чи з Сельмою Лагерлеф); і доля літературного героя чи основний духовний мотив його життя (образи капітана Немо й Гуллівера); і філософсько-психологічний сенс першоваріанту твору (“Життя на Міссісіпі” Марка Твена); і локалізована в окремому образі духовна вартість (образ Параду).

Своєрідним виявом образу Митця у М.Рильського є міфологізовані постаті світової літератури – Шекспір, Гейне, Бодлер, Ніцше, в творчості яких ідеал Краси знайшов своє метафізичне трактування. У концепції неокласика образ Митця нерозривно пов’язаний з дійством творення, яке оповите таємничістю і вічністю.

Літературний герой завжди осмислюється неокласиками як особистість із притаманними їй якостями, внутрішніми духовними вартостями і потребами. Заслуговуючи на нове народження в поетичному світі митця, літературний персонаж стає і об’єктом творчої рефлексії автора, і учасником діалогу з ліричним героєм, і прообразом (другим “я” чи злиття з “я”) ліричного героя.

Одним з найбільш “частотних” у тезаурусі неокласиків образів-топосів національного походження, до якого звертаються поети, є Київ. Образ “замріяного, золотоглавого” міста оживає в поетичному циклі “Київ” М.Зерова, поезіях “Київ” П.Филиповича, “Софія” Юрія Клена, “Київ” М.Драй-Хмари. У поетичній рецепції митців Київ постає містом зі світовим статусом, “градом” Вічності й Краси.

“Градопоетика” неокласиків не обмежується лише образом Києва. Українські міста, чия історія нерозривно пов’язана з національно-визвольними змаганнями народу, в інтерпретації неокласиків постають своєрідними символами, які генерують пам’ять поколінь, кодами національної історії та культури. Так, у художньому світі М.Драй-Хмари історичне минуле відтворюється через поетизацію міст і місцевостей, в назвах яких величаво відлунює героїчна минувшина (“Київ”, “Поділ”, “Черкаси,” “Чернігів”, “Кам’янець”, “На Хортиці”, “Чудо”).

У поезії неокласиків відчутною є суголосність їх світовідчуття з філософією Григорія Сковороди. Це, зокрема, виражається в обранні шляху пізнання світу, життя – через мандри, рух просторами життя і мислі. У поетичній концепції митців цей мотив нерозривно пов’язаний із фавстівським пошуком Істини, Гармонії, зрештою, самої Краси. Образ славетного філософа, трансформуючись у поезії “Сковорода” Юрія Клена, увиразнює тип ліричного героя, допомагає авторові розкрити основну ідею твору – ідею призначення “мудрості”, актуальність якої нині полягає в тому, “щоб з хаосу створити світ ”.

ТО національного походження у трансформації неокласиків може бути і носієм основної ідеї твору, як, наприклад, у поемі “Ріг Вернигори”. Ідея визволення України із “всеросійської тюрми”, її воскресіння “на погибель ворогам” розкривається через образ Вернигори – легендарного персонажа народного фольклору.

У рецепції неокласиків ТО національного походження засвідчують органічність їхнього культурологічного всесвіту, прагнення митців “модернізувати” традицію національної культури. З допомогою ТО національного походження поети створюють художньо-філософську історію рідного народу, його культури. Насиченість поетичного світу неокласиків національними образами заперечує твердження про консерватизм тематики і проблематики їхньої творчості, засвідчує її багатоаспектність і актуальність.

У Висновках узагальнюються результати дослідження, які можна звести до таких положень:–

художнє осмислення неокласиками духовної спадщини людства засвідчує тяглість традиції, органічність і неперервність процесів рецепції і трансформації класичної образності в українській літературі. Виразно це підтверджується культурологічною насиченістю образної системи неокласиків, високою частотністю звертання поетів до образів світової культури;–

домінування в культурологічному всесвіті неокласиків античних образів міфологічного походження підкреслює факт розвитку їхньої творчості в естетичному полі модернізму, іманентною рисою якого виступає неоміфологізм;–

самобутньою ознакою трансформації неокласиками біблійних образів є їх українізація (образ Божої Матері, Саломея). Трагічне в змісті деяких біблійних образів (Голгота, Ісус Христос) при їх імплантації в текст посилює драматизм ситуації, конкретизує тривогу ліричного героя перед непевністю сучасного й майбутнього;–

у творчій рефлексії неокласиків літературний герой виступає учасником діалогу з ліричним героєм, прообразом ліричного героя;–

ТО національного походження в осмисленні неокласиків засвідчують органічність їхнього культурологічного простору, виступають домінантами авторської поетичної історіософії.

Основні положення дисертації викладено у публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

Додаткові публікації

1.Зварич В. Античні образи у поезії українських неокласиків // Взаимодействие литератур в мировом литературном процессе. Проблемы теоретической и исторической поэтики: Материалы Международной научной конференции (3-5 октября 2000, Гродно): В 2-х частях. Ч.1. – Гродно: ГрГУ, 2001. – С.178 – 183 ( 0,4 арк.).

2. Зварич В. Київ – образ-символ у поезії М.Зерова // Знак. Символ. Образ. Вып. 3: Тезисы докдадов и сообщений научного семинара по проблемам совр. семиотики. - Черкасы: ЧГУ, 1998. – С.18.

3. Зварич В. Поетичне осмислення образу “втраченого раю” у М.Зерова // Вісник Черкаського ун – ту. Серія: Філологічні науки. Вип. 11.- Черкаси: ЧДУ, 1999. – С.137 –143

( 0,2 арк.).

АНОТАЦІЯ

Зварич В.З. Стилетворчі функції традиційних образів у поезії неокласиків. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.06. – теорія літератури. – Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. Тернопіль, 2002.

Захищається рукопис, у якому досліджується функціональна специфіка традиційних образів у поетичному світі українських неокласиків. Автор розглядає традицію як аксіологічну основу філософсько-естетичної платформи неокласиків, що підтверджує аналіз їхньої поезії, участь у літературних дискусіях, літературознавчі дослідження. Проведена класифікація традиційних образів в поезії неокласиків, їх статистичний підрахунок засвідчують їхню дієву роль як формант неокласичного стилю, важливого чинника формування художнього мислення поетів.

Ключові слова: традиція, трансформація, поетична рецепція, стиль, традиційний образ, неокласики, ліричний герой.

АННОТАЦИЯ

Зварыч В.З. Стилетворческие функции традиционных образов в поэзии неоклассиков. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.06 – теория литературы. – Тернопольский государственный педагогический университет имени Владимира Гнатюка. Тернополь, 2002.

Диссертация посвящена исследованию функциональной специфики традиционных образов в поэтическом мире украинских неоклассиков.

Автор рассматривает традицию как аксиологическую основу философско-эстетической платформы неоклассиков, что подтверждается анализом их поэзии, литературоведческих исследований, участия в литературных дискуссиях.

В работе исследуются константы неоклассического стиля (связь с национальной традицией, ясная и четкая конфигурация образов, антропоцентризм художественного мышления). своеобразие творческой практики неоклассиков в контексте украинского модернизма.

Диссертантом произведена классификация традиционных структур (образов, эйдосов, топонимов) в поэзии неоклассиков, осуществлен их подсчет, результаты которого зафиксированы в таблицах. Их данные подтверждают ключевую роль традиционных образов как формант неоклассического стиля, существенного фактора формирования художественного мышления неоклассков.

Прослеживается в работе своеобразие трансформации поэтами наиболее выразительных и употребляемых традиционных образов, их функционирование на разных уровнях художественного произведения. В поэтической рецепции традиционные образы неоклассиков выступают в разных художественных формах: символ, сравнение, аллегория, при этом они сохраняют свое классическое содержание. Характерной особенностью осмысление их неоклассиками выступает актуализация