ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БАТРАКОВА Ірина Вікторівна

УДК 321.01

ІНСТИТУТ ПРЕЗИДЕНТСТВА

ЯК СУБ'ЄКТ КОНЦЕПТУАЛЬНОЇ ВЛАДИ

В ДЕМОКРАТИЧНИХ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМАХ

23.00.02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Дніпропетровськ - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософських і соціальних наук Севастопольського національного технічного університету.

Науковий керівник: кандидат політичних наук, доцент ТИХОМІРОВ Сергій Іванович, Севастопольський національний технічний університет, доцент кафедри філософських і соціальних наук.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор НАУМКІНА Світлана Михайлівна, Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, завідувач кафедри політичних наук, м. Одеса;

кандидат політичних наук, доцент Кривошеїн Віталій Володимирович, Дніпропетровський національний університет, доцент кафедри політології.

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України, м. Львів.

Захист відбудеться “30” січня 2004 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.08 Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м.Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розісланий “7” листопада 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, доцент М.А. Шепєлєв

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. З прийняттям Конституції України 1996 р. де-юре закінчився процес формування політичної системи нашої країни. Однак, глибокі зміни, що відбулися в українському суспільстві, на протязі 1996-2002 років, де-факто, створили абсолютно нову суспільно-політичну ситуацію, що характеризується істотним дисбалансом у системі співвідношення позицій вищої державної влади. Конституційна реформа, що була ініційована Президентом України у березні 2003 року передбачає перебудову державних та суспільних інститутів відповідно до загальновизнаних демократичних доктрин. Обов'язки гаранта демократичного конституційного ладу, голови держави і об'єм владних повноважень роблять Президента України головним суб'єктом цього процесу.

Складність вирішення даної проблеми полягає в тому, що незалежно від цілеспрямування політичних акторів, що тлумачать про демократію, в будь-якому суспільстві з різною потужністю, але одночасно діють декілька альтернативних концепцій демократії. У той же час, юридично кодифікована і панує якась одна з них. Саме тому політична влада звичайно вимушена діяти антидемократично по відношенню до альтернативної концепції. Ситуація посилюється тим, що найвищі інститути державної влади завдяки їх стійкості, мобільності та ресурсоємності можуть підтримувати і насаджувати навіть ті норми і цілі, які не цілком відповідають інтересам суспільства, як цілісності, або навпаки - інтереси окремих, зазвичай найбільш активних індивідуумів і соціальних груп не враховуються та навіть приносяться в жертву цілому. Виникає значний дисбаланс інтересів, що ставить під загрозу існування демократичного суспільного ладу. Саме така ситуація, що іменується в літературі як модернізаційний синдром, складається сьогодні в Україні. У зв'язку зі сказаним, виникає завдання вироблення об'єктивних показників, якими повинен керуватися голова держави, щоб судити про сприятливі або несприятливі тенденції в політичній системі України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему даного дисертаційного дослідження затверджено Вченою Радою Севастопольського національного технічного університету. Обраний напрям дослідження пов'язаний з розробкою наукової теми “Політична влада та політична участь”, що її здійснює кафедра філософських та соціальних наук Севастопольського національного технічного університету.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є здійснення теоретико-методологічного аналізу сутності інституту президентства як суб'єкта концептуальної влади в демократичних політичних системах.

Реалізація встановленої мети передбачає розв’язання наступних задач:

а) виявити структуру концептуальної влади, її роль та місце у політичній системі суспільства;

б) виявити тенденції та проаналізувати роль процесів олігархізації у функціонуванні демократичних політичних систем;

в) з’ясувати життєздатність олігархічних та антиолігархічних процесів в демократичних політичних системах сучасності;

г) розкрити концептуальні функції інституту президентства у західних демократичних політичних системах;

д) проаналізувати конкуренцію альтернативних стратегічних моделей демократичного політичного розвитку;

є) з’ясувати параметри політичної системи України на сучасному етапі політичної модернізації та оцінити ефективність інституту президентства в процесі підтримки демократичного характеру політичної системи країни;

ж) розкрити концептуально-владні функції інституту президентства в Україні та шляхи оптимізації політичного керівництва у процесі трансформації політичної системи.

Об'єкт дисертаційного дослідження є інститут президентства в демократичних політичних системах.

Предмет дослідження є місце та роль інституту президентства, як суб'єкт концептуальної влади в демократичних політичних системах.

Методологічними засадами дослідження, які передбачають вивчення статики й динаміки концепцій, моделей і конструкцій державного ладу, є комплекс підходів і методів, що містять історичний, інституційний, порівняльний і системний підходи. При цьому використовуються моделі Д. Істона, Г. Алмонда та Є. Сєдова, теорії А. Маслоу, П. Сорокіна, теорії еліт Г. Москі і В. Парето, закони О. Зинов'єва і Р. Міхельса, елементи теорії управління, телеологічне тлумачення влади Б. Рассела.

Наукова новизна отриманих результатів.

У рамках даної дисертаційної роботи автором вперше було здійснено цілісне дослідження конституційно-владного виміру інституту президенства, яке конкретизується у наступних положеннях наукової новизни:

1. Доведено, що концептуальна влада є специфічним різновидом політичної влади, зміст якої проявляється у здійсненні політичного керівництва, визначенні стратегічних пріоритетів політичного розвитку і параметрів функціонування політичної системи.

2. Встановлено, що характер розвитку демократичної політичної системи визначається боротьбою олігархічної та антиолігархічної тенденцій, що зумовлює збалансовуючу функцію концептуальної влади в демократичних політичних системах.

3. Встановлено, що олігархізація політичної системи відбувається максимально швидко в тих суспільствах, у політичній культурі яких автономна політична участь громадян слабко виражена або зовсім відсутня. Тому вторинний політичний розвиток вимагає від концептуальної влади оперативної реакції на порушення дозволених меж активності політичних і економічних агентів.

4. Доведено, що збереження демократичного характеру політичної системи вимагає регулювання олігархічного та антиолігархічного векторів політичної активності політичних і економічних агентів у системних рамках, що є прерогативою концептуальної влади президента, як голови держави.

5. Обґрунтовано, що інститут президентства є суб’єктом концептуальної влади, яка сприймає соціальні потреби (як у статиці, так і в динаміці), переводить ці потреби на мову політико-правової доктрини, відсіває ті елементи наявних у суспільстві концепцій державного ладу, що несуть цільову функцію управління.

6. Визначено індикатори ефективності концептуальної влади - статичний і динамічний параметри політичної системи, що характеризують наявність “середнього класу” і ступінь відкритості каналів соціальної мобільності.

7. Встановлено, що на сучасному етапі модернізаційного процесу в Україні для підтримки демократичної моделі політичної системи від інституту президентства як суб’єкта концептуальної влади, вимагається підвищення ефективності політичного управління за рахунок обмеження олігархічної активності до досягнення статичним параметром політичної системи оптимального рівня.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони дають можливість розширити теоретико-методологічні знання щодо проблем політичного розвитку і модернізації, політичного процесу і державного управління. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при читанні лекцій і проведенні семінарських занять з політології.

Особистий внесок здобувача. Постановка і вирішення всього комплексу завдань даної дисертації здійснені самостійно. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено 6 публікацій.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження доповідалися на трьох міжнародних наукових конференціях із проблем політології: “Проблеми духовності в сучасному світі. Шляхи самопознання особистості в філософії, релігії, науці, культурі” (м. Севастополь, 5-6 вересня 2000 р.), “Соціальні і політичні процеси в Україні і сучасному світі” (м. Севастополь, 2-3 жовтня 2001 р.), “Політичний процес і релігійні рухи сучасності” (2-5 вересня 2002 р.).

Дисертація обговорювалася й одержала схвалення на засіданні кафедри філософських і соціальних наук Севастопольського національного технічного університету 25 березня 2003 р.

Публікації. Основні результати дисертації опубліковані в шістьох статтях у збірниках праць і матеріалів наукових конференцій.

Структура дисертації. Подане на захист дисертаційне дослідження включає вступ, три розділи, перший з яких складається з двох, а другий і третій з трьох підрозділів, висновок і список літературних джерел. Обсяг дисертації містить 197 сторінок, з них список літературних джерел має 204 найменування на 16 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, сформульовані мета і приватні задачі роботи, визначені методи їхнього вирішення, даються висновки, що мають характер наукової новизни, приведена авторська оцінка теоретичного і практичного значення отриманих результатів, містяться довідки про апробацію результатів дослідження і про їхню публікацію, а також про структуру дисертації.

Перший розділ дисертації “Огляд літератури та методологічні засади дослідження” містить аналіз наукової літератури за проблематикою дисертації та викладення методологічних засад дослідження.

У першому підрозділі “Огляд літератури” доводиться, що до теперішнього часу вивчення президентської влади йшло в наступних аспектах: а) конституційно-правовому - місце і роль інституту президента в системі конституційного права - Р. Норштадт, С. Рябов, Ю. Тодика та ін.; б) повноваження президента в системі інститутів державної влади - Н. Кононенко, А. Кулябін, В. Пушкін, Ф. Рудич, Ю. Стасюк, О. Токовенко, В. Чиркін, В. Шаповал, Г. Щедрова та ін.; в) історико-біографічному й історико-аналітичному - Н. Аблязов, М. Арзаканян, Л. Дюамель, Н. Масанов, С. Шерматова, В. Ярошенко та ін.; г) електоральному - В. Акуленко, А. Білоус, І. Бокий, К. Ващенко, Н. Кононенко, Г. Почепцов та ін. Таким чином, президентська влада досліджується тільки в межах ідеальної моделі політичної системи. Тим часом, в умовах демократичної трансформації посттоталітарного соціуму, рамки об'єкта повинні бути істотно ширші - аж до політичних меж. Невірний вибір моделі державного ладу знижує ефективність політичного управління і несе загрозу демократії. Тут виникає задача вироблення надійних критеріїв політичного управління, що зв'язують реальні потреби суспільства з обраною моделлю конституційного устрою.

Основи конституційного ладу частини демократичних систем є втіленням ідей цілої низки мислителів, у т.ч. Платона, Аристотеля, Цицерона, Ф. Аквінського, Т. Гоббса, Дж. Локка, Г. Гроція, А. Гамільтона, Т. Джефферсона, Дж. Мілля, Б. Констана, Ш.Л. Монтеск'є, М. Фрідмана тощо. Вони виглядають як єдність лівого політичного курсу (основний елемент - демократія) і правої економічної лінії (основний елемент - підтримка приватної власності, ринку і свободи торгівлі). Цю концепцію демократії і політичного управління іменують олігархічною, тому що в її основі лежить індивідуальний матеріальний інтерес.

Однак у житті будь-якого суспільства одночасно прокладають дорогу в життя не одна, а кілька концепцій конституційно-державного устрою, що робить актуальним вивчення альтернативних моделей демократії: м'якої (соціал-демократія) і жорсткої (соціалізм), названих антиолігархічними.

Перший клас антиолігархічних доктрин розроблявся такими мислителями, як Г. Лейбниць, Ж. Боден, Ж.-Ж. Руссо, А. Гамільтон тощо. Загальний зміст їхніх ідей полягає в тім, що жорсткий поділ людей на еліту і масу повинно бути замінено сходженням, на основі існування загальних базових інтересів. Якщо соціального компромісу домогтися не вдається, фундаментом державного ладу можуть стати радикальні антиолігархічні концепції. Серед авторів, що розвивали ідеї такого напряму слід відзначити Т. Кампанеллу, Т. Мора, Р.Оуена, А. Сен-Симона, класиків французького просвітництва (насамперед Ж.-Ж. Руссо), К. Маркса, Ф. Енгельса, В.І. Леніна та ін.

Найважливіший аспект діяльності гаранта демократичності державного ладу полягає в забезпеченні балансу між олігархічними й антиолігархічними інтересами політичних агентів. Розробкою способів вирішення цієї задачі в частинах теорії потреб, теорії політичних систем і теорії управління, належать перу наступних авторів, закордонних і вітчизняних: Д. Істона, Г. Алмонда, С. Верби А. Маслоу, Є. Сєдова, В. Халіпова, Є. Кубка тощо. Часткові рішення зазначеної проблеми пропонувалися в працях і виступах таких політичних діячів, як: Ден Сяопін, Б. Єльцин, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Путін та ін.

Отже, в області вивчення інституту президента існують певні вади: задача адаптації обраної демократичної моделі державно-політичного устрою країни (конституційного ладу) до мінливих суспільних потреб і виявлення місця і ролі інституту президентства в цьому процесі.

У другому підрозділі “Методологічні засади і загальна методика” доводиться, що підвалину методології дисертаційного дослідження складає системний підхід, на підставі якого визначаються параметри політичних систем на різних етапах політичного розвитку і модернізації й оцінюється ефективність президентської влади, як функції підтримки демократичної моделі політичної системи країни.

Системний підхід реалізується крізь призму провідних концепцій державного ладу, що дозволяє розглядати інститут президентства як підсистему політичної, а не лише правової системи.

Вивчення статики й динаміки концепцій, моделей і конструкцій державного ладу зажадало застосування історичного, інституційного та порівняльного підходів, а також моделей Д. Істона, Г. Алмонда та Є. Сєдова, теорій А. Маслоу, П. Сорокіна, теорій еліт Г. Москі і В. Парето, законів О. Зінов'єва і Р. Міхельса, телеологічного тлумачення влади Б. Рассела.

Другий розділ дисертації “Місце та роль концептуальної влади у функціонуванні політичних систем” складається з трьох підрозділів “Сутність та структура концептуальної влади”, “Еволюція олігархічної й антиолігархічної демократичних концепцій суспільного устрою”, “Пошук шляхів реагування олігархічні тенденції у функціонуванні демократичних політичних систем”.

У підрозділі 2.1 розкривається структура концептуальної влади, виявляються її функції підтримки стабільності політичної системи та способи їхнього здійснення.

Сутнісною особливістю концептуальної влади є те, що її об'єктом є соціальна система суспільства. Політична влада складається із зіткнення різноманітних волевиявлень політичних агентів, як баланс, рівнодіючих політичних сил. Концептуальна влада повинна виходити не тільки від індивідуальних проявів, але і від потреб самої соціальної системи, що виявляються у взаємовідношенні частин і цілого. Найголовнішою потребою будь-якої соціальної системи є самозбереження. У кінцевому рахунку, саме адаптація до внутрішніх і зовнішніх обставин, що змінюються, і є мета концептуальної влади. Для виявлення властивостей останньої, автор звернулася до закону ієрархічної компенсації Є.А. Сєдова.

Є. Сєдовим встановлено, що нормально розвинений соціум має співвідношення свобода / централізм = 20 % / 80 %. При такому співвідношенні, з одного боку, підтримується цілісність політичної системи, а з іншого боку - ця система володіє максимальними адаптивними здібностями. Інше співвідношення може привести або до граничної олігархізації системи (тиранії, тоталітаризму різної етіології), або до розпаду системи (анархії). Таким чином, основна властивість суб'єкта концептуальної влади - здатність контролювати прямо чи побічно 4/5 національних ресурсів і підтримувати це співвідношення.

Основним фактором готовності до підпорядкування є власні якості об'єкта. У випадку соціальної системи такими вважають системоутворюючий фактор і границі системи. Системоутворюючим фактором є соціальна доктрина, що лежить в основі конституційного устрою країни. Якщо як модель використовується концепція олігархічного класу, а політична участь населення автономна, прийнята для аналізу границя політичної системи збігається з границею громадянського суспільства. Там, де маємо стійку демократичну традицію й активне громадянське суспільство, населення країни можна вивести за “дужки”, оскільки його інтереси адекватно представлені інститутами партійної системи. У перехідних соціумах, у т.ч. у країнах СНД де така традиція, ще не сформувалася захист базових інтересів населення концептуальна влада повинна брати на себе.

У нормально функціонуючому суспільстві взаємовідношення концептуальної влади і підсистем соціальної системи будується в залежності від гістограми потреб різних суспільних груп. Відповідно до теореми Є. Сєдова, ступінь підпорядкованості середнього індивіда суб'єкту концептуальної влади повинна складати приблизно 80%. Ці ресурси, у кінцевому рахунку, повинні використовуватися для створення і відтворення “середнього класу”, тобто сукупності громадян, що володіють мінімальним споживчим бюджетом (МСБ) для задоволення первинних базових потреб. При цьому “середній клас” у подальшій вертикальній мобільності не зацікавлений. Але якщо людина не має доступу навіть до прожиткового мінімуму, вона приречена на загибель.

Головна роль держави в політичній системі - контроль над національними ресурсами. Володіння концептуальною владою означає максимальний доступ до них. На етапі становлення молодих націй і в умовах економічних криз, коли рівень життя мас знижується нижче мінімального, політична еліта виявляє особливу зацікавленість у тім, щоб спрямувати енергію участі не на себе, а на більш прийнятний для неї об'єкт інші держави, національні меншості, стару еліту і нову контреліту. При цьому основну загрозу демократії несе надмірна олігархізація суспільства.

Потреба в самоактуалізації народжує прагнення до збільшення вертикального профілю політичної стратифікації суспільства, а отже відтворює еліту й олігархічні соціальні прошарки. Інші (первинні) потреби дають енергію для горизонтальної і вертикальної мобільності в основному в професійній і економічній системах. Потреби виживання відтворюють, зазвичай, неолігархічні страти; вони ж утворюють коло базових нестатків “середньої” людини. Різні потенціали впливу узагальнених олігархічного й антиолігархічного агентів на стабільність суспільства формують різні параметри політичного управління з боку концептуальної влади.

Перший параметр, статичний, визначає здатність концептуальної влади забезпечувати доступ населення до такої кількості ресурсів, яких досить для формування мінімального споживчого бюджету. Цей доступ може бути забезпечений двома шляхами: а) реалізацією соціальних програм; б) створенням і регулюванням каналів соціальної мобільності для того, щоб громадяни одержували доступ до ресурсів власними діями.

Другий параметр - динамічний - характеризує здатність влади забезпечувати ротацію елітних компонентів, для того, щоб не допустити жорсткої конфронтації еліти і контреліти з залученням антиеліти. Активність елітаріїв повинна бути обмеженою, якщо контрольовані ними ресурси нації використовуються так, що істотно порушують реалізацію базових потреб “середнього класу”.

Концептуальна влада повинна мати ресурси, достатні для узагальненого керування всією соціальною системою. Якщо метою концептуальної влади вважати підтримку демократичного типу політичної системи, то повною функцією керування буде підтримка олігархічно-антиолігархічних параметрів соціальної системи. Цільова функція при цьому - оптимізація статичного і динамічного параметрів політичного керування. Необхідні для досягнення цих цілей ресурси, тобто засоби, застосування яких забезпечує вплив на об'єкт відповідно до цілей концептуальної влади, повинні мати достатні обсяг і номенклатуру.

Робота механізму концептуальної влади продемонстрована на прикладі політичних “гойдалок” у США і Великобританії. Для збереження системи, “концептуали” США жорстко припиняють як лівий, так і правий радикалізм (націоналізм білих). З іншого боку, починаються і відверто нестандартні і незаконні прийоми, у роді поширення рок-секс-драг-культури (Л. Ларуш).

Проте, нехай і з істотними застереженнями, олігархічно-антиолігархічний баланс на Заході дотримується, тому що він органічно властивий самій західній цивілізації. Однак там, де такої традиції немає (у т.ч. в країнах СНД), а отже існує велика небезпека олігархізації політичних режимів, особливу актуальність здобуває питання про суб'єкт концептуальної влади і програми підтримки демократичної моделі політичної системи.

У підрозділі 2.2 доводиться, що будь-які олігархічні доктрини (від лібералізму до неоконсерватизму) встановлюють закономірність розподілу суспільства на еліту і “масу”. Стабільність цієї конструкції залежить від того, чи вдається в кожному конкретному випадку знайти компроміс між ними. У той же час, еліти повинні контролювати активність усіх політичних і економічних агентів у так званому “дозволеному секторі” відносно “політичного центра”. Границі “дозволеного сектора” являють собою дві протилежні сторони політичних “гойдалок” - чергування біля влади правих і лівих компонентів еліт. В теперішній час виявилося, що робота “гойдалок” починає переживати труднощі внаслідок обмеженості світових ресурсів і втрати здатності еліт до самообмеження. Якщо олігархія стає безконтрольною, демократія вироджується, що викликає до життя концепції антиолігархічного класу.

Біля джерел антиолігархічної політичної традиції стояли філософи Г. Лейбниць, Ж. Боден, Ж.-Ж. Руссо, А. Гамільтон. На думку цих мислителів, головними політичними та економічними пріоритетами держави повинні бути виробництво і відтворення життя і робочої сили людей. У будь-якому випадку соціал-демократичні вчення говорять про те, що люди не поділяються, як писав Дж. Локк, на “расу робітників” і “расу панів”. Таким чином, споконвічна базова структура соціал-демократичних концепцій включала, подібно ліберал-демократії, лівий політичний курс.

Сьогодні цей курс обумовлюється (і підтримується) лівою економічною лінією. Європейська соціал-демократія є особливого роду балансиром держави і громадянського суспільства і у цій якості виявляється вмонтованую в олігархічну концепцію демократії, як ліву сторону політичних “гойдалок”. При цьому стають можливими пріоритет ненасильницьких межкласових відносин і пропаганда соціального партнерства, виправдання державного втручання в економіку заради перерозподілу доходу на користь незаможних, політика розвитку державного сектора економіки і соціальних фондів. Загальне зрушення орієнтації західних ідеологічних доктрин ліворуч привів до деякого обмеження егоїзму буржуазії і росту життєвого рівня найманих робітників. Таким чином, дозволений сектор політичної й економічної активності виявляє явну тенденцію до переходу від класичних ліво-правих до новітніх олігархічно-антиолігархічних меж.

У підрозділі 2.3 аналізується специфіка радикального класу антиолігархічних концепцій, що включає марксизм, соціалізм, ленінізм. Їхній головний принцип: олігархічна модель не може бути поліпшена і, як така, підлягає знищенню.

Досліджуючи хід практичної реалізації жорстких антиолігархічних доктрин державного устрою і управління, автор дійшла до наступних висновків:

а) високі мобілізаційна й екстрактивна здібності ліво-правих систем забезпечують мінімальний рівень виживання всього населення; однак у міру зростання числа контрольованих параметрів, ефективність тоталітарної політичної системи втрачається, її легітимність знижується до критичного рівня;

б) відсутність політичної конкуренції веде до швидкої аристократизації еліти, її замиканні на самовиживанні, різке звуження каналів мобільності активізує консолідацію контреліти з протилежною ідеологією.

Таким чином, ліво-праві економіко-політичні концепції, виникнувши як жорстко антиолігархічні, будучи впровадженими в конкретну соціальну практику, швидко призводять до олігархізації відповідних політичних систем. Причому жорсткість олігархізації поширюється швидше, ніж у системах ліберально-демократичних. У той же час відомо, що конструкція державності, заснованої на олігархічно-антиолігархічній (демократичній) концепції, є стійкою і дозволяє швидко пройти модернізаційний період при дотриманні комплексу умов Ден Сяопіна. Для цього необхідний концептуально-владний інститут, який сприймає суспільні потреби (як у статиці, так і в динаміці), переводить їх на мову державно-політичної концепції та відсіває ті елементи існуючих концепцій, що несумісні з особливостями системи, що розвивається, організуючи і контролюючи структуру влади.

В третьому розділі “Концептуальні функції інституту президентства в демократичних політичних системах” розглядається специфічна роль інституту президентства як суб'єкта концептуальної влади в умовах демократичних систем.

У підрозділі 3.1 “Концептуальні функції інституту президентства у західних моделях демократичних політичних систем” автор розглядає найбільш типові випадки підтримки демократичної моделі політичної системи на прикладі реформ Солона, діянь найвизначніших американських президентів-концептуалів А. Лінкольна і Ф.Д. Рузвельта, а також президента Франції Ш. де Голля і приходить до наступних висновків.

Відповідно до моделі Д. Істона, розподіл національних ресурсів, а також зміна типу такого розподілу, є функцією політичної системи. Демократичний її тип відрізняється тим, що завдяки автономній політичній участі громадян, між державою і громадянським суспільством існує границя, підкріплена ресурсно та інституційно. При цьому система виявляється здатною підтримувати динамічну рівновагу між рівнями державного регулювання і демократичних свобод для задоволення базових потреб більшості членів суспільства. Однак якщо системоутворюючий фактор слабшає, границя змінюється. У тому випадку, коли переважним фактором політичного розвитку стає олігархічний, велика буржуазія починає зневажати базовими інтересами нації і довжина границі громадянського суспільства різко звужується. Якщо ж прогресує антиолігархічна активність мас людей, границя громадянського суспільства починає наближатися до державної. І в тому, і в іншому випадку демократичній політичній системі загрожує переродження в диктатуру правого чи лівого спрямування відповідно. Отже, підтримка демократичного характеру політичної системи вимагає обмеження олігархічної й антиолігархічної активності.

В умовах системної кризи, посилення ролі президента як голови держави є необхідною умовою збереження цілісності політичної системи. Якщо політична система, що захищається, носить демократичний характер, то критерій ефективності авторитарної діяльності президента - наявність балансу між олігархічною й антиолігархічною активністю всіх політичних агентів, якщо припиняються підстави для посилення централізму, ступінь авторитарності повинен знизитися. Мобілізаційний і екстрактивний ресурси суспільства можуть бути ефективно використані лише за умови, що політичний правитель вірно врахує якість “людського матеріалу”, у т.ч. потребу у відчутті власного достоїнства людини, а також переважного типу політичної участі. У стабільній фазі існування системи, інститут президента (правовий) і інститут президентства (політичний) збігаються. Досвід західних (західницьких, ліберально-демократичних) політичних систем свідчить, що, у кінцевому рахунку, функція підтримки демократичної моделі політичної системи є прерогативою президента, як верховного правителя. При цьому президент відіграє роль або глави виконавчої влади (політичного менеджера вищого рангу), або формального глави держави, або ці функції поєднує.

В умовах політичної кризи президент уживає заходів до збереження демократичного ладу суспільства. Комплекс цих мір займає широкий діапазон, що дозволяє виконувати функцію підтримки демократичного характеру політичної системи.

У підрозділі 3.2 “Конкуренція альтернатив стратегічних моделей демократичного політичного розвитку” на основі аналізу концепцій М. Вебера, Т. Парсонса, М.Фрідмана, Ф.А. фон Хайєка і Ден Сяопіна, автор дійшла висновку про існування двох альтернативних версій переходу від неефективної тоталітарної моделі політичної системи до ефективної демократичної. Відповідно до неоліберальної версії, держава, що переходить до демократії, повинна скинути з себе відповідальність за базові інтереси громадян: вона зобов'язана дати лише шанс на виживання, не більш. Модель державного ладу повинна бути такою, щоб забезпечувати: підтримку закону і порядку, обмеження соціальної допомоги і підтримку приватної добродійності стосовно дітей і душевнохворих, інтервенціоністську зовнішню політику. Уряд нічого не гарантує і втручається тільки тоді, коли статус-кво порушується.

Зовсім очевидно, що модель М. Фрідмана розрахована на таке суспільство, де переважають люди з автономним типом політичної участі. Вона створює простір для найбільш активної, діяльної, елітної частини суспільства, віддає перевагу динамічному параметру політичної системи на шкоду статичному. І не випадково, що навіть у США її не розділяє більшість прихильників демократичної партії. Запозичення неоліберальної моделі та її копіювання незахідними системами неминуче приводило до кризи політичного управління і далі або до реакції, або до розпаду.

Альтернативна версія політичної модернізації була запропонована і реалізована Ден Сяопіном, хоча задовго до нього схожа версія була з успіхом реалізована в Японії і Південній Кореї, тобто в країнах з мобілізованим, а не автономним типом політичної й економічної участі. У політичній культурі країн Південно-Східної Азії (ПСА) міра привілеїв у суспільстві врівноважується мірою відповідальності. Основна ідея Дена полягала в тім, щоб на період фундаментальних реформ зберегти домінуючий вплив існуючої системи політичного панування півторапартійного типу, при цьому еволюційно знижуючи ступінь антиолігархічності, спираючись на особливості китайської політичної культури.

У молодих системах, що розвиваються за олігархічною доктриною, головну загрозу демократії несе концентрація національних ресурсів у так званих “олігархів”, не зацікавлених у благополуччі всього суспільства, тобто в оптимізації статичного параметра. Система, що розвивається за олігархічною версією, виявляється не в змозі ефективно і легітимно розподіляти національні ресурси, що приводить до модернізаційного синдрому. Комбінована ж модель передбачає доведення статичного параметра до такого ступеня, за якого більшість населення зв'язує зростання особистого добробуту з продовженням демократичних реформ. Оптимізація динамічного параметра здійснюється повільно, на базі дозованого зміцнення альтернативних форм власності і створення на їхній основі інститутів громадянського суспільства, у т.ч. політичних партій.

Існування так званого “третього шляху” (комбінованої моделі політичного розвитку) руйнує жорстку дихотомію, що має місце у вітчизняній і світовій теорії - або капіталізм, або соціалізм. Якщо прийняти за основу істонівські критерії ефективності політичного управління, а не відірвані від реального життя ідеали давно минулих епох, реформатори можуть провести модернізацію без “вестернізації” і хаосу.

У підрозділі 3.3 “Концептуально-владні функції інституту президентства в Україні” обґрунтовується, що для посттоталітарних систем засвоєння демократичних цінностей як внутрішній кодекс соціальної поведінки - не початок, а кінець політичної модернізації. Це означає, що на всіх етапах вторинного розвитку роль інституту президентства, як регулятора параметрів політичної системи, повинна бути не епізодичною, а постійною.

Зокрема, суттю діяльності Л. Кравчука, як президента-концептуала, стало відкриття і підтримка каналів вертикальної мобільності, гранично звужених у часи СРСР, насамперед, в інтересах партійно-господарської номенклатури. Період 1991 - 1994 р. в Україні можна охарактеризувати як період “правління Конгресу”, що дав старт утворенню нових блоків і союзів з метою одержання частки в контролі над національними ресурсами. Тому динамічний параметр політичної системи став визначати загальний напрямок розвитку країни. У кінцевому рахунку, могутня інерційність правої економічної лінії викликала конфлікт між Л.М. Кравчуком, його Прем'єром Л.Д. Кучмою і парламентом, що розв'язався достроковими президентськими і парламентськими виборами 1994 р. Почався другий етап політичного розвитку.

До цього часу перерозподіл національного надбання на користь елітних угруповань вже йшов повним ходом. При цьому підсилився вплив на владу вже сформованих груп інтересів і різко ослабшала можливість великих людських мас відтворювати життя і робочу силу. Однак те, що політичне протистояння в Україні не пішло за російським сценарієм 1993 року, свідчить про те, що перший Президент України Л. Кравчук свою концептуальну роль хоча б частково виконав.

Його конкурент Л.Д. Кучма відразу ж заявив про необхідність проведення політики національної інтеграції в Україні, чим залучив симпатії Сходу і Півдня країни, насамперед, промисловців, бізнесменів, “прагматичні”, реформаторські сили, що конкурували з центральною номенклатурною елітою, проти нього виступали багато регіональних політиків. Для вирівнювання балансу сили, Л. Кучма вже в перші місяці свого президентства почав вибудовувати могутню президентську вертикаль. Це зрівняло сили Верховної Ради і Президента і стало основою силового компромісу між ними - підписання 8 липня 1995 р. так званого “Конституційного договору”, за яким Л. Кучма одержав можливість самостійно формувати уряд. Цим закінчився перший період “правління Конгресу”, у якому Л. Кучма підтримував динамічний параметр системи, але уже в ім'я інших політичних акторів.

Третій період політичного розвитку України - конструювання напівпрезидентської республіки, тобто встановлення динамічної рівноваги між парламентом і Президентом. Починаючи з цього етапу, процес політичної інституціоналізації став істотно випереджати процес політичної модернізації. Прийняття Конституції України 1996 р. стало кульмінацією (вершиною) політичного розвитку. Олігархічний вектор політичного розвитку до певної міри став домінувати у політичному устрої української держави. Президент, як гарант Конституції, формально дістав права суб'єкта концептуальної влади, здатного впливати на законодавчу, виконавчу і судову галузі влади, що працюють як спеціалізовані менеджери.

Таким чином, результативність української державної політики визначилася динамічним параметром політичної системи, хоча і цей параметр неоптимальний, тому що інтереси елітних груп не включають інтереси країни, як цілісності. Утворився розрив між політичною елітою і більшістю населення. У результаті доходи вище прожиткового мінімуму одержує не більш 1/5 громадян, а коефіцієнт соціальної нерівністі складає, за різними оцінками, від 35 до 40. Навіть ті, кого можна умовно віднести до “середнього класу”, мають прибуток не більш 50 центів у годину, у той час як ООН визнає мінімальною нормою 3 долари в годину. Унаслідок цього виникла могутня системна криза, реальним відображенням якої стали масові антиолігархічні акції протесту під девізом “Повстань, Україна”, що об'єднали як лівих, так і правих. Стан статичного параметра політичної системи є катастрофічним. Політична система країни виявилася на початку циклу Є. Сєдова, інакше кажучи, в українському суспільстві була реалізована модель, що породила кризи розподілу і політичного управління. Відповідно до світового досвіду, задача інституту президентства полягає в тім, щоб на найближчий час домінантою модернізації українського суспільства стала антиолігархічна політика. Конституційна реформа, яка має відбутися в Україні найближчим часом передбачає посилення позицій Верховної Ради, що означає зміну політичного напрямку ліворуч. Як показує зміст ініціатив Президента України, що були висунуті ним у березні 2003 р. найважливішою концептуально-владною функцією інституту президенства буде підтримка балансу між законодавчою та виконавчою гілками влади у перебігу конституційної реформи, а також у процесі подальшої зміни суспільно-політичної ситуації.

У висновку підведені підсумки проведеного дослідження, які містять найбільш важливі науково-практичні результати одержані у дисертаційній роботі.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ РОБІТ З ТЕМИ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Батракова И.В. У истоков национализма // Социальные процессы и проблемы духовности: Сборник научных трудов. - Киев-Севастополь: СВМИ, 1998. - С. 49 - 55.

2. Батракова И.В. Роль президентской власти в развитии новых демократических государств (на примере Украины) // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. Випуск 12. - Одеса: Юридична література, 2001. - С. 589 - 595.

3. Батракова И.В. Президентская власть и её разновидности // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. Випуск 10 - 11. - Одеса: Юридична література, 2001. - С. 649 - 654.

4. Батракова И.В. Олигархические социальные концепции // Проблемы духовности в современном мире: Сборник материалов международной научной конференции. - Севастополь: Изд-во СевГТУ, 2001. - С. 6 - 11.

5. Батракова И.В. Роль и место концептуальной власти в политической системе общества // Вестник СевГТУ: Сборник научных трудов. Выпуск 42. - Севастополь: Изд-во СевНТУ, 2002. - С. 189 - 200.

6. Батракова І. В. Конституційна модель президентської влади // Політологічний вісник. Зб-к наукових праць: Вип. 14. - К.: Т-во “Знання” України, 2003. - С. 55 - 64.

АНОТАЦІЯ

Батракова І.В. Інститут президентства як суб’єкта концептуальної влади в демократичних політичних системах. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2003.

У дисертації досліджується взаємозв'язок інституту президента як суб'єкта концептуальної влади і демократичної політичної системи, як її об'єкта. Показується, що реальна модель політичної системи містить олігархічний і антиолігархічний компоненти, кожний з яких може стати переважним. Концептуальне регулювання політичної системи, збереження її демократичної визначеності, є найважливішою задачею президентської влади. Використання теоретичних моделей Д. Істона, Є. Сєдова, теорії потреб А. Маслоу і теорії соціальної мобільності П. Сорокіна дозволило виявити статичний і динамічний параметри політичної системи, оптимізація яких дає можливість підтримувати еволюційний характер політичного розвитку.

Доведено, що політична система України носить переважно олігархічний характер, а її параметри, насамперед статичний, далекі від оптимальних значень. Встановлено, що збереження демократичного типу політичної системи країни вимагає підтримки антиолігархічного компонента, що має забезпечити реалізація запропонованої Президентом України політичної реформи.

Ключові слова: концептуальна влада, інститут президентства, концепція державного ладу, демократична політична система, олігархічні тенденції, антиолігархічні концепції.

АННОТАЦИЯ

Батракова И.В. Институт президентства как субъект концептуальной власти в демократических политических системах. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2003.

Констатируется, что в области изучения института президента существует известный пробел: недостаточно проработана задача адаптации избранной модели политического устройства государства к меняющимся общественным потребностям. Прежде всего, это касается посттоталитарных систем, в том числе, украинской.

Работа посвящена изучению места и роли института президентства как субъекта концептуальной власти в демократических политических системах. В качестве рабочей гипотезы предлагается утверждение - институт президентства является основным субъектом поддержания демократической модели политической системы, благодаря его концептуально-властным функциям.

Целью диссертационной работы является теоретико-методологический анализ сущности и структуры президентства, как субъекта концептуальной власти в демократических политических системах.

На основании изучения эволюции альтернативных доктрин демократического устройства государственности определяются преобладающие типы политического сознания и поведения политических агентов, а также тенденции их изменения для политических систем, организованных и управляемых в соответствии с принципами соответствующей доктрины (концепции). Изучается жизнеспособность олигархической и антиолигархической концепции в реальных политических системах современности. Выявляется структура концептуальной власти, её роль и место в политической системе общества.

На примере афинской республики времени Солона, США времен А. Линкольна и Ф.Д. Рузвельта, а также Франции IV и V республик вскрывается сущность института президентства, как субъекта концептуальной власти в демократических политических системах. Анализируются основные стратегические модели перехода от тоталитаризма к демократии. Определяются параметры политической системы Украины на современном этапе политического развития и модернизации, оценивается эффективность президентской власти, как функции поддержания демократической модели политической системы страны.

Обосновываются следующие положения:

Доказано, что концептуальная власть является специфической разновидностью политической власти, которая заключается в осуществлении политического руководства, определении стратегических приоритетов политического развития и параметров функционирования политической системы.

Установлено, что характер развития демократической политической системы определяется борьбой олигархических и антиолигархических тенденций в политическом процессе, что обуславливает балансирующую функцию концептуальной власти в демократических политических системах.

Установлено, что олигархизация политической системы осуществляется максимально быстро в тех обществах, в политической культуре которых автономное политическое участие граждан слабо выражено, или совсем отсутствует. Поэтому вторичное политическое развитие требует от концептуальной власти более жесткой и оперативной реакции на нарушения допустимых границ активности политических и экономических агентов.

Доказано, что сохранение демократического характера политической системы требует перехода к олигархично-антиолигархичному пониманию политической активности. Удержание активности политических и экономических агентов в системных рамках, является прерогативой концептуальной власти президента как главы государства.

Обосновано, что институт президентства является субъектом концептуальной власти, которая воспринимает социальные потребности (как в статике, так и в динамике), переводит эти потребности на