КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АГАФОНОВ Сергій Анатолійович

УДК 342.511

ІНСТИТУТ ПРЕЗИДЕНТА В СИСТЕМІ

ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.02 – конституційне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі правового регулювання

економіки Київського національного економічного університету.

Науковий керівник – доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

ОПРИШКО Віталій Федорович -

декан юридичного факультету

Київського національного економічного університету

Офіційні опоненти – доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

ПОГОРІЛКО Віктор Федорович -

заступник директора Інституту держави і права

ім. В. М. Корецького НАН України

кандидат юридичних наук, доцент

БОРДЕНЮК Василь Іванович -

завідуючий кафедрою права і законотворчого

процесу Української академії державного управління при Президентові України

Провідна установа – Національна академія внутрішніх справ України,

кафедра конституційного права

Захист відбудеться 25 вересня 2003 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої Вченої ради Д 26.001.04 по захисту дисертацій на здобуття

наукового ступеня кандидата та доктора юридичних наук в

Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

(01017, Київ, вул. Володимирська, 64).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці університету.

Автореферат розіслано 20 серпня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради ШУКЛІНА Н.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розвитку юридичної науки до правових проблем функціонування влади в Україні певним чином привернута увага вітчизняних та зарубіжних вчених. З’явились дослідження, в яких влада розглядається як необхідна і одна з найважливіших умов існування суспільства. В той же час, комплексні наукові дослідження ряду питань, пов’язаних з функціонуванням державно-правового інституту Президента України, майже не проводилися. В зв’язку з цим виникає необхідність з’ясування суті інституту Президента в Україні, аналізу його історичного розвитку, визначення правового статусу, місця серед органів державної влади, а також взаємовідносин з представниками гілок останньої.

Деякі політики та науковці вважають, що Україна повинна бути парламентською республікою з вирішальною роллю Парламенту, який повинен займати визначальне місце в системі влади. Інші наполягають на тому, що треба встановити президентську республіку в якій би Президент був главою виконавчої влади та відповідав за стан держави.

Виходячи із змісту Конституції, а також враховуючи загальнополітичні тенденції та зміст норм Конституції, Україна є президентсько-парламентською республікою. Однак в світлі започаткованої конституційної реформи та підготовки до інтегрування держави до Європейського співтовариства в Україні проголошений перехід до парламентсько-президентської республіки з огляду на те, що саме така політична система демонструє свою ефективність в більшості країн Європи. Але, на думку деяких науковців (Г. П. Дашутін, М. І. Михальченко), просто проголосити певну модель республіканського правління не достатньо, необхідно відповідним чином визначити функції гілок влади на правовому рівні. А це означає, що перехід до парламентсько-президентської моделі потребує розробки та внесення нових норм до Конституції та інших нормативно-правових актів. Необхідні такі норми, які б не тільки відповідали проголошеній парламентсько-президентській моделі, а й забезпечували механізми реалізації повноважень Президентом України в рамках зазначеної форми республіканського правління. З огляду на новизну започаткованого процесу реформ, наукові дослідження в цьому напрямку майже не здійснювалися.

Сучасна політико-правова ситуація, що склалася в Україні дає можливість стверджувати, що інститут Президента повинен надалі розвиватися. Це надасть змоги забезпечити його стабільність в світлі запроваджених в Україні не тільки конституційної, а й політичної та адміністративної реформ. Актуальності дослідження, в даному ракурсі, додає й той факт, що зазначений інститут є досить новим для українського суспільства і його подальше функціонування у державному будівництві та забезпеченні прав і свобод людини і громадянина потребує наукового вивчення та аналізу.

З точки зору актуальності обраної теми варто зазначити, що діяльність Президента України відіграє значну роль у функціонуванні законодавчої, виконавчої та судової влади, але механізми їх співробітництва виявляються не завжди досконалими або не до кінця конкретизованими. Актуальність обумовлюється і тим, що посада Президента введена трохи більше ніж десять років тому, і ще не сформований достатній теоретико-правовий багаж знань та розробок в даній сфері, хоча саме вони необхідні для забезпечення належного функціонування інституту Президента України. Необхідність накопичення цих знань і розробок, перш за все правових, зумовила вибір даної теми дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з Державною програмою розвитку законодавства України до 2002 року, розробленою Інститутом законодавства Верховної Ради України, затвердженою Постановою Верховної Ради України "Про Державну програму розвитку законодавства України до 2002 року" від 15 липня 1999 року № 979-ХIV. Вона також тісно пов’язана з темою науково-дослідної роботи юридичного факультету Київського національного економічного університету "Проблеми правового забезпечення соціально-економічного та політичного розвитку України" (номер державної реєстрації 0102U006315).

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає у з’ясуванні місця та ролі інституту Президента України в системі державної влади, визначенні загальних тенденцій його розвитку і становлення, вирішенні основних теоретичних та практичних проблем, що виникають в процесі його функціонування, визначення основних напрямків взаємодії Президента України з іншими органами державної влади та перспектив удосконалення цього інституту.

Виходячи з цього автор ставить наступні задачі:

виявити основні риси інституту Президента України, визначити його поняття як державно-правової категорії, розмежувати поняття "інститут Президента України" та "інститут президентства в Україні";

проаналізувати історичний розвиток, чинники та передумови становлення інституту Президента України із врахуванням національної специфіки та особливостей прогресу з метою визначення авторського бачення найбільш вдалої форми здійснення державної влади в Україні. Такий аналіз доцільно провести відносно тих періодів, за яких Українська держава була самостійною або відносно самостійною, з огляду на цінність такого досвіду для побудови незалежної держави: періоди Київської Русі, козацької держави, період 1918-1921 р. (діяльність М. Грушевського, П. Скоропадського, Директорії) та періоди УРСР і становлення незалежної України після розпаду СРСР;

розглянути систему нормативно-правових актів, що регулюють інститут Президента України, здійснити їх аналіз та визначити галузь права, до якої вони належать, проаналізувати передумови їх прийняття та визначити напрямки їх вдосконалення;

висвітлити особливості правового статусу Президента України, обсяг повноважень глави держави та організаційно-правові форми забезпечення їх реалізації;

дослідити правовий статус дорадчих, консультативних та інших допоміжних органів та служб Президента України;

визначити місце інституту Президента України та органів держави, з якими Президент взаємодіє, в системі державної влади.

Об’єктом дослідження є конституційно-правові основи функціонування системи державної влади в Україні.

Предметом дослідження є інститут Президента в системі державної влади України.

Методи дослідження. В роботі застосовуються як загальнонаукові, так і спеціальні методи: діалектичний, історико-правовий, порівняльно-правовий, формально-логічний, соціологічний, статистичний, метод узагальнення та ряд інших загальнонаукових і спеціальних наукових методів. За допомогою діалектичного та історико-правового методів визначено основні етапи історичного розвитку інституту Президента України, формально-логічний та порівняльно-правовий методи допомогли порівняти правовий статус президентів інших країн та Президента України, а також логічно визначити кращі та гірші якості цього статусу з точки зору його корисності для держави. Статистичний метод дав можливість визначити систему органів та служб, що функціонують при Президентові України. Метод узагальнення дав можливість вивчити нові політико-правові тенденції в сукупності.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених. Так, у ньому використані положення та висновки, сформульовані вченими у галузі конституційного права та інших галузях правової науки. Серед них роботи радянських вчених: В. П. Веріна, С. В. Поленіної, А. О. Мішина та інших; українських та російських науковців: В. Б. Авер’янова, О. Ф. Андрійко, В. І. Борденюка, Ф. Г. Бурчака, А. З. Георгіци, Є. К. Глушка, І. П. Голосніченка, О. В. Городецького, Р. А. Калюжного, М. І. Козюбри, І. Б. Коліушка, А. М. Колодія, Ю. М. Коломійця, В. В. Копєйчикова, О. Л. Копиленка, Є. Б. Кубка, Т. П. Кудлай, В. В. Лазарєва, О. Г. Мурашина, Н. Р. Нижник, В. Ф. Опришка, П. С. Пацурківського, Н. Г. Плахотнюк, В. Ф. Погорілка, С. Г. Рябова, А. О. Селіванова, Ю. М. Тодики, М. В. Томенка, О. Ф. Фрицького, В. Є. Чиркіна, В. М. Шаповала та ін.

Поряд з роботами українських та російських авторів при написанні дисертації використовувалися праці іноземних науковців. Серед них: Чарльз Деббах, Філіп Ардант, Джон Кіілер, Надія Комарницька-Макконел, Роберт Агранофф, Чарльз Вайз та інші.

У дослідженні використовувалися як вітчизняні так і іноземні нормативно-правові акти, а саме конституції України, Австрії, Греції, Естонії, Єгипту, Італії, Білорусі, Ліберії, США, Франції, а також закони України, укази та розпорядження Президента України тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, в тому, що в дисертації запропонована концепція вдосконалення функціонування інституту Президента України, що розроблена шляхом проведення цілісного аналізу зазначеного інституту, його сутності, правового статусу Президента України, його компетенції, характеру та форм взаємовідносин з іншими органами державної влади. Дисертант робить спробу виявити науково-правові проблеми, що виникають в процесі функціонування інституту Президента України і окреслити можливі шляхи їх розв’язання. На основі дослідження сформульовано ряд положень, висновків та пропозицій, що виносяться на захист:

інститут Президента України – це державно-правове утворення в цілісній системі управління суспільством, що складається з найвищого державного одноособового виборного органу та його консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб, наділене конституційно-владними повноваженнями в управлінні державою, характеризується єдністю взаємозв’язків з іншими державними, а також недержавними органами та громадянами, діяльність якого регулюється системою відповідних правових норм;

класифікація цілісної системи нормативно-правових актів, що стосуються правового регулювання інституту Президента на вертикальну і горизонтальну системи. Вертикальна система обумовлена різною юридичною силою нормативно-правових актів, яка залежить від обсягу повноважень органу, що їх видає і складається з нормативно-правових актів Верховної Ради України, Президента та інших центральних органів, а також дорадчих, консультативних та інших допоміжних органів та служб при Президентові України. Горизонтальна система складається з груп правових норм, які регулюють відносини у різних сферах функціонування інституту Президента. Це: правові норми, що визначають правовий статус Президента України; порядок функціонування органів, які забезпечують діяльність Президента України; органів, що відповідальні перед Президентом України; організацію, порядок проведення виборів Президента України та інші;

розмежування понять "інститут президентства в Україні" та "інститут Президента України" з огляду на те, що вони мають різний юридичний зміст. Інститут президентства, на відміну від інституту Президента України, що є державно-правовим утворенням – це система правових норм, що направлені на регулювання суспільних відносин, змістом яких є діяльність Президента України, як їх суб’єкта. Інститут президентства є складовою частиною конституційного права України;

обґрунтування тези, що на ефективність функціонування інституту Президента України негативно впливають такі чинники: невідповідність повноважень Президента (щодо значного впливу на виконавчу владу) його правовому статусу (глава держави); законодавча невизначеність статусу Адміністрації Президента України, її повноважень, напрямів діяльності, а також системи та повноважень консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб, що можуть створюватися при Президентові України; відсутність в законодавстві норм про припинення повноважень Президента України всенародним референдумом та внаслідок порушення ним присяги;

обґрунтування доцільності прийняття Закону України "Про Президента Української РСР" в новій редакції з назвою – "Про Президента України". Це обумовлено необхідністю конкретизації конституційних норм та враховуючи те, що Конституція за своєю правовою природою не може забезпечити всеохоплююче правове регулювання функціонування інституту Президента України.

У роботі сформульовано ряд інших висновків та пропозицій.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки і рекомендації можуть бути використані при вдосконаленні законодавства України, яким регулюється інститут Президента України, у науково-дослідній роботі, поглиблять знання про інститут Президента в Україні, а також можуть бути використані різноманітними політичними об’єднаннями для вироблення власних програм та пропозицій щодо вдосконалення конституційного законодавства.

Положення дисертації можуть бути використані в навчальному процесі при викладанні курсу “Конституційне право України” та спецкурсів, що зачіпають проблеми функціонування інституту Президента в Україні. Вони можуть бути враховані при підготовці відповідних розділів підручників та навчальних посібників з конституційного права України.

Особистий внесок здобувача. Дослідження здійснювалося дисертантом особисто. Всі наукові висновки та пропозиції є результатом його самостійних досліджень і мають теоретичне та практичне значення. Здобувач вносить власні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України та подальшого розвитку теоретичних розробок у науці конституційного права.

Апробація дисертаційного дослідження була здійснена в процесі роботи міжнародної науково-практичної конференції "Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики" (м. Київ, Інститут законодавства Верховної Ради України, жовтень 1999, тези опубліковані) та міжнародної науково-практичної конференції “Парламентаризм в Україні: теорія і практика” (м. Київ, Інститут законодавства Верховної Ради України, червень 2001, тези опубліковані). Крім того, результати дослідження були впроваджені в Київському національному економічному університеті під час проведення семінарських та лекційних занять з курсу "Конституційне право України".

Структура дисертації. Відповідно до завдань, мети та логічності дослідження дисертація складається з вступу, трьох розділів, які мають шість підрозділів (останній підрозділ має три пункти), висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 179 сторінок, у тому числі список використаних джерел – 18 сторінок (178 посилань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зв’язок з науковими програмами, планами, темами; встановлюється його мета та задачі, об’єкт та предмет дослідження, методи дослідження; визначаються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, а також особистий внесок здобувача; наведено відомості про апробацію та публікації результатів дисертації.

Перший розділ “Сутність і розвиток інституту Президента України та його законодавче регулювання” присвячений з’ясуванню сутності поняття "інститут Президента України", аналізу його історичного розвитку та трансформації в сучасний державно-правовий інститут, а також вивченню, аналізу, систематизації нормативно-правових актів, що регулюють діяльність Президента в Україні. Для того, щоб з’ясувати сутність поняття "інститут Президента в Україні", автор відокремлює його від поняття "інститут президентства в Україні". Ці два поняття є дещо схожими за назвою, хоча і різні за юридичним змістом.

Для кращого з’ясування сутності термінів "інститут Президента" і "інститут президентства" та правильного їх застосування дисертант звертається до різноманітних підходів інших науковців (С. В. Рябов, О. Т. Корнійчук, Н. В. Кононенко, М. І. Михальченко, А. О. Білоус, А. З. Георгіца, В. Є. Чиркін та ін.). В процесі їх аналізу виявляється відсутність єдиного чіткого підходу до тлумачення терміну “інститут Президента”, хоча більшість науковців схиляється до думки, що інститут Президента є державно-владною категорією, що визначається особливостями правового статусу глави держави. У багатьох зарубіжних юристів та політологів, термін "інститут" також вживається у значенні певного органу чи організації держави.

В дисертації автор визначає Президента України як "орган держави", а не як "посадова особа", що іноді зустрічається в науці, тому що тільки держава має виключне право на прийняття законів та інших нормативно-правових актів, обов’язкових для усього суспільства або його частини. Різновидом таких актів є укази та розпорядження Президента України. З огляду на те, що орган держави – це організована частина державного механізму, наділена владними повноваженнями, визначеною компетенцією та необхідними засобами для виконання задач, що стоять перед державою на конкретній ділянці державного керівництва суспільством, Президент України є частиною державного механізму та органом держави.

Здобувач приходить до висновку, що інститут Президента України – це державно-правове утворення в цілісній системі управління суспільством, що складається з найвищого державного одноособового виборного органу та його консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб, наділене конституційно-владними повноваженнями в управлінні державою, характеризується єдністю взаємозв’язків з іншими державними, а також недержавними органами та громадянами, діяльність якого регулюється системою відповідних правових норм.

Аналіз історичного розвитку інституту Президента показує, що історичні традиції даного інституту сягають глибини віків, епохи Київської Русі. Автор зазначає, що доцільніше було б робити аналіз історичного розвитку тих періодів, коли українська держава була самостійною або відносно самостійною з огляду на цінність такого досвіду для побудови незалежної держави в нинішніх умовах (періоди Київської Русі, Козацької держави, період 1918-1921 років – М. Грушевський, П. Скоропадський, Директорія та періоди УРСР). Необхідний в межах цього дослідження аналіз даних періодів зроблений в дисертації. В результаті автор приходить до висновку, що протягом всього свого історичного розвитку, українська держава схилялася до різноманітних форм правління, які не завжди були придатними і ефективними в конкретних історичних умовах. Тому використання змішаної форми правління – парламентсько-президентської республіки, перехід до якої офіційно проголошений в рамках конституційної та адміністративної реформ, є цілком закономірним.

Досліджуючи природу законодавства, що стосується інституту Президента сучасної України, автор пропонує розглядати його як поєднання вертикальної та горизонтальної систем.

До вертикальної системи дисертант відносить нормативно-правові акти, що розташовуються за певною ієрархією в залежності від юридичної сили, а до горизонтальної – акти, які мають рівну юридичну силу, але різні об’єкти правового регулювання. При дослідженні вертикальної системи інституту президентства в цілому автор звертає увагу на можливість систематизувати в залежності від суб’єкта прийняття нормативно-правові акти в наступні групи: а) нормативно-правові акти органу законодавчої влади; б) нормативно-правові акти Президента України; в) нормативні акти дорадчих, консультативних та інших допоміжних органів та служб при Президентові України. Горизонтальна система розглядається дисертантом за наступними групами: а) норми, що регулюють правовий статус Президента та його повноваження; б) норми, що регулюють функціонування органів, які забезпечують діяльність Президента; в) норми, що регулюють діяльність державних органів, відповідальних перед Президентом; г) норми, що регулюють організацію та проведення виборів Президента України. В межах цих систем в дисертації аналізуються закони та інші нормативно-правові акти, що стосуються діяльності Президента України.

Аналізуючи нормативно-правові акти, що регулюють діяльність Президента України, дисертант приходить до висновку про необхідність проведення їх систематизації. Її, на думку автора, найкраще здійснити шляхом прийняття Закону України "Про Президента Української РСР" в новій редакції і з новою назвою "Про Президента України". Не дивлячись на те, що правовий статус Президента України регулюється Конституцією України, такий закон потрібен. Але він не має дублювати положення Основного Закону, а тим більше повторювати положення застарілих законів. Головним завданням тут має бути врегулювання питань, пов’язаних із вступом на посаду, організацією та механізмом діяльності Президента, матеріально-фінансовим забезпеченням останньої тощо. Такий закон більше б відповідав реальній політичній ситуації і своєю назвою і змістом. Але існування цього закону не передбачено Конституцією, тому, в першу чергу, необхідно внести відповідні зміни до Конституції, на підставі якої і прийняти Закон України "Про Президента України".

В другому розділі “Правовий статус Президента України” автор приходить до висновку, що правовий статус Президента України – це система його прав та обов’язків, що встановлюються Конституцією та законами України, визначають в першу чергу повноваження Президента України, а також передбачають гарантії забезпечення його діяльності як глави держави. Це дає можливість вважати правовий статус Президента України юридичною основою функціонування інституту Президента України, як державно-правового утворення.

Для того, щоб кращим чином з’ясувати особливості сучасного статусу Президента України та перспективи його розвитку, дисертант не лише досліджує досвід його діяльності, а й звертається до досвіду інших країн та досвіду УРСР. Крім того він вивчає різноманітні підходи відомих вчених (Ф. Г. Бурчака, В. В. Лазарева, В. Ф. Опришка, Ю. М. Тодики, В. М. Шаповала та ін.).

Вивчаючи проблему правового статусу Президента України, автор зазначає, що норми українського законодавства потребують удосконалення. Досить широкі повноваження, які має Президент України, не характерні для парламентсько-президентської республіки, перехід до якої офіційно проголошений Україною в рамках конституційної та адміністративної реформ. Фактично, він є як главою держави, так і главою виконавчої влади (що характерно для президентських держав), а юридично, за Конституцією, має статус лише глави держави, хоча вона же передбачає для Президента України набагато ширший обсяг повноважень. Тому на думку автора, для належного юридичного оформлення конституційно-правового статусу Президента, необхідно зменшити обсяг деяких його повноважень і, особливо, тих, що стосуються впливу на виконавчу владу. Це вимагає відповідного вдосконалення конституційного законодавства України у цій сфері з тим, щоб воно більш відповідало нинішнім загальносвітовим політико-правовим тенденціям.

Проведений аналіз сутності та проблематики правового статусу Президента України дозволив дисертанту більш всебічно і глибше з’ясувати значення цього органу для держави. Як відомо, за Конституцією України Президент є главою держави та виступає від її імені. Крім цього, правовий статус Президента України дозволяє йому виступати в якості гаранта. Мається на увазі конституційно закріплений обов’язок Президента бути гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Досліджуючи юридичну природу інституту Президента України, автор зазначає, що виборчий процес в Україні відрізняється своєю демократичністю (Президент України обирається народом), що свідчить про важливе значення цього органу для держави. Що стосується різноманітних вимог до особи Президента (віковий ценз, громадянство, володіння державною мовою, принесення присяги тощо), то аналізуючи досвід інших держав і порівнюючи його з українським, автор з’ясовує спільні тенденції. Ці вимоги є нормальною світовою практикою в більшості країн світу.

В процесі дослідження дисертантом детально розглядаються види припинення повноважень Президента: закінчення строку та дострокове припинення. Проводячи дослідження підстав припинення повноважень Президента, здобувач з’ясовує, що на відміну від Конституції УРСР 1978 р., Конституція України 1996 р. не містить положень щодо припинення повноважень Президента шляхом всеукраїнського референдуму, а тому і пропонує внести таку норму до Конституції.

При аналізі правового статусу Президента України в дисертації зазначається, що за Конституцією Президент наділений широкими повноваженнями в різноманітних сферах, які автор пропонує класифікувати по групах за певними одноманітними ознаками: а) представництво та зовнішня політика; б) державне управління; в) військове керівництво; г) сфера законодавства; д) судова галузь; є) сфера громадянства; ж) сфера нагород; з) надзвичайні повноваження. З огляду на досить великий обсяг повноважень, Президент України здійснює їх за допомогою консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб. Серед них найважливішою, враховуючи обсяг повноважень, є Адміністрація Президента України.

З огляду на те, що метою діяльності цих органів та служб є допомога у здійсненні повноважень Президентом України, їх власні повноваження цілковито залежать від президентських. А тому і розподіляються за сферами діяльності Президента України. Вони виконують досить різноманітні функції і тому автор пропонує систематизувати їх за функціональною ознакою.

Аналізуючи проблеми нормативного закріплення правового статусу консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб, дисертант звертає увагу на необхідність визначення на рівні Закону України "Про Президента України" статусу Адміністрації Президента, її повноважень, напрямів діяльності тощо, а на рівні відповідних указів Президента затвердження положень про органи, що ним створюються. Це стосується тих органів, які досі не мають власних положень про них. Як зазначається в роботі, їх небагато, але вони є, і такий стан неприпустимий. Наприклад, це Комісія при Президентові України у питаннях помилування.

В третьому розділі “Питання взаємодії Президента України з іншими органами державної влади”, автор розглядає питання функціонування посту Президента в системі органів державної влади України. На початку, дисертант намагається з’ясувати сутність державної влади та її системи, для чого аналізує точки зору різноманітних науковців (В. Г. Афанасьєва, З. В. Ботретдинова, Н. Р. Нижник, А. М. Колодія, В. Ф. Погорілка, С. Г. Рябова та ін.). В результаті такого аналізу доходить висновку, що державна влада в Україні - це повноваження Українського народу, які реалізуються ним через державні органи і проявляються у реальній можливості здійснювати свою волю стосовно інших суб’єктів права, а система державної влади - це система органів держави за допомогою яких реалізуються владні повноваження Українського народу. В процесі дослідження, для кращого усвідомлення юридичного аспекту проблеми функціонування інституту Президента в системі державної влади, автор виділяє елементи поняття державної влади та розглядає їх у взаємозв’язку з елементами поняття інституту Президента. В цьому контексті аналізуються: джерела державної влади та повноважень Президента; зміст державної влади та місце інституту Президента в ній; структура державної влади та роль Президента в ній; суб'єкти конституційно-правових відносин з приводу здійснення державної влади та місце Президента України серед них; об'єкти в згаданих правовідносинах; мета функціонування державної влади та посту Президента. Розкриття змісту цих положень дозволило визначити сутність державної влади України, місце в ній Глави держави та охарактеризувати їх з точки зору права

Дисертантом проводиться дослідження форм взаємодії Президента та Верховної Ради України та дається їх аналіз. Це наступні організаційно-правові форми: звернення Президента України з посланнями до Верховної Ради про зовнішнє та внутрішнє становище України; реалізація права Президента припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; реалізація цілої низки повноважень Президента щодо різноманітних призначень на посади, які згідно Основного Закону України здійснюються разом з Верховною Радою України; використання президентського права законодавчої ініціативи; застосування права вето Президента; реалізація права призначати всеукраїнський референдум щодо змін до Конституції України; діяльність Постійного представника Президента у Верховній Раді. В процесі такого дослідження аналізується досвід зарубіжних країн, який порівнюється з українським. Далі автор зазначає, що суперечності між Президентом та Верховною Радою виникають з причини недостатньої нормативної урегульованості їх спільних повноважень. Суттєво ускладнює взаємовідносини між Президентом та законодавчою владою недосконалий механізм застосування вето, який має певні прогалини, за яких законопроект не підписується Президентом та не вступає в законну силу.

З’ясовуючи питання взаємодії Президента з виконавчою владою, автор виявляє та аналізує наступні форми: призначення Президентом за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України, припинення його повноважень та прийняття рішення про його відставку; утворення, реорганізація та ліквідація Президентом міністерств та інших центральних органів виконавчої влади за поданням Прем’єр-міністра України; наявність посади Постійного представника Президента у Кабінеті Міністрів України; одноособове формування та реорганізація Президентом місцевих органів виконавчої влади.

В процесі вивчення форм взаємодії Президента України з органами виконавчої влади, дисертант приходить до висновку, що Президент має майже абсолютний вплив на ці органи. На його думку, така ситуація не зовсім відповідає нормі Конституції України, за якою Президент не є главою виконавчої влади в Україні та загальносвітовим концепціям функціонування змішаних (парламентсько-президентських) республік.

Далі автор зазначає, що Президент України активно взаємодіє і з судовою гілкою влади. Основними формами такої взаємодії є: право Глави української держави на звернення до Конституційного Суду України; визначення конституційності актів Президента Верховним Судом України; функціонування інституту Постійного представника Президента в Конституційному Суді України; реалізація повноважень щодо формування частини Конституційного Суду України та утворення інших судів; перше призначення суддів всіх ланок. Вивчаючи проблеми взаємодії зазначених суб’єктів дисертант зазначає, що норми, які регулюють взаємовідносини Президента і судової влади потребують вдосконалення. Це стосується зазначених у роботі проблем призначення (обрання) суддів та формування судів. На думку автора, судді на перші п’ять років повинні призначатися Президентом за згодою кваліфікаційної комісії суддів, що має бути чітко визначено в Конституції України. Що стосується судів, то їх структура та повноваження повинні визначатися законами України і саме цими законами, а не указами Президента вони повинні створюватись. Враховуючи вищезазначене, дисертант з’ясовує, що Президент України взаємодіє з державними органами всіх рівнів. Автор доходить висновку, що в цій сфері нормативного регулювання, як і в інших, ще багато недоліків та прогалин. Тому, для того щоб хоча б частково їх позбутися, він пропонує переглянути положення Конституції, що закріплені в статтях 106, 127, 128, 150.

У висновках підводяться підсумки дослідження та надаються пропозиції щодо подальшого удосконалення законодавства України. На особливу увагу заслуговують наступні:

інститут Президента України – це державно-правове утворення в цілісній системі управління суспільством, що складається з найвищого державного одноособового виборного органу та його консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб, наділене конституційно-владними повноваженнями в управлінні державою, характеризується єдністю взаємозв’язків з іншими державними, а також недержавними органами та громадянами, діяльність якого регулюється системою відповідних правових норм;

законодавство, яке регулює державно-правовий інститут Президента України є правовим інститутом конституційного права і складається з двох систем: горизонтальної та вертикальної;

з огляду на наявність досить великого масиву указів Президента України – як чинних, так і відмінених необхідно провести їх систематизацію;

необхідно привести норми Конституції у відповідність одна іншій. Для цього треба: залишити за Президентом тільки ті повноваження, які випливають з його статусу глави держави та обов’язків бути гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України, в даному випадку, повинен спільно з Парламентом брати участь у формуванні Уряду та виконувати представницькі і охоронно-наглядові функції;

з огляду на те, що Президент не є главою виконавчої влади, він не повинен самостійно утворювати міністерства та інші органи виконавчої влади. Зазначені органи повинні утворюватися законом;

вдосконалення потребують норми, що регулюють взаємовідносини між Президентом та іншими органами державної влади, зокрема, судової, які стосуються проблем призначення (обрання) суддів та формування судів;

для вирішення проблеми недосконалості законодавства, що регулює відносини за участю Президента України необхідно прийняти нову редакцію закону України "Про Президента Української РСР" з новою назвою та змістом.

Основні положення дисертаційного дослідження відображені у наступних публікаціях автора:

Агафонов С. А. Правовий статус Президента України // Право України. – 2000. – № 9. – С.24-26.

Агафонов С. А. Організаційно-правові питання взаємодії Президента України та державних органів управління економікою // Правове регулювання економіки: Зб. наук. праць. – К: Інститут законодавства України, 2001.– № 2. – С.62-68.

Агафонов С. А. Історичний розвиток інституту Глави держави в Україні // Право України. – 2001. – № 7. – С. 102-104.

Агафонов С. А. Президент в системі державної влади України. // Держава і право: Зб. наук. праць. – К: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – 2001. – Вип. 12. – С. 225-229.

Агафонов С. А. "Систематизація законодавства про інститут Президента України: проблеми та шляхи їх вирішення" // Мат. міжнар. наук.-практ. конф. "Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики". – К: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1999. – С. 406-408.

Агафонов С. А. Окремі аспекти взаємодії Президента та Верховної Ради України як вищих органів державної влади. // Мат. науково-практ. конф. “Парламентаризм в Україні: теорія і практика”. – К: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2001. – С. 127-132.

Агафонов С. А. Інститут Президента в системі державної влади України. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.02 – конституційне право. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2003.

Робота присвячена виникненню, функціонуванню та удосконаленню інституту Президента України в системі державної влади України. В роботі визначається зміст поняття інституту Президента України та виявляються основні його риси. Крім того, вивчається історичний розвиток інституту Президента в Українській державі, визначаються особливості правового статусу Президента України, система повноважень глави держави та засоби забезпечення їх реалізації, а також місце Президента України серед органів державної влади.

Сформульовані концептуальні положення та обґрунтовані пропозиції щодо удосконалення інституту Президента України в світлі переходу держави до парламентсько-президентської форми республіканського правління.

Ключові слова: інститут Президента України, інститут президентства, правовий статус, парламентсько-президентська республіка, система державної влади, взаємодія органів влади, повноваження, поділ державної влади.

Агафонов С. А. Институт Президента в системе государственной власти Украины. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.02 – конституционное право. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2003.

Работа посвящена возникновению, функционированию и усовершенствованию института Президента Украины в системе государственной власти Украины. В работе дается определение понятию института Президента Украины как государственно-правовой категории, разграничиваются понятия "институт Президента Украины" и "институт президентства в Украине", выявляются основные черты института Президента Украины. В частности, определяется, что понятие институт Президента Украины шире и включает в себя второе. Это обуславливается тем фактором, что институт президентства является системой правовых норм, которые регулируют деятельность главы государства. А при определении понятия "Институт Президента Украины" диссертант, вместе с тем, относит к нему правовой статус Главы государства и его взаимоотношения с вспомогательными, совещательными и иными органами и службами при Президенте Украины, а также ветвями власти.

Кроме того, автор изучает историческое развитие института Президента в Украинском государстве и анализирует нормативно-правовые акты, которые были приняты в эти периоды, а также современные акты, которые обуславливают правовой статус и порядок избрания Президента Украины. С этой целью автором осуществлен анализ тех периодов исторического развития Украины, когда она была самостоятельной или относительно самостоятельной, так как именно тогда формировался и развивался институт Президента Украины. Это периоды Киевской Руси, казацкого государства, период 1918-1921 г. (деятельность М. Грушевского, П. Скоропадского, Директории), а также периоды УССР и возникновения независимой Украины после распада СССР. Диссертантом определяется система этих нормативно-правовых актов, осуществляется комплексный анализ и определяется отрасль права, к которой они принадлежат, анализируются предпосылки их принятия и определяются направления усовершенствования.

В работе определены понятие и особенности правового статуса Президента Украины, объем полномочий главы государства и способы обеспечения их реализации, анализируется правовое положение и полномочия вспомогательных, совещательных и иных органов и служб Президента Украины. Правовой статус Президента Украины определяется как система его прав и обязанностей, которые устанавливаются Конституцией и законами Украины, определяют полномочия Президента Украины, которые направлены на обеспечение прав и свобод человека и гражданина, государственного суверенитета и территориальной целостности Украины, а также предусматривает гарантии обеспечения деятельности главы государства.

Это дает возможность считать правовой статус Президента Украины составным элементом института Президента Украины. Изучая особенности правового статуса, автор замечает, что Президент Украины фактически является как главой государства, так и главой исполнительной власти (что характерно для президентских государств), а юридически (по Конституции Украины) имеет статус только главы государства, хотя эта же Конституция предусматривает для Президента объем полномочий, который намного шире. Президент имеет полномочия в разнообразных сферах, таких как: а) представительство и внешняя политика; б) государственное управление; в) военное руководство; г) сфера законодательства; д) судебная отрасль; е) сфера гражданства; ж) сфера наград; з) чрезвычайные полномочия. Так как объем полномочий Президент Украины является довольно большим, он осуществляет их при помощи консультативных, совещательных и иных вспомогательных органов и служб, которые создаются им лично или в соответствии с требованиями закона.

В процессе исследования автор дает определение понятию "система государственной власти" (система государственных органов при помощи которых реализуются властные полномочия народа Украины) и указывает, что основная проблема функционирования системы государственной власти заключается в взаимоотношениях между ее органами и законодательным регулированием таких взаимоотношений, кроме того, диссертант определяет место в ней Президента Украины и других органов государственной власти, с которыми он взаимодействует, а также анализирует их правоотношения с Президентом Украины. Кроме этого, он вносит собственные предложения для усовершенствования института Президента Украины в свете перехода государства к парламентско-президентской форме республиканского правления.

Ключевые слова: институт Президента Украины, институт президентства, правовой статус, парламентско-президентская республика, система государственной власти, взаимодействие органов власти, полномочия, разделение государственной власти.

Agafonov S. A Institute of the President in System of State Authority of Ukraine. - Manuscript.

The thesis for obtaining a scientific degree of candidate of sciences (Law) on speciality 12.00.02 - constitutional law. – National Taras Shevchenko University of Kyiv, Kyiv, 2003.

The work concentrates on origins, operation and development of the legal institute of President of Ukraine within the system of state power in Ukraine. It defines the substance of the mentioned institute and demonstrates its main features. Additionally, the author explores historical development of the institute of presidency in the Ukrainian state, defines distinctions in legal status of President of Ukraine, the extent of power the head of the state possesses and the means for its realisation, and the place of President of Ukraine among other state authorities.

The work also contains newly formulated concepts and reasonable suggestions on further improvements in the institute of President of Ukraine in the light of Ukraine's transition towards parliamentary-presidential republicanism.

Key words: institute of President of Ukraine, institute of presidency, legal status, parliamentary-presidential republic,