Батюк Тарас Володимирович

УДК 930.2 (477.8) “16/17”

Збройні сили України в протистоянні
турецько-татарській експансії
у другій половині XVI – на початку XVII ст.

20.02.22 - військова історія

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Львів - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Дрогобицького держав-ного педагогічного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник кандидат історичних наук, доцент
Футала Василь Петрович,
завідувач кафедри історії України Дрогобицького   державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Офіційні опоненти доктор історичних наук, професор
Макарчук Степан Арсентійович,
професор кафедри етнології Львівського націо-наль-ного універ-ситету імені Івана Франка

кандидат історичних наук
Книш  Ярослав Богданович,
старший науковий співробітник Інституту українознавства імені І. Крип’я-кевича НАН України, м. Львів

Провідна установа Національна академія оборони України, м. Київ.

Захист відбудеться 19 грудня 2003 р. о 12 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради К.35.052.15 у Національному університеті „Львівська політехніка” за адресою: 79013, м. Львів-13, вул. С.Бандери, 12, корпус 4, аудиторія 204.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного університету „Львівська політехніка” за адресою:  , Львів – 13, вул. Професорська, 1.

Автореферат розісланий 18 листопада 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, доцент В.І. Гусєв

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблеми випливає із завдань дослідження військової історії, особливо тих періодів, коли була втрачена державність, але ще зберігалося українське військо, розвиток якого відбивав поступ суспільства та державні традиції народу. Головною складовою частиною українського війська був козацький стан, який самочинно виник у процесі боротьби з кримсько-турецькою експансією. Сходження з історичної сцени удільних князів не могло не привести до кризи князівського війська. Князівські формування на рубежі XV-XVІ ст. виявилися нездатними обороняти українські кордони від постійних нападів, а держава не зуміла вірно оцінити ступінь загрози і вжити необхідних заходів. Через це роль козацьких військ і самочинної козацької організації почала невпинно зростати.

Вивчаючи козацькі часи, історики радянської доби зосереджували основну увагу на дослідженні козацьких повстань, трактуючи їх як антифеодальні (хоча феодальних, тобто ленно-васальних відносин на той час у Речі Посполитій вже не було) та спрямовані на возз’єднання з російським народом, чого також не було (принаймні джерела про це свідчать достатньо переконливо). Тепер ці повстання трактуються як боротьба за відродження державності, що випливає з недостатнього розуміння тогочасної ментальності та простого перенесення реалій ХХ ст. у XVІ – першу половину XVІІ ст. Боротьба козацьких військ проти кримсько-турецької експансії залишилася на маргінезі козацької історії, і то, переважно, періоду Гетьманщини (завдяки працям О.Апанович, Г.Сергієнка, О.Оглобліна, В.Заруби). Між тим, козацька військова організація виникла саме у ході оборони південних кордонів проти татаро-турецької експансії і сформувалася в період найбільших військових успіхів у цій боротьбі на переломі ХVІ-XVІІ ст. Ці проблеми досліджували тільки М.Алекберлі та В.Сергійчук. Але генеза кримсько-козацьких стосунків, причини морських походів, еволюція взаємодії і взаємин козацьких військ з коронними формуваннями та формуваннями українських магнатів, рівень організації, озброєння і бойових можливостей козацьких військ у порівнянні з противниками та кращими європейськими арміями залишилися поза їх увагою.

Матеріали дослідження є актуальними для подальшого вивчення як історії українського війська, так і вітчизняної історії українського суспільства другої половини XVІ – початку XVІІ ст.

Предметом дослідження є рівень військової справи в українських землях та участь українського народу у протистоянні татаро-турецький експансії у другій половині XVІ – на початку XVІІ ст., а об’єктом – склад, озброєння, структура, організація та бойові дії збройних сил України, включаючи козацькі війська, формування українських князів та українські контингенти у складі коронних військ.

Метою дисертаційної роботи є вивчення рівня військової справи в українських землях у другій половині XVІ – на початку XVІІ ст., її рівня і якості, структури та організації козацьких військ, загонів українських князів, а також коронних контигентів, які формувалися в українських землях і переважно з українського населення, ре-зультатів їх застосування у бойових діях, іноземних впливів на розвиток військової справи, а також аналіз і уточнення участі україн-ського народу у протистоянні турецько-татарській експансії і місця цієї боротьби в європейській історії.

Реалізація мети досягається шляхом вирішення наступних завдань:–

аналізу джерел та висвітлення історіографії чільних проблем даного періоду;–

викладу основних тенденцій та закономірностей взаємин між Річчю Посполитою, Оттоманською Портою, Московською державою та їх васалами у другій половині XVІ – першій половині XVІІ ст. і впливу цих взаємин на долю українських земель;–

визначення ролі Кримського ханства як політичного фактору у Північному Причорномор’ї;–

аналізу впливу на політику держав Східної Європи українського та російського козацтва;–

з’ясування складу, чисельності, структури і організації, озброєння, бойових можливостей українських козаків, військ українських князів та коронних контигентів, які комплектувалися переважно з українського населення, а також їх основних против-ників – військ Оттоманської Порти та Кримського ханства;–

дослідження системи оборони південних кордонів українських земель і порівняння її з обороною кордонів Московської держави; –

аналізу застосування військ у ході боротьби з кримсько-турецькою експансією, зокрема в сухопутних та морських виправах, у молдовських та угорських походах, уточнення їх причин, деталей, специфіки стратегії і тактики сторін;–

загальної оцінки військової справи в українських землях у другій половині XVІ – на початку XVІІ ст.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період другої половини XVІ – початку XVІІ ст.: час від загибелі князя Дмитра Байди-Вишневецького (1563) до смерті гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1622) – період становлення козацької військової організації, останнього злету військових формувань українських князів і найбільших успіхів у протистоянні татаро-турецькій експансії.

Методика дослідження базується на поєднанні порівняльного, структурно-функціонального, проблемно-хронологічного, ана-літичного методів та методів періодизації і класифікації. Зміни в озброєнні, організації та структурі війська розглядаються в процесі їх розвитку, в комплексі із загальними тенденціями та у порівнянні із синхронними в часі цими ж явищами в основних противників та розвинених країнах Європи. За допомогою системно-функціонального аналізу проведено дослідження взаємовпливу систем усіх рівнів, у даному випадку – генезу кримсько-козацьких стосунків, причин морських походів, еволюцію взаємодії і взаємин козацьких військ з коронними контигентами та формуваннями українських магнатів, рівень організації, озброєння і бойових можливостей козацьких військ. Користуючись проблемно-хронологічним методом, вдалося скласти періодизацію військових акцій, створити певну систему причинно-наслідкових зв’язків у їх хронологічному розвитку, виявити співвідношення участі у боротьбі і навантаження козацьких та інших формувань у певних часових масштабах.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що автор запро-понував низку нових положень і рішень проблеми. На відміну від попередників, які ідеалізували козацьке військо, практично відкидаючи роль інших українських військових формувань, зокрема, загонів українських князів та коронних контигентів, які формувалися в українських землях і переважно з українського населення, дисертант уперше комплексно виокремлює означену проблему з подій другої половини XVІ – початку XVІІ ст., розглядає її в динаміці, вводить до наукового обігу низку мало вживаних джерел, порівнює стан військової справи в Україні з сусідніми державами і кращими європейськими зразками.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Обраний напрямок дослідження тісно пов’язаний з проектом Державного фонду фундаментальних досліджень Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної власності “Історія українського війська”.

Теоретична та практична цінність роботи полягає у можливості використання отриманих результатів при написанні узагальнюючих праць, читанні нормативних курсів у військових навчальних закладах чи спецкурсів у вищих закладах освіти, на уроках історії у школі, а також у поширенні вироблених авторів напрямків і методів на дослідження рівня військової справи в інших хронологічних періодах української історії. Зроблені висновки і узагальнення допоможуть оцінити рівень військової справи в українських землях другої половини XVІ – початку XVІІ ст.

Основні результати дисертаційної роботи апробовані автором у трьох фахових статтях та на засіданні історичної комісії НТШ у Львові (2001), наукових конференціях і семінарах Дрогобицького державного педінституту ім. І.Франка (2002-2003).

Дисертаційна робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури (379 позицій). Основний текст 173 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, мету і завдання дисертації, її теоретичне і практичне значення.

У першому розділі “Історіографічна основа та джерельна база дисертаційного дослідження” визначено коло джерел, на основі яких було проведене дослідження, аналізується стан наукової розробки проблеми.

Нові джерела до даного дослідження взяті з архівів Московської держави та Османської імперії. При цьому документи з фондів 125 “Малоросійські справи”, 52 “Зносини Росії з Грецією”, 79 “Зносини Росії з Польщею” та 111 “Донські справи” Російського державного архіву давніх актів практично всі введені в науковий обіг і частково опубліковані. Дослідники даної тематики майже не користувалися матеріалами фондів 123 “Зносини Росії з Кримом” (збереглися подробиці здобуття запорожцями Кафи у 1616 р.), 89 “Зносини Росії з Турцією” та 127 “Зносини Росії з ногайськими татарами” і, особливо, ф.210 “Розрядний приказ”. Серед нечисленних публікацій документів з цих фондів можна виділити недавню публікацію українсько-російсько-канадської комісії (Л.Войтович, Л.Заборов-ський, Я.Ісаєвич, Ф.Сисин, А.Турилов, Б.Флоря) кількох фрагментів, дотичних козацької історії за 1613-1620 рр. Серед цих фрагментів відомості про гетьмана Василя Стрілковського, який очолював морський похід запорожців у 1616 р. і, можливо, був причетним до успіху під Кафою, та інших козацьких вождів. У дослідженні використані матеріали з фондів Радзивілів Головного архіву давніх актів у Варшаві та Центрального державного історич-ного архіву Бєлорусі, публікації документів з турецьких архівів.

Використано також трактат французького агента де Марсільї про військове становище Османської імперії у XVІІ ст., оригінальні відомості з Львівського літопису, Острозького літописця, “Літописця про заснування і створення монастиря Густинського”, хроніки Степана Лукомського, “Хроніки Кам’янця Подільського”, хроніки Мотронинського монастиря, “Літописця, що ся в руських і польських сторонах діяло і якого року” трьох редакцій, Баркулабівського літопису, “Історії” С.Мишецького, “Короткого літопису Малої Росії з 1506 по 1770”, праць О.Рігельмана, Б.Папроцького, Р.Гейденштейна, Г.-Л. де Боплана та Г.Міллера, І.Бєльського, П.П’ясецького, М.Бро-невського, “Опис війни Івоні, валаського воєводи” Л. Горецького, щоденник походу війська Стефана Баторія з описом облоги Пскова у 1581- 1582 рр., “Діаріуш Хотинського походу” Якуба Собєського, біографії “сарматських” полководців Ш.Староволь-ського, мемуари С.Маскевича за 1594-1612 роки, записки про Московську війну С.Мархоцького, записки С.Зборовського, записки і листи коронного гетьмана С. Жолкєвського, мемуари Е.Ляссоти, П. делла Валле, Альбертранда, В.Діаменьовського, Ж.Маржерета, Ж. де Люка, Е.Дортеллі д’Асколі, панегірик К.Саковича та інші наративні пам’ятки.

Використано матеріали збірників документів “Архив Юго-Западной России...”, т.8 “Жерел до історії України-Русі” (матеріали з історії козацтва за 1531-1632 рр.), т.3-4 “Акты, относящиеся к истории Западной России” (за 1544-1632 рр.), т.38, 41, 59, 71, 95, 129 і 137 “Збір-ників” Російського історичного товариства (РИО), підбірки документів В.А.Уляницького та Д.Бантиш-Каменського, т.2-3 постанов-конституцій сеймів Речі Посполитої Volumіna legum (1550-1640), монументальних збірок О.Яблоновського та С.А. Павіньского, зібрань Я.Нємцевича, Я.Крашевського, А.Старчевського, А.Пше-здзєцкого, З.Паулі та В.Демболецкого, а також думи й історичні пісні.

Незважаючи на те, що українська історіографія займається цими проблемами вже більше двох століть, дослідники лише наближаються до початку їх розв’язання. Праці М.Маркевича, М.Максимовича та П.Куліша були радше нагромадженням історичних матеріалів та фактів. М.Костомаров залишив розвідку про гетьмана І.Свірговського, М.Вахнянин – про спроби запорозьких верхів налагодити контакти з Іраном, К.Заклинський – про переговори козаків із цісарем Рудольфом ІІ. Справжні ґрунтовні дослідження розпочав В.Антонович. Йому належить і теза про притаманний українському народові “демократизм”, носієм якого виступало козацтво. Таке твердження спричинило до спрощеного підходу у вивченні цієї проблеми. Зберегли свою цінність дослідження І.Каманіна, Д.Багалія, І.Новицького, В.Науменка та Є.Барвінського. Але найкращі праці з історії цього періоду належать М.Грушевському (т.7 “Історії України-Руси” та ін.). Значний доробок Д.Явор-ницього містить ряд фактографічних помилок. З конкретноісторичних досліджень можна виділити праці В.Доманицького, А.Стороженка, І.Крип’якевича, А.Кримського, М.Возняка, Ю.Крохмалюка, М.Анто-новича, Д.Мишка, Л.Винара, О.Барана, О.Гуржія, Я.Ісаєвича, Я.Дзири, Я.Дашкевича, Ю.Мицика, С.Плохія, С.Леп’явка, Н.Яковенко, В.Щербака та ін.

Проблемою козацького війська в другій половині XVІ – середині XVІІ ст. плідно займається В.Сергійчук, приділивши основну увагу козацьким війнам проти Речі Посполитої. Проте, генеза кримсько-козацьких стосунків, причин морських походів, еволюція взаємодії та взаємин козацьких військ з військовими формуваннями україн-ських магнатів та коронними військами, висвітлені побіжно.

Російський історик Новосельський узагальнив боротьбу Москов-ської держави з татарами у першій половині XVІІ ст. Ряд праць грішать тенденційністю як стосовно Кримського ханства (М.Смірнов, І.Смірнов, А.Новічев, А.Андреєв), так і стосовно козацтва (І.Рознер, О.Гордеєв). Ідеологічні вимоги не дозволили М.Алекберлі подати проблему всебічно, а не як результат антифеодальної боротьби пригнобленого селянства. Історик використав великий масив джерел, але фонди 89, 123 та 210 РГАДА зачепив лише побіжно.

Велике значення мають польські дослідження, хоча проблему, яка поставлена у дисертації, у польській науці не досліджував ніхто. Якщо взяти праці, які зачіпають ті чи інші аспекти цієї проблеми, то можна зауважити виразну тенденцію відходу від традиційно ворожої щодо козацтва традиції і спроб об’єктивного розгляду подій. Зберігають значення багаті конкретноісторичними матеріалами праці В.Томкевича, А.Бєловського, Л.Повідая, К.Гурського, Я.Саса, Л.Бора-тинського, В.Вінклера, Т.Корзона, А.Прохазки, К.Тишковського, С.Гербста, О.Гурка, Я.Рейхмана, Г.Віснера, В.Сєрчика і, особливо, З.Вуйціка та Л.Подгородецкого. Використано також роботи ні-мецького історика Н.Йорги, турецького – Г.Іналджика, молдов-ського – Б.Хаждеу та грузинського – М.Сванідзе.

Загалом поставлена проблема досліджена недостатньо, а під таким кутом зору не досліджувалася взагалі.

У другому розділі “Політичне становище українських земель у другій половині XVІ – на початку ХVІІ ст. і турецько-татарська експансія” розглядаються становище і політичні взаємини Речі Посполитої, Московської держави і Оттоманської Порти, ви-користання ними як політичного фактора Кримського ханства та вплив на політику і відносини цих держав українського та російського козацтва.

У першому параграфі розділу “Взаємовідносини Речі Посполитої, Оттоманської Порти та її васалів і Московської держави” аналізується становище і взаємини цих країн. Річ Посполита, яка на середину XVІ ст. була однією з найбільших європейських держав, після Люблінської унії переживала період найбільшого піднесення. Але відхід Європи Ягеллонів привів до домінанти Європи Габсбургів. Затиснена з двох боків Габсбургами, Франція звернула свої погляди до ворога християнства – Оттоманської імперії. Протягом двох століть не припинялися війни Литви з Московською державою, в ході яких опановано майже всю Смоленську та Чернігівську землі. Спроби укладення „вічного миру”, чи перемир’я постійно переривалися московською стороною. Блискуча перемога князя К.І.Острозького під Оршою (1514), де згинув цвіт московського війська, не була використана. 1554 р. Москва змусила Лівонський орден та його васалів погодитися на відмову впродовж 15 років від політичних зв’язків з Польсько-Литовською державою, а у 1558 р. вторгнулася у Лівонію. Литва уклала союзну угоду з Орденом (1559), а у 1560 р. також вступила в цю війну. Після ряду невдач та втрати Полоцька дійшло до порозуміння між польською та литовською сторонами, яке завершилася Люблінською унією. Війна тривала до 1581 р. і закінчилася розгромом Московської держави. Мир 1581 р., а також політика Б.Годунова відтягнули розростання кризи, але не змогли її погасити. Вибух стався на початку XVІІ ст., коли польські магнати підтримали самозванця, якому вдалося опанувати царський престол. У подальшій боротьбі, яка ускладнилася соціальними виступами різних станів та прошарків російського суспільства, взяли активну участь українські магнати та запорозьке козацтво. Частина московської еліти визнала царем королевича Владислава. Це закінчилося офіційним вступом Речі Посполитої у війну, яка тривала до 1619 р. На цей раз війська королевича і запорозького гетьмана П.Сагайдачного стояли біля стін Москви, але змушені були піти на черговий компроміс через небезпеку оттоманської інтервенції.

Не маючи постійного війська, яке не здатні були замінити дру-жини колишніх удільних князів та магнатів і шляхетське ополчення, Річ Посполита не могла брати участі у затяжних кампаніях, а крім того, залишала старост і воєвод прикордонних територій на власні сили. Тільки у 1560-х роках почало створюватися нечисленне постійне військо, очолене гетьманами. Колишні військові стани Литви (панцирні та путні бояри, замкові слуги) не мали спеціальних земельних володінь і гербів, через що після Люблінської унії не потрапили до шляхетського стану. Тому за підтримки місцевої адміністрації вони влилися до лав козацтва, принісши з собою лицарські традиції епохи Ягеллонів.

Південними сусідами Речі Посполитої були васали Оттоманської імперії – Молдовське князівство і Кримське ханство. Литва допомогла Криму стати окремим ханством з надією мати постійного союзника проти Москви, а Молдову традиційно вважала своїм васалом. Оттоманська імперія, перебуваючи у постійній конфронтації з Іран-ськими Сефевідами, а також з Габсбургами, не була зацікавлена у конфронтації з Річчю Посполитою. Ще меншою мірою Стамбул цікавила Московська держава. Імперія була зацікавлена у спокої на Чорному морі та торгівлі з Річчю Посполитою. Але Кримське ханство та його слабоконтрольовані васали – ногайські орди, що висунулися до Причорномор’я, мали безкарну можливість набирати в українських землях ясир – молодих жінок, чоловіків та дітей, яких продавали на чорноморських ринках. Сумна статистика ординських нападів та її резонанс у суспільстві поряд з резонансом від турецьких війн у сусідніх краях Європи, змушував польських політиків тверезо оцінювати свої можливості. Тому Польсько-Литовська держава відстоювала мир і була готова ціною виплати данини-“упоминків” купити безпеку з боку Дикого поля. Московська держава, поглинувши сусідні ординські царства, не тільки позбулася східної загрози, але й отримала можливість стати головною ланкою євроазійської торгівлі. Але після недовгого хитання вона обрала балтійську орієнтацію зовнішньої політики і вступила в Лівонську війну. Від Криму почали відгороджуватися засіками та нарядами раті, скеровуючи при нагоді його експансію проти Речі Посполитої. Після поразки у Лівонській війні ця політика тільки посилилася. Демонструючи мирні наміри стосовно Порти та її васалів, Москва намагалася використати нагоду для створення польсько-турецької конфронтації. Ці спроби не були ефективними. Обидва кульмінаційні моменти у польсько-турецьких стосунках (1589-1590, 1617-1621) стали наслідком участі українських магнатів у молдовських та угорських походах, активності козаків на Чорному морі.

У другому параграфі “Кримське ханство як політичний фактор у Північному Причорномор’ї” розкривається суть Криму як мілітарної держави, значна частина економіки якої була орієнтована на ясир. Він і надалі залишався головною статтею експорту. Кримське ханство у відносинах з Московською державою та Річчю Посполитою плату за безпеку кордонів трактувало як данину підвладних народів або плату за надані з ласки “царя кримського” території. Нападаючи на сусідів, які були у мирних стосунках з Портою, кримські правителі дотримувалися політики подвійних стандартів: вони вічно скаржилися на невчасно прислані “упоминки”, свавілля васалів та підступність самих постраждалих. Справу полегшувало те, що як і Московська держава, так і Річ Посполита намагалися використати кримський фактор для ослаблення одне одного. Допомагали кримській еліті і запорозькі та донські козаки своїми постійними походами. Скарги на ординців за таких умов ефекту не давали, що видно на прикладі подій 1607-1608 рр. Дипломатичним шляхом добитися припинення ординських нападів було неможливо. Українським землям діставалося значно більше, ніж російським через гіршу організацію оборони, а також більшу активність московської дипломатії, яка відверто підбурювала ординців.

У третьому параграфі “Українське і російське козацтво. Його вплив на політику держав Східної і Центральної Європи” аналізу-ється роль козацтва у політичних подіях цього періоду. Сформу-вавшись в окрему корпорацію тогочасного суспільства, запорозьке козацтво не потрапило до числа шляхти, яка була єдиним повноправним станом Речі Посполитої. Воно не мало земельних володінь та інших легальних засобів, які би ґарантували йому пристойне існування як “людям меча”. Основним засобом попов-нення матеріального забезпечення залишалася військова здобич. Тому козацтво змушене було боротися за своє існування. Єдиним засобом боротьби стали військові походи в глибину Оттоманської імперії, які піднімали суспільний престиж козацтва. Водночас ці походи провокували противника і демонстрували Речі Посполитій необхід-ність існування козацтва як військової корпорації. Якби уряд взяв козаків на службу за плату (як у Московській державі), наділив їх землею (як граничарів або гайдуків) чи надав шляхетство, яке відкривало доступ до отримання землі та урядів (як рацам в Угорщині), запорожці, безперечно, зміцнили би охорону кордонів. Але уряд взяв на службу тільки незначну частину з них, що поклало початок розшаруванню в рядах козацтва. Землю отримали ще менше і то з числа старшини, а питання про шляхетство навіть не пору-шувалося. Тому самочинна козацька корпорація почала розвиватися і далі, удосконалюючи власну організацію і добиваючись утвердження, не чекаючи коли його прийме уряд. Так з’явився уряд гетьмана та інші військові функціональні служби. Отримавши таких вождів, як князі Ружинські, Богдан Микошинський, чи Самійло Кішка, запорозькі козаки почали відчувати себе поважною силою, здатною впливати на політичні події. Цьому сприяли воєнні успіхи: за допомогою до козаків почали звертатися молдовські господарі та претенденти на молдовський престол, московські правителі, а далі і сам Папа римський та цісар. Невдалі заходи уряду призвели до козацьких війн у кінці ХVІ ст., які тільки розширили соціальну базу козацтва і загострили протистояння в суспільстві. Військова здобич також була засобом їхнього матеріального забезпечення. Тут обидві сусідні військові корпорації легко знаходили спільну мову, тим більше, що суперечностей між ними не було. Ця співпраця стала особливо тісною після смерті Б.Годунова, коли російське козацтво втрутилося у політичне життя Московської держави і разом із запорозькими козаками допомогло Лжедмитрію І здобути трон, а потім іншим самозванцям і, навіть, призначивши “царевича Петра” зі свого середовища. Спроби уряду зупинити активність запорожців залишалися деклараціями. Побоюючись одних і других козаків, московський уряд намагався їх пересварити або, принаймі, відвернути донців від походів у султанські володіння. Ці спроби також не давали бажаних результатів. У 1610-1620 рр. серед широких мас донського та запорозького козацтва була поширена тенденція “помирити” Московське царство з Польсько-Литовською державою і спрямувати спільні зусилля проти Криму та Туреччини. У 1615-1616 рр. донські та запорозькі козаки навіть вели про це переговори. У поході на Москву 1618 р. козацтво стало основною мілітарною силою на боці прихильників королевича Владислава. Незважаючи на розкол у козацькому середовищі, невдоволеного урядовою політикою, 1621 р. козацтво взяло участь у Хотинській війні. До її вибуху також доклало немало зусиль своїми морськими походами, як і українські магнати своїми походами у Молдову. Ця участь врятувала Річ Посполиту. Славу перемоги під Хотином гетьман П.Конашевич-Сагайдачний, який повернув собі булаву, розділив з польським полководцем Я.-К.Ходкевичем. Але Річ Посполита знову не виконала своїх обіцянок, не бажаючи і надалі розуміти політичної ролі козацтва. Це привело до спалаху після смерті П.Сагайдачного нового циклу козацьких війн, який завершився Хмельниччиною.

У третьому розділі “Збройні сили України та їх противники” розглядається склад і стан українських військових формувань і їх основних противників.

У першому параграфі “Козацькі військові формування: склад, чисельність, командування, озброєння та забезпечення, військове мистецтво” досліджуються важливі складові військової справи. Встановлено, що джерела не підтверджують загально-прийняту тезу про суцільну демократичну базу козацтва і його формування переважно з селян-утікачів від панського гніту. Якраз останніх у цей період в його складі можна побачити чи не найменше. Більш правдоподібною виглядає теза С.Леп’явка про формування козацтва на базі різноманітних нижчих військових станів Великого князівства Литовського: панцирних і путних бояр, замкових слуг. У другій половині XVІ ст. в рядах козацтва значний відсоток складали родові козаки, а також шляхта, особливо дрібна, яка мала можливість висунутися тільки у козацькому середовищі. Серед козацьких вождів другої половини XVІ ст. майже всі були шляхтичами (князі Б.Ружинський, О.Ружинський, М.Ружинський, К.Ружинський, а також Я.Бадовський, І.Свірговський, Я.Оришевський, К.Косинський, Г.Лобода, С.Кішка та ін.). Зміни у соціальній базі формування війська почалися тільки в процесі другої козацької війни під проводом С.Наливайка. Тоді поповнення війська відбувалося переважно за рахунок міщанства.

Чисельність козацького війська росла повільно. 1574 р. І.Свірговський привів у Молдову військо з 1400 козаків. 1577 р. гетьман Шах для походу у Молдову зібрав початково 6 сотень, залишивши три сотні на Січі. Долучивши загони з прикордоння, він разом з Підковою вторгнувся в Молдову з 1200 козаками. С.Збо-ровський зібрав 3 тис. (1584), Л.Чорнинський – кілька сотень (1587), К.Косинський під П’яткою 1593 р. мав 5 тис. з 26 гарматами. Г.Лобода у 1593 р. привів під Київ 4 тис. Е.Ляссота оцінив сили козаків у 3-5 тис. (1594). Найбільше число козаків було при об’єднанні сил Г.Лободи та С.Наливайка перед походом у Молдову в жовтні 1594 р. – 12 тис. Весною 1596 р. козаки Г.Лободи, С.Наливайка, М.Шаули, К.Кремпського, С.Підвисоцького та Ф.Полоуса разом не перевищували 6 тис. У війську московського претендента Лжедмитрія І у різні часи було до 3 тис., 3-5 тис. українських козаків перебувало постійно також у війську Лжедмитрія ІІ, яким командував гетьман князь Р.Ружинський. Для походу на Москву П.Конашевич-Сагайдачний зібрав близько 20 тис. війська. Я.Неродич-Бородавка зібрав у 1621 р. майже 50 тис. козаків. Реєстр війська під Хотином налічував 41520 осіб.

Реєстрові та нереєстрові козаки мали однакову організаційну структуру. Поряд з гетьманом були генеральні старшини: суддя, осавул, писар, обозний і хорунжий. Напевно був і бунчужний. Військо поділялося на полки, які мали назву за прізвищем полковника. Окремі гетьмани мали іменні гетьманські полки. Інші гетьмани мали менші підрозділи – роти чи сотні. При полковниках також були осавули, писар, хорунжий і обозний, званий отаманом. Полк складався з п’яти сотень. На практиці це означало 500-800 козаків, не рахуючи джур-пахолків, рідше – до тисячі. Часом у складі полку виділялися підрозділи з двох-трьох сотень, очолені осавулами. Сотні називалися за прізвищем сотника. Вони ділилися на десятки, які носили прізвища десятників.

Перші покоління козаків носили дідівське озброєння – легкі захисні панцири, байдани, колонтарі, бехтерці, шоломи. Були озброєні списами, шаблями і луками. Лук, не поступаючись у далекобійності та ефективності вогнепальній зброї, мав у 10 разів більшу скорострільність і забезпечував кращу кучність стрільби. Однак козацтво вчасно оцінило ефективність вогнепальної зброї, тому йшло постійне насичення нею війська. Маючи за основного суперника кримських ординців з їх легким озброєнням, козаки почали відмовлятися від захисного озброєння або обмежуватися його легкими видами (байдани та колонтарі). Козацька піхота діяла переважно під захистом вагенбургу (укріплення з обозних возів) або ж під прикриттям кінноти. Тому серед неї переважали мушкетери, витіснивши пікінерів, які були мало придатні до військових дій в умовах Дикого поля або молдовських походів. Козацька піхота прославилася у морських походах, при штурмі турецьких фортець, висадці десантів та інших блискавичних операціях. Військо мало польову артилерію (20-30 гармат) та дрібнокаліберну артилерію (фальконети) на чайках. Польовими укріпленнями прикрито козацькі форпости та Запорозьку Січ. Козаки зводили польові укріплення, володіли мистецтвом інженерної атаки фортець та були знайомі з технікою мінної війни.

У другому параграфі “Спроби реформування козацтва і створення реєстру” розглядаються спроби уряду взяти козацьку організацію під контроль. Проаналізовано такі заходи, як універсал Зигмунта Августа про створення реєстру Я.Бадовського (300 осіб); суть т. з. “реформи” Стефана Баторія 1576-1578 рр.; універсал від 1578 р. про створення реєстру Я.Оришовського (500 осіб); універсал від 1579 р., надання Я.Оришовському гетьманської достойності і збільшення реєстру до 600 осіб (1581); 800 осіб (1588); 1 тис., з правом тимчасового набору ще 3 тис. (1590); сеймові рішення про контроль над станом козацьким і колонізацію південних окраїн; універсал від 1590 р. про реєстр гетьмана Я.Оришовського (1 тис.); пропозиції біскупа Й.Верещинського щодо реформування козацтва (1594); сеймову постанову 1596 р. про ліквідацію нереєстрового козацтва; сеймову постанову 1601 р. про виправдання козаків, об’єднання реєстрового і нереєстрового козацтва під одним гетьманом, установлення реєстру з чотирьох полків по 500 козаків з артилерією з 20-ти гармат та правом довільного збільшення чисельності у період війни; угоду в Сухій Вільшанці 1617 р. та білоцерківську угоду 1619 р. щодо збільшення реєстру до 3 тис. Через нерозуміння ситуації і вперте небажання прислухатися до вимог козаків, які й надалі прагнули зрівнятися у правах зі шляхтою, всі спроби уряду виявилися половинчатими. Уряду Речі Посполитої так і не вдалося впорядкувати раціональне використання козацької військової сили.

У третьому параграфі “Надвірне військо українських князів і коронні контигенти” зроблено спробу встановити склад, чисельність і стан цих військ. З’ясовано, що війська українських князів були найчисленнішими контигентами, які знаходилися в українських землях. Так, князі Острозькі зі своїми безпосередніми васалами могли виставити 6-8 тис. воїнів, князі Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі і Заславські – по 2 тис., решта князів і українських магнатів – по 2-5 сотень. Це було добре озброєне, переважно кінне, панцирне військо при артилерії. Під впливом успіхів козацького війська у складі князівських та магнатських формувань почали з’являтися “затяжні” козацькі хорогви. Такі хорогви були добре придатні до швидких маневрених дій та ще й обходилися в утриманні значно дешевше від інших військ. Полковник коронного війська О.Лісовський створив формацію “польських козаків” званих “лісовчиками”, які повністю прийняли організацію, озброєння і тактику запорожців. Військо “лісовиків” (2-3 тис.) брало участь у Московських війнах, Хотинській війні 1621 р. та Тридцятилітній війні (1618-1648), де відзначилося у рейдах по тилах противника і розвідувальних операціях. Коронні контигенти в українських землях були зовсім незначними. Гетьман С.Жолкєвський без магнатських формувань мав у своєму розпорядженні в різні періоди від 700 до 3 тисяч осіб. Це була переважно кіннота, основу якої складали організовані на угорський лад панцирні гусари (2-3 хорогви) та рота кінних акебузерів. 1570 р. з’явилися кілька рейтарських рот по 300 осіб. Вибранецька або ланова піхота не перевищувала 3-4 роти (у Руському воєводстві набирали 200 піхотинців, у Подільському – до 300, Брацлавському – 200). Були ще наймані німецька та угорська піхота, яка набиралася з місцевих українців, маючи тільки офіцерів-іноземців. Німецькі роти числили по 400 осіб, угорські – 105. Роти ділились на почоти по 10-20 осіб. Існувало ще посполите рушення – загальне ополчення шляхти, ополчення міст та гарнізони замків. Військо було непогано озброєне, але вивести в поле більше 10 тис. було проблемою. Загалом, найбільша чисельність коронних військ разом з надвірними військами магнатів та лісовчиками була під Хотином у 1621 р. – близько 40 тис. Коронні контигенти та війська магнатів разом перевищували чисельність козацтво, крім того, вони мали краще озброєння. Але у війні проти ординців гусари, рейтари та піхота були малопридатними.

У четвертому параграфі “Збройні сили Кримського ханства і турецькі контигенти” визначено чисельність і стан ординського та турецького військ. На основі аналізу джерел та версій різних дослідників установлено, що Оттоманська імперія мала від 150 тис. (1581) – до 200 тис. (1591) помісної лицарської кінноти (спагі), сформованої з тімаріотів та заїмів; 40 тис. сипахів (постійної панцерної кінноти, яка утримувалася з державної скарбниці і набиралася з албанців, хорватів, босняків, греків та вірмен, які приймали іслам); при султані знаходилися також корпуси мутефериків (двірцевих кур’єрів) та чаушів (офіцерів для особливих доручень). Створений султаном Урхан (1326-1359) постійний корпус професійної піхоти (яничар), який рекрутувався із християнської молоді, взятої в полон, або у вигляді данини, і насильно наверненої в іслам, налічував 12-25 тис. Корпус ділився на бйолюки, які зводилися в орти (полки) чисельністю від кількох сотень до тисячі. Яничари мали на озброєнні мушкети “яничарки”, які у XVІ ст. мали найвищу скорострільність, дальність польоту кулі та кучність при стрільбі. Третина яничарів несла службу в прикордонних гарнізонах. Флот налічував бл. 400 галер, не рахуючи менших суден. У багатьох походах брала участь іррегулярна кіннота (до 50 тис.) та кіннота курдів, арабів і берберів (до 25 тис.). Під Хотином Осман ІІ мав не менше 162 тис., не рахуючи сил кримського хана, в т.ч. 75 тис. турецьких військ, переважно спагі, 10 тис. яничар. За винятком Хотинської війни та походів Іскандер-паші у 1617-1620 рр. у військових діях проти українських формувань брали участь не більше 5-10 тис. турок, з яких переважна більшість була яничарами з гарнізонів Очакова, Аккермана, Бендер та Кілії.

Кримське ханство могло виставити 60 тис. добре підготованої кінноти, в тому числі 50 тис. для походу за межі Криму. Військо ділилося на десятки, сотні і тисячі, як у часи Золотої Орди. Вогнепальна зброя була тільки у частини ханських сейменів. Ординці були добре навченим дисциплінованим і досвідченим мобільним військом з відпрацьованою тактикою захоплення ясира та уникнення переслідування менш мобільних сил противника.

У п’ятому параграфі “Система оборони південних кордонів” розглядається система оборони кордонів Речі Посполитої у по-рівнянні з обороною кордонів у Московській державі. Москва щороку виставляла в поле “наряд” – відмобілізоване помісне військо, готове перехопити противника, колонізувала степові окраїни, осаджуючи там козачі станиці (значна частина яких була вихідцями з України), ставлячи фортеці та споруджуючи засіки з інженерними перешкодами для кінноти. Але навіть цю систему дослідники оцінюють як малоефективну. Річ Посполита зовсім не мала системи оборони південних кордонів. Сітка дерев’яно-земляних фортець з нечислен-ними гарнізонами, які у часи небезпеки посилювали ополчення міщан, не могла ні зупинити, ні перехопити ординське військо. Пограничні старости не мали ні сил, ні коштів для організації хоча б сторожової служби. Не могла вирішити проблеми і організація малень-кого реєстру. Козацька тактика контрборотьби була доволі ефективною. Вона передбачала організацію розвідки, оповіщення та зв’язку. Для цього виставлялися бікети, споруджувалися редути, фігури та використовувалися скіфські кургани, з яких передавалися світлові сигнали. Така система забезпечувала козакам можливість успішного розгортання сил для відсіч агресії противника. Але ко-зацька військова сила, поступаючись противникові у чисельності, сама завадити його нападам не могла, тому відповідала неспо-діваними і дошкульними випадами, заглиблюючись у його територію.

Четвертий розділ “Боротьба українського війська проти турецько-татарської експансії” присвячений дослідженню бойо-вого застосування українських військ.

У першому параграфі “Боротьба з кримськими наскоками і походи проти Криму” розглядаються основні епізоди цієї боротьби, зокрема, походи запорожців у Буджак (1572-1574), спустошливий похід ординців на Поділля (1575), похід князя Б.Ружинського до Перекопу (1575) та Іслам-Керменю (1576), бойові дії проти ординців князів Я.Збаразького та В.-К.Острозького (1577), похід українських князів під Бендери (1583), здобуття князем М.Ружинським Бендер (1584), Очакова (1585) та його два походи в Крим (1585), походи під Аккерман (1586), похід ординців на Томаківську Січ і її здобуття(1593), оборона Волині князем Я.Острозьким (1605), ордин-ські напади 1606-1607 рр., здобуття Перекопу (1608), битва на Кінських водах (1613), походи Джанібек-Гірея (1615-1616) та походи Іскандер-паші і калги Девлєт-Гірея (1617).Боротьба у Дикому полі проти ординців тривала з перемінним успіхом, в якій козакам і військам українських магнатів вдавалося не раз досягнути перемоги.

У другому параграфі “Морські походи і їх наслідки” аналі-зуються основні морські походи козаків, зокрема, похід козаць-кої флотилії під Аккерман (1574), морські походи до Гелеві, Кафи, Трапезунду і Синопу князя Б.Ружинського (1575), похід під Аккерман, Бендери та Очаків (1576), невдалий похід Д.Скалозуба (1580), похід до кримських берегів (1583), походи князя М.Ружин-ського на Бендери, Очаків і Крим (1584-1585) та спроби домовитись з Венецією та папою щодо боротьби проти турків (1585), похід на Очаків,Бендери і Варну (1587), до Очакова, Аккермана та Бендер (1588), до Гезлєві (1589), до Ізмаїлу та Обличиці (1603), здобуття Варни (1605), похід до Кілії та Аккермана (1606), битва на рейді Очакова (1607), походи на околиці Кілії, Аккермана, Ізмаїла і Кафи (1609-1610), бій під Очаковом (1613), походи до Трапезунду та Синопу і морський бій під Очаковом (1614), битва в гирлі Дону (1614), битва в гирлі Міусу, похід на Трапезунд, Синоп та передмістя Стамбулу, битва в гирлі Дунаю (1615), здобуття Кафи (1616) (досліджено деталі операції, встановлено імена її учасників),