ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В. Н. КАРАЗІНА

ЄВТУШЕНКО Світлана Володимирівна

УДК. 130.2+7.01

Народна художня творчість: проблематика, ретроспекція наукового осмислення, концептуальні основи

спеціальність 09.00.12.-українознавство (філософські науки)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

ХАРКІВ – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті

ім. В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник доктор філософських наук, професор

Цехмістро Іван Захарович,

Харківський національний університет

ім. В. Н. Каразіна, завідувач кафедрою

теорії культури і філософії науки,

Заслужений діяч науки і техніки України

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Култаєва Марія Дмитрівна,

Харківський державний педагогічний університет

ім. Г.С.Сковороди, завідувач кафедри філософії

доктор філософських наук, професор

Чаплигін Олександр Костянтинович, завідувач кафедри філософії і політології Харківського національного автомобільно-дорожнього університету

доктор мистецтвознавства Шило Олександр Всеволодовича, професор кафедри культурології Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти Національної академії наук України, кафедра філософії науки та культурології (м. Київ)

Захист відбудеться “16 ” червня 2004 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64. 051.06 при Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна за адресою: 61077, майд. Свободи, 4, ауд 4-65.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, майд. Свободи, 4.

Автореферат розісланий “ 14 ” травня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.А.Бортник

.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Неминущу актуальність вивченню народної художньої творчості (далі – НХТ) забезпечує її народна (та, в усякому разі, масова) природа, що має особливу значимість в умовах суспільства, яке демократизується та прагне уникнути культурного нівелювання і визнає право вільного розвитку особистості. Крім того, у нинішніх умовах тема НХТ зливається з проблемою масової культури, що також не одержала належного осмислення. Головна мета гуманітарної освіти – захист гуманістичних цінностей культури – суттєвою мірою може бути досягнута актуалізацією, глобалізацією проблемно-тематичного спектра дуальної опозиції соціум – індивідуальність, специфіка якої модулює в іпостасях causa vera, causa efficiens, causa movens і causa finalis, заслуговуючи, нарешті, на визначення як causa cognoscendi Causa vera, causa efficiens, causa movens, causa finalis, causa cognoscendi – справжня причина, діюча причина, рушійна причина, кінцева причина, основа пізнаннялат.)..

Сьогодні та протягом кількох століть вища школа орієнтована на аналіз селективно й автономно власне професіоналізованої складової культурного синкретизму – першої (професійної, ученої) культури, ігноруючи не тільки досягнення другої (народної) і, тим більше, третьої (буферної відносно професійної та народної), але і їхнє значення для привілейованої професійної. В цьому проектується й відоме нехтування проблемою масової свідомості, народної філософії. Актуалізації інтересу до останніх, до НХТ вимагають і практика, і метанаука; тому що все це – необхідні компоненти комунікативного ланцюга, за допомогою якого всіляке культурне досягнення переходить із сфери ініціатив окремих індивідуумів у сакральне надбання усіх.

Феномен НХТ, його структура, закони останньої повинні враховуватися в аналізі специфіки навіть найбільш елітних, верхівкових проявів “ученого артистизму” (професійної культури), тому що процес  засвоєння продукції професіоналів – іпостась НХТ, применшення значимості якої автоматично принижує і зміст індивідуальної творчості. Але поблажливо-поверхневе відношення до НХТ – цього справжнього ґрунту творчості у всіх її відбиттях – стало ознакою правильного смаку та строгої науковості у студіях культурологічного, мистецтвознавчого та ін. профілю.

Дослідження динаміки подій – від першого проблиску індивідуальної поетичної інвенції до її всенародного визнання та засвоєння – вимагає об'єктивності: віддаючи належне результатові, недоречно нехтувати й повнотою процесуального контексту, що цей результат породив.

Акумульований у дослідженні матеріал є конструктивним, насамперед, завдяки акцентуації ролі примітива-концепту як домінуючого компонента значеннєвого комплексу, що у гуманістиці довгостроково пов'язується з поняттям народу/народного та виступає відносно глобальних метанаукових уявлень як детермінуюча ментальна матриця.

Стан та рівень наукової розробки теми. До проблематики народної художньої творчості та наївного (примітивного) мистецтва зокрема, різною мірою причетні Монтень, Дж. Віко, Ж.-Ж. Руссо, Вольтер, Д. Дідро, І. Гердер, Ф. Шіллер, І. Кант, Г. Гегель, М. Бердяєв, К. Юнг, З. Фрейд, Й. Хейзінга, В. Вундт, О. Шпенглер, Х. Ортега-і-Гассет, Ж. Гюїсманс, А. Бергсон, А. Еренцвейг, К. Леві-Строс та ін. Однак, ця причетність обмежена або маргінальними ремарками, або участю в розробці фундаментальних питань теорії, що примикають до проблемного комплексу, пов'язаного з фольклором, примітивом, НХТ.

Серед видатних фольклористів і вчених-гуманітаріїв, котрі приділили увагу проблематиці дослідження, варто згадати Т. Бенфея, Е. Тайлора, Дж. Фрезера, Г. Наумана, Ю. Соколова, В. Проппа, М. Азадовського, Ж. Бедьє, А. Вараньяка, Р. Голдуотера, Л. Вентурі, П. Сентіва, Дж. Кокк'яру, Л. Февра, М. Бахтіна, О. Некрасова, П. Богатирьова, дослідників, що представляють пізнішу генерацію, Л. Землянову, О. Гуревича, В. Воронова, М. Алпатова, І. Маразова, Г. Островського, Т. Разіну, Л. Тананаєву, В. Прокоф'єва, С. Мишанича, Г. Поспєлова та ін. Проте, публікації цих авторів також не торкаються безпосередньо проблематики НХТ у спектрі, який обраний дисертантом, тим більше що комплексний характер дослідження зумовлює звернення до різноманітних аспектів не тільки предметних студій (історико-культурологічних, наукознавчих, мистецтвознавчих, лексикологічних тощо), але й власне до їхньої методології.

При відсутності загальнотеоретичних розробок проблематики НХТ і, відповідно, міжгалузевої теорії, необхідність якої відчувається з початку XX ст. та передбачена трьома концепціями фольклору Відповідно до першої концепції фольклор – словесна творчість, згідно з другою – словесна, музична, хореографічна, драматична та ігрова, третя концепція перевищує діапазон другої визнанням так званого образотворчого фольклору., опубліковано чимало досліджень у руслі локальних версій неіснуючої глобальної доктрини – її вибіркових переломлень на матеріалі словесного, музичного та ін. фольклору. В апробації всіх трьох концепцій брали участь й українські дослідники, а отже, характеристика загальної ситуації адекватно відноситься й до розробленості проблематики НХТ нашою вітчизняною студійною традицією.

Мета і задачі дослідження. Основна мета дослідження – відтворення динаміки й еволюції освоєння НХТ гуманітарною метанаукою. Це потребує встановлення принципових границь власне предмета вивчення, виявлення провідних історіографічних тенденцій, котрі співвідносяться з темою, а також аналізу знакових деформацій філософського обрію та загального цілісного епістемного тла, які формували та стимулювали наукове знання про НХТ у процесі осмислення цього феномена.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступає феномен народної художньої творчості.

Предметом дисертаційного дослідження є локалізований на феномені народної художньо-творчої діяльності науково-гуманітарний дискурс, а разом з останнім й цілісний формуючий його когнітивний процес.

Методологічною основою дослідження виступають як традиційні методологічні канони (системний підхід, історизм, баланс діахронічного та синхронічного), так й оригінальні методологічні стратегії, апробовані різними відомими авторами, зокрема Г. Башляром, О. Койре, К. Леві-Стросом, В. фон Вартбургом, М. Фуко та ін., а також і більш окремі та спеціальні методики предметного аналізу.

Наукова новизна здобутих результатів. За підсумками дослідження опублікована практично перша узагальнююча праця (монографія “Народное художественное творчество”), що враховує результати, досягнуті в ряді наукових дисциплін. В ній НХТ постає як явище універсальне, яке глибоко просякає багато спеціалізованих сфер культури й різними іпостасями інтерпретується в багатьох галузях гуманістики. У роботах попередників у такому діапазоні й у подібній диверсифікованості форм і видів ареал НХТ з адекватною повнотою не розглядався. Особливу увагу приділено зв'язкові традиційних і новаційних уявлень про НХТ, породжених багатовіковими метанауковими теоретизуваннями навколо феномена примітива. За підсумками студіювання історіографії примітива автор пропонує власне пояснення впливовості останнього – як деривата значно більш давньої, ніж вважалося раніше, епістемної прогресії, який в останньому сторіччі переживає своєрідну концептуальну модернізацію, котра фактично ототожнює його із сучасною моделлю НХТ.

Не має прецеденту і відтворення історії наукового осмислення НХТ, котре спирається на аналіз соціолінгвістичної традиції та культуро-філософського фону, які впливали на зміст і форми виразу наукових інтерпретацій/версій НХТ.

У роботі вперше:

§

§

§

§

§

§

§

§

§

Практичне значення здобутих результатів. Оскільки в роботі розкриваються принципова специфіка НХТ та актуальність осмислення цього феномена як об'єкта перманентного студіювання усім циклом гуманітарних наук узагалі, а також установлюються концептуальні джерела ведучих тематичних рубрик відповідного студіювання, результати дисертаційного дослідження здатні коректувати вже сформовані наукові уявлення та забезпечувати базову основу для прогнозування новацій. Прикладним, науково-практичним потенціалом відзначаються наступні принципові положення:–

про необхідність критичного перегляду укорінених концептуальних поглядів на НХТ/примітив як незбалансованих, що по ряду позицій являють логічно спірну контамінацію,–

про принципову можливість усунення “білих плям” галузевих, автономних концепцій НХТ через осмислення певного паралелізму студій цього феномена, здійснених в афінних доменах гуманістики,–

про актуальність інтеграційного мистецтвознавчо-фольклористичного (припускаючи і філологічно-літературознавчу філію) й, у цілому, міжгалузевого вивчення НХТ.

На практику орієнтована й теза про необхідність заміщення традиційно-пріоритетного ухилу до професійного шару культури збалансованістю та наступництвом у розгляді цілісності та взаємозв'язку професійного та непрофесійного компартиментів.

Результати дослідження вже мають практичне застосування: матеріали трьох авторських монографій (як і раніше виданого навчального посібника) використовуються в лекційних курсах із філософії й історії культури та мистецтва, з теорії й історії мистецтвознавства, а також у лекційному курсі “Народна художня творчість”.

Апробація дослідження. Результати дослідження були обнародувані в доповідях і виступах на ряді міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових конференцій, що проходили у 1989–2003 р. в Інституті філософії НАН України ім. Г.С. Сковороди, Київському національному університеті ім. Т. Шевченка, Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна, Харківській державній академії дизайну і мистецтв, Дрогобицькому державному педагогічному університеті, Харківському державному інституті мистецтв, Запорізькій державній інженерній академії, тощо.

Публікації. Результати, отримані у роботі над дисертацією, опубліковані в монографіях “Народное художественное творчество” (у 2_х т.; Х.: ХДІК, 1997), “Примитив. Очерки по теории, историографии, истории художественного примитива” (Х.: ХНУ, 2001) і “Примитив: Сакральность профанного?..” (Х.: ХНУ, 2002), навчальному посібникові “Народное художественное творчество: Материалы к лекциям по курсу для студентов зачного факультета КНХТ” (Х.: ХДІК, 1996), статтях у фахових філософських і мистецтвознавчих виданнях. Принципові теоретичні положення дисертації знайшли своє відображення також у монографії “Покровские мистерии” (Х.: ХНУ, 2004).

Загальний обсяг публікацій, які викладають зміст дисертації та торкаються її тематики, – 108,7 авт. друк.адрук. арк.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, кожен з яких містить у собі підрозділи, що поділяються на пункти, а також висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел та шістнадцяти текстових додатків, які виступають конотаціями до окремих частин основного тексту. Загальний обсяг дисертації – 359 сторінок. Повний перелік літератури містить 486 назв, з них 16 – іноземними мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі розкривається актуальність загальних напрямків, мета та завдання дослідження, наукова новизна отриманих результатів та їхнє практичне застосування, повідомляються необхідні дані про апробацію та публікацію результатів.

У першому розділі – “Народна художня творчість – актант „іманентно-дисциплінарний“ та метанауковий” – феномен НХТ розглядається як об'єкт уваги спеціальних наукових дисциплін та як тема глобального наукового дискурсу.

У першому підрозділі “Границі проблеми” деталізується методологічна проблематика. Студії масової художньої творчості здійснювалися відповідно зміні цільових парадигмально-системоформуючих рубрик: народна поезія, народна художня творчість, фольклор, примітив... Причому відкривати цей ряд повинен примітив, концепт котрого як пізньосередньовічний продукт модернізації міфологеми золотого віку – однієї з домінантних для культуральної парадигми – виступає у загальній теорії НХТ ключовим системообґрунтовуючим.

Базисом найбільш новаторських положень дослідження постає матеріал, який інспірував монографію “Народное художественное творчество” (Х., 1997), де НХТ аналізується як універсальне явище, що глибоко просякає багато сфер культури й різними іпостасями інтерпретоване у ряді самостійних галузей гуманістики. У дослідженні, у свою чергу, послідовно препарується особливе розуміння примітива – як деривата архаїчної суттєво більш, ніж визнано, ментальної прогресії, що модернізується наприкінці ХІХ–ХХ ст. та нині фактично ототожнюється із сучасною моделлю цілісного ареалу НХТ.

Ідея розгляду як певної системної даності матеріалу, досить різнорідного за своєю науково-дисциплінарною приналежністю, реалізується, у цілому, завдяки загальнокультурологічному підходу, з яким кооперується ряд диференційовано-спеціалізованих. Утруднення у реалізації обраної методологічної тактики, – які до кінця не вирішуються, – обумовлені масштабністю матеріалу та його у рамках існуючої наукової парадигми в багатьох сенсах недостатньою вивченістю, тому що особливо цінною базою бажаного студіювання уявляються фактично відсутні сьогодні дослідження, які могли б відповідати концепції “рішучих переломів у розумінні людини”, здійснених на різних етапах культуральної прогресії.

Основа суперечок навколо примітива – казус цілісності його як об'єкта поклоніння та, одночасно, знущання, запрограмований обставинами соціолінгвістичного, етнокультурного та темпорального порядку.

Сьогодні сукупність примітив художній не виявляє зв'язку з єдиним інваріантом, у найкращому випадку, на роль останнього претендують не менш двох концептуальних версій: по-перше, похідна від тези про примітивне як наївну незіпсованість і буйство почуттів, не стиснутих раціо, а, по-друге, ідентифікуюча примітив із деяким абсолютом оригінального (ця друга прерогатив розуму не ігнорує). Розпливчастість терміна (“примітив”) очевидна, так само як і колізії фахівців у поглядах на анкетні дані феномена, котрому він відповідає. Причини – у лексико-етимологіч-них комплікаціях, дискоординації вивчення НХТ у суміжних гуманітарних доменах, у перипетіях синхронічного та діахронічного впливу філософського обрію на теоретичні уявлення, які стосуються НХТ.

У другому підрозділі “„Некультова“ культура” феномен НХТ розглядається як метанауковий актант. З епохи Відродження в історичних працях затверджується принцип історизму, у період Реформації та Контрреформації – поняття народної культури; з XIX ст. формуються концепції, що поділяють масиви загальнонаціональних культур на два рівні – культури народної та культури ученої, але дотепер для наукового дискурсу народна культура – статист. Утім, початок зближенню науки з останньою покладений; хоча у той же час відчувається, як і раніше, фундаментальний вплив науманівської концепції “спадаючої культури”… Між тим, “керівна та спрямовуюча” роль письмових форм може бути опротестована: їх диктатом не зовсім правомірно пояснювати процеси демократизації, масовізації, “зниження” культури: активність низової культурної “страти” безсумнівно та постійно іннервує верхні шари.

Нинішня нерозробленість адекватної концепції масової культури є спадщиною догматичної елітарності настанов і пріоритетів “учорашнього” мистецтвознавства, академізованої гуманітарної метанауки: очевидно непереконливе положення, що для наук, у теоретичній базі яких домінує концепт естетичного, припустимі небажані теми та “закриті” рівні аналізу. Сьогодні теорія НХТ має потребу у свіжих ідеях: концепції Г. Наумана, що зіграли (та грають) у фольклористиці істотну роль, погано кореспондують руйнуванню колишньої патріархальності та наслідкам історичної еволюції колективної/масової свідомості.

Сформована концепція НХТ триєдина, трактуючи цей феномен як сполучення: а) різноманітних фольклорних форм, б) народного мистецтва (образотворчого, декоративно-прикладного, зодчества), в) художньої самодіяльності (третій компонент нерідко виводиться за межі НХТ, або, навпаки, до НХТ зараховуються усі відомі версії художнього аматорства). Параметри НХТ залежні від ключового для його концепту поняття народу/народного, що активно варіює внаслідок плюралізму ідеологічних орієнтацій, іманентно-національних традицій, науково-“шкільних” пріоритетів, тощо. Теоретичні зусилля фольклористів нерідко надмірно “центрував” класовий аспект народу/народності, але й його повне забуття, відповідно, провокувало амбівалентну концептуальну новизну…

На теорію НХТ впливала й варіаційність трактувань природи людського мислення, “переведеного” з індивідуального рівня на колективний. Проти “деспотизму мас”, “омасовлення” виступили найвідоміші філософи XIX–XX ст., що найчастіше розділяли погляд на народ як на носія мистецтва нижчого порядку. У фольклористиці тенденція до розвінчання ранніх теорій творчої спроможності народу затверджується в середині XIX ст. Апофеоз цієї ревізії – теорії Г. Наумана, а також Ж. Бедьє, В. Міллера, В. Келтуяли та ін.

Радянська фольклористика, піддавши науманівську теорію принциповій критиці, частково її засвоїла. Роль Наумана у розробці теорії, що звично ув'язується з його ім'ям, однак, помітно перебільшена: учений використав ідеї попередників. Сьогодні дійовими залишаються різні модифікації теорії спадаючих культурних цінностей. Так, Г.Г. Поспєлов акцентує різноспрямованість “руху” культурних досягнень (назустріч тим, що “опускаються у народ”, – ті, що “піднімаються” із народу).

Соціальні метаморфози видозмінюють фольклорну структуру. У цілому, темпоральні деформації, що зазнає фольклор первісний, своєю радикальністю провокують внутрішню кризу фольклористичної теорії: зокрема, уразливими для послідовної критики виявляються практично всі “кваліфікаційні ознаки” фольклорної специфіки – колективність творчого процесу, традиційність, нефіксованість форм, варіаційність, тощо, – які слабо простежуються у творах пізнього фольклору, не кажучи вже про те, що декотрі з них входять у суперечність із так званою третьою концепцією фольклору. У фольклористичній теорії посилюється характерна тенденція протиставлення традиційним ознакам фольклорності універсального критерію обов'язковості побутування у народному середовищі. Сьогодні, найчастіше, прийнято констатувати, що “народність поезії визначається не її походженням, а її характером”. Симптоматична теза, що фольклорові притаманні як особливості, які приречені на відмирання, так і тяжіючі до відтворення.

Пізній фольклор – популярний об'єкт аналізу, фігурує під різними номінаціями; їхня кількість неухильно зростає, що свідчить про неустояний характер теоретичних уявлень. Показова новація – визнання множинності різноспеціалізованих (“професійно… та за ознаками статі, віку, регіональності”) фольклорних ареалів, аж до фольклору “дворянських садиб”.

Вітчизняні фольклористика та мистецтвознавство – те, що вивчає саме народне мистецтво, – багато в чому здійснюють дослідження автономно, і сполучення досягнутих результатів залишається завданням майбутнього. У свою чергу, “західна” наука не визнає доцільним вивчення селективно художнього аспекту народної творчості й, імовірно, цим зберігає більшу вірність первісному трактуванню терміну В. Томса “фольклор”, яке у силу своєї розпливчастості згодом інспірувало серйозні різночитання (томсівський фольклор родинний тайлорівській тезі про “пережитки”). У фахівців термін Томса одержав інтерпретацію переважно у двох значеннях: а) як такий, що мав на увазі “давні вдачі, звичаї, обряди та церемонії минулих епох, що перетворилися у марновірства та традиції нижчих класів”, і б) такий, що припускав усю сферу “явищ матеріальної або духовної культури того чи іншого народу”. Зокрема, у США фольклор спочатку був сприйнятий як “релікт незафіксованого минулого”, а у Росії цей термін непросто та не відразу відтіснив інші – “народну старовину”, “народну поезію” та ін.

Сучасною наукою фольклор переважно трактується як “„релікти“, „пережитки“ первісної культури у духовній культурі „цивілізованих“ суспільств”; нинішня фольклористика істотною мірою не ототожнює фольклор із словесним мистецтвом або вибірково усною традицією. Амплітуда тлумачень фольклору американською наукою особливо широка: від “чисто усної культури” – до “світу соціальних міфів”. Найчастіше, як безособове, несвідоме (однак, як продукт міської культури) фігурує у західних наукових концепціях і так зване народне мистецтво. Сучасність продукує підстави для перегляду устояних фольклористичних концепцій, що пояснюється, очевидно, вичерпаністю міфопоетичного концепту народного духу, – для фольклористики системоформуючого з епохи романтизму. У наш час розцінюються як редуковані й образ наївного, але доброчесного народу, й уявлення про останній як про деякий моноліт із фіксованими обрисами; осмислення ролі маси та місії індивіда у споконвічному формуванні-метаморфуванні культури знаходить глобальну актуальність.

Значними для вітчизняної та “західної” науки виявилися розбіжності у локалізації, “топографії” досліджень. Одна з вирішальних відмінностей фольклористики США – методологічна залежність від фрейдистських концепцій: догматизованим є чільний “етичний” принцип фрейдизму – постулат всемогутності стихії несвідомого, розглянутої як оплот індивідуальності. У суб'єкт-об'єктній парі індивід – творчість індивіда є очевидним американський акцент на першому, що й стимулювало панпсихологістський примат у тлумаченні творця та носія фольклорної традиції та більш пізні захоплення комунікативністю.

Радянська фольклористика, навпаки, найчастіше елімінувала “живу” даність людської індивідуальності, концентруючи увагу на кінцевому результаті фольклорної діяльності (поняття “народу” схоластизувалося, знаходячи статус свідомо високої абстракції та нагнітаючи акцент на масовому, квантитативному; як підсумок – ритуальні твердження про тотальну “типізованість” фольклорного фабрикату й “імперсональність” фольклорного героя). Тенденція до селективності позначилася також елімінуванням явищ одіозного, сумнівно-морального чи “ідейно ворожого” та ін. характеру (відчужених шарів фольклору). Але власне фольклорний “негатив” – виявився у центрі уваги американських фольклористів, стимулюючи специфіку мас-культури. Потенції концепту, що генерував колись ідею науки про народну творчість, із кінцевою визначеністю себе, все-таки, не вичерпали: своєрідним апофеозом цих тверджень виступає футуристична метафора фольклору в Г. Маклюена…

Наша вітчизняна фольклористична теорія також зазнала внутрішньої дивергенції: приймаючи до 1920–30-х як фольклор лише усну народну творчість, до середини 1960-х вона засвоїла настанову про рівноцінність “усній народній творчості” ігрового, хореографічного, музичного та драматичного варієтетів художньо-творчої самореалізації мас, а нині вона все більш охоче керується третьою концепцією фольклору, що постулює рівнозначність як усно-словесній творчості народу, так й ігровій, драматичній, музичній, хореографічній, – народного образотворчого мистецтва, народних художніх ремесел, а також народного зодчества (сукупно – народного мистецтва), які колись автономно студіювалися у рамках особливого компартименту мистецтвознавства.

Другий розділ – “Примітив „ab ovo“ “З яйця”; з самого початку; з початку до кінцялат.).” – представляє феномен примітива у багатобічній проекції.

У першому підрозділі “Інтродукція” встановлюються проблемні границі щодо примітива як об'єкта наукового дискурсу та примітива як феномена художньо-практичної діяльності.

Спроба за допомогою примітива розкрити гносеологічний алгоритм, провідні тенденції вивчення НХТ більш пізньою наукою має ґрунтовну мотивацію. Підсвідомо або інтуїтивно примітивові сьогодні передоручають повноваження класичного фольклору як модифікації останнього, істотно перетвореній пертурбаціями Нового часу: розширення зони використання терміна (“примітив”) дозволяє пролонгувати історію фольклору, у його автентичному (традиційному) варіанті присудженого теоретиками (внаслідок жорсткої фіксованості границь його ортодоксально затвердженого реноме) до “згасання”. Відповідно, відома частина “гонінь” на примітив у вітчизняній спеціальній літературі – результат боротьби різних концептуальних уявлень про власне фольклор (саме таких, що заперечують ідею образотворчого фольклору, та, навпаки, таких, що її приймають).

В епоху, коли “класичний” (сільський, автентичний та ін.) фольклор – навряд чи не фікція, – примітив як агент “міського фольклору” (образотворчого – “нетрадиційного”) в дихотомічній моделі загальнонаціональної художньої культури претендує на пряме протистояння іменованому “професійною культурою (високою, верхньою, ученою та т. д.)”. Якщо врахувати популярність тези про можливість нефольклорного примітива, стане ясно, що рубрика примітива претендує сьогодні на кураторство художньо-творчим ареалом більш глобальних і комплексних параметрів, ніж кореспондуючі уявленням про “народне (низове) мистецтво”...

У радянській науковій публіцистиці про примітив відчутний острах віртуальної опозиції офіційній політиці монопольної орієнтації на соціалістичний реалізм і неприйняття андеграунду. У долі примітива як предмета теоретичного осмислення значима також настанова на сугубу концентрацію властивих йому “індивідуалізму” та “суб'єктивізму” й універсальна різнорідність матеріалу, що з ним співвідноситься. Програма примітива неясна, суперечлива, для безлічі її індивідуалізованих та “авторизованих” різновидів єдиний інваріант уявляється не прийнятним. Ця ситуація передбачає, що на сучасному етапі примітив – найважливіша й актуальна теоретична проблема, розв'язання якої обіцяє певний теоретичний прорив, зрозуміло, неможливий без власної рефлексії науки щодо теорії примітива.

Систематична історіографія примітива – новація XIX ст., піонерами якої виступили французи. Сформовано великий науково-літературний масив (дослідження Л. Вентурі, Г. Мура, Ж. Мейєр, Р. Голдуотера, Д. Канвайлера, І. Маразова та багатьох ін.). Вітчизняна наука до 1960_х майже не займалася студіюванням примітива (при високій популярності теми у західних дослідників), тому що і в нас, і за рубежем художній примітив, зокрема, розглядався як прообраз модернізму… У нас міцніючий інтерес до проблематики примітива випереджався журнальними есе; фундаторами вітчизняної історіографії примітива виступили Ю. Герчук та болгарський дослідник І. Маразов; її рубіжні явища – антологія “Примитив и его место в художественной культуре Нового и Новейшего времени” (1983) та монографія Г.Г. Поспєлова “Бубновый валет: Примитив и городской фольклор в московской живописи 1910-х годов” (1990 р.), що поставила питання про новий теоретичний рівень.

Проблема примітива – проблема філософська, гносеологічна, аксіологічна, міждисциплінарна, тому що одночасно вона є також наукознавчою, соціологічною, етнологічною, етнопсихологічною, лексикологічною, мистецтвознавчою, культурологічною, естетичною, етичною… Властиве нашій науці трактування примітивного й сьогодні залишається таким, що як би зависає над “домашньою” учено-гуманітарною традицією, – очевидно, що ці теоретичні уявлення не були генеровані у сфері російської або української мовної “юрисдикції” і тому з початку виявилися насиченими контрадикцією. Західною лексичною традицією поняття примітива освоєне на півтисячоліття раніше (при французько-англійському пріоритеті перша письмово-літературна фіксація – 1350 р.).

Вивчення історії “акліматизації” терміна у культурологічному лексиконі – прерогатива культурології, тому що маються на увазі лексичні еволюції, здійснювані на дуже широкому та складному тлі нетотожних етнічних реалій. Середньовічна латина багата лексемами, що сходять до “prior – primus”. Перша письмова фіксація терміна “primitif” пов'язана з Жіллем Ле Мюїзі (Егідієм Муцидусом), абатом, хроністом, поетом, не далеким у своїй творчості від утопічно-романтичного пасеїзму та симпатій до “третього стану”, нарешті, певним адептом пізньосередньовічної міської культури, котра, як припускають деякі автори, генерувала феномен художнього примітива.

Другий підрозділ “Лексикологічна проблематика” локалізований на проблематиці лексикологічного характеру, освітлюваній на широкому культурологічному тлі. Відповідно до класичного Словника С. Джонсона, англійське “primitive” у середині XVIII ст. характеризувалося трьома екзегетичними регістрами, у дусі I_го символізуючи “Давнє; споконвічне; затверджене від віку”; згідно з III_м, – “Вихідне; первісне; непохідне”; відповідно до II_го, – “Формальне; роблено-урочисте; таке, що наслідує передбачуваній серйозності колишніх часів”. У Росії термін редукувався до останньої – негативної – спеціалізації англійського “primitive”; причому, джонсонівська негативізація примітива принципово відмінна від ожеговської, яка “знижує”: передвіщаючи його девальвацію, англійська версія як необоротну цю перспективу не конкретизує. Імовірно, одіозна версія джонсонівської екзегези – сфокусувала критику двох інших, більш архаїчних і гомогенних…

У цілому, джонсонівське тлумачення припускає релевантність примітивного й оригінального (для епохи С. Джонсона беззастережний радикальний ступінь їхнього зближення).

У Франції початок XVII ст. характерний цілком устояним статусом опозиції вишуканого/витонченого та спрощеного, другий елемент якої виявляється певним чином “приниженим”. Симетрично англійське “origin”, символізуючи напередодні XVI ст. “крапку відліку” та “зразок”, у XVII-му – симптоматично виступає як символ девіантного, маргінального. Очевидно, полемічні пристрасті навколо аксіологічно актуалізованої опозиції вишуканого та спрощеного були стимульовані та загострені фіналом Ренесансу та прем'єрою маньєризму. Імовірно, з цього моменту резонно починати історію новочасного концепту “оригінального”, що приймає участь у сучасній теорії художнього примітива.

Третій підрозділ “„Теологічні“ конотації” присвячений аналізу спонукальної мотивації генезису концепту примітива в контексті духовної проблематики пізньосередньовічної культури. Примітно, що у сучасній російській мові (та майже адекватно – у давньоруській) значеннєвий екстенсіонал лексеми “Начало” цілком ідентичний екстенсіоналові грецького “Архє”, тоді як у англійській та французькій мовах немає рівнозначної повноти сенсів… В “Encyclopйdie” Дідро та Д'Аламбера “primitif” – це з'єднання часового та генетичного, ускладнена відтінком “діючої сили” першооригінальність (однак, французька й англійська версії теж не тотожні). В Англії XVII ст. жвавий інтерес до терміна демонструють теологи та натуралісти, котрі тяжіють до широких філософсько-культурологічних узагальнень.

І в Англії, і у Франції як “Примітивна” стійко номінується ранньохристиянська Церква. Очевидний особливий альянс примітива (концепту, міфологеми, ідеологеми) з реформаційним рухом. Причому, іменування у середині XVII ст. примітивами англійських квакерів – серйозний привід погоджувати походження “терміну Ле Мюїзі” із середовищем “містичного сектантства” (лолардами?). До речі, апологетична історіографія “квакеризму” та його віронавчального кредо сприймається як патерн, якому будуть наслідувати художні критики в дескрипціях художника-наїва, художника-примітива. Однак, у середині XVIII ст. поняття примітива та художньої творчості, очевидно, ще не були готові до кооперації.

Сучасна субстантивна версія англійської лексеми – адекват російського “давній християнин”, що свідчить: мотивація та динаміка “співробітництва” значеннєвих концептів ранньохристиянського та примітивного – віртуальний ключ до епопеї англо-французького “primitive”. Погляд на “primitive”-лексему як природний наслідок глорифікуючої містифікації первісного християнства, – логічний уже тому, що всі рецидиви естетичної туги за початково-ґрунтовним консеквентно синхронізовані з яскравими спалахами релігійного ентузіазму: саме у сучасників назарейців і прерафаелітів могла одержати своє оформлення теза про середньовічне мистецтво як ідеальну проекцію артистичного (себто художнього) примітива.

Четвертий підрозділ “Семантичний аспект” присвячений аналізу семантичних параметрів концепту примітива та його зв'язків із духовною проблематикою пізньосередньовічної культури. Пізнє середньовіччя вводить до лексичного обороту ряд культурологічно актуалізованих термінів неабиякого потенціалу, позначений квалітативно-компаративною аксіологічною “спеціалізацією”. Ініціатором новацій виступає, найчастіше, Франція. Очевидно, саме в “primitif” у рамках французької лексики знаходить своє початкове втілення сигніфікат первісного/первісності. До спільного з примітивом семантичного ареалу належать поняття природного, невимушеного, натурального, час входження яких у лексичну практику взаємопов'язаний. Серйозний етап у формуванні семантичного поля, що курирується семою “примітивного”, – епоха Просвітництва. Міжнаціональні лексичні міграції – чутливий барометр зближення, взаємовпливів і синхронізації розвитку контактуючих культур. При цьому очевидна залежність характерних розбіжностей етнічно різних реалізацій єдиних лексико-семантичних полів від своєрідності національно-ментальних ситуацій. Відповідно, етнолексичні розходження на стадіально-тотожних етапах культуральної еволюції акцентують національно-ментальні специфіки. Звернення в даній роботі до проблематики семантичних полів, яка кореспондує поняттю примітивного, реалізує переважно авторський задум та претендує, відповідно, не стільки на високу ефективність та однозначність результатів, скільки на демонстрацію “експериментальних” можливостей нетрадиційної аналітичної технології.

Особливий пієтет обставині непородженості/непохідності примітива демонструє просвітительська “Енциклопедія”. У свою чергу, у середині XIX ст. “Grand Dictionnaire universel” підтверджує дійсно універсальну авторитетність терміна в різноманітних галузях знання. Глобальні значеннєві атрибути (непохідність, фактична парадигмальність) французького “primitif” та англійського “primitive” логічно претендують на асистентську співучасть у концепті Божественного неоплатонічної доктрини: з таких поважних висот починав свою одіссею термін, нині навряд чи не одіозний. Лексикологічні дані свідчать, що теорія художнього примітива сформувалася, очевидно, на переході від XVIII до XIX ст.

Терміни, що пов'язуються сьогодні з художньо-самодіяльною творчістю (“дилетант”, “аматор”), певним чином дезавуюють італійську культуро-ментальну інвенцію, що їх провокує: відповідно, вже в епосі класичного Відродження логічно припускати принципове тяжіння до вербальної диз'юнкції професійного й аматорського. Оформленість мотивації своєрідної маргіналізації примітивного логічно вбачати із середини XIX ст. – епохи шопенгауерівського “Світ як воля й уявлення”, яка зрівняла у правах примітивів і дивних, маргінальних, девіантних, зайвих, абсурдних людей…

Третій розділ – “Примітив: концепція, концептуальні еволюції” – орієнтований на проблематику науково-теоретичної інтерпретації примітива та її еволюцій.

У першому підрозділі “Морфологія примітива” зроблено спробу окреслити фундаментальні орієнтири культуро-ментальних тенденцій, що спровокували формування й еволюції концепту примітива. Вихідна семантика, що відповідала термінові “primitif/primitive”, була відсторонена від понять дикості, варварства та ін., демонструючи безумовну позитивність та допускаючи синонімічність, переважно, поняттю простоти. При цьому вимогу первородства, що була пред'явлена примітивові первісною традицією, більш пізня традиція істотно скорегувала: абсолютна хронологія з часом замінюється на відносну, згідно з якою “щось просте, не розвинене” перетворюється на аналог “самої основи відносин мистецтва та дійсності”.

На думку дисертанта, нині конкуруючі множинні інтерпретації примітива – наслідки біфуркації первісно цілісного концепту, котра призвела до автономізації двох провідних модусів трактування примітивного (у тексті номіновані як перша та друга глобальні концепції примітива), послідовно дрейфуючих до контрадикції: так, у рамках першої глобальної концепції примітив виступає апофеозом ірраціонального (акцентується родове, імперсональне), згідно з другою, – квінтесенцією унікального/оригінального (себто мається на увазі гегемонія приватного, індивідуалізованого).

Обидва генеральні варіанти інтерпретації парадоксально одержують тотожне предметне “втілення”. І обидва уразливі для критики. Так, перша глобальна – провокує висновок, що завдяки абсолютній унікальності примітив – вершина художнього. (Формується також логічний “люфт” для визнання… віртуальності професійного примітива; у спеціальній літературі знаменно дебютувала теза про нефольклорний примітив.) У свою чергу, тлумачення примітива як сугубо оригінального явища – припускає усікання його сфери. При цьому реалізувати в одному феномені і вимогу традиційності, і вимогу екстремальної оригінальності (які маються на увазі адекватною приналежністю до примітива як фольклору, так і мистецтва “наївів”), – не уявляється можливим у принципі.

Парадоксальний (на тлі нині переважних уявлень про генезис індивідуального у сфері “раціо”) дует двох принципових модусів інтерпретації повсякденний уже у рамках епохи романтизму, яка “інтронізує” як тотальну природність (співзвучно першій екзегетичній версії примітива), так і “культ генія” (в унісон другій). Подоба гармонізації, синтезу двох “архетипів” примітива може здійснятися за рахунок діалектичних варіювань концепту персонального/особистісного. І, взагалі, судження про примітив лімітуються діалектикою інтерпретації опозицій окремого – загального, індивідуальності – особистості, емоційного – раціонального, розумово-дискурсивного – інтуїтивного, свідомості – підсвідомості…

Ідею “народної поезії” інспірувала міфологема “доброчесного дикуна” (bon sauvage), персоналізована версія одного з базисних компонентів людської культури – міфологеми золотого віку (aureum saeculum), яка інтенсивно еволюціонувала, відбилася у хіліастичній/міленаристській доктрині та приймала обов'язкову співучасть в утопічних системах, ранньонаукових адаптуваннях історії. Той же концепт причетний генезису ідеї фольклористики як науки. Таким чином, bon sauvage та примітив – сходять до єдиного інваріанта, як його деривати, розрізняючись за етнічними, головним чином, і темпоральними параметрами.

У загальній філософсько-гуманітарній епістемі від початку Нового часу та до наших днів облігатною є ідея народу як квінтесенції парадоксального. Захоплення простою людиною, дикуном було значимим для століття XVI_го з його великими географічними відкриттями (Монтень та ін.: під пером гуманістів XVI ст. породжений образ осіненого творця “naive kunst”, що персоніфікує першу глобальну концепцію примітива), і для XVIII_го, котрий боготворив природне (глорифікація дикуна принципова для Ж._Ж. Руссо, – по суті, провісника теорій художнього авангардизму та третьої культури, – котра є корелятом примітивного мистецтва, самобутньо сформованим “етнічно” та за часовим показником, – а також, нарешті, і провісника поп-арту: досить послатися на проекти-маніфести неотрайбалістської людини Г. Маклюена)…

Осьові ідеї програми художнього примітива сутнісно синхронні базовим для доктрини романтизму – стильового модусу, у художньо-творчій практиці перманентно-поворотного: художньо-естетична традиція романтизму відстоювала конкордантно першій глобальній концепції примітива ідею про світопізнання шляхом “безпосереднього художнього… натхнення… інтуїції”. Шіллерівське “наївне” може бути ототожнене з інтуїтивним і, відповідно, органічно відверненим від поняття індивідуального. До шіллерівського “інваріанта” сходять сучасні концепції наївного (примітивного) живопису (як і ніцшеанське діонісійське) з їхньою становою антиномією імперсонального – особистісного… У шіллерівській декларації художньої волі очевидні початки другої глобальної концепції примітива. Диз'юнкцію двох концептуальних експлікацій примітива інспірують більш пізні генерації адептів інстинктивного, безпосереднього, інтуїтивного (в складну редукцію інстинктивного проблематика почуттєвого трансформується з кінця XIX ст.). Однак остаточної диз'юнкції не удалося досягти ані сюрреалізмові, ані більш сучасним редакціям художнього “інтуїтивізму”. Містифікації диз'юнкції, здійснені в мистецтвознавчих есе та ревю, дезавуювали необхідність інтеграції, до якої наукова теорія примітива очевидно тяжіє у наш час (що можна позначити як тенденцію до реставрації глобалізму вихідних концептуальних підвалин примітива).

Початок ХХ ст. демонструє сформованість проблематики неординарної диверсифікованості та поліморфності художнього матеріалу, поєднуваного рубрикою примітива, – проблематики, що і донині зберігає свою цілісність. Тоді ж усвідомлюється багатомірність кореляцій мистецтва первісних і народного мистецтва та легалізується нині традиційна амплітуда інтерпретацій НХТ (континуїтет у поглядах на мистецтво первісності кодує прогресія імен: Монтень – Локк – Віко – Руссо – Гаманн – Гердер…). До епохи романтизму топос золотого віку перетерпів радикальний зсув із модальності минулого у модальність майбутнього; цим мотивоване переосмислення ідеї bon sauvage: на рубежі XVIII–XIX ст. у фольклористиці доброчесний дикун уступає свої позиції доброчесному народові.

Другий підрозділ “Примітив і філософський дискурс” передбачає розгляд концептуальних уявлень про примітив в аспектах філософії мови, естетики, етики, гносеології, логіки, онтології… Енциклопедистський конструкт примітива, – як генетично першого, причини своїх подоб, – суперечачи інфінітизму, є очевидно архаїчним; ключова для його контексту сема “начала” – свідчення відсторонення від авангардного для середньовіччя аверроїзму (хоча саме останнім передбачені більш пізні теорії колективної свідомості) й, одночасно, – свідчення причетності глибокій філософській проблемі Архє/Начала.

Конструкт примітива своєю архаїчною специфікою органічно кореспондує неоплатоністським максимам (“Єдине є… і