МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Чаусовський Олександр Михайлович

УДК 330. 837

ЕКОНОМІЧНІ ІНСТИТУТИ: ЗМІСТ І РЕФОРМУВАННЯ

У ТРАНЗИТИВНІЙ ЕКОНОМІЦІ

Спеціальність 08.01.01 – Економічна теорія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора економічних наук

Донецьк – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України, на кафедрі економічної теорії (м. Донецьк)

Науковий консультант: доктор економічних наук, професор,

Семенов Анатолій Григорович,

Донецький національний університет

Міністерства освіти і науки України,

завідувач кафедри економічної теорії

(м.Донецьк).

Офіційні опоненти:

доктор економічних наук, професор, академік НАН України
Чухно Анатолій Андрійович, професор кафедри економічної теорії Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ);

доктор економічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Амоша Олександр Іванович, директор Інституту економіки промисловості НАН України (м.Донецьк);

доктор економічних наук, професор Українська Лариса Олегівна, професор кафедри економічної теорії Харківського державного економічного університету Міністерства освіти і науки України (м.Харків).

Провідна установа:

Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна Міністерства освіти і науки України, кафедра економічної теорії та економічних методів управління (м.Харків).

Захист відбудеться “26” березня 2003 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.01 Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України за адресою: 83015, м. Донецьк, вул. Челюскінців, 198 а, ауд.101.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного університету: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

Автореферат розісланий “24” лютого 2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої ради Овечко Г.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Забезпечити успішну трансформацію української економіки і побудову її соціально орієнтованої ринкової моделі неможливо без усебічного критичного освоєння сучасної теорії та практики, без точного урахування національної специфіки.

В економічному просторі існують соціально-економічні відносини та механізм функціонування організаційно-економічних відносин. Неокласична економічна теорія, що залишається головною течією сучасної економічної науки, досліджує в економічній системі, головним чином, її механізми (як вона працює, функціонує), майже не вживаючи безпосередньо поняття “економічні відносини”. Тут виявляється малопродуктивним принцип методологічного індивідуалізму. Тому виникнення і потім швидке поширення інституціонального напрямку в економічній науці (інституціоналізм, нова інституціональна економіка, неоінституціоналізм) є закономірною реакцією на неуважність неокласики до характеру тих економічних відносин, в умовах яких економічні суб'єкти реалізують свої цілі, здійснюють свій вибір, визначають свою поведінку. Неадекватне відображення економічних реалій сучасного світу в неокласичних постулатах та моделях навіть з використанням істотних кейнсіанських корективів пояснюється, головним чином, їх абстрагуванням від чотирьох властивостей сучасної економіки, які конституюють: 1) зростання ролі інформації, інформаційних витрат, когнітивних обмежень і, як наслідок, неповна раціональність економічної поведінки суб'єктів; 2) сучасна різноманітність форм власності, її дезинтеграція, поліморфізм, її дифузія й інтеграція; 3) відчутне посилення державних функцій у регулюванні економіки; 4) неможливість пояснити економічну поведінку учасників ринку без дослідження того економічного, соціального, політичного, правового, ідеологічного простору, у якому ця поведінка формується. Теорія прав власності, суспільного вибору, оптимального контракту, трансакційних витрат й інші теорії в руслі неоінституціонального напрямку в сучасній економічній науці, залишаючись у дискурсі неокласики, істотно доповнюють та усучаснюють її пізнавальний потенціал.

Прагнення механічно перенести у сьогоденну Україну ринкові механізми, властиві західній економіці, є шкідливим та небезпечним. Монетаризм в умовах сучасної України став рушійною силою перехідних процесів, хоча він є продуктом збалансованої у своїй основі економіки й одночасно методом підтримки її в рівновазі та ліквідації виникаючих диспропорцій.

У результаті невиправдано твердої грошової політики уряду і Національного банку України фінансова система відірвалась від матеріального виробництва, економічна політика – від інвестиційної та структурної діяльності, виникла боргова економіка з безпрецедентним соціальним розшаруванням населення. Стало зрозуміло, що моделі та методи, які виходять з передумови про наявність макроекономічної рівноваги, не можуть дати очікуваних результатів, якщо застосовуються для аналізу нерівноважних систем і перехідних станів. При цьому беруться до уваги не тільки сугубо економічні, виробничі характеристики – масштаби індустріального розвитку країни, наявність відповідного науково-технічного потенціалу, рівень монополізації економіки тощо. Не менш важливі для зростання і такі параметри, як: історичні традиції, духовний склад населення, система ціннісних настанов, рівень правосвідомості; словом, усе те, що виступає як інституціональні доданки соціально-економічної системи.

Вивченню інституціональних факторів економічного розвитку присвячено багато робіт зарубіжних економістів XIX-XX в. Т.Веблен, У.Гамільтон, Дж.Коммонс, У.Мітчелл й інші вплинули на формування та розвиток сучасної інституціональної теорії. Нобелівськими лауреатами інституціональної теорії є Дж.Б’юкенен (1986), Р.Коуз (1991), Г.Беккер (1992), Д.Норт (1993). Видатними вченими сучасних інституціональних концепцій є: А.Алчіан, Дж.Бреннан, Г.Демсець, П.Козловські, У.Меклінг, М.Олсон, Р.Познер, Г.Таллок, О.Уільямсон, Д.Ходжсон та ін. Зробили істотний внесок у розвиток інституціональної теорії сучасні українські й російські вчені: А.Чухно, О.Амоша, В.Геєць, О.Гош, Б.Пасхавер, О.Яременко, Л. Українська, С.Архієреєв, Р.Капелюшников, Р.Нуреєв, О.Олійник, В.Радаєв, В.Тамбовцев, О.Шастітко, С.Малахов, В.Кокорєв. У їх роботах аналізуються особливості формування інститутів, витрати інституціональних перетворень, цілі та форми державного впливу на економічні інститути. Також порушуються питання інституціональної стратегії в роботах, присвячених аналізу трансформаційних процесів у сучасній Україні. У цьому зв'язку можна відзначити праці таких дослідників, як: С.Мочерний, І.Лукінов, А.Гальчинський, Ю.Пахомов, О.Філіпенко й ін. Ними висловлюються різні, часто протилежні судження з проблем становлення й удосконалення нової інституціональної структури.

У контексті вищевикладеного актуальною, на наш погляд, є розробка питань інституціонального облаштування перехідної економіки України: аналіз сутності, змісту й основних функцій економічних інститутів; місця і ролі соціопсихологічних та соціокультурних компонентів інституціональних змін в економіці; особливостей взаємодії формальних і неформальних інститутів в економічній системі; системотворчої ролі держави в транзитивній економіці; найважливіших факторів, що стримують інституціональне облаштування економіки України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри економічної теорії Донецького національного університету, робота відповідає темі “Інвестиційна політика держави в перехідній економіці” (державний реєстраційний номер 0101U005728). Автором при виконанні цієї теми досліджено трансформацію відносин власності в подоланні інвестиційної кризи.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є розробка концепції ринкової інституціоналізації економіки України. Відповідно до визначеної мети було поставлено та вирішено такі задачі:

показати значимість інституціональної економічної теорії у сучасних дослідженнях перехідних суспільств;

розкрити сутність, зміст і основні функції економічних інститутів;

дослідити причини та соціально-економічні наслідки деформалізації інститутів;

обґрунтувати перелік заходів для підвищення ефективності економічного механізму взаємодії формальних і неформальних інститутів;

розглянути механізм системної трансформації соціалістичної економіки з інституціональної точки зору;

класифікувати системотворчу роль держави в транзитивній економічній системі;

розкрити сутність та механізми функціонування політичного ринку в рамках представницької демократії.

Предмет і об'єкт дослідження. Предметом дослідження є системна трансформація економічних інститутів та процес формування нової інституціональної структури, яка відповідає принципам ринкової економіки, історичним і національним традиціям українського народу. Об'єктом дослідження є інститути як соціально-економічне явище сучасної економіки.

Теоретична і методологічна основа дослідження. Методологічною основою дисертації є положення класиків економічної теорії та роботи зарубіжних і вітчизняних учених-економістів.

У ході дослідження було використано загальнонаукові методи пізнання: формальна логіка (аналіз і синтез, індукція й дедукція), діалектична логіка (сходження від абстрактного до конкретного, принцип єдності історичного і логічного), системний аналіз.

Інформаційною базою дослідження є законодавчі та нормативні акти України, монографічні роботи зарубіжних і вітчизняних економістів, а також дані статистики, матеріали міжнародних та українських конференцій і семінарів.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в такому:

обґрунтовано доцільність використання інституціональної економічної теорії для аналізу перехідної економіки; зроблено висновок про те, що неоінституціоналізм дозволяє досліджувати процес становлення ринкових виробничих відносин в Україні з урахуванням неформальних регуляторів господарської діяльності, національних традицій і культури;

розкрито сутність, зміст і структурну організацію економічних інститутів; обґрунтовано положення про те, що в залежності від ступеня охоплення розрізняють інститути, структуруючі взаємодії на рівні організації, та інститути, що забезпечують взаємодії на рівні всього суспільства; виявлено і класифіковано основні протиріччя в системі економічних інститутів;

доведено, що формальні інститути (чи їх відсутність) індукують як продуктивні, так і контрпродуктивні неформальні норми поведінки; тому формальні інститути важливі як фактор, що впливає на еволюцію неформальних практик; вони не тільки забезпечують “гру за правилами”, але й змінюють сам характер неформальних взаємодій, які повинні стати максимально публічними і відкритими, укріпляти сучасні демократичні форми господарювання та ведення бізнесу;

сформульовано положення про те, що неформальні інститути структурно включають, по-перше, сукупність соціальних норм, джерелом яких є культура (соціопсихологічні і соціокультурні неформальні інститути) та, по-друге, неформальні господарські практики, що безпосередньо генеруються системою формальних норм (неформальні інститути ділової поведінки); у єдності формальні інститути і неформальні господарські моделі формують інституціональне середовище функціонування економіки і являють собою форму існування виробничих відносин;

зроблено висновок про те, що соціопсихологічні та соціокультурні інститути мають складну внутрішню організацію і включають загальнолюдський та етнічний компоненти: загальнолюдський компонент характеризує генетичні основи людської психології (складна система інстинктів, вироблених за сотні тисяч років людської історії), а етнічний – укорінені звички, традиції і культуру;

обґрунтовано положення про те, що для перехідної економіки України є актуальною проблема сумісності соціопсихологічних і соціокультурних неформальних інститутів і формальних правил; показано, що конвергенція інститутів є можливою в тому випадку, коли тенденція розвитку соціопсихологічних і соціокультурних норм сумісна з логікою формальних інститутів; тому розгляд і урахування етнічної структури українського народу, його менталітету, характеру та національної психології є однією з умов успішного становлення ринкової економіки; тільки розвиток на основі власної ідентичності здатен швидко й ефективно вивести Україну на траєкторію соціально-економічного прогресу;

показано, що історично швидке і радикальне ламання соціалістичної системи породило особливе соціальне явище – перехідну економічну свідомість, коли у потребах, інтересах і мотивах поведінки людей присутні риси двох соціально-економічних систем: соціалізму та капіталізму; зроблено висновок про те, що для уникнення різкого дестабілізуючого інституціонального конфлікту є необхідними інститути, які полегшують перехід до ринку; ними можуть служити формальні норми врегулювання конфліктних ситуацій (закони про страйки, про відносини робітників і роботодавців), державні програми допомоги безробітним, боротьба з бідністю;

з інституціональної точки зору представлено системну трансформацію планової економіки: по-перше, руйнування старого інституціонального каркаса; по-друге, заповнення інституціонального простору різноманітними практиками неформальної взаємодії; по-третє, вироблення нових формальних інститутів; по-четверте, генерація нових неформальних регуляторів господарської діяльності; по-п'яте, затвердження нової рівноваги між формальними і неформальними інститутами;

розкрито сутність, причини та соціально-економічні наслідки деформалізації формальних інститутів; зроблено висновок про те, що через недосконалість нормативної бази і відсутність працездатних механізмів контролю за дотриманням законів в умовах транзитивної економіки неформальні моделі взаємодії набувають більшої “питомої ваги” і стають основними регуляторами господарської діяльності; визначено й охарактеризовано основні напрямки “нормалізації” інституціонального простору, пошуку нового стійкого балансу між формальними і неформальними регуляторами;

показано, що існує два варіанти розвитку інститутів: еволюційний і революційний; обґрунтовано висновок, що еволюцію інститутів справедливо розглядати з точки зору короткострокової та довгострокової перспективи. У довгостроковому плані виживають, зберігаються й поширюються ті інститути, які мають найбільшу ефективність для суспільства; однак у більш короткостроковій перспективі стійкими можуть виявитись не тільки соціально доцільні інститути, але й інститути з неоптимальними випадковими ознаками; до “виживання” інститутів з неоптимальними ознаками приводить хреодний ефект і ефект гіперселекції;

виявлено системотворчу роль держави в умовах перехідної економіки: реформування відносин власності, їх специфікація і захист; створення і зміна правил та норм, за якими діють економічні агенти; формування конкурентного середовища; сприяння у формуванні інфраструктури ринкового господарства;

обґрунтовується положення, що аналіз неформальної складової “правил гри” в економіці дозволяє дати вичерпну оцінку інституціонального середовища, розкрити систему стимулів, забезпечити високу ефективність державної економічної політики.

Практичне значення отриманих результатів. Практичне значення дисертації полягає у розробці рекомендацій, які можуть сприяти раціоналізації процесів становлення, функціонування і розвитку ринкових відносин в Україні, стабілізації соціально-економічного стану в країні. Узагальнення та пропозиції були частково використані головним управлінням економіки Донецької обласної державної адміністрації (довідка № 2/820) у розробці програми “Стратегія управління соціально-економічним розвитком регіону на період до 2010 року (Донецька область – 2010)”. Деякі положення використано постійними комісіями Донецької міської ради з питань планування бюджету і фінансів; промисловості, економічної політики і управління міським господарством при розробці “Програми соціально-економічного розвитку м.Донецька на 2001 і 2002 роки” (акт № 01-10/1539). Окремі положення були використані Центром законодавчих ініціатив Донецької обласної ради при підготовці законопроектів “Про управління об’єктами державної власності”, “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності” (довідка № 13 – 10/33). Положення та висновки дисертаційного дослідження використовуються також у Донецькому національному університеті при викладанні студентам курсів “Політична економія”, “Економічна теорія”, “Економічна політика”, “Історія економічних вчень”.

Особистий внесок здобувача. Висновки і результати, викладені в дисертації, автор зробив самостійно та виклав їх у науковій літературі. Внесок здобувача у публікації, написані в співавторстві, відображено в переліку опублікованих робіт наприкінці автореферату.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження доповідались на конференціях:

Економічні науки. – Наукова конференція професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідної роботи. – Донецьк: Донецький державний університет, 1993 р.

Сучасні проблеми сталого соціального розвитку регіону: пріоритети і шляхи вирішення. – Науково-практична конференція. – Донецьк: Донецький інститут ринку та соціальної політики, 1998 р.

Науково-методична конференція з проблем викладання фундаментальних дисциплін. – Донецьк: Донецький державний університет, 1999 р.

Управління розвитком соціально-економічних систем: глобалізація, підприємництво, стале економічне зростання. – Всеукраїнська наукова конференція студентів і молодих учених. – Донецьк: Донецький національний університет, 2000 г.

Проблеми забезпечення економічного зростання. – IV Міжнародна наукова конференція молодих учених-економістів. – Донецьк: Донецький національний технічний університет, 2001 р.

Сучасна концепція маркетингу та її реінтерпретація в умовах перехідного суспільства. Міжнародна науково-практична конференція. – Харків: Харківський інститут бізнесу і менеджменту, 2001 р.

Управління в умовах ринкової трансформації економіки України (теорія і практика). – Регіональна науково-практична конференція. – Харків: Харківський інститут бізнесу і менеджменту, 2002 р.

Концептуальні положення й основні висновки дисертації регулярно обговорювались на науково-методологічних семінарах кафедри економічної теорії Донецького національного університету.

Публікації. Основні положення й висновки проведеного дослідження опубліковано: в індивідуальній монографії “Формальне та неформальне в економіці” (2001 р., 13 д.а.); в навчальному посібнику “Економічна політика”, що рекомендований Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів економічного профілю вищих навчальних закладів (2000 р., 7,44 д.а.); в провідних фахових наукових виданнях: 22 статті (загальний обсяг 8,2 д.а.), зокрема 16 статей написано автором одноособово, 6 статей написано у співавторстві, частка автора складає 2,0 д.а.; в інших наукових виданнях: 10 статей (загальний обсяг 3,8 д.а.); у збірках матеріалів науково-практичних та науково-методичних конференцій (7 матеріалів та тез доповідей).

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (245 найменувань). Роботу викладено на 356 сторінках машинописного тексту. Матеріал дисертації ілюструють 26 рисунки, 5 таблиць, 3 додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, задачі, предмет, об’єкт дисертаційного дослідження, а також визначено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, їх апробацію.

Розділ 1. Методологія аналізу господарських систем. Приймаючи до уваги те, що методологія визначає предмет і об'єкт аналізу, цілі і спосіб побудови теорії, інтерпретацію її висновків і критерії, відповідно до яких теорія оцінюється, автор розкриває методологію аналізу господарських систем: соціально-класовий детермінізм, неокласичний аналіз, економічний інституціоналізм.

Зроблено висновок про те, що характерною рисою марксистського вчення є комплексність, синтетичність підходу до аналізу явищ громадського життя. Маркс розробив цілісну філолофсько-економічну систему суспільного розвитку, в основі якої лежить методологічна посилка про визначальну роль матеріального виробництва і продуктивних сил в еволюції економічних систем, про обумовленість надбудови станом базису. Однак, соціологічний аналіз розподілу суспільства на класи (соціально-класовий аналіз суспільного виробництва), що являє собою одне з найважливіших інтелектуальних досягнень світової суспільної думки, може стати плідним у тому випадку, якщо визнати, що він є лише однією зі сторін складної, різноманітної і суперечливої суспільної сегментації. Система великих абстракцій, яка була застосована для аналізу експлуатації, не може бути звернена до аналізу функціональної сторони відтворювального процесу. А ті категорії, що потрібні для розуміння останнього, ставлять під питання абсолютизацію прибавочної вартості як єдиного джерела капіталістичного прибутку. У цьому випадку категорія прибавочної вартості з центральної і загальної перетворюється в окремий випадок більш загальної теорії капіталістичної економіки. У своєму ортодоксальному варіанті, робить висновок автор, марксизм являє собою вершину утопічного соціалізму.

Виникнення неокласичної школи являло собою, з одного боку, реакцію на марксизм із його соціально-класовим підходом до аналізу суспільного виробництва, з іншого боку, це була спроба сформулювати закономірності оптимального режиму господарювання капіталістичних підприємств в умовах обмежених ресурсів і системи вільної конкуренції. Обидві задачі вирішувалися на шляхах кардинального перегляду як предмета, так і методу політичної економії. Перехід від середніх до граничних величин дозволив створити зовсім новий ефективний аналітичний апарат дослідження проблем економічного розвитку, відкрив дорогу застосуванню в економічній теорії математичних методів. Економісти-неокласики створили струнку систему понять і категорій, що дозволило перетворитися неокласичній економічній теорії в mainstream – основний плин сучасної економічної думки.

Ріст інтересу до інституціоналізму пов'язаний, по-перше, зі спробою перебороти обмеженість ряду передумов, характерних для ортодоксального “економіксу” (аксіома повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму та ін.), і розглянути сучасні економічні, соціальні і політичні процеси більш комплексно і всебічно; по-друге, – зі спробою проаналізувати явища, що виникли в епоху науково-технічної революції, застосування до яких традиційних методів дослідження не давало бажаного результату.

Родоначальником нового напрямку економічної думки по праву вважається великий американський економіст, соціолог, антрополог Т. Веблен. Хоча Т. Веблен не залишив цільного вчення, аналогічного по масштабах і структурованості доктринам К. Маркса й А. Маршалла, він є автором ключових ідей і концепцій, що створюють сучасну інституціональну теорію.

Методологічною основою традиційного інституціоналізму виступають наступні найважливіші принципи. По-перше, міждисциплінарний підхід, розширення рамок економічної теорії і включення в аналіз неекономічних явищ і установ. По-друге, принцип історизму, що виражається в прагненні виявити рушійні сили і фактори розвитку, основні тенденції суспільної еволюції. По-третє, критична спрямованість в оцінці економічного лібералізму і його відірваності від реальної дійсності. Інституціоналізм виступає як емпіричний плин, що протистоїть абстрактно-теоретичному напрямку - неокласичній економічній доктрині. По-четверте, методологічному індивідуалізму, аналізу індивідуальних дій економічних агентів інституціоналізм протиставив методологічний холізм, відповідно до якого вихідним пунктом в аналізі стають не індивіди, а інститути. По-п'яте, в силу неповноти поширення інформації в економічному середовищі поводження індивіда є лише частково раціональним (принцип “обмеженої раціональності”), не максимізуючим корисність і у високому ступені регідним (негнучким). По-шосте, обґрунтування неминучості “соціального контролю” над капіталістичною економікою. У рамках інституціоналізму вперше в політекономії була обґрунтована необхідність державного втручання в економіку і розроблені варіанти такого втручання.

Традиційний інституціоналізм першої половини ХХ століття вивчав насамперед поводження людини в умовах не ресурсних, а інституціональних обмежень. В роки Великої депресії інституціоналісти могли б здійснити свої ідеї, однак помітного впливу на практику не зробили. Причина полягала в тім, що інституціональний напрямок так і не зміг запропонувати самостійної дослідницької програми, оскільки невирішеною виявилася проблема створення взаємопогоджуваного набору змістовних гіпотез, що могли б об'єднати дослідників. На думку Р. Коуза, робота старих американських інституціоналістів ні до чого не привела, оскільки в них не було теорії для організації маси описового матеріалу. Таким чином, якщо обмеженість неокласичної економічної теорії складалася у відсутності аналізу інститутів, то традиційний інституціоналізм намагався пояснити інститути без теорії.

Сучасний інституціоналізм представлений двома основними напрямками: новою інституціональною теорією і неоінституціоналізмом. Нова інституціональна теорія в основному спирається на старий інституціоналізм Т. Веблена, Дж. Коммонса й У. Мітчелла (нерідко дуже “лівого” толку) і в остаточному підсумку приходить до повного заперечення неокласики. Нова інституціональна теорія відкидає методи маржинального і рівноважного аналізу, беручи на озброєння еволюційно-соціологічні методи. Мова йде про такі напрямки, як концепція конвергенції, постіндустріального, постекономічного суспільства, економіка глобальних проблем. Тому представники даних шкіл вибирають сфери аналізу, що виходять за межі ринкового господарства (проблеми творчої праці, подолання приватної власності, ліквідації експлуатації).

Засновником неоінституціоналізму по праву вважається лауреат Нобелівської премії в галузі економіки Рональд Коуз, у чиїх роботах була вперше сформульована дослідницька програма неоінституціоналізму. Ця назва може породити помилкове уявлення про споріднення неоінституціоналізму зі “старим” неоінституціоналізмом Т. Веблена і Дж. Коммонса і новою інституціональною теорією. Насправді зв'язок між ними в основному чисто зовнішня. І в своїй методології, і в теоретичному змісті неоінституціоналізм спирається на традиції неокласичної економічної теорії.

Ядро неокласичної економічної теорії складає модель раціонального вибору в умовах обмежених ресурсів. Неоінституціоналізм приймає цю модель як базову, однак звільняє її від деяких найбільш одіозних передумов, підкреслюючи, що економічні агенти діють у світі великих трансакційних витрат, погано чи недостатньо визначених прав власності, у світі інституціональних реальностей, повному ризику, невизначеності і можливого опортуністичного поводження. Неоінституціональна економічна теорія дозволила досягти, принаймні, двох істотних наукових результатів. По-перше, був відновлений авторитет неокласики, який похитнувся, і показано, що правильне застосування неокласичного інструментарію допомагає успішно переборювати абстрактність і удавану “відірваність від життя” даної теорії. По-друге, були розроблені економічні методи соціального аналізу, що з успіхом застосовуються в інших суспільних науках (це проникнення в суміжні соціальні галузі привело до явища “економічного імперіалізму”).

Таким чином, неоінституціональна економічна теорія – це якісно новий етап у розвитку неокласичної традиції. Вона переборює багато обмежень, властивих колишнім неокласичним моделям, і одночасно поширює принципи мікроекономічного аналізу на різноманітні соціальні інститути

У другому розділі – Економічні інститути: генезис, структура, розвиток – розкривається сутність, зміст та зміна інститутів у часі. Солідаризуючись з Д.Нортом автор роботи обґрунтовує твердження про те, що інститути – це формальні і неформальні, загальні й особливі, соціальні й економічні норми, які структурують взаємодії між людьми в економічній, політичній та соціальній сферах, а також забезпечують їх реалізацію і дотримання інстанції, установи й організації.

Інститути в цілому характеризуються дуже багатою і складною внутрішньою структурою. Опис структури інститутів залежить від обраних критеріїв. У залежності від способу затвердження розрізняють формальні і неформальні інститути. У залежності від ступеня охоплення – норми, що структурують взаємодії на рівні організації і всього суспільства.

Формальні інститути зафіксовано в законах та різного роду письмових розпорядженнях, обов'язкових для виконання; вони претендують на загальність, публічність і “прозорість”, мають публічні механізми захисту і припускають примус до виконання. До числа спеціалізованих публічних механізмів захисту насамперед відносять поліцію, суди, в'язниці. За ступенем охоплення формальні інститути поділяють на загальні й особливі. До загальних формальних обмежень відносяться закони (про створення господарських організацій і початок підприємницької діяльності, про форми організації господарської діяльності, про заборону на монопольну поведінку і заохочення конкуренції, про злиття, поглинання, ліквідацію та банкрутство компаній і т.д.), а до особливих формальних обмежень – письмові ділові контракти, які визначають права й обов'язки сторін, що їх підписали.

Формальні норми і правила, що утворюють правову і регулюючу інфраструктуру, формують певну ієрархію, структуруючу інституціональне середовище. Найбільш загальні норми в цій ієрархії представлено конституційними правилами. Перехідний період у всіх постсоціалістичних країнах ознаменувався прийняттям нових конституцій, які зафіксували норми демократичного суспільства. Однак за умов відсутності демократичних традицій та цивільного суспільства норми у Конституції України й інших країн СНД слід прописувати більш чітко й детально.

Неформальні інститути – це, по-перше, сукупність соціальних норм, джерелом яких є культура (соціопсихологічні і соціокультурні неформальні інститути) і, по-друге, неформальні інститути ділової поведінки, що виникають у процесі господарської діяльності та направляють поведінку людей і організацій.

Неформальні інститути ділової поведінки – це неписані правила, домовленості та норми поведінки, які індукуються панівною системою виробничих відносин опосередковано, через систему формальних інститутів. Вони максимально персоніфіковані, позбавлені стійкого автоматизму, формулюються в загальних термінах і не забезпечені надійними санкціями проти можливих порушень. Неформальні інститути ділової поведінки, як обмеження особливого роду, представлено, наприклад, імпліцитними контрактами, що формально не фіксуються господарськими агентами, а часто й не обговорюються буквально. У єдності формальні інститути і неформальні інститути ділової поведінки, робить висновок автор роботи, являють собою форму існування виробничих відносин (рис. 1). “Ми, які живемо у сучасному світі, – пише лауреат Нобелівської премії Д.Норт, – вважаємо, що життя й економічні процеси підпорядковуються писаним законам та правам власності. Однак навіть у розвинених економіках формальні правила складають невелику (хоча і дуже важливу) частину тієї сукупності обмежень, які формують ситуації нашого вибору... Наша поведінка великою мірою визначається неписаними кодексами, нормами й умовностями”.

На основі формальних інститутів і неформальних правил ділової поведінки створюються відповідні практики повсякденної дії. При цьому формальні інститути виконують як мінімум три важливі функції щодо неформальних. По-перше, вони визначають характер неформальних практик; тому формальні норми чи їх відсутність можуть генерувати як продуктивні, так і контрпродуктивні неформальні норми поведінки. По-друге, їх треба використовувати як інструмент стимулювання такої системи неформальних інститутів, у якій буде забезпечено максимальну публічність і відкритість економіки, затверджено сучасні демократичні форми господарювання та ведення бізнесу. По-третє, вони формують мову публічних обґрунтувань і риторичних висловлювань, що камуфлюють неформальні практики.

Вирішальний фактор у виборі інститутів – прагнення скоротити трансакційні витрати (поняття трансакційних витрат уперше сформулював Рональд Коуз у статті “Природа фірми”, що була опублікована в 1937 р. Пізніше значимість відкриття трансакційних витрат будуть порівнювати з відкриттям нової елементарної частки у фізиці). Трансакційні витрати визначають межі між окремим ринком і фірмою та границі існування ринку взагалі як переважно цінової форми економічної координації. Прогрес людства супроводжується абсолютним зростанням сукупних трансакційних витрат через ускладнення економічної координації і відносним зменшенням цих витрат на одиницю продукції чи послуг.

“Правила гри”

Рис. 1. Характер взаємодії продуктивних сил,

виробничих відносин та економічних інститутів

Внаслідок недостатньої ринкової культури в умовах перехідної економіки України велику питому вагу в структурі трансакційних витрат займають витрати опортуністичної поведінки (витрати “ухиляння” та “вимагання”), які можна знизити через ефективну модель державної соціальної політики.

Аналіз моделей соціальної політики в економічних системах змішаного типу дозволяє зробити висновок, що для України, з урахуванням сформованих традицій, найбільш прийнятною була б ордоліберальна модель, що реалізується формулою: “самозабезпечення людини через особисту ініціативу + соціальна допомога слабким = суспільний добробут”. Наведена формула найбільш повно відображає і гармонізує економічні інтереси всіх груп населення, тому що переборює байдужність до людини, властиву ранньому лібералізму, і одночасно гарантує індивідуальну незалежність і права власності.

Разом з тим реалізація наведеної формули вимагає проведення ефективної соціальної політики, до інструментів якої ми відносимо: державне регулювання доходів населення, соціальне партнерство, регулювання ринку праці з відповідною інституціональною структурою й інфраструктурою. Відсутність цих інститутів та заходів державного регулювання в соціальній сфері й викликає зростання витрат опортуністичної поведінки, що сприяє криміналізації економіки, формуванню тіньового сектора, розростанню масштабів опортунізму в поведінці суб'єктів ринку.

Особливої уваги заслуговує обговорення величини трансакційних витрат при укладанні угод з використанням тих чи інших інституціональних рамок. Виконання угоди в неформальних рамках наближає її до ідеалу з нульовими трансакційними витратами. При використанні неформальних рамок індивіди заощаджують на витратах укладання контракту, витратах специфікації та захисту прав власності, витратах пошуку інформації, витратах вимірювання і витратах, пов'язаних з можливою опортуністичною поведінкою партнера.

Однак, що менш досконалий ринок, тим вище трансакційні витрати його учасників. Формальні інститути, у свою чергу, виступають не тільки фактором заміщення ринку при його повній відсутності, але також і фактором доповнення ринку там, де він існує в недосконалому вигляді та його функціонування ускладнюється обмеженою кількістю учасників, асиметрією й неповнотою інформації, побічними ефектами, або іншими причинами.

Таким чином, величина трансакційних витрат стає не тільки показником ступеня недосконалості ринків, але і кількісним проявом витрат відсутності інституту. Наприклад, відсутність інституту, що регулює комерційний кредит, виражається трансакційними витратами у формі неплатежів; відсутність інститутів арбітражу веде до витрат невиконання контрактів чи вимагає від контрагентів додаткових витрат на страхування та гарантії. Саме таким шляхом трансакційні витрати формують суспільний попит на інститути. Що вище трансакційні витрати, то вище попит на інституціональне регулювання, і навпаки. Отже, неоінституціональна економічна теорія вибудовує досить логічну систему суспільного попиту та пропозиції інститутів. Витрати відсутності інститутів, виражені трансакційними витратами, формують попит на інститути, у той час як витрати створення інститутів формують пропозицію інститутів.

Створення і зміна правил, за якими діють економічні агенти, тобто виконання “централізованих” інституціональних змін, здійснюється на політичному ринку в рамках представницької демократії (прихильники теорії суспільного вибору розглядають політичний ринок за аналогією з товарним), проходить через парламентські процедури, коли рішення приймається більшістю голосів.

Представницька демократія має ряд безперечних переваг. Вона, зокрема, з успіхом використовує вигоди суспільного поділу праці. Принцип поділу функцій влади і система “стримувань і противаг” блокують узурпацію влади та встановлення диктатури. Однак при виборі оптимальних інститутів виникають труднощі й часто має місце формування неефективних інститутів, оскільки механізми парламентської демократії не є бездоганними. Недосконалість політичного ринку полягає в маніпулюванні голосами внаслідок недосконалості регламенту, бюрократизмі, пошуку політичної ренти, лобізмі. Як пише “Комсомольська правда”, ініціювання прийняття депутатом Верховної Ради того чи іншого “вигідного” закону може принести від 50 тисяч до 300 тисяч доларів в залежності від “важливості” законопроекту, що проштовхується.

Україна вийшла з Радянського Союзу, з держави, де розподіл функцій влади був номінальним, а їх здійснення підпорядковувалось однопартійній системі. Вона пронизувала структуру влади, будучи одночасно і головною конструкцією влади, і надбудовою системи. Природно, що при цьому перманентно виникала небезпека домінування суб'єктивного початку. Тому стратегічним завданням інституціональних перетворень у пострадянській Україні є відновлення реального поділу та забезпечення конституційно стійкого балансу всіх трьох гілок державної влади: законодавчої, виконавчої та судової. Превалювання виконавчої гілки загрожує невиконанням законів, безконтрольністю, сваволею, зловживаннями і корупцією. Тому Конституцію України слід скоректувати в частині розширення повноважень парламенту щодо формування уряду і його контролю за силовими відомствами. Відповідно убік зменшення слід скоректувати повноваження Президента.

Існують два варіанти розвитку інститутів: еволюційний і революційний. Еволюцію інститутів справедливо розглядати з точки зору короткострокової і довгострокової перспективи. У довгостроковому плані виживають, зберігаються і поширюються ті інститути, які мають найбільшу ефективність для суспільства. Найбільш очевидне підтвердження цього – результат глобального суперництва між ринковою і тоталітарною системами. Набір обмежень, властивих радянській економіці, та відсутність механізмів оновлення призвели до програшу у конкуренції з ринковою економікою та до історичної поразки. Однак у більш короткостроковій перспективі стійкими можуть виявитися не тільки соціально доцільні інститути, але й інститути з неоптимальними випадковими ознаками (тому держава повинна активно впливати на інституціональне середовище в економіці). До виживання інститутів з неоптимальними ознаками приводить хреодний ефект і ефект гіперселекції.

Еволюційний варіант зміни формальних інститутів передбачає трансформацію існуючих неформальних інститутів у формальні. Розвиток формальних інститутів відтворює вже сформовані на рівні неформальних рамок тенденції чи просто нові правила взаємодії агентів. Такий характер становлення формальних інститутів викликає особливий інтерес в умовах перехідної економіки: якщо неформальні ринкові інститути існували в рамках адміністративно-командної системи, то задача полягає лише у майстерному стимулюванні і підтримці їх розвитку, трансформації у формальні інститути.

Проте простої легалізації неформальних інститутів, які отримані у спадщину від соціалістичної економіки, для побудови ефективної інституціональної системи ринку недостатньо, тому що домінуючі неформальні норми, а саме довіра і стосунки, що засновано на симпатії, персоніфіковано та локалізовано (як показують соціологічні дослідження, рівень довіри в українському суспільстві знаходиться на критично низькому рівні; серед опитаних соціологічною службою центра Разумкова 67,3% вважають, що у стосунках з людьми треба бути дуже обережними, і тільки 26,7% схильні до довіри); цілераціональна орієнтація поведінки займає підлегле положення не відповідають вимогам “ідеального типу” ринкової угоди.

Революційний варіант інституціонального розвитку передбачає зміну формальних норм на основі вже відомих зразків: інститути, прямо перенесені з теоретичної моделі на практику; відтворення інститутів, приклади яких існували в історії даної країни в минулому; імпорт інститутів, що існують в інших країнах. Ринкові реформи в Україні й інших країнах СНД багато в чому ґрунтуються на стратегії імпорту інститутів. Владні структури, виходячи з обраної ними концепції економічного розвитку, створюють умови для становлення чи законодавчим порядком формують інститути, які раніше у країні були відсутні.

Успішно функціонуючі нові формальні інститути генерують нові господарські практики, по-своєму впливають на менталітет мас, змінюють сформовані цінності й установки, норми та переваги. Людина, навіть коли вона не є економічним агентом цих інститутів, звикає до життя в їх колі, попадає до сфери їх впливу, користується результатами їх діяльності. Після виникнення (нехай і за бажанням “верхів”) нові організаційно-правові структури отримують самостійне життя й самі стають факторами подальших інституціональних змін (рис.2).

В третьому розділі – Трансформація економічних інститутів у перехідній економіці України – розглядається специфіка соціопсихологічних і соціокультурних компонентів інституціональних змін, сумісність та взаємодія формальних і неформальних інститутів. Соціопсихологічні і соціокультурні інститути як “стійкі звички мислення, що

властиві великій спільності людей” мають складну внутрішню організацію і включають загальнолюдський та етнічний компоненти. Загальнолюдський компонент відображає генетичні основи людської психології (складна система інстинктів, вироблених за сотні тисяч років історії людини), а етнічний – укорінені звички, традиції і культуру.

Спираючись на соціально-психологічні дослідження історії та культури українського народу і праці М.Грушевського, М.Костомарова, О.Кульчицького, В. Липинського, можна зробити висновок, що для українців як етнічної спільності характерні такі ознаки: працьовитість, довготерпіння, миролюбність, що граничить з угодовством, розважливість, ідеалізм, сентиментальність, домінування емоцій і почуттів над волею та раціональністю, загострене почуття рівноправності й справедливості, державний патерналізм.

Однак українці як титульний етнос не представляють етнокультурного моноліту. В українців заходу і сходу (східна та західна українська ментальність) різні духовні пріоритети, історичні традиції й сучасні орієнтації. Нічого незвичайного в цьому немає. Так було завжди. Треба прагнути не загострювати ці тенденції непродуманими прожектами. Очевидно, що соціально-економічна політика української держави повинна бути дискретною, враховуючою соціально-психологічні і соціально-культурні особливості регіонів та територій країни. Тільки це забезпечить формування консолідованої української політичної нації. У зверненні до українського народу з нагоди 85-ї річниці проголошення незалежної Української Народної Республіки Президент України Л.Д.Кучма підкреслив: “Слід шукати шляхи органічного поєднання інтересів центру і регіонів”.

Історично швидка і радикальна зміна соціалістичної системи викликала до життя особливе соціальне явище – перехідну економічну свідомість, коли в потребах, інтересах і мотивах поведінки людей присутні риси двох соціально-економічних систем: соціалізму і капіталізму. Щоб уникнути різкого дестабілізуючого інституціонального конфлікту необхідні опосередковуючі інститути, що полегшать перехід до ринку. Ними можуть служити формальні норми врегулювання конфліктних ситуацій (закони про страйки, про відносини робітників і роботодавців), державні програми допомоги безробітним, боротьба з бідністю й ін.

У розділі з інституціональної точки зору представлено системну трансформацію планової економіки: перший пункт – руйнування старого інституціонального каркаса; захисна реакція суспільства – заповнення інституціонального простору різноманітними моделями, неформальними взаємодіями; головний зміст змін – вироблення і затвердження нових формальних інститутів, генерація нових неформальних інститутів ділової поведінки; фінальна точка – “нормалізація” інституціонального простору, пошук нового стійкого балансу між формальними і неформальними регуляторами.

Центральним моментом перехідної економіки України є дві проблеми. По-перше, залишається актуальною проблема сумісності соціопсихологічних і соціокультурних неформальних інститутів і формальних правил. Конвергенція формальних інститутів із соціопсихологічними і соціокультурними нормами та правилами можлива в тому випадку, коли тенденція розвитку неформальних норм є сумісною з логікою розвитку формальних інститутів. Отже, розгляд і урахування етнічної структури українського народу, його менталітету, характеру і національної психології є однією з умов успішного становлення ринкової економіки. Тільки розвиток на основі власної ідентичності здатний швидко й ефективно вивести Україну на траєкторію соціально-економічного прогресу. По-друге, деформалізація інституціонального простору, тобто набагато більша значимість неформальних відносин