Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича

Безаров Олександр Троянович

УДК 94(470+570)5+(411.16)

Політика російського уряду в єврейському питанні наприкінці ХІХ століття (1881-1894 рр.)

Спеціальність 07.00.02 — Всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці — 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Науковий керівник: доктор історичних наук, доцент

Фісанов Володимир Петрович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри міжнародних відносин

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Юрій Михайло Федорович,

Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного інституту, завідувач кафедри соціально-економічних наук

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

Локшин Олександр Юхимович, Інститут Сходознавства Російської Академії Наук,

старший науковий співробітник відділу з вивчення Ізраїля та єврейської діаспори

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ історії України ХІХ- початку ХХ століття (м. Київ)

Захист відбудеться 30.01.2004 року о _14___ на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2 (корпус 14, ауд. 18).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.

Автореферат розісланий 29.12.2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Ротар Н.Ю.

Загальна характеристика дисертації

Актуальність теми. Світовий досвід переконує, що в суспільстві з поліетнічним складом населення, де люди в процесі спілкування свідомо чи підсвідомо відчувають свою національну ідентичність, існує об’єктивна необхідність державного реґулювання національних стосунків, тобто вироблення і втілення в життя ефективної державної етнополітики.

Витоки багатьох, якщо не всіх сучасних національних конфліктів слід шукати в історичному минулому. Це стосується як трагічних подій на Балканах, так і ірландської проблеми у Великій Британії або ж баскського питання в Іспанії. Ще більш складними і небезпечними є міжетнічні конфлікти на пострадянському просторі — вірменсько-азербайджанський конфлікт, придністровська проблема, грузино-абхазький конфлікт, насамкінець чеченська трагедія. Водночас на хвилі етнічного ренесансу 80-90-х років ХХ ст. з’являється або ж посилюється таке явище, як етнічний націоналізм, прихильники якого нерідко порушують питання про утворення територіальних автономій, а деколи і відокремлення, внаслідок чого прагнення до здобуття умов всебічного етнокультурного розвитку ототожнюється з нагнітанням політичної істерії та сепаратизмом. У цьому контексті цікавим і повчальним нам видається історичний досвід багатонаціональної Росії. Вивчаючи цю проблематику важливо виробити об’єктивні та науково-обґрунтовані уявлення про те, яким чином, внаслідок яких політичних та ідейних причин формувалися національні відносини в Російській імперії, яким був шлях їх розвитку і яке місце посідала у цих процесах державна влада. Історія дореволюційної Росії — країни з давньою традицією міжетнічних відносин — є повчальною для усвідомлення усієї складності проблеми взаємин, що виникали між народами, котрі населяли її, зокрема між українцями, росіянами, поляками та євреями, а також між ними та єдиним державним центром, у контексті яких неминуче виявляються складнощі зіставлення індивідуальної свободи із правом вільного розвитку окремих національних груп.

І в минулому, і в сьогоденні одним з важливих і найбільш складних питань національного життя Росії було і залишається єврейське питання. Воно не втрачало своєї актуальності впродовж усього історичного розвитку країни, починаючи з кінця ХVIII ст. Жоден з нехристиянських народів не привертав до себе такої прискіпливої уваги з боку російської влади, як євреї. До того ж Росія, як і вся Східна Європа, тісно пов’язані з єврейською національною історією. Так історично склалося, що саме тут упродовж багатьох століть формувався головний духовний центр, в якому ґенерувалися засадничі ідеї та принципи національного життя єврейського народу. Не можна забувати також і такий факт: до 1914 р. на території Російської імперії мешкало близько половини усіх євреїв світу, більшість з яких концентрувалася на території сучасної України.

Слід зазначити, що історія єврейського питання в Російській імперії має багаторівневу систему вивчення: від аналізу соціально-економічних чинників до релігійно-культурних та психологічних аспектів. На наш погляд, є сенс вивчити ще один бік проблеми, а саме — ідеологію та практику розв’язання єврейського питання на державно-політичному рівні. Гострота в аналізі проблеми саме під таким кутом зору визначається тим, що вивчення політичного арсеналу російського уряду стосовно єврейського питання дозволить, з одного боку, більш чітко зрозуміти концепцію державотворення у Росії другої половини ХІХ ст., а з іншого — стратегію й тактику державної влади усіх рівнів у розв’язанні тут міжнаціональних конфліктів.

Не менш актуальними для дослідження видаються й інші аспекти теми, а саме: природа державного антисемітизму в Російській імперії у зазначений період, позиція окремих державних діячів в єврейському питанні, у тому числі самого Олександра ІІІ, вплив консервативної ідеології на формування урядового курсу в єврейському питанні.

Таким чином, у центрі запропонованого дослідження історія єврейського питання в Російській імперії як важлива складова російської й української політичної історії ХІХ ст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов’язаний з планом теоретичної розробки проблем соціально-економічної, політичної історії та міжнародних відносин країн Європи і Північної Америки, який здійснюється кафедрою міжнародних відносини історичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (номер державної реєстрації 0102U005308).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розкриття особливостей політики російського уряду в єврейському питанні у 1881-1894 рр., механізму формування урядових підходів у розв’язанні єврейської проблеми, місця і ролі офіційної ідеології у цьому процесі.

Для досягнення поставленої мети визначені такі завдання:—

оцінити ступінь наукової розробки теми та найбільш поширені підходи до вивчення єврейського питання наприкінці ХІХ ст.;—

розглянути загальні тенденції та особливості політики російського самодержавства в єврейському питанні (початок ХІХ - 70-ті рр. ХІХ ст.);—

з’ясувати основні причини загострення єврейського питання в Російській імперії в 1881-1894 рр.—

дослідити основні причини та наслідки погромної кампанії 1881-1882 рр.;—

визначити ідейні засади урядової політики в єврейському питанні;—

оцінити вплив пізнього слов’янофільства на еволюцію урядової ідеології у цьому питанні;—

з’ясувати зміст і характер “Тимчасових Правил” про євреїв і зіставити їх з основними тенденціями урядової політики;—

розкрити особливості правового становища євреїв у Російській імперії, враховуючи соціально-економічний аспект єврейського питання.

Об’єктом дослідження є єврейське питання в Російській імперії.

Предметом дослідження є політика російського уряду з єврейського питання в 1881-1894 рр., зокрема її соціально-економічні, ідеологічні та правові аспекти.

Територіальними межами даного дослідження є сучасні території України, Молдови, Білорусі, частково Польщі та Росії, котрі складали у досліджуваний період західні землі Російської імперії. Це зумовлено, передусім, специфікою розселення єврейського населення в Російській імперії (“смуга єврейської осілості”) та напрямками внутрішньої політики російського уряду.

Хронологічні рамки дослідження зумовлюються періодом правління Олександра ІІІ (1881-1894 рр.), що позначився різкою зміною офіційної ідеології у загальнодержавному житті, а також загостренням єврейського питання. Нижню межу дослідження становить 1881 р. — початок єврейських погромів, посилення політичного антисемітизму, пошук нових методів державного врегулювання єврейської проблеми. Верхню межу становить початок 90-х років ХІХ ст., коли російський уряд запровадив нові підходи щодо вирішення єврейського питання внаслідок чого на цьому етапі його політика в даному питанні набула завершених рис. Зазначимо, що розкриття теми вимагало деякого розширення нижньої хронологічної межі. Тому в окремому розділі роботи довелося звернутися до більш ранніх (початок ХІХ – 70-ті рр. ХІХ ст.) періодів з метою визначення традиційних урядових підходів щодо розв’язання єврейського питання.

Методологічну основу дослідження становлять об’єктивний, всебічний аналіз фактографічного матеріалу, визначення й вивчення тих значущих історичних фактів, які за умови їхнього зіставлення дозволяють відтворити історію урядової політики в єврейському питанні наприкінці ХІХ ст. та виявити її головні тенденції і закономірності. Оскільки єврейське питання в Російській імперії було частиною світової (зокрема загальноєвропейської) проблеми, тому його вивчення не може претендувати на сувору об’єктивність без урахування низки факторів, що знаходилися поза її межами. Отже, важливою методологічною особливістю дисертаційного дослідження є органічне поєднання внутрішніх та зовнішніх чинників, які прямо чи опосередковано впливали на еволюцію політики російського уряду з єврейського питання.

Дисертація ґрунтується на загальних науково-дослідницьких принципах історизму, об’єктивності, взаємозв’язку внутрішніх і зовнішніх чинників, що впливали на політику російського уряду в єврейському питанні. Для досягнення поставленої мети були використані спеціальні історичні методи дослідження, що дозволили провести науковий аналіз соціально-економічних, ідеологічних та правових особливостей політики російського уряду з єврейського питання у досліджуваний період, а саме: історичний, логічний, порівняльний і проблемно-хронологічний. Застосування порівняльного методу при аналізі історіографії теми дослідження дозволило зіставити різні підходи науковців до проблеми, критично проаналізувати й порівняти праці дореволюційних, радянських, а також сучасних західних і вітчизняних істориків. Порівняльний і проблемно-хронологічний методи використовувалися, наприклад, для характеристики окремих періодів урядової політики в історичній ретроспективі, що дозволило оцінити глибину загострення єврейського питання в Російській імперії.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим в українській історіографії комплексним науковим дослідженням політики російського уряду з єврейського питання наприкінці ХІХ ст.

У дисертації зокрема: здійснено критичний аналіз основних джерел, літератури та історіографічних напрямків з досліджуваної теми; висвітлені основні дискусійні питання стосовно змісту та характеру єврейського питання; на основі ориґінальних документальних джерел, статистичних даних встановлені соціально-економічні причини загострення єврейського питання; доведено, що погромна кампанія 1881-1882 рр. була приводом для перегляду урядової політики з єврейського питання; визначено місце і роль слов’янофільських видань як у зв'язку із погромною кампанією, так і поза її контекстом; встановлені основні причини перегляду урядової ідеології з єврейського питання; висвітлені політичні погляди окремих державних діячів Росії стосовно єврейського питання. В результаті аналізу правових актів розглянуто принципи та особливості правового реґулювання єврейського питання. Доведено також, що загострення єврейського питання в Російській імперії було зумовлене об’єктивними соціально-економічними та політичними факторами розвитку російської держави та єврейської спільноти в ній. Якість вирішення цієї проблеми, з одного боку, вплинула на формування консервативної моделі національної політики російського уряду у наступні роки, а з іншого — ставала поштовхом до суттєвих змін світогляду російських євреїв.

Практичне значення результатів дослідження полягає у тому, що автор вперше в українській історіографії намагається об’єктивно дослідити таку важливу історичну проблему, як політика російського уряду з єврейського питання в 1881-1894 рр.; по-друге, розробка теми дає змогу поглибити вивчення деяких аспектів соціально-економічної і політичної історії Росії; по-третє, фактичний матеріал, положення і висновки дисертаційного дослідження можуть використовуватися у загальних працях з історії Росії, України, єврейського народу, національної політики російського уряду, а також у навчальному процесі у вищих навчальних закладах при підготовці лекцій, проведенні семінарських і практичних занять.

Апробація результатів дисертації. Важливі аспекти теми доповідалися на міжнародних та українських науково-практичних конференціях: “Єврейська історія та культура в Україні” (Київ, 1994), “VI Міжнародна молодіжна конференція з іудаїки” (Москва, 2001); “VII Міжнародна молодіжна конференція з іудаїки” (Москва, 2002), “ІХ Щорічна Міжнародна Міждисциплінарна конференція з іудаїки” (Королев, Росія, 2002); “Х Щорічна Міжнародна Міждисциплінарна конференція з іудаїки” (Москва, 2003).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлені у восьми статтях, чотири з яких опубліковані у фахових збірниках наукових праць.

Структура дисертації складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (230 позицій), додатків. Загальний обсяг дисертації — 196 сторінок, основний зміст викладено на 174 сторінках.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, розкрито мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, визначено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, показано шляхи її апробації.

У першому розділі “Історіографія проблеми та джерела” проаналізовано стан вивчення теми в історіографії, дано характеристику джерельної бази.

Історіографія єврейського питання в Російській імперії характеризується широким спектром досліджень, які умовно можна розподілити на декілька груп: філософсько-публіцистичні праці; дослідження з історії урядової політики стосовно єврейського населення, соціально-політичної історії єврейського народу в Росії. При всій різноманітності наявних наукових праць вони чітко поділяються на дві основні групи: дослідження “внутрішньої” історії євреїв та історії “зовнішньої”. Такий розподіл свідчить про наявність двох історіографічних шкіл і двох засадничих напрямків — історія євреїв у Росії, що розглядається у контексті всесвітньої історії єврейського народу і власне історія євреїв, що трактується переважно у контексті історії Росії і тому вважається частиною історії “зовнішньої”.

Засновником першого напрямку був видатний вчений С. Дубнов, а другого — Ю. Гессен, котрі наприкінці ХІХ ст. своєю діяльністю, власне, й започаткували ґрунтовне наукове дослідження історії єврейського питання в Російській імперії.

Вивчення єврейської історії в Російській імперії відбувалося у непростих політичних умовах. Практично не існувало можливостей для підготовки професійних єврейських істориків. Діяльність багатьох єврейських дослідників носила подвижницький характер, здійснювалася за кошти єврейського благодійництва. Тим не менш, до початку Першої світової війни в Росії сформувалася власна національна єврейська історична школа. Специфічними особливостями школи були особлива увага до збирання та аналізу джерел, намагання висвітлити історію євреїв у зв’язку з історією Росії та у взаємозв’язку з історією громад в інших країнах. Особливу увагу надавали вивченню правового становища євреїв. Характерною рисою історіографії цього періоду була актуалізація її тематики, переважання публіцистичної літератури, залежність від ситуації з “єврейським питанням” у країні.

Радянська історіографія єврейського питання в Росії пройшла складний шлях свого розвитку: від спроб переоцінки історичних подій та явищ в 1920-х роках до фактичної заборони усіх досліджень з єврейської історії в 1940-х – 1970-х роках. Радянські дослідники (Г. Красний-Адмоні, Є. Рінбург, П.А. Зайончковський, С. Гасратян та інші) розглядали історію російських євреїв переважно крізь призму класової боротьби. Політика самодержавства в єврейському питанні оцінювалася ними вкрай негативно. Російський уряд, на їхню думку, свідомо розв’язував міжнаціональні конфлікти, зокрема сприяв єврейським погромам, з метою протидії посиленню революційного руху. Виключенням, можливо, були дослідження П.А. Зайончковського з політичної історії Російської імперії другої половини ХІХ ст., в яких видатному історику вдалося висвітлити єврейське питання з об’єктивних незаідеологізованих позицій.

Помітне місце поміж західних досліджень займають збірник наукових статей за редакцією відомого російсько-єврейського вченого в еміграції М. Вішніцера, який був виданий у 1960 р. “Союзом російських євреїв у Нью-Йорку”, праці американських вчених С. Бейрона, С. Берка, Г. Роггера, ізраїльських — М. Аронсона, М. Окса, польських — Г. Балабуха, Д. Лібьонкі, Я. Кіршрота, А. Ейзенбаха, А. Кали та англійського професора новітньої єврейської історії Дж. Кліра.

Сучасні дослідження, в яких розглядаються проблеми урядової політики в єврейському питанні, поділяються на загальні (Я.С. Хонігсман, О.Я. Найман, Н. Щербак, М.Н. Савіних, Л.В. Кальміна, А. Каппелер, Дж. Хоскінг, Л. Поляков, С. Ципперштейн) та спеціальні (Д.А. Ельяшевич, К. Бауман, Б. Натанс, О. Зельцер, В. Тимофєєв, М. Вітенберг, В. Журавльова, С. Мадієвський, В. Енгель, А. Кіштимов, М. Гавлін, О. Іванов, М. Поліщук, К. Зелінський). На особливу увагу заслуговують також, дослідження Дж. Кліра, статті ізраїльських вчених Д. Гутвайна, М. Мінца, польського науковця Ш. Рудницького.

Отже, розвиток історіографії єврейського питання в Російській імперії тривав від зародження класичних історичних шкіл (Дубнов та Гессен), через майже півстолітній час забуття їх традицій на батьківщині та спроб переосмислення за кордоном до відродження традиційних і формування нових історичних концепцій та систем. Актуальними питаннями вивчення на усіх етапах розвитку історіографії залишаються: проблеми причин та характеру єврейських погромів 1881-1882 рр., взаємин російської влади усіх рівнів із єврейською політичною елітою та місця і ролі націоналістичних груп та видань Росії у формуванні урядової політики з єврейського питання.

Джерельну базу даного дослідження складають архівні документи, матеріали періодичної преси, публіцистика, мемуари та опубліковані документи.

Головним джерелом для дослідження стали фонди Державного Архіву Російської Федерації, зокрема міністра внутрішніх справ Росії графа М.П. Ігнатьєва, Департаменту поліції, імператорів Олександра ІІ й Олександра ІІІ, “Священная дружина”, товариша міністра внутрішніх справ В.К. фон Плеве, губернатора В.В. фон Валя, а також окремі справи фондів Канцелярії Варшавського губернаторства та Канцелярії Варшавського генерал-губернатора Головного Архіву Давніх Актів у Варшаві.

Своєрідне місце поміж джерел займають офіційні документи, які були підготовлені, за нашими припущеннями, як довідниковий та описовий матеріал для вищих державних діячів напередодні слухання законопроекту щодо скасування смуги осілості для євреїв у черговій державній комісії з єврейського питання або ж у Державній думі. Унікальність цих документів полягає в їхній, як нам здається, бібліографічній рідкості, оскільки вони не є окремими виданнями, а призначалися виключно для службового використання.

Цінним джерелом для даного дослідження є також тогочасна періодична преса. Використовувалася загалом слов’янофільська (“Русь”), офіційна (“Московские ведомости”) та російсько-єврейська (“Восход”) періодика. Вибір саме цих видань зумовлений, передусім, тим політичним впливом на урядові кола, який мали І.С. Аксаков та М.Н. Катков у першій половині 1880-х років, тобто на момент найбільшого загострення єврейського питання. Якщо творчість редактора “Руси” — це приклад російського політичного антисемітизму, то публіцистика “Восхода” мала зовсім протилежний зміст.

Публіцистична література з єврейського питання складає доволі вагомий матеріал для дослідження. Тому її варто розглядати за характером проблематики як політичну (Я. Брафман, О. Брафман, С.Д. Демидов, М.Д. Градовський, М.П. Гіляров-Платонов, Вол. Соловйов), соціально-економічну (Б. Бруцкус, А. Субботін, І. Галант, Ф. Мейєр) та правову (І. Оршанський, М. Градовський, І. Гессен, В. Вашкевич, З. Фіркович).

З-поміж спогадів і мемуарів необхідно відзначити передусім “Книгу жизни” С.М. Дубнова — поза сумнівом найбільш видатний пам’ятник російсько-єврейської мемуаристики та мемуари відомого єврейського публіциста, юриста, громадського діяча Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст. Г.Б. Сліозберґа, який був добре обізнаний із механізмами функціонування бюрократичної системи імперії. Помітне місце поміж цієї групи джерел займають спогади С.Ю. Вітте. Він представляв нову ґенерацію російських лібералів-державників, котрі прагнули “звільнити” єврейське питання від застарілих і непотрібних ідеологічних нашарувань.

До опублікованих документів слід віднести: законодавчі та нормативно-правові акти, посібники і коментарі до них; циркуляри МВС Росії, доповідні записки та повідомлення місцевої влади, жандармських управлінь, приватних осіб, а також резолюції Олександра ІІІ на доповідях міністра внутрішніх справ з приводу погромної кампанії 1881-1884 рр.; результати діяльності Ґубернських комісій з єврейського питання.

Важливим джерелом для вивчення урядової політики щодо єврейського питання є міркування та офіційні звіти відомих на той час російських державних діячів як-то: графа Палєна, графа Кутайсова, М.Х. Бунге та П.М. фон Кауфмана.

Таким чином, вивчені джерела дозволяють найбільш повно відобразити гостроту єврейського питання у політичному, соціально-економічному та культурному житті Російської імперії у 1881-1894 рр., становище російських євреїв, особливості правового реґулювання єврейського питання, основні етапи урядової політики в єврейському питанні. Водночас зроблений вище історіографічний аналіз літератури з досліджуваної у дисертації проблеми свідчить про те, що урядова політика в єврейському питанні в зазначений період історії не знайшла достатнього висвітлення в українській історіографії. Її глибока наукова розробка залишається важливим завданням сучасної історичної науки.

У другому розділі “Єврейське питання в Росії як політична проблема: зміст, загальні тенденції та особливості” розглядаються причини виникнення та загострення єврейського питання в Російській імперії. Зокрема, у першому параграфі “Єврейське питання в історичній ретроспективі” наголошується на тому, що із включенням до складу імперії нових земель, густо заселених євреями, внаслідок поділів Польщі власне і розпочалася історія єврейського питання в Росії. До цього моменту у російської влади майже не було політичного досвіду у розв’язанні цієї проблеми. Це пов’язувалося, по-перше, з тим, що до 1772 р., тобто першого поділу Польщі, кількість єврейського населення в Росії була незначною, а їхня соціально-економічна активність в країні залишалася непомітною. По-друге, польські євреї привнесли на російський ґрунт відмінний від російського соціокультурний тип співіснування.

Отже, виникла проблема інтеґрації польського єврейського співтовариства в єдину систему централізованого авторитарного російського суспільства. Це було, на наш погляд, однією з визначальних причин загострення єврейського питання в Росії, оскільки усі наступні кроки державної влади у вреґулюванні цієї проблеми спрямовувалися на те, щоб інтеґрувати євреїв у суспільні відносини з метою використати їхні господарські здібності та асимілювати їх. Проте оголошена спочатку рівноправність для євреїв незабаром була знову обмежена і разом з цим змінилася стратегія: тільки ціною асиміляції, тобто переходу в християнство, євреї могли досягнути рівних з християнами прав. Дискримінаційна політика російської влади щодо євреїв (сеґреґація) відповідала прагненням багатьох як євреїв (вони не бажали інтеґруватися у християнське співтовариство), так і неєвреїв (приміром поляки протестували проти включення євреїв до міського самоврядування). Однак, ні урядова політика, ні позиція населення в першій половині ХІХ ст. не мали характеру послідовної ідеологічно обґрунтованої та расистської ворожості до євреїв — юдофобії, що пояснюється, передусім відсутністю гострої соціально-економічної конкуренції між євреями та неєвреями, а також уваги державної влади щодо буржуазних відносин, які зароджувалися в середовищі, особливо дисперсних етногруп. Такі явища ставали помітними у другій половині ХІХ ст.

Тому в другому параграфі “Ідейні засади російської політики в єврейському питанні” проаналізовано ідеологію єврейського питання в період буржуазних перетворень Олександра ІІ з метою віднайти той політичний мотив наступних урядових кроків на початку 1880-х років, який фактично перекреслив спроби лібералізації єврейського законодавства в 1860 – 1870-х рр.

Припинення лібералізації єврейського питання в урядовій політиці пов’язувалося передусім із двома явищами у суспільному житті країни — публікацією у 1869 р. антисемітського трактату Я. Брафмана “Книга Кагала” та Одеським погромом 1871 р. Несподіваний вибух антиєврейських настроїв підтверджував сумніви урядовців та російської громадськості у тому, що повна громадянська емансипація євреїв Росії загрожує ще більшою їх економічною активністю та конкуренцією місцевим національним групам, але після погрому в Одесі вже загальноросійського масштабу.

У цьому параграфі підкреслено також, що наприкінці 1870-х років в урядовій політиці стосовно єврейського населення на передній план виходили мотиви економічного характеру, що ставали головною перешкодою на шляху остаточної й повної лібералізації єврейського законодавства. Євреїв звинувачували в “експлуатації сільського населення” і в “погіршенні селянського благоустрою”. Улюбленим обєктом таких звинувачень були євреї-шинкарі, але вроджену схильність до “гендлярства”, “лихварства” тощо знаходили у всіх євреїв загалом.

Зміни, які відбулися в Росії в період 1860 – 1880-х рр. спричинили дисбаланс розвитку у соціальній, економічній, культурній та політичній системах країни, що зумовило, з одного боку, критику розпочатих ліберальних реформ уряду Олександра ІІ російськими консерваторами і, як наслідок, розвиток ультраправих націоналістичних політичних доктрин, невід’ємною частиною яких стає антисемітизм, а з іншого — посилення національних рухів, особливо серед українців і поляків, котрі прагнули в умовах соціально-економічних перетворень зайняти більш вигідні позиції. Надзвичайна атмосфера, що поширилася навесні 1881 р., а особливо інциденти, які кристалізувалися поза цією атмосферою, в різних місцях зумовили утворення імпульсів, що призвели до початку нової, найбільш потужної у ХІХ ст. хвилі антиєврейських виступів.

У третьому розділі “Формування нового урядового курсу з єврейського питання у 1881-1882 рр.” розглянуто причини перегляду офіційної ідеології в єврейському питанні та механізми формування в урядових колах нового бачення єврейської проблеми. У першому параграфі “Еволюція урядової ідеології з єврейського питання (травень-серпень 1881 р.)” проаналізовано соціально-політичну та економічну ситуацію в Росії на початку 1881 р. й визначено ідейні чинники політичного процесу в єврейському питанні. Доведено, що еволюція урядової ідеології відбувалася в непростих, подекуди суперечливих умовах ідейної та політичної боротьби усіх зацікавлених сторін. Такі особливості були зумовлені тим, що місцева інформація про соціально-економічні чинники загострення єврейського питання відповідала дійсним, об’єктивним причинам погромів, а отже, створювала передумови для адекватних заходів влади щодо усунення таких небезпечних для держави причин. Здавалося, що такі заходи були б логічно виправданими і державна влада таким чином діяла в інтересах усього суспільства. Проте проблема існувала, і особливо гострою вона була для євреїв — постраждалої сторони, оскільки уряд в особі міністра внутрішніх справ графа Ігнатьєва збирався і надалі її загострювати, але вже на політичному рівні. Ідеологічний конфлікт між владою і російським єврейством, котрий мав місце саме у період травня-серпня 1881 р., тобто тоді, коли уряд прагнув знайти причини народного вибуху, був викликаний декількома факторами. По-перше, це однозначність наданої уряду інформації про стан єврейського питання на місцях, що й породжувало тенденційність у сфері політичних рішень стосовно євреїв. Антиєврейський характер місцевої інформації дозволив нам зробити висновок, що розвиток політичного антисемітизму був спрямований здебільшого не згори донизу, як вважали деякі дослідники (Дубнов, Джонсон, Ельяшевич), арґументуючи свою точку зору особливим антисемітизмом Олександра ІІІ і графа Ігнатьєва, а навпаки — знизу вгору. По-друге, в умовах загострення єврейського питання і власного невизначеного політичного статусу поміж впливових урядових коаліцій граф Ігнатьєв був змушений приймати термінові політичні рішення з єврейського питання, щоб, з одного боку, припинити масові антиєврейські виступи, а з іншого — задовольнити власні політичні амбіції. Ідейними натхненниками політичної акції, спрямованої проти минулорічних спроб уряду завершити процеси лібералізації єврейського питання, виступили І.С. Аксаков та М.П. Ґіляров-Платонов. Їхні публіцистичні виступи набули особливої гостроти до середини 1882 р. тобто до того моменту, коли перегляд офіційної ідеології щодо єврейського питання досяг своєї завершальної фази.

У другому параграфі “Спроби розв’язання єврейського питання в Ґубернських комісіях та Комітеті Ґотовцева (серпень 1881 – березень 1882 р.)” охарактеризовано зміст політичного процесу з єврейського питання, результатом якого був новий законопроект “Тимчасових Правил” про євреїв. Внаслідок проведеного аналізу за результатами діяльності Ґубернських комісій з єврейського питання, а згодом і Центрального Комітету з єврейського питання під головуванням сенатора Д.В. Ґотовцева зроблено висновок про авантюрність задумів графа Ігнатьєва використати діяльність цих державних органів з метою проведення в життя нового обмежувального закону для євреїв. Тенденційність упродовж обговорення, відверта політична демагогія у виступах членів Ґубернських комісій та рішень Комітету Ґотовцева, адміністративний тиск з боку МВС — усе це мало нагадувало відкрите політичне змагання з єврейського питання, на що сподівалася єврейська політична еліта Росії і, що власне, обіцяв їм граф Ігнатьєв. Проте в процесі обговорення нового пакета законів для євреїв в урядових інстанціях відчувалося протистояння двох точок зору на цю проблему, яку відстоювали представники Міністерства внутрішніх справ і Міністерства фінансів.

Зміст такого протистояння розкрито у третьому параграфі “Політична боротьба в уряді за прийняття “Тимчасових Правил” про євреїв (березень-травень 1882 р.)”. “Тимчасові Правила” про євреїв (1882 р.) — важливий політичний документ російського уряду, в якому реґулювалися найважливіші аспекти життя російських євреїв майже до Першої світової війни. Тому проблема прийняття цього законопроекту в уряді набуває ключового значення для розуміння усієї державної політики в єврейському питанні. Всебічна характеристика політичних поглядів як окремих міністрів, так й ідейних союзників автора “Тимчасових Правил” графа Ігнатьєва — І. Аксакова та Київського ґенерал-ґубернатора О.Р. Дрентельна дала змогу зробити такий висновок. Проблема “Тимчасових Правил” зокрема і єврейське питання в цілому в політичному контексті 1881-1882 рр. могли бути вирішеними лише в одному — консервативному сенсі, тобто в репресивному щодо євреїв значенні. Теорія Аксакова і практика Ігнатьєва в єврейському питанні ставали частиною єдиної — консервативної ідеології, яка поступово, проте неухильно запроваджувалася у політичний простір Росії. Це підтверджується й тим, що в результаті обговорення законопроекту в уряді у політичній опозиції до Ігнатьєва опинилися майже увесь склад Комітету міністрів, консервативна коаліція на чолі із Побєдоносцевим, ліберальна і частина консервативної преси, і навіть Олександр ІІІ також не підтримав свого міністра внутрішніх справ. Натомість “Тимчасові Правила” були затверджені, і сумніватися в їхній дієздатності ніхто в уряді та оточенні імператора не збирався. Хоча по суті вони не виправдали сподівань — погроми не припинялися, експлуатація селян не зменшувалася.

У четвертому розділі “Особливості урядової політики з єврейського питання після прийняття “Тимчасових Правил” (1882-1894 рр.)” висвітлюється політико-правова ситуація з “російськими євреями”, що склалася після прийняття “Тимчасових Правил”. У першому параграфі “Діяльність Вищої комісії щодо перегляду законодавства про євреїв та її результати (1883-1888 рр.)” показано зміст діяльності комісії Палєна, якій уряд доручив розглянути відповідність чинного законодавства про євреїв тим соціально-економічним та політико-культурним обставинам, котрі склалися на початку 1880-х років й прийняти відповідне рішення. Упродовж тривалого обговорення ключових моментів у розв’язанні єврейського питання в комісії Палєна утворилося дві партії, які відстоювали дещо різні погляди на проблему, — консервативна та ліберальна. Обидві були схильні розглядати проблему, виходячи з аналізу соціально-економічних чинників, які пов’язувалися із загальноекономічною та політичною ситуацією в країні. Вперше, на наш погляд, і ліберали, і консерватори зійшлися у тому, що відповідальним за вирішення або невирішення єврейського питання є уряд, і тепер увага акцентувалася на тому, яка модель стане прийнятною для проведення урядової політики. Якщо позиція М.Д. Ґрадовського, С.Д. Демидова, В. Лозіна-Лозінського та інших представників ліберальної частини комісії ґрунтувалася на тому, щоб по можливості використати величезні фінансово-промислові потужності єврейської буржуазії з метою прискорення процесів економічної модернізації Росії, то консерватори на чолі із Ф.С. Ґоліциним дотримувалися дещо протилежної точки зору, згідно якої євреї виступали небажаними конкурентами російської буржуазії, будучи символом руйнації дворянського землеволодіння.

Проведені учасниками комісії дослідження стосовно вивчення правових, економічних і національних аспектів єврейського питання, що тривали майже п’ять років в умовах гострої ідейної боротьби змусили їх зробити декілька важливих для державного вреґулювання єврейської проблеми висновків. Останні стосувалися зокрема політичних, соціально-економічних, правових і, що найголовніше, гуманітарних причин і наслідків загострення проблеми.

Незважаючи на те, що висновки комісії не були позбавлені суперечностей, в цілому її результати слід вважати проґресивними. Вони були просякнуті ідеями емансипації євреїв та відголоском епохи буржуазних перетворень у країні. Для уряду Олександра ІІІ і зокрема для МВС висновки комісії Палєна були надто ліберальними, й тому її діяльність згорнули, хоч окремі положення та принципові зауваження її учасників усе ж таки знайшли своє відображення у створенні нових законів про євреїв.

У другому параграфі “Особливості правового вреґулювання єврейського питання у 1882-1894 рр.” описано систему нормативно-правових актів у галузі єврейського законодавства, котра була створена на основі “Тимчасових Правил” про євреїв. Аналіз правових актів забороняючого характеру свідчить, що, починаючи від прийняття “Тимчасових Правил” і аж до середини 1890-х рр., законотворчий процес в єврейському питанні йшов у напрямку до системного правового обмеження суспільно-економічного життя євреїв. Оскільки антиєврейське законодавство не було кодифіковане, а являло собою розкидані доповнення і примітки до чинного законодавства, умовно ці системні напрямки можна звести до наступного: 1) Обмеження права проживання; 2) Обмеження економічних прав, права власності; 3) Обмеження громадянських прав, виборчого права; 4) Обмеження права на освіту.

Особливістю таких “системних підходів” у правовій політиці стосовно євреїв є те, що обмеження права проживання стало суттєвою причиною дії інших видів заборон. Нелогічність і непослідовність прийнятих згодом законів, які суперечили попереднім, пояснюється суб’єктивізмом законодавчого процесу, невиваженістю, інколи юридичною нетактовністю у прийнятті того чи іншого рішення і, нарешті, особливостями адміністративного реґулювання державної влади усіх рівнів, що знайшло своє відображення в “ексцесі виконавця”. Єврейське питання у такий спосіб яскраво виявило свою суперечливість, оскільки в політичному плані російський уряд прагнув довести його вирішення до логічної розв’язки, тобто остаточної дискримінації прав євреїв. Натомість ним не були враховані у даному випадку особливості правових засобів і самого законодавчого процесу. Тому той політико-правовий поспіх, з яким уряд підійшов до розв’язання єврейського питання, ще більше заплутував цей вузол і перетворив самий процес у “систему безсистемності”, в якій безсистемність влаштовувала, насамперед, місцеву владну еліту, що отримувала майже необмежені можливості для хабарництва і відвертих адміністративних знущань над євреями.

Важливим чинником у політичній практиці уряду з єврейського питання виступали принцип національних якостей та “критерій бідності”. Перший принцип доводив, що у 1880-х – на початку 1890-х рр. російська влада скептично ставилася до процесів “християнізації” євреїв, усвідомлюючи те, що, навіть за умови хрещення, вони ні у політичному, а тим більше національному аспектах не відповідатимуть вимогам “державної нації”. “Критерій бідності” євреїв для місцевої влади часто ставав переконливим приводом для їхнього вигнання із заборонених для проживання місць.

Необ’єктивність новостворених законів про євреїв призводила до правової репресивності відносно однієї сторони — єврейської, що відповідало духові “Тимчасових Правил”. Особливістю такої репресивної політики було те, що законотворці, розуміючи всю недосконалість створеної “системи”, були водночас упевнені в тому, що їхні дії спрямовані на захист інтересів корінних неєврейських етногруп, але насправді така політика соціального апартеїду євреїв була складовою тієї ідеологічної моделі, котру відстоювали консерватори в уряді.

Погроми і безперервні антисемітські кампанії у пресі, посилення антиєврейської політики уряду та масові репресії у вигляді виселення, крах ілюзій щодо можливого “мирного”, поступового набуття рівних громадянських прав, еміґраційна лихоманка — все це призвело до процесів стрімкої політизації широких верств єврейського населення. Обидва процеси — зростання антисемітизму та підйом національної самосвідомості, політизація єврейського середовища — загрожували виникненням серйозних конфліктів і політичного протистояння.

У висновках узагальнено основні результати роботи. Політика російського уряду з єврейського питання в 1881-1894 рр. характеризувалася певними особливостями, які, з одного боку, були зумовлені об’єктивними чинниками загострення єврейського питання в соціально-економічному та державно-політичному житті Російської імперії, а з іншого — результатом непослідовної політики попередніх урядів у спробах розв’язати єврейське питання.

Формування нового урядового курсу з єврейського питання розпочалося з утворення Ґубернських комісій у серпні 1881 р. та завершилося прийняттям в уряді на початку травня 1882 р. “Тимчасових Правил” про євреїв —законодавчого акта, на основі якого розвивалася уся наступна система правообмежень для російських євреїв.

Зміст та характер “Тимчасових Правил” у їхньому зіставленні з основними рисами і тенденціями урядової політики в 1882-1894 рр. засвідчували про остаточний перегляд офіційної ідеології з єврейського питання на засадах консервативної моделі внутрішньої політики держави. Слов’янофільська доктрина з єврейського питання (І.С. Аксаков, М.П. Ґіляров-Платонов, М.П. Ігнатьєв) ставала частиною єдиної — консервативної моделі державотворення Російської імперії.

Внаслідок ідейних розбіжностей стосовно форм і методів модернізації “пізньої” імперії, а також теоретичних суперечностей у спробах розв’язати єврейське питання політика російського уряду в 1881-1894 рр. характеризувалася ознаками державного антисемітизму. Така політика — закономірне явище, оскільки вона була результатом вичерпності попереднього політичного ресурсу (провал політики “селянизації” євреїв, правової та культурної емансипації). Погромна кампанія 1881-1882 рр., зростаюча критика російської урядової політики з боку Заходу у зв’язку із посиленням єврейської еміґрації зміцнювали консервативні тенденції в “єврейській” політиці самодержавства. Водночас крайнощі урядової політики з єврейського питання, правова невизначеність, подекуди відверта плутанина були наслідком “тимчасовості” державних правових актів з єврейського питання, адміністративної своєрідності російської державної моделі управління. Звідси адміністративне свавілля місцевої влади щодо єврейського населення, корупція, хабарництво, що в принципі влаштовувало місцеву владну еліту.

Отже, консервативна ідеологія політики російського уряду щодо єврейського питання була не інакше як політичним зрізом незавершеності попередньої політики реформ і тих соціально-економічних і політичних змін, що вже відбувалися в середовищі єврейської етногрупи внаслідок започаткованих реформ. Тому ідеологічне розв’язання єврейської проблеми відбувалося не всупереч об’єктивним умовам політичного розвитку Росії у 1880-х рр., а навпаки, було логічним підтвердженням прагнення влади згортати й надалі усі відстоювані ліберальною опозицією в уряді кроки у напрямку буржуазних перетворень. Російський уряд, на наш погляд, припустився серйозної помилки щодо єврейського питання. Замість того, щоб, спираючись на підтримку російсько-єврейської інтеліґенції, ліберально налаштованого чиновництва, завершити процес “часткової емансипації” євреїв, розпочатий епохою Олександра ІІ, логічним розв’язанням проблеми — наданням їм основних громадянських та економічних свобод, він навпаки, згорнув цей процес. Результатом такої недалекоглядної політики став вибух єврейського революціонаризму, що відбувався на тлі відчутної економічної шкоди від неповного використання фінансово-промислових потужностей єврейської буржуазії. Єврейське питання черговий раз отримало додаткових імпульсів у своєму політичному та економічному загостренні.

Основні положення дисертації викладені у