ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Бабенко Валерій Михайлович

УДК: 140.8 : 94(477)

Історіософські ідеї доби Київської Русі

(на матеріалах книжної культури)

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Донецьк – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Донецькому державному інституті штучного інтелекту

Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник — кандидат філософських наук, професор

ПАСЬКО Ігор Трохимович

Центр гуманітарної освіти НАН України

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

КРАВЧЕНКО Петро Анатолійович

Полтавський державний педагогічний університет ім. В.Г.Короленка,

завідувач кафедри філософії, декан історичного факультету

кандидат філософських наук, старший науковий співробітник

АНДРОС Євген Іванович

Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України

Провідна установа

Дніпропетровський національний університет,

кафедра філософії, Міністерство освіти і науки України, м. Дніпропетровськ

Захист відбудеться “ 13 ” травня 2003 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої

ради К.11.051.06 у Донецькому національному університеті (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного університету

(83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24)

Автореферат розісланий “ 12 ” квітня 2003 року

Вчений секретар

спеціалізованої ради,

кандидат філософських наук Сушинський М.І.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми наукової роботи визначається широким колом питань, які були порушені змінами, що відбулися протягом останнього десятиліття ХХ-го сторіччя. Вже починаючи з філософії Просвітництва, історіософська проблематика стала ледве не домінуючою у розвитку філософської думки в цілому. Актуальним її робила віра людини у спроможність відкрити закони історичного розвитку людства та побудувати таке суспільство, яке не знало б соціальних конфліктів, війн, інших катаклізмів. Різноманітні філософсько-історичні сентенції, структури, концепції, схеми і моделі суспільного устрою намагались визначити шляхи та засоби побудови ідеального буття, держави, “Утопії”, “Міста-Сонця”. Особливо активними такі історіософські пошуки ставали у кризові часи людства, у період, що передував майбутнім змінам, відчуваючи їх підсвідомо. Приступаючи до формулювання своїх планів соціального устрою, дослідники торкались історичного минулого, намагались виділити та пояснити відкриті закономірності. Це і є поясненням актуальності дослідження теми розвитку історіософської думки давньоруського населення в епоху раннього Середньовіччя. У цьому ж виявляється і її зв’язок з кризою світового комунізму в наш час, спробою знайти через історіософський аналіз минулого та історіософські уявлення про майбутнє новий шлях розвитку.

Специфічний прояв актуальності поставленої проблеми формує її динамічна структура, яка, разом з іншими чинниками розвитку світоглядних ідей, часто надає їм підсвідомих та імпліцитних форм. Така прихованість та “утаємниченість” змісту думок створює спотворену картину буття епохи як в очах сучасників, так і в уявленнях про неї наступних поколінь. Сформовані ідеологічні стереотипи мислення також глибоко впливали на уявлення про мету і сенс історичного розвитку людини, народу, суспільства. Процес відкриття “історичної правди”, механізми зміни існуючих стереотипів мислення завжди привертали до себе увагу з боку активних соціальних елементів та роблять актуальною науково-дослідну роботу у цьому напрямку.

Важливість наукової розробки теми посилюється також необхідністю визначення та виокремлення основних рис, напрямків та тенденцій філософсько-історичного мислення давньоруського суспільства із загального процесу розвитку його філософсько–світоглядної думки у період Середньовіччя (ІХ—ХІV ст.). На сьогодні ця проблема поки ще не стала самостійним об’єктом дослідження вітчизняних філософів і то губиться в аналітичних характеристиках творчості окремих мислителів, історичних матеріалах тієї доби, то стає об’єктом спекуляції на фронті ідейних бійок навколо історіософських побудов наступних поколінь. Ця ідеологічна заангажованість історіософської проблематики та її актуалізація у зв’язку з геополітичними змінами, що привели до утворення на пострадянському просторі незалежної України, і роблять її надзвичайно значущою для розуміння того, що відбулось та ще може відбутися в цьому регіоні. Такий стан речей визначає необхідність проведення наукового дослідження за визначеною темою, а перелічені підстави створюють всі необхідні зовнішні умови для нього, ліквідують старі штучні перепони, які раніше заважали роботі, спотворювали її результати або зовсім накладали на неї “табу”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась на кафедрі релігієзнавства факультету філософії і релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту. Її зміст корегується з загальною проблемою вузу — дослідженням властивостей інтелекту людини з метою створення роботів і ЕОМ нового покоління (К.И., шифр 701—98, №0100U2228) та відповідає затвердженій у січні 2002 року держбюджетній темі факультету “Духовний розвиток особистості в умовах ринкової економіки”.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Загальний стан вивчення зазначеної наукової проблеми характеризується значними здобутками, які були досягнуті науковцями, особливо в останні роки. Опрацьована переважна більшість оригінальних творів книжної культури доби Київської Русі. Вивчення деяких з них перетворилось ледве не на окрему галузь знань у рамках відповідної наукової дисципліни. Так, наприклад, особливою “популярністю” серед дослідників користуються “Слово про закон і благодать”, “Повість минулих літ”, “Повчання дітям”, “Слово о полку Ігоревім” тощо. Аналіз філософсько-історичних поглядів та концепцій мислителів і письменників того часу переповнений різними особливостями. Тут і погляди на історію, просторово-часові уявлення, погляди на суспільство і цінності суспільного життя (М.Котляр, В.Литвинов, Д.Лихачов, А.Панченко, Н.Пилюгина, Б.Рибаков, А.Робинсон, А.Сахаров, І.Федь, Б.Яценко та ін.). Але всі ці праці, прямуючи у своєму змісті до контекстуальних узагальнень від конкретної поодинокої людини, її творчого доробку, не ставили за мету побудувати такої всеохоплюючої історіософської парадигми епохи, якою відзначається реальне середньовічне життя зазначеної доби.

Важливу роль в осмисленні категоріальної бази історіософських уявлень давньоруського населення внесли праці С.В.Бондаря, В.С.Горського, Н.А.Карміна, Т.Б.Любимова, В.В.Милькова, Г.М.Прохорова, Я.М.Стратія. Вони зробили спробу розглянути історіософські уявлення давньоруського населення на категоріальній базі. Навіть особливою “модою” (за словами О.Ф.Лосєва) у вчених, які займались висвітленням минулого, стали користуватись такі категорії, як “історія”, “простір”, “час”, “людина”. Цей напрямок дослідження історіософських ідей надав поглядам на усвідомлення епохи більшої широти і ваги.

Але сьогодні цього вже недостатньо. Суперечки навколо давньоруської спадщини серед всіх, хто вважає себе її власником, ініціюють необхідність розібратись у тому, якими були домінуючі тенденції розвитку історіософських поглядів Давньоруської цивілізації; чим вони відрізнялись як між собою, так і від подібних світових тенденцій; наскільки цілісною була світоглядна парадигма давньоруської людини у творах окремих мислителів тієї доби та в її контексті.

Треба зауважити і той факт, що в різних світоглядних контекстах по різному сприймаються і самі літературні першоджерела, на базі яких відбуваються пошуки нового, прихованого від поглядів пересічної людини змісту. Особливо це яскраво спостерігається у ставленні до творів православних містиків (Симеон Новий Богослов, Ігнатій Антиохійський–Богоносець, Теофіл Антиохійський, Макарій Єгипетський, Климент Олександрійський, Оріген, Григорій Палама), які були ще одним безперечним джерелом історіософського мислення давньоруської людини. Позиція їх духовних адептів у характеристиці і ставленні до змісту філософсько-історичних ідей Київської Русі надзвичайно цікава, але суттєво відрізняється від позиції вище названих вчених, як відрізняються позиції богослова і світського вченого.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є розкриття філософсько-історичних ідей Київської Русі на матеріалах книжної культури.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовно розв’язати такі завдання:—

виявити етапи і особливості процесу становлення філософсько-історичного мислення в давньоруському суспільстві;—

окреслити коло основних історіософських категорій, на прикладі розвитку яких показати специфіку історіософського мислення давньоруського населення;—

простежити головні тенденції та напрямки розвитку історіософських поглядів населення Київської Русі;—

типологізувати як самі історіософські ідеї по особливостях їх виявленого змісту, так і основні риси нового архетипу мислення, що склався на цій основі.

Об’єкт дослідження — історіософські ідеї в рамках філософсько-світоглядного мислення населення Київської Русі.

Предмет дослідження — особливості становлення історіософської парадигми тієї доби та її категоріальна структура.

Теоретико-методологічна основа дисертації. Теоретичну основу дослідження становлять твори отців церкви (Августин Аврелій, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Іван Золотоустий, Григорій Ниський, Максим Сповідник) та християнських мислителів та авторів книжної культури доби Київської Русі (митрополит Іларіон, Нестор, Володимир Мономах, Клим Смолятич, Кирило Туровський).

Автор спирається на твори вітчизняних та зарубіжних науковців дореволюційної (М.Гоголь, Д.Дорошенко, М.Костомаров, П.Куліш, І.Огієнко, О.Потебня, В.Соловйов, Д.Яворницький) та радянської епохи (Ю.Асєєв, М.Бахтін, М.Брайчевський, А.Гулига, С.Грица, П.Жолтовський, Д.Лихачов, Ю.Лотман, О.Лосєв, А.Панченко, О.Пріцак, Б.Рибаков, Д.Степовик, П.Толочко).

Активно використовувались праці сучасних українських (С.Бондарь, В.Горський, В.Зоц, С.Кримський, В.Нічик, М.Попович, Н.Яковенко), російських (С.Аверинцев, В.Бичков, П.Гайденко, А.Гуревич, А.Замалєєв, Б.Кузнєцов, Г.Майоров, Г.Прохоров, В.Соколов) та інших закордонних дослідників, присвячені означеній темі.

Методологічні основи роботи визначались переліком проблем, які поставали перед автором у ході пошуків рішення основних дослідницьких завдань. Серед них: —

метод історизму, який займає визначальне місце у пропонованому дослідженні, що пов’язано не тільки з його акцентуацією на конкретну історичну добу в її внутрішній динаміці, але і з тим, що самим предметом дослідження є погляди з вершини цього минулого на історію, час, буття; —

діалектичний метод, який дозволив розв’язати ряд проблем, що виникли в результаті синтезу, своєрідної “історичної зустрічі” на сторінках книжної культури давньоруського населення ідей місцевої світоглядної культури з ідеями, запозиченої у Візантії християнської культури середземноморської цивілізації;—

метод порівняльного аналізу котрий надав можливість дослідити те, чим типологічно близькі процеси розвитку культури давньоруського народу та народів візантійського й західноєвропейського культурних ареалів, чим вони відрізнялись один від одного, що, безумовно, і сприяло формуванню тієї культурної феноменальності, якою відрізняються кожна з цих культур.

Крім того в роботі використані загальні методологічні принципи аналізу філософської, соціальної, культурно-історичної спадщини — об’єктивності, системності, цілісності, детермінізму, світоглядного плюралізму, єдності історичного та логічного. Автор дисертаційного дослідження виходив з того, що вітчизняний культурно-історичний досвід є самобутнім соціокультурним феноменом.

У цілому використана методологія сприяла систематичній реконструкції категоріального ряду соціального мислення і легітимізованої ним історіософської парадигми доби Київської Русі.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в дисертації здійснено системний аналіз відомих оригінальних пам’яток давньоруської книжної культури на предмет виявлення історіософських поглядів, ідей, рис, світоглядних уявлень.

Автором у процесі дослідження отримані результати та висновки, які мають наукову новизну і виносяться на захист: —

запропонована гіпотетична схема динамічного розвитку історіософських поглядів у вигляді конкретно-історичної площини, в якій розглядаються імперський і постімперський етапи розвитку, та категорійної бази, де ці ідеї аналізуються в динаміці їх змісту на образно-понятійному рівні; —

категорії “простір”, “час”, “сенс життя” розглянуті як єдина образно-ідейна система координат існуючих соціальних цінностей буття давньоруського суспільства, яка і становить зміст основних елементів історіософської парадигми;—

доводиться, що головними тенденціями та напрямками розвитку історіософських уявлень є процеси їх міфологізації та персоніфікації (суб’єктивізації), які і лягли в основу формування нового архетипу мислення давньоруського населення;—

визначені нові елементи історіософських поглядів (утопія, унія, гуманізм) котрі, на відміну від існуючої традиції, дають можливість типологізувати світоглядні уявлення цієї доби з рисами Відродження — духовно-культурного процесу, який розвивався в цей час у цілому світі.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у поглибленні уявлень про рівень філософсько-історичного мислення давньоруського населення. Робота дає підстави для подолання сталих стереотипів, що склалися за попередні роки у поглядах на історіософські ідеї доби Київської Русі та їх роль і місце у подальшому житті українського народу. З’являється можливість визначити головні принципи та закономірності історіософського мислення українського народу протягом усього його історичного розвитку, поглибити й розширити загальний спектр світової історіософської думки за рахунок українських поглядів, визначити цінність внеску українського народу в розвиток цього напрямку світової культури.

У практичному аспекті в рамках науково-педагогічної діяльності можлива розробка спецкурсів з предметів релігієзнавство, історія філософії, філософія історії, історії України та історія культури України в яких детально, на основі отриманих у дисертаційному дослідженні підсумків, будуть розглянуті проблеми духовно-релігійного життя давньоруського населення. У рамках спецкурсу з історії вітчизняної політичної думки та в ході роботи з патріотичного й громадянського виховання сучасного молодого покоління Української держави дисертація надає матеріали для створення серії лекцій, присвячених світоглядним основам формування української національної ідеї, українській гео- та етнополітиці.

Апробація результатів дисертації була здійснена на наукових, науково-практичних та науково-методичних конференціях. Зокрема з доповіддю “Феномен сучасної релігійності населення Східної України” автор виступив на конференції, проведеній 20-21 квітня 2001р. у Львівській Богословській Академії. (Загальна тема конференції — “Феномен сучасної релігійності: богословсько-філософські, історичні та соціологічні аспекти”).

З тезами “Спроба нового погляду на уніатство, як історико-культурний феномен суспільно-політичного розвитку України” прийнято участь у форумі “Гряде Львівський Ставропігіон” (Напрямки трансформації освіти в Україні ), який відбувся у м. Львові 21 червня 2001 р.

З доповіддю ““Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона в контексті християнських історіософських концепцій” взято участь у ІХ-й Міжнародній конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості”, що була проведена у Донецькому державному інституті штучного інтелекту 17 травня 2001 року.

На Всеукраїнській науково-практичній конференції ““Слово о полку Ігоревім” та його вивчення в загальноосвітній і вищій школі” (Слов’янськ, вересень 2000 р.) зроблено доповідь на тему “Погляд на деякі ідеї “Слова о полку Ігоревім” у зв’язку зі змінами бачення історії Київської Русі”.

Публікації. Результати дослідження опубліковані автором у 4-х статтях фахових наукових видань, 4-х збірниках наукових праць і конференцій.

Структура і обсяг роботи. Структура і обсяг дисертації зумовлені специфікою її предмета та логікою розкриття теми, а також метою та головними завданнями дослідження. Дисертація складається з вступу, трьох розділів і висновків. Зміст роботи викладено на 185 сторінках тексту. Список використаних джерел складається з 247 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, показано ступінь розробленості проблеми, доводиться необхідність пошуку нових підходів до її розв’язання. У рамках визначених мети та завдань дослідження, його об’єкту і предмету подано робоче визначення найважливіших понять, окреслені аналітичні параметри, у відповідності до яких на фоні чинного становища розкривається місце і роль досліджуваної проблеми, встановлюються теоретичне і практичне значення дослідження, описано форми апробації його результатів.

Перший розділ “Проблеми вивчення історіософських ідей України в науковій літературі” складається з трьох підрозділів у яких на підставі аналізу літератури, де піднімаються історіософські питання вивчення ідей давньоруських мислителів та цього періоду загалом, показується розвиток уявлень про становлення філософського мислення, дається історіографія освоєння конкретних особливостей, специфіки категоріального апарату давньоруського соціуму.

У першому підрозділі розглядається “Розвиток уявлень про власне минуле та особливості його філософського мислення”. У рамках загальної періодизації виділяються дорадянський, радянський та сучасний етапи філософського осмислення минулого. Зазначається, що дорадянський період відзначається повною відсутністю автономії українських земель у складі Російської імперії та боротьбою влади проти національного руху українців, який активізувався у цей час. Серед наукових праць цієї доби визначальне місце належить роботі М.Костомарова “Дві російські народності”. Вона відкриває нове, усвідомлено-українське бачення історії Київської Русі.

У 2-й половині ХІХ століття проблеми минулого українського народу в цілому та його Давньоруського періоду зокрема активно досліджувались у рамках історичної науки та тих науково-історичних шкіл, які стали бурхливо виникати у зв’язку з цим. Одним з результатів розвитку історичної науки ставав і розвиток історіософських поглядів на минуле, які перетворились у її теоретичну базу. Серед українських істориків на той час домінувала так звана народницька школа (В.Антонович, М.Грушевський, М.Костомаров), відповідно до якої в центр уваги ставився народ (головним чином — селянство), народні рухи. Українське народництво надавало більшого значення соціальним та економічним питанням, ніж національно-політичним. У конфліктах народу і влади провина за них покладалась на останню, бо інтереси простого люду вважався найвищим суспільним законом. У Росії подібні ідеї сповідували слов’янофіли, хоча домінуючою там історико-філософською концепцією була так звана державницька школа.

Посилення уваги до джерел давньоруського періоду історії у 2-пол. ХІХ ст. відзначалось і з боку літературознавців. В умовах слабкого розвитку філософії літературознавча думка набуває все більше філософічного характеру. Тут не можна не згадати прізвища таких “філософствуючих” літературознавців, як В.Белінський, М.Гоголь, М.Добролюбов, П.Куліш, Д.Писарєв, О.Потебня, М.Чернишевський тощо. Але і у цій царині світоглядні позиції українців і росіян теж не збігались, відрізняючись релігійно-ідеалістичним характером перших та реалістично-матеріалістичним змістом других.

У кінці ХІХ — на початку ХХ століття, в епоху “срібного віку” російської імперської культури, з’являється потужна філософська думка, окремим напрямком якої стає київська екзистенціально-філософська школа (М.Бердяєв, В.Зеньковський, Л.Шестов та ін.). У самій Росії на той час виникає релігійно-філософська школа у складі С.Булгакова, В.Соловйова, П.Флоренського тощо. Їх спільне джерело — київська філософсько-богословська традиція, сприяла відновленню, дослідженню та розвитку через вчення про Святу Софію стародавньої концепції київського християнства. Це відіграло вирішальну роль у переході до процесу системного дослідження давньоруської філософської думки у 20-30-ті роки ХХ ст.

Українська філософська й громадсько-політична думка років революційної національно-визвольної боротьби (1917-1920 рр.) занурилася в аналіз своєї внутрішньої, психологічної, ментальної особливості, яка на поверхні свідомості виступила як прояв її специфічності відносно європейського цивілізаційного типу мислення. Складовим етапом цього напрямку був нетривалий (20-30-ті рр. ХХ ст.) період “українізації” і еміграційної науково-дослідницької хвилі. Ціла плеяда істориків, літературознавців, філософів та публіцистів відкрила нові цікаві теми й напрямки розвитку громадсько-політичної думки, світоглядні ідеї та методологічні принципи розв’язання існуючих проблем. Національна ідея з міфоподібного рівня існування у ХІХ ст., набуває політичної реальності і обґрунтовується історичним минулим, у тому числі і давниною Київської Русі. Здобутками цих років було виникнення потужної державницької школи в українській історіографії (Д.Дорошенко, В.Липинський, С.Томашівський), залучення до української національної ідеї суспільної свідомості Київської Русі (Д.Донцов), закладення основ української історико-філософської думки (Д.Чижевський), “українізація” марксистської філософсько-історичної концепції (В.Винниченко, М.Скрипник, М.Хвильовий, О.Шумський).

Утвердження сталінської диктатури на початку 30-х років минулого століття поставило крапку на світоглядних шуканнях оцінки як сучасної, так і пережитої дійсності. Натомість єдиновірною була визнана марксистська філософсько-історична концепція, що догматизувало сам процес наукового дослідження. Припинення наукових ”чвар” навколо загальноконцептуальних та методологічних проблем філософсько-історичного змісту штовхнуло науковців у глибинний аналіз самих першоджерел, до їх систематизації і класифікації. У 30-50-ті роки виходять хрестоматійні щодо ідеологічних підходів та загальних світоглядних оцінок розвитку філософської культури давньоруського суспільства праці М.Т.Іовчука, В.С.Покровського, Т.І.Райнова, О.В.Трахтенберга. Основним у розвитку поглядів на зміст філософсько-світоглядних ідей та суспільно-політичної думки епохи Середньовіччя було утвердження ідеї загальмованості науково-теоретичного пізнання у Древній Русі внаслідок її соціально-економічної відсталості. Вважалось, що в умовах натурального замкнутого феодального господарства, відносно повільного розвитку техніки й засилля церковної ідеології, питання теорії пізнання не привертало до себе уваги руських мислителів. Церковна думка цим позбавлялась наукового статусу та переходила в розряд спекулятивного знання, яке мусило бути засуджено або відкинуто зовсім. Водночас в галузі літературного, художньо-естетичного аналізу Середньовіччя як українська, так і російська наука відзначилась новими відкриттями В.Адріанової-Перетц, М.Бахтіна, О.Білецького, М.К.Гудзія, О.Лосєва, Д.Лихачова, С.Обнорського та інших.

У 60-80-ті роки ХХ ст. у зв’язку з частковою лібералізацією радянської системи та початком відступу комунізму з багатьох ідеологічних рубежів зростає інтерес до філософської думки в усіх її аспектах. Змінюється та стає більш м’якою й офіційна позиція, яку представляють праці М.Тихомирова. Головними висновками в них були: 1) визнання факту знайомства давньоруських мислителів з античною культурною спадщиною; 2) посередництво візантійської християнської культури у передачі античної традиції Древній Русі; 3) наявність у давньоруській світоглядній культурі двох напрямків: аскетичного, чернечого, та світського, раціоналістичного, типологічно пов’язаних із загальним, “таким же схоластичним, як і в інших країнах Західної Європи” за формою, напрямком розвитку філософсько-світоглядної думки. Фактично це означало часткову реабілітацію християнства та можливість через поглиблений диференційний підхід до християнської культури визначати окремі напрямки мислительної культури й галузі суспільної свідомості.

“Відлига” та поміркована “брежнєвська” лібералізація робить філософську думку здобутком широких інтелігентських кіл. Народжується ціле покоління вчених — “шістдесятників” серед яких прізвища С.С.Аверінцева, І.В.Бичко, В.В.Бичкова, Е.Г.Брайчевського, В.С.Горського, А.Я.Гуревича, М.В.Поповича, Г.М.Прохорова, Б.О.Рибакова. Наукове сьогодення розвивається якщо і не під безпосереднім поглядом з боку цих учених, то через їх учнів та створені ними наукові школи.

Святкування 1500-річчя Києва та 1000-ліття хрещення Русі стали черговим поштовхом до активізації інтересу до давньоруської культури. На цій хвилі з’являються праці Н.С.Гордієнка, А.Ф.Замалєєва, В.А.Зоца, В.М.Зубаря, І.Іваньо, Ю.В.Павленка, О.М.Рапова, О.С.Хорошева, збірники статей та колективні монографії Інституту філософії АН УРСР. Багато нових наукових проблем було порушено і почало розв’язуватися і дослідниками глибин середньовічної культури Київської Русі. Серед них вперше як самостійне питання виникла і проблема розвитку історіософської думки Давньої Русі. Піонерською подією у її науковому визнанні став вихід у Києві в 1987 році збірника праць “Человек и история в средневековой мысли русского, украинского и белорусского народов”. Другий розділ збірника — “Образы истории и человека в памятниках письменности Киевской Руси” — майже повністю присвячено досліджуваному дисертантом матеріалу. Тут вміщено роботи С.В.Бондаря, В.С.Горського, В.В.Мількова, Г.М.Прохорова, Я.М.Стратія.

У другому підрозділі досліджується “Історіографія вивчення контекстуальних особливостей філософсько-історичного мислення давньоруського суспільства”. Відмічаються історичні та методологічні труднощі формування предмету філософії історії в рамках філософського мислення та внесок в його розробку таких мислителів, як Дж.Віко, І.Гердер, Г.Гегель, Н.Я.Данилевський, О.Шпенглер, К.Ясперс тощо. Має свої здобутки у цьому питанні й українсько-російська філософська думка. Особливо цікаві і важливі результати досягнуті у виявлені методологічних аспектів розвитку історіософського мислення. Частково це зумовлено загальною специфікою філософської та філософсько-історичної мислительної традиції східних слов’ян, її принциповою соціальністю. Виходячи з цього, у роботі подається поглиблений аналіз творчості , С.Аверінцева, М.Бахтіна, Г.Вагнера, А.Гуревича, Д.Лихачова, О.Лосєва, М.Поповича ін. Їх праці зробили великий внесок у розвиток методологічної бази дослідження філософсько-історичного мислення, поглибили розуміння окремих джерел давньоруської книжної культури, запропонували власні оригінальні історіософські концепції.

В останньому підрозділі “Історіографія вивчення головних філософсько-історичних ідей та категорій мислення давньоруської людини” були розглянуті праці, предметом дослідження яких стали окремі концепції та категорії історіософського мислення давньоруської людини. Оскільки наприкінці ХХ століття історіософська думка Київської Русі стала спеціальним об’єктом дослідження ряду філософів України і Росії, з’явились і перші спроби реконструкції цілісної системи мислення. Особливу увагу вчених привертає аналіз таких категорій, як “простір”, “час”, “слава” тощо. Специфічною ознакою розділу є коротка характеристика першоджерел, на які автор спирався під час своєї роботи. У підборі видань цих першоджерел дисертант віддавав перевагу їх останнім публікаціям, де враховувались новітні досягнення джерелознавства. Цінним є і те, що тут у наукових коментарях до стародавніх текстів викладаються нові концептуальні положення про їх місце і роль в культурно-історичному контексті.

Другий розділ “Формування, розвиток і трансформація історіософських ідей давньоруських мислителів” присвячено характеристиці філософсько-світоглядного контексту розвитку історіософського мислення в Київській Русі, дослідженню процесу зародження історіософських ідей в давньоруському суспільстві на початку його історичного розвитку, аналізові змісту основних категорій історіософського мислення та його динаміки протягом усієї історичної доби. Він складається з трьох підрозділів.

У першому — “Історіософські аспекти християнського віровчення як світоглядний контекст культурного розвитку давньоруської людини” — аналізуються особливості тієї релігійно-світоглядної ситуації, яка сформувалась на час введення християнства в Київській Русі у навколишньому історико-культурному середовищі. Відмічається, що в самому християнстві не існує єдності щодо всіх рис його історіософської концепції. Безумовно, їх спільною базою була Біблія, філософсько-історична парадигма якої підбила підсумки під раннім етапом становлення християнського світогляду в цілому. Але з часом політичні, ідеологічні, етнокультурні традиції та особливості розвитку різних регіонів Римської імперії призвели до формування деяких відмінностей у поглядах на світ, суспільство, людину й історію. Вирішальним чинником у цьому процесі диференціації світогляду став розпад самої імперії на західну і східну частини, а згодом — і повне загарбання західної частини варварськими племенами. У християнстві почали формуватись два погляди на місце і роль держави в історії цивілізації, в житті людини. Звідси різного характеру набували і всі інші сторони філософсько-історичного мислення. Найбільш глибоко, яскраво й розгорнуто позицію західноєвропейської християнської традиції в галузі філософсько-історичного мислення представляють погляди Августина Аврелія. Його “опонентом” з боку східноєвропейської філософсько-історичної думки був Діонісій Ареопагіт. Водночас відмічається, що філософсько-історичне мислення на сході Європи — у Візантійській імперії — не обмежувалось лише позицією Ареопагіта. Домінування еманаціонізму над креаціонізмом в його вченні перетворювало історіософську послідовність розвитку життя в ієрархічну структуру рівнів випромінювання енергії життя. Брак історії у цьому випадку доповнювався новою традицією в історичному мисленні, безперечним авторитетом якої ставав Євсевій Кесарійський зі своєю “Церковною історією”. Саме цей твір був зразком наслідування для всіх християнських середньовічних істориків і хроністів. Не обминуло цього впливу і давньоруське літописання. Окремо, й у зв’язку з прийняттям християнства, розглядається поняття Давньоруська цивілізація, її особливості у порівнянні із сучасними їй цивілізаційними центрами.

У другому підрозділі “Прийняття християнства як процес становлення категоріальної системи філософсько-історичного мислення” констатується, що сам процес прийняття християнства давньоруським суспільством розтягнувся на довгі роки і був явищем тривалим і повільним. Водночас цей процес відображав зміну багатьох параметрів суспільного життя та суспільної свідомості. Формування історіософських поглядів було одним з прямих наслідків таких подій. Не дивно, що проблема прийняття християнства одночасно стала набувати і характеру відповідної за змістом історіософської проблеми. Питання походження людини і людства, визначення свого місця в колі інших народів світу, відкриття таємниці мети і сенсу життя, кінцевого пункту земного шляху — все це ставало змістом філософсько-історичного мислення, яке опановувало інтересами найбільш активної та схильної до новацій частини давньоруського населення. У рамках утвердження нової історіософської парадигми мислення почалось формування і його основних параметрів. Серед них найважливішими були уявлення про простір, час, сенс життя. Ці категорії ставали немовби каркасом, віссю координат, у рамках яких вирували події реального життя, народжувались інші ідеї, утверджувались нові цінності, вабили своєю гармонією і красою нові обрії.

Джерельною базою дослідження історіософського змісту процесу прийняття християнства в основному стали вилучені з пам’яток книжної культури факти історії часів Аскольда — Ярополка Святославича. Друга частина джерел складається з матеріалів, які повідомляють про релігійну реформу Володимира Великого та процес закріплення її результатів під час правління Ярослава Мудрого. На цьому історичному етапі історіософські уявлення набули усвідомленого та систематизованого характеру. У поглядах же митрополита Іларіона вперше, на особистісному рівні, вони постали окремою світоглядною позицією, висловленою в загальноприйнятих на той час формах абстрактного мислення.

У третьому підрозділі “Формування головних історіософських ідей та їх трансформація у ході історичного розвитку Давньоруської цивілізації” аналізуються основні історіософські ідеї доби, взяті у динаміці розвитку їх змісту та образній формі виразу. Відмічається залежність їх змістовної трансформації від загального розвитку давньоруського суспільства та глибини засвоєння християнського віровчення. Цей підрозділ складається з трьох пунктів. У пункті “Ідея “Руської землі” як відображення особливостей просторового мислення” наголошується, що найбільш актуальними, а тому і найглибше розробленими, виявилися погляди давньоруської людини на простір. Просторове мислення давньоруського суспільства в рамках майже всіх пам’яток книжної культури виробило ключову ідею-образ “Руської землі”, яка була наповнена глибоким й динамічним понятійним змістом. Володіючи властивою їй рефлекторністю, вона, відповідно до конкретно-історичних обставин часу, трансформувалася з ідеї імперського ґатунку часів формування та розквіту ранньофеодальної держави Київська Русь у прообраз етнонаціональної ідеї часів розпаду єдиної Київської держави і формування князівств-держав за етнічною ознакою. Образ ідеальної держави, який поставав, наприклад, перед автором і читачами “Слова о полку Ігоревім”, не був образом імперської єдності всіх тих народів, що були включені до складу Давньоруської держави її князями-завойовниками. Це був образ того стародавнього державного утворення , коли етнородові принципи природними узами скріплювали близькі за походженням етноплемінні групи в рамках єдиної та демократичної за принципом розподілу влади держави. Суб’єктивне ж абстрагування від внутрішніх чинників закликів до єдності та акцентування уваги на зовнішніх причинах її необхідності повертає патріотизму лише звичний йому “одяг” імперського корпоративного солідаризму.

У пункті — “Ідея “кари Божої” як прояв особливості сприйняття часу” розкривається історіософська категорія, уявлення про яку в давньоруському суспільстві відзначались найбільшою аморфністю й заплутаністю. Частково це було зумовлено особливістю історіософського мислення християн грецької православної традиції. Як уже зазначалось, на відміну від креационістсько-космологічних підходів до побудови загальної картини світу на католицькому заході, тут, на сході Європи, домінували емаціоністсько-ієрархічні погляди. Тому переживання часу було тісно пов’язано з персоналістським характером християнства, безпосередніми стосунками між людиною та Богом — об’єктом її віри. Найяскравішим чином таке сприйняття часу виявилось в ідеї-образі “кари Божої”. Провіденціоналістський зміст цієї ідеї найбільш влучно відобразив особливість давньоруського сприйняття часу, в якому поєднались і космологічні елементи, й елементи еманаціоналізму в його апофатичному варіанті. Як і уявлення про простір, уявлення про час зазнали змістовних змін. На імперському етапі історії Київської держави в них домінували космологічні мотиви, людина займала пасивну позицію щодо темпорального забарвлення життя, оскільки вважала, що її місце у майбутньому вже попередньо визначив своїм пришестям Месія. Перед нею залишалось тільки те, що потрібно було просто пережити, долаючи цим онтологічну відірваність від Творця. Відкрита Христом вічність майбуття “наступала на п’яти” радісним християнам. Та поступово час став набувати трагічного відтінку, що відображало поглиблення розуміння цінності власного життя й поведінки. Час став фіксуватись і сприйматись як чиста реальність. Феномен зворотного часу як феномен зворотної перспективи наповнювався новим апофатичним змістом. Цей поворот на концептуальному рівні зумовив у сприйнятті часу перехід точки його відліку від Першого пришестя Месії до очікування Другого. Ключовим образом цього очікування став новий зміст ідеї “кари божої”, за яким попередній космологічний провіденціоналізм набував характеру особистісного покаяння. Його символом стали побачені під час “ходіння по муках” Матір’ю Божою в Пеклі митарства душ грішників. Реальною стороною цього образу стало монголо-татарське нашестя.

Наступна історіософська категорія розглядається у пункті “Ідея “милостині” на шляху отримання благодаті спасіння в розумінні сенсу християнського життя”. Для християн сама проблема сенсу життя є чітко окресленою та усвідомленою. Іншим питанням її сприйняття було тісно пов’язане з нею розуміння й усвідомлення шляхів досягнення головної мети життя, а разом з тим і реалізації закладеного в ньому сенсу. Ці шляхи утворюють широкий спектр можливої поведінки віруючої людини від так званої ідеї “милостині” (або теорії “малих справ”) до чернецького затворництва і пов’язаних з ним духовних подвигів. Їх не потрібно протиставляти, як вони не протиставлені, а лише порівняні, на думку дослідника, наприклад, у “Повчанні” Володимира Мономаха. Кожен з цих шляхів лише демонструє різницю в поведінці, властиву служителям церкви та мирянам. Водночас внутрішня динаміка ідеї “милостині” пов’язана зовсім з іншим чинником досягнення головної мети життя християнина — спасіння. Цією “вертикаллю” духовного життя є концепція “благодаті”. Динаміка розуміння змісту “благодаті” тут пролягає від традиційних уявлень її протиставлення “закону” у поглядах митрополита Іларіона до сприйняття цього ж змісту як теофанії (богоявлення), слави божої. Кульмінаційним моментом у розумінні “сенсу життя” давньоруською людиною — і тут вона мало чим відрізняється від будь-якого пересічного віруючого-християнина — є поняття “дива”. Особливість поглядів русича полягає лише в тому, що дивом для нього є пересічна мить буття, яка кожною своєю хвилиною перетворює смерть у життя, а життя — у вічність. У результаті, торуючи шлях до Бога, людина сама стає Богом, і міф набуває чинності.

Третій розділ — “Особливості історіософських поглядів у процесі становлення нового архетипу мислення”. У цьому розділі разом з типологізацією проведено аналіз особливостей тих історіософських поглядів, які проявились у процесі складання нового архетипу мислення, а також визначено структурні особливості його будови.

У підрозділі “Трансформація свідомості давньоруського суспільства та типологізація його світоглядної культури” зазначається, що процес формування нового архетипу мислення тісно пов’язаний з радикальними геополітичними змінами, які відбулись у наслідок впливу на давньоруське суспільство в ХІІ — ХІV століттях ряду внутрішніх та зовнішніх факторів і подій. Враховуючи деякі сюжетні і змістовні особливості творів давньоруської книжної культури постімперської доби та порівнюючи їх із загальноцивілізаційними тенденціями розвитку світоглядної культури, висувається ідея формування її специфічних рис ренесансного типу. Відзначене культурне відродження визначається як частина існуючої наукової проблеми світового Відродження. Воно, відповідно до змісту цієї проблеми, суттєво відрізняється своїм характером від існуючих і відомих всім рис стереотипного образу сприйняття Ренесансу на основі його західноєвропейського варіанту. Однойменний же давньоруський культурний феномен був тісно пов’язаний з особливостями візантійської східно-православної духовної традиції, для якої перехід до нової моделі світобачення не відзначався різким протистоянням щодо попередньої культури, а тому і набував характеру перманентного піднесення протягом майже всієї історії аналізованої доби. У цьому зв’язку сприйняття самої історії стало набувати епічно-міфологічного характеру, який у той же час формувався на новій синтетичній основі. Приклади таких синтетичних уявлень демонструють історіософські побудови таких поем, як “Слово о полку Ігоревім” та “Слово Адама во аді до Лазаря”.

Підрозділ “Особливості модифікації просторово-часових уявлень нового архетипу мислення” розкриває основні параметри системи історіософських поглядів у нових історичних умовах розвитку. Їх фундаментальною характеристикою була “сильна необоротність” і взаємозумовленість на відміну від попереднього етапу формування категоріальної структури філософсько-історичного мислення, коли простір і час сприймались окремо, як універсальні категорії. Як і в попередні роки, нова просторово-часова парадигма формувалася на іконічній основі, змістом якої стала ідея єдності, або “унії”. Зовнішній, політичний зміст “унії” — процес подолання феодальної роздробленості та відновлення державної централізації на нових етнонаціональних принципах — своїм духовним єством мав ідею подолання роздільності заходу і сходу Європи, християнської міжконфесійної ворожнечі. Повернення до європейської цивілізаційної єдності, а згодом — і відновлення християнського миру, мало стати запорукою побудови Царства Божого на землі, видимим образом якого уявлялась Церква. Так, поступово і паралельно, відбувалося становлення нових часових характеристик мислення, зміст яких був прямо пов’язаний з утопічним характером уніатських програм та проектів. Особливістю цього утопічного сприйняття часу було те, що він виходив за зовнішнє коло вічності і перетворював кожну мить буття у неповторне феноменальне диво, хоча внутрішньо таке ж незмінно сакральне і вічне. Пірнаючи у глибини цієї вічності, людина немовби спускалась з космічних вершин і крок за кроком відкривала феноменальну реальність, яка і проявлялась перед її очима подіями історичного буття. Таким чином, неоплатонічно-ареопагітське розуміння утопії тут домінувало й не дозволяло їй виходити за межі релігійної свідомості. Додамо, що утопії подібного характеру на заході Європи виникли лише наприкінці епохи Відродження, у рамках контраверсійного йому реформаційного руху.

В останньому підрозділі — “Гуманістична спрямованість формування нових ціннісних орієнтирів життя давньоруської людини” — в умовах домінування християнської парадигми мислення знаходить свій подальший розгляд ідея антропоцентризму. Вона вела до формування нового змісту людської суті, яка насамперед відзначалась радикальною зміною суспільного становища напередодні і, особливо, після монголо-татарського нашестя. Інтроверсійно локалізована свідомість поставила перед нею поняття вибору сенсу життя з особливою гостротою. Літературні твори цього часу буквально насичені жахливими картинами смерті. Та, на відміну від традиційного релігійного моралізування, тут простежується трагедизм шекспірівського “бути, чи не бути”. Причиною цього є те, що смертельні жахи давньоруського життя цієї доби фізичні і реальні, а не духовні та потойбічні. Як відомо, західна ренесансна концепція визначила гуманізм новим культурним явищем, бо підґрунтям його розуміння було мислення нової людини, світоглядна парадигма котрої набула антропоцентричного характеру. Але давньоруська людина опинилась у центрі власної світоглядної рефлексії всім своїм фізичним єством. Її любов набувала онтологічного, а не чуттєво-психологічного характеру, що знайшло своє відображення в сприйнятті образу Божої Матері. Звиклі до горя очі давньоруської людини плакали ритуально. Але серце через сховану в ньому душу починало ридати його кривавими сльозами. Цим східно-християнська гуманістична концепція, як і гуманістичні погляди інших, неєвропейських, цивілізаційних центрів, відрізняється від традиційного західноєвропейського розуміння цього явища. Християнському персоналізму православної церкви властива відсутність радикального протистояння Людини і Природи. Природа не протистоїть людському буттю, а є його частиною. Тому тут відсутня необхідність ставити Людину в центр Всесвіту і драматично зіштовхувати їх, перевіряючи спроможність першої підкорити собі останню. Гуманізм на сході християнського світу виявлявся і у тому, що, розробляючи методику самовдосконалення та знімаючи внутрішню напругу тиску поглибленого самоусвідомлення, людина зберегла цінності гармонійного ставлення до іншої людини, до суспільства в цілому.

Висновки. У дисертації узагальнено, обґрунтовано і вирішено проблему