НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

МВС УКРАЇНИ

Андреєв Дмитро Володимирович

УДК 340.12

ЕТНОСОЦІОКУЛЬТУРНІ ЧИННИКИ

ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ

(НА ПРИКЛАДІ СУДОВОЇ СИСТЕМИ

ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ XVII-XVIII СТОЛІТЬ)

Спеціальність: 12.00.12. — філософія права

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата юридичних наук

Київ-2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Національної академії внутрішніх справ України, МВС України.

Науковий керівник – кандидат філософських наук, професор Ібрагімов

Михайло Михайлович, Академія державної податкової служби України, директор центру гуманітарної освіти, завідуючий кафедрою філософії та соціології.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Колодій Анатолій Миколайович, Національна академія внутрішніх справ України, начальник кафедри конституційного права;

доктор філософських наук, професор Конотоп Людмила Григорівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри релігієзнавства.

Провідна установа –

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України, м. Харків.

Захист відбудеться 14 листопада 2003 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.007.01 Національної академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1.

Автореферат розісланий 26 вересня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Казміренко Л. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Запорозька Січ як народна пам’ятка процесу українського державотворення, являє собою невичерпний об’єкт наукових досліджень скарбниці вітчизняної культури. Закономірно-суперечливий досвід дванадцятирічної незалежності України актуалізував національну ідею правотворчості, визначивши фундаментальність проблеми правосвідомості у перебудові соціально-політичної, економічної і духовної сфер життя суспільства.

В цьому аспекті одним із основних постає питання здійснення правосуддя, що будується на основі принципів гуманізму, законності, демократизму і справедливості та є реалізацією чинних норм права, ефективним захистом прав і свобод громадян. Саме вдосконаленню правосуддя, діяльності органів судової влади надається пріоритетне значення в реалізації Державної програми боротьби зі злочинністю і Концепції судово-правової реформи в Україні, ухваленої постановою Верховної Ради України 28 квітня 1992 року. Безумовно, теоретичні розробки концепції правової реформи в Україні та реформування судової системи зокрема неможливо зробити без урахування здобутків загальносвітового досвіду – європейської культурно-правової традиції, а також ретельного переосмислення власної правової спадщини. За умов глибокого дослідження і творчого використання вітчизняних історичних джерел можливе плідне наповнення концепції сучасної реформи судоустрою інститутиалізованими формами науково-теоретичного забезпечення.

З огляду на це визначається актуальність теми та необхідність дослідження зазначених проблем.

Сучасна українська філософсько-правова думка лише формується, а тому потребує вироблення синтезуючих онтологічних, гносеологічних та аксеологічних підходів до розуміння права з урахуванням суспільно-правового досвіду попередніх поколінь. Філософсько-правовий аспект дослідження особливостей становлення національної правосвідомості на прикладі судової системи Запорозької Січі надає можливість усвідомити в історичній ретроспективі сутність нашої ментальності, правової культури народу як ознаки вищого ступеня участі членів суспільства в правовому житті, здійснення правової діяльності, відображення стану законності й правопорядку, рівня правосвідомості українців різних поколінь і дозволить зрозуміти особливості їхньої правотворчої та правозастосувальної діяльності за минулих генерацій.

Зважаючи на вищезазначене, дане дисертаційне дослідження присвячене філософсько-правовому аналізу етносоціокультурних чинників формування національної правосвідомості одного з унікальніших історичних періодів державотворення українців – Запорозької Січі. В роботі детально досліджуються витоки і принципи судової системи запорозького козацтва, в якій, на нашу думку, найбільш рельєфно проявилися паростки становлення національної правосвідомості. З таких позицій розглядається відповідність між судоустроєм, принципами здійснення судочинства і культурно-цивілізаційним рівнем усвідомлення козацькою етносубгрупою своїх прав, а також подальше формування на цій основі правовідносин, які б забезпечували певну усталеність суспільної організації. Таким чином, теоретична і практична актуальність дослідження правосвідомості козацької спільноти на прикладі судової системи Запорозької Січі полягає в переосмисленні самої національної ідеї розвитку права як соціокультурної цінності, що розкриває характер, зміст і спосіб мислення людей, рівень правосвідомості та її архетип.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проведено згідно з планами наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України. Тема дисертації, її проблематика відповідають завданням навчальних планів кафедри філософії академії і, зокрема, відповідним темам з курсу “Філософія права”.

Мета і задачі дослідження. Основну мету складає концептуальне філософсько-правове осмислення правових джерел і принципів формування національної правосвідомості на прикладі судочинства Запорозької Січі та врахування етносоціокультурних здобутків цього історичного процесу в теоретичних розробках концепції реформування судової системи в Україні. Мета досягається вирішенням наступних завдань:

- розкрити на прикладі судочинства Запорозької Січі вплив етносоціокультурних особливостей української ментальності на формування національної правосвідомості;

- виявити екзестенційні імперативи правової культури українського етносу, рефлексію суспільної свідомості на правову дійсність запорозького козацтва;

- обґрунтувати культурно-правову значимість судової системи Запорозької Січі та межі й можливості врахування історичного досвіду національного суверенітету в сучасній Концепції судово-правової реформи;

- дослідити роль історичних, соціокультурних чинників національної правосвідомості в процесі здійснення судочинства в Запорозькій Січі, як складової державницького устрою ХVII-XVIII століть, та визначити їх вплив на процес сучасного формування правосвідомості;

- визначити принципи судочинства Запорозької Січі як результат розвитку національної самоідентифікації та правосвідомості українського етносу, синтези впливу релігійної та правової культури;

- проаналізувати динаміку розвитку демократично-гуманістичних тенденцій в судочинстві українського суспільства.

Об’єктом дослідження є правосвідомість запорозького козацтва як соціо-культурний феномен в еволюції української національної правосвідомості.

Предмет дослідження – етносоціокультурні витоки, механізми, форми і принципи правосвідомості запорозького козацтва, види і способи їх відображення у судочинстві, судоустрою Запорозької Січі.

Методи дослідження. У процесі дослідження застосовано методологію, яка поєднує в собі загальнонаукові методи пізнання: аналіз та синтез, дедукцію та індукцію, методи системного, порівняльного і структурно-функціонального аналізу та конкретно-прагматичні наукові методи історико-правового, порівняльно-правового, історико-філософського, соціально-філософського, соціологічного, культурологічного, філософсько-правового дослідження, застосовувалися методи та методики поєднання логічного та історичного, конкретного і абстрактного, верифікації та екстраполяції, класифікації й типологізації. Використовувався й метод ілюстративної аналогії, що надає роботі практичної спрямованості. Джерелознавчу базу дослідження склали історичні документи доби Запорозької Січі, правові акти української історії та сучасності, які визначають діяльність судової системи і здійснення правосуддя в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизована в теоретичних положеннях та висновках, які виносяться на захист, а саме:

- в контексті генези національної свідомості вперше визначені екзестенційні імперативи правової культури українського етносу, котрі проявилися в козацько-вільностній правосвідомості та її трансформації в структури судової системи. З цього приводу в дисертації набула подальшого розвитку теорія правосвідомості. В поєднанні з її етнічними чинниками, розробляється поняття “національної правосвідомості”, яку автор визначає як усвідомлення людьми своїх природних прав у відповідності з історико-культурними, політико-економічними традиціями і моральними звичаями, національними почуттями, родинними зв’язками і характером державного устрою;

- доведено, що судочинство Запорозької Січі було осмисленим вираженням цінностей соціокультурного буття українського етносу, а правові приписи і норми були конвенціональними формами історичного рівня правосвідомості етносубгрупи запорозьких козаків, які зазнали не лише правової інтенціональності та впливу концептів римсько-християнського права, а і правових систем Речі Посполитої та Московської держави, що за своєю природою були паліативними. Відмінності у рівні правосвідомості українців Наддніпрянщини і Галичини найближчим часом будуть впливати на процес державного будівництва, але завдяки глибоко вкоріненим традиціям і звичаям будуть поступово нівелюватись;

- оскільки з’ясовано, що Запорозька Січ не була в сучасному розумінні державою, а лише державницьким утворенням, автор вперше вводить поняття історичних типів судочинства: самосуд, заснований на принципах звичаєвого права; судочинство, яке передбачає певний судоустрій організованих суспільних систем; і правосуддя, яке органічно пов’язане з наявністю правової держави, складовим елементом якої вона є. З таких позицій судочинство Запорозької Січі є перехідним етапом від самосуду до державного судочинства із первинними національними зародками, які хоч і віддалено, але нагадують елементи демократичного правосуддя;

- на противагу існуючим думкам про бунтівничо-войовничий і стихійно-анархічний характер різнорідних поселенців Запорозької Січі в дисертації на основі філософсько-правового аналізу правосвідомості козацької етносубгрупи доводиться цілісноспрямовано-організований державницький життєустрій козацької спільноти, правосвідомість яких відстоювала такі риси української ментальності, як вільнодумство і прагнення до злагоди, одноосібність і громадськість, емоційність і зважливий прагматизм, лагідність і суворість, толерантність і нетерпимість, відсутність національної ворожнечі, що знайшли свій вияв у міфологічних уявленнях, смаках, релігійних поглядах тощо і забезпечували силу неписаних законів Січі;

- встановлено, що принципи судочинства Запорозької Січі: незалежності й відповідальності суддів, публічності й касаційності судів, безпосередності й колегіальності, змагальності та права на захист існували не лише як відображення реальних правових явищ та морально-релігійних звичаєвих норм, а як специфічний вияв усвідомлення козацькою етносубгрупою своїх природних прав і виступали основою козацької правотворчості;

- доведена можливість використання редукованих правових норм та принципів судочинства Запорозької Січі в розробці програмних положень Концепції судово-правової реформи в подоланні існуючого у суспільній свідомості парадигмального антиюридизму, ідентифікації національних правових ідей із загальнозначимими цінностями європейського права.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки, зроблені в процесі дослідження та вироблені методологічні підходи, можуть бути використані для подальшого розв’язання проблем розбудови правової держави та громадянського суспільства, реалізації Концепції судово-правової реформи.

Продуктивними є такі вектори використання творчого доробку дисертації:

- науково-дослідницький – у сфері дослідження національного суверенітету, генези правосвідомості в контексті розвитку національного самоусвідомлення, судової системи, судоустрою та судочинства в історичній ретроспективі, для розробки проблем правової онтології, порівняльного права тощо;

- науково-освітній – у процесі викладання навчальних курсів та спецкурсів, проведення занять із філософії права, історії політичних та правових вчень, історії та теорії держави і права, історії вітчизняної філософсько-правової думки;

- правотворчий – у розробці окремих положень Концепції судово-правової реформи і, зокрема, реформування судової системи, вдосконалення законотворчого процесу та правосуддя.

Апробація результатів дисертації здійснена на науково-методичних та теоретичних міжкафедральних семінарах Національної академії внутрішніх справ України. Окремі результати дослідження оприлюднені у виступі на конференції “Ідея справедливості на схилі XX століття” (Харків, 1999).

Теоретичні узагальнення дисертаційного дослідження апробовані також у процесі викладання курсу філософії права.

Публікації. Основні положення і висновки дисертації опубліковані в чотирьох наукових статтях, у тому числі три статті у фахових виданях ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційне дослідження складається із вступу, трьох розділів, шістьох підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг тексту дисертації – 164 сторінки, список використаних джерел налічує 255 найменувань на 17 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовуються актуальність, мета й завдання дослідження, визначається об’єкт, предмет і методологія дослідження. Розкрито її наукову новизну, теоретичне та практичне значення, висвітлені аспекти, пов’язані з апробацією та впровадженням результатів дослідження.

Перший розділ – “Аналітичний огляд літератури з проблематики формування національної правосвідомості та здійснення судочинства в Запорозькій Січі” присвячений дослідженню літературних джерел, в яких розглядаються проблеми виникнення, формування і розвитку правосвідомості запорозького козацтва та його вплив на розвиток судової системи.

В першому підрозділі “Дослідження правосвідомості як особливого фактора становлення запорозького козацтва в історичній, філософській та юридичній літературі” зроблено аналіз праць філософів і теоретиків права, стосовно проблем правосвідомості. Ґрунтовний арсенал наукових доробків сучасних науковців присвячено аналізу правосвідомості, її кореляції з іншими формами суспільної свідомості. Узагальненням теоретичних надбань у цьому напрямі можна вважати праці С. Алексеєва, А. Белканова, К. Бельського, Н. Бури, О.Данильяна, В. Єгорова, М. Козюбри, Д. Потопейка, Е. Лукашевої, С. Максимова, Г. Остроумова.

Окремо слід відзначити, що останнім часом досить інтенсивно досліджується генеза національної правосвідомості, розвиток ідеї права в етнокультурному середовищі, становлення вітчизняного права як інституалізованого явища. Характерною рисою цих досліджень є плюралістичність ідеологічних засад та методологічних підходів до осмислення самого феномена національної правосвідомості. Плідними в цьому напрямі є роботи Й. Васьковича, В. Грищука, В. Жмира, О. Манохи, В. Медведчука, О. Мироненка, П. Рабіновича, Ю. Римаренка, В.Тація, Б. Тищика, І. Усенка, В. Чеховича, М. Юрія.

У зв’язку з розбудовою суверенної української держави, подальшою реалізацією принципів державотворення, поглиблення правової реформи, посилився інтерес істориків, філософів і правознавців до генези права, розвитку правосуддя в історії вітчизняної культури. Серед сучасних вітчизняних дослідників історії українського права відзначаються праці О. Бандури, І. Бичка, Е. Бурлая, С. Гусарєва, Ю. Гревцова, В. Іванішина, М. Ібрагімова, В. Кампо, В. Копейчикова, О. Копиленка, А. Колодія, А. Корольова, М. Костицького та В. Костицького, В. Ляшенко, П. Мартиненка, Е. Недбайла, В.Панова, С. Стахівського, В. Шаповала.

У другому підрозділі “Аналіз літературних джерел з питань організації судової системи Запорозької Січі” досліджуються наукові праці істориків, філософів та юристів, присвячені феномену військової демократії Запорозької Січі.

Дослідження загальних проблем історії української держави, суспільно-політичних інститутів у контексті нових культурно-національних та світоглядних перспектив мають давні традиції, започатковані філософсько-правовою думкою дореволюційних мислителів та науковців української громади за кордоном. Зокрема, відомі нині праці О. Барана, Г. Грабянки, Б. Крупницького, О. Лазаревського, І. Лисак-Рудницького, Г. Міллера, С. Мишецького, О. Оглобліна, Н. Полонської-Василенко, П. Симановського, О. Скальковського, М. Слабченка, Д. Яворницького, В. Яніва.

Сучасна історична думка представлена широким спектром наукових досліджень Запорозької Січі як соціокультурного явища в історичному просторі України. Конкретний інтерес до цього історичного феномена в минулому був виявлений у працях М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Драгоманова, І. Крип’якевича, О. Субтельного та в наукових дослідженнях сучасних вчених - В. Голубицького, К. Гуслинського, Т. Гунчака, В. Крушинського, В. Куницького, Ю. Левенця, П. Михайленка, В. Радька, В. Смолія, В. Шевченка та інших.

У цих роботах привертає увагу концептуальний підхід до періодизації вітчизняної історії, відокремлення історичної доби Запорозької Січі, визначення її історичної ролі в контексті культурно-соціального розвитку. В дослідженні державницьких традицій козацтва та його політичного досвіду виникає інтерес до з’ясування питання про політичну суть самої Запорозької Січі. Так, Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна та інші у своїх дослідженнях однозначно визначають Запорозьку Січ як “державу українського народу”. В монографічному дослідженні В.Андрушенка і В.Федосова “Запорозька Січ як український феномен” стверджується, що козаки жили за ознаками “окремої мінімальної держави”. У “Малій енциклопедії етнодержавознавства” Запорозька Січ розглядається як “громадсько-політична організація українського козацтва, що стала зародком української державності”. Узагальнюючи історико-концептуальний підхід зарубіжних та вітчизняних вчених до політичної суті Запорозького козацтва, дисертант дотримується думки, що Запорозьку Січ слід розглядати як державне утворення українського народу з відповідними політико-правовими ознаками, і саме з таких позицій автор досліджує судову систему Запорозької Січі.

Однак аналіз літератури, розмаїття концептуальних підходів свідчить, що залишається низка складних проблем щодо становлення національної правосвідомості, культурно-етнічних чинників розвитку правотворчого процесу в межах конкретного історичного середовища.

Другий розділ “Філософсько-правові ознаки національної правосвідомості” присвячений дослідженню феномена правосвідомості та виявленню його етнічних, соціальних та культурних складових. Внутрішня логіка дослідження та побудова розділу ґрунтується на аналізі розуміння сутності правосвідомості, обумовлюється методологія розгляду проблеми становлення національної правової свідомості.

У першому підрозділі “Етносоціокультурні чинники феномена правосвідомості” зроблено аналіз концептуальних підходів до феномена правосвідомості. При цьому об’єкт дослідження аналізується як цілісна система. Акцент робиться на виявленні особливостей етносоціокультурних складових правосвідомості, її взаємодії з іншими формами суспільної свідомості. Водночас всебічному філософському аналізу піддаються всі структурні елементи правосвідомості, їх сутність та характер, види та функції. В дисертації підкреслюється, що подальший розвиток дослідження правосвідомості вимагає розроблення нових підходів і методів. Одним з них повинен стати підхід, який варто визначити як “етносоціокультурний”, оскільки він акцентує увагу на необхідності комплексного врахування етнічних, соціальних, культурних складових правосвідомості. Розглядаючи етносоціокультурні чинники феномена правосвідомості, до яких слід віднести міфологічні уявлення, уподобання, традиції, релігійні погляди, ідеї, етнічну самоповагу та етнічне самоусвідомлення, на думку дисертанта, неможливо залишити поза увагою одну з особливих ознак формування правосвідомості – етнічні почуття. Їх унікальність в першу чергу полягає в тому, що вони є особливим видом емоційних переживань, пов’язаних з ідеями, уявленнями про свою націю і виступають як сплав історичної, моральної, культурної, правової свідомості окремої особи та цілих народів.

Основою етносоціокультурного підходу є концепція про те, що одним із головних суб’єктів історичного розвитку соціуму виступають етнічні спільноти, що складаються з окремих осіб і соціальних груп, із спільними та окремими особливими інтересами і цінностями. Власне, такий підхід став би надзвичайно корисним для посттоталітарних держав, де існує й дедалі поглиблюється і соціальне, і етнічне розмежування. Етносоціокультурний підхід має значні переваги перед широко відомим вітчизняній науці соціологічним підходом, який виходить із абсолютизації класового й нехтування етнічним, та поширеним на Заході етнологічним підходом, що абсолютизує етнічне й ігнорує соціальну диференціацію.

Оскільки етносоціокультурний підхід передбачає визначення сутності етногенези, то в роботі це унікальне явище розглядається як процес формування етнографічних, лінгвістичних та антропологічних особливостей походження соціуму. В той же час автор розглядає взаємодію етногенези та правосвідомості і як процес самоорганізації ноосфери, що найтісніше пов’язані одне з одним. Їх спільним продуктом є структурованість людства, або “мозаїчність антропосфери” (термін Л.Гумільова), розмаїття форм культури та соціального буття.

Особлива увага в підрозділі приділяється передумовам виникнення етносу, який формується під впливом матеріальних і духовних чинників (об’єктивних та суб’єктивних). Дисертант доводить, що в даному процесі духовний аспект є вирішальним, причому становлення правосвідомості відіграє в ньому значну роль.

У дослідженні дисертант використовує загальновизнаний інструментарій аналізу суспільної свідомості, що передбачає виділення компонентної і рівневої структури. Правосвідомість у своїй компонентній структурі поєднує знання і правові ідеали (відображення об’єктивної правової дійсності) та знання і норми (синтез знань і цінностей).

Щодо рівневої структури правосвідомості, то виділяється два її рівні: стихійний та усвідомлений. Перший, стихійний рівень – це суспільні підсвідомість і психологія, тобто ті цінності, правові погляди, повсякденні уявлення, норми, які помітно впливають на правове життя. Другий рівень, усвідомлений, містить у собі єдність знань та самосвідомості, рефлексії, яка базується на науці та ідеології. З цього приводу зазначається, що саме на стихійному рівні доцільно аналізувати правосвідомість запорозького козацтва, оскільки вона певною мірою втілюється у формі звичаєвого права. Тобто звичаєве право постає формою, аналіз якої надає найкращу можливість щодо дослідження розвитку правосвідомості запорозького козацтва.

У другому підрозділі “Значення звичаєвого права у формуванні національного духу правосвідомості та судової системи запорозького козацтва” обґрунтовується і визначається місце та роль звичаєвого права у становленні національної правосвідомості і судової системи Запорозької Січі. Вирішення даної проблеми, на думку автора, має здійснюватися за такими напрямами: дослідження особливостей становлення етнокультурних засад та соціонормативного порядку українського суспільства X-XV століть та їх подальша еволюція; з’ясування кореляції “звичаю” та “звичаєвого права” в культурі етносу; визначення імперативів в аналізі національного духу правосвідомості та нормогенези етносу.

Дисертант узагальнює хронологію міграційних та асиміляційних процесів, внаслідок яких поглибилися тенденції соціально-економічної, політичної та культурної диференціації слов’янського світу. Єдність господарського розвитку, законодавства, політичні, культурні зв’язки між окремими територіями українських земель поступово призвели до згладжування локально-діалектних і етнографічних відмінностей та формування спільноти нового типу, основою якої був “слов’янський елемент” (термін В.Жмира). Особлива увага в процесі становлення етнічних і моральних норм українського суспільства акцентується на конфесійному та територіальному чинниках, визначається їхня роль у формуванні правосвідомості та судової системи.

У підрозділі обґрунтовується, що вирішальне значення у формуванні судової системи в Запорозькій Січі відігравало звичаєве право, суттєвою особливістю якого є те, що норми, які визначають його зміст, не встановлювалися рішеннями правотворчих органів, а виникали в процесі правової практики. Норми звичаєвого права спочатку існують у вигляді соціальних норм, зобов’язань і заборон, які не мають юридичного забезпечення, але згодом набувають його внаслідок закріплення звичаєво-соціального нормативу в тій чи іншій формі. Звичаї, більшість з яких побутували в Запорозькій Січі, склали своєрідне “козацьке право”. Крім цього, джерелом звичаєвого права запорожців були трансформовані норми давньоруського права, а також запозичені концепти римсько-християнського права, звичаї та правові норми Речі Посполитої і Московської держави.

На основі розгляду дієвості звичаєвого права в дисертації розкривається значення останнього як одного з етнонаціональних чинників формування національної судової системи та правосвідомості, зміст яких, неможливо з’ясувати без уточнення специфічності термінів “етнос” та “нація”. У процесі дослідження автор доходить висновку, що головна проблема співвідношення цих понять полягає у визначенні сутності нації. Аналізуючи джерела досліджуваного питання, у роботі розкриваються основні концептуальні визначення нації, які умовно поділяють на психологічні (Е.Ренан, О.Бауер); культурологічні (К.Реннер); етнологічні (А.Сміт); історико-економічні (К.Каутський, Й.Сталін); політичні (Г.Гроцій). В дисертації обґрунтовується, що, залежно від того, які чинники етнонаціонального розвитку взято за основу, і визначається та чи інша концепція етнополітики, держави, права.

На підставі осмислення чинних концепцій визначення націй і з урахуванням характеру розвитку суспільних відносин у Запорозькій Січі, за основу дослідження національної судової системи обирається етносоціологічна теорія нації, яка, на думку дисертанта, може стати синтезуючою. Вона відзначається значно більшим універсалізмом, причому її сучасна актуальність полягає в тому, що в ній належна увага приділяється також питанням державотворення та правотворчості, які є домінантними в цій теоретичній доктрині. Подальший аналіз етносоціальних чинників державотворення та формування правосвідомості дозволяє сформулювати поняття “національна правосвідомість”, яку, на нашу думку, слід розглядати як синтез індивідуальної та колективної свідомості, що виникає внаслідок формування етносу, національної самоідентифікаціїї, включення етнокультурних цінностей в сферу правовідносин. Стрижневий комплекс національної правової свідомості формується з приводу і на основі усвідомлення національним суб’єктом (людиною, групою, громадою, народом) власної ролі в національному суверенітеті, побудові незалежної держави, створенні правової системи, правотворчості.

Як різновид свідомості соціальної спільноти, групи, національна правосвідомість базується на уявленні про правові ідеали, норми, характерні й визначальні для регулювання відносин особистостей, які належать до того чи іншого етносу. Національна правосвідомість має всі властивості й закономірності суспільної свідомості й водночас є виявом свідомості національної спільноти.

В національній правовій свідомості також відбиваються історичні традиції та етнічні звичаї, психологічні властивості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови та особливості буття.

У свою чергу історичні традиції, національні звичаї, що регулюють суспільні відносини певної етносубгрупи, складаючи систему норм (правил поведінки), є не що інше, як звичаєве право, яке і сформувало підґрунтя “козацького права”. Слід зазначити, що лише з формуванням екзистенційних засад етносубгруп національний звичай стає джерелом права, оскільки його застосування вже забезпечується певною силою державницького примусу. Таким чином, національний звичай набуває правового змісту.

Третій розділ “Культурно-правові надбання національного суверенітету XVII-XVIII століть у контексті сучасної судово-правової реформи” висвітлює в ретроспективі формування національної правосвідомості дієвий механізм судочинства етносоціуму та досліджує можливості трансформації здобутків судової системи Запорозької Січі в імперативи програмних положень Концепції судово-правової реформи в Україні.

У першому підрозділі “Культурно-правові засади судової системи етносоціуму” досліджується генеза судової системи в українських землях у X-XVIII століттях – одного з найбільш сконцентрованих чинників демократичності та правової культури державності. У підрозділі визначається пріоритетне значення давньоруського звичаєвого права, “козацького” права як одного з основних джерел формування судової системи етносоціуму. Поряд з тим в дисертації аналізується еклектичний вплив на судочинство української спільноти правових джерел Речі Посполитої та Московської держави (Кревська та Люблінська Унії, Литовські Статути, Магдебурзьке право, Уложення Олексія Михайловича тощо).

Значне місце в підрозділі відводиться особливостям судочинства та судоустрою етносубгрупи Запорозької Січі. Враховуючи історичні типи судочинства, на прикладі організації судових інстанцій, системи покарань, специфіки судових рішень автор доводить унікальність та самобутність судової системи Запорожжя ХVII- ХVIII століть, що полягало: в асиміляції здобутків судово-правових інститутів іноземних держав; у безпосередній трансформації екзистенційних імперативів правосвідомості в структури державно-правової системи, здійснення судочинства та організації судової влади; у визначальній ролі в здійсненні судочинства та організації судової влади національної правосвідомості; демократичності, гуманізмі та соціальній справедливості як основних засадах судочинства Запорозької Січі.

Другий підрозділ “Трансформація здобутків судової системи Запорозької Січі в імперативі Концепції судово-правової реформи” присвячений концептуальному філософсько-правовому осмисленню правових засад і принципів судочинства Запорозької Січі, їх відображенню в теоретичних розробках Концепції реформування судової системи в Україні.

Зокрема у підрозділі аналізуються принципи судочинства Запорозької Січі, а саме: незалежність і відповідальність суддів, публічність і касаційність судів, безпосередність і колегіальність, змагальність і право на захист та роль козацької правосвідомості у їх становленні.

Дисертант доводить, що ці принципи судочинства Запорозької Січі в своїй основі походили з більш широких соціальних і загальноправових засад та ідей, таких як законність, демократизм, гуманізм, соціальна справедливість, гласність, національне самовизначення, рівність громадян перед законом. Досліджуючи основні принципи, притаманні судовій системі Запорозької Січі, дисертант з’ясовує, що їх загальносоціальним підґрунтям стали: верховенство та повновладдя субетносу, що забезпечувало незалежність та самостійність розвитку спільноти; спроможність етносоціуму визначати сукупність прав щодо вільного вибору держустрою та усвідомлення своєї ролі в процесі державотворення; особливий режим суспільного життя, за якого забезпечується повне і неухильне дотримання та виконання законів; сукупність поглядів, що виражають повагу до гідності та прав людини, її цінності як особистості; відповідність між значущістю ролі особистості і її соціальним становищем, правами та обов’язками, злочином та покаранням; контроль над діяльністю державницьких установ.

Необхідність реформування сучасної вітчизняної судової системи не викликає сумнівів. Зокрема, погіршення виконавчої дисципліни, нехтування вимогами законодавства і навіть відверті порушення закону представниками державних органів сьогодні вимагають створення особливого апарату контролю у сфері виконавчої влади. В країнах Європейського Союзу ці функції давно покладені на адміністративні суди. Нагальність судового контролю за діяльністю посадових осіб в Україні доводилася неодноразово (наприклад, Указ Президента України ”Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні”), однак питання створення правової бази та механізму діяльності адміністративних судів, які повинні здійснювати судовий захист прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади, так і залишилося відкритим. В той же час, подібний інститут досить плідно застосовувався в судовій системі Запорозької Січі та забезпечував її ефективність.

Судово-правова реформа, яка сьогодні проводиться в Україні, визначає своїм головним імперативом ідею гуманізації законодавства. Саме тому в своїй діяльності судові органи повинні вжити додаткових заходів щодо усунення помилок у практиці призначення кримінального покарання і суворо відповідати вимогам ст.62 Конституції України та ст.2 КПК України, що зазначають: особу, яка вчинила злочин, буде притягнено до відповідальності, а жодну невинну – не буде покарано. Однак навіть поширення засад індивідуалізації покарання не дозволяє у судовій практиці застосовувати принцип гуманізму повною мірою: наприклад, при відшкодуванні матеріальних збитків та відмови потерпілого від обвинувачення правопорушник не завжди може бути звільнений від покарання. Хоча в країнах Західної Європи, зокрема Великобританії, тривалий час діють так звані “примирювальні суди”, в яких обидві сторони можуть домовитися, і задовольнивши вимоги потерпілого, винного можуть звільнити від кримінальної відповідальності. Власне, діяльність подібних судових закладів можемо констатувати, досліджуючи судову систему Запорожжя XVII-XVIII століть.

Зміцненню законності та правопорядку, захисту прав і законних інтересів громадян, підвищенню рівня відповідальності органів державної влади, посадових та службових осіб має сприяти своєчасний і правильний розгляд справ за скаргами громадян на неправомірні дії органів управління і службовців. Забезпечення неухильного виконання цих вимог закону, виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню подібних злочинів та інших правопорушень, на думку дисертанта, можливе шляхом винесення окремих ухвал або постанов. Необхідність проведення заходів щодо вдосконалення практики внесення окремих ухвал (постанов) і поліпшення їх якості полягає в тому, щоб кожна з них, зокрема, стала ефективним засобом зміцнення законності та правопорядку, усунення недоліків в діяльності державних та громадських інститутів. При цьому належить встановити суворий контроль за своєчасним виконанням окремих ухвал (постанов) керівниками підприємств, організацій, установ незалежно від форм власності, а в разі їх невиконання або формального ставлення до усунення зазначених у них недоліків, притягати винних до відповідальності. В той же час в архіві судових справ Нового Коша Запорозької Січі можна знайти непоодинокі приклади відстоювання інтересів козацької громади саме за допомогою окремих ухвал, а точніше, окремих наказів Генеральної військової старшини.

Конституцією України передбачено створення системи досудового слідства і введення законів, що регулюють її функціонування. Підготовку відповідних законопроектів покладено на Комісію з питань реформування правоохоронних органів, яку створено в 2001 році Указом Президента України. Тобто система попереднього розслідування вступила в стадію реформування, що підкреслюють положення Концепції судово-правової реформи. Нагальними стають питання про те, як здійснюватиметься реформування, які органи для цього мають бути створені, що означає взагалі термін “система органів досудового слідства”. З цього приводу вже існує декілька думок, і досить широко обговорюється пропозиція представити інститут досудового слідства слідчим-суддею. Відповідно до неї органи досудового слідства мають об’єднатися спеціальним комітетом, який би входив до системи органів судової влади і таким чином виводився б із підпорядкування виконавчої влади. І хоча інститут “слідчий-суддя” був представлений в судовій системі Запорозької Січі (адміністративна та судова влада в Запорожжі інколи концентрувалася в одній особі), на думку автора, такі кроки нині передчасні, і в дослідженні він зупиняється на конкретних пропозиціях щодо реформування судової системи. Зрозуміло ж, з урахуванням національного досвіду розвитку української держави.

Звичайно, принципи судочинства Запорозької Січі не можуть бути безпосередньо ототожненими з сучасними принципами здійснення правосуддя. Однак ідеї законності, демократизму, гуманізму, соціальної справедливості, гласності, які визначали механізм функціонування судової системи запорозьких козаків, можуть бути трансформовані в загальноправові принципи правосуддя української держави. Власне, саме загальносоціальні і загальноправові принципи повинні стати засадами реформування судової системи, як це й передбачає Концепція судово-правової реформи.

Позитивна “елементна база” для подальшого розвитку судової системи, на думку автора, вже існує. Як і передбачає перший етап реформи, народні депутати внесли зміни і доповнення до Закону “Про судоустрій”, Кримінально-процесуального та Цивільного кодексів стосовно одноосібного судового розгляду кримінальних і цивільних справ, про судову перевірку законності арешту або утримання під вартою, про забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права на захист. Розроблено і прийнято закони про Конституційний Суд, конституційне судочинство, адвокатуру, нотаріат, судову експертизу. Фактом нарешті став новий Кримінальний кодекс України, що набрав чинності 1 вересня 2001 року. Запланованих змін зазнає структура судової системи, зокрема створюються апеляційні суди, вдосконалено порядок призначення суддів на посади. Всі ці новітні аспекти розвитку судової системи відповідно оцінено і враховано в дисертаційному дослідженні.

У загальних теоретичних Висновках підсумовуються конкретні результати дослідження:

- правосвідомість як соціально багатоаспектне явище за своєю організацією належить до сутнісних духовних чинників суспільного життя і органічно пов’язана з іншими соціальними феноменами, такими як етнос і нація, тому в процесі її дослідження необхідно застосувати етносоціокультурний підхід, який акцентує увагу на необхідності комплексного врахування етнічних, соціальних та культурних чинників. Одним з важливих методологічних аспектів розвитку національного правознавства, його кодифікації є застосування філософських узагальнених закономірностей діалектики суспільного розвитку для всієї системи юридичних знань, відокремлення в цій системі особливої світоглядної структури знань про правосвідомість, її сутність та форми реалізації. На цій основі повинна ґрунтуватися розробка технології законотворчого і законозастосовчого процесів;

- аналіз етносоціальних чинників державотворення та формування правосвідомості дозволяє сформулювати поняття “національна правосвідомість”, яку дисертант визначає як синтез індивідуальної та колективної свідомості, що виникає внаслідок формування нації, національної інтеграції, закріплення етносоціокультурних цінностей в сфері правовідносин; вона визначає ступінь адаптованості етнокультурного світогляду в державотворчий і суспільний процес, а також міра проникнення правової спроможності у владні нормативно-правові імперативи, в обсяги екстенсивного та інтенсивного соціального розвитку, еволюційного чи інволюційного буття. У національній правосвідомості відображаються історичні традиції та національні звичаї, психологічні властивості характеру нації, усвідомлення потреб та інтересів, умов та особливостей суспільного життя;

- становлення правосвідомості козацтва та його прояв у судовій системі Запорозької Січі визначило не лише давньоруське звичаєве право, стародавні етнічні джерела права, але й концепти римсько-християнського права, правових систем Речі Посполитої та Московської держави, хоча останні за своєю суттю були паліативними. Судова система Запорозької Січі наприкінці XVII-XVIII століть, запозичивши найкращі здобутки іноземних правових систем, залишалася самобутньою й унікальною, а її форми і принципи стали виявом національного духу правосвідомості козацької етносубгрупи;

- дієві принципи судочинства Запорозької Січі відображають їх кореляцію з інтелектуальною рефлексією українського суспільства XVII-XVIII століть та базуються на культурних традиціях етносоціуму; судова система Запорозької Січі – одна з визначальних складових етногенези українського народу, їй притаманні принципи судочинства, загальносоціальним підґрунтям яких були ідеї законності, демократизму, гуманізму, гласності, рівності громадян перед законом;

- судова система Запорозької Січі є критичною ознакою самобутності нації. Через призму особливостей власної судової системи істотно виявляється правосвідомість, індивідуалізм етносу. Суто національне в судовій системі того чи іншого народу входить до надбань світової культури і збагачує її;

- оскільки принципи судочинства Запорозької Січі мають витоки з загальнолюдських цінностей, доцільне врахування їх редукованих норм у розробці програмних положень сучасної Концепції судово-правової реформи. Історичний досвід судової системи Запорозької Січі дає багатий матеріал щодо реформування судової системи: практика вітчизняної судової системи, її побудова та діяльність достатньо доказово свідчать про те, що ця гілка влади працює далеко не так, як того вимагають загальновизнані стандарти демократичної правової держави.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Особливості судочинства у військових поселеннях Запорозької Січі // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 1998. – № 3. - С. 183-188.

2. Принципи судочинства військової демократії в Запорозькій Січі // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 1999. – № 1. - С. 225-231.

3. Історія судової системи України X-XVІІІ століть // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. –1999. – № 3. - С. 224-229.

4. Справедливість як головний критерій принципів судочинства Запорозької Січі // Матеріали VI Харківських міжнародних Сковородинських читань. – Харків 1999. С. 13-14.

АНОТАЦІЯ

Андреєв Д. В. Етносоціокультурні чинники формування національної правосвідомості (на прикладі судової системи Запорозької Січі XVІІ-XVІІІ століть). – Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.12. – філософія права. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2003.

Дисертаційне дослідження всебічно аналізує етнічні, соціальні, культурні ознаки національної правосвідомості запорозького козацтва на прикладі судової системи Запорозької Січі XVІІ-XVІІІ століть. Досліджено особливості формування правової свідомості, визначено її види та структуру. Головну увагу зосереджено на феномені національної правосвідомості, її значенні в реконструкції судової системи держави. Проаналізовано принципи судочинства військової демократії Запорозької Січі та визначено можливості їх відображення в теоретичних розробках Концепції судово-правової реформи в Україні.

Рекомендації дисертації можуть бути використані в реформуванні судової системи та в розробці методології дослідження розвитку правового процесу в Україні.

Ключові слова: національна правосвідомість, етносоціокультурні чинники, етносоціум, судочинство Запорозької Січі, судова система, судово-правова реформа, право.

АННОТАЦИЯ

Андреев Д. В. Этносоцикультурные факторы формирования национального правосознания (на примере судебной системы Запорожской Сечи XVІІ-XVІІІ столетий). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.12. – философия права. – Национальная академия внутренних дел Украины, Киев, 2003.

Диссертационное исследование всесторонне анализирует этнические, социальные, культурные признаки национального правосознания на примере судебной системы Запорожской Сечи XVІІ-XVІІІ столетий. В работе дан анализ структуры, функций, типов правосознания – источника правоотношений и права в целом. Особое внимание уделено феномену наци-

онального правосознания, его влиянию на развитие судебной системы государственного образования. Детально представлен спектр этносоциокультурных признаков правосознания, влияние которых в значительной степени определяло становление судебной системы Запорожской Сечи. Исследованы предпосылки формирования судебной системы Запорожской Сечи, определены ее структура и принципы судопроизводства. При этом внимание сконцентрировано на том, что характер судопроизводства определяло не только древнерусское обычное право, давние этнические традиции, но и концепты римско-христианского права, правовых систем Речи Посполитой и Московской державы. В то же время, судебная система Запорожской Сечи, использовав лучшие достижения зарубежных правовых систем, осталась уникальной и самобытной, а ее формы и принципы стали проявлением национального духа правосознания украинской этносубгруппы. На основе концептуального философско-правового анализа рассмотрены правовые источники и принципы судопроизводства запорожского казачества, определена возможность их отражения в теоретических разработках Концепции судебно-правовой реформы в Украине.

Рекомендации диссертации могут быть использованы правоведами