НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І. КРИП’ЯКЕВИЧА
ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА
Д У Д А Наталія Михайлівна
УДК 394 (= 083) (477.8) (09)
Трудові традиції українців Карпат
кінця ХІХ - початку ХХ століть
07.00.05. - етнологія
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Львів - 1998
Дисертація є рукописом
Робота виконана на кафедрі культурології Українського
державного лісотехнічного університету, Міністерство освіти України
Науковий керівник:
доктор історичних наук, професор,
ПАВЛЮК Степан Петрович,
директор Інституту народознавства НАН України
Офіційні опоненти:
доктор історичних наук, професор,
ТИВОДАР Михайло Петрович,
кафедра історії стародавнього світу і середніх віків
Ужгородського державного університету
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник,
ІЛЕЦЬКИЙ Роман Броніславович,
кафедра етнології Львівського державного університету
ім. І.Франка, доцент
Провідна організація:
Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича,
кафедра етнології, античної та середньовічної історії
Захист відбудеться 11 листопада 1998 р. о 15.30 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 35. 222. 01. із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук при Інституті українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України за адресою: 290026, Львів, вул. Козельницька, 4
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавства НАН України за адресою: 290026, Львів-26, вул. Козельницька, 4.
Автореферат розісланий “09” жовтня 1998 р.
Вчений секретар
Спеціалізованої вченої ради
кандидат історичних наук СТЕБЛІЙ Ф.І.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ
АКТУАЛЬНІСТЬ ДОСЛІДЖЕННЯ. У понятті "традиція" втілена вся сутність ідеї нерозривності та єдності духовних, економічних і екологічних чинників існування усіх структурних форм життя, а також багатоманітність їх організації у системні групи. Саме завдяки традиції як виразнику такої групової цілісності (досвіду, знань) забезпечується стійкість цих систем у часі і просторі, при всіх неминучих при цьому змінах і трансформаціях.
Життєвий цикл карпатського селянина, його знання і уявлення були тісно пов'язані з сільським господарством. У силу емпіричного характеру знань, примітивності знарядь праці, природно-географічної специфіки Карпат, процес сільськогосподарського виробництва в українських горян був можливий лише завдяки закріпленню і передачі трудового досвіду традицією. Відбір і пристосування знарядь землеробства, терміни тих чи інших сільськогосподарських робіт, системи землеробства, збір і збереження урожаю зернових та городніх культур, сіна, відбір видів та порід тварин - все це формувалося у результаті закріплення, подальшої передачі та відтворення трудового досвіду поколінь безпосередніх виробників.
Актуальним передусім є тематично визначений факт звернення у пропонованій роботі до проблематики трудових традицій українців Карпат кінця ХІХ - початку ХХ століть як комплексного і багатогранного явища. Аналіз трудових традицій українців Карпат, виявлення типових обставин їх побутування на рівнях родини та громади у кінці ХІХ - на початку ХХ століть сприятимуть кращому розумінню загального стану та перспектив розвитку цього зрізу традицій.
Дослідження проблеми трудових традицій українців Карпат кінця ХІХ - початку ХХ ст. не лише заповнить відчутну прогалину у висвітленні цієї теми, а й стане логічним продовженням тієї наукової праці, що проводилась українськими вченими у вивченні матеріальної і духовної культури регіону.
Розгляд зазначених питань набуває актуальності саме на сучасному етапі, коли йдеться про створення на всіх рівнях українського суспільства стабільних, безконфліктних і солідарних відносин. Оскільки саме традиція (у тому числі й трудова) є одним з найактивніших засобів самореалізації суспільства, то стає очевидним, що без розвитку традицій всі потуги створення такого суспільства залишаться марними.
ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ. Підхід до етнологічних явищ як самодостатніх систем і в той же час як систем відкритих, зумовлюється насамперед предметом дослідження - з’ясування середовища побутування та механізму дії (способи формування, збереження та передачі) трудових традицій у землеробстві та тваринництві українських етногруп Карпат другої половини ХІХ - початку ХХ століття.
Виявлення механізму дії трудових традицій, тобто способів їх формування, збереження та передачі, вимагає насамперед вирішення проблеми у рамках яких соціальних груп та середовища функціонують ці традиції. У карпатському українському селі такими соціальними групами були селянська сім'я та сільська громада.
У другій половині ХІХ - початку ХХ ст. виробничі процеси переплітались з домашнім, родинним життям горян, оскільки саме селянська родина була первинним виробничим осередком в напівнатуральному виробництві. У тій складній системі виробничо-родинних відносин, яку становила селянська родина механізм дії трудових традицій був невіддільний від регулювання традицією виробничих процесів, формування методів трудового виховання і етики відносин різних поколінь.
Дослідження трудових традицій українських етногруп Карпат пов'язано і з виявом ролі сільської громади у функціонуванні трудових традицій. Важливо розглянути такі засоби участі громади у формуванні, збереженні та передачі трудових традицій як взаємодопомога, багатоманітні форми внутрішньогромадських трудових контактів, обов'язкові трудові повинності, у ході яких вироблялася громадська думка про конкретних робітників, відшліфовувались навички, передавались трудові знання.
ЗВ'ЯЗОК РОБОТИ З НАУКОВИМИ ПРОГРАМАМИ, ПЛАНАМИ, ТЕМАМИ. Робота виконана у рамках наукової теми кафедри культурології Українського державного лісотехнічного університету “Розробка наукових засад моніторингу соціально-економічного розвитку лісовиробничого комплексу” ДБ. 06-32 - 95.
МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ - з’ясувати основні причини формування та становлення : а також практичний зміст трудових традицій українських селян Карпат другої половини ХІХ - початку ХХ ст., середовище їх побутування та механізм дії.
Виходячи з поставленої мети, у дисертаційній роботі проаналізовано:
1) трудові традиції в господарській діяльності українців Карпат;
2) наступність і консерватизм трудових традицій в землеробстві та тваринництві;
3) регулятивна функція трудових традицій у виробничо-господарській діяльності селянської родини як первинного виробничого осередку;
4) трудове виховання як основний спосіб збереження і поширення трудових традицій в українській карпатській сім'ї;
5) роль сільської громади у формуванні, збереженні та передачі трудових традицій;
6) методологію і понятійний апарат даного дослідження.
ТЕРИТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ - етнографічні райони Карпат: Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина.
ХРОНОЛОГІЧНІ РАМКИ - друга половина ХІХ - початок ХХ ст., що дає можливість простежити функціонування трудових традицій українців Карпат. Саме у цей період трудові традиції горян найбільш повно оформились і виявились як певна цілісна система сільського середовища. Однак, об'єктивне дослідження етнологічних та етноісторичних аспектів функціонування трудових традицій потребує певного зміщення і розширення зазначених хронологічних рамок.
МЕТОДОЛОГІЧНУ ОСНОВУ ДОСЛІДЖЕННЯ трудових традицій українців Карпат становить ПРИНЦИП ІСТОРИЗМУ, бо зміни соціального характеру, економічний та культурний розвиток визначальною мірою впливають на формування і розвиток традицій. Для аналізу змісту трудових традицій у землеробстві та тваринництві, виявлення способів їх закріплення і передачі, застосовувалися такі методи як ІСТОРИКО-ПОРІВНЯЛЬНИЙ ТА РЕТРОСПЕКТИВНО-РЕКОНСТРУКЦІЙНИЙ МЕТОДИ, які дають можливість простежити динаміку розвитку трудових традицій протягом зазначеного періоду.
Теоретична основа дослідження формувалась комплексно, як така, що містить результати фундаментальних етнографічних розробок, і дані аналітичних розвідок, здійснюваних у різних галузях гуманітарних знань, зокрема: історії, соціології, культурології, а також психології та філософії.
ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛЬНОЇ БАЗИ. До вирішення зазначених питань було залучено широке коло архівних та літературних джерел, зокрема матеріали архіву Інституту народознавства НАН України, Центрального державного історичного архіву у Львові, Відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника. Важливим джерелом стала тогочасна періодика: газети, журнали, альманахи, різноманітні збірники, календарі тощо.
НАУКОВА НОВИЗНА роботи полягає в тому, що на підставі узагальнення джерельного матеріалу, на засадах сучасної методології, понятійного апарату, а також понятійних нововведень комплексно досліджено:
- трудові традиції українського населення Карпат другої половини ХІХ - початку ХХ століть.
- культуру українських горян другої половини ХІХ - початку ХХ століть.
- залучено до наукового вжитку значну кількість маловідомих фактів, документів та матеріалів.
- конкретний зміст та механізм дії трудових традицій в основних галузях господарства бойків, гуцулів, лемків - землеробстві і тваринництві.
- трудові традиції як базове поняття сучасної етнології.
- роль трудових традицій як основного способу організації та регулювання трудових процесів, закріпленні і передачі їх в українській карпатській родині;
- місце сільської громади як середовища формування способів збереження та передачі трудових традицій.
- значення трудових традицій у збереженні етнічної самобутності та національної культури українців в умовах іноземного гноблення.
НАУКОВЕ І ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ДОСЛІДЖЕННЯ. Теоретичні положення і висновки роботи щодо трудових традицій українських етногруп Карпат другої половини ХІХ - початку ХХ століть, характеристика середовища їх розвитку, способи передачі та поширення становлять певний інтерес для дослідження народних традицій, їх ролі в розвитку матеріальної і духовної культури.
Результати дослідження можуть бути використані для створення узагальнюючих праць про трудові традиції українського народу.
Історіографічно-бібліографічна інформація, яка включає архівні матеріали і маловідомі публікації, може послужити довідковим джерелом для розробки інших проблем етнології.
ПОЛОЖЕННЯ, ЯКІ ВИНОСЯТЬСЯ НА ЗАХИСТ:
1. Трудова традиція - це виражений у соціально організованих стереотипах трудовий досвід, який шляхом просторово-часової передачі акумулюється та відтворюється у рамках сім'ї та громади як основних виробничих осередків українських горян.
2. Трудові традиції були основною формою збереження і передачі досвіду в землеробстві і тваринництві.
3. Основними середовищами формування, збереження та передачі трудових традицій українців Карпат були селянська родина та сільська громада.
4. У рамках селянської родини трудові традиції виступали регуляторами життєвого ритму, а трудове виховання дітей - активним способом просторової та міжпоколінної передачі цих традицій.
6. Громадська думка як спосіб закріплення та передачі традицій формувалась безпосередньо під час проведення конкретних сільськогосподарських робіт, взаємодопомоги, різних форм кооперації, виконання трудових повинностей.
7. Трудові традиції були формою збереження національної самобутності українських горян, складовою їх етнокультурного самовизначення.
АПРОБАЦІЯ РОБОТИ. Роботу обговорено на засіданнях кафедри культурології Українського державного лісотехнічного університету, відділу загальної етнографії та Вченої ради Інституту народознавства НАН України.
Основні положення дисертації викладені на наукових конференціях "Наукова спадщина С.Белея та проблеми зв'язку філософії та психології" та "Демократичні цінності українського виховання", а також на науково-практичних конференціях та семінарах Укр ДЛТУ.
Ключові моменти й висновки дисертації були використані автором у педагогічній діяльності при підготовці курсу з народознавства в Українському державному лісотехнічному університеті.
СТРУКТУРА ДИСЕРТАЦІЇ обумовлена метою та завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу (с.3-11) трьох розділів (с.12-145), висновків (с.146-151) та списку використаних джерел і літератури (с.152.-183), що містить 275 найменувань.
СТИСЛИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІ Ї
У вступі обгрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, наукове та практичне значення, структура роботи. Визначено мету і завдання дослідження, новизну одержаних наукових результатів.
Перший розділ дисертації “Трудові традиції: історіографічний та теоретико-методологічний аспекти” складається з двох параграфів.
У першому параграфі характеризуються історіографія та бібліографія проблеми.
Трудові традиції українців Карпат ще не були предметом самостійних монографічних розробок, але привертали увагу дослідників з початку ХІХ століття. У працях Я. Головацького, І. Вагилевича, М. Зубрицького, В. Охримовича містяться фрагментарні відомості про трудові традиції українців Карпат.
Кінець ХІХ ст., а особливо 90-ті роки відзначилися в етнографічній науці Галичини як період розквіту наукової думки. Новий етап був пов’язаний з науковою і громадсько-політичною діяльністю І.Франка та його учня і послідовника В.Гнатюка. Саме І. Франко та В.Гнатюк визначили напрямки у збиранні етнографічних матеріалів, у системному вивченні трудової культури Карпат українськими, польськими і австрійськими вченими.
З початку ХХ ст. з’являються праці з проблем етногенезу, етнічної історії горян, що мають неабияке значення у контексті дослідження трудових традицій.
Встановлення на західноукраїнських землях радянської влади внесло свої корективи і у етнографічне дослідження карпатського краю. Та, незважаючи на всі ідеологічні покручі, українська етнографія радянського періоду зіграла неабияку роль у збереженні та пропаганді народної культури, виявляючи її багатство та багатогранність. Проблематика трудових традицій так чи інакше піднімається у працях сучасних українських вчених-етнографів, дослідників Карпат Ю.Г.Гошка, Р.Ф.Кирчіва, М.П.Тиводара, Г.Й.Горинь, М.Д.Мандибури, С.П.Павлюка та ін.
Другий параграф “Сутність, структура та функції трудових традицій” присвячений аналізу напрямків і методів дослідження трудових традицій в роботах українських та зарубіжних дослідників. Аналізуються теоретичні розробки не тільки фахівців-етнологів, а й істориків, філософів, соціологів, культурологів.
Зокрема, у підрозділі осмислено процес становлення поняття “традиція”, Сформоване у ХІХ ст. під впливом літературного романтизму це поняття стало обов’язковим, хоча й не дуже чітким означенням до багатьох іменників. У ХІХ і ще на початку ХХ ст. слово “традиція” мало дещо інший сенс. Найчастіше під ним розуміли те, що сьогодні називають конкретними аспектами традицій: релігійні, віросповідальні, конфесійні, національні. У цьому контексті поняття традиції асоціювалось насамперед з міфом, фольклором, релігією, побутовою обрядовістю та іншими подібними способами наслідування.
Послідовніша, хоча обмежена рамками марксистської ідеології, інтерпретація традиції “як певного типу відносин” з’явилась у науковій літературі з кінця 70-х років нашого століття.
У культурології найбільш повно визначив традицію Е. С. Маркарян, характеризуючи її як спосіб забезпечення можливості вирішення нових творчих завдань, керуючись колективним досвідом минулих поколінь Маркарян Э. С. Узловые проблемы теории культурной традиции. // Советская этнография. - 1982. -№ 2. - С. 78..
Філософський підхід до традиції як комплексного явища дозволяє охопити практично всі її основні параметри: 1) те, що традиція містить суму якоїсь важливої інформації (досвіду); 2) характер і зміст цієї інформації визначається групою (колективом), в якому вона побутує; 3) відбір, поширення та передача цієї інформації здійснюється традицією через закладені у її структури механізми.
У параграфі показано, що такий погляд на традицію досить легко проектується з загальнотеоретичного рівня на окремі об’єкти дослідження, зокрема на трудову сферу конкретного історичного регіону певного історичного періоду.
У другому параграфі розглядаються базові для комплексної дефініції традиції поняття: “стереотип поведінки”, “соціальна норма”, “динаміка традиції”. Це дозволяє запропонувати класифікацію традицій. Традиції класифікуються за суб’єктами (носіями), за сферами, в яких вони функціонують та за засобами акумуляції і передачі групового досвіду людей. Така класифікація безпосередньо наближає до визначення поняття “трудова традиція. Трудова традиція розглядається як локальний прояв традиції взагалі (культурної), а не відмінне від неї явище. Загальним залишається механізм традиції: трудова традиція так само фіксує, зберігає і транслює виробничо-господарський досвід певної спільноти, як культурна традиція організовує всю суму набутої спільнотою інформації.
Така конкретизація традиції разом з обгрунтуванням слова “трудова” дозволяє надалі розкрити її структуру і функціональну реалізацію у сфері діяльності.
Структуру традиції можна вивести шляхом співвідношення поняття “традиція” з іншими поняттями, що також позначають окремі різновиди стереотипних форм організації досвіду: звичай, обряд, ритуал. Дуже часто ці поняття або не співвідносяться між собою, або співвідносяться на основі спрощеної інтерпретації поняття “традиція” як синоніми, У дисертації ж вимальовується схема, побудована за принципом “рід-вид”, де традиції відводиться місце загального, родового поняття, а звичай, обряд і ритуал розглядаються як видові і складові категорії традиції. Послідовно визначаються поняття звичаю, обряду і ритуалу, встановлюється відношення цих понять до традиції. Це уможливлює висновок про те, що в основі звичаю, обряду, ритуалу лежить традиція, а вони виступають її конкретними проявами. Фактором, що цементує традицію і її складові частини у єдину комплексну систему є стратегічне їх призначення - репродукція та пристосування своїх же власних форм у часі. Найповніше виявити цей складний і багатогранний процес можна, розділивши його на функціональні частини, які коротко вміщуються у визначенні: формування, збереження, передача фіксованого досвіду.
У параграфі деталізується процес формування, збереження і адаптивної зміни як традиції загалом, так і її структурних елементів, які становлять зміст акумулятивної функції традиції.
Збереження традицією досвіду у виробничо-господарській сфері означає найперше стабілізацію нею певного трудового ритму, який не лише закріплювався традицією, а й ідеологічно нею обгрунтовувався. Оптимальний для тих чи інших умов трудовий ритм разом з детальним емпіричним колективним знанням природно-географічних особливостей регіону давав можливість досягти бажаних виробничих результатів.
Наступним кроком акумуляції трудового досвіду виступає консервація. Мається на увазі консерватизм не як щось реакційно-застигле, що обов’язково потрібно подолати, а у прямому значенні: conservo - зберігаю, охороняю.
Саме з консерватизмом пов’язаний властивий всім традиційним системам культ предків і старших. Знання термінів і характеру сільськогосподарських робіт, їх кліматична диференціація, особливості вирощування культур, володіння всіма необхідними для успіху трудовими навичками і прийомами обробітку землі, догляду за худобою, збереження і переробки отриманого продукту - всі ці знання акумулювались у старшого покоління. Консерватизм проявлявся і через стиль поведінки старших за віком: непорушна впевненість у своїй абсолютній правоті, усвідомлення (часто гіпертрофоване) значимості і незмінності набутого досвіду, занижена оцінка молодших. Певною мірою такий консерватизм навіть стимулював появу нового, але тільки способом розриву з попередньою традицією, а не її еволюцією.
Регулятивна функція традиції проявлялась на процесуальному рівні. Звичай регламентував зміст, порядок і технологію виконання тих чи інших робіт на основі закріпленого ним практично значимого досвіду. Обряд і ритуал керували ходом конкретних трудових операцій і через закладену у них систему санкцій контролювали її ефективність.
Найбільш дієвим засобом реалізації трудовою традицією регулятивної функції була громадська думка - родини, родичів, ровесників, сусідів, громади, яка загалом ставала вирішальним чинником в оцінці трудової вправності особи.
Всі зазначені вище функції традиції реалізуються у рамках малих соціальних груп - родини та громади. У параграфі аналізується роль родини та громади у формуванні, збереженні та передачі трудових традицій, механізм традиції та його соціально-психологічні форми - наслідування, навіювання і т. п.
У другому розділі “Господарські трудові традиції українців Карпат: зміст та механізм дії” узагальнюються відомості писемних та польових джерел щодо змісту традицій в землеробстві і тваринництві. Зміст цих традицій визначається насамперед трудовою діяльністю, що формувалась під впливом природних та соціально-економічних факторів. Основними видами занять тут були землеробство та тваринництво, з перевагою першого на Бойківщині та Лемківщині, а другого - на Гуцульщині.
У першому параграфі “Трудові традиції у землеробстві українців Карпат” дисертант, відштовхуючись від класифікації М.М.Громико11 Гром ыко М.М. Трудовые традиции русских крестьян Сибири (XVIII - первой половины ХІХ в.) -
Новосибирск: Наука, 1975. - С. 76-158. , запропонувала таку схему механізму дії трудових традицій українців Карпат: 1) народний календар, що містив інформацію про терміни та циклічність основних сільськогосподарських робіт; 2) народні прикмети та метеорологічні знання; 3) трудові свята (перший вихід у поле, перший вигін худоби, зажинки, обжинки тощо); 4) господарська магія; 4) громадська думка, що формувалась під час надання трудової допомоги та проведення примусових громадських робіт; 6) трудове виховання молодого покоління; 7) усвідомлення значимості і важливості селянської праці.
У другій половині ХІХ - початку ХХ ст. у землеробстві українців Карпат трудові традиції фіксували основні технологічні прийоми вирощування тих чи інших культур: догляд, збирання, зберігання та переробку. Формували склад вирощуваних польових та городніх культур.
Трудова традиція визначала основні форми землекористування: на Бойківщині, частково на Лемківщині - примусова сівозміна при двопільній системі землеробства, на Гуцульщині - своєрідне багатопілля, обов’язкове всіма членами громади дотримання термінів польових робіт для весняного та осіннього випасу худоби на всіх грунтах, у спільному користуванні пасовищами, лісами і сінокосами.
Щодо першого, то практично аж до ліквідації радянською владою приватної та громадської власності на землю двопілля у Карпатах виглядало так: усі орні землі села умовно ділились на дві майже рівномірні та рівноцінні частини: орне поле - “царину” та пасовище - “толоку”. Тому двопілля у Карпатах частіше називають толочно-царинною системою землеробства, яка могла виникнути й розвинутись тільки за умови сильного, організованого трудовою традицією, громадського примусу. Без цього було б просто неможливе регулярне чергування ділянок землі різної власності на спільне пасовище чи поле. У підрозділі розглядаються зміни, які відбувалися у толочно-царинній системі впродовж другої половини ХІХ століття.
На Гуцульщині традиція закріпила своєрідне багатопілля та вирубно-вогневе господарство, толочно-царинної системи тут не було. Головними чинниками переваги багатопілля були хронічна нестача придатних для прогресивного обробітку земель та другорядність землеробства як виду діяльності порівняно з тваринництвом. Гуцульське багатопілля мало свою специфіку. Застосовувалось воно переважно на невеликих ділянках - “городах” (від “городити”, “обгороджувати”), розташованих або безпосередньо біля садиби, або ж у горах, але таким чином, щоб до них можна було доїхати возом. Шматки землі під окремі культури були зовсім малими, не перевищували 10-15 соток.
Змістом трудових традицій визначався трудовий ритм землеробських робіт, тобто час і порядок їх проведення. Основним носієм інформації подібного характеру служив народний календар. Він був одним з активних способів трансмісії трудових традицій, оскільки в ньому не лише кодувалась інформація про початки та терміни певних робіт, але й за його допомогою організовувався весь трудовий процес. Зокрема, через систему заборон здійснювались чергування днів праці та відпочинку, регламентація певних робіт у ті чи інші дні. Наприклад, на Гуцульщині у п’ятницю не можна було пекти, шити, садити картоплю.
У підрозділі розглядаються традиції за циклами польових робіт. Весняний цикл польових робіт починався з оранки і пов’язувався з надіями на добрий урожай. З цією подією було пов’язано чимало вірувань, забобонів, магічних дій. Раціональне пояснення таких обрядів, як качання по землі, перевдягання у святковий, “чистий” одяг, вживання хліба і води як оберегів, спеціальні заклинання і молитви (незалежно від їх походження) було одне: щоб вродив добрий урожай.
Побутували й інші обряди весняного циклу робіт, що їх визначали трудові традиції. На рівні підготовки до весняних робіт трудова традиція здійснювала досить чіткий поділ праці за статево-віковим принципом. Вся робота, пов’язана з підготовкою до посіву зернових, проводилась чоловіками, городніх культур - жінками.
Під час посіву виконувався ряд різноманітних магічно-ритуальних дій: до посівного зерна кришили залишки Великодніх пасок, крашанок, подекуди додавали зерно обмолоченого житнього снопа - “дідуха”, кропили його свяченою на “Йордана” водою, заговорюючи молитвами та хрестячи. У підрозділі описано літню та осінню оранки.
Велика кількість трудових традицій пов’язана з вирощуванням картоплі. У ХІХ столітті картопля завойовувала нові території у Європі, стаючи поступово майже монокультурою у селянських господарствах, зорієнтованих на напівнатуральне господарювання. Сказане стосується і українського населення Карпат. У підрозділі детально описано технологію вирощування картоплі, що виникла, закріпилась і передавалась через трудові традиції.
Значну роль у селянських господарствах відігравали й городні культури, особливо “королева гір” - капуста.
Основною землеробською працею селянина у літній період був догляд за рослинами, їх прополювання та просапування. У городництві трудові традиції зберегли також чимало імітативно-магічних дій, направлених на збереження та покращення якості урожаю. Можливо, це пояснюється тим, що городництво було майже виключно жіночою роботою, а жінки практично в усіх слов’ян споконвіків були виконавцями домашнього, буденного чарування. Багато уваги приділялось у ньому охороні городини від посягань “нечистої сили”, “злого ока”, чарів, граду, грому, Ще на початку ХХ ст. у багатьох гірських селах були “хмарники”, котрі, за вірою горян, вміли відвернути негоду.
Трудова традиція регламентувала порядок збору рослин: першими збирали озимі - жито, ячмінь, закінчували ярим житом та вівсом. У дисертації описані обряди, пов’язані з жнивами: день початку жнив та обжинки. Особливо урочистим у Карпатах, як і по всій Україні, був день завершення жнив - обжинки. Свято це було багате на обрядові дії та ритуали, серед яких чимало таких, що їх можна віднести до найдавніших пластів народної культури.
У параграфі описано звичаї “в’язання “бороди” чи “спасової бороди”, останнього снопа - “священного предмету” та інші.
Трудові традиції обумовлювали інші землеробські роботи: збирання городини, молотьбу, заготівлю сіна тощо.
У другому підрозділі “Трудові традиції у тваринництві українців Карпат” аналізується зміст та функції традицій у найдавнішому занятті населення Карпат - тваринництві. В українських горян Карпат, особливо у гуцулів, воно здавна було основним заняттям і тому мало надзвичайно великий вплив на весь життєвий уклад, побут та культуру горян.
У підрозділі описано традиції відбору порід, розведення і відгодівлі великої рогатої худоби, овець, коней, свиней, кіз. З точки зору догляду за домашньою худобою карпатське тваринництво характеризувалося такими факторами: сезонний випас худоби влітку (на толоках та гірських пасовищах), навесні та восени (на луках, полях, у лісі) та стійловим утриманням їх взимку.
В етнічних українців трудові традиції визначали такі основні форми ведення громадського та індивідуально-громадського тваринництва влітку: 1) індивідуальний випас, коли власник худоби сам чи члени його родини пасли тварин (на власних чи громадських землях), зганяючи їх на ніч у село. Така форма випасу переважала у тих випадках, коли кількість худоби була невеликою і поблизу села було достатньо паші; 2) громадський випас, при якому кілька власників об’єднувались, виганяли худобу на ціле літо на полонини чи толоки, чергуючись для її випасу; 3) найманий випас, коли власники худоби давали її для випасу протягом певного періоду найнятим пастухам з метою угноєння поля на домовлених попередньо умовах; 4) на Гуцульщині - випас худоби на полонинах.11 Мандибура М.Д. Полонинське господарство Гуцульщини другої половини ХІХ - 30-х років ХХ ст. - К., 1978, - С.18.
У роботі описано також таку форму випасу худоби як “зганяти салаш”, що її трудові традиції закріпили переважно на Бойківщині.
На Гуцульщині трудові традиції закріпили полонинське відгінне тваринництво, окремі форми та елементи якого збереглись до наших днів.
Вигін худоби на полонину - “полонинський хід” - трудові традиції закріпили як одне з найурочистіших та найяскравіших свят на Гуцульщині. Починався він рано-вранці з того, що власники худоби (“мішеники”) приганяли її на заздалегідь домовлене місце, звідки традиційно відбувалися полонинські ходи. Попереду йшли пастухи з трембітами, депутати та господарі полонин, потім гнали велику рогату худобу - “маржину”, далі - вівці, потім - коней, нав’ючених мішками з борошном, сіллю, одягом тощо. Завершували хід власники худоби. Такий “рух полонинський” міг тривати до двох тижнів.
Полонинське життя також регламентувалось трудовими традиціями. Формував пастушу громаду ватаг відповідно до того, яка худоба випасалась на полонині і скільки. Овець випасали “вівчарі”, баранів - “єлочарі”. Ягнятами займався “єгничник”, свиней пас “свинар”, велику рогату худобу - “бовгар”, “гайдей”, коней - “стадар”, для телят наймався “телєчар”. Окремо наймався “спузар”, що носив воду, заготовляв дрова для ватри та підтримував її.
Розпорядок дня на полонині цілком підпорядковувався традиціям так само, як і відносини пастухів з власниками худоби, способи розрахунку за випас і розподіл молокопродуктів тощо. У підрозділі детально описано ті різноманітні звичаї та обряди, що були складовими трудових традицій у тваринництві. У досліджуваний період трудові традиції визначали розвиток тваринництва українських горян як у підборі видів та порід тварин, так і у технології її відгодівлі та догляду.
Трудова діяльність українців Карпат - землеробство і тваринництво - була джерелом формування цілого пласту трудових традицій. Разом з тим, ця діяльність була б неможлива поза традиціями, адже саме вони формували, зберігали і розвивали весь набутий трудовий досвід селян.
У третьому розділі “Родина та громада - середовище формування, збереження і трансмісії трудових традицій українців Карпат” досліджується зміст і функції трудових традицій у родині та громаді українців Карпат.
У параграфі 3.1. розглядається функціонування трудових традицій в селянській сім’ї українських горян.
В умовах дрібного напівнатурального господарства трудові традиції визначали сім’ю одночасно як трудовий та родинний осередок. Адже трудова діяльність і родинне життя селян не розділялись за місцем і часом, а проходили в одному і тому ж середовищі, підкоряючись єдиному ритмові сільськогосподарського року.
Будучи засобом формування і передачі у землеробстві і тваринництві, трудові традиції визначали життєвий уклад горян в загальному. Дія трудової традиції у селянській родині виявлялась через регулювання її трудового ритму шляхом чіткого розподілу трудових обов’язків між її членами і трудове виховання дітей як основного способу передачі досвіду.
Щодо першого, то трудова діяльність членів селянської родини розмежовувалась за статтю та віком. Головним був статевий поділ. Деякі дослідники виділяють ще й третю групу - спільні роботи чоловіків і жінок: збір урожаю, догляд за худобою тощо. З нашого погляду, їй ці роботи були головним чином чоловічими, а жінки виступали лише як помічниці. У деяких місцевостях жінки до “хлопської роботи” взагалі не бралися. “Жінки займаються там найчастіше лише домашнім порядком,” - писала Н.Кобринська.11 Кобринська Н. Руське жіноцтво Галичини в наших часах // Перший вінок. - Львів. - 1887. - С. 69. Крім цього, “спільність робіт” виглядала досить однобоко, адже в Карпатах, як і повсюди в Україні, чоловіки вважали для себе принизливим виконувати так звані “бабські роботи”, як-от: город, порядкування в хаті, догляд за птицею і т.п. Тож спільна робота існувала виключно як втручання жінок у чоловічі сфери і аж ніяк не навпаки. Така ситуація ідеологічно підтримувалась селянами через негативне ставлення до чоловіка, який виконував “бабську роботу”. Жінку, що здатна була до чоловічих робіт, навпаки, оцінювали виключно позитивно.
За чоловіками закріплювалися такі види робіт: оранка, сівба, збір урожаю, заготівля сіна і дров, виготовлення та ремонт сільськогосподарського реманенту, догляд за худобою і т. п. Торгівля худобою теж була чоловічою справою. Винятково чоловічими були всі роботи на полонині. Відповідальність за проведення тих чи інших робіт теж лягала на чоловіка, особливо на батька - голову родини. Саме чоловік як голова родини розподіляв трудові обов’язки на місяць, тиждень, день. Контроль за виконанням робіт теж здійснював чоловік. Функція чоловіка не обмежувалась рамками родини - він був її представником у громадських і державних органах. Становище і авторитет чоловіка у громаді асоціювались з авторитетом родини.
За трудовою традицією, діяльність жінки не виходила за рамки родини. Її обов’язками були турбота про їжу та одяг для всіх членів родини, виховання дітей, порядок у хаті, догляд за городиною, птицею, домашньою худобою тощо. Участь у трудових операціях нарівні з чоловіком, а часом і замість нього, не вивільняла жінку від виконання визначених традицією обов’язків. У деяких роботах, традиційно чоловічих, жіночий внесок був навіть вагомішим, наприклад, у жнива. Адже українські горяни вижинали, а не косили зернові.
Трудові обов’язки жінки закріплювались як своєрідне “жіноче господарство”. У гірських селах, розташованих поблизу містечок чи курортів, жінки також продавали продукти цього господарства: молоко, масло, сир, городину тощо.
Аналізуючи становище жінки у селянській родині, чимало дослідників відзначали його двозначність: з одного боку безправність, а з іншого - “досить вільне поводження”. І.Франко писав, що “в родині жінка займає дуже поважне становище” і що “жінка працює в чоловіка гірш наймички”. 11 Франко І. Твори : В 50 т. / К.: Наукова думка , 1980. - Т.26. - Жіноча неволя в руських піснях народних. -
С. 210, 246. Перше зумовлювалось відносною матеріальною незалежністю жінки, яка, крім жіночого господарства, мала право на особисте майно: придане і “материзну” (майно матері, яке у випадку її смерті успадковували діти, а не чоловік). Але переважала друга тенденція: повна підкореність чоловікові.
Визначена трудовими традиціями і перевірена часом роздільна праця чоловіка і жінки була надзвичайно важливою для організації сільськогосподарського виробництва у всіх етнічних груп українців Карпат. Трудові традиції не лише визначали зміст, мету і конкретні прийоми робіт, але й організовували та контролювали виробничий процес. Тільки чіткий розподіл обов’язків між усіма членами родини дозволяв досягти рівня продуктивності праці, необхідного для забезпечення родини.
У параграфі проаналізовані особливості трудового виховання як основного способу трансмісії трудового досвіду у часі. У його рамках українські горяни виробили цілу низку прийомів та методів: 1) персональна передача трудового досвіду дитині за принципом - “роби, як я”; 2) психологічний вплив на дитину з метою підготовки її до того чи іншого роду діяльності; 3) різного роду магічні дії, магістрально направлені на орієнтування людини як виконавця певного виду робіт. Останнє проявлялось у час появи дитини на світ : у новонародженого хлопчика пуповину відрізали на сокирі чи косі (щоб був добрим господарем), у дівчинки - на гребені або серпі, щоб була доброю пряхою чи жницею.
Психологічна підготовка до певного роду діяльності здійснювалася через фольклор: казки, пісні, приказки, прислів’я, а також - через дитячі іграшки, забави, що імітували елементи господарської діяльності дорослих. Світогляд дитини формувався під впливом спостережень за господарською діяльністю старших. Усе це змалку формувало у дитині готовність до селянської праці.
Залучення дитини до активного господарського життя сім’ї починалося з домашніх робіт під материнським началом. Наступним обов’язковим елементом у трудовому вихованні була “пастуша кар’єра”. З віком дитина все частіше залучалась до трудової діяльності, де переймала трудові навики від дорослих, вносячи свій посильний вклад у добробут сім’ї. Дитяча праця поступово розділялась за статевим принципом: хлопчики переходили у розпорядження батька, а дівчатка - матері. Важливим елементом трудового виховання дівчаток було прядіння, шиття та вишивання. Хлопчики допомагали батькам як погоничі при оранці та боронуванні, вчились косити, майструвати, доглядати за тваринами тощо.
Діти ставились до трудових обов’язків надзвичайно серйозно, вважаючи їх єдиним способом “стати дорослим”. У середовищі дітей-ровесників завжди негативно оцінювали тих, хто не вмів робити чогось відповідно до свого віку.
Рівень залучення дитини до праці залежав і від структури родини: у сім’ях, де було багато дорослих, воно відбувалось пізніше. У родинах з малою кількістю членів діти починали працювати набагато швидше. На трудове виховання впливало й матеріальне становище сім’ї : у бідніших сім’ях діти працювали часто як наймити у чужому господарстві, у заможніших - у батьківському.
Отже, трудові традиції визначали та регулювали трудовий та життєвий ритм родини в цілому і кожного її члена зокрема.
У другому параграфі проаналізовано роль сільської громади у формуванні, збереженні і передачі трудових традицій.
Найдієвішим способом збереження і передачі трудових традицій була громадська думка.
Серед трудових звичаїв, безпосередньо пов’язаних з формуванням громадської думки, а відтак і з функціонуванням трудових традицій була толока. Основу толоки становила спільна безоплатна праця на громадських роботах чи в окремого господаря.
Різноманітність толоки проявляється у таких її виявах: 1) благочинна, безкоштовна допомога слабким господарствам. Головною її ознакою було те, що вона влаштовувалась за ініціативою громади, а не самими господарями; 2) толока “за гостину”, коли допомога надавалась на чиєсь запрошення чи прохання. Обов’язковим для господарів було у майбутньому відповісти такою ж допомогою; 3) толока почергова, організована на усному договорі між окремими господарями чи групою господарів про спільне виконання ряду робіт. Почергову толоку влаштовували під час жнив, вивозу гною на поля, прядіння тощо. Ця толока більше нагадувала кооперацію, ніж взаємодопомогу.
Толокою у Карпатах проводили сінокоси, жнива, вибирання коноплі та льону, молотьбу, вивіз гною, садіння і копання картоплі, сапання, перевезення будівельних матеріалів та розчистку лісу “під пасіку”, заготівлю капусти, чищення кукурудзи, дертя пір’я тощо. У кожному селі трудові традиції передбачали свій список робіт, що могли виконуватися толокою.
Толока відбувалась виключно у будні дні. Вона поєднувала фізично важку і значну за обсягом працю зі святковим, мажорним настроєм під час роботи і особливо після її завершення.
Традиція регламентувала й цілий комплекс етичних правил у відносинах між господарями і толочанами. Так, наприклад, ні господар, ні господиня не могли зробити зауваження толочанину, який працював у них.
Залежно від виду робіт, толоки були чоловічі, жіночі, змішані і молодіжні. Найпоширенішим видом толоки була змішана, коли праця чоловіків і жінок чітко розділялась традиціями. Такими були, наприклад, сінокоси: чоловіки косили, а жінки громадили, разом вони складали сіно у копиці.
Молодіжні толоки вирізнялися святковим настроєм. Їх метою була не тільки спільна праця, але і відпочинок, який часто набував форми гри, змагання.
Однією з найпоширеніших форм взаємодопомоги, що діяла у рамках трудових традицій у другій половні ХІХ - початку ХХ століть в українців Карпат була супряга для проведення весняних та осінніх оранок. Вона більше нагадувала кооперацію, зумовлену слабкою оснащеністю селянських господарств реманентом, тягловою силою, нестачею робочих рук, особливо для проведення термінових і трудомістких робіт.
Спільна праця в супрязі була для горян, як і толока, практично єдиним способом вдосконалення і передачі навичок і знань в одному з найважливіших хліборобських занять - оранці, що й надавало їй у системі трудових традицій надзвичайної ваги.
Серед трудових обов’язків, що покладались на селянську громаду найважливішим був шарварок -
