Прикарпатський університет

імені Василя Стефаника

ЄГРЕШІЙ Олег Ігорович

УДК 94 (477.8) 092

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ТА КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

ЄПИСКОПА ГРИГОРІЯ ХОМИШИНА

(1904 – 1945 рр.)

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Івано-Франківськ-2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника

Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Грабовецький Володимир Васильович,

Прикарпатський університет імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри історії України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Красівський Орест Якубович,

Національна Академія державного управління при

Президентові України, Львівський регіональний інститут,

завідувач кафедри політичних наук та філософії;

кандидат історичних наук

Перевезій Віталій Олександрович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень

НАН України, відділ етнополітології,

старший науковий співробітник.

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться „3” листопада 2003 року о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.05 у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76000, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57.

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці Прикарпатського університету імені Василя Стефаника адресою: 76000, м.Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57.

Автореферат розісланий „2” жовтня 2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Райківський І. Я.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Розбудова української демократичної держави відкрила можливості для об’єктивного дослідження історичного минулого українського народу, всестороннього осмислення духовних чинників. Важливу роль у становленні та розвитку української національної ідеї, патріотичному вихованні народу відіграла церква. Особливе місце у формуванні національної самосвідомості належить священнослужителям Української греко-католицької церкви (УГКЦ), зокрема станіславському (івано-франківському) владиці Григорію Хомишину, який понад 40 років очолював єпархію.

Дослідження діяльності єпископа Г. Хомишина відзначається на сьогодні науковою і суспільно-політичною актуаль-ністю. Встановлення добросусідських взаємовідносин між Україною та Польщею на сучасному етапі стимулює вивчення особливостей взаємин між двома народами в історичному контексті. Єпископ висунув і намагався реалізувати програму нормалізації українсько-польських взаємин у 1930-х рр., що характеризувалися особливою гостротою. Українська держава проголосила курс на євроінтеграцію. Г. Хомишин своєю діяльністю намагався наблизити українців до цивілізаційних та культурних цінностей Заходу.

Упродовж тривалого часу дане питання з ідеологічних причин замовчувалося, а нерідко і фальсифікувалося. На сьогодні ще не проведено комплексного дослідження діяльності видатних діячів церкви, зокрема Г.Хомишина, відсутні узагальнюючі чи спеціальні праці, в яких було б дано оцінку ролі владики в релігійному, суспільно-політичному та культурно-просвітницькому житті Галичини.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є складовою частиною науково-дослідної програми історичного факультету Прикарпатського університету імені В. Стефаника „Етнополітичні і культурно-духовні процеси в країнах Центральної і Східної Європи ХІХ - ХХ ст.”.

Метою дисертації є об’єктивне дослідження місця і ролі єпископа Г.Хомишина в суспільно-політичному та культурно-просвітницькому житті Галичини та всієї України. Досягнення вказаної мети передбачає розв’язання таких основних завдань:

- простежити особливості формування світогляду Г. Хомишина;

- проаналізувати культурно-просвітницьку діяльність єпископа в авст-рійський (1904 - 1918 рр.) та польський (1919 - 1939 рр.) періоди, в роки існування ЗУНР;

- визначити роль станіславського єпископа у створенні окцидентальної (західної) ідеологічної течії в УГКЦ;

- здійснити аналіз висунутої владикою програми українсько-польського порозуміння у 1930-х рр. та висвітлити спроби щодо її реалізації;

-

Об’єктом дослідження виступає суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність Г. Хомишина в контексті релігійно-ідеологічних та політичних процесів у Галичині першої половини ХХ ст.

Предметом дослідження є становлення світоглядних позицій Г. Хомишина, форми і методи їх реалізації в релігійній, суспільно-політичній і культурно-просвітницькій діяльності.

Хронологічні рамки роботи охоплюють 1904-1945 роки. Нижня межа – початок діяльності Г. Хомишина на посаді станіславського єпископа. Верхня межа смерть владики. При висвітленні багатьох аспектів проблеми необхідним було звернення до попередньої історичної епохи.

У період радянізації західноукраїнських земель та в час німецько-фашистської окупації Г. Хомишин зосередився на душпастирській діяльності, яка не виступала об’єктом дослідження. Однак для здійснення комплексного аналізу діяльності владики розкрито позицію Г. Хомишина і в роки Другої світової війни.

Географічні межі дослідження охоплюють територію Східної Галичини як складової частини Австро-Угорщини, а після повалення ЗУНР – Речі Посполитої. Україна в той час, як і в період Другої світової війни, не досягла незалежності, західноукраїнські землі входили до складу різних держав.

Теоретико-методологічні засади дослідження. У дисертації використано принципи історизму та об’єктивності, що дало змогу проаналізувати умови виникнення і розвитку подій, усвідомити причинно-наслідкові зв’язки; застосовано загальнонаукові методи: абстрагування, логічний та системно-структурний, спеціально-наукові методи: компаративний та типологічний; проблемно-хронологічний спосіб викладу матеріалу.

Наукова новизна полягає у тому, що вперше в українській та зарубіжній історіографії в контексті політичних та релігійно-ідеологічних процесів у Галичині досліджено суспільно-політичну та культурно-просвітницьку діяльність найві-домішого представника окцидентальної релігійної течії в УГКЦ першої половини XX століття єпископа Г. Хомишина. У дисертації зокрема:

-

-

-

-

Отримали подальший розвиток такі проблеми, як політика українських клерикально-консервативних організацій та партій у Східній Галичині першої половини ХХ ст., участь греко-католицького духовенства в національно-визвольній боротьбі українського народу, реформа календаря 1916 р., обрядова дискусія у Галичині 1920-х років, розвиток загальноєвропейського християнського руху Католицької Акції у Польщі в 1920-1930-х рр.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що матеріали і висновки дисертації можуть бути використані у науково-дослідницькій роботі (при підготовці узагальнюючих праць з історії України), в навчально-педагогічній практиці (під час проведення занять з вітчизняної історії, української церкви у навчальних закладах тощо).

Апробація результатів дисертації. Основні положення наукової праці апробовані на кафедрі історії України Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, в Івано-Франківській теологічній академії УГКЦ, а також на П’ятому міжнародному конгресі україністів (Чернівці, серпень 2002 р.), чотирьох міжнародних наукових конференціях: “Україна і Польща в ХХ ст.: проблеми історії і політології” (Київ, травень 2002 р.), “Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у 20-50 роках ХХ століття” (Дрогобич, жовтень 2002р.), Міжнародній краєзнавчій конференції (Івано-Франківськ, грудень 2002 р.), “Україна – Польща: шлях до європейської співдружності” (Тернопіль, травень 2003 р.); всеукраїнській науковій конференції “Українська повстанська армія – феномен національної історії” (Івано-Франківськ, жовтень 2002 р.) та науково-богословській конференції “Владика Григорій Хомишин – архіпастир, патріот, мученик” (Івано-Франківськ, березень 2002 р.).

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, п’ятьох розділів, висновків (184 с.), списку використаних джерел та літератури (321 найменування).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність, предмет і об’єкт дослідження, хронологічні рамки, географічні межі, визначено мету, завдання, наукову новизну і практичне значення роботи.

У першому розділі – “Джерела та історіографія дослідження” розглядається джерельна база та історіографія обраної теми.

До джерельної бази насамперед увійшли документи Центрального державного історичного архіву України у м. Львові. Персонального фонду Г.Хомишина в архіві не існує, але цінні матеріали про нього знаходяться у фонді 359 “Назарук Осип Тадейович – адвокат, письменник, громадський і політичний діяч (1883-1940)”. О. Назарук з 1928 по 1939 рр. був головним редактором релігійного часопису “Нова зоря”, що отримував фінансову допомогу від Г.Хомишина. Протягом тривалого часу О. Назарук допомагав єпископу в суспільно-політичній та культурно-просвітницькій діяльності.

Окремі важливі документи виявлено у фондах 358 “Шептицький Андрей – уніатський митрополит (1865-1944)”, 408 ”Греко-католицький митрополичий ординаріат, м. Львів (1863-1945)”, 201 „Греко-католицька митрополича консисторія, м. Львів (1806-1945)”, 348 “Товариство “Просвіта”, м. Львів (1868-1939)”, 406 “Редакція української газети “Нова зоря”, м. Львів”, 682 “Войнаровський Тит, митрат, економіст, адміністратор митрополичих дібр, громадський діяч (1856-1938)”, 684 “Протоігуменат монастирів чину св. Василія Великого, м. Львів (1883-1944)”.

Цінні матеріали про Г. Хомишина зберігаються в Державному архіві Івано-Франківської області (ДАІФО), особливо у фонді 2 “Станіславське воєводське управління, м. Станіслав (1921-1939)”, звідки можна почерпнути інформацію про діяльність Української християнської організації, Української католицької народної партії, Української народної обнови, клерикального культурно-просвітницького товариства “Скала” – інституцій, що були патроновані єпископом. Частина матеріалів зосереджена у фондах ДАІФО 68 “Управління державної поліції Станіславського округу, м. Станіслав (1921-1939)”, 69 “Ста-ніславське повітове управління державної поліції (1921-1939)”, 226 “Прокуратура окружного суду, м. Станіслав (1922-1939)”, 504 “Станіславська консисторія (1788 - 1939)”.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління (м.Київ) знаходиться персональний фонд відомого громадсько-політичного діяча Андрія Жука. У фонді зібрано протоколи засідань Загальної Української Ради, на яких піднімалося порушене Г. Хомишиним питання про доцільність запро-вадження у 1916 р. григоріанського календаря замість юліанського.           

В Архіві актів нових (м. Варшава) збереглося листування станіславського воєводи та інших польських урядовців з вищими органами влади у Варшаві. Відомо, що польські урядові кола підтримували суспільно-політичну діяльність Г.Хомишина.

Важлива інформація міститься у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника. Заслуговує на увагу, зокрема, фонд “Барвінський Олександр – педагог, історик, громадський і політичний діяч (1847-1927)”, документи якого розкривають австрійський період діяльності Г. Хомишина.

Особливе місце серед першоджерел займають матеріали архіву Служби безпеки України в Івано-Франківській області. В архіві зберігається кримінальна справа “Хомишин Григорій Лукич (1867-1945)”, заведена на єпископа радян-ськими спецслужбами в 1945 р. Деякі документи, що стосуються Г. Хомишина виявлено у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (м.Київ) та Державному архіві Львівської області.

Окрему групу історичних джерел становить творча спадщина єпископа Г.Хомишина – Пастирські послання, Пастирські листи, відозви. На окрему увагу заслуговує Пастирський лист владики “Про політичне положення українського народу в польській державі” Пастирський лист Григорія Хомишина до Всечесного клира і вірних Станиславівської єпархії про політичне положення українського народу в польській державі. – Львів, 1931., брошура “Українська проблема” Українська проблема. Написав для духовної і світської інтелігенції українського народу Григорій Хомишин Станиславівський єпископ. – Станиславів, 1932., де Г. Хомишин виклав своє бачення шляхів нормалізації українсько-польських відносин у Галичині в 1930-х рр. Науковий інтерес представляють Пастирські послання єпис-копа “О післанництві українського народу в Католицькій церкві” Посланіє пастирське Григорія Хомишина єпископа Станиславівського до Духовенства і вірних своєї єпархії о післанництві українського народа в Католицькій церкві. – Станиславів, 1916., “О подвигах за добрі і святі справи” Посланіє пастирське Григорія Хомишина єпископа Станиславівського до Духовенства і світської інтелігенції о Подвигах за добрі і святі справи. – Станиславів, 1916., Пастирський лист “Про византійство” Пастирський лист Григорія Хомишина до клира єпархії Станиславівської про византійство. –Станиславів,1931., в яких Г. Хомишин виклав свої окцидентальні релігійні погляди.

Важливу інформацію про діяльність Г. Хомишина містять українські періодичні видання “Вістник Станиславівскої Епархії”, “Галичанинъ”, “Діло”, “Мета”, “Нова зоря”, “Руслан”, “Нива” та ін. Цінні відомості виявлено також у польських часописах “Gаzеtа Lwowska”, “Gаzеtа рoranna”, “Kurier Lwowski”, “Nasza рrzyszlosж” ?ощо. Суттєво доповнюють джерельну базу статути організацій, що патронувалися Г. Хомишиним Програмова заява Української католицької партії . – Львів, 1930; Статут товариства „Скала”. – Станиславів, 1937; Статут і програма товариства безженних священників ім. св. священномученика Йосафата в Станиславові. – Станиславів, 1923 та ін..

Обрана тема знайшла певне відображення в історичній літературі. З праць сучасників подій можна виділити роботу відомого політичного діяча К. Ле-вицького Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918 рр. Ч.1. – Львів, 1928., який висвітлив ставлення галицького політикуму та громадськості до ініціативи Г.Хомишина запровадити григоріанський календар замість юліанського в 1916 р. Діяльність станіславського єпископа частково розкрили очевидці подій О. Назарук, Г. Костельник, М. Глібовицький та Б. Ліськевич.

В українській діаспорі спробу комплексно розкрити постать Г. Хомишина здійснив П. Мельничук. На основі мемуарної спадщини сучасників ієрарха та власних спогадів він акцентував увагу на просвітницькій та релігійній діяльності єпископа. У Львові 1997 р. з’явилася нова редакція праці П. Мельничука, де вміщено матеріали з архіву Служби безпеки України Мельничук П. Владика Григорій Хомишин – патріот, місіонар, мученик. – Львів, 1997; Мельничук П. Владика Григорій Хомишин – патріот, місіонар мученик. – Рим, Філадельфія, 1979.. Дослідження В. Кудрика написано на основі газетних публікацій періоду Другої Речі Посполитої, які здебільшого засуджували діяльність станіславського владики Кудрик В. Маловідоме з історії греко-католицької церкви. Т.3. – Вінніпег-Манітоба, 1955.. У роботах діаспорних істориків С. Барана, Б.Будуровича та А. Великого постаті Г. Хомишина приділялася незначна увага.

Окреме місце в дослідженні життя та громадської діяльності Г. Хомишина займала радянська історіографія, що перебувала під тиском партійно-тоталітарної ідеології. У працях П. Петлякова, К. Дмитрука, А. Шиша Шиш А. Слуга. Чий? // Людина і світ. – 1968. – № 11, 12 ; Дмитрук К. Свастика на сутанах. – М., 1976; Петляков П. Униатская церковь – орудие антикомунизма и антисоветизма. – Львів, 1982 та ін. та ін. дано різко негативну оцінку діяльності представників УГКЦ. У цілому радянські дослідники висвітлювали діяльність Г. Хомишина побіжно.

Після 1991 р. у вітчизняній історіографії з’являються дослідження, в яких відображено духовні аспекти життя народу. М. Москалюк на основі раніше недоступних архівних джерел розкрив історію християнсько-суспільного руху у Східній Галичині, цілісно висвітлив діяльність Української християнської ор-га-нізації, Української католицької народної партії – інституцій, які патронував Г. Хо-мишин Москалюк М. Українська католицька народна партія і проблема польсько-українського порозуміння //Українсько-польські відносини в Галичині у XX ст. – Івано-Франківськ, 1997; Москалюк М. Український християнсько-суспільний рух Галичини в 20-х рр. ХХ ст. – К., 1998..

В. Перевезій, проаналізувавши твори станіславського єпископа та його листування з політичними і культурними діячами, розкрив суспільно-політичні погляди Г. Хомишина в 1930-х рр. Перевезій В. Українська греко-католицька церква в політичній структурі східногалицького суспільства в 20-30-х рр. XХ століття // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. №1. – 1999; Перевезій В. Греко-католицька церква в умовах українсько-польської конфронтації 20-30 рр. ХХ ст. – К., 1998.. У публікаціях В. Марчука міститься інформація про діяльність владики в австрійський період та під час існування ЗУНР Марчук В. Українська Греко-Католицька Церква. Історичний нарис. – Івано-Франківськ, 2001; МарчукВ. Греко-католики в Другій Речі Посполитій: суспільний чин та конфесійно-територіальний устрій // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – 2001. – № 5-6.. Цінний фактичний матеріал з історії УГКЦ міжвоєнного періоду можна почерпнути з праць І. Пилипіва Пилипів І. Державотворча політика греко-католицької церкви у суспільно-політичному житті Західної України 20-30 років ХХ ст. // Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи. – Ч.1. – Львів, 2001; Пилипів І. Культурно-просвітницька діяльність Української греко-католицької церкви в 20-30-х рр. ХХст. // Проблеми інтеграції науково-освітнього потенціалу в державотворчому процесі. Випуск 2. – Тернопіль - Севастополь - Суми, 2002..

Б. Крив’як звернув увагу на постать Г. Хомишина, даючи аналіз ролі часопису „Нова зоря” в релігійному та національно-патріотичному вихованні галицько-українського суспільства Крив’як Б. Роль „Нової зорі” в релігійному та національно-патріотичному вихованні галицького суспільства. // Київська Церква. – 2000. – № 4.. А. Кравчук увів у науковий обіг протоколи конференцій ієрархів УГКЦ 1902-1937 рр., що дало змогу глибше проаналізувати життя владики Конференції Архиєреїв Української греко-католицької церкви (1902-1937). / Редактор А.Кравчук. –Львів, 1997..

Маловідомі обставини реформи календаря 1916 р., яку мав намір здійснити Г.Хомишин, були висвітлені О. Павлишиним. Учений на широкій джерельній базі з’ясував ставлення австрійської влади, польських урядовців, українського політикуму, духовенства та вірних Станіславської єпархії до ініціативи єпископа Павлишин О. З історії впровадження григоріанського календаря в церковне життя українців: календарна реформа єпископа Григорія Хомишина // Україна модерна. – 2002. – № 7..

Наукові дослідження О. Красівського, М. Кугутяка, Б. Савчука, Ю. Сливки, М.Швагуляка, В. Комара та ін. дають змогу грунтовніше усвідомити динаміку суспільно-політичних процесів у Галичині в 1920-1930-х рр.

Різних аспектів досліджуваної теми торкнулися львівські історики А. Вась-ків, М. Гайковський; івано-франківські – Я. Заборовський, І. Андрухів; київські дос-лід-ники В. Сергійчук, О. Лисенко та О. Недавня. Оскільки діяльність Г. Хо-мишина не становила об’єкта їхніх досліджень, увага вчених до постаті станіс-лавського владики була незначною.

Певний внесок у дослідження проблеми зробили польські історики Т. Сліва, А.Фрішке, С. Стемпень, що звернули увагу на постать єпископа у вузькому релігійному аспекті, зокрема роль Г. Хомишина в обрядовій дискусії у Галичині в 1920-х рр. М. Папєжинська-Турек з’ясувала в загальних рисах суспільно-політичні погляди Г. Хомишина в 1920-х рр. Papierїynska-Turek M. Sprawa ukraiсska w Drugiej Rzeczypospolitej 1922-1926. – Krakуw, 1979.. Окремі відомості про діяльність станіс-лавського єпископа періоду Другої Речі Посполитої містяться в працях Р. То-жецького Torzecki R. Kwestia ukraiсska w Polsce w latach 1923-1929. – Krakуw, 1989..

У другому розділі – “Формування світогляду та початок діяльності Г.Хомишина в контексті суспільно-політичних процесів у Галичині (кінець ХІХ ст. – 1918 р.)” стверджується, що в українському національно-культурному відродженні ХІХ ст. особливе місце належало греко-католицькій церкві. Священики становили основне середовище національних діячів до кінця ХІХ ст. Однак на зламі двох століть відбулися великі зміни в соціальній структурі українського руху, на чолі якого стала світська інтелігенція, що нерідко обстоювала антиклерикальні настрої. Замість старої ролі національного провідника, церква, з приходом на галицький митрополичий престол А. Шеп-тицького (1901 р.), почала виступати як духовний і моральний авторитет ук-раїнського суспільства. Водночас відбулося формування партійно-політичної системи, керівництво національним рухом у Галичині перебрали новоутворені політичні партії, що виступили під гаслом боротьби за національно-державну незалежність. Підкреслюється, що Г. Хомишин, як і більшість греко-католицької ієрархії, болісно реагував на нові тенденції в національному русі, які призвели до зростання антицерковних настроїв у суспільстві.

У розділі подано біографію Г. Хомишина, життєвим кредом якого було богослужіння, вірність католицькій церкві. Проаналізовано перші Пастирські послання, листи владики до громадсько-політичних і культурних діячів, в яких простежується його антимосквофільська позиція. Г. Хомишин різко виступив проти поширення у Галичині релігійно індиферентних радикальних і ліберальних впливів. Поступово сформувався ультрамонтанський світогляд єпископа – беззастережна відданість Апостольському престолу, віра у наддержавний, наднаціональний статус католицької церкви.

Важливе значення для формування окцидентальних релігійних поглядів Г.Хомишина мало посилення австрійською владою, вищим католицьким духовенством імперії у 1880-1890-х рр. боротьби з москвофільською пропагандою. Значний вплив на вибір ієрархом релігійної і суспільної позиції справило навчання у Відні на богословських курсах “Августінеум” в 1893-1899 рр., де священнослужитель ближче ознайомився зі специфікою роботи римо-католицьких священиків, вивчив ціннісну орієнтацію західної церкви.

16 квітня 1904 р. своєю постановою цісар Франц Йосиф іменував 37-літнього Г. Хомишина єпископом Станіславської єпархії. 19 червня того року митрополит А.Шептицький, архієпископ львівський латинського обряду Й. Біль-чевський, архієпископ львівський вірменського обряду Й. Теодорович та пере-мишльський єпископ К. Чехович висвятили Г. Хомишина на єпископа.

У роботі висвітлено спробу створення станіславським владикою у 1907 р. клерикального культурно-просвітницького товариства в Галичині. Г. Хомишин не мав на меті протиставляти релігійну організацію просвітницького характеру світським товариствам. Клерикальні інституції мали існувати паралельно зі світськими, боротися з ворожими церкві впливами. Однак поява релігійної куль-турно-просвітницької організації могла певною мірою дезорієнтувати греко-католицьке духовенство, ослабити “Просвіту”, як і взагалі світські культурно-освітні товариства, в роботі яких брали участь священики.

У 1910 р. єпископ висунув ідею запровадження примусового целібату (заборона одружуватися священикам) у своїй єпархії, маючи на меті якомога більше зосередити священнослужителів на душпастирській діяльності. “Целібатні експерименти” Г. Хомишина в основному негативно сприйняла українська громадськість Галичини, вважаючи, що латинізаційні кроки призведуть до поступової полонізації УГКЦ. В австрійський період Г. Хомишину не вдалося запровадити целібат для духовенства Станіславської єпархії.

У розділі проаналізовано негативну реакцію владики на прояви політичного терору, зокрема на замах М. Січинського проти цісарського намісника А. По-тоцького в 1908 р. Г. Хомишин вважав, що в політиці треба дотримуватися принципів християнської етики. Співпраця станіславського єпископа з Християнсько-суспільною партією (ХСП), що була заснована в 1911 р. представниками консервативного напряму українського суспільно-політичного руху на чолі з О. Барвінським, зумовлювалася антимосквофільською платформою ХСП, рішенням партії боротися з ворожими католицькій церкві впливами.

Г. Хомишин підтримав боротьбу галицьких українців за загальне виборче право до австрійського парламенту, галицького крайового сейму, ідею поділу Галичини на східну (українську) та західну (польську) і надання українській частині автономії в складі Австро-Угорщини. Розкрито особливості суспільно-політичної ситуації у Галичині в період Першої світової війни, зокрема політику російської окупаційної влади у вересні 1914 р. – травні 1915 р., що здійснювала масові репресії проти УГКЦ.

У дисертації розглянуто твори, в яких Г. Хомишин виклав провідні ідеї релігійної окцидентальної програми та обґрунтував реформу календаря 1916 р. Ідея запровадження григоріанського західного календаря замість юліанського мала не лише суто релігійний, а й суспільно-політичний підтекст. Єпископ мав на меті мінімізувати російські впливи у Галичині, з релігійного боку наблизити галицьких українців до західноєвропейських культурних цінностей. На основі широкої джерельної бази показано неоднозначну реакцію галицької громадськості на спробу календарної реформи Г. Хомишина. Значна частина галицьких українців критично сприйняла ініціативу єпископа, вважаючи, що реформа могла б завадити національній єдності українців Австро-Угорщини і Росії.

Розпорядження Г. Хомишина стосовно реформи календаря у Станіславській єпархії було анульоване А. Шептицьким, який повернувся зі заслання у 1917 р. Це спричинило перше ідейне розходження між Г. Хомишиним і митрополитом.

У розділі ІІІ – “Єпископ Г. Хомишин в суспільно-політичному та релігійному житті Галичини (листопад 1918 р. – осінь 1930 р.)” відзначається, що владика підтримав національно-визвольну боротьбу українського народу в 1918-1923 рр. Зокрема, він взяв участь у становленні Західно-Української Народної Республіки, прихильно зустрів Акт злуки ЗУНР та УНР 22 січня 1919 р. Г. Хоми-шин написав Пастирське послання до духовенства і вірних, в якому схвалив ідею будівництва незалежної України на засадах католицької віри. Владика вважав, що у процесі державотворення Українська Національна рада, яка виконувала функції парламенту ЗУНР, не приділяла належної уваги релігійним питанням, тому не брав активної участі в її засіданнях. Г. Хомишин виступав проти націоналізації церковних земель, що передбачалося законодавством ЗУНР.

Після окупації ЗУНР владика виступив проти антиукраїнської політики польського уряду в Галичині. 2 листопада 1919 р. Г. Хомишин написав листа до львівського окружного генерального управління, в якому просив перешкодити незаконному вивозу парохів зі Станіславської єпархії. Спільно з рядом світських політиків у 1922 р. він підписав звернення “До культурного світу”, де засуджувалася антиукраїнська репресивна політика у Польщі, причому єпископ не відкликав свого підпису, незважаючи на тиск польських урядових чиновників.

У 1921 р. Г. Хомишин здійснив спробу нормалізувати українсько-польські відносини шляхом зближення на перших порах представників вищої ієрархії римо-католицької та греко-католицьких церков. Більшість українського духовенства і світської інтелігенції не підтримали нормалізаційної ініціативи єпископа, вважали її в умовах польсько-української конфронтації неефективною.

Польські урядові кола опрацьовували варіант заміни А. Шептицького Г. Хо-мишиним на посаді митрополита. Використовуючи окцидентальну релігійну орієнтацію єпископа, його опозиційний статус у галицькому суспільстві та готовність ієрарха йти на компроміс з владою, робилися спроби протиставити станіславського владику більш антипольсько настроєному А. Шептицькому, ослабити роль УГКЦ в національно-визвольному русі.

Визначальний вплив на суспільно-політичну діяльність Г. Хомишина мало підписання конкордату 1925 р. між Річчю Посполитою і Ватиканом, за умовами якого греко-католицькі єпископи склали присягу на вірність польській державі. Як законослухняний громадянин, єпископ не мав наміру порушувати зобов’язань.

У розділі на основі аналізу творів Г. Хомишина розкрито причини запро-вадження целібату 1920 р. у Станіславській єпархії. З ініціативи владики в 1923 р. було cтворено товариство Безженних священиків ім. Святого священномученика Йосафата. Перед новою установою стояло завдання поширювати католицькі ідеї серед українського населення, утримувати будинки сиріт, притулки для престарілих та немічних. У 1925 р. обрядова дискусія досягла апогею, оскільки рішення запровадити целібат прийняв єпископ перемишльський Йосафат Коциловський.

Безкомпромісна позиція єпископів стосовно запровадження целібату була пов’язана з поширенням у Східній Галичині прокомуністичних настроїв, що знайшли сприятливий грунт в умовах українізації в Радянській Україні. Через латинізацію УГКЦ, а отже, її „європеїзацію” ієрархи прагнули знешкодити вплив комуністичних ідей на галицьких українців.

Українське населення Галичини, значна частина духовенства критично сприйняли позицію владик, що підтримали целібат. Виразником антицелібатного курсу серед священиків стало товариство Святого апостола Павла, що в 1922 р. надіслало до Риму скаргу на єпископа Г. Хомишина, підписану 957 особами. Протягом 1926-1927 рр. представники найбільш впливової у Галичині партії – Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) готували матеріали з метою компрометації Г. Хомишина та Й. Коциловського. Націонал-демократи виступили з осудом їхньої пасивної позиції у підписанні конкордату 1925 р., піддали критиці латинізаційні нововведення. Зібрані матеріали ундівці мали намір направити у міжнародні інстанції, надіслати до Ватикану.

Архівні документи підтверджують, що Апостольський престол, польська адміністрація в Галичині підтримали ініціативу Г. Хомишина запровадити целібат. Унаслідок обрядової дискусії в середовищі УГКЦ виділилося дві релігійні течії. Орієнтальна, до якої належала більшість духовенства на чолі з митрополитом А.Шептицьким, виступала за збереження традицій Східної церкви. Окцидентальна течія, ідеологом якої був Г. Хомишин, перебувала на платформі зближення греко-католицької церкви з римо-католицькою.

4 серпня 1925 р. у Львові була створена Українська християнська організація (УХО), яка мала аполітичний статус. Створивши УХО, станіславський єпископ прагнув сконсолідувати християн-католиків у боротьбі з комуністичними впливами. Нова організація поширювала організаційну діяльність повільно, станом на 1927 р. УХО налічувала близько 600 осіб, з них 381 священик. З 1926 р. почав ви-ходити друкований орган УХО часопис „Нова зоря”, що фінансувався Г. Хо-мишиним. У січні 1928 р. редактором „Нової зорі” став відомий громадсько-політичний діяч О. Назарук.

На перших порах УХО підтримувала діяльність політичної групи в УНДО В.Бачинського, що виступала за автономію Галичини в складі Польщі. Однак неприйняття націонал-демократами окцидентальних релігійних та ультрамонтанських поглядів Г. Хомишина, призвели в 1928 р. до розколу між ундівцями та УХО. „Автономістська” політична група в УНДО різко втрачала свій вплив. У таких умовах станіславський єпископ взяв курс на створення окремої партії, програма якої містила б вимогу автономії Галичини у складі Польщі. У вересні 1930 р. за участю Г. Хомишина, О. Назарука, перемишльського єпископа Й. Коциловського, історика С. Томашівського та деяких інших діячів було створено Українську католицьку народну партію (УКНП) – організацію клерикально-консервативного спрямування.

Наприкінці 1920-х рр. взаємини Г. Хомишина з українськими світськими культурно-просвітницькими організаціями ускладнилися. Станіславський єпископ висловлював невдоволення тим, що в їх середовищі нерідко поширюються антиклерикальні, атеїстичні настрої. 8 грудня 1928 р. Г. Хомишин написав відозву до духовенства Станіславської єпархії, де відзначив, що в українських світських товариствах поширився „сельробівський та радикальний дух”. Єпископ рекомендував священикам зменшити активність у патронуванні таких бібліотек, читалень, кооперативів.

У розділі проаналізовано статут релігійної просвітницької організації для молоді “Єдність”, яка виникла у 1928 р. і стала першим етапом на шляху створення окремого клерикального культурно-просвітницького товариства у Галичині під патронатом Г. Хомишина.

Більшість греко-католицького духовенства на чолі з митрополитом А.Шептицьким підтримували політику УНДО, яке на загальнонаціональній державницькій платформі послідовно співпрацювало зі світськими культурно-освітніми товариствами, тому критично ставилися до ініціативи станіславського єпископа. Взаємини між Г. Хомишиним і А. Шептицьким наприкінці 1920-х рр. загострилися.

Розділ IV “Особливості суспільно-політичної та культурно- просвітницької діяльності єпископа Г. Хомишина в 1930-х рр.”. висвітлює вплив політичної ситуації в Галичині, загострення українсько-польських стосунків на позицію владики.

Г. Хомишин засудив “пацифікацію” польських властей проти українського населення восени 1930 р., висунув власну програму нормалізації взаємовідносин. Владика відкинув радикальні методи боротьби націоналістичного підпілля, дотримувався думки, що політичний терор може тільки загострити етнополітичну ситуацію в Галичині. Г. Хомишин вважав, що „шовіністичні чинники польської суспільности” використають вияви політичного екстремізму для оправдання своїх злочинів перед європейськими миротворчими організаціями. Ієрарх підтверджував свою думку прикладом „пацифікації” 1930 р., коли саботажницька кампанія, організатором і учасником якої виступила ОУН, послужила урядові приводом до репресій проти всього українства.

Станіславський єпископ піддав критиці шовінізм польських властей, вважаючи, що асиміляторська політика щодо українців, як найчисленнішої націо-нальної меншини, призведе до ослаблення самої Речі Посполитої, зробить її без-захисною перед Радянським Союзом. Однак знищити українців через високий рі-вень їхньої національної самосвідомості поляки не в силі. За таких обставин Г. Хо-ми-шин вважав недоцільним українській стороні ставити незалежницькі гасла, слід обмежитися вимогами автономії Галичини у складі Польщі. Значною мірою „автономістські” погляди були викликані „радянофобією” єпископа.

У розділі розглядається реакція польського та українського політикумів щодо нормалізаторської ініціативи Г. Хомишина. Польські урядові кола і преса підтримали погляди єпископа, часописи “Gаzеtа Lwowska”, “Gаzеtа poranna”, “Kurier Lwowski”, “Nasza przyszloњж” ?а ін. в 1931 р. неодноразово інформували про позицію владики. Програму українсько-польського порозуміння Г. Хомишина схвально зустріли представники вищого римо-католицького духовенства у Польщі.

Натомість українська сторона вважала автономістську програму Г. Хоми-шина неефективною, піддала критиці запропонований проект. Газети “Діло”, “Новий час”, “Громадський голос”, “Наш клич”, “Розбудова нації” та ін. сприйняли програму порозуміння Г. Хомишина як капітулянтську. Переважна частина духовенства УГКЦ, за винятком окциденталістів, не підтримувала станіславського єпископа. УКНП не спромоглася широко розгорнути своєї діяльності, на квітень 1933 р. поза Станіславом не існувало жодного впливового осередку партії.

Протягом 1932-1933 рр. Г. Хомишин мав зустрічі з польськими консер-ваторами С. Лосем, П. Дуніним-Борковським, Я. і М. Бобжинськими, Є. Пого-нов-ським та ін. з метою унормування польсько-українських взаємин. Переговори про-ходили не лише у Східній Галичині, а й на території етнічної Польщі, однак сут-тєво не вплинули на клімат взаємовідносин між двома народами. УКНП (з 1932 р. отримала назву Українська народна обнова), була представлена у парламенті двома діячами – І. Волянським та Р. Лободичем.

Небажання польської сторони дотримуватися умов „нормалізації”, що в 1935 р. була заключена між УНДО та Українською народною обновою Г. Хомишина, з одного боку і урядом, з іншого, подальше посилення польською владою антиукраїнської політики стали причиною припинення суспільно-політичної діяльності владики. У листопаді 1937 р. єпископ приєднався до заяви громадсько-політичних діячів та представників УГКЦ, яка містила протест проти репресій польського уряду щодо галицьких українців. У 1938-1939 рр. станіславський єпископ не займався суспільно-політичною діяль-ністю, не взяв участі у консолідаційних процесах в українському національному таборі. Значною мірою це пояснювалося тим, що до складу об’єднавчих структур входили політичні сили, які критично ставилися до діяльності Г. Хомишина.

Польські урядові кола прагнули використати опозиційне реноме єпископа у своїх інтересах. Протиставляючи особу Г. Хомишина А. Шептицькому, власті підтримали нормалізаційну програму владики, його окцидентальні релігійні погляди. Отже, робилися спроби поглибити розкол в УГКЦ, внести дезорганізацію в галицько-українське суспільство, що дало б змогу посилити антиукраїнську кампанію у Східній Галичині.

У розділі відзначається, що поразка Української революції, антиукраїнська політика польського уряду в краї та українізація на Радянській Україні активізували діяльність політичних організацій лівого спектру. Поширення про-комуністичних впливів в українських світських товариствах спонукали Г. Хоми-шина створити окреме релігійне культурно-просвітницьке товариство “Скала” у Галичині. Товариство виникло у серпні 1934 р., діяло в руслі загально-європейського християнського руху Католицької Акції, метою якої було залучення парафіян до світського апостольства – поширення християнської віри та дотримання норм моралі в повсякденному житті. Згідно зі статутом, „Скала” мала на меті „підпомагати, поширювати і поглиблювати освіту і культуру українського народу та його релігійно-моральне життя на основах святої Католицької церкви”. У статуті підкреслювалося, що клерикальне просвітницьке товариство перебуває під патронатом греко-католицького єпископа у Станіславі.

Станом на травень 1938 р. діяло 328 читалень “Скали”, в яких налічувалося близько 17 470 членів (з них 10 особи чоловічої статі). У читальнях клерикального товариства містилося 19 книжок переважно релігійної, історичної та педагогічної тематики загальною вартістю близько 15 злотих.

Проаналізовано взаємини релігійного товариства “Скала” з “Просвітою”. На засіданні президії Головного виділу „Просвіти” 2 листопада 1934 р. було визнано безпідставними звинувачення Г. Хомишина в деструктивній роботі світських просвітницьких установ. Водночас частина духовенства не поділяла позиції станіславського єпископа, залишилася працювати в осередках “Просвіти”. “Скалу” підтримували переважно представники окцидентального ідеологічного напряму в УГКЦ. Розбіжності в поглядах Г. Хомишина з митрополитом А. Шептицьким, суперечності владики з львівськими світськими та релігійними інституціями зумовили ізольованість “Скали”. 30 серпня 1937 р. єпископ Г. Хомишин спеціальним указом заборонив священикам Станіславської єпархії належати до українських світських організацій. Суворе рішення владики пояснювалося участю духовенства в роботі світських інституцій, на які поширювалися антирелігійні настрої.

Розпорядження Г. Хомишина викликало негативний резонанс в українському суспільстві Галичини. Часописи “Діло”, “Громадський голос”, “Мета”, “Нива” та ряд інших піддали критиці указ. У лютому 1938 р. товариства „Просвіта”, „Рідна школа”, „Великий Луг”, „Українська бесіда” та ін. відправили листа Г. Хомишину, в якому говорилося, що серпневе (1937 р.) розпорядження владики „розірвало нитку співпраці церкви з народом”, яка продовжувалася роками. Г. Хомишин у листі-відповіді чітко дав зрозуміти, що не має наміру анулювати своє рішення. Розпорядження священнослужителя від 1937 р. розмежувало клерикальне товариство „Скалу” на “прохомишинську” та “ляїцистичну” (світську) течії, дезорієнтувало греко-католицьке духовенство.

Впродовж 1938-1939 рр. “Скала” продовжувала працювати в напрямку Католицької Акції. Так, 18-22 липня 1938 р. у приміщенні Духовної семінарії в Станіславі відбулися спеціальні курси для священиків за участю 54 осіб. На засіданні була проголошена резолюція про створення 1939 р. при парафіяльних бібліотеках єпархії чотирьох груп – мужчин, жінок, юнаків та дівчат. Передбачалося наблизити Католицьку Акцію до європейських стандартів. Однак плани Г. Хомишина перекреслила Друга світова війна.

Розділ V –“Позиція єпископа Г. Хомишина в період Другої світової війни (1939-1945 рр.)”.

У період радянізації західноукраїнських земель 1939-1941 рр. станіславський єпископ залишився вірним своїм принципам – лояльно ставитися до пануючої влади, не порушувати її законів та розпоряджень. Г. Хомишин зосередився на релігійній діяльності. Радянські спецслужби пильно стежили за владикою, прагнули мінімізувати його вплив на українську громадськість.

Владика прихильно зустрів Акт відновлення української державності 30 червня 1941 р. У липні того ж року він написав Пастирського листа, в якому вітав появу самостійної Української держави, взяв участь у мітингу в Станіславі на підтримку Акту.

Під час німецько-фашистської окупації 1941-1944 рр. станіславський єпископ не займався суспільно-політичною діяльністю, виконував душпастирські функції. Ієрарх не мав наміру порушувати 5-го пункту спеціальної інструкції німецької канцелярії, яка забороняла священнослужителям займатися політикою.

Г. Хомишин стримано сприйняв утворення і діяльність УПА, вважав неприпустимими радикальні методи боротьби, зокрема вбивства мирного польського населення на Поліссі, розправи з тими, хто лояльно ставився до радянської влади в 1939-1941 рр. Єпископ розумів, що екстремізм націоналістів – це своєрідна реакція на репресії польської Армії Крайової проти українців. Однак він наголошував, що взаємна ненависть між двома народами призведе до ще більшого ускладнення ситуації в регіоні. Г. Хомишин займав послідовно критичну позицію щодо нелегальних методів боротьби, що, на його думку, були неспроможні вирішувати важливі завдання, лише їх загострити .

У ніч на 12 квітня 1945 р. Г. Хомишина було заарештовано радянськими спецслужбами. 10 травня того ж року після серії допитів станіславському єпископові висунуто обвинувачення у “зраді українського народу”. 28 грудня 1945р. у Лук’янівській в’язниці (м. Київ) він помер.

Висновки:

Єпископ Г. Хомишин був представником окцидентальної ідеологічної течії в УГКЦ першої половини XX ст., виразником консервативного клерикального напряму в українському суспільно-політичному русі.

Керівництво національно-визвольним рухом наприкінці ХІХ ст. перейшло до світської інтелігенції, що спричинило виділення в УГКЦ двох позицій. Більшість духовенства поділяла точку зору митрополита А. Шептицького – максимально адаптуватися до нових реалій, підтримати діяльність українських національно-державницьких сил. Г. Хомишин репрезентував більш консервативне ультрамонтанське крило, яке з огляду на зростання у світських організаціях антицерковних настроїв прагнуло мінімізувати співробітництво з ними. У цих умовах єпископ в австрійський період намагався створити клерикальне культурно-просвітницьке товариство, запровадити целібат для духовенства Станіславської єпархії, співпрацювати з Християнсько-суспільною