ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. І.І. МЕЧНИКОВА

ДЗИГОВСЬКИЙ Олександр Миколайович

УДК 94(292.452+282.247.32)-“2/3” (043.3)

ІСТОРІЯ САРМАТІВ КАРПАТО-ДНІПРОВСЬКОГО РЕГІОНУ

Спеціальність 07.00.02 – Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

ОДЕСА – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі археології та етнології України Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова Міністерства освіти і науки України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

Щукін Марк Борисович,

Державний Ермітаж, м.Санкт-Петербург, Росія

провідний науковий співробітник;

доктор історичних наук,

Айбабін Олександр Ілліч,

Інститут сходознавства НАН України,

керівник Кримського відділення;

доктор історичних наук,

Симоненко Олександр Володимирович,

Інститут археології НАН України

провідний науковий співробітник.

Провідна установа: Чернівецький національний університет

ім. Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України.

Захист відбудеться 10.09.2003 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.051.08 в Одеському національному університеті (65026, м. Одеса, вул. Щепкіна, 12, ауд. № 9).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова (65026, м. Одеса, вул. Преображенська, 24).

Автореферат розіслано 04.08.2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради А.К. Лозовський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Важливість вивчення історії сарматських племен, що мешкали на західній периферії величезного євразійського степового коридору, зокрема на землях між Карпатами та Дніпром, обумовлена насамперед, знаковістю ролі цих іраномовних номадів в історичному розвитку регіону, яка, на окремих етапах зазначеного процесу, була якщо не визначальною, то, принаймні, провідною. В той же час, досить тривалий період ця історія відтворювалася, переважно, на підставі свідоцтв античної письмової традиції, що, загалом, було зумовлено цілком об’єктивними причинами. Справа в тому, що археологічні “сліди” перебування цих кочовиків на територіях західніше Дніпра, ще до початку 70-х років ХХ століття були репрезентовані лише незначною кількістю старожитностей, а матеріали інших джерел, котрі могли б мати відношення до сарматів, пов’язувалися зовсім з іншими племенами або народами.

Ситуація докорінно змінилася порівняно недавно, коли зусиллями багатьох польових археологічних експедицій був нарешті знайдений та якісно досліджений потужний пласт сарматських старожитностей в регіоні, що нас цікавить, а до того ж, завдяки вивченню окремих епіграфічних та нумізматичних пам’яток, все ж таки виявилося, що свідоцтва про сарматів є у наявності і серед даних категорій джерел. На теперішній час, трапилася виняткова можливість зіставити матеріали письмових, епіграфічних, нумізматичних, а тепер вже, в повній мірі, й археологічних джерел, з тим, щоб спробувати більш детально висвітити окремі сторінки історії кочовиків, котрі такий тривалий період складали пряму та безпосередню загрозу Стародавньому Риму і відігравали помітну політичну роль на території, що вивчається.

Однак, як недивно, у вітчизняному сарматознавстві і до сьогодення відсутнє узагальнююче дослідження з історії сарматів, що мешкали на землях між Карпатами та Дніпром, де б вона повністю відтворювалася як за вертикаллю, так і горизонталлю, в межах зазначеного регіону. Не менш, якщо чи не найважливішим є й вирішення таких її окремих питань, як уточнення часу появи сарматських племен на територіях західніше Дніпра, визначення динаміки проникнення цих кочовиків в даний регіон та його заселення ними, характеру взаємовідносин сарматів з оточуючим населенням кельтського, германського, фракійського, пізньоскіфського світів і античних центрів Північно-Західного та Західного Понту. Чим, власне, і продиктована актуальність обраної теми, яка полягає, передусім, у недостатньому висвітленні і необхідності глибокого осмислення процесу “сарматизації” Карпато-Дніпровських земель, як одного з важливих моментів історії цих номадів взагалі, і даної території, зокрема.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження є складовою частиною наукової програми історичного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова - “Історія етнонаціональних процесів у Степовій Україні з найдавніших часів до сьогодення (за матеріалами Одеської області)” (державна реєстрація №0199U003114), а також наукової теми кафедри археології та етнології України Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова - “Археологія та давня історія Степової України” (№122, державна реєстрація № 0199U003115).

Хронологічні рамки дослідження обмежені часом загибелі “Великої Скіфії” і початком гунської епохи на землях західніше Дніпра, тобто ІІІ ст. до н.е. – IV ст. н.е.

Територіальні рамки дослідження охоплюють землі від передгір’їв Східних Карпат на заході, до Дніпра на сході, які включають регіони межиріччів Дніпра і Південного Бугу та Південного Бугу і Дністра, лісостепу сучасної Молдови, Буджацького степу, Запрутської Молдови, частково Мунтенії та Добруджі.

Мета дослідження. Метою роботи є відтворення історії сарматських племен, які мешкали на землях між Карпатами та Дніпром і визначення їхньої ролі в етно-історичних процесах, що мали місце на вказаній території у межах зазначених хронологічних рамок.

Задачі дослідження продиктовані його метою:

- уточнити час появи сарматів на землях західніше Дніпра;

-

-

-

-

-

-

-

-

Об’єкт дослідження: сарматські племена як особлива етнічна кочова спільнота.

Предмет дослідження: історія сарматських племен Карпато-Дніпровського регіону.

Джерельна база. Для вивчення поставлених у дослідженні проблем залучено максимально широке коло джерел. Вони можуть бути систематизовані наступним чином: 1) письмові джерела; 2) археологічні джерела; 3) епіграфічні джерела; 4) нумізматичні джерела. При цьому необхідно зазначити, що дані групи джерел, хоча і відрізняються між собою своїм якісним та кількісним складом, однак, за змістом, дуже органічно доповнюють одна одну.

Найважливішою групою джерел для дослідження проблеми є праці стародавніх грецьких та римських авторів, переважна більшість котрих, репрезентована в фундаментальній роботі В.В.Латишева та його колег “Scythica et Caucasica e veteribus Scriptoribus Graecis et Latinis”, де вони подаються мовою оригіналу з відповідним російським перекладом. Серед даних творів, за тематичною направленістю або характером, розрізняються праці історичні (Полібій, Веллей Патеркул, Корнелій Тацит, Йосип Флавій, Плутарх, Флор, Аппіан, Діон Кассій, Дексіпп, Євсевій, Євтропій, Амміан Марцеллін, Секст Аврелій Віктор, Павло Оросій, Зосім, Йордан); природознавчі (Антігон Карітський, Пліній Старший); географічні (Страбон, Клавдій Птолемей, Стефан Візантійський); біографічні (Свєтоній, письменники історії Августів); літературні (Публій Овідій Назон, Л. Анней Сенека, М. Анней Лукан), а також, посібники для купців і мореплавців – перипли та перієгеси (Псевдо-Скілак, Псевдо-Скімн).

Другою групою джерел є археологічні пам’ятки, що репрезентовані курганними та ґрунтовими могильниками сарматів, одиночними основними і впускними похованнями, стійбищами та поселеннями цих кочовиків.

Ще одним цінним комплексом джерел, необхідних для вивчення історії сарматів, особливо її ранніх періодів, є епіграфічні документи античних полісів Північно-Західного та Західного Понту, серед яких, насамперед, відзначимо почесні декрети.

Значний інтерес для дослідження проблеми мають і емісії монетного двору Ольвії середини – початку останньої чверті І століття нашої ери.

Методологічною основою дослідження є принцип історизму в пізнанні закономірностей розвитку стародавніх суспільств, що являє собою підхід до історичних явищ і процесів з позицій діалектики, вивчення взаємозв’язків між ними. Принцип наукової всебічності та об’єктивності, тобто всебічний та комплекний аналіз усієї сукупності джерел, які стосуються предмета дослідження.

У дослідженні використані наукові методи: проблемно-хронологічний, порівняльний, ретроспективний, системний та описовий. Проблемно-хронологічний, системний та порівняльний методи використовувалися при відтворенні історії сарматських племен Карпато-Дніпровського регіону як за вертикаллю, так і горизонталлю. За допомогою описового методу характеризуються різні категорії джерел, що стосуються предмета дослідження. Використання ретроспективного методу дозволило визначити динаміку проникнення сарматів на землі між Карпатами і Дніпром та їхнього заселення ними, спадкоємність етапів “сарматизації” даної території взагалі і окремих її районів, зокрема.

Наукова новизна одержаних результатів полягає, передусім, в тому, що вона репрезентує собою поки що єдину у вітчизняній історіографії наукову розробку найширшого кола питань, пов’язаних з появою, заселенням та мешканням сарматських племен на землях між Карпатами та Дніпром. Автором уточнено час появи сарматів на землях західніше Дніпра та розкриті головні причини виходу сарматських племен в даний регіон. Визначено динаміку проникнення цих кочовиків на досліджувану територію і її заселення ними. Виявлено етапи “сарматизації” регіону взагалі і окремих його районів, зокрема. Визначені конкретні сарматські племена або племінні об’єднання, які мешкали на даних землях та установлено основні території, з яких мали місце їхні міграції в Карпато-Дніпровський регіон. Охарактеризовані взаємовідносини кочовиків з осілими варварськими племенами даного регіону та населенням античних полісів Західного та Північно-Західного Понту.

Таким чином на підставі всебічного та комплексного вивчення свідоцтв античної письмової традиції, даних археології, епіграфіки і нумізматики вперше створено цілісну концепцію щодо історії цих номадів на зазначеній території в ІІІ ст. до н.е. – IV ст. н.е., тобто на протязі майже 700 років.

Практичне значення одержаних результатів полягає, насамперед, в тому, що воно, в значній мірі, доповнює і суттєво розширює увесь спектр наших знань з історії сарматів Карпато-Дніпровського регіону. Матеріали, спостереження, висновки роботи можуть бути використані в узагальнюючих працях з історії племен і народів, що мешкали на цих землях в глибоку давнину, при читанні загальних курсів та спецкурсів на історичних факультетах вищих навчальних закладів України, Молдови, Румунії, а також, в музеєзнавчій та краєзнавчій літературі.

Особистий внесок здобувача до робіт у співавторстві. В колективних монографіях та статтях, написаних у співавторстві з В.П. Ванчуговим, Ф.М. Лисецьким, А.С. Островерховим, Т.Л. Самойловою, С.П. Смольяніновою, Л.В. Суботіним, автором залучається до наукового обігу, систематизується, аналізується та характеризується фактичний матеріал, що стосується предмета дослідження.

Апробація результатів дисертації провадилася на засіданнях кафедри археології та етнології України Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, відділу археології Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології НАН України, міжнародних та всеукраїнських конференціях, зокрема, “Проблеми історії та археології давнього населення Української РСР” (Одеса, 1989); “Проблемы скифо-сарматской археологии Северного Причерноморья” (Запорожье, 1989); “История и археология Нижнего Подунавья” (Рени, 1989; 1991); “Проблемы истории и археологии Нижнего Поднестровья” (Белгород-Днестровский, 1990; 1995); “Проблемы археологии Северного Причерноморья” (Херсон, 1990); “Северо-Западное Причерноморье. Ритмы культурогенеза” (Одесса, 1992); “Одесі – 200 років” (Одеса, 1994); “8th European Association of Archaeologists Annual Meeting” (Thessaloniki, Hellas, 2002).

Публікації. Фактичний матеріал, залучений до наукового обігу, висновки і теоретичні узагальнення дослідження відображені в двох індивідуальних монографіях, п’яти колективних монографіях, 22 наукових працях, опублікованих у вітчизняних та зарубіжних наукових виданнях і журналах.

Структура дисертації зумовлена метою та завданням дослідження і складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг дисертації – 339 с., з яких список використаних джерел та літератури – 47 с. (558 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються наукова новизна, хронологічні та територіальні рамки роботи, її практичне значення. Сформульовано мету і задачі дослідження, охарактеризовано апробацію його головних положень.

У Розділі 1. “Історія вивчення” розглядається історія вивчення проблеми. Вона сягає майже двох століть, і розпочати її огляд цілком доречно з праць М.М. Карамзіна, де вперше було наведено, хоча стислий і практично без хронології, однак, все-таки загальний нарис історії цих іраномовних кочовиків. Видатний епіграфіст середини ХІХ ст. Август Бек хоча і не наводив якоїсь цілісної концепції стосовно історії сарматів Північного Причорномор’я, тим не менш, ним вперше було висловлено припущення про можливість перебування даних племен на землях західніше Дніпра вже в ІІ або І ст. до н.е. Прибічником точки зору про раннє проникнення сарматів на захід був і П.Й. Шафарик, котрий припускав, що вони просунулися впритул до Дніпра ще в ІІІ ст. до н.е. Однак, на відміну від А.Бека, дослідник вважав, що територію між Дніпром та Дунаєм номади заселяють лише після середини І ст. до н.е.

До певної міри оригінальною, є точка зору Д.Я.Самоквасова щодо історії сарматів Північного Причорномор’я. Дослідник вважав, що після поразки Атея у війні з Філіппом Македонським, на землях між Доном та Дніпром, ці кочовики заснували свою нову державу під верховенством роксоланів. В ІІ ст. до н.е., просунувшись на територію між Дунаєм та Дністром, сармати, обєднавшись із скіфами та гето-даками утворюють тут великий політичний союз під ім’ям гето-дакійського царства. Після завоювання останнього римлянами, племена скіфо-сарматського походження мігрують з придунайських областей у Центральну Європу і на схід, де і стають відомими під назвою слов’ян.

Висловлене, в свій час А.Беком припущення про досить раннє перебування сарматів, на землях західніше Дніпра, повністю підтримав В.В.Латишев, котрий припускав, що ці кочовики вже міцно закріплюються на захід від Південного Бугу навіть не в ІІ , а ще до середини ІІІ ст. до н.е. Близької точки зору додержувався і М.С.Грушевський, який вважав, що північнопричорноморські степи перебували в руках сарматів вже в ІІІ або в ІІ ст. до н.е., а в І ст. до н.е. вони досягають і Дунаю. В даний період, на думку дослідника, на правобережжі Дніпра панували язиги, політичний статус яких, після перекочівки останніх в середині І ст. н.е. до межиріччя Тиси та Дунаю, переймають роксолани. В І ст. н.е. на цій території з’являються алани, які дещо пізніше, в результаті експансії германців із заходу та гунів зі сходу мігрують в західному напрямку.

Самим початком ІІ ст. до н.е. датував появу сарматських племен на землях західніше Дніпра Ф.О.Браун. Згідно автора, це були сармати “царські” та язиги. Останні, в другій чверті І ст. н.е. мігрують на захід і з цього часу, на території між Карпатами та Дніпром панують роксолани. В ІІІ ст. н.е. в ролі “політичного лідера” у Північному Причорномор’ї їх змінюють алани.

Єдиним, хто поставив під сумнів сталу точку зору про витіснення скіфів сарматами з північнопричорноморських степів, що склалася серед дослідників в той час, був Ю.А.Кулаковський. Автор вважав, що заміна скіфів сарматами на даній території була, в значній мірі, лише “заміною номенклатури”. На думку дослідника, сарматські племена займають землі західніше Дніпра в епоху війн Мітрідата VI Євпатора з Римом і це були сармати “царські”, під котрими Ю.А. Кулаковський розумів роксоланів. Переселення язигів на Тисську рівнину дослідник відносив до початку І ст. н.е., а появу аланів у Нижньому Подунав`ї до часів імператора Нерона.

На якісно новий науковий рівень підняли вивчення історії сарматів Північного Причорномор’я праці видатного російського дослідника М.І.Ростовцева. Згідно автора, починаючи з IV ст. до н.е. з Азії знову починають рух на захід іранські кочові племена. Вони рухаються зі сходу низкою сильних племінних груп і до ІІ ст. до н.е., витіснивши скіфів вглиб Криму, затверджуються на всьому просторі царства останніх. На заході, впритул до Дунаю мешкали язиги, а роксолани займали територію між Доном та Дніпром. Дещо пізніше, у Північному Причорномор’ї з’являються і алани. З проникненням останніх у північнопричорноморські степи, і можливо під їхнім тиском, роксолани переселяються на захід даної території, що, в свою чергу, змушує язигів мігрувати у межиріччя Тиси та Дунаю і врешті-решт оселитися там. В ІІІ ст. н.е. алани змішуються з германськими племенами і входять до складу гото-аланського царства на півдні Росії.

Таким чином, в ХІХ – 30-х роках ХХ ст. серед дослідників на підставі вивчення у переважній більшості письмових та епіграфічних джерел, склалася досить стала думка про перебування різних сарматських племен на землях західніше Дніпра, починаючи вже з ІІІ або ІІ ст. до н.е. і завершуючи вторгненням гунів у східноєвропейські степи.

Кінець 40-х - початок 50-х років ХХ ст. характеризується появою, завдяки широким польовим дослідженням перших повоєнних років, значної кількості археологічних джерел з проблеми, що нас цікавить. Дана обставина, в свою чергу, надала дослідникам чудову нагоду використовувати при реконструкції історії сарматських племен не лише свідоцтва античної письмової традиції та епіграфіки, але й археологічні матеріали. В 1953-1962 роках побачили світ узагальнюючі праці М.І.Вязьмітіної, Г.Б.Федорова, М.П.Абрамової, які були присвячені проблемам вивчення культури сарматів на території від Дону до Пруту, де розглядалися і окремі питання історії цих кочовиків, що мешкали у вказаному регіоні.

Особливо плідною у сарматознавстві виявилася перша половина 70-х років, коли з’явилися фундаментальні дослідження Я. Харматти, Д.О. Мачинського, К.Ф. Смірнова, М.Б. Щукіна, Г. Бікіра, Е.А. Рікмана з історії сарматських племен Північного Причорномор’я взагалі, і території, що нас цікавить, зокрема. Так, в роботі Я.Харматти наводиться загальний нарис історії цих номадів, що в різні періоди, починаючи з ІІ ст. до н.е. і завершуючи ІІІ ст. н.е., населяли землі від Дону на сході і до Угорської низовини на заході. Згідно дослідника, на початку ІІ ст. до н.е. Дніпро-Донське межиріччя опиняється під сильною сарматською владою. Її розповсюдили на цей регіон вихідці із західноазійських степів – саії, які згадуються в ольвійському декреті на пошану Протогена. В третій чверті ІІ ст. до н.е., під тиском інших сарматських племен зі сходу, політична влада племен саіїв поступово слабне, і біля 125 р. до н.е. у Північному Причорномор’ї, під лідерством “царських сарматів” сформувалася нова кочова імперія. Ближче до середини І ст. до н.е., вважав Я.Харматта, сильна племінна конфедерація сарматів розпадається і “царські” сармати зникають зі сторінок історії. На початку І ст. н.е. у вказаному регіоні з’являються алани, що викликало переселення інших сарматських племен, зокрема язигів, до Угорської низовини. В ІІІ ст. н.е., до них приєднуються і роксолани, які змушені були мігрувати із північнопричорноморських степів під тиском готів.

В дослідженні Д.О.Мачинського, розглядаються проблеми ранньої історії сарматів Північного Причорномор’я, де автором були визначені основні етапи сарматського завоювання вказаної території та “уловлено ритм” проникнення цих кочовиків на землі західніше Дону. Згідно Д.О.Мачинського, наприкінці IV ст. до н.е. сармати завдають “Великій Скіфії” нищівного удару, в результаті чого, в степах біля Перекопу та Сиваша з’являється нове етнополітичне утворення “Сарматія”. На рубежі ІІІ – ІІ ст. до н.е. сарматські племена проникають західніше Дніпра, а наприкінці ІІ на початку І ст. до н.е. ці кочовики (язиги та сармати “царські”) вже мешкають на території між Дніпром та Дністром. Ближче до останнього десятиліття ІІ ст. до н.е. у Північному Причорномор’ї з’являються роксолани, котрі, на протязі І ст. до н.е. – першої половини І ст. н.е. просунулися спочатку на правий берег Дніпра, а згодом і до Дунаю. Близько середини – третьої чверті І ст. н.е. в північнопричорноморських степах з’являються алани, а у Нижньому Подунав`ї – аорси.

Питанню про час і характер проникнення сарматських племен в Скіфію присвячено і дослідження К.Ф.Смірнова, котрий, на підставі узагальнення даних письмових джерел та зіставлення їх з археологічними матеріалами, вважав, що воно мало місце двома хвилями. Перше з них, наприкінці V-IV ст. до н.е., було мирним, друге в ІІІ-ІІ ст. до н.е. – насильницьким.

Практично одночасно з працями Д.О.Мачинського та К.Ф.Смірнова, з’являється і ціла серія статей П.Й.Каришковського, в яких автором, цілком обґрунтовано доводиться можливість перебування сарматських племен на землях західніше Дніпра вже наприкінці ІІІ – початку ІІ ст. до н.е., що, на думку дослідника, повністю відповідало політичним реаліям, які склалися на цій території в даний час.

Окремі питання історії сарматів Подніпров`я, Подністров’я та Подунав`я були розглянуті в дослідженні М.Б.Щукіна. Згідно автора, на правий берег Дніпра і у Верхнє Подністров’я сармати проникають лише в першій половині І ст. н.е. Територію сучасної Молдови та рівнини Мунтенії ці кочовики освоюють в І ст. н.е., однак, відносно щільно заселяють їх не раніше другої половини ІІ та початку ІІІ ст. н.е. В цей же час, вони займають і східну частину Запрутської Молдови, де вступають в контакт з карпами – носіями культури Поянешти – Виртешкой.

Висвітлення проблем історії сарматських племен, що мешкали на території сучасної Румунії мало місце в праці Г.Бікіра. На думку дослідника, проникнення сарматів в Запрутську Молдову сталося приблизно в 105-106 рр., коли даки зазнали остаточної поразки від римлян. В Мунтенію та Олтенію ці кочовики проникають в 117-118 рр., а в Закарпаття Румунії лише наприкінці ІІ – першій половині ІІІ ст. Згідно Г.Бікіра, жодне з цих проникнень не призвело до якихось кардинальних змін етнополітичної ситуації на вказаних землях, оскільки сармати, проникаючи на дакійську територію змішувалися тут з вільними даками та карпами і приймали їхнє панування.

Істотним внеском в розробку сарматської проблематики цього періоду, стали і дослідження Е.А.Рікмана, котрим вперше були систематизовані та узагальнені матеріали, що стосуються історії сарматських племен на землях між Карпатами та Дністром. Зібравши всі відомі на той час археологічні джерела і залучаючи дані античної письмової традиції, автором були визначені етапи проникнення сарматів в даний регіон і характер взаємовідносин цих кочовиків з оточуючим їх етнокультурним середовищем. Підсумком даних розвідок стало виділення Е.А.Рікманом окремої проблеми західних сарматів.

Резюмуючи, необхідно підкреслити, що практично в усіх розглянутих дослідженнях, авторами, по суті, була підтримана думка своїх попередників про досить ранню присутність сарматських племен на землях між Доном та Дніпром. В той же час, в них, за винятком розвідок Я.Харматти та П.Й.Каришковського, вимальовується і певна тенденція “омолодження” часу заселення цими номадами західної периферії причорноморських степів.

В історії вивчення проблеми, що нас займає, друга половина 70-х – початок 80-х рр. характеризуються появою узагальнюючих праць К.Ф. Смірнова та В.І.Костенко, що склали собою разом фундаментальне дослідження з історії та археології сарматів Північного Причорномор’я.

В роботі К.Ф.Смірнова, на підставі ретельного аналізу усіх наявних на той час археологічних матеріалів та детального вивчення свідоцтв письмових джерел, автором було намальоване яскраве полотно ранньої історії сарматів північнопричорноморських степів. Згідно дослідника, наприкінці V-IV ст. до н.е. стосунки між скіфами та савроматами носили переважно мирний характер і останні з’являлися та навіть жили в Скіфії з добровільної згоди її могутніх господарів. Політична ситуація різко змінюється наприкінці IV ст. до н.е., коли “Велика Скіфія” значно слабне, а зі сходу все відчутнішим стає тиск ранніх сарматів – носіїв прохорівської культури. Не пізніше кінця ІІІ ст. до н.е. сарматські орди закріплюються на обох берегах Дніпра, і на протязі останніх десятиліть ІІІ – початку ІІ ст. до н.е. у Північному Причорномор’ї остаточно затверджується влада його нових господарів – сарматів. Починаючи з цього часу, настає тривалий період їхнього панування на даній території.

В.І.Костенко був простежений розвиток сарматської культури на землях між Дніпром та Доном, починаючи з ІІІ ст. до н.е. і завершуючи ІІ ст. н.е. Автор вважав, що сармати з’являються у Північному Причорномор’ї вже в ІІІ ст. до н.е., що стало наслідком початку розселення племен прохорівської культури на схід, південь та захід. На початку ІІ ст. до н.е. сармати завдають вирішального удару по “Великій Скіфії” і починаючи з цього часу міцно освоюють все лівобережжя Дніпра. Наприкінці І ст. до н.е. – початку І ст. н.е. сарматські племена язигів, а згодом і роксоланів з’являються вже на Нижньому Дунаї. Після міграції язигів на Тисську рівнину, роксолани розповсюджують свій вплив на всі північнопричорноморські степи, однак, в ІІ ст. н.е., в результаті посилення політичного лідерства аланів, змушені були покинути ці землі та переселитися у Нижнє Подунав`я, де вони мешкали на протязі ІІ-ІІІ ст.

В другій половині 70-х - 80-х рр. значний пласт сарматських старожитностей був нарешті виявлений у Буджацькому степу. Закономірним підсумком даних досліджень став вихід у світ узагальнюючих розвідок О.В.Гудкової та М.М.Фокєєва, в яких визначаються етапи проникнення сарматських племен на вказану територію і пропонується схема входження останніх до кола носіїв черняхівської культури.

Аналізу подій, які мали місце на землях між Дніпром та Дунаєм, починаючи з ІІІ ст. до н.е. і до початку ІІ ст. н.е., присвячені дослідження М.Б.Щукіна, де на підставі детального вивчення даних письмових джерел та археології, автором була здійснена спроба визначення динаміки пересування сарматських племен у цей регіон. На думку М.Б. Щукіна, вона визначається п’ятьма хвилями сарматського руху на захід – ІІІ-ІІ ст. до н.е., кінця ІІ- першої половини І ст. до н.е., кінця І ст. до н.е., середини І ст. н.е., кінця І або початку ІІ ст. н.е., кожна з яких має свої особливі характеристики.

Значне нагромадження археологічного матеріалу в Дністровсько-Прутському межиріччі знайшло своє відображення в працях В.І.Гросу, котрим вперше була розроблена періодизація сарматських старожитностей даної території. Згідно автора, вони репрезентовані п’ятьма хронологічними горизонтами або групами: пам’ятки рубежу ер – першої половини І ст. н.е., І ст. н.е., другої половини І-ІІ ст. н.е., кінця ІІ – ІІІ ст. н.е., другої половини ІІІ-ІV ст. н.е. У відповідності з виділеними хронологічними горизонтами сарматських старожитностей, автор визначає і динаміку заселення цими кочовиками Дністровсько – Прутського межиріччя.

Періодизація пам’яток сарматів лісостепової зони вказаного регіону була розроблена С.І. Курчатовим та А.Ю.Чирковим. Дослідниками виділяються три основні етапи (друга половина І – перша половина ІІ ст. н.е., друга половина ІІ – початок ІІІ ст. н.е., перша половина ІІІ ст. н.е.) розвитку сарматської культури даної території.

Аналізу культурно – історичних процесів, що мали місце в Дністровсько- Прутському межиріччі на протязі І ст. до н.е. – IV ст. н.е., присвячені і дослідження М.М.Фокєєва, де, зокрема, розглядалася і ціла низка питань, пов’язаних з історією сарматських племен Буджацького степу. На думку М.М.Фокєєва, сармати (язиги) вперше проникають в Буджак наприкінці ІІ – першій половині І ст. до н.е., однак, в цей час, дана територія ще не стає місцем їхнього постійного мешкання. В середині І ст. н.е., після тривалої відсутності сарматських племен в цьому регіоні, тут з’являються роксолани, які в середині ІІ ст. н.е. відкочовують з межиріччя Дунаю та Дністра, у зв’язку з Маркоманнськими війнами, а потім знову повертаються на ці землі, де і мешкають до середини ІІІ ст. н.е. Близько цього часу, в результаті вторгнення готів у Приазов’я, в Буджацькому степу з’являються алани, котрі перебувають тут до кінця IV, а, можливо, навіть до початку V ст. н.е.

Завершити розділ буде справедливим дослідженнями О.В.Симоненко з історії сарматських племен Північного Причорномор’я. Згідно автора, ці кочовики з’являються у північнопричорноморських степах лише у ІІ ст. до н.е. і на протязі ІІ-І ст. до н.е. це були роксолани та язиги. В першій половині І ст. н.е. вони продовжують мешкати на даній території і розповсюджують район своїх кочівок аж до Нижнього Подунав’я. Однак, вже в середині І ст. н.е. “сарматська” етнокарта Північного Причорномор’я істотно змінюється – язиги відкочовують на Тисську рівнину, а на землях західніше Дніпра з’являються аорси та алани, які створюють тут досить міцне політичне утворення на чолі з останніми. В середині – другій половині ІІІ ст. н.е. в північнопричорноморські степи проникають алани – танаїти, внаслідок чого, попереднє сарматське населення цього регіону змушене було частково увійти до складу нових прибульців, а частково влитися у черняхівське середовище.

Таким чином, дослідження другої половини 70-х – 90-х років ХХ ст. з історії сарматів північнопричорноморських степів та суміжних західних і північно – західних територій характеризуються, насамперед, складністю поставлених в них питань і неоднозначністю вирішення останніх, а, отже, більшість з них залишаються дискусійними і до теперішнього часу. Безперечним надбанням даного періоду в сарматознавстві можна вважати справжній “прорив” у вивченні старожитностей цих кочовиків на західній периферії їхнього мешкання, а саме на землях між Карпатами та Дніпром.

Оцінюючи в цілому історію вивчення проблеми, що нас займає, і, віддаючи належне безсумнівним достоїнствам кожного з розглянутих досліджень, в той же час, необхідно підкреслити, що в жодному з них синтез даних всіх без винятку категорій джерел, на жаль, так і не одержав свого розвитку. До певної міри, узагальнення всіх матеріалів з історії сарматів, що мешкали на землях західніше Дніпра, мали місце тільки в працях М.Б.Щукіна та О.В.Симоненко. Однак, і в даних дослідженнях, регіон, що нас цікавить, вивчався лише в ракурсі політичних подій ІІІ ст. до н.е. – І ст. н.е. в Східній та Центральній Європі в першому випадку, та контексті історії сарматів величезної області їхнього мешкання від нижнього Дону до Нижнього Дунаю – в другому.

У Розділі 2. “Сармати в ІІІ-ІІ ст. до н.е.”, в першому підрозділі “Ольвійські епіграфічні документи ІІІ ст. до н.е. і сармати” аналізуються дані епіграфічних джерел щодо появи сарматських племен в регіоні, що досліджується. Визначення часу проникнення сарматів на землі західніше Дніпра, як утім, і освоєння ними цієї території залишаються дискусійними і до теперішнього часу. Уявляється, що вирішити дані питання, поза контекстом усіх подій, що мали місце в III ст. до н.е. в степовому коридорі від Дністра до Дону навряд чи можливо. Ці події загальновідомі. Повністю і остаточно іде з історичної сцени “Велика Скіфія”. Наприкінці першої – початку другої третини цього сторіччя практично одночасно гине переважна більшість укріплених і неукріплених грецьких та варварських поселень від дельти Дону до Нижнього Побужжя. В Нижньому Подністров'ї, хоча такої вражаючої картини розгрому сільських поселень і не спостерігається, однак тут вони також припиняють своє існування в першій половині III ст. до н.е. Якщо узагальнити всі думки, котрі пояснюють головні причини даної катастрофи, то вони в остаточному підсумку зводяться до чотирьох концепцій: “сарматської”, “галатської”, “кліматичної” та “економічної”. В зв’язку з проблемою, що досліджується, безперечної уваги заслуговують “сарматська” (Д.О. Мачинський, О.М. Щеглов, Ю.О. Виноградов, К.К. Марченко, Є.Я. Рогов, Ю.Г. Виноградов) та “галатська” (В.В. Рубан, І.В. Бруяко) концепції, де, у якості одних з головних аргументів використовуються свідоцтва ольвійських епіграфічних документів, зокрема, декрету на пошану Протогена. Стосовно дати видання останнього існують різні точки зору. Даний декрет датують часом починаючи з 275 – 250 рр. до н.е. і завершуючи двома передостанніми десятиліттями ІІІ ст. до н.е. до 213 р. При цьому, практично всі дослідники одностайні в думці, що діяльність Протогена, як евергета, політика та фінансиста мала місце в Ольвії на протязі багатьох років, так само як і в тому, що події, які згадуються в цій псефізмі відбувалися в досить тривалому хронологічному проміжку. Однак, варто визнати, що датування декрету на пошану Протогена двома передостанніми десятиліттями III ст. до н.е. до 213 р. є найбільш переконливим, оскільки воно знаходить своє підтвердження ще й серед нумізматичних джерел. Тоді, з урахуванням тієї обставини, що події котрі зафіксовані у ньому як і синхронна їм діяльність Протогена припадають на досить тривалий період, є всі підстави припускати, що вони мали місце в межах від середини до кінця передостаннього десятиліття ІІІ ст. до н.е.

Аналіз подій, які знайшли своє відображення в Протогенівській хроніці дозволяє погодитися з їхньою послідовністю, що була запропонована в свій час, спочатку В.В. Латишевим, а значно пізніше, і Ю.Г.Виноградовим. Згідно дослідників, запланований набіг галатів та скірів, котрий згадується в даному декреті міг відбутися незадовго до часу складання останнього, тобто на завершальному етапі діяльності цього евергета. Отже, усі інші зовнішні події, що згадуються у псефізмі, а саме - і прибуття царя Саітафарна в Канкіт, і поява саіїв за одержанням дарунків, і спорядження посольства до резиденції царя, і чергове прибуття Саітафарна за дарунками повинні, таким чином, припадати на початковий період його евергетії, тобто, на час близький до середини або кінця другої третини ІІІ ст. до н.е. Інша справа, що в галатах даного декрету, в рівній мірі можна убачати як східнобалканських кельтів, держава котрих існувала у Фракії в 278-213 рр. до н.е. (В.В.Латишев, Ю.Г.Виноградов), так і підкарпатських кельтів, що з’являються в районі дунайського “коліна” між 229-220 рр. до н.е., внаслідок руху на південь бастарнів (Ф.О.Браун) у 233-229 рр. або 230/229 рр. до н.е.

Вивчення фрагменту декрету на пошану Протогена, де згадується про данину скептухам, дає підстави погодитися також і з тезою В.В.Латишева і Ю.Г.Виноградова про те, що в даному випадку мова йде про якихось “дрібних князьків”, котрим ольвіополіти змушені були платити данину, так само як і їхньому царю Саітафарну. Факт сплати данини мешканцями Ольвії “місцевим царям” зафіксовано і в декреті на пошану родосця Гелланіка, котрий датується біля середини ІІІ ст. до н.е., тобто часом близьким до початку діяльності Протогена. Отже, правомірним буде визнати реальність існування данинницьких відносин між Ольвією і якимись “місцевими царями” (декрет на пошану Гелланіка) або “скіптроносцям” (декрет на пошану Протогена), тотожність яких припускав ще В.В. Латишев, коли два ольвійські епіграфічні документи, що охоплюють проміжок часу від середини ІІІ ст. до н.е. до 20-х – 10-х років цього ж століття, згадують про них. Зважаючи на те, що в даний період Ольвія платила данину саме саіям, котрі, на думку переважної більшості дослідників, були сарматами, бачити в цих місцевих царях” чи “скіптроносцях” проводирів якихось прикордонних сарматських груп, що мешкали поблизу даного античного полісу, принаймні, починаючи з середини ІІІ ст. до н.е., буде цілком виправданим.

В другому підрозділі “Ще раз до питання про культурну належність Тираспольської курганної групи в Нижньому Подністров’ї” розглядаються археологічні матеріали, що стосуються початкового етапу освоєння сарматами досліджуваної території. Мова йде про дуже цікаву групу поховальних пам’яток, котра характеризується катакомбними могильними спорудами, яка була досліджена І.Я. та Л.П. Стемпковськими на Тираспольському курганному полі. За особливостями поховального обряду дана група старожитностей пов’язується з частиною скіфського населення Нижнього Подніпров`я, котра переселяється у Нижнє Подністров’я наприкінці ІІІ чи на початку ІІ ст. до н.е. під тиском сарматів зі сходу (Г.І. Мелюкова) або зі скіфськими переселенцями з території лісостепу, які з’являються тут у IV – III ст. до н.е. (В.С. Ольховський, Ю.О. Шилов).

З даними пам’ятками разючу подібність у конструкції могильних споруд, деталях поховального ритуалу та складі начиння демонструють матеріали курганного могильника біля с.Глинне, котрий є складовою частиною Тираспольської курганної групи (Є.В. Яровий, І.О.Четвериков), і, на нашу думку, датується серединою ІІІ – серединою ІІ ст. до н.е. Виявлені тут комплекси не лише підтвердили результати розкопок І.Я. та Л.П. Стемпковських, але й істотно доповнили їх, як у кількісному, так і якісному відношенні. Стає цілком очевидним, що перед нами старожитності одного культурного кола, котрі репрезентують собою яскраві археологічні свідчення перебування на заході степового Причорномор’я якоїсь групи кочового населення, що залишила по собі ці численні кургани. Вся складність полягає лише у питанні, хто кочував у степах західніше Дніпра у цей “темний” для їхньої історії період?

Справа в тому, що якщо визнати пам’ятки, які нас цікавлять дійсно скіфськими, то за цілою низкою особливостей поховального обряду – меридіональне орієнтування померлих, культ вогню, розміщення напутньої їжі в мисі з ножем, звичай перехрещування ніг, наявність курильниць, так само як і гальки в них, в могильній камері, крейдяна підсипка в катакомбах – вони будуть стояти трохи осторонь в системі поховально – поминальної обрядовості Степової Скіфії IV-III ст. до н.е. При цьому необхідно враховувати і той факт, що на Тираспольському курганному полі зафіксовані також діагональне поховання в катакомбі і дромосна могила.

До старожитностей, що нас займають значно більшу близькість, за особливостями поховального ритуалу, демонструють пам’ятки скіфських чи скіфоїдних племен східноєвропейського лісостепу цього часу, однак в них така істотна деталь обряду, як звичай розташування курильниці в могилі, взагалі невідома, а перехрещування