ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.Н. КАРАЗІНА

Чернявська Світлана Миколаївна

УДК 37(091)(477)"1923/1932"

ВПРОВАДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В СИСТЕМУ

ОСВІТИ 1923 – 1932 рр.

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному технічному університеті "Харківський політехнічний інститут" Міністерства освіти та науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Олійник Микола Миколайович, Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, професор кафедри історичних дисциплін

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Білоцерківський Василь Якович, Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, професор кафедри історії України

кандидат історичних наук

Колісник Костянтин Едуардович, Українська державна академія залізничного транспорту, доцент кафедри історії та українознавства

Провідна установа: Донецький національний університет, кафедра історії України, Міністерство освіти і науки України, м. Донецьк

Захист відбудеться 31 жовтня 2003 року о 1630 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. IV-65.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 30 вересня 2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Пугач Є.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Актуальність дисертаційної теми обумовлена важливістю мовного питання в сучасному українському суспільно-політичному та культурному житті. Як центральна філософська та культурологічна проблема постає питання національної ідентичності в контексті пострадянського буття тих народів, які нещодавно входили до складу єдиної великої держави. Ідентичність визначається, з точки зору сучасних зарубіжних та вітчизняних вчених, різноманітними чинниками, але в будь-якому разі мовний аспект при цьому – один з найважливіших. Його актуальність посилюється тривалою дискусією стосовно статусу російської мови в Україні.

Складність цього питання обумовлена багатовіковими зв’язками двох народів та культур, загальнодержавним статусом російської мови в СРСР, а також неоднаковим ступенем російського політичного та культурного впливу на різні регіони в Україні. Тому впровадження української мови на всіх рівнях і сферах суспільного життя сприймається окремими прошарками населення, в першу чергу у східних та південних регіонах Україні, досить болюче. Для того, щоб це важливе для країни завдання було успішно вирішено необхідно запобігти повторенню тих помилок, які мали місце в 1920–1930-ті_рр. при проведенні політики українізації в УСРР.

Актуальність теми дисертаційного дослідження визначається також спрямуванням уваги автора саме на освітню сферу, на ті перетворення, які відбувалися в цій найважливішій сфері національного життя у період, що вивчається. Адже саме освіта є своєрідним базисом всієї культури. Вона безпосереднім чином впливає на формування світогляду, внутрішньої культури, мовних пріоритетів всієї нації, насамперед молодого покоління, яке, в свою чергу, визначає напрямки розвитку країни в цілому.

Крім того, актуальність дисертаційної теми зумовлюється також недостатнім дослідженням в науковій літературі цього питання. Впровадження української мови в шкільну, середню та особливо вищу освіту поки що не стали предметом спеціального аналізу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження відповідає Закону України "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки" від 11 липня 2001 р. та Постанові Кабінету Міністрів "Про затвердження переліку державних і науково-технічних програм з пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки на 2002–2006 рр." від 24 грудня 2001 р. № 1716, її складовій науковій програмі "Розбудова державності" та науково-дослідницьким програмам кафедр політичної історії та кафедри української та російської мов Національного технічного університету "Харківський політехнічний інститут" (НТУ "ХПІ").

Метою дисертаційній роботі є дослідження і аналіз проведення реформ з впровадження української мови в систему освіти у обраний період, результатів, до яких вона призвела, системи конкретних заходів, що запроваджувались для досягнення мети, визначеної радянською владою, позитивні та негативні наслідки національної політики радянського уряду в освітній сфері на всіх її рівнях.

Виходячи з цього, поставлені такі конкретні науково-дослідницькі завдання:–

провести історіографічний аналіз літератури за темою, визначити ті аспекти проблеми, які потребують свого уточнення або подальшого дослідження;–

проаналізувати основні етапи розробки курсу на впровадження української мови в освітній сфері, загальні закономірності цього процесу та специфічні особливості на різних рівнях тогочасної вітчизняної системи освіти;–

вивчити і висвітлити кадрове забезпечення українізації освіти, враховуючи соціально-демографічні характеристики вчительського та професорсько-викладацького складу;–

розкрити основні причини згортання використання української мови в системі освіти; –

узагальнити досвід впровадження української мови в освіту в УСРР, розкрити як позитивні, так і негативні аспекти цього процесу;–

розробити рекомендації за результатами проведеного дослідження.

Вирішення цих завдань, на думку автора, дасть можливість більш повно зрозуміти культурно-освітній процес в Радянській Україні в 1923–1932 рр.

Об'єктом дослідження є передумови, причини, хід та наслідки політики українізації в системі вищої та середньої освіти, що провадилась у обраний час в Україні.

Предметом дослідження є впровадження української мови в систему освіти на всіх її рівнях в Радянській Україні в період українізації, зокрема у школах, технікумах, вищих навчальних закладах.

Методологія і методи дослідження. Дисертаційна робота, хоча і виконувалася в концептуальних рамках історії України, має досить значні міждисциплінарні зв'язки. При дослідженні та формулюванні її основних положень були використані такі науки, як політологія, етнологія, демографія, мовознавство, культурологія. Дослідження обраної автором теми потребувало застосування сучасних науково-дослідницьких принципів: історизму, логічності, наукової об'єктивності, орієнтації на загальнолюдські цивілізаційні цінності. Вони дали можливість найбільш повно і всебічно дослідити складні процеси українізації освіти в УСРР протягом 1923–1932 рр.

Конкретними науково-історичними дослідницькими методами, що використовував автор у процесі вивчення обраної теми, були історико-порівняльний, структурно-системний, соціологічний, статистичний та інші.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1923–1932 рр., тобто від ХІІ з’їзду РКП(б), що проголосив курс на українізацію, до її згортання, що розпочалася на початку 1930-х рр.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію УСРР, оскільки перенесення нашого аналізу на мовні процеси в сфері освіти на ті українські землі, що перебували у період, який вивчається, під владою Польщі, Румунії або Чехословаччини, вимагало б прийняття до уваги багатьох інших чинників

Наукова новизна дослідження полягає в систематичності дослідження визначеної тематики на всіх рівнях освітньої системи; комплексному дослідженні системи заходів із впровадження української мови в освітню сферу від розробки курсу до його згортання з визначенням причин та наслідків цього процесу. Крім того, зміни в мовній палітрі України у 1920-ті – на початку 1930-х рр. проаналізовані в контексті пошуку українською нацією в цілому та окремими групами населення власної ідентичності, насамперед мовної:–

проаналізовані передумови та причини переходу до українізації освіти у 20-ті – на початку 30-х рр. ХХ ст.; показаний їх взаємозв’язок з суспільно-політичними процесами в новоствореній Радянській державі в цілому та в УСРР зокрема, з проголошеною культурною політикою та з необхідністю зміни певних орієнтирів у ставленні до української нації, української мови та культури з боку центрального партійно-державного апарату;–

здійснено спробу комплексно дослідити процес впровадження української мови в освітню сферу Радянської України у 1923-1932 рр.; під освітньою сферою розуміються всі основні ланки системи освіти УСРР в зазначений період. А саме початкова, середня школа, технікуми та інші складові спеціалізованої професійної освіти, вищі навчальні заклади; дослідження цього процесу має комплексний характер, тому що освітня реформа аналізується в дисертації в контексті тих дій більшовицької партії, які були спрямовані на її матеріально-технічне та організаційне забезпечення, а також в контексті тих зрушень, які відбувались в освітній та позаосвітній сфері в цей період (боротьба з неписьменністю, індустріалізація і т. ін.);–

проведено історіографічний аналіз наукової літератури за темою обраного дослідження; визначено певні етапи дослідження обраної теми, досягнення та ті недоліки, які заважали об’єктивному вивченню українізації освітньої сфери з боку вітчизняних, представників української наукової думки в еміграції;

– розкритий процес українізації в основних ланках освіти та головні напрямки її реалізації; з широким використанням статистичних матеріалів та інших документів; виявлені специфіка впровадження української мови в школах, технікумах, вищих навчальних закладах, спільні та відмінні риси цих процесів, їх хід та результати;–

проаналізовано основні аспекти змін у національному та мовному стані учнівського та студентського контингенту в процесі українізації; залучені статистичні матеріали, що демонструють співвідношення між мовою та національністю учнів та студентів, між чисельністю українських учнів та студентів та охопленням їх українською мовою; проаналізовані дані й стосовно інших національних меншин, зокрема відсоток українських шкіл і шкіл національних меншин;–

зроблений аналіз матеріально-технічного забезпечення із впровадження української мови; визначена роль видавничої діяльності, подана характеристика навчальної та методичної літератури у період українізації, динаміки асигнувань на народну освіту;–

опрацьовано та впроваджено до наукового обігу не лише нові архівні матеріали, але й систематизовано численні статистичні показники про школярів, студентів, аспірантів, професорсько-викладацького складу, впровадження української мови в систему освіти в цілому, дані про хід українізації на різних рівнях освіти з урахуванням відомостей про склад населення України за національністю та мовою, зведені у 40 таблицях.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що: дисертаційне дослідження сприяє розширенню наукових пошуків у вивченні історії українізації радянської освіти; матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці наукових досліджень та спецкурсів з історії України та українознавства в навчальних закладах системи освіти; висновки авторки можуть бути використані в проведенні сучасної державної мовної політики в сфері освіти в сучасній Україні. Матеріал дисертації може бути використаний у викладанні курсів "Історія України", "Історія української культури ХХ ст.", "Українська мова в першій половині ХХ ст.", в діяльності "Просвіти", у патріотичному вихованні молоді.

Апробація результатів дисертаційної роботи. Основні положення дисертації доповідались автором на V міжнародній науково-практичній конференції "Дистанційна освіта: досвід та перспективи" (м. Бєлгород, 2001 р.), науково-методичній конференції факультету суспільствознавчих наук НТУ "ХПІ" та на міжнародній науково-методичній конференції "Підготовчі факультети в сучасних умовах" (м. Харків, 2003 р.). Результати отриманих досліджень активно використовуються в навчальному процесі при викладанні відповідних дисциплін на кафедрі української та російської мов НТУ "ХПІ".

Публікації. Основний зміст наукового дослідження відображено в шести наукових статтях, чотири з яких надруковані в фахових виданнях, загальним обсягом 3,5 друкованих аркушів.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження і визначається методологічною та теоретичною основою наукової роботи та її джерельною базою і побудована за хронологічно-проблемним принципом. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації складає 224 сторінки. Основний текст дисертації викладено на 168 сторінках машинопису. Список використаних джерел надрукований на 29 аркушах і нараховує 422 найменування. 40 додатків розміщені на 27 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, вказано на зв’язок з науковою програмою кафедри, де виконувалася дисертація, визначаються предмет, мета, завдання дослідження, а також хронологічні та територіальні рамки роботи, наукова новизна, практичне значення дисертації та її апробація, розкривається структура виконаної роботи.

У першому розділі – "Історіографія і характеристика джерел" – проводиться історіографічний аналіз літератури за темою дослідження та подається характеристика джерел, які були використані при написанні дисертації.

Визначені такі основні історіографічні періоди: 1920-ті рр. – початок 1930-х рр.; середина 1930-х рр. – середина 1950-х рр.; друга половина 1950-х – початок 1990-х рр. В дисертації подано їх детальний аналіз. Простежується еволюція поглядів на питання впровадження української мови в систему освіти як в Радянській Україні, так і поза її межами. Дається оцінка внеску радянської історіографії, а також представників української еміграції в дослідження проблем, пов’язаних з українізацією основних ланок системи освіти в Україні, переведення навчання в них на рідну мову.

Окремо розглянуто групу видань з історіографії українізації останнього десятиріччя, зокрема, монографії та статті В. Романцова, С. Пирожкова, М. Прокопа, П. Голубенко, С. Гусєвої, М. Цобенко, М. Шульги, В. Горбачука та ін. З праць новітньої доби, так чи інакше присвячених цій тематиці, можна виділити монографії В. Даниленко, І. Касьянова, С. Кульчицького, праці Ю. Шаповала, статті Я. Дашкевича, О. Войналовича, Л. Наседкіної, І. Кліцакова та ін. Різним аспектам впровадження української мови в систему освіти в зазначений період присвячені дисертаційні дослідження Я. Верменич, Л. Блінди, І. Сухореброї. Тема українізації стала предметом уваги і зарубіжних дослідників, зокрема, Дж. Лібера, Д. Майса, Р. Саллівана, Д. Боріса, К. Меннінг.

В дисертації показано, що в основному ці публікації розкривають або соціально-політичний фон тих процесів, партійно-літературну полеміку, тенденції в розвитку української культури у зв’язку з українізацією в цілому. Однак практично немає дослідницьких праць, які розкривали б зміст та послідовність впровадження української мови в систему освіти, проведення освітньої реформи в цьому напрямку на основі вивчення та узагальнення документальних, архівних матеріалів за темою, статистичних даних з приводу ходу та результатів українізації.

В роботі зроблено огляд основних джерел, які були використані дисертантом, – офіційних документів, архівних матеріалів, статистичних даних та охарактеризовано їх значення для дослідження даної проблеми. Визначена необхідність їх введення у науковий обіг.

У другому розділі – "Розробка курсу на впровадження української мови в систему освіти" – аналізуються необхідність та завдання українізації, яка була запроваджена у 1920-ті рр. в Радянській Україні. Викладено основні передумови початку коренізації, ті причини, що викликали певні зміни в політиці центрального державно-партійного керівництва СРСР по відношенню до України. Розкривається сутність політики українізації як засобу зміцнення єдності русифікованого пролетаріату та українізованого селянства, мобілізація її на боротьбу за загальні ідеологічні цілі на основі збереження класового підходу до культурного життя.

Приводиться певний аналіз культурної політики радянської влади в Україні у 1920-ті рр. з боку зарубіжних дослідників.

Ставлення до національної політики в Україні партійно-державного керівництва СРСР і УСРР та партійного апарату не було однаковим й послідовним, і це визначило певну еволюцію поглядів на сутність та задачі українізації, які висувались перед республіканським та місцевим керівництвом на різних етапах її проведення.

Починаючи з весни 1919 р., в Україні було видано низку декретів та постанов на користь розвитку української мови. Річ поки що йшла не про пріоритетне, а рівноправне становище української мови по відношенню до російської. Остаточно курс на коренізацію, яка в Україні отримала назву українізації, був затверджений у квітні 1923 р. на ХІІ з’їзді РКП(б)У. Це рішення, як показано в дисертації, було конкретизовано в інших численних рішеннях, постановах та директивах центрального та республіканського партійного і державного керівництва, а також Народного комісаріату освіти. Останній став активною рушійною силою цих перетворень. Цьому сприяла і діяльність народних комісарів освіти УСРР О.Я. Шумського та М.О. Скрипника.

Важливу роль відіграла і діяльність Центральної комісії у справах національних меншин. В УСРР найбільшою серед останніх були росіяни, але комісія активно займалася культурним забезпеченням й інших національних меншин.

Якщо спочатку необхідність українізації мотивувалася необхідністю враховувати культурні потреби селянства, а українська мова вважалася насамперед мовою села, то з середини 1920-х рр. теза про зв'язок української мови й культури із селом і твердження про вищість відповідно російської мови та культури відкидалось, а прихильники такої позиції зазнавали критики. Проте і надалі в багатьох партійних документах пролетаріат розглядався як більш культурний клас у порівнянні з селянством. Вся освітня система розглядалась як єдиний державний апарат для проведення більшовицької пропаганди серед усіх трудящих мас населення. Більш того, як державне знаряддя цієї пропаганди в руках Комуністичної партії, а використовуватися вона повинна була, як і культура в цілому, для завдань зміцнення пролетарської диктатури й союзу робітників і селян з метою соціалістичної перебудови суспільства.

Таким чином, перед українізацією були поставлені насамперед ідеологічні завдання, обумовлені необхідністю зміцнення радянської влади, завоювання симпатій міського населення, в першу чергу селянства, урахуванням його культурних потреб, а значить, і мовної специфіки в повсякденній діяльності первинних партійних осередків та державних місцевих органів влади. Українізація, таким чином, мислилась як дієвий засіб зміцнення союзу робітників та селян.

Коренізація освіти відбувалася одночасно з українізацією партійно-державного апарату, який і готував власне тих, хто здійснював цю політику на практиці. Важливою обставиною було також те, що українізація освіти впроваджувалася на фоні коренізації всіх сфер культурного життя. Ця політика передбачала не тільки сприяння розвитку української мови, а й заходи щодо забезпечення рівноправності мов та культурних інтересів всіх національних меншин, що мешкали на території України.

Ставилося завдання розширення мережі й покращення якості роботи із впровадження української мови в навчальний процес міських і сільських шкіл та профшкіл й навчальних закладів фабрично-заводського учнівства.

Постійну увагу приділялося забезпеченню освітнього процесу підручниками й навчальними посібниками, виданими українською мовою, загальний наклад яких постійно зростав протягом досліджуваного періоду. Важливою складовою українізації були розробки і подальше доопрацювання програм та підготовка відповідних підручників.

Виконання поставлених завдань було неможливим без необхідної кількості належним чином підготовлених шкільно-педагогічних працівників, тому, як показано в дисертації, партійно-державне керівництво республіки проводило велику роботу з виховання нового вчителя і залучення до педагогічної роботи нових учителів із числа робітників і селян, а також уважного відношення до наявних вчительських кадрів та інших працівників освіти.

Регулярно вивчалися результати тих зусиль, що були спрямовані на українізацію різних ланок освіти. Ці матеріали обговорювалися на партійних з’їздах, в уряді, на засіданнях керівних органів професійної галузевої Спілки працівників освіти та ін. Причому відстежувався, як про це свідчать зібрані нами матеріали, досягнутий рівень українізації учнів та студентів, так і вчителів, аспірантів, викладачів та професорів. Важливим предметом статистичних досліджень стало співвідношення мови навчання, національності учнів і студентів з їх рідною мовою.

Третій розділ – "Впровадження української мови в систему освіти в період українізації" – присвячений дослідженню процесів впровадження викладання української мови в усі основні ланки системи освіти в період українізації.

В цілому можна стверджувати, що політика українізації шкільної освіти, як це показує вивчення різноманітних матеріалів, досягла певних успіхів. У другій половині 1920-х рр. вона проводилася в контексті боротьби з неписьменністю. Керівні органи системи освіти в УСРР в період проведення широкомасштабної освітньої реформи і зокрема українізації, як про це свідчить аналіз різноманітних матеріалів, здійснений в цьому розділі, здобула багатий позитивний досвід організації шкільної справи та підготовки вчительських кадрів. Співвідношення учнів та вчителів, з питомою вагою населення поступово починало співпадати.

Досить динамічне впровадження рідної мови в шкільну освіту відбувалося в містах. В селах промислових округ коренізація початкової та середньої школи проходила досить нерівномірно, і в багатьох з них не була доведена до оптимальної величини, хоча відсоток дітей-українців майже відповідав відсотку дітей в українських школах. Протилежна картина зустрічалася досить рідко, здебільшого на Правобережжі. Відсоток дітей в українських школах першого концентру переважав питому вагу корінного населення, в той час як в школах другого концентру це співвідношення було значно меншим за питому вагу українського населення. Така ситуація пояснювалася українізацією шкіл соціального виховання та зростанням інтересу російського населення до цих навчальних закладів. Однак поступово відсоток охоплення рідною школою інших національних меншин зростав. Більшість дітей інших національностей навчалася в школах, де викладання велося не рідною мовою. В цілому, як свідчать зібрані в дисертації матеріали, мережа шкіл національних меншин не відповідала їх питомій вазі, яку вони займали серед населення республіки.

Мовна палітра в УСРР на той час була досить різнобарвною, і для задоволення мовно-культурних інтересів інших народностей, що мешкали в Україні, були створені певні умови. Але такий акцент саме на українізацію ставив їх в певній мірі в несприятливі умови, і можна було очікувати поступового зменшення кількості шкіл, які були призначені задовольняти освітні потреби в першу чергу національних меншин. Хоча, на наш погляд, треба відмітити, що у другій половині 1920-х рр. національна політика партійно-державного керівництва СРСР і УСРР залишалася досить зваженою і не припускалася грубих помилок.

В цілому можна сказати, що впровадження української мови в школи відбувалося швидкими темпами, це пояснювалося тим, що шкільній освіті, її організаційному, методичному, матеріально-технічному забезпеченню, радянська влада в ці роки приділяла першочергову увагу. У 1920-ті рр. були розроблені основні принципи розвитку і діяльності радянської шкільної освіти. Головними серед них були: загальність та безоплатність початкової освіти, поєднання навчання та трудового виховання. Був набутий, на нашу думку, багатий позитивний досвід організації шкільної справи та підготовки вчительських кадрів.

Однак поступово шкільна освіта стає все більш підпорядкованою завданням соціалістичного виробництва, епоха експериментаторства і різноманіття методів навчання закінчується, а вчительство зазнає тих же втрат, що й представники інших ланок освіти. У другій половині 1920-х рр. більш актуальною стає боротьба з неписьменністю, підвищення загального освітнього рівня, морально-ідеологічної підготовки як учнів, так і самих вчителів та викладачів вищої школи.

Не менше уваги приділялось українізації технікумів, які в системі освіти в УСРР стали важливою ланкою професійної освіти і були віднесені до вищих навчальних закладів. Особливе значення технікуми набули у зв'язку з політехнізацією радянської освіти. Така спрямованість навчального процесу була важливою особливістю радянської навчальної системи у 1920-ті рр. Впровадження української мови в навчальний процес технікумів стало важливою складовою частиною українізації вищої освіти.

Аналогічно тому, як це відбувалося в інститутах, найбільше українців було серед студентів технікумів педагогічного, сільськогосподарського і мистецтвознавчого фахових напрямків. Ступінь українізації різних видів занять та викладачів технікумів був також неоднаковим в різних фахових галузях освіти. Українська мова краще всього була впроваджена в проведення практичних занять.

Вивчення, узагальнення та аналіз зібраних нами матеріалів свідчить про неухильне зростання у 1920-ті рр. відсотку українців в технікумах та на робфаках. Цікаво, що відсоток росіян серед студентів робфаків був вищим, ніж росіян-студентів технікумів. Відсотковий склад інших національних меншин також не співпадав серед учнів технікумів та робфаків. Зросла і кількість технікумів, що українізувалися.

В процесі впровадження української мови у вищі навчальні заклади, як про це свідчать результати нашого дослідження, виникали більш складні проблеми. Вони були обумовлені декількома чинниками. По-перше, саме серед професорсько-викладацького складу налічувалось багато людей, які за своїми ідеологічними принципами, культурним досвідом зберегли найтісніший зв'язок з дореволюційною російською системою освіти, і можливостей замінити їх було значно менше, ніж це робилось по відношенню до вчительства. Для цього необхідно було підготувати нову генерацію молодих вчених, на що і були спрямовані зусилля радянської влади. Крім того, середовище викладачів вищої школи було менш сприйнятливим до вживання української мови у своїй професійній діяльності. Рівень змісту та форм викладання навчального матеріалу російською мовою традиційно був вищим. Тому підготовка навчальних посібників для вищих навчальних закладів та іншої навчально-методичної літератури українською мовою була досить складною справою. Наукова термінологія українською мовою ще тільки формувалася і оволодіння нею потребувало певного часу.

У зв’язку з цим, як показано в дисертації, повільно вирішувалося питання забезпечення студентів україномовними підручниками зі спеціальних предметів, відповідною довідковою літературою. Це відбувалося в основному двома шляхами: придбанням книг, які видавались централізовано, та виданням в інститутах їх своїми силами, в т.ч. перекладом з російськомовних. Паралельно з цим значна робота проводилася з розробки науково-технічної термінології. Вона вносилась у плани факультетських предметних комісій, які повинні були заохочувати засвоєння нової української термінології викладачами.

Одним із напрямків українізації інститутів було регулювання складу студентів та робітфаківців за їх національною належністю. У всіх вищих закладах освіти чисельність українців протягом 1920-х рр. поступово зростала. Повільно знижувалась кількість російськомовних студентів. Вирішальним роком в українізації студентства в УСРР став 1926/27 навч. рік. Серед інших національностей студентського контингенту більше всього навчалось євреїв, поляків й німців.

Інший показник, який свідчить про результати українізації вищої школи, – це динаміка прийому за рідною мовою. Зібрані в дисертації матеріали демонструють наочне зростання україномовного складу студентства. Найбільш українізованими виявилися сільськогосподарська, педагогічна і почасти мистецька галузі вищої освіти. Це можна пояснити в значній мірі тим, що до цих навчальних закладів вступали в основному представники сільського населення. Разом з тим в інститутах окремих профілів цей процес йшов швидше, в інших – більш повільними темпами. Індустріально-технічні та соціально-економічні вищі навчальні заклади комплектувались в основному за рахунок міських промислових районів і мали більше половини студентів, які не володіли українською мовою. Вивчення та аналіз цієї проблеми дозволяє нам стверджувати, що ступінь досягнутої українізації навчальної роботи у вищих закладах освіти відставав в порівнянні з питомою вагою україномовних студентів.

Аналіз зібраних в дисертації матеріалів щодо володіння українською мовою, які нам вдалося виявити, свідчить, що кількість дисциплін, що їх викладали українською мовою, а також число викладачів, які могли це робити в інститутах, у відсотках відрізнялось і залежало значною мірою від фахової специфіки вищого навчального закладу. Так, щонайбільше українізація охопила інститути сільськогосподарської, педагогічної та мистецтвознавчої освіти, меншою мірою – медичну та соціально-економічну освіту. Гірше ця справа була поставлена в інженерно-технічних інститутах. Разом кількість дисциплін, що викладались українською мовою, в установах вищої освіти склала, наприклад, у 1929/1930 навч. р. – 30,3 %. Приблизно таке ж співвідношення зберігалося стосовно викладачів різних фахових напрямків, а кінцева цифра співпадала з точністю до однієї десятої з аналогічними підсумковими даними за дисциплінами.

Дані щодо українізації практичних занять, які проводились у вищій школі, свідчать про значну розбіжність з вищенаведеними цифрами тільки стосовно соціально-економічних інститутів. В мистецтвознавчих інститутах склалася протилежна ситуація. Але разом з тим співвідношення практичних занять, які викладались українською мовою, та керівників практичних занять, що проводили свої заняття тією ж мовою, відповідало аналогічним даним, що стосувалися дисциплін та їх викладачів. Цікаво, що склад керівників вищих навчальних закладів був найменш українізованим.

В цілому студентство українізувалося швидше, ніж професорсько-викладацький склад. Керівництво НК УСРР систематично, особливо в кінці 20-х років наполягало на посиленні темпів українізації саме викладання, для того щоб запобігти деукраїнізації студентства. На те ж були спрямовані і його пропозиції про підвищення знання української мови та українознавства при вступі до вищих навчальних закладів і т.п., активізацію підготовки аспірантів і з їх числа викладачів-українців. Особлива увага акцентувалася на прискоренні видання підручників українською мовою.

Зібрані та проаналізовані нами матеріали свідчать про диспропорцію між національним складом студентства та мовою викладання. Ці диспропорції не були остаточно подолані. На жаль, процес все більше уповільнювався, а увага партійно-державного керівництва УСРР та Наркомату освіти республіки все більше переключалась на підготовку свідомих й активних учасників соціалістичного будівництва, а потім на пошук ворогів радянської влади, в першу чергу так званих "українських буржуазних націоналістів" серед вчительства та викладачів і професорів вищої школи.

В четвертому розділі – "Основні чинники гальмування і згортання українізації в системі освіти" – досліджується процес уповільнення впровадження української мови в усіх ланках системи освіти. На фактичну відмову від подальшої українізації, як і на її проведення, вирішальний вплив здійснили позакультурні чинники, перш за все міркування ідеологічного характеру та внутрішньопартійні інтереси. Від початку до кінця ця політика супроводжувалася боротьбою різних поглядів та інтересів, обвинуваченнями в українському буржуазному націоналізмові або, навпаки, великоросійському шовінізмові.

Найбільш радикального та навіть кривавого характеру набули ці суперечки наприкінці 1920-х та на початку 30-х рр. ХХ ст., з посиленням політичної влади Й.В. Сталіна. І хоча риторика ленінської доби, направлена на подальшу коренізацію, ще тривалий час продовжувала звучати на адресу радянських республік, і тих корінних етнічних груп та національних меншин, що їх населяли, в тому числі й УСРР, але гасла українізації, по-перше, перестали відповідати реальним діям радянського партійно-державного керівництва СРСР та УСРР, по-друге, їх постійне проголошення все більше демонструвало нездатність повною мірою досягти тих результатів, які очікувались, незважаючи на величезний партійний та управлінський апарат, що був у його розпорядженні, а також численні профспілкові та комсомольські організації. В центрі уваги радянської влади все більше ставали зовсім інші проблеми, пов'язані з форсованою індустріалізацією та насильницькою колективізацією країни.

На першому етапі коренізація освіти, впровадження в навчальний процес рідної мови відбувалися на тлі українізації всього культурного життя, його різнобарвності та динамізму. Але згодом, як свідчить вивчення та аналіз цієї проблеми, прагнення до цифрових показників та директивно-адміністративні методи для їх досягнення призвели до того, що політика українізації значною мірою заформалізувалася. Дійовою вона могла бути лише за умов реалізації, апробації її в атмосфері живого культурного спілкування, творчої духовної атмосфери, використання української мови в оригінальній літературі та публіцистиці.

Після 1925 р. більш активно, як про це свідчить зібрані нами матеріали, українізація була спрямована на коренізацію партійно-державного апарату. Партія намагалася перехопити ініціативу з рук української національної інтелігенції, у якої з початком українізації виникла можливість впливати на процеси культурного життя в Україні в тому напрямку, який відповідав їх поглядам. Закономірно, що тиск в одному напрямку викликав зворотній рух в іншому. Ті, хто в першій половині 1920-х рр. були рушійною силою розпочатих партією перетворень в культурно-освітній галузі, першими підпали під удар репресивної машини. Така діяльність більшовицького режиму, в свою чергу, не могла сприяти ефективності українізації та впровадження української мови в систему освіти.

Це стало очевидним навіть по відношенню до українізації самого партійного апарату, темпи якої спочатку уповільнились, а потім навіть стала спостерігатися зворотна динаміка. Українізація культурного життя та самої інтелігенції відбувалася значно швидше, ніж партійно-державного апарату. Партія втрачала контроль над національним культурним рухом, на чолі якого були люди, тісно пов'язані з українською культурою. Призначення М.О. Скрипника народним комісаром освіти УСРР повинно було сприяти ліквідації цих недоліків та більш повному контролю над українізацією з боку більшовицької партії одночасно з прискоренням її темпів. І дійсно, за часів М.О. Скрипника Наркомат освіти УСРР став центральною політичною інституцією в національному культурному житті, головною рушійною силою українізації та впровадження української мови не тільки у сфері освіти, а й в цілому у Радянській Україні, а цей партійний діяч здобув надзвичайну популярність.

Тим не менш наприкінці 1920-х рр. стало очевидно, що адміністративними методами провести українізацію неможливо, а для того щоб ці зміни були більш глибокими та довготривалими, необхідний був інший підхід до цієї політики, несумісний, однак, з ідеологічними орієнтирами комуністичної партії та способами проведення їх в життя. Темпи українізації та впровадження української мови в усіх сферах життя сповільнилися, її згортання розпочалось з 1932 р. і значно прискорилося з направленням в Україну П.П. Постишева.

У висновках підведені підсумки проведеного дослідження, накреслені напрямки подальшого пошуку, висловлені рекомендації щодо можливих засобів забезпечення більш високої ефективності політики українізації в сучасних умовах.

Якщо виходити із результатів проведеного нами дослідження, згортання політики українізації в цілому і в сфері освіти зокрема було неминучим на фоні окреслених процесів, що відбувалися в політичному, господарському та культурному житті України та Радянського Союзу в цілому та, незважаючи на всі ці ускладнюючі фактори, українізація досягла багатьох безсумнівних успіхів.

По-перше, вона була невід'ємною частиною загальної боротьби з неписьменністю і значною мірою сприяла вирішенню цієї проблеми. Велика кількість людей із різних верств населення прилучилася до української мови та культури. Національна свідомість українців помітно зросла. В другій половині 1920-х рр. в Україні було створено широку мережу національних культурних закладів, які враховували культурно-освітні потреби всіх основних етнічних груп, що мешкали на території УСРР.

В системі освіти в УСРР у 1920-ті рр. утверджувався дух педагогічного пошуку та експерименту, хоча тиск однієї ідеології був все більш відчутним. Саме в цей період були розроблені основні засади радянської шкільної освіти, серед яких: загальність та безоплатність початкової освіти, поєднання навчання та трудового виховання, значне ідеологічне забарвлення освітнього процесу. Радянська освіта на досвіді масштабної освітньої реформи і зокрема українізації здобула багатий досвід організації шкільної справи та підготовки вчительських кадрів, який може бути корисним і сьогодні, якщо, звичайно, не повторювати помилок тих років.

Процесу українізації були притаманні планомірність, послідовність і високі темпи. Українізація освітніх закладів у 1920-ті рр. в Україні впроваджувалася поступово і наполегливо, та досягла певних результатів. Політика українізації не обмежувалась контролем мови викладання, а була зорієнтована на навчальний процес взагалі зі всіма його чинниками. На першому етапі цієї роботи директивні методи управління виправдовували себе, але ними не можна було вирішити всі проблеми, тим більш, що їх примусове застосування іноді породжувало нові труднощі.

Значною мірою українізація та впровадження української мови в систему освіти та інших сферах життя республіки була лише засобом, знаряддям для розбудови нового, соціалістичного суспільства на засадах комуністичної ідеології та пролетарського інтернаціоналізму. Ті труднощі, з якими зіткнулась радянська влада, впроваджуючи українську мову на місцевому рівні, були викликані штучністю засобів, що використовувалися при цьому. Планове розширення мережі українських навчальних закладів та їх перехід на рідну мову відбувалися без урахування місцевої специфіки, побажань батьків і вчителів, а лише згідно із затвердженими цифрами та планом. Це стосувалось і освітніх закладів, призначених для навчання національних меншин.

Згортання коренізації і викладання українською мовою, її використання в системі освіти та всіх інших сферах громадського і культурного життя було викликано низкою причин і носило комплексний всеохоплюючий характер, як і сама політика українізації. У 1930-ті рр. ця політика згортається на тлі уніфікації системи освіти, встановленні єдиних типів шкіл, єдиних навчальних планів, програм і підручників, посиленні антирелігійного характеру освіти; політики русифікації та деяких інших негативних чинників.

У 1920-х рр. був накопичений величезний теоретичний та практичний досвід в галузі освіти, її організаційного та методичного забезпечення, виховного аспекту. Національно-територіальна і культурна автономія України поєднувалася з дотриманням культурно-мовних прав та інтересів представників національних меншин.

Виходячи з досвіду українізації освіти 1923–1932 рр., ми вважаємо, що сучасна українізація та перехід на українську мову в нашій державі повинні бути не тільки поетапною, але її темпи та ступінь бути диференційованими в залежності від регіону, історичних традицій, етнічного та мовного середовища.

Необхідно максимально враховувати думки і бажання учнів та студентів, рекомендації безпосередніх практичних працівників освіти різних рівнів і досвід українізації 20-х років ХХ ст.

В реформуванні освітньої сфери не можна припускати будь-яких партійних впливів, а треба виходити із принципу повної реабілітації української культури, в першу чергу літератури і мови, повернення зневіреному народові історичної пам'яті та духовного надбання минулого.

Українізація має бути комплексною, включати в себе не тільки українізацію мови викладання, а й видання літератури, періодичної преси, мистецького життя, а головне – загальне підвищення престижу української мови та культури, але не директивними, адміністративно-примусовими заходами, які широко використовувались у 1920-ті рр., а через фінансове, технічне, методичне забезпечення освітніх процесів, участі громадськості, вчительства та професорсько-викладацького складу, з урахуванням позиції учнів та студентства. Примушення до виключного вживання тієї чи іншої мови у своїй професійній діяльності ми вважаємо неприпустимим.

В процесі українізації не повинні порушуватися громадянські та культурні права національних меншин.

Вирішуючи міжнаціональні проблеми, необхідно враховувати як позитивний, так і негативний досвід радянської влади. Цей досвід, як свідчить проведене нами дисертаційне дослідження обраної теми, потребує більш шанобливого та уважного відношення до національних почуттів, створення рівноправних умов для участі в економічному, громадському, культурному житті.

Основні положення і висновки дисертації викладено в таких публікаціях:

1.

2.

3.