Київський національний університет будівництва і архітектури

Білоконь Юрій Миколайович

УДК 711.2:001.8

ЕВОЛЮЦІЙНІ ТЕНДЕНЦІЇ В ТЕОРІЇ ТА МЕТОДОЛОГІЇ

РЕГІОНАЛЬНОГО ПЛАНУВАННЯ

18.00.04 – Містобудування та ландшафтна архітектура

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора архітектури

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі містобудування Київського національного університету будівництва і архітектури Міністерства освіти та науки України.

Науковий консультант: доктор архітектури, професор

Фомін Ігор Олександрович,

Київський національний університет будівництва

і архітектури, завідувач кафедри містобудування

Офіційні опоненти:

доктор архітектури, професор, Дьомін Микола Мефодійович, Київський національний університет будівництва і архітектури, завідувач кафедри міського будівництва і господарства

доктор архітектури, професор, Білоусов Володимир Миколайович, Російська академія архітектури і будівельних наук, віцепрезидент, керівник відділення містобудування

доктор архітектури, професор, Ричков Петро Анатолійович, Український державний університет водного господарства та природокористування, професор кафедри архітектури

Провідна установа: Харківський державний технічний університет будівництва та архітектури, Міністерство освіти і науки України, м.Харків.

Захист відбудеться 27.11.2003 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д. 26.056.02 при Київському національному університеті будівництва і архітектури за адресою: 03037, Київ-37, Повітрофлотський просп., 31, ауд. 466.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету будівництва і архітектури за адресою: 03037, Київ-37, Повітрофлотський просп., 31.

Автореферат розісланий 24.10. 2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.О.Тімохін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається сутністю та значенням регіонального планування, проблемами, на вирішення яких воно спрямоване, а також сучасним станом наукових знань.

Регіональне планування спрямоване на просторову (територіальну) організацію соціально-економічних процесів, які у своїй сукупності визначають якість життєдіяльності суспільства. Багатоаспектні проблеми територіального розвитку, які позначились у минулому столітті, та різноманітні заходи щодо їх вирішення, свідчать про посилення значення та дієспроможності регіонального планування у всіх країнах світу.

Глобальні проблеми ХХ – ХХІ століть породжуються, головним чином, взаємодією суспільства та природи з антагоністичними ознаками. Вони характеризуються інтенсивною, іноді надмірною просторовою урбанізацією, перетворенням природного ландшафту на антропогенний, і як наслідок – погіршенням якості життєвого довкілля. Всі ці соціально-економічні та екологічні проблеми спонукають до підвищення ефективності просторового планування, метою якого завжди було і є раціональне використання територіальних ресурсів планети. Отже, загрозлива екологічна ситуація, що склалася у більшості країн світу, багатозначні, не завжди доцільні форми просторової урбанізації, вимагають прискорити удосконалення теоретичних засад та методології територіального і, зокрема, регіонального планування. Воно здійснюється в масштабах країн з їх особливостями, а також на міждержавному рівні. Регіональне планування, якщо воно обмежене державними кордонами, вже не дає можливості вирішувати найважливіші питання, пов’язані з економічною, екологічною, соціальною і ресурсною проблематикою. Тому теорія та практика регіонального планування тепер мають бути спрямовані на забезпечення збалансованого розвитку територій, що охоплюють міждержавні простори. Тепер усе ясніше визначається необхідність політичної, економічної та просторово-планувальної інтеграції країн.

Суттєві зміни суспільно-економічних відносин між країнами, розвиток їх матеріально-технічної бази неодмінно стають причиною змін у різноманітних формах містобудівної діяльності. Сучасному періоду розвитку України як суверенної держави притаманні значні політичні та соціально-економічні перетворення. Впроваджуються демократичні форми правління і ринкові відносини, які формують новий суспільний світогляд і, відповідно, містобудівне мислення. За таких умов виникає потреба в теоретичному обґрунтуванні нової державної містобудівної політики, враховуючи наслідки минулого періоду, а також сучасні та перспективні проблеми.

Дуже швидкий за історичним виміром перехід від планової системи господарювання до ринкових відносин, зокрема в Україні, змінює фундамент, на якому існує теорія та методологія містобудування. Тому виникла нагальна необхідність реформування наукових засад містобудівної діяльності, але без відрікання від професійних надбань минулого. Стає зрозумілим, що подальший розвиток містобудівної науки відбувається не революційним, а еволюційним шляхом в умовах поступового переходу від командно-адміністративної системи управління розвитком міст та територій до ринкової. Важливий урок для України та інших країн полягає в тому, що прогрес суспільства досягається еволюційним шляхом, а невиважене випередження подій, які мають об’єктивну динаміку та закономірності розвитку, призводить до руйнування існуючого порядку життєдіяльності. Тому доцільно впроваджувати в містобудівну діяльність тільки те, що відповідає сучасним можливостям країни і допомагає надолужити її відставання від міжнародного рівня. До чого призводять навіть деякі випередження у реформуванні містобудівної політики вказують окремі приклади. Так, ослаблення професійного контролю за якістю проектів веде до порушення планувальних норм та правил. Прискорення темпів приватизації нерухомості іноді є однією з причин порушень принципів функціонального зонування територій. Запозичення із зарубіжної практики таких видів проектних робіт, як "зонінгові правила забудови", "грошова оцінка територій", деякою мірою вплинуло на зменшення обсягів робіт із найважливіших обов’язкових стадій проектування, зокрема – регіонального планування. Тому в умовах перехідного періоду, в якому знаходиться країна, постає необхідність гармонійного поєднання позитивних результатів багатолітнього вітчизняного містобудівного досвіду та новітнього зарубіжного. Отже, необхідні якісні зміни в теорії та методології містобудування на підставі визначення еволюційних тенденцій у містобудуванні. Тому, сучасна містобудівна проблематика є обґрунтуванням актуальності теми даного дослідження. Вона також підтверджується сучасним станом наукових знань в контексті еволюційних теорій.

Зв’язок роботи дисертації з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження відповідає державним документам, завданням та планам:–

"Генеральна схема планування території України" розроблена згідно з Указом Президента України від 13.05.1997 р. "Про пріоритетні завдання у сфері містобудування" і постановою Кабінету Міністрів України від 18.09.1997 р. Постановою Верховної Ради України затверджена Законом України від 7.02.2002 р. № 3059-ІІІ.–

НДР. Розробка нормативно-правових основ створення і ведення моніторингу реалізації Генеральної схеми планування території України та забезпечення сталого розвитку населених пунктів. (Договір № 1
п.99-99 від 16.03.99 р.).–

НДР. Розробка наукової частини Генеральної схеми планування території України. Розроблена згідно з договором з Держбудом України
№ 1–099–99 від 16.03.99.–

НДР. Розробка наукових обґрунтувань щодо містобудівного розвитку транскордонних регіонів України. Розроблено згідно з договором з Держбудом України № 1039.99-99 від 9.04.99 р.–

НДР. Концепция планировочной организации приграничных территорий Российской Федерации и Украины. Розроблена згідно з тематичним планом Російської академії

архітектури та будівельних наук 2000 – 2001 рр.

Мета дослідження – визначення еволюційних тенденцій в теорії та методології регіонального планування, що є підґрунтям удосконалення містобудівної науки та практики.

Задачі дослідження:

–

–

–

–

–

–

Об’єкт дослідження – регіони як територіальні системи та їх структурні елементи в процесі історичного формування та перспективного розвитку в Україні, інших країнах, а також міждержавному просторі.

Предмет дослідження – еволюційні тенденції в процесі розвитку регіонів і наукових знань про їх планування** В більш широкому значенні, ніж регіональне планування, використовується термін територіальне (просторове) планування. Тісно пов’язані з цим терміном такі поняття, як “регіональна політика”, "регіональна економіка", "регіональний розвиток". В теоретичних працях використовуються також терміни "Теорія розміщення" (Theory of location), "Теорія регіонального розвитку" (Theory of regional development), "Регіональна наука" (Regional science) та ін..

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є міждисциплінарні теорія еволюціонізму, системний аналіз, наука про управління процесами стосовно теорії містобудування.

Дослідження базуються на узагальненні результатів попередніх наукових розробок, спрямованих на рішення містобудівних завдань в Україні та інших країнах у порівнянні з сучасними актуальними проблемами територіального розвитку.

В основу дослідження покладені методи історичної періодизації наукових знань, класифікації та структурного аналізу містобудівних об’єктів, факторного аналізу функції та структури форми планувальних регіонів. В процесі дослідження використані методи аналогій, графоаналітичного моделювання, формалізації просторової планувальної структури територій, концептуального та експериментального проектування. Інформаційну основу дослідження складають літературні джерела, багаторічний зарубіжний та вітчизняний досвід регіонального та міського проектування, соціально-економічних та територіальних прогнозів, управління процесами територіального розвитку, а також матеріали статистичної звітності, натурних обстежень, дані щодо оцінки ефективності реалізації проектно-планувальних рішень.

Дисертація є підсумком багаторічної праці автора, тісно пов’язаної з діяльністю Українського державного науково-дослідного інституту проектування міст "ДІПРОМІСТО", а також кафедри містобудування Київського національного університету будівництва і архітектури.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше визначені наукові засади регіонального планування на принципах еволюціонізму, що є новим напрямом теорії архітектури, методології містобудування та сприяє вирішенню актуальних соціально-економічних проблем територіального розвитку. В цьому напрямі новими науковими результатами є:

–

–

–

–

–

–

–

Шляхи удосконалення методології регіонального планування є підсумковим результатом дослідження еволюційних тенденцій територіального розвитку. Визначені еволюційні тенденції територіального розвитку сприяють становленню теоретичних засад містобудування, підвищенню його соціальної та економічної ефективності.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження втілені в практику містобудівного проектування, що сприяє реалізації планувальних рішень на загальнонаціональному, регіональному, місцевому рівнях.

На національному рівні наукові висновки та пропозиції впроваджені в Генеральну схему планування території України, яка розроблена відповідно до Указу Президента України в інституті "Діпромісто" під керівництвом та безпосередньою участю автора дисертації. Згідно з рішенням Кабінету Міністрів України результати роботи впроваджуються при проведенні моніторингу реалізації Генсхеми та регіональному плануванні.

На регіональному рівні наукові результати дослідження впроваджені в НДР, які виконані за участю автора згідно з планом Держбуду України "Розробка наукових обґрунтувань щодо містобудівного розвитку транскордонних регіонів України" ("Планування транскордонних територій України") та тематичним планом Російської академії архітектури та будівельних наук ("Планування прикордонних регіонів України та Росії").

Результати дисертації впроваджені в науково-методичних документах, проектних роботах, навчально-методичних матеріалах.

1. Нормативно-методичні документи:

–

–

–

–

–

–

"Розробка змін до чинних ДБН 5.1. - 3.97, ДБН 5.2.4 - 2 - 94 та ВСН 38-82 про погодження та затвердження містобудівної документації для населених пунктів та територій зі складними інженерно-геологічними умовами" (2001 р.);

–

–

2. Проектні роботи.

Автором безпосередньо, під його керівництвом та в складі авторських колективів розроблено 17 проектних робіт:

–

–

–

–

–

–

3. Результати дисертаційного дослідження впроваджені у навчально-методичній роботі Київського національного університету архітектури і будівництва, де організований згідно з наказом Міністерства освіти та науки України навчально-науково-виробничий комплекс у складі кафедри містобудування та Українського державного науково-дослідного інституту проектування міст "ДІПРОМІСТО".

Відповідно до потреб лекційних курсів, курсового та дипломного проектування окремі результати дисертації впроваджені в три навчальні посібника з грифом Міністерства освіти та науки України ("Регіональне планування. Сутність та значення" – 2001 р., "Проблеми містобудівного розвитку територій" – 2001 р., "Типологія містобудівних об’єктів" – 2001 р.).

Особистий внесок здобувача. Основний зміст роботи опублікований у 26 друкованих працях, 2 з них виконані із співавторами. У публікації № 3, що наведена у авторефераті, автором написані розділи І, ІІ, ІІІ; у публікації № 9 – тенденції планувальної регіоналізації України.

Апробація результатів дисертації. Дисертація є результатом багаторічних науково-дослідних і проектних розробок автора, які здійснювалися в інституті "ДІПРОМІСТО".

Результати досліджень доповідались на 6 міжнародних та 14 республіканських конференціях, симпозіумах, семінарах, нарадах (всього 20) в Німеччині (2001 р.), Польщі (2001 р.), Російській Федерації (2001 р.), Італії (2002 р.), Білорусі (2002 р.), Китаї (2002 р.), а також в містах України. З проблем містобудівного забезпечення територіально-просторового планування території України – (Київ, 2000 – 2001; Шацьк, 2000; Вроцлав, 2001); з проблем розробки нормативно-правових основ реалізації Генеральної схеми планування території України – (Біла Церква, 2002; Київ, 2002; Венеція, 2002); з проблем формування концептуальних положень щодо організації транскордонних регіонів України – (Київ, 1999; Москва, 2001; Дармштат, 2001); з проблем впровадження геоінформаційних технологій в містобудівному проектуванні – (Київ, 2000; Миколаїв, 2000; Мінськ, 2002).

Публікації. Результати дисертації опубліковані у 3 монографіях (20,0 обл. вид. арк.), 26 статтях в наукових і професійних журналах та збірниках наукових праць, 4 тезах міжнародних та республіканських конференцій, 3 навчальних посібниках з грифом Міністерства освіти та науки України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, викладених на 332 сторінках. Загальний об’єм 476 сторінок. З них окрім визначеного: список використаних джерел – 265 найменувань на 22 сторінках; 51 сторінка рисунків, які містять 135 ілюстрацій (структурні схеми та моделі, графіки, матричні таблиці); додатки (окремим томом) на 71 сторінці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми, визначені мета, завдання і методи дослідження, сформульовані наукові результати роботи, її практичне значення і впровадження в практику.

Розділ 1. Теоретичні передумови дослідження еволюційних тенденцій в містобудуванні. Аналіз сучасного стану містобудівних знань показав, що еволюційний підхід набуває все більшого застосування у різних наукових галузях. Він сприяє використанню аналогій щодо аналізу історичного розвитку об’єктів та генетичного методу визначення початкових умов, його етапів, закономірностей або тенденцій.

Формування містобудівної науки відбувалося спільно з розвитком загальних наукових знань та завдяки їм. Еволюційні процеси розглядаються на трьох взаємопов’язаних рівнях: міждисциплінарному (зовнішньому), загальномістобудівному, а також на рівні напрямів, концепцій та принципів містобудування.

Науковий рівень досліджень на кожному з історичних етапів характеризується персональним внеском вчених та наукових шкіл. У результаті чого визначаються напрями містобудівної теорії, один з яких – еволюційний. Закономірності розвитку об’єктів матеріального світу лежать в основі багатьох фундаментальних та прикладних наук. Виходячи з цього сучасний стан наукових знань визначається по-перше – загальнотеоретичними науковими уявленнями про еволюцію всесвіту в основоположних категоріях простору та часу, по-друге – досягненнями містобудівної та суміжних з нею наук.

Загальною основою розробки проблем еволюціонізму є опубліковані праці відомих вчених з філософії, теорії фізики, біології, етногенезу, екології, соціології, системної методології. У сфері архітектури та містобудування окремі прояви еволюційного напряму визначилися в багатьох роботах, присвячених історії та теорії містобудування, вивченню еволюції методів архітектурної творчості, проектування та управлінню розвитком містобудівних об’єктів. До них належать роботи М.В.Баранова, Б.Г.Бархіна, М.Г.Бархіна, В.М.Білоусова, Ю.П.Бочарова, А.К.Бурова, А.В.Буніна, В.В.Владимірова, Т.Гарньє, Ф.Гібберда, З.Гідіона, М.Я.Гінзбурга, В.Л.Глазичева, Е.Говарда, В.Гропіуса, І.Грузи, Є.Грушки, О.Е.Гутнова, Б.Дзеві, Ч.Дженкса, К.Доксіадіса, М.М.Дьоміна, А.П.Іваницького, А.В.Іконнікова, І.А.Іодо, Л.Кібла, Г.І.Лаврика, В.О.Лаврова, І.Г.Лежави, Ле-Корбюзьє, К.Лінча, В.Ф.Макухіна, Г.А.Малояна, А.П.Мардера, С.Д.Мітягіна, А.Моля, Н.І.Наймарка, Н.П.Овчинникової, Т.Ф.Панченко, Б.С.Посацького, М.Рагона, І.Д.Родічкіна, А.М.Рудницького, Т.Ф.Саваренської, П.Селфа, І.М.Смоляра, К.Танге, В.О.Тімохіна, Г.І.Фільварова, І.О.Фоміна, М.О.Хауке, Б.С.Черкеса, З.М.Яргіної та інших вчених.

Закономірності та тенденції розвитку різних за функцією та формою об’єктів матеріального світу як соціальних, економічних, екологічних, географічних, історичних та інших аспектів містобудування і територіального планування мають місце в роботах Е.Б.Алаєва, Д.Л.Арманда, Л.С.Берга, І.В.Блауберга, І.К.Бистрякова, Д.І.Богорада, Ж.Боже-Гарньє, В.І.Вернадського, Е.А.Гольдзамта, Д.Готтмана, Л.М.Гумільова, В.Г.Давидовича, Дж.К.Джонса, М.І.Долішнього, С.І.Дорогунцова, У.Ізарда, В.А.Канке, Є.Є.Клюшніченко, Л.Б.Когана, П.Крісталлера, Т.Куна, Г.М.Лаппо, Ф.М.Лістенгурта, А.Льоша, П.Мерлена, Р.Мерфі, М.М.Некрасова, В.І.Нудельмана, Ю.Одума, Є.Н.Перцика, Ю.Л.Півоварова, Н.Ф.Реймерса, Б.Б.Родомана, П.А.Ричкова, Н.П.Федоренка, Дж.Форрестера, П.Хаггета, Б.С.Хорева, С.Б.Чистякової, Г.Б.Шелейховського, О.Н.Яницького та інших вчених.

Творцями та носіями еволюційних містобудівних тенденцій є також науково-дослідні та проектні установи України та інших країн. В Україні впродовж значного періоду формувалися колективи науковців у поєднанні з проектною практикою в таких інститутах як НДІТІАМ, НДПІ містобудування, КИЇВпроект, ДІПРОМІСТО, УкрНДІП цивільсільбуд, ХАРКІВПРОЕКТ та інших. Серед них Український державний науково-дослідний інститут проектування міст "ДІПРОМІСТО", який був утворений у 1930 р., має багаторічний досвід проектно-планувальних робіт, а отже і давні традиції науково-дослідних розробок. На різних етапах розвитку інституту в ньому формувався колектив досвідчених працівників у галузі містобудівної науки та практики, які обіймали провідні посади і в інших установах країни – П.Ф.Альошин, Д.І.Богорад, М.О.Борисенко, В.В.Вікторов, О.Л.Ейнгорн, А.Д.Іванова, О.М.Касьянов, І.І.Малозьомов, О.Л.Малишенко, В.М.Новіков, В.М.Орєхов, А.І.Станіславський, П.П.Хаустов, П.К.Чернишов та багато інших. Всі вони сприяли створенню науково-методичної бази містобудівного проектування, а також вихованню спеціалістів наступних поколінь, які сприяли продовженню еволюційних тенденцій в цій справі.

В роботах згаданих вчених та багатьох інших розглянуті окремі аспекти еволюції в містобудуванні. Поряд з цим слід констатувати, що в зазначеному напрямі теорії містобудування ще відсутня наукова визначеність еволюційних тенденцій для створення цілісної концепції еволюціонізму в регіональному плануванні.

Таким чином, сучасні проблеми регіонального планування та стан наукових знань є обґрунтуванням актуальності теми дисертаційного дослідження.

Еволюція містобудівної теорії визначається змінами її парадигм як засобу вивчення історії науки** Парадигми віддзеркалюють необхідність зосереджуватися на наукових проблемах найбільш актуальних для даного періоду.. Визначена така зміна парадигм, що характеризує еволюцію містобудівної теорії в Україні з 1920 по 1990 рр.:

1.

2.

3.

4.

5.

Розглянута зміна парадигм визначає принцип додатковості еволюційного розвитку містобудівної теорії.

Якщо така концепція висвітлює розвиток містобудівної науки як поступову зміну різних за змістом та станом періодів, як низку метаморфоз, то інші концепції розглядають її еволюцію як методологічний перехід від диференціації знань до їх інтеграції.

Еволюція містобудівних знань може бути також визначена як процес її розвитку, тобто більш глибоке розуміння закономірностей розвитку міст, їх мереж та територіальних систем.

Еволюційні тенденції в теорії регіонального планування визначаються у трьох її наукових напрямах: соціально-економічному, екологічному і архітектурному. Регіональна економіка, яка сприяє розвитку містобудівної теорії, набуває все більш соціального та екологічного "забарвлення". В екологічному напрямі регіонального розвитку визначається тенденція відродження системних принципів єдності "людина-природа"; формується новий напрям на перехресті екології та містобудування – "регіональна урбоекологія". Архітектурний напрям регіонального планування створює передумови для інтеграції спеціальних наукових знань, спрямованих на комплексне вивчення проблем розвитку територій, їх композиційної організації, а також для підвищення естетичних якостей життєвого довкілля для гармонізації великих просторів архітектурно-композиційними засобами.

Визначені прояви еволюційних тенденцій регіонального розвитку. Серед них інтенсивна урбанізація країн світу, яка характеризується значним збільшенням міського населення (в 1991 –1995 рр. щорічно на 61 млн. чол., а частка всього міського населення в період 1800 – 1980 рр. збільшилася з 5,1 до 39,4%). В результаті посилюється концентрація міських поселень, залучення нових територій у сферу впливу міст, розширення ареалів урбанізованого середовища, створення міських агломерацій та мегаполісів. Антропогенні ландшафти тепер займають більше 60% території земної кулі, в тому числі 20% території мають докорінні зміни. В результаті необхідне дотримання екологічної безпеки засобами регіонального планування, яке має стати складовою національних планів соціально-економічного державного розвитку.

На основі аналізу проявів еволюційних тенденцій визначена стратегія дослідження процесів розвитку об’єктів та проблем, які їм притаманні.

На першому етапі розглядаються містобудівні знання у зв’язку з еволюційною теорією, що дає підстави вбачати принципові часові зміни у містобудівній науці, визначати прояви галузевої диференціації містобудівних знань, а також ознаки їх міждисциплінарної інтеграції.

На другому етапі об’єктами аналізу стає реальний простір європейських країн та досвід їх територіальної організації на міждержавному та національному рівнях. Мета аналізу – визначення еволюційних тенденцій у формах просторової організації, які є універсальними (а також специфічними) для окремих країн та їх регіонів.

Оцінка зарубіжного досвіду на третьому етапі дає підстави для порівняльного аналізу теорії та практики територіальної організації України. Найбільш характерні еволюційні зміни визначаються у регіоналізації території України, формуванні систем розселення, становленні регіональної економічної та містобудівної політики.

На четвертому етапі об’єктом аналізу є регіон як визначальний структурний елемент території країни. На цьому територіальному рівні помітні еволюційні зрушення планувальної структури в процесі історичного розвитку регіонів.

На заключному п’ятому етапі об’єктом аналізу виступає система управління регіональним розвитком. В ній визначається значення методології регіонального планування.

Зазначені етапи – обґрунтовують структуру дисертаційної роботи.

Розділ 2. Зарубіжний досвід регіональної політики та територіального планування. Протягом останніх десятиріч європейські країни характеризуються соціально-економічною та просторовою інтеграцією. Інтеграційна діяльність Європейського Союзу (ЄС) визначилася в різних організаційних формах – документах, які регламентують спільну регіональну політику. Вони і дають уяву про тенденцію удосконалення організаційних форм інтеграції європейських країн:

-

-

-

-

-

Як приклад розглядається сумісне планування міждержавного Балтійського регіону в період 1992 – 1994 рр. З метою підвищення ефективності регіональної політики ЄС, а саме сприяння більш раціональному використанню ресурсів окремих країн та регіонів, розробляється "Концепція сумісного розвитку". На першому етапі (в 1989 р.) комісія ЄС визначала цілі та критерії виділення тих регіонів, на які розповсюджуються сумісні дії країн-членів ЄС. Європейський парламент прийняв відповідну резолюцію – "Хартія регіоналізму", а згодом для відстоювання прав європейських регіонів були створені Комісія регіонів, Рада регіонів та общин Європи і нарешті – Асамблея європейських регіонів (АЄР). Головна мета розглянутої європейської
політики – усунення регіональних диспропорцій. Вона включає програми для розвитку депресивних індустріальних регіонів. Регіональне вирівнювання є також метою регіональної політики окремих країн-членів ЄС. В зв’язку з цим, важливою методологічною акцією є класифікація регіонів та уніфікація критеріїв виділення регіонів першочергового розвитку.

Поряд із соціально-економічними заходами розробляються планувальні концепції, які поширюються на європейський простір. З початку 60-х років визначилася концепція міського коридору, виходячи з тенденції просторового розвитку урбанізованих зон (від Манчестера, через Лондон, країни Бенілюксу, Рейн-Рур і Рейн-Майн). Критичний перегляд принципу "коридорної" урбанізації привів до концепції мережі міських регіонів. Вона ґрунтується на створенні локалізованого життєвого простору – багатофункціональних регіонів.

Еволюція регіональної політики та регіонального планування в різних країнах відбувається залежно від їхнього соціально-економічного розвитку. Тому перші спроби регулювання регіонального розвитку відносяться до країн Західної Європи в середині ХІХ століття, в яких визначені такі еволюційні етапи:

-

-

-

-

Англія є однією з перших Європейських країн, в якій вивчалися тенденції просторової урбанізації та шукалися планувальні засоби щодо упорядкування урбанізованих зон у вигляді вузлових або лінійних структур. У Франції прийнята концепція полюсів росту, відповідно до якої уряд зосередив зусилля на розвитку вибраних "регіональних столиць" – полюсів (центрів) росту, що дало можливість обмежити розвиток столичного регіону. В Німеччині, як і в інших країнах з розвинутою ринковою економікою, територіальне планування не передбачає інвестиції, а сприяє більш рівномірному економічному та соціальному розвитку регіонів, охороні навколишнього середовища, раціональному використанню природних ресурсів. Розглянуті приклади свідчать, що територіальне планування є важливою складовою частиною регіональної політики, яка є комплексом законодавчих, адміністративних та соціально-економічних заходів.

Після розпаду СРСР країни, які входили до нього або були під його впливом, змінили політичну орієнтацію, що визначило перехідний період економічних перетворень із впровадженням ринкових відносин, налагодженням тісних економічних стосунків з розвинутими європейськими країнами та спробами інтеграції в європейський спільний ринок. Головна мета регіонального планування – прискорення економічного і соціального розвитку в таких напрямах:

–

–

–

–

В такому ракурсі розглянутий досвід територіального планування Польщі, Болгарії, Румунії, Угорщини, а також країн, які входять до складу СНД, і який є корисним для України. Зокрема, в Російській Федерації у 90-х роках була розроблена нова версія Генеральної схеми розселення та її трансформація в Національну концепцію просторового розвитку, яка тепер більш відповідає завданням країни. В Республіці Білорусь в 1999 р. завершена Державна схема комплексної територіальної організації (ДСКТО) на основі Закону "Про основи архітектурної і містобудівної діяльності". Визначені також особливості територіального розвитку країн в умовах посушливого клімату, в яких пропонується формування екологічного каркаса системи розселення.

Розглянутий досвід планування країн свідчить про застосування методів зонування територій, планувального районування, потенціалів розвитку, регіональних пріоритетів, структурно-планувальної композиції.

Розділ 3. Еволюція тенденцій у плануванні території України. В результаті аналізу багаторічного досвіду планувальної діяльності в Україні визначені еволюційні тенденції регіоналізації України та формування територіальних систем розселення. Регіоналізація України розглядається залежно від таких чинників: адміністративно-територіального устрою, формування регіонів під впливом природних, історико-політичних факторів, а також розміщення населення. Еволюція адміністративно-територіального устрою України визначається в суттєвих змінах у кількості та розмірах одиниць територіального управління. Визначені три історичні етапи еволюційних адміністративно-територіальних перетворень в Україні в післяреволюційний період: перетворення губерній (1917 – 1923 рр.); створення округів і перехід до областей (1925 – 1928 рр.); становлення і розвиток областей (1932 –1974 рр.). Останній етап характеризується створенням нових областей (1932 – 1939 рр.) і удосконаленням адміністративно-територіального поділу. Проблема адміністративно-територіальної перебудови України залишається актуальною в результаті політичних і економічних змін та її урбанізації (рис. 2).

Регіоналізація за природно-кліматичними та етнічними ознаками вказує на об’єктивне існування надобласних територіальних об’єднань. Про районоутворюючу тенденцію свідчить мережа міст – регіональних центрів, які формують їх надобласні та надрайонні зони соціально-економічного впливу. У результаті аналізу цієї тенденції розробляється теорія розселення як складова загальної теорії містобудування, в якій провідне місце набули системні якості мережі поселень. В роботі доведено, що важливим еволюційним етапом системного підходу до розселення стала параметризація ієрархічної структури територіальних систем на основі масових соціологічних обстежень міжселещних зв’язків (КиївНДІПІмістобудування, 1970 рр.). В результаті вперше були обґрунтовані функціонально-просторові параметри надобласних та надрайонних систем розселення. В 1980 рр. системні принципи розселення
були втілені в "Регіональну схему розселення на території України на період до 2000 р.".

Розробка системних принципів розселення відбувалася найбільшою мірою під впливом двох факторів: розміщення виробництва та природно-рекреаційних ресурсів. Тому у просторовій організації систем розселення значне місце надається природно-рекреаційній системі (підсистемі), яка формується на базі природно-ландшафтних комплексів. На таких методичних засадах в 1983 р. була розроблена "Регіональна схема розвитку та розміщення курортів, місць відпочинку та туризму України". В 2000 р. Постановою Верховної Ради України була затверджена "Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015 роки" згідно з Всеєвропейською екологічною мережею, яка об’єднує території країн Європи з природним ландшафтом.

Методологічним надбанням сучасного етапу регіоналізма є Генеральна схема планування території України – містобудівна документація, яка містить пропозиції щодо використання та розвитку території країни. Вона розроблена відповідно до Указу Президента України 1997 р. "Про пріоритетні завдання у сфері містобудування" та Постанови Кабінету Міністрів України 1997 р. Цією постановою Державний інститут "ДІПРОМІСТО" призначений головним розробником Генеральної схеми за участю багатьох інших інститутів та організацій (керівник роботи – автор дисертаційного дослідження). Це є подальший етап еволюційного розвитку методології територіального планування на національному рівні. Особливістю сучасного територіального планування країни є надання Генеральній схемі планування території України статусу Закона України (затверджений 07.02.2002 р. №3059-ІІІ)** Концепція державної політики України затверджена Указом Президента України від 25.05.2001 р. №341/2001..

Згідно з еволюційними тенденціями територіального розвитку України в результаті дослідження розроблені такі пропозиції щодо організації регіонального планування в країні:

1.

2.

3.

З врахуванням викладених пропозицій регіональне планування має бути державною справою, ефективна реалізація якої потребує створення інституційної структури, узгодженої та закріпленої на законодавчому рівні.

Розділ 4. Формування планувальної структури регіонів. Еволюційні тенденції формування планувальної структури на рівні регіонів розглядаються залежно від закономірної взаємодії функції та структури форми. В процесі розвитку регіонів між ними виникають конфлікти, що призводить часом до революційних змін планувальної структури, яка регулюється засобами регіонального планування та містобудівного проектування. В результаті аналізу взаємозв’язків функції та структури регіональної форми доведено, що їх розвиток як процес перетворення планувальної структури регіонів, обумовлює "функціональний потенціал" форми.

Визначено регіони двох видів: перший, в якому їх функція більшою мірою визначається проблемами суспільного розвитку; другий, в якому функція обумовлена місцевими ресурсами. Регіонами першого виду є столичні (які формуються на основі міст – столичних центрів), транскордонні (розміщені в зоні впливу державних кордонів), комунікаційні (з регіоноутворюючими функціями комунікацій). До регіонів другого виду віднесені приморські, прирічкові та ті, які утворюються на базі корисних копалин. Зазначені типологічні відмінності обумовлюють особливості планувального розвитку регіонів.

Столичні регіони мають найважливіші функції адміністративно-політичного і господарського управління і тому є об’єктами перманентного планування разом з розробкою генеральних планів столиць. Їм притаманні історичні передумови розвитку, пов’язані зі становленням державності, і найвищий (щодо інших регіонів) рівень науково-виробничого та соціально-культурного розвитку. Названі регіони розглянуті у порівнянні на окремих прикладах. Лондон – одна з перших столиць європейських країн, де була запропонована концепція міст-супутників і обмежувальних зелених смуг. Подальше планування передбачало створення зон та центрів перспективного розвитку ("Стратегічний план для південного сходу"). В Паризькому регіоні досягався компроміс між розвитком столиці та збалансованим розвитком території Франції (альтернативні пропозиції деконцентрації паризької агломерації). Особливість столичного регіону Німеччини обумовлено взаємозалежним розвитком федеральної столиці – Берліна та землі Бранденбург, а також післявоєнним політичним роз’єднанням країни. Історія планування Москви характеризується альтернативними моделями розвитку її планувальної структури (1921 – 1925 рр.). Її еволюційні тенденції простежені в процесі довгострокового планування територій в межах: приміської зони, Московської області і Центрального економічного району з метою обмеження надмірного зростання кількості населення столиці. В перехідний період містобудівний розвиток Москви передбачається в межах Московської області (у 1996 р. розроблені "Основні напрями містобудівного розвитку Москви та Московської області на період 2010 р."). Об’єктами порівняльного аналізу Київського регіону обрані генеральні плани, які затверджувалися у 1967, 1986 та 2002 роках, а також регіональні розробки, які їх супроводили. В результаті визначені такі сталі тенденції формування планувальної структури міста та зони його впливу: альтернативний пошук напрямів розвитку міста з урахуванням особливих природних умов; планувальні пропозиції щодо деконцентрації Києва на обласному та надобласному рівнях, планувальна організація Київської міської агломерації як "столичного округу"** Проекти приміської зони Києва виконувалися інститутом "ДІПРОМІСТО" у 1967, 1986, 2002 рр..

Міжнародні транспортні коридори – наслідок нового стимулу розвитку регіонів. На їх основі формуються урбанізовані зони з розвинутою системою розселення і значним соціально-культурним потенціалом. Однією з причин регіоноформуючих функцій транспортних коридорів є історичні шляхи міждержавних сполучень, що розглянуті на прикладі першої в Україні експериментальної розробки (за участю ДІПРОМІСТА) зони функціонального впливу німецько-польсько-українського автомобільного коридору (А-Ш).

В Україні ініціатором сумісного містобудівного проектування транскордонних регіонів (Україна – Польща) є інститут "ДІПРОМІСТО", а наукового їх дослідження – автор цієї роботи*** Білоконь Ю.М. Принципи планувальної організації транскордонних територій України: Автореф.дис… канд. арх.: 18.00.04 / Київський нац. у-тет буд. і арх. – К., 2000.*. Враховуючи актуальність регіонів цього типу з метою просторової організації зовнішніх зв’язків, уперше розроблені принципи та методичні основи їх планування.

Еволюційні тенденції є найбільш впливовими в процесі територіального розвитку "історичних" регіонів, які утворюються на основі природних ресурсів: водоймищ та корисних копалин. Тенденціями розвитку прибережних регіонів є розширення прибережної зони; розвиток економічно ефективного портово-транспортно-промислового комплексу, що однак призводить згодом до втрати рекреаційних ресурсів; погіршення екологічного стану та архітектурно-планувальних зв’язків селищних територій з узбережжям. В них виникає потреба протидії негативним тенденціям планувальними засобами (функціональне зонування, цінова земельна політика, система містобудівних обмежень, штрафні санкції, урбоекологічні прогнози та ін.). Схожість еволюційних тенденцій визначена на прикладі Дніпропетровсько-Дніпродзержинської та інших прирічкових агломерацій.

Тенденції розвитку регіонів з корисними копалинами визначаються такими стадіями: початковою (тільки з добувною промисловістю), "розквіту" (на базі добувної утворюється обробна промисловість з розвинутою системою розселення), затриманого розвитку та деградації (потрібні модернізація промислового виробництва та вирішення гострих соціальних та екологічних проблем). Зазначені тенденції конкретизовані на прикладах Рурського та Донецького басейнів. З 1929 р. Донецький басейн набув значення містобудівного полігона в колишньому СРСР, де впроваджувались прогресивні ідеї територіального планування, завдяки яким утворювалася містобудівна школа інституту "ДІПРОМІСТО". Еволюція планувальних концепцій