Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

БЛАЩУК ТЕТЯНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 347+368.023.32

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОСОБИСТОГО СТРАХУВАННЯ

Спеціальність 12.00.03. – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат

дисертації на здобуття

наукового ступеня кандидата юридичних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі цивільного права юридичного

факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник – доктор юридичних наук, професор,

академік Академії наук вищої школи України

Дзера Олександр Васильович, Київський національний

університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри цивільного права

Офіційні опоненти – доктор юридичних наук, професор,

академік Академії правових наук України

Луць Володимир Васильович, Академія муніципального управління,

завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін

- кандидат юридичних наук, доцент

Гопанчук Василь Степанович, Національна академія внутрішніх

справ України, начальник кафедри цивільного права

Провідна установа – Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого,

кафедра цивільного права, Міністерство освіти і науки України (м. Харків)

Захист відбудеться “14” травня 2003 р. о 12-00 годині на засіданні спеціалізованої

вченої ради Д. 26.001.06 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук у Київському національному університеті

імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 60, м. Київ, 01033).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного

університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58, м. Київ, 01033).

Автореферат розісланий 11 квітня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат юридичних наук, доцент Т. В. Боднар

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Кожна людина повинна реально відчувати, що держава повсякденно виступає гарантом здійснення прав та законних інтересів громадян. Інститут прав людини повинен займати центральне місце в нормах не лише цивільного права, а й інших галузей права. Конституція України встановлює обов’язок держави створити умови для реалізації прав людини, в тому числі і тих, що пов’язані з життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням. Проте забезпечити реалізацію цих прав виключно засобами держави на сьогодні неможливо. Не забезпечує повне та своєчасне відшкодування шкоди, пов’язаної із втратою здоров’я чи працездатності інститут деліктної відповідальності, положення якого можуть бути застосовані лише за певних умов (наприклад, за наявності у заподіювача шкоди коштів для її відшкодування). Охороняти та забезпечувати реалізацію прав та інтересів громадян у випадку понесення непередбачуваних втрат можна за допомогою особистого страхування, яке виступає як доповнення інституту соціального страхування та інституту делікту.

Інститут страхування давно відомий цивільному праву України. Особисте страхування мало і має свої правові засади в Україні, однак динамічно не розвивалось і досі перебуває у стагнаційному стані. Сучасний стан розвитку законодавства в даній сфері характеризується неадекватністю правових норм реальним страховим відносинам, їх суперечливістю, створює передумови для зловживань з боку учасників страхових правовідносин.

Отже, створення ефективного правового механізму регулювання відносин особистого страхування – гаранта його надійного функціонування -потребує певних наукових розробок і вдосконалення державної політики в сфері страхування.

В українській юридичній науці цивільно-правові аспекти особистого страхування ще не були предметом комплексного дослідження. Окремі питання з вказаної проблематики висвітлювалися у вітчизняній юридичній та економічній літературі і переважно з позицій організаційно-правових та економічних засад страхової справи. Верховна Рада України прийняла новий Цивільний кодекс України, положення якого, у тому числі і про особисте страхування, містять чимало новел, які вимагають аналізу та глибокого осмислення. Тому дане дисертаційне дослідження є однією із перших спроб такого наукового аналізу.

Ступінь наукової розробленості теми. На сьогодні в науці цивільного права питання виникнення, зміни та припинення правовідносин особистого страхування розглядались лише в рамках дослідження загального інституту страхування, зокрема в працях Є.М.Білоусова, В.В.Богдана, В.В. Луця, Н.Б. Пацурії, В. Янишена. Спеціальне дослідження, присвячене договору особистого страхування, як підстави виникнення правовідносин особистого страхування, здійснене Н.П. Лещенко ще у 1953 році. Проте за межами даного дослідження залишились підстави виникнення правовідносин обов’язкового особистого страхування. Крім того, правовідносини особистого страхування, які тоді містили багато адміністративних ознак, сьогодні змінили свою суть. Водночас в чинному законодавстві України зберігається чимало прогалин щодо багатьох питань загального інституту страхування, і зокрема особистого страхування не приділено достатньої уваги або ж вони відсутні.

Таким чином, невирішеність цих надзвичайно важливих проблем і обумовлюють актуальність та необхідність дисертаційної роботи. Тому в цьому дисертаційному дослідженні значну увагу приділено розробці та обґрунтуванню пропозицій щодо удосконалення вітчизняного законодавства у галузі регулювання відносин особистого страхування.

Мета і завдання дослідження. Виходячи з аналізу чинного законодавства України та законодавства зарубіжних країн у даній сфері, поглядів вчених цивілістів, узагальнення та аналізу практики застосування норм права, які регулюють відносини особистого страхування, із досягнень економічної науки зроблена спроба дати комплексний теоретичний аналіз цивільно-правових відносин особистого страхування та їх основних елементів, правового становища учасників таких правовідносин з подальшим внесенням конкретних пропозицій по удосконаленню норм, що регулюють ці відносини.

Для досягнення поставленої мети в дисертації поставлені та вирішені такі основні завдання: визначено поняття та характерні риси особистого страхування та здійснено його класифікацію, досліджено історичний розвиток особистого страхування, визначено поняття правовідносин з особистого страхування та їх місце у системі права та в системі цивільних правовідносин, проаналізовано дискусійні питання визначення елементів правовідносин з особистого страхування, досліджено поняття, ознаки та зміст договору особистого страхування як підстави виникнення правовідносин особистого страхування, а також розглянуто порядок його укладення, з’ясовано специфічні риси обов’язкового особистого страхування та визначено підстави виникнення правовідносин обов’язкового особистого страхування, досліджено порядок реалізації зобов’язань з особистого страхування, а також практику судів України з розв’язання спорів між учасниками страхових правовідносин, обґрунтовано необхідність вдосконалення законодавства, що регулює відносини особистого страхування та розроблено конкретні пропозиції, спрямовані на вдосконалення чинного законодавства України з досліджуваних питань.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації виконана відповідно до бюджетної теми юридичного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка № ДПО 19 UDO 7725 “Удосконалення правового механізму реалізації та захисту прав та інтересів людини і громадянина в Україні”.

Предметом дисертаційного дослідження є: нормативно-правові акти та практика їх застосування, узагальнена в науково-практичних, методичних та інформаційних виданнях, спеціальна юридична література, судова практика, в яких порушені питання правового регулювання особистого страхування, зарубіжне законодавство та спеціальна література, узагальнення опублікованої і неопублікованої практики діяльності страхових компаній України та Міністерства фінансів України.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступають суспільні відносини, що складаються в процесі виникнення, зміни та припинення цивільно-правових відносин особистого страхування, перш за все, відносини між суб’єктами правовідносин особистого страхування, а також відносини між ними та іншими учасниками правовідносин особистого страхування, та відносини, що виникають в процесі захисту прав та законних інтересів учасників правовідносин особистого страхування.

Методологічна основа дослідження. Правовідносини з особистого страхування досліджуються у роботі з урахуванням їх історичного розвитку, починаючи з римського приватного права, цивільного права дореволюційної Росії, Австро-Угорщини, Польщі, цивільного права радянського періоду, а також з урахуванням розвитку таки відносин у розвинених зарубіжних країнах. Аналіз відповідного законодавства України був проведений за допомогою соціологічного методу, в частині дослідження статистики особистого страхування, а також із застосуванням спеціально-юридичних методів – порівняльно-правового, який використовувався для аналізу різних за часом прийняття та юридичною силою норм законодавства та історико-юридичного, з допомогою якого розкрито історію розвитку та розглянуто поняття особистого страхування, а також з допомогою інших засобів наукового пізнання.

Висновки та положення, які містяться в роботі, ґрунтуються на дослідженні проблем з допомогою діалектичного методу пізнання з системно-структурним підходом до вивчення матеріалу та поєднання дедуктивного та індуктивного принципів послідовного з’ясування окремих закономірностей та обґрунтування на цій основі відповідних висновків. Кожен з вказаних методів у конкретному випадку внаслідок інтегративного підходу до вивчення проблеми використовувався не окремо, а в поєднанні з іншими.

Теоретичну базу дослідження складають роботи вчених - юристів у галузі теорії держави та права, цивільного права, адміністративного, фінансового та господарського права, які були використані як основа для висновків та пропозицій, зокрема праці таких вітчизняних та зарубіжних вчених як: С.С. Алексєєва, В. В.Богдана, С.М. Братуся, В.П.Грібанова, К.А. Граве, Н.С. Кузнєцової, Н.П. Лещенко, В.В. Луця, Т.С. Март’янової, Д.І. Мейєра, Н.Б. Пацурії, В.І.Сєрєбровського, Р.О. Халфіної, Г.Ф.Шершеневича, М.Я.Шимінової, В.Н. Яковлєва та інших.

В ході дисертаційного дослідження опрацьовані і використані також досягнення економічної науки.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження.

Наукова новизна виконаної дисертаційної роботи полягає у тому, що це одне з перших в українській науці досліджень, спеціально присвячене вивченню особистого страхування, в якому на основі чинного законодавства України подано комплексний аналіз підстав виникнення, зміни та припинення цивільно-правових відносин особистого страхування, досліджена правова природа договору особистого страхування, а також специфічні риси обов’язкового особистого страхування та визначено підстави виникнення правовідносин обов’язкового особистого страхування.

Аналіз законодавства України, а також практики його застосування та спеціальної літератури з тематики дослідження надали можливість сформулювати наступні положення, які містять наукову новизну:

1. В літературі страхування визначається як спосіб захисту майнових інтересів громадян, що є невдалим, а тому поняття страхування визначається як комплекс економіко-правових заходів, спрямованих на виплати особі страхових сум у разі настання не передбачуваних подій, що ймовірно можуть спричинити для неї матеріальні втрати.

2. На основі найважливіших класифікаційних ознак зроблено висновок про необхідність доповнення існуючого переліку видів страхування комплексними видами, що можуть поєднувати в собі кілька видів страхування, в тому числі ризикові та не ризикові види, зокрема на сьогодні актуальним може стати договір страхування пожиттєвої пенсії, що буде включати і ризикове страхування (на випадок смерті, нещасного випадку).

3. Відповідно до чинного законодавства договір особистого страхування можуть укласти особи, що досягли 16 років (а в окремих випадках 18 років). Встановлення такого обмеження недостатньо захищає інтереси неповнолітніх. Пропонується надати можливість особам, що досягли трудового повноліття, застрахуватися на випадок втрати працездатності, передбачивши у правилах здійснення особистого страхування, що приймаються страховиками, можливість укладення договору страхування з особою у віці 15 років у випадках, коли трудовим законодавством передбачена можливість укладення трудового договору з такою особою.

4. В новому Цивільному кодексі України в системі цивільно-правових договорів виділено загальний договір страхування без виокремлення його видів. Такий підхід законодавця не можна визнати вдалим, оскільки при цьому не враховуються особливості окремих видів страхування, від яких залежать умови договору. Відтак, в новому Цивільному кодексі України бажано було б виділити договір особистого страхування, як різновид загального договору страхування.

5. В юридичній літературі висловлюється думка про те, що в договорі особистого страхування офертою – пропозицією укласти договір особистого страхування - є заява страхувальника. В дисертації обґрунтовується висновок про те, що офертою є оприлюднення Правил страхування, що розроблені самим страховиком, і які виступають в якості публічної оферти, що: містить вказівку на всі істотні умови договору; явно виражає намір страховика вважати себе зв’язаним договором у випадку згоди страхувальника; адресована до кожного, хто відізветься. Заява страхувальника не містить всіх істотних умов договору, а тому її не можна вважати офертою, така заява страхувальника є акцептом – згодою страхувальника на пропозицію страховика укласти договір.

6. Відповідно до ст. 18 Закону України “Про страхування” факт укладення договору страхування може посвідчуватись страховим полісом (свідоцтвом, сертифікатом). Однак, у законі не розкривається зміст поняття страхового полісу. В дисертації пропонується визначити страховий поліс (свідоцтво) як письмовий документ, що видається страховиком у відповідь на усну чи письмову заяву страхувальника, містить всі істотні умови договору страхування, регулює відносини між страховиком і страхувальником і з достовірністю свідчить про наявність договірних зв’язків між ними.

7. В дисертації обґрунтовується висновок про те, що не всі перераховані в частині четвертій статті 16 Закону України “Про страхування” умови договору страхування можна вважати істотними, окремі є звичайними реквізитами будь-якого договору. На думку автора істотними умовами для договорів такого типу є предмет договору, тобто страхова послуга, що полягає в передачі ризику настання непередбачуваних подій однією стороною (страхувальником) іншій стороні (страховику), страховий ризик, тобто подія, що може статися в житті страхувальника чи застрахованого, страхова сума, страхові внески та строк дії договору особистого страхування.

8. Обов’язкове особисте страхування визначається як діяльність уповноважених осіб щодо охорони майнових інтересів громадян, де страховик зобов’язаний надати страхову послугу, а страхувальник передати на страхування об’єкти на умовах, що визначені законом за рахунок держави (державне обов’язкове особисте страхування) або договором за рахунок зацікавлених осіб (обов’язкове особисте страхування).

9. Обґрунтовується висновок про те, що страхове правовідношення в обов’язковому страхуванні породжується сукупністю юридичних фактів або фактичним складом, а саме послідовним настанням таких юридичних фактів: наявністю імперативної норми закону, що встановлює обов’язок особи здійснити страхування щодо себе або третіх осіб, факту, що дозволяє відносити дану особу до категорії застрахованих осіб, факту укладення договору страхування – для обов’язкового особистого страхування. Подальший рух правовідносин зумовлюється настанням наступного юридичного факту – страхового випадку, з яким пов’язується виникнення конкретного правовідношення між страховиком і застрахованою особою щодо виплати страхової суми.

10. В ст. 16 Закону України “Про страхування” не передбачено встановлення факту передачі страхового полісу, який посвідчує факт укладення договору страхування, страхувальнику. Цей факт, на думку дисертанта, може підтверджуватись вчиненням страхувальником надпису про одержання страхового полісу.

11. Правила страхування містять ряд прогалин і потребують змін, зокрема в них не визначено чіткого порядку сплати страхових платежів. Відповідний пункт правил може бути викладений в такій редакції: “Страхувальник може сплачувати страхові внески самостійно або доручити їх сплату іншій особі. Сплата страхових внесків здійснюється у готівковій формі через касу страховика, через страхового агента або шляхом переказу страхувальниками – фізичними особами - та у безготівковій формі шляхом переказу з використанням форм розрахунків передбачених законодавством України – фізичними і юридичними особами.”

12. У Законі України “Про страхування” (пункт 3 статті 26) зазначається, що страховик може відмовити у виплаті страхової суми у випадку “подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування або про факт настання страхового випадку”. Така конструкція норми має вади і потребує вдосконалення шляхом вказівки на те, що відомості повинні бути відомі страхувальнику на момент укладення договору страхування, могли вплинути на оцінку страховиком страхового ризику, а також вказівки на необхідність доведення умисності дій страхувальника.

13. Обґрунтовується висновок про те, що серед обов’язків страховика доцільно передбачати не обов’язок ознайомити страхувальника з умовами страхування, а обов’язок першого вручити страхувальнику примірник правил страхування як невід’ємну частину договору.

14. У Законі України “Про страхування” та правилах страхування передбачається обов’язок страховика “забезпечувати конфіденційність у відношеннях зі страхувальником”. В дисертації звертається увага, що при цьому невідомим залишається чи зберігається конфіденційність у відносинах з іншими особами, що не є страхувальниками чи навіть учасниками страхування, і якого роду інформація є конфіденційною і відповідно підлягає охороні. Тому пропонується поширювати умову про дотримання конфіденційності на відомості фінансового характеру, що стали відомі страховику при здійсненні страхування.

15. В законодавстві вказується на те, що повідомлення про настання страхового випадку може бути зроблене лише у письмовій формі. Дисертантом відзначається неприпустимість такого обмеження прав страхувальника та пропонує надати можливість здійснити таке повідомлення “будь-яким засобом, що дозволяє об’єктивно зафіксувати факт повідомлення” (наприклад, з допомогою факсу, телефаксу тощо).

16. На підставі теоретичних висновків пропонується внести наступні зміни до законодавства:

доповнити ст. 16 Закону України “Про страхування” ч. 2 наступного змісту: “Факт укладення договору посвідчується: договором, що складається у двох примірниках, які мають однакову юридичну силу і знаходяться по одному у кожної зі сторін у відносинах із страхувальниками юридичними особами та договором або страховим полісом у відносинах зі страхувальником фізичною особою”.

до реквізитів страхового полісу, перерахованих у ст. 16 Закону України “Про страхування” слід додати підпис страхувальника, що підтверджує факт вручення йому страхового полісу;

пункт 3 частини першої статті 26 Закону України “Про страхування” викласти у такій редакції: “підставою для відмови страховика у виплаті страхової суми є “повідомлення страхувальником умисно неправдивих відомостей, які були йому відомі на момент укладення договору страхування і могли вплинути на оцінку страховиком страхового ризику, що підтверджується наданими страховиком доказами”;

п.6. ч. 1 ст. 20 Закону України “Про страхування” викласти так: “Страховик зобов’язаний не розголошувати отримані ним при здійсненні страхування відомості про учасників страхування, що можуть порушити їх майнові та особисті немайнові права та інтереси, а також про умови договору страхування, які стосуються розміру страхових сум”;

ч.4 ст. 16 Закону України “Про страхування” викласти в такій редакції: “Договір страхування повинен містити предмет договору, страховий ризик, страхову суму, страхові платежі та строк дії договору страхування.”;

ст. 22 Закону України “Про страхування” доповнити, вказавши, що підставою для зміни особи страхувальника є припинення юридичної особи – страхувальника шляхом реорганізації з відповідною передачею прав і обов’язків за договором страхування іншій юридичній особі;

в новому Цивільному кодексі України ст. 1039 доповнити відповідною частиною наступного змісту: “договір страхування особи – це угода, за якою одна сторона (страхувальник) передає за плату і на певний строк іншій особі (страховику) ризик матеріальних втрат, пов’язаних з обставинами, що можуть статися в житті страхувальника або іншої особи (застрахованого), і які пов’язані з їх життям, здоров’ям та працездатністю, а страховик зобов’язується сплатити страхувальнику страхову суму в разі настання передбачених договором обставин”.

Практична значимість результатів дослідження. Практична значимість даного дослідження полягає в тому, що зроблені у ньому висновки, можуть бути використані в роботі по вдосконаленню цивільного, фінансового законодавства, матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані в процесі подальшого дослідження проблем у галузі особистого страхування.

Окремі положення, сформульовані в дисертації є дискусійними, що в свою чергу може стати основою для подальших наукових досліджень проблем інституту страхування.

Апробація і впровадження результатів дослідження. Основні результати дослідження використовуються в лекціях і практичних заняттях з курсу цивільного право та при читанні спецкурсу “Страхове право”, що проводяться автором у навчальному процесі Національного університету “Острозька академія”. Вони знайшли своє відображення у статтях, опублікованих у періодичних виданнях, з них 3 у фахових виданнях. Окремі питання дисертації доповідались на щорічних підсумкових наукових конференціях викладачів, аспірантів та студентів юридичного факультету Національного університету “Острозька академія” у 1999, 2000, 2001, 2002 роках, на науково-практичному семінарі “Права та основні свободи людини: конституційний і міжнародний аспекти” 30 березня 2000 року, на шостій і сьомій щорічній науковій конференції “Дні науки в На УКМА” 24-28 січня 2000 року та 22-26 січня 2001 року (м. Київ), на всеукраїнських науково-практичних конференціях “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” 7-8 квітня 2001 та 20 квітня 2002 року (м. Острог), на конференції “Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи” 28 лютого 2002 року (м. Тернопіль).

Результати проведеного наукового дослідження доповідались та обговорювались на засіданнях кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедри спеціальних юридичних дисциплін юридичного факультету Національного університету “Острозька академія”.

Публікації. За темою дисертації відповідно до її змісту опубліковано 6 статей, у тому числі 3 – у фахових наукових виданнях, затверджених ВАКом України.

Структура дисертації визначається метою дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють сім параграфів, висновків, переліку нормативних актів та використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 255 сторінок, в тому числі список використаних джерел на 30 сторінках, який складається з 396 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета і завдання дослідження, розкривається теоретична і методологічна основи дослідження, наукова новизна отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення.

Перший розділ “Розвиток інституту особистого страхування в праві України” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1 “Становлення інституту особистого страхування в Україні” аналізуються правові норми інституту особистого страхування в Україні у різноманітних формах в їх історичному розвитку та станом на сьогодні.

Підсумовуючи становлення системи страхового законодавства в історичних рамках розвитку держави і права можна виділити певні етапи такого розвитку. На першому етапі відбувається зародження особистого страхування та намічаються його основні інститути. На другому етапі - ХVІ- початок ХХ століття, який можна назвати “дореволюційним – страхування стає на математичну основу та формуються основи договору особистого страхування, здійснюється формування страхового законодавства. В період від 1917 року і аж до введення в дію Цивільного кодексу УРСР в 1964 році страхування здійснювалось монополістом – Держстрахом і було жорстко централізоване. Окремого законодавчого акту, що регулював би здійснення такої діяльності не існувало, натомість існував ряд відомчих актів, які залишались невідомими для широкого кола страхувальників, тим самим ставлячи їх в нерівні умови зі страховиком.

У травні 1993 року був прийнятий Декрет Кабінету Міністрів України “Про страхування”, який мав чимало недоліків та прогалин. В березні 1996 року Верховна Рада України прийняла новий закон України “Про страхування”, який став першим нормативно-правовим актом, що найбільш повно регулював виникнення, зміну та припинення правовідносин з особистого страхування. В той же час, він не враховував специфіки проведення страхування життя, в результаті чого такий вид страхування практично не розвивався.

Від часу прийняття згаданого Закону актуальною залишалася потреба в подальшому вдосконаленні страхового законодавства у зв’язку із зміною умов господарювання, та у вiдповiдностi до вимог ст. 5 Угоди про партнерство та співробітництво між Європейським співтовариством та Україною від 16.06.1994 року, відтак, 4 жовтня 2001 року приймається нова редакція Закону України “Про страхування”, що містить ряд новел порівняно з попередньою редакцією.

В дисертації дається критичний аналіз нормативно-правових актів, що прийняті з 1991 року та вказано на їх позитивні риси і недоліки.

Окрім нормативно-правових актів, правове регулювання особистого страхування здійснюється також за допомогою Правил страхування, що розробляються страховиками самостійно. В спеціальній літературі дискусійним залишається питання про правовий характер таких Правил страхування. В дисертації обгрунтовується подвійна природа правил страхування як акту, адресованого одночасно і працівникам страховика в частині організації здійснення страхування (локального акту), і клієнтам страховика в частині визначення умов, на яких здійснюється страхування (індивідуального акту), що поряд з договором страхування конкретизує такі умови.

В підрозділі 1.2 “Поняття та класифікація особистого страхування” Легальне визначення страхування, дається у ст. 1 Закону України “Про страхування”. Проте таке визначення страхування містить ряд недоліків.

По-перше, оскільки нормальний розвиток правовідносин страхування не містить правопорушення, то використовувати термін “захист” в такому контексті є недоцільним. По-друге, оскільки страхові грошові фонди формуються за рахунок внесків громадян, юридичних осіб та держави, то їх можна об’єднати єдиним терміном “страхувальники”. Окрім того, поняття страхування є узагальнюючим і включає в себе як правову, так і економічну його характеристику, а тому обмежувати дане поняття і визначати його лише як правовідносини не вірно. Аналіз різних точок зору на визначення поняття страхування загалом та особистого зокрема, ознаки та функції особистого страхування дають нам змогу визначити особисте страхування як комплекс економіко-правових заходів, спрямованих на виплати особі страхових сум у разі настання не передбачуваних подій, що ймовірно можуть спричинити для неї матеріальні втрати.

У підрозділі 1.3 “Місце особистого страхування в системі цивільного права” передусім вказується, що правовідносини страхування можна згрупувати залежно від предмету регулювання у дві основні групи. Перша група – відносини, що виникають з приводу організації страхування, регулюється нормами інших галузей права. Друга група – правовідносини, що регулюють власне страхування, тобто процес формування і використання страхового фонду, які регулюються нормами цивільного права.

Норми, що регулюють страхові відносини утворюють у своїй сукупності самостійний інститут цивільного права, складовою частиною якого є норми, що регулюють особисте страхування.

У Цивільному кодексі УРСР та в новому Цивільному кодексі норми, що регулюють договір страхування розташовані в групі договорів про надання послуг, що є цілком вірно, оскільки предметом даного договору є послуга, яка полягає в передачі страхувальником страховику за плату і на певний строк ризику понесення непередбачуваних втрат.

Суб’єктами страхових правовідносин виступають страховики, страхувальники, вигодонабувачі та застраховані особи. При цьому всі вони є учасниками страхових правовідносин, але лише страховик та страхувальник виступають сторонами страхового зобов’язання.

Найбільш прийнятним для позначення особи, що призначається страхувальником для отримання страхових виплат є термін вигодонабувач, як фізична чи юридична особа, що призначається страхувальником за згодою застрахованого для отримання страхових виплат в передбачених законом або договором випадках, і яка тим самим отримує “вигоду”, оскільки попередньо участі в страхових правовідносинах не приймає, на відміну від інших осіб, що мають право на отримання страхової суми.

Розділ другий “Підстави виникнення правовідносин особистого страхування” складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1 “Договір як підстава виникнення страхових правовідносин” підкреслюється, що аналіз страхових правовідносин дає можливість встановити загальні ознаки, що властиві як договору майнового, так і договору особистого страхування, а саме: забезпечення задоволення майнових потреб, що виникають у страхувальника у зв’язку з настанням страхового випадку, а також те, що майнова необхідність, що з’являється у особи в результаті настання страхового випадку, забезпечується зі страхового фонду, який утворений шляхом попередньої акумуляції грошових коштів (страхових внесків) учасників страхування.

В той же час, договір особистого страхування є самостійним цивільно-правовим договором, якому притаманні наступні ознаки: самостійний характер, наявність страхового ризику, який присутній навіть при страхуванні на дожиття, двосторонній характер договору, в якому одне зобов’язання (сплата страхувальником внеску) виникає обов’язково, а інше – поставлено в залежність від певної умови, що проте не робить договір особистого страхування умовною угодою, взаємний характер договору особистого страхування, що має різний прояв у ризикових та накопичувальних видах особистого страхування, випадковий характер настання страхової події, строковий характер, реальний характер договору особистого страхування. Договір особистого страхування слід віднести до договорів про приєднання та до публічних договорів, а договори страхування з призначенням застрахованої особи (самостійного учасника) чи вигодонабувача необхідно визнати договорами на користь третьої особи.

Підсумовуючи вищесказане, договір страхування особи – це угода, за якою одна сторона (страхувальник) передає за плату і на певний строк іншій особі (страховику) ризик матеріальних втрат, пов’язаних з обставинами, що можуть статися в житті страхувальника або іншої особи (застрахованого), натомість страховик зобов’язується сплатити страхувальнику страхову суму в разі настання передбачених договором обставин.

Точка зору, згідно якої оферта – пропозиція укласти договір страхування - виходить від страхувальника у вигляді заяви встановленої форми не відповідає діючій практиці укладання договору особистого страхування. Окрім того, заява страхувальника не містить всіх істотних умов договору, а отже її не можна вважати офертою.

На підставі аналізу спеціальної літератури та практики можна сказати, що оприлюднення Правил страхування, що розроблені самим страховиком є офертою – пропозицією укласти договір, що виступають в якості публічної оферти, яка містить: а) вказівку на всі суттєві умови договору; б) такі умови страхування явно виражають намір страховика вважати себе зв’язаним договором у випадку згоди страхувальника; в) адресована до кожного, хто відізветься. В такому випадку заява страхувальника є акцептом – згодою страхувальника на пропозицію страховика укласти договір.

Страховий поліс, що знаходиться у страхувальника є документом, що підтверджує факт укладення договору. Доцільно вимагати від страхувальника письмове підтвердження того, що поліс йому вручено, відтак, необхідно доповнити ст. 16 Закону України “Про страхування”, вказавши на необхідність письмового підтвердження вручення страхувальнику Правил страхування та страхового свідоцтва.

Страховий поліс (свідоцтво – це письмовий документ, що видається страховиком у відповідь на усну чи письмову заяву страхувальника, містить всі істотні умови договору страхування, регулює відносини між страховиком і страхувальником і з достовірністю свідчить про наявність договірних зв’язків між ними.

Істотними умовами даного договору є предмет договору, тобто страхова послуга, що полягає в передачі ризику настання непередбачуваних подій однією стороною (страхувальником) іншій стороні (страховику), страховий ризик, тобто подія, що може статися в житті страхувальника чи застрахованого, страхова сума, строк дії договору особистого страхування. Інші умови, які перераховані в ст. 16 Закону України “Про страхування”, є другорядними, звичайними умовами, без яких договір може бути укладено, на відміну від істотних, без яких відповідно до ст. 153 ЦКУ договір не вважається укладеним. Відтак, звичайні умови необхідно виключити з переліку умов договору страхування, що міститься в ст. 16 Закону, оскільки можна припустити, що договір може бути укладений і без них.

Підрозділ 2.2 присвячено підставам виникнення правовідносин з обов’язкового особистого страхування. Правовідносини з обов’язкового особистого страхування носять майновий характер, оскільки цивільні правовідносини можуть виникати і на підставі закону, а тому той факт, що закон є визначальним чинником в процесі виникнення страхових правовідносин не може тлумачитись, як аргумент проти їх цивільно-правового характеру. Спори, що виникають між учасниками таких відносин, розглядаються судом, як спори про право цивільне.

Обов’язкове особисте страхування характеризується своїми специфічними рисами, що відрізняють його від добровільної форми страхування: обов’язкове страхування виникає незалежно від волевиявлення учасників, охоплення страхуванням повністю усіх вказаних у законі об’єктів, тобто всі особи, що відповідають вказаним у законі ознакам повинні бути застраховані, безстроковість обов’язкового страхування, дія правовідношення по обов’язковому державному особистому страхуванню незалежно від сплати страхових платежів, чітка визначеність страхового забезпечення, страхової суми, що визначається на законодавчому рівні і не може бути змінена за домовленістю сторін, в обов’язковому особистому страхуванні суб’єкти страхового правовідношення повинні володіти специфічними рисами.

Для того щоб виникло конкретне правовідношення з обов’язкового страхування необхідне послідовне настання таких юридичних фактів: факту наявності закону, що встановлює обов’язок особи здійснити страхування щодо себе або третіх осіб, факту, що дозволяє відносити дану особу до категорії застрахованих осіб, яким є факт затвердження результатів конкурсу чи виборів, або наказ про призначення на відповідну посаду чи факту початку виконання працівником своїх обов’язків, або перебування на борту повітряного судна з метою виконання польоту, або обслуговування поїздки на транспортному засобі, або факту перебування в дорозі з моменту оголошення посадки до моменту завершення поїздки, або перетин державного кордону України (якщо інше не встановлено угодою сторін), факту укладення договору страхування – для обов’язкового особистого страхування. Подальший рух правовідносин зумовлюється настанням третього юридичного факту – страхового випадку, з яким пов’язується виникнення конкретного правовідношення між страховиком і застрахованою особою щодо виплати страхової суми.

Розділ третій “Здійснення прав та обов’язків суб’єктами правовідносин особистого страхування” складається з двох підрозділів. У підрозділі 3.1 “Порядок реалізації прав та обов’язків суб’єктів правовідносин особистого страхування” наголошується на тому, що коло прав і обов’язків сторін договору особистого страхування поділяється на дві групи, а саме на ті, які виникають до настання страхового випадку і ті, що виникають з моменту настання страхового випадку.

На підставі аналізу діючих правил страхування в частині визначення порядку сплати страхових платежів, робиться висновок про наявність в них прогалин і вказується на необхідність змін. Відповідний пункт правил може бути викладений в такій редакції: “Страхувальник може сплачувати страхові внески самостійно або доручити їх сплату іншій особі. Сплата страхових внесків здійснюється у готівковій формі через касу страховика, через страхового агента або шляхом переказу страхувальниками – фізичними особами - та у безготівковій формі шляхом переказу з використанням форм розрахунків, передбачених законодавством України – фізичними і юридичними особами.”

Виплата страхової суми за загальним правилом здійснюється страхувальнику. Проте вона може здійснюватись й іншим особам, якщо це передбачено договором страхування. Якщо в період між смертю страхувальника і отриманням страхової суми третьою особою остання помирає, то право вимоги переходить до спадкоємців третьої особи (правонаступників), а не страхувальника.

Здійснюючи обов’язок ознайомити страхувальника з умовами страхування, страховик додає до страхового полісу витяг з правил страхування, і крім того страхувальник на бланку страхового полісу розписується, що він ознайомлений з правилами страхування. Проте, такий порядок не здатний задовольнити інтереси страхувальника і тим більше інших зацікавлених осіб, як то застрахований чи вигодонабувач, а тому доцільно серед обов’язків страхувальника вказати не обов’язок ознайомити страхувальника з умовами страхування, а обов’язок страхувальника вручити страхувальнику примірник правил страхування як невід’ємну частину договору. Про вручення страхувальнику такого примірника повинна бути відмітка у страховому полісі.

На підставі аналізу законодавства та практики робиться висновок про те, що норми Закону України “Про страхування” та правил страхування, які встановлюють обов’язок страховика щодо збереження таємниці страхування можуть бути викладені наступним чином: “Страховик зобов’язаний не розголошувати отримані ним при здійсненні страхування відомості про учасників страхування, що можуть порушити їх майнові та особисті немайнові права та інтереси, а також про умови договору страхування, які стосуються розміру страхових сум.”

У підрозділі 3.1 “Захист прав та інтересів сторін при реалізації правовідносин особистого страхування” вказується, що гарантією реалізації суб’єктами страхових правовідносин своїх прав та законних інтересів є норми законодавства, а також рішення юрисдикційних органів, що встановлюють порядок захисту порушених або оспорюваних страхових прав. Аналіз норм страхового законодавства вказує на прогалину в частині встановлення відповідальності страховика за невиконання або неналежне виконання договором особистого страхування. В Законі України “Про страхування” такі норми відсутні, а Правила здебільшого містять норми, що відсилають до “законодавства”. Таким чином, нагальною є потреба у встановленні відповідальності страховика. На нашу думку, необхідно доповнити Закон України “Про страхування” нормою, що встановлювала б відповідальність страховика, зокрема, у вигляді неустойки за прострочку виплати страхової суми, а також у вигляді відшкодування збитків, завданих невиконанням обов’язків страховиком. Окрім того, оскільки предметом договору страхування є послуга, що надається спеціалізованою особою громадянину, до даних відносин можна застосовувати Закон України “Про права споживачів”, зокрема в частині відшкодування моральної шкоди.

У висновках, які подаються за результатами дослідження після кожного розділу і в кінці дисертації, сформульовані основні теоретичні положення і викладені пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання особистого страхування в Україні.

Публікації. Основні положення дисертації викладені в таких наукових працях:

Блащук Т.В. Договір особистого страхування: порядок укладення // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Юридичні науки. Випуск 46. – К., 2002. – С. 225-230.

Блащук Т.В. Договір як підстава виникнення страхових правовідносин: поняття та ознаки договору страхування // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 14. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 241-249.

Блащук Т.В. Історичний розвиток джерел правового регулювання особистого страхування // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Збірник наукових статей. Випуск VII. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 74-84.

Блащук Т.В. Шляхи вдосконалення правового регулювання відносин особистого страхування // Наукові записки. Серія “Право”. – Острог, 2001. – Вип. 2. – С. 314-325.

Блащук Т.В. Страхова діяльність в Україні: проблеми та перспективи // Наукові записки. Том ІІ. Частина І. – Острог, 1999. – С. 228-229.

Блащук Т.В. Страхові посередники як суб’єкти ринку страхування: деякі аспекти правового положення // Наукові записки. Серія “Право”. – Острог, 2000. – С. 137-147.

АНОТАЦІЯ

Блащук Т.В. Цивільно-правове регулювання особистого страхування. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03. – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2003.

Дисертація є самостійною завершеною науковою працею, першим в Україні комплексним теоретичним дослідженням особистого страхування в цивільному праві України. На основі аналізу літературних джерел, норм чинного цивільного законодавства і практики його застосування в дисертації розкриваються поняття та характерні риси особистого страхування та його класифікація, поняття правовідносин з особистого страхування, дискусійні питання визначення елементів правовідносин з особистого страхування, поняття, ознаки та зміст договору особистого страхування як підстави виникнення правовідносин особистого страхування, а також розглянуто порядок його укладення, специфічні риси обов’язкового особистого