ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ДУБРОВА НАТАЛЯ ПЕТРІВНА

УДК 330.101.541:338.43

МАКРОЕКОНОМІЧНЕ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНОЇ СФЕРИ ЕКОНОМІКИ

Спеціальність: 08.01.01 – економічна теорія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Дніпропетровськ –2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Дніпропетровському державному аграрному університеті Міністерства аграрної політики України.

Науковий керівник доктор економічних наук, професор,

Мельник Леонід Юхимович,

Дніпропетровський державний аграрний університет,

завідувач кафедри економічної теорії та економіки

сільського господарства,

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор

Тарасевич Віктор Миколайович,

Національна металургійна академія,

завідувач кафедри політичної економії

доктор наук з державного управління, доцент

Мордвінов Олександр Григорович,

Гуманітарний університет “Запорізький інститут державного та муніципального управління”,

завідувач кафедри адміністративного менеджменту та державного управління

Провідна установа: Донецький національний університет Міністерства освіти і науки, кафедра економічної теорії, м. Донецьк

Захист відбудеться “25” грудня 2003 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.804.01 у Дніпропетровському державному аграрному університеті за адресою: 49600 м. Дніпропетровськ, вул. Ворошилова, 25, ауд. 342.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Дніпропетровського державного аграрного університету за адресою: 49600 м. Дніпропетровськ, вул. Ворошилова, 25.

Автореферат розісланий “24” листопада 2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Миронова Р.М.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. В Україні завершено перший етап аграрної реформи. За час її проведення відбулося становлення нової системи відносин власності і господарювання. Приватні і приватно-спільні господарства виробляють практично всю сільськогосподарську продукцію. Здійснена приватизація землі. Сформовано основний каркас ринкової інфраструктури. Водночас функціонуюча модель аграрної економіки за економічним потенціалом поступається тій, на базі якої вона розбудована. Така ситуація обумовлена багатьма чинниками. Один із них – це порівняно низька ефективність економічної діяльності держави (усіх гілок її влади) на макро- і мікрорівнях. Саме тому сьогодні пріоритетним напрямом подальшого розвитку аграрних відносин є удосконалення аграрної політики держави, зростання її ефективності.

Глобальною тенденцією світового економічного розвитку є посилення економічної ролі держави, зростання обсягів і багатоаспектності її діяльності. Відповідно усі сучасні моделі економіки хоча і залишаються ринковими, але значно одержавлені. А тому не випадково в економічній літературі багато уваги приділяється проблемі місця і ролі держави в економічній системі суспільства. В зарубіжній літературі – це насамперед теоретично-методологічні розробки Дж. М. Кейнса та його послідовників (неокейнсіанців).

В останні роки значна увага вітчизняних економістів-аграрників приділяється проблемі економічної діяльності держави в аграрній сфері економіки. Це насамперед наукові праці М.П. Вітковського, П.І. Гайдуцького, Й.С. Завадського, О.В. Крисального, Ю.Я. Лузана, І.І. Лукінова, П.М. Макаренка, В.М. Малеса, Л.Ю. Мельника, О.М. Могильного, О.Г. Мордвінова, О.М. Онищенка, П.Т. Саблука, В.В. Юрчишина і багатьох інших. Аграрна політика держави при цьому досліджується у різних аспектах. Більшість цих розробок мають високу науково-практичну результативність і відповідають вимогам часу.

Разом з тим деякі напрями цієї тематики вимагають більш поглибленого теоретичного опрацювання, врахування національних особливостей і сучасного етапу розвитку аграрних відносин. Це насамперед такі питання як регулювання державою аграрного ринку, обґрунтування можливості бездотаційності ринкових цін на більшість видів продукції сільського господарства. Актуальними залишаються недостатньо розроблені і дискусійні питання щодо місця і ролі держави в аграрній сфері на пореформеному етапі, визначення концептуальних засад оптимального співвідношення ринкового і державного регулювання, ефективність аграрної політики держави. Усі ці проблеми потребують подальшого вирішення.

Недостатня наукова обґрунтованість, а відповідно потреба поглиблення наукових розробок щодо державного регулювання і державної підтримки сільського господарства, визначення напрямів і засобів подальшого удосконалення цього процесу, з урахуванням сучасного етапу розвитку сільського господарства, зумовили вибір теми дисертаційної роботи. Цим визначається і її актуальність.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана згідно з планом наукових досліджень кафедр економічної теорії та економіки сільського господарства і аграрного бізнесу економічного факультету Дніпропетровського державного агарного університету (тема “Організація, розвиток та державне регулювання аграрного підприємництва в умовах ринкових перетворень” номер державної реєстрації 0102U005022).

Мета і задачі дослідження. Основною метою дисертаційної роботи є наукове обґрунтування необхідності, визначення змісту, функцій, засобів і важелів макроекономічного регулювання державою аграрного виробництва, визначення концептуальних засад оптимуму у співвідношенні ринку та держави.

Для досягнення цієї мети в дисертації поставлено такі задачі:–

розкрити теоретичні засади економічної діяльності держави, напрями, механізм і важелі її здійснення в умовах ринкової економіки на основі вивчення існуючих теоретичних концепцій і положень;

визначити концептуальні засади щодо оптимуму у співвідношенні рин-кового саморегулювання і державного регулювання економіки на макрорівні;–

обґрунтувати об’єктивну необхідність і особливості економічної діяль-ності держави в аграрному секторі, проаналізувати її складові, засоби та важелі здійснення в економічно високорозвинутих країнах;

визначити основні напрями, підсумки і проблеми аграрної реформи в Україні у контексті економічної діяльності держави;

провести макроекономічний аналіз основних напрямів аграрної полі-
тики держави на пореформеному етапі і розробити пропозиції щодо їх удосконалення.

Об’єктом дослідження є сукупність організаційно-економічних відносин стосовно напрямів, механізмів і важелів макроекономічної діяльності держави в аграрній сфері економіки у перехідній і ринковій економіці.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні аспекти щодо форм, засобів і важелів державного регулювання аграрного сектора в процесі функціонування економічних взаємовідносин.

Інформаційною базою дослідження є матеріали Державного комітету статистики, аналітична та оперативна інформація Міністерства аграрної політики України з питань функціонування аграрної сфери.

Методи дослідження. Теоретична та методологічна основа досліджень побудована на використанні базових положень економічної теорії, макроекономіки, методичних підходів вітчизняних і зарубіжних вчених до проблем державного регулювання аграрного сектора економіки, законодавчих актів та нормативно-правових документів з питань розвитку агропромислового комплексу України.

У процесі дослідження були використані такі загальнонаукові та спеціальні методи: діалектичний, абстрактно-логічний і системного аналізу (теоретичні і методологічні узагальнення, визначення сутності, місця і ролі держави у розвитку аграрної сфери економіки); статистико-економічний (аналіз сучасного стану аграрної сфери економіки України); системно-структурний та порівняльний (з’ясування необхідності державного регулювання аграрної сфери, виявлення недоліків існуючого механізму макроекономічного державного регулювання та розробка пропозицій щодо його удосконалення).

Наукова новизна одержаних результатів полягає у наступному:–

подано авторське визначення групи чинників, які зумовлюють втручання держави в економіку: ринкові вади; неможливість використання ринкових принципів; дія ринкового механізму пов’язана з втратами, які перевищують витрати на державне регулювання економіки; необхідність захисту конкуренції;–

набуло подальшого розвитку визначення критеріїв оптимуму у співвідношенні ринкового саморегулювання та державного регулювання макроекономічних процесів. Ними є – державне регулювання тих процесів, які держава виконує більш ефективно, з меншими втратами для суспільства, з врахуванням того положення, що ринок діє в автоматичному режимі, а державне регулювання потребує певних витрат;–

знайшла подальший розвиток систематизація чинників, що обумовлюють державне регулювання аграрного сектора економіки: особливості підприємництва у сільському господарстві; необхідність збереження родючості земель; забезпечення продовольчої безпеки країни; нееквівалентність цін стосовно сільського господарства;–

набуло подальшого розвитку обґрунтування причин аграрної кризи і виділено головну – непослідовність і суперечливий характер аграрної політики, її недостатня ефективність та виявлені проблеми, що обумовлені такою політикою, і на цих засадах запропоновані концептуальні основи макроекономічної діяльності держави стосовно подолання кризових явищ в аграрній сфері економіки і забезпечення подальшого її розвитку;–

вперше обґрунтовано концепцію, згідно якої, за умов недостатніх фінансових ресурсів у держави, цінову підтримку потрібно обмежити, насамперед, використанням тих напрямів і засобів, за якими витрати держави будуть компенсовані;–

доповнено напрями кредитної політики держави обґрунтуванням державного безпроцентного і за низькою процентною ставкою кредитування, забезпечення його на паритетних засадах з комерційними банками; створення та розвиток інститутів парабанківської системи;–

набули подальшого розвитку заходи державного регулювання щодо збереження і підвищення родючості земель шляхом скорочення оброблюваних площ, розвитку орендних відносин з метою захисту прав як орендодавців так і орендарів.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання на рівні Міністерства аграрної політики, Головних управлінь сільського господарства і продовольства при обласних держадміністраціях. Вони можуть сприяти зростанню ефективності аграрної політики держави, а також бути використані для оцінки останньої та при розробці довгострокової програми розвитку і удосконалення сільськогосподарського виробництва, обґрунтування пріоритетів його розвитку.

Основні наукові положення і практичні пропозиції проведеного дослідження були подані до Головного управління сільського господарства і продовольства при Дніпропетровській облдержадміністрації та знайшли використання у процесі розробки відповідних програм (довідка №15-911 від 27.05.03 р.). Ряд теоретичних положень дисертації використовується в навчальному процесі Дніпропетровського державного аграрного університету при викладанні дисциплін “Економічна теорія”, “Макроекономіка”, “Державне управління” (довідка №16-11-57 від 30.05.03 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійно виконаною науковою працею, у якій викладено авторський підхід до вирішення важливого наукового завдання – необхідності макроекономічного державного регулювання та підтримки аграрного сектора економіки України.

Особистий внесок здобувача в наукових працях, написаних у співавторстві і зазначених у списку опублікованих праць в авторефераті, полягає в наступному: [3] – визначено сутність та функції ринкового механізму, особливості ціноутворення в аграрному секторі економіки економічно високорозвинутих країн; [4] – проаналізовано ринкові вади та причини їх виникнення; [7] – визначені основні напрями соціально-економічних гарантій.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи були викладені та обговорені на Міжнародній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми розвитку економіки агропромислового комплексу: соціально-економічні та правові аспекти” (Запоріжжя, 2000 р.); П’ятій міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта – 2002” (Дніпропетровськ–Житомир–Донецьк, 2002 р.); Другій всеукраїнській науково-практичній конференції “Україна наукова ’2002” (Дніпропетровськ–Харків–Донецьк, 2002 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта ’2003” (Дніпропетровськ–Донецьк–Харків, 2003 р.), на наукових конференціях професорсько-викладацького складу економічного факультету ДДАУ (1999, 2001, 2003 рр.).

Публікації. Основні положення дисертації викладено у 9 публікаціях загальним обсягом 12,5 умов.-друк. арк., з яких автору належить 4,7 умов.-друк. арк. Із них 4 публікації у фахових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Вона викладена на 185 сторінках комп’ютерного тексту, містить 3 рисунки, 21 таблицю, 6 додатків. Список використаних джерел включає 194 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі “Наукові засади об’єктивності та сутності державного регулювання аграрної сфери ринкової економіки” визначені чинники, які зумовлюють державне втручання в економіку і особливість цього процесу в аграрній сфері; подано категоріальний апарат, що характеризує державу як суб’єкта економічної діяльності; розглянуті основні напрями, засоби та важелі державного регулювання сільськогосподарського виробництва у країнах з розвинутими ринковими відносинами.

Ринок є одним із ефективних механізмів регулювання господарської діяльності, а економічна рівновага досягається за допомогою взаємодії його елементів. Водночас дія ринку супроводжується негативними моментами, які з часом загострюються і призводять до деформацій в економіці. Вони дістали назву ринкових вад (провалів): неможливість самостійно протистояти монополістичним тенденціям; неспроможність функціонувати у сфері “суспільних” товарів; наявність зовнішніх ефектів (екстерналій) і неповної інформації в суб’єктів ринкових відносин; вразливість у соціальному аспекті. Крім того, існують деякі сфери економічної діяльності, де ринкові принципи недостатньо ефективні або їх неможливо застосовувати взагалі.

Виважені підходи свідчать про те, що саме за таких умов необхідним є державне регулювання економіки, яке на відміну від ринкового, що засноване на принципі самоорганізації, здійснюється свідомо. Метою макроекономічного державного регулювання є забезпечення стабільності та ефективності економіки, економічного зростання, гарантія соціальної справедливості, за допомогою притаманних державі важелів, насамперед економічних. Ефективність сучасної економіки неможлива як без господарської самостійності підприємств, так і без виваженого державного регулювання.

Як показали дослідження, макроекономічне регулювання не означає всебічного втручання держави в економічну діяльність, а являє собою упорядкування та контроль, які спрямовані на досягнення певної мети і стосується найбільш важливих макроекономічних процесів на рівні національної економіки. В роботі визначені і узагальнені напрями (функції) соціально-економічної діяльності держави:–

державна господарська діяльність (держава виступає як власник засобів виробництва і суб’єкт господарювання);–

державне регулювання національної економіки. Воно включає механізм макроекономічного регулювання економіки (бюджетно-податкова, грошово-кредитна, структурна, зовнішньоекономічна, прогнозно-планова політика);–

виконання функцій, які ринок не може здійснювати взагалі (правове регулювання, захист навколишнього середовища, у значній мірі науково-освітня та культурна політика, охорона здоров’я, забезпечення потреб у суспільних товарах, соціальна політика);–

захист конкуренції (антимонопольна політика).

Оскільки категорія “держава” являє собою сукупність офіційних органів влади (законодавчих, виконавчих та судових), що діють на державному, регіональному та місцевому рівнях, то і реалізація макроекономічної політики має проводитися шляхом делегування центральними органами широких повноважень нижчим гілкам влади.

В сучасних умовах використовується широкий спектр засобів та важелів, за допомогою яких держава здійснює регулювання економіки. Вони поділяються на дві групи: адміністративно-правові (заборона, дозвіл, примус) та економічні (фіскальні і монетарні) важелі. Науково-обґрунтоване їх використання дозволяє органам державної влади діяти у напряму подолання економічних криз, сприяти економічному зростанню і соціалізації ринкової економіки.

В роботі визначено, що існують різні підходи щодо місця і ролі держави у ринковій економіці і виділено дві основні концепції: мінімального та масштабного втручання держави в економіку. Між ними знаходиться широкий спектр поглядів, кожний з яких визнає певні обсяги економічної ролі держави. Дж. М. Кейнс започаткував теорію державного регулювання економіки. Її головним змістом є те, що вихід із глибокої кризи, зростання обсягів виробництва та рівня зайнятості неможливі без активної участі держави. Однак питання щодо пошуку оптимуму держави та ринку і сьогодні залишається невирішеним як у теоретичному, так і у практичному аспектах. Результати досліджень дають підстави стверджувати, що вирішення цієї проблеми з позицій економічної теорії потребує визначення концептуальних засад щодо знаходження раціонального співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням. При цьому підкреслюється, що обидва механізми мають спільні риси і розбіжності. Стосовно першого це те, що держава і ринок є регуляторами господарської діяльності економічно суверенних товаровиробників, їм притаманна спільна мета – ефективне їх функціонування та розвиток. Водночас вони мають такі відмінності: ринок функціонує спонтанно, а тому не потребує витрат; державне регулювання – це свідома діяльність державних установ і людей, які в них працюють, а відповідно його організація пов’язана з певними витратами. Дія ринку потребує певного часу, щоб адекватно відреагувати на зміну ринкової ситуації (співвідношення попиту і пропозиції тощо), дії держави, як правило, відбуваються негайно. Держава є політичним інститутом влади, що посилює вагомість її економічної діяльності. Вона не тільки регулює, але і цивілізує ринок через господарське право, пом’якшує негативні дії ринку.

Виважені підходи свідчать, що обом механізмам притаманні позитивні і негативні моменти. Відповідно дія кожного з них супроводжується певними втратами. Саме тому державний механізм повинен доповнювати ринковий там, де ринкові принципи неможливі взагалі або ринкові вади пов’язані з більшими втратами у порівнянні з витратами на державне управління. Оптимум співвідношення держави і ринку, таким чином, виключає надмірне її втручання у ті сфери, де ринок діє більш ефективно. При цьому дослідженням встановлено, що чим більш розвинутий і цивілізований ринок, тим менші обсяги втручання держави в економіку.

Однією із сфер економіки, в якій ринковому механізму притаманно порівняно більше вад, є аграрна. Закони ринку у своїй класичній дії обумовлюють тут несприятливу ринкову кон’юнктуру у зв’язку з тим, що пропозиція продукції, як правило, перевищує попит, а останній має низьку еластичність. У сільському господарстві неможливий розвиток монополізму. Загальний економічний прогрес у ньому проявляється зростанням його залежності від підприємств першої і третьої сфер АПК, які мають можливість диктувати аграріям свої ціни. Відповідно посилюється нееквівалентність обміну (диспаритет цін) щодо сільського господарства. Більшість його галузей порівняно низькорентабельні, а тому не привабливі для значних інвестицій. Приватна власність на землю не забезпечує у повній мірі збереження її родючості. За таких умов виникає необхідність державного регулювання аграрного сектора та його підтримки. Розвинуті країни створили для цього значний комплекс засобів та важелів. Узагальнення координаційно-регулюючих функцій держави у розвинутих країнах дало підстави визначити наступні їх напрями: цінова, фінансово-кредитна, податкова, інвестиційно-інноваційна, зовнішньоекономічна політика і регулювання земельних відносин.

Основними важелями та засобами їх здійснення є: застосування цільових, гарантованих та заставних цін; надання маркетингових послуг з одночасним забезпеченням найоперативнішою інформацією; сприяння розвитку науково-технічного прогресу в аграрній сфері; використання імпортних ліцензій, експортних квот, мита, прямих та непрямих субсидій, податкових і кредитних пільг, звільнення від оподаткування; ціновий моніторинг; забезпечення якості та безпечності продовольчих товарів; охорона навколишнього середовища, збереження та поліпшення сільського ландшафту; забезпечення внутрішнього ринку сільгосппродукцією за доступними цінами; підготовка і перепідготовка кадрів для сільського господарства; розвиток виробничої і невиробничої інфраструктури в сільському господарстві. Як свідчить досвід розвинутих країн, ефективність сільськогосподарського виробництва досягається шляхом впровадження різноманітних державних цільових програм, які фактично виступають як контракт між державою та суб’єктами господарювання усіх форм власності і забезпечуються широкою інформаційною підтримкою на всіх рівнях державної влади. Напрями і засоби регулювання аграрної сфери економіки та їх співвідношення не залишаються незмінними, а варіюються в залежності від ситуації на ринку.

У другому розділі “Державне регулювання аграрної сфери у перехідній економіці України” визначено місце і роль державного регулювання аграрної сфери економіки у перехідному періоді; проаналізовано соціально-економічні наслідки аграрної реформи в контексті її державного регулювання та визначені основні причини аграрної кризи; концептуально сформовані основні напрями державного регулювання аграрного сектора економіки України на пореформеному етапі.

Тотальне одержавлення економіки в радянські часи негативно позначилося на стані аграрної сфери економіки. У цілому вона виявилася недостатньо ефективною. Саме тому аграрна реформа з самого початку була націлена на створення таких умов, які б забезпечили високу мотивацію сільських працівників до ефективного господарювання. Головними напрямами аграрної реформи стали:–

індивідуальна приватизація і становлення на цих засадах приватного сектора (фермерських господарств і приватних підприємств);–

створення на базі більшості радгоспів колективних сільськогосподарських підприємств (КСП);–

паювання (персоніфікація) колективної власності колгоспів і перетворення їх також у КСП, а пізніше, практично усіх КСП, у різні агроформування ринкового типу;

становлення та розвиток ринково-підприємницького середовища.

У науковій літературі є різні точки зору щодо підсумків аграрної реформи. Їх системний аналіз дозволяє стверджувати, що ринкова трансформація одержавленої моделі аграрної економіки виявилась складним і суперечливим процесом. Руйнівні процеси переважали творчі. А тому головна мета – розбудова ефективної в економічному і соціальному аспектах моделі аграрної економіки – не була досягнута. Саме це і дає підстави для переважно негативної оцінки підсумків аграрної реформи. В таблиці 1 наведені дані про динаміку основних економічних показників у сільськогосподарських підприємствах і обсяги виробництва валової продукції усього сільського господарства України.

Таблиця 1

Валова продукція сільського господарства і основні показники роботи сільськогосподарських підприємств України

Роки | Обсяги виробництва валової продукції усього ?Основні показники роботи сільськогосподарських підприємств

млрд. грн. | в % до 1990 | Питома вага у виробництві валової продукції | Прибуток, збиток (-) ?Рівень рентабель-ності, % | Продук-тивність праці ?, грн.

1990 | 104,5 | 100,0 | 72,5 | 12094,1 | 37,3 | 19148

1995 | 67,8 | 64,9 | 55,1 | 748,1 | 10,6 | 11367

1999 | 50,7 | 48,5 | 43,2 | -3399,1 | -22,1 | 8945

2000 | 55,7 | 53,3 | 38,0 | 1410,9 | 9,0 | 9871

2001 | 61,4 | 58,8 | 41,3 | 834,1 | 5,0 | 12738

? порівнянних цінах 2000 року; ? 1990 р. – млн. крб., 1995–2001 рр. – млн. грн.;
? розрахунку на середньооблікового працівника у порівнянних цінах 2000 р. Розраховано за даними Статистичного щорічника “Сільське господарство України за 2001 рік”(К., 2002. – С. 41, 44).

Наведені дані свідчать, що обсяги виробництва валової продукції сільського господарства скоротилися на 41,2%, на 31,2 відсоткових пункти зменшилась питома вага сектора переважно великих агроформувань, а рівень їх рентабельності знизився на – 32,3 відсоткових пункти. Продуктивність праці знизилася на 1/3. Навіть з врахуванням певної стабілізації і економічного зростання у 2000–2001 рр. відносно 1999 р. і 2000 р. розбудована модель аграрної економіки у значній мірі є менш ефективною і продуктивною тієї, яка функціонувала у 1990 р. Погіршився і соціальний стан сільських працівників.

Позитивним підсумком аграрної реформи є те, що в Україні уже функціонує ринкова модель аграрної економіки. Сформовані різні форми власності і господарювання ринково-підприємницького типу, ринкова інфраструктура, розроблені основи відповідної законодавчої бази. Міжгосподарські зв’язки стали регулюватися переважно ринком, а державне регулювання поступово почало здійснюватися, насамперед, на засадах використання економічних важелів. На селі докорінно перебудовано земельні і майнові відносини. За такими ознаками як форми власності і господарювання, механізмами, що їх регулюють, аграрна сфера аналогічна країнам Заходу. Її особливістю є те, що більше половини валової продукції тут виробляється у секторі господарств населення (у 2001 р. – 58,7%). Він охоплює переважно натуральні і частково дрібнобізнесові, слабомеханізовані господарства населення. Такий сектор в основному працює сам на себе, є ознакою доіндустріального розвитку сільського господарства і не в змозі забезпечити продовольчу безпеку України. За існуючих умов його можна розглядати як тимчасовий вихід із ситуації. Магістральний шлях розвитку сільського господарства – розвиток великих підприємницьких агроформувань. У цілому функціонуюча модель аграрної економіки поступається “західним” за такими ознаками як рівень розвитку технічної і технологічної оснащеності, людського фактора, спеціалізації, кооперації і інтеграції міжгосподарських зв’язків, обсягів державної підтримки недержавних агроформувань, а відповідно за продуктивністю і ефективністю.

Негативні результати ринкових перетворень, глибока аграрна криза впродовж 90-х років XX ст. була зумовлена багатьма чинниками. Сьогодні вони ґрунтовно висвітлені у працях багатьох вчених-аграрників. На основі їх аналізу і систематизації встановлено, що глибока аграрна криза є насамперед наслідком недоліків у державному макроекономічному регулюванні. Тут були допущені глибокі прорахунки і помилки. Головні з них: поспішна загальна деколективізація суспільного сектора і відповідної йому інфраструктури. У диспаритеті цін щодо сільського господарства і соціальному занепаді села у вирішальній мірі винна держава. Не приділялась належна увага матеріально-технічній базі сільського господарства, створенню ринкової інфраструктури, регулюванню аграрного ринку. Фермерство не отримало належної підтримки з боку держави. Держава втратила контроль за раціональним використанням землі і збереженням її родючості. Тобто є всі підстави вважати, що аграрна політика держави протягом 1990–1999 рр. була недостатньо науково обґрунтованою, виваженою і послідовною, а тим більш високоефективною. А держава – це насамперед макроекономічний суб’єкт господарювання, дії якого “мультиплікуються і впливають на результати усіх інших суб’єктів господарювання. Ефективність окремих агроформувань, безперечно, у значній мірі залежить від них самих. Разом з тим за даними, що наводились в економічній літературі, результативність і ефективність їх діяльності на 70% залежить від стану зовнішнього економічного середовища. А воно, в свою чергу, у вирішальній мірі визначається державним макроекономічним регулюванням і підтримкою державою аграрного сектора економіки. Ніхто, крім держави, не може забезпечити розробку ефективного господарського права, здійснювати контроль за раціональним використанням землі, формуванням оптимальної структури аграрного виробництва, встановленням раціональної податково-кредитної і цінової політики.

Саме тому на пореформеному етапі розвитку усі складові аграрної політики держави важливі, потребують удосконалення і дають ефект лише в єдності. Водночас з позицій макроекономічних напрямів першочерговими на сучасному етапі є наступні:–

ефективне регулювання аграрного ринку (цінова політика) і сприяння формуванню його розгорнутої інфраструктури;–

створення дієздатної фінансово-кредитної системи;–

запровадження економічних механізмів державного регулювання і контролю за раціональним використанням землі;–

посилення впливу держави на розвиток соціальної інфраструктури і соціального захисту населення сільських місцевостей і підвищення його добробуту.

Від їх здійснення залежить фінансовий стан усіх підприємницьких агроформувань. А це в свою чергу дасть можливість здійснювати розширене відтворення на нових техніко-технологічних засадах, вирішувати соціально-побутові проблеми селян. Звідси і поштовх для розвитку сільськогосподарського машинобудування, виробництва добрив, гербіцидів, пестицидів, підприємств третьої сфери АПК, зростання зайнятості в усьому АПК.

В роботі обґрунтовано, що сьогодні особливо гострою залишається проблема диспаритету цін. Саме це і є головною причиною того, що у відносно високоурожайному 2001 р. рівень рентабельності сільськогосподарських підприємств становив 5% (у 1990 р. – 37,3%). Питома вага збиткових підприємств в Україні склала у 2001 р. – 43,9%, 2002 р. – 54%, а у 2003 р. очікується 75–80%. Наявність певного прошарку нерентабельних господарств – нормальне явище для будь-якої сфери у ринковій економіці. Однак, коли такими є близько половини чи навіть більше підприємців – це вже свідчить про порушення еквівалентного обміну щодо сільського господарства.

Саме тому пріоритетною складовою аграрної політики держави є формування такого аграрного ринку сільськогосподарської продукції, ціни на яку дали б можливість нормально працюючим товаровиробникам здійснювати не тільки просте, але і розширене відтворення. Водночас питання регулювання ринку і цінової політики держави на аграрну продукцію до цього часу не вирішено на науково-методологічному рівні. Узагальнення різних точок зору щодо цінової політики держави дозволило сформулювати наступний висновок. Сільське господарство знаходиться у нерівноправному положенні щодо підприємств I-ї та III-ї сфер АПК. А тому переважна більшість вчених вважає, що держава повинна встановлювати дотації до ринкових цін (ціни підтримки, цільові і т. ін.). При цьому не ставиться питання про те, чи може сільське господарство функціонувати без дотації цін державою і до яких наслідків це призведе.

Дослідженням встановлено, що диспаритет цін веде до збитковості у першу чергу тих агроформувань, в яких високі витрати виробництва. Це, насамперед, невеликі господарства з відсталою техніко-технологічною базою. Дотація ринкових цін державою у визначній мірі є підтримкою порівняно низькорентабельного і збиткового секторів агроформувань, гальмування прогресивної тенденції до концентрації виробництва. Великі підприємницькі структури, що використовують нову техніку і технології, організацію (науковий менеджмент, маркетинг, бізнес-планування), не потребують цінової підтримки держави, оскільки мають порівняно низьку собівартість продукції. Бездотаційність ринкових цін, безперечно, призвела б до розорення нерентабельних господарств, переходу їх земель у користування великих. Таким чином, посилилась би концентрація сільськогосподарського виробництва, яка є прогресивним процесом. Але уряди у високорозвинутих країнах використовують дотаційність ціни тому, що по-перше, мають для цього необхідні кошти; по-друге, сільське господарство не є пріоритетною галуззю економіки (питома вага у ВВП складає 3–5%) і по-третє, виходячи із соціальних міркувань і збереження фермерства. Крупнотоварний сектор тут уже сьогодні зміг би повністю забезпечити продовольчу безпеку. Стосовно України слід врахувати, що тут сільське господарство є пріоритетною галуззю економіки, в якій виробляється біля 12% усього ВВП і головне, що сьогодні і в ближній для огляду перспективі держава не має коштів для більш-менш відчутної цінової підтримки аграрного сектора економіки.

Водночас держава має можливість ефективно регулювати аграрний ринок, а відповідно ціни на сільськогосподарську продукцію в умовах обмежених коштів. При цьому мова йде, насамперед, про авансовані кошти, що повернуться, а в деяких випадках із прибутком. Найбільш ефективними важелями тут можуть бути:–

використання у більш широких обсягах заставних цін (продукція, яку зберігає держава, є гарантією повернення авансованих коштів); –

закупка державою сільськогосподарської продукції, у першу чергу зерна, за сприятливими для основної маси аграрних товаровиробників цінами, в умовах коли пропозиція на нього перевищує попит. Держава у цьому випадку виконує ділерські функції і може отримати прибуток. Це стосується і зовнішнього ринку на аграрну продукцію.

Дотацію цін державою доцільно використовувати як важіль здійснення нею раціональної структурної політики. Деякі види сільськогосподарської продукції дійсно потребують цінової підтримки, тобто бюджетна підтримка аграрної сфери безперечно є необхідною і за умови обмеженості ресурсів. Але вона повинна спрямовуватися на відродження і розвиток тваринництва, птахівництва, племінної та селекційної справи, виробництва дефіцитної продукції, підтримку аграрної науки, збереження родючості земель та охорони навколишнього середовища. Вихідною умовою є створення спеціальних фондів підтримки аграрного сектора на національному та регіональному рівнях.

Як зазначається в роботі, бюджетна підтримка має надаватися відповідно до цільових програм, розроблених за пріоритетними напрямами державної аграрної політики. Вона може надаватися як прямим виділенням коштів з державного та місцевих бюджетів, так і непрямими методами за допомогою сприятливої податково-кредитної політики. Водночас, діюча кредитна політика не забезпечує достатніми кредитними ресурсами аграрну сферу. Для банківських комерційних інститутів сільське господарство є інвестиційно непривабливим, а отримання кредиту для більшості його підприємств неможливе із-за високих процентних ставок, що перевищують рівень рентабельності виробництва. Кошти, що виділяються із бюджету (на часткове покриття державою процентних ставок) є обмеженими, а процедура їх видачі громіздка та тривала. Як показали дослідження, на сучасному етапі слід використовувати такі напрями кредитної політики:–

державне кредитування за низькою процентною ставкою, або безпроцентне в рамках пріоритетних для уряду програм (добір банків для розміщення пільгових кредитів має проводитися на конкурсній основі);–

участь держави у кредитуванні аграрної сфери на паритетних засадах з комерційними банками;–

сприяння створенню та розвитку інститутів парабанківської системи (кредитних спілок, кредитних установ на кооперативній основі), які надають фінансові послуги подібні до банківських, однак працюють в інтересах своїх членів.

Результати дослідження дають підстави стверджувати, що до принципово важливих складових аграрної політики належить забезпечення дійового контролю за раціональним використанням сільськогосподарських угідь, сприяння збереженню і підвищенню їх родючості, незалежно від того, хто є їх власником і користувачем. В ст. 1 Земельного кодексу чітко визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Відсутність коштів, уособлення процесів землеволодіння і землекористування (біля 85% приватних земель орендується, при цьому у більшості випадків має місце короткотермінова оренда), послаблення державного контролю за раціональним використанням земель призвели до того, що значно розширились площі деградованих земель. За даними Держкомзему України площа еродованої ріллі щорічно розширюється на 90–100 тис. га. Ерозія землі сягнула таких масштабів, за яких щорічно втрачаються 600 млн. тонн ґрунту, в тому числі 20 млн. тонн найціннішого гумусу.

В роботі сформульовано положення, згідно якого на державному рівні необхідно негайно розробити і прийняти програму збереження і підвищення родючості ґрунту – основної ресурсної бази землеробства. Вона повинна включати такі напрями:–

скорочення площі (в першу чергу еродованих) оброблюваних площ на 20–25%, що дасть змогу більш інтенсивно використовувати землі, що залишились. Виведені із обробітку землі можна залужнювати або заліснювати, відводити під залежі;–

сприяння зосередженню землі у власності тих, хто її обробляє;–

регулювання орендних відносин з метою продовження їх термінів, захисту прав орендарів і орендодавців.

Впровадження у дію цих напрямів державного регулювання має проводитися за допомогою широкомасштабного державного планування, прогнозування і програмування сільськогосподарського виробництва, що дозволить підприємствам аграрної сфери функціонувати у руслі загальнонаціональних пріоритетів. Основним його елементом мають стати цільові державні програми, що будуть реалізовуватися на регіональному і місцевих рівнях з урахуванням специфіки певної місцевості та спрямовуватися на забезпечення підвищення рівня життя сільського населення.

Дослідженням встановлено, що важливим є також формування та вдосконалення системи аграрного маркетингу, що витікає з необхідності застосування ефективних форм реалізації продукції, а на даний час збут є найслабкішою ланкою у системі АПК. Створення оптових продовольчих ринків на державному та регіональному рівнях при широкомасштабній державній підтримці сприятиме збуту сільськогосподарськими товаровиробниками своєї продукції та постачанню населенню великих міст і промислових центрів свіжих та високоякісних продуктів харчування за доступними цінами. Слід розширити існуючу систему агропромислового комплексу транспортною системою та мережею оптової та роздрібної торгівлі, що буде сприяти ефективному проходженню продукції від виробника до споживача.

За таких умов першочерговим завданням має стати підвищення ефективності механізму взаємодії органів виконавчої влади по вертикалі і по горизонталі з питань розвитку аграрної сфери як основного елементу господарського комплексу країни. Саме у забезпеченні реалізації аграрної політики та розвитку аграрного сектора економіки важливу роль відіграють органи місцевого самоврядування – від обласних до сільських рад, які найбільш наближені до потреб суб’єктів господарювання і населення.

Однак необхідно зазначити, що впровадження вищенаведених пропозицій може відбуватися тільки за умови дотримання законодавства, оскільки саме єдність, системність та цілісність правового регулювання ринкових відносин виступають необхідною умовою нормального функціонування ринку. Успішне вирішення цих завдань дозволить Україні розв’язати на належному рівні проблему продовольчої безпеки і забезпечити, нарешті, вирішення головної проблеми аграрних перетворень – зростання життєвого рівня селян, подолання глибокої диференціації їх доходів у порівнянні з іншими галузями економіки, формування особливого прошарку середнього класу селян як землевласників і господарів на землі.

ВИСНОВКИ

1. Сучасні моделі ринкової економіки значно одержавлені. У відповідності з цим є нагальна потреба визначення сутності, необхідності і напрямів економічної діяльності держави. Вона зумовлена, насамперед, наявністю наступних груп чинників, що притаманні ринку як стихійному механізму управління економікою: ринкові вади; неможливість використання ринкових принципів; дія ринкового механізму пов’язана з втратами, які перевищують витрати на державне регулювання економіки; необхідність захисту конкуренції. Держава як інститут політичної влади і суб’єкт економічної системи регулює національну економіку і окремі її сфери, у тому числі аграрну. На підставі проведеного дослідження сучасні напрями економічно-соціальної діяльності держави поділяються на наступні групи: господарська діяльність держави; державне регулювання національної економіки; виконання функцій, які ринок не може здійснювати взагалі; захист конкуренції.

2. Серед домінуючих проблем державного регулювання економіки є ефективність цього процесу і раціональне співвідношення дії ринкового і державного механізмів. Проведені дослідження визначили, що критерії оптимуму у співвідношенні ринкового саморегулювання та державного регулювання макроекономічних процесів потребують врахування дії багатьох умов та чинників (національних особливостей країни, розвиток продуктивних сил, економічних відносин). Основним є порівняння втрат від дії ринкового механізму та витрат на державне регулювання. Організація останнього як свідомої діяльності державних установ пов’язана з певними витратами, тоді як ринок діє у автоматичному режимі. Також слід враховувати і часовий фактор, оскільки дія ринку потребує певного часу для адекватного реагування на зміну ринкової ситуації, а дії держави, як правило, відбуваються негайно. Ефективність економічної діяльності держави потребує відповідного рівня професіоналізму держслужбовців, раціональної організації їх праці, виключення корумпованості.

3. Економічна діяльність держави у сільському господарстві має специфіку. Вона визначається особливістю аграрного підприємництва, необхідністю збереження родючості земель та забезпечення продовольчої безпеки країни, нерівноправним його положенням щодо інших сфер АПК. В аграрному виробництві порівняно низький рівень концентрації виробництва, що дає можливість суміжним галузям АПК диктувати ціни як на свою продукцію (монопольно високі ціни), так і на продукцію сільського господарства (монопольно низькі ціни), що породжує диспаритет цін.

4. Визначено, що сучасними напрямами регулювання аграрної сфери в економічно розвинутих країнах є: цінова, фінансово-кредитна, податкова, інвестиційно-інноваційна, земельна і зовнішньоекономічна політика. Важелями та засобами їх здійснення насамперед є: застосування цільових, гарантованих та заставних цін; надання маркетингових послуг з одночасним забезпеченням найоперативнішою інформацією; сприяння розвитку науково-технічного прогресу в аграрній сфері; використання імпортних ліцензій, експортних квот, мита, субсидій та субвенцій; податкових і кредитних пільг; нульового оподаткування; ціновий моніторинг; забезпечення якості та безпечності продовольчих товарів; охорона навколишнього середовища, збереження та поліпшення сільського ландшафту; забезпечення внутрішнього ринку сільгосппродукцією за доступними цінами; підготовка і перепідготовка кадрів для сільського господарства; розвиток виробничої і невиробничої інфраструктури у сільському господарстві. Ефективність сільськогосподарського виробництва у розвинутих країнах досягається шляхом впровадження різноманітних державних цільових програм, які фактично виступають як контракт між державою та суб’єктами господарювання усіх форм власності і забезпечуються широкою інформаційною підтримкою на всіх рівнях державної влади.

5. Виявлено, що відповідно до проведення аграрної реформи в Україні її основними напрямами стала приватизація та реструктуризація сільськогосподарських підприємств. Підсумком їх здійснення є те, що в Україні сформована і функціонує модель аграрної економіки ринкового типу. За основними ознаками вона аналогічна країнам з розвинутою ринковою економікою. Її особливість полягає у превалюванні сектора господарств населення, що виробляє більше половини валової продукції сільського господарства. Цей сектор охоплює дрібнобізнесові і практично натуральні слабомеханізовані господарства, які є ознакою доіндустріального розвитку сільського господарства. Відповідно за такими ознаками як продуктивність і ефективність модель аграрної економіки в Україні істотно поступається “західним” і не в змозі забезпечити продовольчу безпеку країни. Вона також значно поступається і тій, на базі якої вона сформована. Однією із причин цього є недостатня ефективність аграрної політики держави. А тому на сучасному етапі необхідним є посилення регулюючої макроекономічної ролі держави з виділенням таких пріоритетних напрямів: цінова і кредитно-податкова політика, контроль за раціональним використанням землі і збереженням її родючості шляхом скорочення оброблюваних площ, розвитку орендних відносин з метою