КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

БІЛАН Надія Іванівна

УДК 811.161.2’ 38"16/17"

СТРУКТУРНО-СТИЛЬОВІ ТА ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЗАПОВІТНОЇ ДОКУМЕНТАЦІЇ

(НА МАТЕРІАЛІ ДУХІВНИЦЬ КІНЦЯ ХVІІ - ХVІІІ СТ.)

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії української мови

Інституту філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: | кандидат філологічних наук, доцент

ГОРОБЕЦЬ Василь Йосипович,

Інститут філології

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор

СОЛОГУБ Надія Миколаївна,

Інститут української мови НАН України, провідний

науковий співробітник відділу стилістики та

культури мови

кандидат філологічних наук, доцент

ЛИСА Галина Іванівна,

Київський національний лінгвістичний університет,

доцент кафедри загального та українського

мовознавства

Провідна установа: | Національний педагогічний університет

ім. М.П. Драгоманова

Захист дисертації відбудеться "26" грудня 2003 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, бульвар Шевченка, 14, к.63).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58, к.12).

Автореферат розісланий 24.11. 2003 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О. Медведєва

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Дослідження наукової проблеми мовностилістичних особливостей заповітної документації, зокрема українських духівниць як жанрового різновиду актової писемності кінця ХVІІ – ХVІІІ ст., обумовлено глибинними процесами розвитку національної ментальності, формуванням структурно-функціональної системи приватної документації, яка поряд з урядово-адміністративною та судочинною становить специфіку писемних пам’яток в діахронічному та синхронічному аспектах.

З’ясування тенденцій розвитку української літературної мови можливе за умови комплексного підходу до вивчення її історичних першоджерел, формування теоретичних пріоритетів та концепцій, що зумовлюють послідовне, чітке й детальне виявлення формально-змістових особливостей давніх жанрів писемних пам’яток і визначення їхнього місця в національному загальнокультурному контексті епохи.

Вітчизняні наукові досягнення у сфері дослідження актової документації мають спорадичний характер, стосуються лише загальних проблем, а не комплексного розгляду мовностилістичних та текстологічних особливостей жанру, його впливу на практику функціонування української літературної мови, тому дисертаційна робота є одним із перших системних досліджень давніх заповітів у вітчизняній науковій практиці, в якому обґрунтовано розвиток давніх традицій української літературної мови в контексті духівниць, проаналізовано якісно новий шар української писемності, розглянуто структурні, лексичні та стилістичні особливості пам’яток, визначено соціальні, суспільні, обрядові та діалектні маркерні ознаки заповітів як складника давніх жанрів актової писемності.

В основу дослідження покладено теоретичні концепції історичного розвитку української літературної мови та прикладні розвідки зарубіжних і вітчизняних науковців з мовностилістичних проблем історичних пам’яток, узагальнюючі студії з історичного мовознавства Л.А. Булаховського, В.М. Русанівського, А.А. Бурячка, М.А. Жовтобрюха, В.В. Німчука, Л.М. Полюги, Н.М. Сологуб, Г.І. Лисої; дослідження різножанрових та різнотематичних історичних пам’яток ХVІ - ХVІІІ ст. Л.І. Батюка, А.І. Генсьорського, В.Й. Горобця, І.П. Чепіги, Г.П. Стрельчук, О.І. Ніки, Г.М. Наєнко, Н.П. Маліневської, О.О. Суховій, Ф.А. Непийводи, Ф.Є. Ткача, В.О. Винника, Л.П. Гнатюк, М.П. Кочергана, В.І. Невойт, О.А. Крижко, Б.Р. Стецюка та ін. Проте заповітна документація, зокрема виявлені в архівних фондах українські духівниці кінця ХVІІ - ХVІІІ ст., досі залишаються поза увагою синхронічного та діахронічного вивчення.

В історичному джерелознасвтві немає свідчень про загальну чисельність документів цього жанру як в Україні, так і за її межами, що потребує подальших наукових розвідок у галузі дипломатики.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконано в рамках комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України“, науково-дослідної програми Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Актуальні проблеми філології“ (тема № 02БФ044-01).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб дослідити композиційну структуру заповітів кінця ХVІІ - ХVІІІ ст., еволюцію формуляра, а також лексико-стилістичні засоби пам’яток у писемній традиції ХVІІ - ХVІІІ ст. Такий розгляд суті та специфіки пам’яток має концептуальний та прикладний аспект, зорієнтований на різнорівневе дослідження історії української літературної мови, характер якого відповідає сучасним тенденціям збереження національної ідентичності та культурної самобутності української нації.

Досягнення мети дисертаційного дослідження передбачає розв’язання таких наукових завдань:

- проаналізувати та систематизувати науковий досвід історично-текстологічного вивчення актової писемності кінця ХVІІ - ХVІІІ ст;

- відстежити та структуризувати на компаративному рівні жанрову своєрідність заповітів у складі приватної документації та з’ясувати їхню лінгвістичну інформативність;

- обґрунтувати динаміку макроструктури тексту духівниць, еволюцію базових мовних формул у клаузулах, чинники варіювання їх у різних контекстах;

- охарактеризувати українські духівниці за лексико-семантичними ознаками;

- виявити специфіку заповітів у контексті стилетвірних мовних традицій рукописних пам’яток ХVІІ - ХVІІІ ст.

Об’єктом дослідження є система української актової мови, репрезентована заповітами ХVІІ - ХVІІІ ст., яка відображає глибинні жанрові взаємозв’язки писемної традиції української нації.

Предметом дослідження є лексико-семантичні, структурні та стилістичні особливості заповітів ХVІІ - ХVІІІ ст., що уможливило класифікацію українських духівниць за визначеними критеріями. Джерельну основу становлять близько 100 виявлених заповітів, що зберігаються в різних фондах архівосховищ України (козацьких - 6; монастирських (пов’язаних з передачею власності монастирям) - 18; соціальних - 58 (23 - репрезентованих адміністративними верствами; 35 - міським та різночинним населенням). Оригінали та автентичні копії писані строкатим скорописом ХVІІІ ст., часом нерозбірливим на відміну від документів попередньої епохи.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертації є загальні наукові принципи, які передбачають об’єктивне висвітлення мовностилістичних явищ писемності історичного періоду ХVІІ – ХVІІІ ст. на основі детального аналізу виявлених джерел. У дисертації використано такі методи наукових досліджень як порівняльно-історичний з елементами реконструкції і перспективного моделювання, структурно-функціональний, системний, текстологічний та описовий.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в дисертації з огляду на розуміння еволюції української літературної мови як складного та багатоаспектного феномену вперше у вітчизняній науці, з урахуванням досягнень теоретичної думки і практики археографії, здійснено комплексний аналіз українських духівниць ХVІІ – ХVІІІ ст., з’ясовано структуру та формуляр заповітів, розглянуто на компаративному рівні лексико-семантичні особливості писемних пам’яток, що відображають історичний шар української літературної мови.

На захист виносяться такі положення:

Актуальність наукового дослідження історичних пам’яток кінця ХVІІ - ХVІІІ ст. пов’язується з глибинним аналізом нових шарів української актової документації в текстологічному аспекті.

На засадах компаративного текстологічного аналізу виявляються структурні особливості та мовний формуляр різнотипних заповітів, що дає змогу довести єдність композиційної основи духівниць, відмінності в оформленні клаузул, зумовлені стильовою манерою заповідачів.

Еволюція формул українських духівниць відбувається під впливом функціонування споріднених різновидів актової документації; дискретність формул і водночас розпливчатість їх поза межами клаузул зумовлюється складним формуванням жанрового контексту духівниць, які увібрали в себе елементи урядово-адміністративної, торговельної, економічної документації і власне сповідальних зізнань заповідача.

Типові лексико-семантичні характеристики українських духівниць відображають лінгвістичну насиченість документів, що обмежена жанровими ознаками.

Специфіка стилетвірних мовних традицій рукописних пам’яток зумовлюється дотриманням базової формули заповіту, яка варіюється залежно від живомовної виразності словника духівниць.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що теоретичні висновки дисертації можуть бути використані для подальших досліджень історії української літературної мови з обраного наукового напряму, у викладанні навчальних курсів та спецкурсів з філологічних спеціальностей у вищих закладах освіти, для представлення української писемної традиції як духовного надбання української нації у практичній діяльності державно-владних структур, відповідальних за здійснення культурно-гуманітарного співробітництва та реалізації програми національної культурницької політики.

Узагальнено і по-новому розв’язано наукову проблему мови і стилю українських духівниць ХVII - XVIII ст. з огляду на структурні, лексико-семантичні та стилістичні характеристики давніх документів українського письменства в діахронічному та синхронічному аспектах. Застосування загальнонаукових та лінгвістичних методів аналізу дало змогу реалізувати обраний концептуальний підхід, з’ясувати тенденції розвитку української писемності через призму історичної документалістики на структурному, лексичному та стилістичному рівнях; визначити спадкоємність мовно-літературних традицій у зв’язку з трансформацією мовностилістичного процесу в нову добу.

Апробація результатів дисертації. Наукові положення апробовано у курсі історії української літературної мови (на філологічному відділенні Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка) та у спецкурсі з герменевтики (в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка), а також викладено у доповідях та виступах на міжнародних та українських науково-практичних конференціях: науково-практичній конференції Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 1999); Х всеукраїнській конференції "Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні" (Київ, 2001); науково-практичній конференції Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Філологія на межі тисячоліть" (Київ, 2001); міжнародній конференції Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Мова і культура" (Київ, 2002); міжнародній конференції Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Молодь за інформаційне суспільство" (Київ, 2003); міжнародній конференції "Міжкультурні комунікації: діалог та співробітництво" (Алушта, 2003). Більшість з виступів і доповідей опубліковано.

Публікації. Основні наукові положення дисертації викладено у 5 наукових працях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Дисертаційна робота загальним обсягом 199 сторінок складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (158 найменувань, 13 сторінок) та джерел (близько 100 заповітів, 7 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано сутність і стан наукової проблеми дослідження, актуальність теми, мету і завдання дисертаційної роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, новизну, окреслено теоретичне і практичне значення одержаних результатів, ступінь і характер апробації, подано загальну характеристику роботи. Викладено положення про те, що дослідження мови і стилю українських духівниць ХVІІ - ХVІІІ ст. на структурному, лексико-семантичному та стилістичному рівнях в діахронічному та синхронічному аспектах на засадах теоретичних концепцій зарубіжної та вітчизняної філології дає змогу визначити функціональний статус різного типу українських духівниць, класифікувати спадкоємність традицій та трансформацію мовностилістичного процесу.

У першому розділі "Теоретичні аспекти історико-текстологічного вивчення актової писемності кінця ХVІІ - ХVІІІ ст." - обґрунтовується концепція наукової проблеми, визначаються теоретичні, методологічні підходи до природи, характеру та функцій духівниць у складі актової документації епохи. З’ясовується еволюція наукової думки, подається визначення явищ і понять та термінологія наукового дослідження з урахуванням глибинного аналізу нових шарів української актової документації в текстологічному аспекті. У контексті окресленої проблеми українські духівниці розглядаються як основний різновид заповітної документації ХVІІ - ХVІІІ ст., що за своїм характером найбільшою мірою відображає живомовні явища зазначеного історичного періоду та особливості суспільно-політичного життя і побуту народу.

Аналіз зарубіжної та вітчизняної наукової думки з досліджуваної проблеми, поданий у наукових працях В. Виноградова, С. Волкова, А. Зейди, С. Каштанова, В. Німчука, В. Горобця, В. Передрієнка та ін., дає змогу визначити духівниці як найбільш виразний специфічний жанр у складі приватної документації ХVІІ - ХVІІІ ст.

70-ті роки ХХ ст. в Україні позначені виходом у світ важливих пам’яток ділової писемності, зокрема історичних та лінгвістичних серій: Ділова і народнорозмовна мова ХVІІІ ст. (Матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України) /За ред. В.А.Передрієнка; Приватні листи ХVІІІ ст. /За ред. В.А.Передрієнка; Ділова мова Волині і Наддніпрянщини ХVІІ ст. (Збірник актових документів)/ За ред. В.В. Німчука; Лохвицька ратушна книга другої половини ХVІІ ст. (Зб. актових документів)/ За ред. О.М. Маштабей, які були корисними для виявлення народнорозмовних джерел та деяких інших особливостей актової мови.

Еволюція поглядів стосовно вивчення актової документації пов’язується з поглибленням дипломатичного аналізу лінгвотекстологічним, що дає змогу виявити способи вираження формулярних ознак у процесі становлення ділового стилю. Абстрагуючись від надто широкого розуміння поняття формуляр у праця С. Каштанова (умовний - абстрактний - конкретний - індивідуальний), взято за основу "умовний формуляр", поглиблюючи його деталізацією на клаузули, традиційною для вітчизняної та західноєвропейської дипломатики.

Формула як одиниця рівня тексту водночас визначається у термінах на означення одиниць інших рівнів. З мовного погляду під нею розуміється фразеологізм номінативного чи комунікативного характеру, а також словосполучення, синтаксична конструкція (модель речення) з більш чи менш постійним компонентом.

У розділі простежується формування права на спадщину у східних слов’ян, усних та писемних розпоряджень стосовно передачі власності у Київській Русі, вплив християнства на формування спадкового права. З’ясовано, що найдавніші письмові заповіти (перший був складений Антонієм Римлянином у 1147 році), на відміну від первісних усних (словесних), освячувалися духовними особами і розглядалися в духовних судах, що втілюється в назвах документа, а формуляр "духовных завhщаний - духовных грамот" (останні вирізняються як власне заповіти Півночі - російських удільних князів) у визначальних рамках склався у Київську добу. Вирізнення нових клаузул і формул у структурі тексту - явище пізніше, пов’язане з переходом від публічно-правових до приватних актів.

Таким чином, на основі аналізу традиційних і нових напрямів лінгвістичних досліджень з’ясовуються традиції розвитку вітчизняної дипломатики.

Сучасні напрямки досліджень писемних пам’яток умовно можна поділити на три групи.

На особливу увагу заслуговують наукові праці, що розглядають структурні особливості та побудову історичних пам’яток, зокрема дослідження А.Я. Зейди "Делопроизводство Рижского цехового суда", М.Д. Рабиновича "Офицерские "сказки" и послужные списки начала ХVІІІ в", А.М. Сумкіної "Обзор некоторых материалов московской деловой письменности ХVІІІ в.", Б.Г. Литвак "О закономерностях эволюции делопроизводственной документации в ХVІІІ - ХІХ вв.", С.С. Волкова "Стилевые лексико-фразеологические средства деловой письменности ХVІІ века", С.М. Каштанова "К изучению формуляра великокняжеских духовных грамот конца ХІV - начала ХVІ в.", М.М. Пещак "Стиль ділових документів ХІV ст.: (Структура тексту)", В.Й. Горобця "Ділова документація Гетьманщини ХVІІІ ст.", Л.В. Ажнюк "Функціональний синтаксис директивних документів ХІV - середини ХVІІ ст." та ін.

Другий напрям репрезентують історичні студії, де з’ясовано історико-палеографічні риси рукописних пам’яток, зокрема праці В.М. Дебольського "Духовные и договорные грамоты московских князей как историко-географический источник", І.М. Каманіна "Палеографический изборник: Материалы по истории южно-русского письма в ХV - XVІІІ вв.", В. В. Панашенко "Палеографія українського скоропису другої половини ХVІІ ст.", В.М. Щепкіна "Русская палеография", В.Й. Горобця "Український скоропис першої половини ХVІІІ ст" та ін.

У рамках зазначеної проблеми важливою також видається третя група досліджень, присвячених лексико-семантичним та стилістичним особливостям писемних пам’яток різних жанрів (П.Г. Житецького, М.Л. Худаша, А.А. Бурячка, В.А. Передрієнка, Ю.О. Карпенка, У. Б. Добосевич та ін.), у яких представлено аналіз загальномовних проблем та окремих рівнів.

Діловий стиль староукраїнської літературно-писемної мови ґрунтувався на віковій традиції використання певних її ресурсів. Даниною традиції став усталений “каркас” численних формул офіційного листування, інших документів урядування, судочинства, що часом без помітних видозмін повторювався в кожному урядовому папері, а також у приватній документації. Зокрема, на думку І. Крип’якевича, структурна уніфікація ділової документації спричинилася до виділення трьох складових частин ділового акта: 1) початковий протокол, де зазначається, хто творив акт, або ж подано імена учасників договору акта; 2) основна частина актового тексту відображає виклад змісту договору; 3) кінцевий протокол акта, чи його канцелярія, що становить переконуючу його частину, де містяться формули про те, хто писав акт, зазначено у певній послідовності свідків, дату і місце створення документа. Цей поділ підтверджують виявлені особливості в композиції духівниць.

Теоретично-методологічні та світоглядні підходи до вивчення мовностилістичних особливостей українських писемних пам’яток (духівниць) кінця ХVІІ - ХVІІІ ст. ґрунтуються на розумінні системних зв’язків мовленнєвої культури українського народу, що передбачає вияв структурних, лексико-семантичних та стилетвірних особливостей рукописів, узагальнення їх характерних рис як складника приватної документації відповідного історичного періоду. Аналіз вітчизняного наукового досвіду вивчення актової писемності кінця ХVІІ - ХVІІІ ст. доводить необхідність поєднання традиційних аспектів з новими історико-текстологічними підходами до пам’ятки з огляду на об’єктивні проблеми вияву генетичної підоснови формування метамови різних жанрових видів сучасної української документалістики, що позначилося на розвитку ділового стилю.

Другий розділ - "Структурно-типологічна класифікація українських духівниць" - присвячено визначенню соціальних чинників, що вплинули на оформлення пам’яток, розглянуто генетичну підоснову композиційної структури заповітів, з’ясовано формально-змістові параметри формулярів у духівницях. Аналізується структура формулярів, на компаративному рівні з’ясовуються відмінності формул різних ділових документів, передусім у порівнянні формуляра різного типу духівниць з купчими, грамотами та іншими видами актової документації ХVІІ - ХVІІІ ст. Типовою ознакою духівниць, в яких висловлювалася остання воля щодо розподілу власності між спадкоємцями, є не лише стандартні ділові формули, але й індивідуальні авторські вкраплення, позначені відповідною лексикою та формами вираження, зумовленими конкретними житєвим фактами, що лежать в основі змісту пам’ятки.

Окремі духівниці репрезентують розмаїття вислову у невимушеній формі заповідача, тим самим доповнюючи свідченння про загальні тенденції розвитку мовленнєвої системи. Загальний аналіз структури духівниць (виявлених у списках Переяславського, Гадяцького, Чернігівського, Ніжинського, Полтавського, Стародубського, Прилуцького, Лубенського полків, а також у містах, містечках та монастирях Лівобережжя і деяких західноукраїнських земель), засвідчує умовний поділ контексту на три його частини, де вирізняється початковий протокол, основна частина заповіту та його кінцевий протокол зі специфічними стилетвірними ознаками.

Початковий протокол розпочинається формулою Божої клятви (Во имя Отця и Сына и Святого Духа (Дух., 1)). Далі йде формула на означення особи, яка видає документ. Часом їй передує дата написання документа, але частіше вона зазначається наприкінці документа.

Основна частина (виклад) розпочинається каузальною формулою, що відображає мотивацію адресанта про необхідність волевиявлення з обґрунтуванням переконання про цілком свідомі дії і нормальний стан свідомості автора у період створення документа: …и я рабъ єго и созданіє Стефанъ Миклашевскій будучи теперь въ немалой болhзни и оную ощущая въ себh, нахожусь близъ смерти, нежели къ животу<,> только ж не зная кончины своей времени<,> однако будучи єще при здравомъ и въ полномъ своємъ разумh (І, 57585). Наступні клаузули-формули основної частини послідовно відображають поетапність у передачі різних видів власності, де на основі інваріантної формули чиню з’являється специфічна - заповідаю (записую) з виявом антонімічних форм.

Заключна частина – так званий кінцевий протокол - увінчує текст документа. Виклад закінчується формулою закляття іменем Бога чи застереженням про неминучу розплату в разі порушення правових дій відступниками закону: Аще же кто съ оныхъ моихъ сыновъ, пренебрегая сіє моє повелhніє, исполнять по написанному здhсь не станетъ и могли бъ как ни єсть сей<->мой тестаментъ нарушать<,> то на томъ да будетъ Боже и моє отеческоє неблагословеніє и оные да будутъ во вся прокляты (І, 57585).

Для заповітів, які належать до формалізованого офіційно-ділового стилю літературної мови, характерна наявність досить виразної композиційної моделі. Компонентами цієї моделі (композиційними елементами в макроструктурі тексту) є елементи пропонованого дипломатикою умовного формуляра офіційних документів. Аналіз українських заповітів ХVІІ –ХVІІІ ст. дає змогу виділити до 10 композиційних елементів, а саме:

Invocatio (зачин): Во имя Отца и Сына и Святаго Духа Аминь<.> (І, 66093). Формула взята зі Святого Письма і є традиційною у клятвах - "присягах", насамперед судових свідків, повірених у справах урядовців різного рангу, канцеляристів тощо.

Intitulatio (вказівка на особу, яка видає документ): Я, Раба Божїя Євдокія Кипріянова, дочъ Григорієва Пушкаревская, значковая козачка, нынh жителька любецкая (І, 66093). Прикладка Рабъ Божий, Раба Божия є специфічною (типовою, визначальною) ознакою у заповітній документації, що виявляється також у гоноративній функції на означення повної відданості підлеглого земному володареві країни при звертанні до найвищої посадової особи (гетьмана, царя і т.ін.). Перший компонент формули, виражений особовим займенником, засвідчує прадавні традиції в оформленні грамот і численної староукраїнської документації інших жанрів (дарчих, контрактів, доручень та ін.).

Arrenga (преамбула до основної частини тексту, в якій обґрунтовується необхідність видання документа). Формула є зазвичай складнопідрядним реченням, де головне речення становить кліше, взяте із розпорядчої документації (полковницьких листів, універсалів тощо): …чиню вhдомо симъ моимъ писаніємъ<,> что мене Богъ посhтилъ болhзнію<,> и єще мнh будучи за полного своєго ума и тhмъ день от дня чая смертнаго часа… (І, 66093). Підрядне з’ясувальне речення что мене Богъ посhтилъ болhзнію у фігуральній формі образно передає настання важкого хворобливого стану людини (часто передсмертного). Але частіше вживаються нейтральні повідомлення за формулою - базовий компонент будучи + дієприкметник пасивного стану, що виступає в атрибутивній функції (обнятим болhзнію).

Promulgatio (розпорядження-заповідь). Часто збігається з arrenga: чиню вhдомо симъ моимъ писаніємъ (І, 66093). Формула розпочинається базовим компонентом, вираженим дієсловами чиню, розпоряжаю (що варіюються), конкретизуючись далі (в narratio) дієсловом зі спеціальним значенням, де домінантою виявляється загальне заповhдаю з конкретизаторами (отписую, записую): …распоряжаю своихъ дhтей, дая имъ своє материнскоє благословеніє, и распредhляю своє имhніє<,> убогоє (І,66093). Спеціальна дія означується дієсловами-синонімами на зразок: чиню, распоряжаю, распредhляю. У процесі стабілізації формуляра елемент чиню переміщується у постпозицію, ближче до викладової частини. Втрачаючи зв’язок із мотивувальною формулою, спрощуючись, він набуває чіткого визначення. Тим самим увиразнюється виклад волі заповідача через орієнтацію автора документа на формуляр офіційних розпорядчих документів.

Inscriptio (вказівка на тих, кому адресовано документ). У заповітах формула конкретизується через зазначення осіб за спорідненістю та свояцтвом: сина моєго Ивана дhтємъ и дочерh моєй Євдокіи въ недвижимомъ имhніі пополамъ, кромh того двора моєго жилого любецкого, которой дворъ записую дочерh моєй Євдокіи, зятя моєго Гаврилы женh и съ дhтьми єє мужу, пополамъ (І, 66093). Мовна формула зазвичай становить словосполучення, один із компонетів якого містить загальне визначення нащадків по родовій лінії з наступною конкретизацією у формі давального відмінка однини чи множини. Остання частина формули передається у вигляді самостійних рубрик. У разі певних колізій (відмови заповідача) автор відступає від формули-кліше через вільний виклад мотивів.

Narratio (виклад основного змісту документа, а також детальний розпис майна): казанъ винокуренный съ трубами дочери моєй Євдокіи съ дhтьми<,> єє корову и четверо свиней сажевыхъ въ росходъ для поминовенія моєго єй же, дочерh Євдокіи, отписую<,> платья, котороє съ убожества моєго имhєтся, тои же дочерh жє моєй Євдокіи (І, 66093). На означення спеціальної дії уживається ряд однокореневих дієслів: записую, отписую, не отписую, останнє дієслово конкретизується через виклад мотивів упродовж ХVІІ - ХVІІІ ст.

Dispositio (розпорядження): А безъ объявленія матери братьямъ и сестрамъ отнюдь не продавать въ чужіе руки и … подъ неблагословеніємъ моимъ отеческимъ запрещаю (І, 57585, 1750). На відміну від купчих, ця формула містить заперечення продажу за допомогою відповідних базових компонентів: не продавати, запрещаю тощо.

Sanctio (наказ про покарання за невиконання розпорядження) у заповітах передається складнопідрядним реченням з підрядним умови з базовим дієсловом порушити (варіантами - перемhнити, не виконати, що еволюціонують): и кто бъ могъ леgацію сію мою перемhнить, на такового покладаю неблагословеніє Божіє и имhєтъ на второмъ Пришествіи предъ нелицемhрнымъ Судією со мною судится (І, 66093). Формула з базовим дієсловом маєт (буде) судитися [предъ нелицемhрнымъ Судією], як правило, ускладнена поширеною початковою формулою висновку-заклинання від заповітодавця, вираженого слов’янізованою формою складеного іменного присудка в імперативі (да будет проклят).

Corroboratio (підтвердження юридичної сили документа): Къ сей леgаціи духовной єя священникъ по прошенію єи Євдокіи Григорієвои Пушкаревской, значковой козачки церквы Троицкой Любецкой Иванъ Маковскій <-> подписался<,> Къ сей леgаціи по прошенію Євдокіи Григорієвой Пушкаревской церквы Рождества Пресвятыя Богородицы священникъ Самуилъ Гавриловъ подписался<.> По прошенію удовой значковой козачки Євдокии Григорієвой Пушкаревской писалъ сію леgацію (І, 66093). Підписи виявлено майже у всіх досліджуваних текстах.

Datum (час і місце написання документа): Въ дому єh житель любецкій Алексhй Кузьминскій <.> 1764<.> годъ генваря<.> 8<.> дня (І, 66093); Дhялось v дому моємъ при честни(х) д(у)ховнихъ и мирскихъ нижей подписавшихс# wсобахъ року 1775 Мц# ноємври# Дн# (І, 62660, №29). Окрім дієслів в особовій формі (подписался, подписались) вживається дієприслівник у ролі атрибутивного означення (подписавшихся). Обов’язковою є вказівка на засвідчення підписами документа в рідному помешканні заповідача. Формула виражена місцевим відмінком однини та присвійним займенником: в дому моємъ (від І особи). (І, 62660, №29). Формула datum представляє двокомпонентну конструкцію з базовим дієприкметником писаний - писанъ в дому, поєднану з формулою власне datatio (датуванням), де зазначено рік, місяць, число, день (у формі родового відмінка однини). Формула зазнала еволюції, але в заповітах збереглась початкова архаїчна формула (через усічення вживається словосполучення у формі родового відмінка однини). Остання формула запозичена з офіційно-урядової документації.

Встановлено, що кількість композиційних елементів в окремих документах помітно коливається залежно від змістового навантаження та під впливом позамовних чинників. Проте іntitulatio inscriptio, narratio з наведених елементів виступають послідовно, як основоположні жанрові ознаки духівниць.

Таким чином, з’ясовано, що конкретно-історичний підхід до вивчення мови пам’яток, зокрема духівниць, передбачає усвідомлення змінності структури документа в часі з урахуванням повного його обсягу та мовної інформативності, виділення додаткових формул і т.ін. Проте у найзагальнішій композиційній схемі зафіксовано стандартність структури формуляра заповітів, що готує реципієнта для ділового сприйняття спеціальної інформації і полегшує її сприйняття. Помітною виявляється лексико-граматична стандартизація варіантних конструкцій для оформлення різних структурних елементів заповітів (змістових та лексико-граматичних засобів). Склад базових формул, функціональне навантаження і лексико-граматичне варіювання їх у композиційних елементах різнотипних заповітів доводить спадкоємний розвиток самого жанру. Еволюція базових формул заповітів пов’язується з їхнім подальшим оновленням у взаємозв’язку зі спорідненими різновидами заповітної документації та суміжними актами (дарчі, купчі, застави тощо), а також під впливом директивної документації (універсали, урядові листи, промеморії і т.д.). При цьому загальні процеси демократизації в мові ділового документа виявилися визначальними.

У третьому розділі - "Лексико-семантичні особливості мови духівниць ХVІІ - ХVІІІ ст." - охарактеризовано лексичні та стилістичні особливості пам’яток, зокрема представлено класифікацю лексичного матеріалу, де чільне місце займає номенклатура. Актовий лексичний фонд пам’яток обіймає: (1) загальновживану лексику, до якої віднесено загальномовну та морально-етичну, а також (2) лексику вузького стилістичного призначення, до якої віднесено стилістично забарвлену, що задовольняє потреби певного стилю (іноді кількох стилів). Проаналізовано такі групи, як науково-термінологічна, професійно-виробнича, офіційно-ділова, діалектна лексика.

Аналіз використання загальновживаної лексики у духівницях засвідчує, що загальномовна лексика, яка належить до основного словникового фонду, характеризується значною стійкістю та уживаністю визначених тематичних груп. З’ясовано, що серед них переважають: назви мешканців: Переясловского полку сотникъ басанский (ІІ, 3150,1748); Козакъ зенковский Стефанъ Григорієвъ (І, 57596,1758); Jа, Єкатерина Zахариєва#, жителка полтавска# (І, 62660, №28,1726); назви людей, їхньої статі і віку: при вишъ писа(н)ной ста(р)шинh и людех (І, 62660, №30, 1727); что понявши я за себе в малженство нынешную жену мою Параскевию (І, 57595, 1758); старшему сыну моему Ивану село Зазhряки (І, 57585, 1750); назви органів і частин людського тіла: лукавымъ окомъ на мене гледhли (ІІ, 3150, 1748); подписалъ Богданъ Конєєвичъ рукою власною (І, 66094, 1757); назви людей та ознак за спорідненістю та свояцтвом, сімейним станом, родинними зв’язками і стосунками: остались бы наслhдницами имhній всhхъ отцовскихъ и материнскихъ (І, 65113); сестренцу моєму Витковичу пару коней<.> (І, 57549); къ мужу моєму Ивану Степановичу Лашкевичу (І, 65113, 1798); женh моєй Иринh Марковнh (І, 57585, 1750); назви реалій морально-етичного характеру: и дочерh моєй Меланіи жить<,> (І, 57577, 1747); и отхожу на онъ свитъ<,> (ІІ, 3150, 1748); назви емоцій, почуттів людини, її психічних станів, процесів і дій: о Бози радоватися желая (ІІ, 3150, 1748); проводя дни мои в щастливомъ супружествh (І, 65113, 1798); бгу всещедрому и ч(е)л(о)вhколюбивому вручаю д(у)шу (І, 57508, 1694); я щирый слуга єя пресвhтлому царскому величеству… нелуквый рабъ (ІІ, 3150); малжонка моя и з дhтми спокойно и в любви позосталихъ (І, 57532.1716); назви, пов’язані із звичаями та обрядами, релігійна лексика тощо: предъ вhнцемъ ставится непремhнно (І, 65113, 1798); при выдаче въ замужьє ихъ по могуществу своєму выпосадилъ (І, 57595, 1758); могила<-> дружина (ІІ, 3150, 1748); котора# имhєтъ христіянскимъ обычаємъ погребатися (І, 57577, 1747); священникамъ мhскимъ перятинскимъ в мhскихъ церквахъ (І, 57508,1694); смиренній архієрей (І, 57498,1679); на монастиръ общежителній храму всемирного Во(з)движенія честного и животворящого креста господня (І, 57498,1679).

Зроблено принциповий висновок про те, що загальновживана лексика є основою словникового складу заповітів, про що свідчить нормативний характер писемних пам’яток, автохтонність лексичних груп, їх поширення у приватній документації ХVІІ - ХVІІІ ст.

У складі лексики вузького стилістичного призначення у заповітах виявлено: назви реалій суспільного життя, суспільного стану та суспільних відносин: пану Данилу Кандибh (І, 57577,1747); старшинамъ ихъ полковымъ, сотникамъ и протчимъ урядникамъ (ІІ, 5840,1735); по прошенію єи Євдокіи Григорієвои Пушкаревской значковой козачки (І, 66093, 1764); атамана городово(го) стародубовского Василія Велhнского (ІІ, 6293,1748); при людехъ мною на то какъ духовнихъ<,> такъ и свhцки(хъ) (І, 57577,1747); назви грошових одиниць: за власніє єго гроши Алексhєви покупленніє (І, 57532); оставляю готовыхъ дєнєгъ шестна(д)цеть рублєй (І, 57577, 1747); всей суми рахуючи по чтири золотихъ (І, 57532); лекгую тисячу талярей (І, 57532); термінологію судочинства, військову, метрологічну лексику, назви часових понять тощо: и разсудится со мною предъ нелицемhрнимъ судією (І, 57577,1747); яковому декрету б(о)жескому (І, 62660, №29,1775); по унhверсалу, виданномъ монаршою грамотою Єго пресвhтлого величества (І, 57508,1694); значковій полку Нhжи(н)ско(го) товаришъ Іванъ Симоновъ на сємъ по(д)писался (І, 57577,1747); писаря войскового Енерального Семена Савича (ІІ, 6293,1748); ронди, шаблh, сhдла, оружа – все женh моєй з синомъ Николаємъ (І, 57549,1726); я ниже по(д)писавшейся бунчуковый товаришъ Романъ Івановъ (І, 57595,1758); поля пахатного єдинъ ланъ за яромъ казацкимъ подъ Камишоновкою на четыреста копъ (І, 57585,1750); и в нощи молящуся господу Богу (ІІ, 2655,2 пол.18ст.); превhчний и всемогущий всея твари создатель (І, 62660№28,1726); тисяча сhмсотъ пятдесятъ восмого году февраля wсмого дня (І, 57596,1758); и може завтре<,> рано (ІІ, 3150,1748). Аналіз лексики вузького стилістичного призначення дає змогу простежити формування професійної, термінологічної та суспільної лексики у староукраїнській мові, з’ясувати еволюцію семантичних варіантів та спектр їхнього вжитку.

Окремо простежуються стилетвірні мовні традиції, характерні для української заповітної документації ХVІІІ ст., і форми їх вияву. Зокрема, розглянуто стилістику метафоричних виразів та метонімічних переносів, їхній вплив на експресивно-емоціональну виразність тексту. Виявлено насичення текстового матеріалу духівниць синонімічними, антонімічними та градаційними формулами, вживання діалектизмів як стилістичного засобу, роль інтродукції у мовностилістичному контексті заповіту.

Детально аналізується духівниця сотника Переяславського полку К. Шаповаленка, яка є найяскравішим взірцем жанру, що переріс рамки сухого документа, перетворившись у художню сповідь. Антропонімізація надає експресії контексту, розвиваючись далі у семантичну історію актуальних слів: А змійку-татарку положить зо мною въ могилу<;> тамъ вона за мене скаже и на лизи [лезі] своемъ правду и кривду покаже<:> якъ за виру <-> и отчизну стояла (спогад про Полтавську битву) (ІІ, 3150).

Третій розділ постановкою проблеми, аналізом лексики та стилетвірних мовних традицій обґрунтовано доводить, що писемність ХVІІ - ХVІІІ ст. орієнтувалася на загальномовну традицію попереднього періоду, а також на норми церковнослов’янської мови. Стилістичні особливості заповітів відображають своєрідність жанру і водночас фіксують спадкоємність у мовному оформленні документів.

У Висновках зафіксовані основні підсумки дослідження.

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення, пов’язане з проблемами історико-тестологічного вивчення актової документації з урахуванням дипломатики, що є зокрема, актуальним стосовно українських духівниць кінця ХVІІ - ХVІІІ ст., які досі не досліджувались у структурному, лексико-семантичному та стилістичному аспектах. Докладний аналіз формуляра відповідного жанру у порівнянні з іншими актами дає змогу в діахронії простежити загальні тенденції у розвитку приватної документації, вирізнити специфічні особливості параметральних характеристик, що стосуються оформлення, враховуючи стилістику та реквізит.

1. Аналіз наукового досвіду історично-текстологічного вивчення актової писемності кінця ХVІІ - ХVІІІ ст. доводить, що сучасні підходи до вивчення мовностилістичних особливостей українських писемних пам’яток (духівниць) кінця ХVІІ - ХVІІІ ст. мають ґрунтуватися на розумінні системних зв’язків мовленнєвої культури українського народу, що передбачає вивчення структурних, лексико-семантичних та стилетвірних особливостей рукописів, вияву їх характерних типових жанрових ознак, зокрема приватної документації відповідного історичного періоду.

2. Давні правові акти, документи, пов’язані з родинною сферою, зі щоденним побутом, мають першорядне наукове значення, оскільки відображають не лише процеси мовного узагальнення, але й живомовні явища. Залежно від цільового призначення акта визначається юридична підоснова змісту документа, що впливає на композицію. Клаузула передає окремо мислиму і виражену в тексті правову дію чи відношення; формуляр - склад і послідовний порядок клаузул у документі. Компаративний текстологічний аналіз духівниць виявив структурні особливості та мовний формуляр різнотипних заповітів. Композиційною основою духівниць виступає чітко окреслена тріадна побудова історичної пам’ятки, яка включає: початковий протокол, основну частину та кінцевий протокол. Структурний аналіз духівниць виявив відмінності в оформленні клаузул залежно від стильвої манери заповідачів, що зумовлюється їхньою соціальною належністю, а також церковнослов’янською традицією, впливом живої мови, стандартизацією ділового письма.

3. Конкретно-історичний підхід до вивчення мови пам’яток, зокрема духівниць, передбачає усвідомлення змінності структури документа в часі з урахуванням повного його обсягу та мовної інформативності, виділення додаткових формул і т.ін. Визначальну частину реквізиту у духівницях становлять формули, пов’язані з означенням творців документа - адресанта, писаря та причетних офіційних осіб, у колі яких він створювався, а також відомостями про підтвердження підписів повірених. У побудові та формулярі заповітів, авторами яких були представники різних соціальних груп (міщани, прості селяни, полковники тощо), спостерігається деяка одноманітність, але вона мотивується спільністю історичного розвитку формуляра актової документації та близьких за жанром актів, процесами уніфікації викладу. Разом з тим відзначено різноманітний виклад та наявність або відсутність певних формул у викладовій частині. Іноді між формулами чітку лінію провести неможливо. Формуляр заповітів складається з ряду стійких однотипних речень. Це зазвичай речення-формули зі стандартною синтаксичною структурою (зокрема послідовністю розташування головних та другорядних членів речення) і значною мірою однотипним лексичним складом.

4. Живомовний матеріал духівниць дає змогу простежити закономірності формування національної літературної мови. Словниковий склад мови, на відміну від її звукової системи та граматичної будови, безпосередньо, органічно і тісно пов’язаний з історією виробництва, побуту, культури, науки та іншими сферами суспільства. У роботі визначено лексико-семантичну класифікацію українських духівниць, зокрема загальновживану лексику, до якої віднесено загальномовну та морально-етичну, а також лексику вузького стилістичного призначення. Лексика документів має сталий характер, позначений жанровими ознаками.

5. Специфіка стилетвірних мовних традицій рукописних пам’яток полягає у поєднанні відповідних базових формул з різною живомовною виразністю документів. Стилістичними особливостями заповітів є мовна метафорика, антоніміка контексту, а також яскраво виражена інтродукція. Стилетвірні мовні особливості заповітів формувалися упродовж різних історичних періодів у взаємозв’язку з виразовими набутками у формулярі офіційно-ділової документації. Контекстуальне порівняння з купчими, дільчими записами, а також дарчими, що найближче прилягають до заповітного жанру, засвідчує явну перевагу перших з огляду на мовні узагальнення і ширшу тематичну палітру у викладовій частині. Разом з тим слов’янізація охопила чимало клаузул у багатьох духівницях. Лексика української мови досліджуваного періоду була багата і на той час повністю забезпечувала спілкування людей в різних ділянках життя і діяльності народу. Про лексичне багатство тодішньої староукраїнської мови, відображеної в аналізованих пам’ятках, свідчить наявність досить розвиненої синоніміки, образно-метафоричних переносів (зокрема у складі лексики, пов’язаної з людськими взаєминами та побутом).

6. У духовних заповітах людина висловлювала власну волю щодо розподілу своєї маєтності після смерті між нащадками і родичами. Тут виявляється її моральний і освітній рівень, з’ясовуються обставини, в яких вона живе тощо. Щоб усе це передати на письмі, треба було володіти певним набором мовних одиниць, відповідними формами вислову, чим і зумовлюється лінгвістична вартість документів такого жанру.

Основні наукові положення, теоретичні та практичні висновки дисертації викладено у таких публікаціях:

1. Білан Н.І. Заповіти в колі пам’яток актової писемності ХVІ - ХVІІІ ст. // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. - К., 2000. - Випуск 1. - С.86-91.

2. Білан Н.І. З історії лексико-тематичної маркованості духівниць ХVІІ - ХVІІІ ст. // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. - К., 2001. - Випуск 2. - С.102-108.

3. Білан Н.І. Спадкоємні традиції у природних текстах духівниць ХVІІІ ст. (з історії рукописної пам’ятки) // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і