інститут філософії імені г.с. сковороди

національна академія наук україни

Целік Тетяна Віталіївна

УДК 13.+1(091)(477)"10/12"

Проблема людини у філософській

культурі Київської Русі

Спеціальність – 09.00.05 – історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди Національної академії наук України у відділі історії філософії України

Науковий керівник – доктор філософських наук, професор,

ГОРСЬКИЙ Вілен Сергійович,

Національний університет “Києво-Могилянська

академія”, професор кафедри філософії та

релігієзнавства

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, доцент

ПАВЛЕНКО Юрій Віталійович,

Інститут світової економіки та міжнародних відносин

НАН України, головний науковий співробітник

відділу глобальних проблем сучасної цивілізації

кандидат філософських наук, доцент

ГОЛІЧЕНКО Тетяна Самійлівна,

Національний університет “Києво-Могилянська

академія”, доцент кафедри політології

Провідна установа – Донецький Національний університет, кафедра філософії, м.Донецьк

Захист відбудеться “21” березня 2003 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ–1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ–1, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий “___” _________ 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.А.Ситниченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Криза культури індустріальної цивілізації та ситуація постмодерну підняли на новий щабель наукового усвідомлення споконвічні філософські проблеми розуміння людини, особистості, співвідношення людини та держави, загальнолюдських та національних цінностей, сенсу життя людини на початку третього тисячоліття. Отже, закономірним є повернення філософії до русла "практичності", тобто до розв’язання морально-ціннісної проблематики, тільки вже на рівні вимог сучасного надскладного й надкомплексного суспільства. Це створює умови для посиленого наукового зацікавлення проблемами індивідуально-особистісного буття людини, з одного боку, а з іншого – актуалізує на рівні інтерсуб’єктивної комунікації звернення до найвіддаленіших історико-культурних епох європейської та вітчизняної культури. Тобто до епохи, коли відбувалось засвоєння моральних імперативів, напрацьованих людством протягом попереднього розвитку світової цивілізації та таких, які сьогодні сприймаються над-етнічними, надконфесійними, наддержавними, що здатні об'єднати світову спільноту на принципах добра, гармонії, безконфліктності та гуманізму.

Для подолання “кризи ідентичності” сучасна теоретична думка по-новому розглядає засади раціональності, пропонуючи її некласичні форми, наголошуючи на тяжінні до норм моралі, до почуттів, толерантності всіх комунікативних зв’язків, до яких включаються людина, етноси, націі, держави. Означені риси, як відзначають науковці, великою мірою притаманні українському менталітету. Ці аксіологічні настанови зберігалися впродовж століть національно-етнічною свідомістю, сформованою на ґрунті східного християнства. Тож доречно було б дослідити не просто духовні витоки такого світосприйняття, а провести історико-філософський аналіз цієї зумовленості ментальних настанов. Не випадково вітчизняна історія філософії набула широкого культурологічного аспекту, а предметним полем сучасної філософії став „ціннісно-смисловий універсум” (термін С.Б.Кримського).

Нам видається правомірним звернення до аналізу філософської культури Київської Русі саме тому, що разом із запровадженням християнства, до філософем цієї культури потрапляли ідеї сенсу буття та інтенції на належний спосіб життя людини – “життя в істині”. Цей принципово новий ціннісно-смисловий універсум, що формувався, був спрямований власне на антропологічно-екзистенційну проблематику, й не міг не містити в собі проблеми людини як такої. Разом з тим ця проблематика не могла не потрапляти до площини індивідуального виміру буття людини, бо християнство, що розповсюджувалось, зверталось до окремої людини, котра повинна була дбати про своє особисте спасіння.

Усвідомлюючи, що проблема людини, звичайно, не є новою ні для філософії в цілому, ні для історії філософії, ні для історико-філософських досліджень духовної спадщини часів Київської Русі, ми вважаємо, що розгляд цієї проблеми, з огляду на означені вище методологічні пріоритети, потребує певного уточнення.

По-перше, культура Київської Русі типологічно належить до епохи Середньовіччя, й ставлення до неї загалом та до її окремих феноменів і явищ, хоч і трансформується у порівнянні з попередньою філософською традицією, але відбувається це досить повільно. У таких оцінках залишається ще досить багато типових рис та упереджень. Наприклад, серед тематики наукових дискусій періодично відновлюється типова позиція про недоречність будь-яких спроб історико-філософського дослідження ранніх етапів східнослов’янської (давньоруської) філософії через відсутність останньої до ХVII – XVIII століть (доповіді на Міжнародній конференції у Москві березня 1993 року). По-друге, медієвістика взагалі проблему людини розглядає найчастіше через розуміння дуалізму душі й тіла, чи духа-тіла-плоті, та, виходячи з цього, співвідношення відповідних форм пізнання і осягнення світу – розум(мудрість)-почуття-віра тощо.

По-третє, внаслідок значного розриву між здобутками історії філософії та інших галузей славістики (історія, джерелознавство, філологія, мистецтвознавство, етика, естетика тощо) стосовно вивчення доби Київської Русі проблема людини розглядалась більшою мірою у площині певних етико-естетичних уявлень, відповідно до трьох рівнів середньовічної культури (офіційної християнської, світської дружинно-княжої та народно-язичницької). Такий компаративістський зріз дослідження проблеми людини залишається досить плідним (завдяки чому накопичено значний масив наукового знання) та перспективним взагалі, але в той же час він стає аж занадто широким як для одного дисертаційного дослідження.

Звертаючись до цієї проблеми у дисертаційному дослідженні, ми беремо не всю широку філософську проблему – проблему людини, а вичленовуємо її певний аспект, який і стане предметом дисертаційного дослідження. Цей аспект повинен бути 1) репрезентативним щодо цілісної проблеми людини та 2) малодослідженим.

На нашу думку, таким аспектом дослідження і може стати саме особистісний аспект, оскільки він є своєрідним зрізом культурологічного підходу і під таким кутом зору філософська культура Київської Русі раніше ще не досліджувалась.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації узгоджена з планами науково-дослідної роботи відділу історії філософії України Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, зокрема з темою “Філософська думка в історико-культурному контексті України (ХІ-ХVIII ст.)”, керівник Я.М. Стратій.

Стан наукової розробки проблеми. Окремі спостереження та висновки розгляду проблеми у зазначеному аспекті були побічними у історико-філософських працях В.С.Горського, Т.О.Чайки, С.В.Бондаря, Т.С.Голіченко, М.М.Громова, В.В.Мількова та небагатьох інших. А власне проблемі людини і особистості присвячено лише монографію Д.С.Лихачова “Людина в літературі Давньої Русі”, статті О.О.Пауткіна “Характеристика особистості у літописних княжих некрологах” та Л.О.Чорної “Про християнське відкриття людини в російській літературі XІ - XIII ст.”. Авторка останньої праці вважає києво-руську культуру культурою особистісного типу та наголошує, що доведення такої тези потребуватиме копіткої праці. Також вийшло друком лише одне дослідження, присвячене авторській самосвідомості давньоруського книжника. Це робота О.Л.Конявської. Висновки названих вище вчених значною мірою трансформують уявлення про людину доби Київської Русі взагалі та зокрема ставлення до проблеми особистості в епоху Середньовіччя.

Тому важливо з'ясувати, чи справді наявні у філософській культурі києво-руських часів аргументи й підстави для спростування такого упередженого ставлення до проблеми особистості, а не лише увага до проблеми людини, без якої не мислилась середньовічна культура як така. Тим більше, що й соціальна філософія останнього десятиліття майже докорінно змінила точку зору на розгляд проблеми особистості. З огляду на це розглянемо:

1) чи були серед екзистенціалів культури Київської Русі такі, що відбивали інтерес до людини у її особистісному існуванні;

2) чи була присутня ідея особистості у ціннісно-смисловому універсумі (далі – ЦСУ) цієї культури взагалі, чи, навпаки, вона заперечувалась;

3) які фактичні вчинки історичних постатей часів Київської Русі репрезентують означені вище ідеї;

4) умонастрої, котрі могли ще не усвідомлюватися, але які вже могли впливати на реальні вчинки історичного діяча а також, ще неусвідомлені остаточно, визначати формування філософської культури досліджуваної доби;

5) яке коло джерел (і не лише вербально-текстових) може слугувати взагалі для розгляду такого особистісного виміру філософської культури Київської Русі;

6) чи є серед масиву вже відомих та досліджених істориками філософії пам'яток духовнної культури такі, що фіксують увагу на особистісному аспекті культури.

Мета і завдання нашого дослідження полягає у тому, щоб обґрун-тувати принципову можливість вияву особистісного аспекту у підході до розуміння проблеми людини у філософській культурі Київської Русі та наявність цього аспекту в ціннісно-смисловому універсумі культури Давньої Русі ХІ - першої половини ХІІІ сторіччя.

Реалізація цієї мети передбачає вирішення таких взаємопов'язаних завдань:–

поглибити історико-філософський аналіз та культурологічний підхід стосовно проявів особистісного аспекту проблеми людини на матеріалі пам'яток літературно-філософської спадщини Київської Русі;

–

–

Об'єктом дослідження є поле філософської культури Київської Русі ХІ – першої половини ХІІІ сторіччя, репрезентоване пам'ятками як літера-турного ряду (вербально-текстовими зразками писемності, фольклору, міфології), так і невербальними (пам'ятками архітектури, живопису тощо).

Предметом дослідження є зміст усвідомлення проблеми людини в її особистісному аспекті у цих пам'ятках та рівень вияву в них авторського начала творців цих текстів.

Наукова новизна роботи обумовлена тим, що проблема людини у філософській культурі Київської Русі під кутом зору особистісного аспекту культурологічного підходу в історії філософії спеціально ще не досліджувалась. Вперше вичленовано і досліджено саме особистісні прояви як цілісної філософської культури, так і зміст та рівень (характер) авторського начала у оригінальних літературно-філософських творах ХІ - першої половини ХІІІ сторіччя.

Основними елементами новизни є позиції дослідження проблеми лю-дини у філософській культурі Київської Русі, позначені вище, з огляду на нові підходи у розумінні особистості сучасною філософією та вітчизняною медієвістикою. У дослідженні

–

–

–

–

–

–

–

Теоретико-методологічні засади дослідження сформовано на ґрунті су-часної компаративістики, герменевтики Г.-Г.Гадамера та філософії культури. Це концепції діалогу як форми буття людини у світі історії та культури (Л.М.Баткін, Г.С.Батіщев, В.С.Біблер). Автор спирається на методологію київської школи філософської антропології, де культура розглядається як спосіб буття людини, як універсум, в якому культура і людина виступають однією проблемою, а особистість постає як інобуття цього універсуму. Такий підхід підносить розгляд культури до рівня специфічної реальності, що визначає онтологічну якість людського буття.

Базовим методологічним принципом дослідження є також обґрунтований для історико-філософського дослідження В.С.Горським та вже випробуваний у ряді наукових праць, присвячених філософській проблематиці києво-руської доби (В.С.Горський, С.В.Бондар, Т.С.Голіченко, В.Ю.Кушаков, Т.О.Чайка, Ю.Ю.Зав-городній та ін.), культурологічний підхід. Як провідні у дисертаційній роботі використовуються принципи єдності історичного та логічного, наукової об’єктивності, системності, неперервності традиції.

Метод філософського дискурсу (Ю.Габермас), відкритого для необмеженої кількості точок зору щодо досягнення консенсусу, на думку автора, дозволяє поєднати аргументацію позитивістського підходу в історіографії філологічної школи академіка Д.С.Лихачова і герменевтично-структуралістського заперечення адекватності сприйняття середньовічної ментальності та текстів.

Теоретичне і практичне значення дослідження обумовлене тим, що у ньому застосовано особистісний аспект культурологічного підходу історико-філософського дослідження духовної культури Київської Русі та здійснено виявлення самого особистісного начала християнсько-антропо-центричного ціннісно-смислового універсуму цієї культури загалом та проб-ле-ми людини в ній зокрема. Результати дослідження дають змогу:

-

-

-

-

-

-

Одержані положення можуть бути використані при читанні загальних курсів з історії української філософії та культури, етики, а також при підготовці спеціальних курсів з проблем історії філософії Давньої Русі, моральної культури Київської Русі, окремих проблем медієвістики загалом. Також вони слугуватимуть практичним завданням морального та національно-патріо-тичного виховання сучасної молоді як громадян України, як людей з інтенцією на загальнолюдські імперативи, котрим доведеться жити у світовій спільноті ХХІ сторіччя.

Апробація роботи. Про одержані результати автор доповідала на наукових конференціях, зокрема на наукових читаннях "Вітчизняна філософська традиція: інтелектуальний і культурний контекст" (Київ, НАУКМА, 9 листопада 2001 р.); на Міжнародній конференції "Образи світу на початку нового тисячоліття" (Київ, 28-29 травня 2002 р.), на ХІI Міжнародній конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості“ (сел.Кацивелі, Крим, Україна, 10–13 вересня 2002р.), на міжрегіональній науковій конференції "Філософсько-етична спадщина Г.С.Сковороди та духовний світ сучасної людини" (13–14 листопада 2002р., Донецьк).

Положення наукового дослідження опробовувалися також під час читання навчальних курсів з української та зарубіжної культури, а також з історії політико-правових вчень у Донецькому інституті внутрішніх справ МВС України.

Публікації. Результати та висновки проведеного дослідження викладені у 6 статтях дисертантки, що вийшли друком загальним обсягом понад 3 др.арк., з них 3 – у фахових виданнях.

Структура дисертації. Обрана тема, поставлена мета та завдання дослідження зумовили структуру дисертації, яка складається зі вступу, трьох розділів, що поділяються на підрозділи та підпункти, висновків, двох таблиць у додатку і списку використаних джерел та літератури (320 найменувань). Обсяг основного тексту дисертації становить 233 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтувується актуальність теми, визначається стан її наукової розробки, формулюються мета й основні завдання дослідження, вказуються його об’єкт і предмет, теоретико-методологічна основа, розкриваються наукова новизна, теоретичне і практичне значення дисертації, а також зазначається, де апро--бовувалася робота і описується її структура.

Перший розділ “Методологічні особливості дослідження проблеми люди-ни та особистості у ціннісно-смисловому універсумі культури Київської Русі” складається із трьох підрозділів. Перший підрозділ – “Ступінь наукової розробленості проблеми людини у філософській культурі Київської Русі (історіографія)” – присвячено історіографії теми. Незважаючи на сталу традицію звернення до культурної спадщини першого етапу вітчизняної історії, власне філософське їх осягнення та вивчення припадає лише на кінець ХІХ – початок ХХ сторіч і триває донині. У колі проблематики наукових дискусій дотепер виникає питання щодо доцільності вивчення фахівцями-філософами мислительної спадщини вітчизняного раннього Середньовіччя (доби Київської Русі). Це питання виникло на ґрунті своєрідної новоєвро-пейської упередженості щодо Середньовіччя як “перерви в історії”, коли домінувало богослов'я, теологія, але не філософія у власному розумінні. Розгляд проблеми людини та особистості у часи вітчизняного Середньовіччя додатково ускладнюється позицією науковців щодо відсутності особистості у часи, які передували новоєвропейській цивілізації взагалі та зокрема тим, що у добу Середньовіччя особистість була розчинена в соціумі й підпорядковувалась корпоративно-становій структурі феодального суспільства, тому, відповідно, індивідуальна авторська творчість була неможливою.

Віддаючи належне працям науковців, котрі започаткували та розвинули наукову славістику у її різних аспектах, представлену доробком літературо-знавців, істориків, мистецтвознавців, істориків релігії, джерелознавців (це роботи М.І.Костомарова, М.П.Погодіна, М.О.Максимовича, І.І.Срезневського, К.Ф.Калайдовича, С.М.Соловйова, О.О.Шахматова, В.Й.Ключевського, В.Б.Антоновича, Д.І.Абрамовича, М.С.Грушевського, В.М.Перетца, І.Я.Фран-ка, М.І.Сухомлинова, Ф.І.Буслаєва, Є.Є.Голубинського, Д.В.Айналова, А.П.Кадлубовського, Г.О.Булашева, М.С.Тихонравова, С.О.Єфремова, М.К.Гудзія, Г.П.Федотова, М.М.Тихомирова, М.К.Нікольського, Б.Д.Грекова, М.Д.Присьолкова, В.Т.Пашуто, Б.О.Рибакова, В.В.Мавродіна, І.Я.Фроянова, О.О.Зиміна, О.М.Молдована, Б.В.Сапунова, П.П.Толочка, О.П.Толочка, М.Ф.Котляра, М.Ю.Брайчевського, В.П.Адріанової-Перетц, І.П.Єрьоміна, В.О.Комаровича, Л.А.Дмитрієва, О.В.Творогова, Г.М.Прохорова, Д.М.Буланіна, О.М.Панченка, І.У.Будовниця В.К.Билиніна, А.С.Дьоміна, В.В.Калугіна, Я.М.Щапова, Ю.М.Лотмана, Б.О.Успенського, С.О.Висоцького, О.М.Робінсона, Ю.А.Ісі-ченка, В.М.Топорова, Ю.І.Сватка, Г.К.Вагнера, В.М.Лазарева), ми з особливою ретельністю аналізували праці фахівців-філософів, котрі звертались у дослідженнях до доби Київської Русі, починаючи з науковців межі XIX – першої половини XX ст. (М.О.Лосський, К.Ганкевич, В.Щурат, М.В.Безобразова, Г.П.Фло-ровський, Е.Л.Радлов, В.В.Зеньковський, Д.І.Чижевський). Заслуга останніх полягає у тому, що вони здійснили перші спроби філософського осягнення та порушили проблеми (як, наприклад, Д.І.Чижевський) цілісного аналізу української філософії та акцентації морального боку християнського світогляду, зафіксованого найдавнішими літературно-філософськими пам’ятками XI – початку XIII ст.

І хоч провідна роль у розробці світоглядової проблематики культури Давньої Русі належить все ж таки філософії другої половині ХХ сторіччя, яку репрезентують роботи українських та російських вчених: В.І.Шинкарука, С.Б.Кримського, М.В.Поповича, В.С.Горського, А.К.Бичко, І.В.Бичка, І.В.Іваньо, В.О.Зоца, С.В.Бондаря, Я.М.Стратій, В.А.Малахова, Т.О.Чайки, Т.С.Голіченко, І.В.Пістрого, В.Ю.Кушакова, О.М.Сирцової, Ю.В.Павленка, О.Б.Киричка, Ю.Ю.Завгороднього, М.С.Козлова, М.М.Громова, В.В.Бичкова, А.А.Галактіонова,П.Ф.Нікандрова, О.Ф.Замалєєва, В.В.Мількова, О.С.Клев-чені та багатьох інших, – до сьогодні існує суттєва різниця між кількістю історико-філософських досліджень та здобутками інших галузей вітчизняної медієвістики. Тому різноаспектні історико-філософські дослідження мислительної спадщини Київської Русі, представлені роботами фахівців української та російської науки складають фундамент нашого дослідження, хоча в них проблему людини окремо і не вичленовано.

Серед студій відповідної проблематики, здійснених на Заході, слід назвати роботи Івана Мірчука, Івана Крип’якевича, Омеляна Пріцака, Степана Ярмуся, Д.Біллінгтона, В.Гердта, Т.Зеєбома, Р.Піккіо, М.Колюччі, А.Данті, Т.Шпідліка, Р.Запати. Окреме місце посідає робота богослова-славіста Г.Подскальські "Християнство та богословська література у Київській Русі (988 – 1237 р.р.)", а також дослідження, здійснені болгарськими вченими М.Бичваровим та Б.Пейчевим.

Для нашого дисертаційного дослідження вагомими є висновки сучасних медієвістів та візантиністів С.С.Аверинцева, В.В.Бичкова, З.В.Удальцової, Й.Хей-зінги, Ж.Ле Гоффа, Ж.Марітена, А.Я.Гуревича, П.С.Гуревича, М.М.Бах-тіна, В.І.Уколової, М.О.Собуцького, С.С.Неретіної. І все ж таки стосовно проблеми людини та особистості за доби вітчизняного Середньовіччя досліджень майже не існує, окрім авторських спроб філологів Д.С.Лихачова, Л.О.Чорної, О.Л.Конявської. Слід зауважити, що названі роботи останніх двох авторок вийшли друком та стали відомими в Україні пізніше, ніж нами було обрано й затверджено тему дослідження. А от предметом історико-філософського аналізу ця проблема ще не ставала.

У другому підрозділі “Проблема особистості у сучасному філо-софському дослідженні (термінологічні уточнення)” здійснено спробу з’ясувати термінологічно ускладнену проблему розуміння особистості, яка, в свою чергу, відбиває методологічну плутанину розуміння особистості різними галузями суспільствознавства та психології, бо дотепер не створено єдиної теорії особистості, про що ще понад чверть століття тому писав О.М.Леонтьєв. Найбільш типовою позицією у розумінні особистості залишається визнання її появи лише у новоєвропейську добу. Ця точка зору найбільш послідовно викладена у роботах Л.М.Баткіна. Але сучасна соціальна філософія та філософська антропологія екзистенційного спрямування не лише зафіксували обмеженість такої позиції, а й, дослідивши кризовий стан культури постіндустріального типу, порушили питання про необхідність переосмислення підвалин особистісного буття людини (Х.Ортега-і-Гассет, К.Ясперс, В.Франкл, К.Поппер, Г.Маркузе, А.Камю, Ж.-П.Сартр та ін.). Сучасні дослідження вітчизняних науковців (В.П.Іванова, В.І.Шинкарука, С.Б.Кримського, В.А.Малахова, О.І.Фортової, В.Г.Табачковського та інших) акцентують на духовних почуттях як виявленні сутнісних сил людини, превалюванні не раціонального, а морально-чуттєвого, що певною мірою відповідає проблематиці досліджень практичної філософії (Апель, Габермас, Бьолер, Кульман, Гьосле, Ульріх).

Таким чином, роблячи висновки із наведеного огляду розуміння проблеми особистості, треба сказати, що сучасна філософія переусвідомлює рівень теоретичного розгляду як сутності особистості, так і часу її виникнення, а відповідно і наявності особистості в культурах традиціоналістської орієнтації. Тому ми окремо застерігаємо, що у нашому подальшому дослідженні будемо спиратися на розуміння особистості, яке подав С.Б.Кримський, визначивши її як "результат усвідомленого вибору людиною свого власного образу", що дає можливість аналізувати образ людини та особистості, в тому числі в культурі Київської Русі.

Третій підрозділ “Джерелознавчий аспект дослідження філо-софської культури Київської Русі” присвячено розгляду джерелознавчої та герменевтичної проблеми стосовно дуже невеликої кількості творів часів Київської Русі, які, в свою чергу, збереглися, по-перше, у списках більш пізнього часу; по-друге, наявності всього одного відсотка навіть серед масиву пам’яток, що збереглися, оригінальних авторських творів. Серед проблем вітчизняної медієвістики дуже гострою видається проблема відкриття нових джерел або залучення до її джерелознавчої бази допоміжних, але репрезентативних текстів. Йдеться в підрозділі також про новий ракурс розляду герменевтичної проблеми стосовно найдавніших літописів на підставі гіпотези, висунутої І.М. Данилевським, про хіліастичну їх спрямованість. На нашу думку, існує текст, який взагалі стоїть ніби осторонь традиції переважання загального і який ще не залучався до розгляду в межах філософської культури Київської Русі. Це не самостійна щойно відкрита пам’ятка, а використаний і збережений у складі праці В.М.Татищева "Історія Російська" так званий "Раскольничий манускрипт".

Його цінують і широко використовують історики (Б.О.Рибаков, М.Ф.Котляр, В.О.Смолій, П.П.Толочко). Як додаткове джерело його включили видавці до “Літопису руського” (сучасного перекладу українською мовою літопису за Іпатьським списком). Посилається на звід В.М.Татищева німецький богослов-славіст Г.Подскальські. Але ще немає жодного історико-філософського дослідження, присвяченого цьому джерелу. Спираючись на джерелознавчі висновки М.М.Тихомирова, Б.О.Рибакова, В.Ю.Франчук, враховуючи наукові досліди В.О.Смолія, Я.М.Щапова та інших вчених, здійснені із залученням виписів В.М.Татищева, ми вважаємо текст "Раскольничого манускрипту", репрезентативним, що робить цілком логічним його використання поряд із усіма відомими києво-руськими джерелами.

Розділ другий "Проблема людини у філософській культурі Київсь-кої Русі: особистісний вимір” складається із трьох підрозділів, де третій, в свою чергу, поділений на чотири підпункти. В цьому розділі йдеться про вияви світоглядно-ментальних настанов стосовно особистісних начал діяльності, які, ще не ставши системою, не перетворившись на теоретичні міркування, можливо, ще несвідомо, були зафіксовані укладачами давньокиївських текстів і котрі відбиваються іншими феноменами культури (освіта, мистецтво) Київської Русі.

Тому перший підрозділ другого розділу “Особливості культури Київської Русі, що зумовили формування і специфіку вияву особистісного начала” містить аналіз соціокультурної обумовленості формування витоків особистісної свідомості середовищем міської культури (бо Київська Русь – Русь-Гардарікі – країна міст, за назвою, наданою скандинавськими сусідами). Проаналі-зовані в цьому підрозділові феномени розвитку ремісництва, самого урбаністичного організму (схожі з процесами урбанізації європейського Середньовіччя, висвітлені А.Л.Ястребицькою, Ж.Ле Гофом, П.П.Толочком) дають можливість зробити висновок про високий рівень ремісничо-торговельного чинника, який зумовлював формування нового ставлення до праці й, відповідно, трансформацію свідомості у бік зростання особистісної відповідальності.

У синкретичній культурі києво-руського міста під впливом різних чинників (від залишків язичницької свідомості до християнського права, що впроваджувалося) нормами правничих документів зафіксована особлива увага на розумінні особистої гідності. Статті “Руської Правди” та “Статуту Яросла-ва про церковні суди” містять норми, спрямовані на захист особистої честі, в тому числі жіночої, що не могло не формувати так званого “почуття особис- тості”, як висловилась Т.М.Негуляєва.

Вагомий вплив християнства, що розповсюджувалось, в першу чергу зумовлював зміни урбаністичного організму, де мистецтво та архітектура ставали засобами проголошення нових ідеологічних настанов та концептуальним висловленням політичних задумів. (Як це випливає, наприклад, з єдності політичної програми Ярослава Мудрого, будівництва Софії Київської та “Слова про Закон і Благодать” Іларіона, який подає вчення про Київ як "третій Рим", "Новий Єрусалим".)

Християнство як нова духовна парадигма впливало і на розвиток освіти, і на морально-етичне осягнення світу. Тому в цьому ж підрозділі розглянуто оцінки представників княжої верстви й вищого духовенства, подані з позицій підкреслення освіченості та книжності цих осіб. Хоч і побіжно, але ми звернулись також до нових естетичних настанов (“на честь людині”), втілених у християнському мистецтві, що вело до зростання особистісного начала. Всі ці чинники дають змогу стверджувати про вагомість світоглядних та ментальних змін, що відбулись, як це видно, на прикладах особистої долі Єлизавети та Ганни – дочок Ярослава Мудрого. Саме у місті ставала можливою поява людини з новою самосвідомістю.

У другому підрозділі "Особистісне начало як предмет оцінки” аналі-зові піддається християнська моральна доктрина, котру ми, слідом за С.С.Аверинцевим, В.С.Горським, О.М.Сирцовою, С.В.Бондарем, Г.К.Вагне-ром, С.С.Неретіною, вважаємо такою, що принципово орієнтувалась на осо-бистісний вибір людини, де від цієї особистісної зорієнтованості (на добро чи на зло) у залежність ставилася доля всієї країни. Тобто така площина розуміння людини з необхідністю передбачала можливість надання оцінок вчинкам людей, і в першу чергу представникам княжої верстви. Окремо розглянуто як харизматичні духовні лідери намагалися впливати на поведінку князів (стосунки Феодосія Печерського та Ізяслава і Святослава Ярославичів). Тут же йдеться про найбільш яскраві характеристики-оцінки, котрі містять некрологічні записи. Збережені в текстах літописів, вони навіть за жанровою специфікою (християнська похвала, дружинна слава або плач) добирались відповідно до своєрідності особистісних рис князя, епітафію якому писали. Тому частину розділу присвячено розглядові некрологічних записів.

Але найбільш цікавими є некрологи з “Раскольничого манускрипту”, збережені у праці “Історія Російська” у виписах В.М.Татищева. Вони містять записи, яких немає в інших зводах. Ці характеристики стають предметом окремого розгляду у наступному, третьому, підрозділі “Історичні постаті Київської Русі очима їх сучасників”. Він поділений на чотири підпункти. У цьому підрозділі проаналізовано правомірність використання тексту “Раскольничого манускрипту”, а також своєрідність його повідомлень.

Підпункт перший “Антитеза: Святополк Ізяславич – Володимир Мономах” присвячено зіставленню характеристик Володимира Мономаха та Святополка Ізяславича, поданих книжником XII ст. Проаналізовано рівень відповідності манери цього автора-літописця вимогам корпоративно-ста-нового розуміння людини у середньовічних текстах та виявлено несхожість його суб’єктивного рівня сприйняття як ідеального, так і негативного князя. Наш висновок фіксує тяжіння манери літописця (можливо, Петра Бориславича) до суб’єктивно-оцінної. Укладач навіть у поданні ідеального князя зберіг особистісно-чуттєвий вимір. А у поданні негативного персонажа показав прояви його людських слабкостей, замість традиційного опису накопичення зла в людині внаслідок “козней диявольських”.

Підпункт другий “Ідеальні Мономаховичі та брутальні Ольговичі” будується на зіставленні характеристик Мстислава Великого, Ярополка Володимировича, Ізяслава Мстиславича і представників гілки Ольговичів – Всеволода та Ігоря. Характеристика-некролог Всеволода, відсутня у будь-яких інших літописних текстах, містить опис вкрай негативних та гріховних проявів діянь Ольговичів, які спричинили жорстоку розправу над Ігорем. У підпункті особливу увагу акцентовано на міркуванях літописця-мирянина, котрий, можливо, був літописцем Ізяслава, стосовно сумління, совісті людини та щирості зробленого вибору, що не може не викликати підвищеного інтересу.

Підпункт третій “Галицько-волинські можновладці кінця ХІІ – початку ХІІІ століть: ганьба і слава” продовжує аналіз своєрідності подання некрологічних записів кінця XII – поч. XIII ст., але на матеріалі подій у Галичині (можливо, з використанням протографа галицько-волинської частини Іпатьського зводу, наявного у В.М.Татищева). Вчинки Ярослава Осмомисла, його сина Володимира, Рюрика Ростиславича, Романа Мстиславича, а також синів Ігоря Святославича Новгород-Сіверського (головного героя “Слова про Ігорів похід”), можна порівняти й зіставити на шкалі негативно-гріховних дій. Але одних князів шануватимуть нащадки як героїв та хазяїв, а інших пам’ятатимуть як свавільних бешкетників та пияків, про що дуже красномовно оповідано у літописах, і особливо у зводі В.М.Татищева. Унікальні особистісні характеристики негативних персонажів києво-руської історії з Галичини є додатковим свідченням вагомості особистісного чинника у престолонаслідуванні, бо негативізм претендентів на княжі столи ніби легітимував виступи опозиційних боярських угруповань. У цьому ж підпункті нами розглянуто описи портретів, здійснених літературно-образними засобами, які також є унікальними зображеннями зовнішності, що демонструє наявність інтересу до особливого, індивідуального в людині.

Підпункт четвертий “Духовні особи на сторінках літописів. Осуд єпископа” присвячено порівнянню увічненого літописами ставлення до духовних осіб. На відміну від оповідань про харизматичних лідерів XI – XII ст. із середовища духовенства, котрі займали активну громадську позицію та намагались протидіяти владі, розповідь під 1229 роком у літописних зводах містить опис хвороби та втрати майна єпископом Кирилом. У виписах В.М.Татищева збережено факт подання судового позову на духовну особу, що є досить нетиповим, і звинувачення у скнарості, а не розповідь про добровільну жертву майна жебракам, як повідомляють інші літописні джерела.

Розділ третій “Вияв особистісного начала у авторських творах доби Київської Русі” присвячено розглядові оригінальних авторських текстів доби Київської Русі, що традиційно залучаються до філософського осмислення. Нами зроблено спробу виявлення в них особистісного начала. Розділ складається із трьох підрозділів, кожен з яких присвячений окремому творові.

Підрозділ перший “Житіє і ходіння Даниїла ігумена з Руської землі” містить історико-філософський аналіз твору початку XII ст., який зберігає дуже цікаві роздуми та риси особистісної свідомості цього автора. Звертаючись до світоглядних настанов ігумена Даниїла, ми робимо висновок про характер цієї людини, котра виявляє нетипове сприйняття пізнання світу і християнських святинь (його творчий пошук може наблизити Даниїла до раціонального, а не містичного пізнання). Поряд із характерними, такими, що побутували в києво-руській культурі, морально-естетичними настановами, Даниїл демонструє специфічне їх застосування до описів Святої землі, де він фіксує не лише красу Божого тварного світу, а й красу рукотворну – красу як наслідок людської праці.

Підрозділ другий – “"Повчання" Володимира Мономаха” висвітлює, поряд із добре відомими історикам філософії аспектами цього твору, проблеми совісті, сумління, особистого вибору людиною Київської Русі власного образу, відображеного великою мірою у малодослідженому “Листі” Володимира Мономаха до Олега Святославича. Пафос цього твору, на нашу думку, полягає у глибокій людяності князя, котрий із скорботою та болем переживає смерть сина, але залишається відданим християнським настановам, відмовившись від родового язичницького звичаю помсти. Заповідь “не вбий” у Мономаха переростає у моральний та політичний принцип, який утверджує цінність людини і людського життя взагалі.

Підрозділ третій “"Моління" Даниїла Заточеника” присвячено історико-філософському аналізові особистісних проявів та міркувань світського книжника XII ст. стосовно розуму, гідності і призначення людини. У цьому творові нашу особливу увагу привернули роздуми Даниїла Заточеника з приводу цінності людини як такої, що самі по собі є досить не типовими для ранньосередньовічної культури. Твір, що відрізняється особливим авторським стилем, викликає дуже неоднозначні оцінки вітчізняних та західних славістів, бо містить суперечливі й гострі вияви авторської самосвідомості поряд із типовим висловлюванням самоприниження. Інтелектуальна діяльність, про яку йдеться у “Молінні”, на думку Даниїла, може бути засобом, котрий забезпечить існування людини, внаслідок чого зміниться соціальний статус та стан цього в’язня. Отже, маємо не лише спробу самовизначення людини ХІІ ст., а й практичне заперечення провіденціалістського смиріння, бо покладатися на волю Божу було більш типовим для екзистенціалів та норм християнського світогляду.

Висновки. Внаслідок проведеного дослідження поля філософської культури Київської Русі, представленого переважно пам`ятками літературного ряду та частково зверненням до пам`яток архітектури й образотворчого мистецтва, нами обґрунтовано репрезентативність особистісного начала у ціннісно-смисловому універсумі цієї культури.

У розумінні проблеми людини філософська культура Київської Русі поряд із могутньою тенденцією до типізації образів історичних постатей та з проявами антиіндивідуалізму фіксує увагу на індивідуальності персонажів києво-руської історії від самого її початку.

Внаслідок аналізу екзистенціалів ЦСУ культури Київської Русі, які формувались під впливом сприйняття християнського світогляду (котрий поступово зміцнювався й переміг остаточно у міському середовищі, перетворившись на офіційно-книжну культуру княжої верстви та духовенства), досліджено наявність зацікавленості проблемою людини в її індивідуально-особистісному аспекті у текстах літературно-філософської спадщини ХІ - першої половини ХІІІ сторіччя. Це ставало можливим, бо християнство, як підвалина нової світоглядної моделі, орієнтувалось на окрему людину, змушуючи її не лише обирати християнські заповіді, а й змінювати власний духовний світ з акцентом на особистій відповідальності людини за власні дії (розділи 2.1., 2.2.).

Отже, у філософській культурі Київської Русі, поряд із провіденціалістсь-

кими поглядами на долю “мовчазної більшості”, прослідковується увага до значення активності людини, хоча б на рівні особистості князя, звідки йшла тенденція до оцінності і його діяльності, і його постаті.

Надання оцінок княжим вчинкам (підсумок діяльності та суспільне значення) можна віднайти як у літописах, так і в інших пам`ятках (агіографія, “Слово про Ігорів похід”, “Слово про загибель Руської Землі”, “Повчання” Володимира Мономаха, “Моління” Даниїла Заточеника тощо). Але найцікавіші оцінки князям містять некрологи за виписами В.М. Татищева. Нами у дисертаційному дослідженні вперше як історико-філософське джерело використано і проаналізовано так званий “Раскольничий манускрипт”, збережений виписах В.М. Татищева у праці "Історія Російська" в межах розділів, присвячених добі Київської Русі. Його репрезентативність для історико-філософського дослідження ми обґрунтували у розділі 1.3.

Залучення до наукового кола виписів з "Раскольничого манускрипту", зроблених В.М. Татищевим (розділ 2.3.), дає підстави більш ґрунтовно аргументувати іншу лінію суспільного інтересу до історичних діячів у масиві давньоруської культури – простежити особистісно-індивідуальний її аспект. Можливо ці виписи стануть підтвердженням існування автора, котрий фокусував у собі, а не на трансцендентному початкові буття, морально-оцінний вимір подій та постатей, які описував чи характеризував. Навіть якщо не поділяти концепції Б.О. Рибакова про авторство Петра Бориславича.

Нашим висновком може бути твердження про те, що у разі наявності саме індивідуально-особистісних характеристик великих князів, а не лише існування певних феодально-корпоративних узагальнень та образу ідеального князя, існував і суспільний інтерес до такого особистісно-індивідуального виміру вищої соціальної верстви у Давній Русі. Літописці, котрі фіксували певні княжі вчинки та подавали характеристики-портрети князів, звертались до читачів, розраховуючи не тільки на розуміння, а й усвідомлюючи значущість цих записів. У текстах, котрі ми розглянули, вражає небажання в поясненні причин описуваних подій обмежуватися провіденціалістською настановою як такою. Літописці другої половини ХІІ – початку ХІІІ ст. беруть на себе сміливість бути суддями верстви, котра за умов панування середньовічної феодальної свідомості була підсудна лише Богові.

Д.С. Лихачов писав, що приватне життя офіційних людей (мається на увазі княжа верства, чиї діяння фіксував літопис – Т.Ц.) літописця не цікавить. У прикладі з виписами В.М. Татищева ми бачимо і фрагменти приватного життя, і навіть анекдоти з цього приводу, увічнені у літописі. Безчинства Всеволода та Ігоря Ольговичів, Володимира Ярославича Галицького або Романа та Володимира Ігоровичів у Галичині, які безчестили жінок та пиячили, – факти далекі і від офіційних подій, і від записів “династичного порядку”.

Наш висновок з розглянутих фактів такий: не тільки один Петро Бориславич, а й інші літописці кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. насмілювались виносити особистісні (дуже часто негативні) риси великих князів на суспільний розгляд. Нам невідома кількість літописців, які свідомо зберігали не лише ідеальне та суспільно важливе у образах зображуваних князів, а й особистісно-негативне чи суб’єктивне, притаманне кожному з них як конкретній особистості. Ми, слідом за В.М. Татищевим та Б.О. Рибаковим, можемо стверджувати, що було принаймні двоє таких літописців.

Наступним висновком, що випливає з попереднього, є те, що на межі ХІІ – ХІІІ ст. складалася нова літописна традиція, згідно з якою приклад Петра Бориславича могли наслідувати його учні та послідовники. Ця традиція справді існувала. Але ступінь особистісного начала в діяльності реальних історичних постатей, спроба зазирнути у внутрішній світ людини як висхідного початку дії, зафіксовані виписами В.М. Татищева, залишилися маловідомими, бо суб`єктивний та оцінний зрізи в літописах свідомо нівелювалися відповідно до вимог корпоративних нормативів або взагалі знищувалися (як це видно з порівняння характеристик-некрологів Всеволода та Ігоря Ольговичів середини ХII ст. з “Раскольничого манускрипту” й записів у інших літописних зводах). Можливо, що це вилучення, здійснене у більш пізній період (ХIV-XV століттях), відбувалось за аналогією зі знищенням записів про язичницький обряд приведення до “роти”, проаналізований В.Ю.Франчук.

Нами скориговано уявлення медієвістики щодо місця, ролі і ставлення до особистості у вітчизняній культурі XІ-першої половини XIII ст., бо ми, проаналізувавши виписи В.М. Татищева, відтворили не тільки оцінки, а й індивідуальні описи зовнішності представників княжої верстви. Виявили громадський осуд духовної особи (ростово-суздальського єпископа Кирила, 1229 рік), опис хвороби, судового позову та смерті якого відрізняється від записів більшості відомих літописів за характером.

Дуже вагомим аргументом на користь значущості особистісного начала у розумінні проблеми людини є спроба звернення києво-руських книжників до її внутрішнього світу. Таку тенденцію ми фіксували у творах Нестора, великою мірою вона притаманна літературно-філософській спадщині Мономаха, але найглибше проникнення у внутрішній світ