НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМЕНІ М.С.ГРУШЕВСЬКОГО

БОРИСЕНКО Сергій Анатолійович

УДК 94:341.8(477+470)”1918.04.12”.

УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ:

КВІТЕНЬ – ГРУДЕНЬ 1918 РОКУ

07.00.02 – Всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі вивчення та публікації зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Пиріг Руслан Якович,

Інститут історії України НАН України,

відділ історії української революції,

головний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Варварцев Микола Миколайович,

Інститут історії України НАН України,

відділ всесвітньої історії та міжнародних відносин,

головний науковий співробітник

кандидат історичних наук, доцент

Проданюк Федір Миколайович,

Київський національний університет

технологій та дизайну,

кафедра українознавства, доцент

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра історії Росії

Захист відбудеться “25” грудня 2003 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д26.228.01. Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий “22” листопада 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Песчаний О.О.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Геополітичні зміни, які заторкнули всю систему міжнародних відносин наприкінці ХХ ст., і поява на політичній карті світу цілого ряду нових державних утворень спричинили потребу наукового переосмислення історії народів, які тривалий час не мали власної державності і як складова імперій були об’єктом політичного протистояння у регіональному і світовому масштабі.

Розпад СРСР і створення на його теренах нових незалежних держав стало однією з найбільш значних подій сучасного міжнародного життя. Ліквідація наддержави відбулася шляхом відокремлення від союзного центру – національних частин, колишніх радянських республік.

У третє тисячоліття Україна і Росія увійшли як два рівноправні суб’єкти міжнародних відносин. Увесь шлях їхніх новітніх взаємин наповнений складними перипетіями гармонізації національних інтересів, вироблення концепції особливого стратегічного партнерства, узгодження прагматичних інтересів сторін з визначенням фундаментальних орієнтирів розвитку.

Складне становлення взаємовідносин і безліч невирішених проблем між колишньою метрополією і новоствореними державами, спонукають істориків і політологів звертатися до минулих подій, досвіду стосунків між Росією та національними утвореннями, шукати в них відповіді на сучасні нагальні питання.

Потреба в дослідженні історії українсько-російських відносин обумовлюється також наявністю суперечливої діалектики між політикою, орієнтованою на можливості швидкого налагодження рівноправного партнерства з Росією, і водночас встановлення добрих та тісних стосунків із західними демократіями, входження до європейських та трансатлантичних структур.

Тому, одним з актуальних завдань сучасної історичної науки є вивчення українсько-російських відносин, особливо доби визвольних змагань початку ХХ ст., коли Україна здобула незалежність і утвердження її суверенітету визначальним чином залежало від “російського фактора”.

Українсько-російські стосунки доби Гетьманату є досить цікавими з точки зору історичної і повчальними у сенсі політологічному. Інтерес до цієї проблематики актуалізується також значним ступенем схожості нинішніх і тогочасних обставин, подій і процесів. До того ж у вітчизняній історіографії відсутнє спеціальне комплексне дослідження цього відтинку українсько-російських відносин.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дослідження розроблялась у відповідності з планом наукової роботи Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі ґрунтовного вивчення історичних джерел провести науковий аналіз складного комплексу українсько-російських відносин доби Гетьманату П.Скоропадського.

Виходячи з цього, визначені й основні завдання дослідження:

- прослідкувати вплив на зовнішньополітичний курс Української Держави умов Брестського мирного договору та німецько-австрійської окупації;

- проаналізувати формування концепції стосунків з РСФРР у керівництва Гетьманату та правлячих кіл РСФРР з Українською Державою;

- дослідити ставлення до “російського питання” основних течій політичної еліти Української Держави;

- реконструювати хід українсько-російських мирних переговорів та встановлення дипломатичних стосунків між обома сторонами;

- висвітлити роль економічних і політико-ідеологічних факторів у розвитку переговорного процесу;

- дослідити основні засади та форми відносин Української Держави з російськими нерадянськими територіальними утвореннями;

- визначити рівень впливу міжнародних чинників на реалізацію Гетьманатом російського вектора зовнішньої політики;

- з’ясувати причини кардинальної зміни політичного курсу Української Держави на федеративну спілку з російськими монархічними колами та роль в цьому процесі П.Скоропадського.

Об’єктом дослідження є історія українсько-російських відносин в контексті зовнішньої політики Гетьманату.

Предметом дослідження став розвиток дипломатичних стосунків, перебіг та підсумки мирних переговорів між Українською Державою та РСФРР, а також взаємини Гетьманату з нерадянськими російськими територіальними утвореннями.

Методи дослідження роботи стали принципи історизму та об’єктивності. Для їх реалізації використано проблемно-хронологічний і порівняльно-історичний методи. Це дозволило відобразити відносини між Українською Державою, РСФРР та іншими російськими нерадянськими територіальними формуваннями в основних сферах державно-політичного та суспільного життя, а також прослідкувати зміни в характері стосунків між ними.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють другу половину квітня – початок грудня 1918 року і в основному збігаються з періодом існування Української Держави.

Наукова новизна дисертації полягає у вивченні і теоретичному осмисленні недостатньо дослідженого комплексу складних та неоднозначних міждержавних українсько-російських відносин у період започаткування між обома сторонами перших у новітній історії офіційних дипломатичних стосунків.

Вперше у повному обсязі досліджуються хід переговорного процесу, реалізація досягнутих домовленостей, робота двосторонніх комісій, діяльність консульських установ.

Дане дослідження дасть новий, більш повний приріст важливої інформації з різних історичних, особливо архівних джерел, заповнить суттєву прогалину у висвітленні подій національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що результати дослідження, нова ретроспективна інформація і висновки можуть бути використані при написанні як спеціальних тематичних історичних праць з проблем українсько-російських відносин початку ХХ ст., так і узагальнюючих наукових досліджень з історії України і Росії.

Також дана наукова робота допоможе заповнити прогалини у висвітленні та об’єктивному викладі українсько-російських стосунків означеного періоду для сучасного суспільного усвідомлення цієї проблеми.

Висновки зроблені в дисертації стануть у нагоді українським політикам, науковцям та дипломатам для розв’язання складних проблем нинішніх українсько-російських взаємин.

Апробація дисертації. Головні положення дисертації обговорювалися на засіданнях відділу вивчення та публікації зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства НАН України. Результати дослідження доповідалися на ІІ Міжнародній науковій конференції “Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року” (21-23 травня 1998 р., Київ – Чернігів – Тростянець), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українська держава і гетьманський рух новітньої доби” (15-16 травня 2003 р., Київ).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Обсяг дисертації – 154 с., списку використаних джерел – 20 с. (330 позицій), додатків – 5 с.

Основний зміст дисертації

Розділ 1 “Наукова розробка теми та характеристика джерел” – складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Історіографія проблеми” аналізується історична література з обраної тематики, яку за вже усталеною класифікацією української історіографії можна поділити на українську діаспорну, радянську, сучасну вітчизняну та зарубіжну літературу. До першої слід віднести роботи безпосередніх учасників тих одій, відомих державних і політичних діячів Д.Дорошенка, В.Винниченка, Д.Донцова, І.Мазепи, П.Христюка, С.Шелухина та інших. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Т.2. Українська Гетьманська Держава 1918 р. – К.: Темпора, 2002. – 351 с.; Винниченко В. Відродження нації. – Ч. ІІІ. – Київ – Відень. – 1920. – С.17, 110; Донцов Д. Міжнародне положення України і Росії. Київ. – 1918, - 32 с.; Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. – Прага. – 1921. 231 с.; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. Т.3. – Прага. – 1921. – С.120-121; Шелухин С. Мирові переговори між Українською Державою і РСФРР в 1918 році // Вільна Україна. Нью-Йорк. – 1965, № 45. – С.23-30.

Найбільшої уваги заслуговують праці Д.Дорошенка, який був активним учасником і творцем зовнішньої політики Гетьманату. Спираючись на власний досвід, а також велику кількість документальних матеріалів він здійснив загалом об’єктивний аналіз зовнішньої політики Української Держави, включаючи й українсько-російські стосунки. Однак, вони мають також певне ідеологічне спрямування, містять деякі неточності. Це ж саме можна сказати і про інших українських істориків з діаспори. Аналіз праць цієї історіографічної групи свідчить про те, що українсько-російські відносини цими авторами спеціально не досліджувалися і подані у загальних рисах.

У радянській історіографії тема відносин Української Держави і РСФРР майже не висвітлювалася. У багатотомній “Історії Української РСР” факт переговорів між Україною і Росією навіть не згадувався. Монографічні праці з історії Жовтневої революції та громадянської війни на Україні розглядали українсько-російські стосунки через призму класової солідарності трудящих Росії і України у боротьбі з німецько-австрійською окупацією та гетьманським режимом. До таких належать праці Д.Ерде, М.Рубача, А.Лихолата, М.Супруненка, В.Тичини. Эрде Д. Революция на Украине: От керенщины до нем. оккупантов. – Х.: Пролетарий, 1927. – 274 с.; Рубач М. До історії “Гетьманщини” 1918 р. // Архівна справа. Х., 1927. – Кн. 2/3. – С.25-34; Лихолат А.В. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-1922 гг.). – М.: Госполитиздат, 1954. – С.103; Тичина В.Є. Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні у 1918 році. – Х.: Вид-во Харк. Ун-ту, 1969. – 284 с.

Так, в оцінці проведення українсько-російських переговорів у Києві М.Супруненко називає гетьманський уряд “маріонетковим” та “імпровізованим” знаряддям німецьких окупантів. Навпаки ж радянські представники на переговорах змальовані в благородних тонах на фоні “українських буржуазних націоналістів”, які “збісилися, продаючи свій народ у колоніальне рабство”. Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной интервенции на Украине (1918-1920). – М.: Наука, 1966. – С.50. У руслі подібних ідеологічних догматів українсько-радянські відносини доби Гетьманату подані й у працях інших радянських дослідників. Викриття упередженості і заданості цих оцінок сьогодні немає наукового сенсу, оскільки сучасні реалії і поступ вітчизняної історичної науки їх переконливо дезавуювали.

В численних сучасних працях українських дослідників окремі аспекти українсько-російських відносин дістали висвітлення як у загальних, так і спеціальних дослідженнях. До них слід віднести роботи Ф.Солдатенка, Ф.Проданюка, П.Гай-Нижника, О.Лупандіна, В.Сергійчука, В.Ульяновського та інших. Солдатенко В. Зовнішньополітичний курс гетьманської держави П.Скоропадського//Проблеми вивчення історії української революції 1917-1921 рр. К., 2002. – С.116-135; Проданюк Ф. Дипломатія держави гетьмана Павла Скоропадського // Політика і час. – К., 1992. - № 5. – С.62-69; Гай-Нижник П. Фінансові відносини Гетьманату 1918 року з частинами колишньої Російської імперії //Фінанси України. – К., 2000. - № 2. – С.120-124;Сергійчук В. Кримська політика гетьмана Павла Скоропадського// Гетьман Павло Скоропадський та Українська держава 1918 року. К., 1998. – С.83-89; Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917-1921 рр. (Доба Гетьманату П.Скоропадського). – К.: Либідь, 1987. – 319 с.; Матвієнко В.М. Відносини Української Держави та Кубанської Республіки 1918 р. // Міжнародні зв’язки України: Наукові пошуки і знахідки. 11 випуск: Міжвідомчий науковий збірник. – К., 2002. – С. 112-118. Серед цих авторів слід виділити спеціальні дослідження з поставленої тематики, котрі належать О.Лупандіну. Лупандін О.І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. – К., 1994. – 42 с.; Лупандін О.І. Політика Української Держави 1918 р. щодо державних утворень, що виникли на території колишньої Російської імперії // Проблеми вивчення історії української революції 1917-1921 рр. – К., 2002. – С.135-145. Автор у своїй роботі розглянув перебіг українсько-російських переговорів в 1918 році, а також був упорядником збірника документів, де відображено хід пленарних засідань мирної конференції. Однак системного аналізу всього ходу переговорного процесу автором не проведено. Тому завданням дисертації стало комплексне дослідження цієї проблематики в контексті загальних українсько-російських стосунків періоду Гетьманату.

Зарубіжні наукові праці з поставленої тематики представлені досить слабко. До них можна віднести роботи Г.Абрамсона, Л.Фішера, Р.Бондіолі та деяких інших. Abramson, Henry. A prayer the government: Ukrainians and Jews in Revolutionary times, 1917-1920. – Camb., Mass.: Harvard universiti, 1999. – 255 p.; Bondioli Riccardo. Ukraina: La storia e l’anime di un grande popolo. – Roma: Vettogini, 1939. – 202 p.; Fischer L. The soviets in world affairs. A histori of the relations between the soviet Union and the of World 1917-1929. N.-Y., 1960. – 180 p. З російських авторських досліджень означеного періоду можна виділити дисертаційне дослідження А.Венкова, Венков А. Антибольшевистское движение на юге России. Автореф. дисс. канд. ист. наук. – Ростов-на-Дону. – 1997. – 20 с. в котрому проблема українсько-російських стосунків окремо не виділена, хоча й проглядаються спроби осмислення витоків національно-визвольного руху в Україні у 1918 році.

У підрозділі 1.2. “Аналіз джерельної бази” розглянуто в першу чергу архівні матеріали, які становлять основну частину джерельної бази дисертації. Головний масив документів з досліджуваної теми відклався у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВО). У цьому профільному архівосховищі опрацьовано фонди: № 1064 – Рада Міністрів Української держави (далі – УД); № 3766 – Міністерство закордонних справ; № 2607 – Українсько-російська мирна конференція; № 1236 – Генеральний консул УД у Москві; № 2187 – Генеральне консульство УД в Петрограді; № 2221 – Віце-консульство УД в Пензі; № 1004 – Консульське агентство УД при Всевеликому Війську Донському в Новочеркаську; № 2592 – Міністерство закордонних справ УНР. Документи перших двох фондів відображають загальні аспекти ставлення уряду Гетьманату до проблеми проведення українсько-російських мирних переговорів. Матеріали фонду українсько-російської мирної конференції у повному обсязі відбивають хід проведення переговорного процесу, роботу як пленарних засідань, так і тематичних комісій і підкомісій.

Фонди консульських установ Української Держави на території Росії дозволяють дослідити основні напрями їх діяльності, нелегкий процес становлення консульської служби, працю перших українських дипломатів тощо. Конкретний зміст використаних документів буде розкритий у відповідному розділі.

При підготовці роботи також було вивчено документи Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ), фонди № 130 – Рада Народних Комісарів РСФРР (1918); № 546 – Особливий відділ з фінансових питань, при департаменті державного казначейства Народного комісаріату фінансів РСФРР (1918); № 4012 – комісія по відновленню товарообміну при російській мирній делегації на Україні (1918). Також було опрацьовано документи Російського державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ), зокрема фонду № 17 – Центральний Комітет Російської комуністичної партії (більшовиків). Порівняно з ЦДАВО України російські архіви представлені досить незначною кількістю документів, з досліджуваної тематики. Отже основною джерельною базою для написання дисертації стали фонди ЦДАВО України.

Серед документальних видань, котрі в певній мірі торкаються обраної тематики слід виділити публікації документів 30-х – 40-х років. Отечественная война на Украине против германских оккупантов в 1918 году. – М.: Госполитиздат, 1941. – 452 с.; Крах германской оккупации на Украине: по документам оккупантов. – К.: Политиздат, 1936. – 206 с. Ці видання мали цілком визначене спрямування: довести маріонетковість режиму гетьмана і показати боротьбу трудящих проти німецько-австрійської окупації. Те ж саме призначення мали і післявоєнні видання, в яких показано інтернаціональну допомогу трудящих Росії українському народові у боротьбі з окупантами та Гетьманатом. Гражданская война на Украине. 1918-1920. Сборник документов и материалов. Т.1, кн.1. – К.: Наукова думка, 1967. – 874 с.

Лише роки незалежності України ознаменувалися надзвичайною археографічною подією у сенсі документально-інформаційного забезпечення вивчення і висвітлення теми українсько-російських відносин доби Гетьманату. У 1999 р. колектив істориків і архівістів видав збірник документів “Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР”. Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР. Протоколи і стенограми пленарних засідань: Зб. документів і матеріалів. – Київ – Нью-Йорк – Філадельфія: Вид-во М.П.Коць, 1999. – С.366. Однак, попри неоціненне значення збірника для вивчення окресленої теми слід вказати на його суттєвий недолік – до збірника не включені документи, котрі відображають роботу комісій та секцій мирної конференції. Відсутність цих матеріалів у збірнику значно звужує інформацію про переговори та цілісне уявлення про них. Дисертант свого часу був співробітником ЦДАВО України і фонди з досліджуваної теми вивчав за архівними справами ще до виходу у світ вказаного збірника, тому у тексті роботи автор дає посилання на архівні документи.

Для розробки досліджуваної теми автор опрацював широке коло спогадів, мемуарів, щоденників учасників та очевидців тих подій. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918). Ч.3. – Львів, 1923. – 122 с.; Донцов Д. Рік 1918. – Київ – Торонто, 1954. – 128 с.; Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918. – Київ – Філадельфія. – 493 с.; Деникин А.И., Фон Лампе А.А. Трагедия белой армии. М., 1991. – С.10; Станкевич В. Воспоминания. – Берлин. – 1920. – 356 с.; Свердлов Я.М. Избранные произведения. – М.: Госполитиздат, 1960, Т.3. – С.45; Гуммерус Г. Україна в переломні часи: Шість місяців на чолі посольства у Києві: [спогади] Пер. з фін. / Київ. ун-т. – К.: Таксон, 1997. – 199 с. Серед них представники різних політичних кіл та емігрантських угруповань. Однак, в першу чергу серед авторів мемуарної літератури слід виділити праці Д.Дорошенка, котрий найбільш детально і глибоко торкнувся питання досліджуваної тематики, хоча і його спогади також не позбавлені певної суб’єктивності та ряду історичних неточностей.

Одним з важливих джерел підготовки роботи стали періодичні видання, котрі тоді виходили в Україні. Киевская мысль. – Киев. 1918; Робітнича газета. Орган ЦК УСДРП. – Київ. 1918; Последние новости. – Киев. 1918; Трудовая Волынь. – Житомир. 1918; Вільне життя. – Одеса. 1918; Відродження. Щоденна безпартійна демократична газета. – Київ. 1918; Народна воля. Орган ЦК Всеукраїнської Ради селянських депутатів. – Київ. 1918. Державний вісник. – Київ. 1918, та інші.

Використання газетних публікацій велося шляхом співставлення їх з архівними документами, оскільки багато інформації в пресі довільно бралося з офіційних джерел. Отже, матеріали першого розділу доводять, що в українській історіографії відсутнє спеціальне дослідження всього комплексу українсько-російських відносин доби Гетьманату. Тема українсько-російських відносин має широку, різноманітну базу опублікованих і неопублікованих архівних документів, літератури мемуарного характеру, пресові публікації. У своїй сукупності ці джерела створюють репрезентативну інформаційну базу для вирішення автором поставленого дослідженням завдання.

Розділ 2 “Українсько-російська мирна конференція: переговорний процес і ухвалені рішення” складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1. – “Передумови проведення конференції та робота пленарних засідань” відображено процес налагодження українсько-російських контактів, починаючи з рішень Брестського мирного договору і закінчуючи роботою пленарних засідань мирної конференції. Слід наголосити, що саме багатосторонні брестські умови зобов’язали РСФРР припинити військові дії і розпочати переговори з Україною. Документы внешней политики СССР. – Т.1. – М.: Госполитиздат, 1957. – С.122. Зрештою, після телефонних консультацій між російською і українською стороною було визначено місце та час проведення мирної конференції.

Вона розпочалася в Києві 23 травня. Хід переговорів відзначався гострими суперечками і непоступливістю щодо різноманітних питань, які обговорювалися делегаціями. Найбільше ускладнень викликали проблеми встановлення кордонів між обома країнами та визнання Україною Великого Війська Донського, ЦДАВО України, ф.2607, оп.3, спр.4, арк.65. вороже налаштованого до радянської Росії. В дусі такого протиборства проходила основна частина кількамісячних пленарних засідань українсько-російської мирної конференції. Проте сторонам вдалося підписати 12 червня прелімінарний мирний договір. Загалом, незважаючи на малорезультатність в кінцевому рахунку, українсько-російські переговори поклали початок добі нових, хоч і формально, але паритетних стосунків між колишніми імперським центром і відокремленою національною частиною. Питання політичної самодостатності України набуло міжнародного значення.

У підрозділі 2.2. “Робота комісій та підсумки конференції” розглянуто роботу тематичних комісій, котрі працювали паралельно з пленарними засіданнями обох делегацій. На пропозицію голови української делегації С.Шелухина на засіданні 14 червня було погоджено створити 7 комісій з кожної сторони і відповідно поєднати їхню роботу. ЦДАВО України, ф.2607, оп.3, спр.3, арк.42 зв. Це були такі комісії: політична, економічна, військово-морська, з питань товарообміну, культурна, юридично-редакційна і комісія у справах повернення полонених та біженців. Загалом робота тематичних комісій в основному збігалася за своєю результативністю з пленарними засіданнями мирної конференції. Особливо напружено проходили спільні засідання політичної українсько-російської комісії, де постійним каменем спотикання було питання визначення кордонів між обома країнами. Керуючись різними принципами і підходами у цій справі, а також небажанням російської сторони взагалі вирішувати якісь питання, робота політичної комісії, за словами однієї київської газети, зводилася лише до гарячих суперечок з приводу проведення кордонів між обома країнами. Последние новости. – Киев. 1918. 26 июля. – С.2.

Більш результативною на фоні інших комісій виявилася робота комісії з питань товарообміну, а також комісії у справах повернення біженців та військовополонених. Російська сторона була реально зацікавлена в налагодженні товарообміну з Україною, зважаючи на гостру продовольчу кризу, котра охопила в той час РСФРР.

В одному з телеграфних донесень у Москву російські представники пропонували “дати триста пудів мастильних масел, щоб вони дали хліба мільйон пудів, а ми оплатимо решту мішками та тканинами”. ДАРФ, ф.130, оп.2, спр.505, арк.191. Однак, до якихось практичних результатів робота цієї комісії також не дала. Єдиною комісією, діяльність котрої мала певні практичні наслідки, була комісія у справі повернення військовополонених та біженців. Зокрема, у кінці серпня 1918 року до Росії за сприяння німецької сторони було направлено велику партію російських військовополонених з-під Бродів. Там само, спр.519, арк.2.

Проте, весь хід українсько-російських переговорів 1918 року не призвів до скільки-небудь суттєвих здобутків, хіба що за винятком кількох угод. Він відбивав загальний стан відносин між Українською Державою та РСФРР, і в першу чергу небажання російської сторони визнавати незалежність і суверенітет України. У жовтні переговорний процес, як зрештою і відносини між українським і російським урядами, було перервано. Але, незважаючи на фактичну безрезультатність проведення українсько-російських переговорів, вони стали в подальшому певним прецедентом для виборювання Україною своєї незалежності по відношенню до Росії, одним з наріжних каменів, закладених у фундамент суверенної української держави.

Розділ 3 “Діяльність консульських служб Української Держави та РСФРР” складається з двох підрозділів. У підрозділі 3.1. “Консульські представництва Українські Держави у РСФРР” розглянуто питання діяльності українських консульських представництв в Росії.

Необхідність заснування консульських представництв поміж обома країнами була обумовлена 4-м пунктом прелімінарного мирного договору, підписаного між представниками обох сторін на конференції в Києві 12 червня 1918 року. ЦДАВО України, ф.2607, оп.1, спр.1, арк.61.

На території РСФРР було засновано 4 консульські установи Української Держави – в Москві, Петрограді, Саратові та Пензі. Заснування українських консульських представництв в радянській Росії супроводжувалося ускладненнями з боку владних більшовицьких структур, як в центрі, так і на місцях. Та незважаючи на протидію у заснуванні і роботі, українські консульства зуміли налагодити свою основну діяльність і надавати посильну допомогу громадянам, котрі хотіли виїхати з Росії до України.

Із звіту генерального консула в Москві А.Кривцова про діяльність консульства за півтора місяці у справі захисту українських громадян станом на 1 жовтня дізнаємося, що “в консульство надійшло 250 заяв про арешти радянською владою українських підданих без поважних на те причин”. Там само, ф.2187, оп.1, спр.6, арк.1. Політична конфронтація між Українською Державою та РСФРР позначалася не тільки на інтересах простих громадян, але й у роботі самих консульських представників. Той же А.Кривцов досить часто скаржився на те, що радянська влада “не пропускає в Україну дипломатичних кур’єрів, чинить різні перепони в роботі консульства”. Там само, спр.4, арк.18. Та попри протидію з боку радянської влади українські консульства молодої держави провели чималу роботу. Павло Скоропадський, згадуючи у своїх мемуарах діяльність українських консульських представників у РСФРР, зазначив, що: “Ці люди принесли багато користі українцям, котрі жили в Совдепії, оберігаючи їх від більшовицьких мерзотностей”. Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. – С.241. Перша в новітній історії сторінка дипломатичних стосунків між Україною і Росією була перегорнута. Значення цього факту в перспективі українського державотворення і в контексті розвитку загальних українсько-російських відносин не можна недооцінювати, особливо ж у сучасних умовах міждержавних стосунків.

У підрозділі 3.2. “Консульські представництва РСФРР в Українській Державі” розглянуто питання створення і діяльності консульських представництв РСФРР в Українській Державі. Закордонним відомством радянської Росії на основі вже згадуваного прелімінарного мирного договору було заплановано відкрити на території Української Держави 7 консульських представництв: 3 генеральних консульства у Києві, Харкові та Одесі, а також 4 консульських агентства у Полтаві, Житомирі, Кам’янці-Подільському та Чернігові. ЦДАВО України, ф.3766, оп.1, спр.95, арк.71.

Слід визнати також, що справа заснування російських радянських консульств на території України не була позбавлена труднощів і проблем. Реально почали працювати лише 2 генеральних консульства: у Києві та Одесі. Там само, арк.107.

Труднощі у створенні радянських консульств на території України були прямо пов’язані з політичним та ідеологічним протистоянням між двома державами. Проте, вже після відкриття російських консульств їх діяльність була спрямована в основному на ведення агітаційної та конспіративно-розвідувальної роботи, що не могло не позначитися на відношенні до них гетьманської влади. За повідомленням голови української мирної делегації С.Шелухина, з членами російської дипломатичної місії одного разу до Києва “прибуло два вагони осіб, які не мають нічого спільного з мировою конференцією”. Там само, спр.94, арк.5.

Отже, як видно з архівних документів, основною функцією в діяльності російських радянських консульств на території України був не захист прав і інтересів російських громадян, а проведення агітаційної та підривної роботи, спрямованої на порушення суверенітету та національних інтересів Української Держави. Що стосується безпосередніх консульських функцій радянських представництв, то найчастіше вони надавали інформацію для своїх підданих та жителів РСФРР про місце перебування їхніх родичів на території обох держав. На відміну від РСФРР в Українській Державі етнічні росіяни не мали ніяких утисків, соціальна і економічна ситуація в Україні була стабільнішою і спокійнішою. Тому, якогось помітного відтоку етнічних росіян з України не спостерігалося. Слід зазначити, що більшовицьке керівництво вміло використало свої консульські установи для поширення більшовицького впливу на населення України. Однак, попри все це існування російських консульств на території Української Держави сприяло усвідомленню російськими правлячими колами факту української політичної самодостатності і окремішності.

Розділ 4 “Відносини з нерадянськими територіальними утвореннями на теренах колишньої Російської імперії” складається з двох підрозділів. У підрозділі 4.1. “Стосунки з Доном, Кубанню, Кримом” розглядається питання взаємин Гетьманату з територіальними утвореннями антибільшовицького спрямування, де політичний провід належав російським консервативним течіям. Ці територіальні політичні утворення становили інтерес для Української Держави як потенційні союзники у боротьбі з більшовиками, а Крим і Кубань розглядалися гетьманським керівництвом як території, котрі можна буде рано чи пізно приєднати на певних засадах до України. Одним з потенційних союзників та партнерів України у протистоянні з радянською Росією став Дон або офіційно – Всевелике Військо Донське. Як зазначав Д.Дорошенко, “спільний ворог – більшовики, спільна залежність від присутності на своїй території німецьких військ – диктували Україні і Дону зближення і добросусідські відносини”. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. Т.2. Українська Гетьманська Держава 1918 р. – Ужгород, 1930. – С.188. Україна і Дон обмінялися дипломатичними місіями, підписали 7 серпня угоду про багатостороннє співробітництво. Гетьманський уряд надавав всіляку, особливо ж військову допомогу Дону. ЦДАВО України, ф.3766, оп.1, спр.126, арк.4.

Подібні стосунки складалися й між Україною і Кубанню, зокрема були налагоджені дипломатичні відносини, а також підписано ряд двосторонніх угод. Гетьманський уряд відправляв значну кількість зброї та амуніції на Кубань. На відміну від Дону, за свідченням того ж Д.Дорошенка: “На Кубань гетьманський уряд дивився, як на частину української землі, яка раніше чи пізніше має бути прилучена до України”. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. – Т.2. Українська Гетьманська Держава 1918 р. – К., 2002. – С.136. Але через протидію російських шовіністичних кіл як в самій Українській Державі, так і на Кубані, де політичний провід згодом взяли в свої руки військовики Добровольчої армії плани гетьманського керівництва у справі прилучення Кубані зазнали невдачі.

Подібної “великоукраїнської” концепції розбудови національної державності дотримувався гетьманський уряд і стосовно Криму, який безумовно з точки зору як самого гетьмана, так і його оточення мав належати Українській Державі. Тодішні представники української еліти тверезо усвідомлювали, що: “Крим дає домінацію над північним Чорним морем і без Криму Україна буде відкинута назад в обійми Москви... без Бессарабії і Холмщини організм може жити, але не без Криму”. ЦДАВО України, ф.3766, оп.1, спр.132, арк.6-6 зв.

Однак, і в політиці стосовно Криму гетьманській владі так і не вдалося здійснити своїх планів. Цьому заважали спочатку німці, а згодом кримські російські консервативні кола, які запросили зайняти Крим генерала Денікіна відразу ж після відходу звідти німецьких військ. Так завершилися українські плани щодо Криму 1918 року. Тодішні події містять чимало елементів аналогії з сучасними, а тому є актуальними й сьогодні.

У підрозділі 4.2. “Відносини з іншими російськими нерадянськими територіальними формуваннями та політичними угрупуваннями” розглянуто взаємовідносини гетьманської влади з регіонами колишньої Російської імперії, такими, як: Сибір, Далекий Схід, Урал, де політичний провід належав антибільшовицьким силам. Також розглянуто стосунки з консервативними російськими течіями в самій Українській Державі. Відомо, що Гетьманська влада дала притулок багатьом консервативним російським діячам та військовим емісарам. У Києві та Одесі в цей час активно проводили свою діяльність емісари Сибірського краєвого уряду, Добровольчої армії. Вони займалися переправкою військовополонених росіян-сибіряків колишнього західного фронту на територію Добровольчої армії. Гетьманська влада активно їм у цьому допомагала. Проте, незважаючи на антибільшовицьке спрямування, представники вищезгаданих формувань та організацій проводили й відверту антиукраїнську роботу. В Україні активно діяли такі антиукраїнські організації, як Астраханська армія, “Союз відродження Росії”, “Київський національний центр” та інші. Гетьманська влада дивилася крізь пальці на їх підривну діяльність. Навпаки всі ці російські консервативні сили мали значну підтримку й сприяння з боку влади.

В цьому проглядалася якась парадоксальна непослідовність гетьманської влади у стосунках з такими псевдосоюзниками як Добровольча армія чи “Союз відродження Росії”. За свідченням самого Денікіна, в Україні були створені відділи саботажників, котрі разом із високопоставленими військовиками гетьманської влади мали всіма засобами розвалювати державний лад країни. Деникин А.И. Очерки русской смуты. – Т.4. – Берлин, 1925. – С.186. Однак, “двовекторна” орієнтація гетьмана Скоропадського і значної частини його оточення в кінцевому рахунку і призвела до загибелі Гетьманату, і в цьому роль російських консервативних течій незаперечна. “Самостійність України – це був один з найбільш неприємних факторів не тільки для російської буржуазії, – згадував П.Христюк, – але й для демократії. З ним росіяни не хотіли примиритись ні за яку ціну; його вони вважали якимось непорозумінням, шкідливим не тільки для них – росіян, але й для цілого світу”. Христюк П. Українська революція. Замітки і матеріали. – Т.3. – Прага, 1921. – С.77.

Згодом і сам П.Скоропадський по суті визнав помилковість своєї орієнтації на російські консервативні кола, котрі “через декілька днів після появи відомої грамоти вже ніякої України зовсім не визнавали”. Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. – С.308.

Таким чином, розглядаючи стосунки України з нерадянськими російськими територіальними утвореннями, а також політичними угрупуваннями, слід вказати на доброзичливе в своїй основі ставлення української сторони до цих утворень, формувань та політичних течій, що говорить про налаштованість українських правлячих кіл до діалогу з російськими політичними антибільшовицькими силами, котрі однак не виявляли зворотної толерантності. Ця обставина також відіграла певну роль у поразці як українських федералістських і самостійницьких, так і російських консервативних течій у боротьбі з більшовиками на теренах колишньої Російської імперії.

У результаті проведеного дослідження автор дійшов таких висновків:

1. Тогочасні стосунки між Україною і Росією відзначалися особливими умовами. Відбулася кардинальна зміна форми та змісту співвідношення України з російським імперським центром. За Брестським мирним договором Україна була визнана суверенною державою і стала суб’єктом міжнародного права.

2. Умови Брестського мирного договору, а також наявні на той час геополітичні чинники зобов’язали юридично оформити стосунки між Україною і Росією і спрямувати їх в русло мирних переговорів між обома країнами, а також встановити перші в новітній історії дипломатичні відносини між ними. Слід зазначити, що уряд Української Держави був детермінований низкою успадкованих від УНР політичних факторів: договорами з країнами Четверного союзу, присутністю окупаційних німецько-австрійських військ, розірваністю етнічних українських земель наслідками українсько-більшовицької війни. Фактор німецької військової присутності як гарантії безпеки з боку агресивних зазіхань більшовицької Росії відіграв чи не найголовнішу роль у збереженні гетьманським керівництвом зовнішньополітичного курсу УНР.

Радянська Росія також, незважаючи на свою дійсну стратегію і агресивні плани щодо України, змушена була визнати незалежність УНР як попередниці Української Держави і зобов’язалася розпочати з нею мирні переговори.

3. За своїми політичними поглядами на розвиток взаємин з РСФРР та іншими утвореннями на території колишньої Російської імперії гетьманське оточення поділялося на дві умовні групи. До першої належали представники самостійницького напрямку, серед яких найбільш впливовими були міністр закордонних справ Д.Дорошенко, генеральний суддя і голова української мирної делегації С.Шелухин, директор Бюро преси й Українського телеграфного агентства, член політичної комісії на переговорах з РСФРР Д.Донцов. Саме ці діячі фактично й задавали тон в переговорах з російською делегацією. Їхня концепція співіснування з Росією базувалася на рівноправних умовах стосунків між обома країнами і виключала можливість домінації тієї чи іншої сторони.

4. До другої групи належали представники консервативного спрямування, які бачили політичне майбутнє своєї держави в рамках російської (звичайно не радянської) федерації народів з наданням Україні найповніших прав в цьому об’єднанні. До них належав сам гетьман П.Скоропадський, Голова Ради Міністрів Ф.Лизогуб, міністр народної освіти, згодом президент Державного сенату М.Василенко і переважна більшість членів кабінету міністрів та оточення гетьмана. Тому ця частина гетьманського керівництва ставилася до стосунків з РСФРР як до вимушеної обставинами тимчасової ситуації, котра на той момент не відповідала їхнім поглядам, однак рано чи пізно мала змінитися.

5. Представники політичної еліти РСФРР у своїх баченнях взаємин з Україною керувалися програмними цілями партії на розгортання світової революції, де Україна мала відіграти роль чи не вирішального плацдарму. Потребуючи понад усе української території для реалізації своїх економічних і політичних планів, вони розглядали Україну в тій чи іншій формі в складі централізованої більшовицької псевдофедерації, а фактично оновленої імперії.

6. Щодо концепції українсько-російського співжиття з точки зору представників російських консервативних і монархічних течій, то їхні погляди загалом мало чим відрізнялися від політичних устремлінь більшовиків – зберегти і відновити імперію за всяку ціну, відмінність полягала лише в соціально-класових підходах. Чи не єдиним винятком серед російської, умовно кажучи, білої еліти, в той період можна вважати прихильність до питання українського самовизначення з боку представника Дону в гетьманській державі, який репрезентував дуже незначну частину діячів свого табору цього утворення.

7. Аналізуючи вищенаведене, можна ствердно зауважити, що за винятком представників самостійницького напрямку еліти гетьманської держави, інші перераховані вище сили і угрупування з різних таборів, як українського, так і російського, ставилися до тогочасного стану стосунків України і Росії як до ситуативного, що буде незабаром змінено на користь тієї чи іншої політичної сили.

8. Незважаючи на вищезгадані протиріччя між двома країнами обидва уряди розпочали підготовчу роботу до проведення мирних переговорів. Вони розпочалися в Києві 23 травня і відзначалися затяжними дискусіями та суперечками навколо більшості важливих питань. Так, в ході переговорів сторонам вдалося підписати прелімінарний мирний