ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ФАРЕНІК Сергій Анатолійович

УДК 101.1 : 316 + 316. 33

УПРАВЛІННЯ ЯК ФОРМА ЗВ’ЯЗКУ ТЕОРЕТИЧНИХ МОДЕЛЕЙ І ПРАКТИЧНИХ РІШЕНЬ

Спеціальність 09.00.03. –

Соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (відділ соціальної філософії).

Науковий консультант –

доктор філософських наук, професор

Мокляк Микола Миколайович,

провідний науковий співробітник Інституту філософії

імені Г.С. Сковороди НАН України

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Ананьїн Валерій Опанасович,

Військовий інститут телекомунікацій та ін формалізації НТУ України „КПІ”, начальник кафедри;

доктор соціологічних наук, професор

Пилипенко Валерій Миколайович,

Інститут соціології НАН України,

провідний науковий співробітник;

доктор філософських наук, професор

Рудич Фелікс Михайлович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, головний науковий співробітник.

Провідна установа –

Центр гуманітарної освіти НАН України, кафедра

філософії, м. Київ

Захист відбудеться 28 листопада 2003 року о 1400 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту філософії
імені Г.С. Сковороди НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий 27 жовтня 2003 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук ........................................ Л. А. Ситниченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. З набуттям нашою країною незалежності особливої ваги набуває розробка проблем теорії та практики соціального управління. І це цілком закономірно. Адже за будь-яких умов без розв’язання означених проблем неможливо свідомо обирати і застосовувати інструменти соціального проектування і прийняття значущих рішень в соціальній сфері й інноваційній діяльності, уникати непродуктивних витрат часу, матеріальних та духовних ресурсів для оптимізації базових соціальних механізмів. В сучасному ж українському суспільстві, коли розбудова суверенної правової держави, відповідної до її запитів управлінської мережі й докорінна трансформація економіки супроводжуються певними кризовими явищами, спадами і соціальними конфліктами, питання теорії і практики соціального управління вкрай актуалізуються.

Осереддя зазначених проблем, їх своєрідний фокус, “нерв” становить питання про управління як наріжну ланку взаємодії соціальної теорії та суспільної практики, а у його контексті – про управління як форму зв’язку теоретичних моделей і практичних рішень. Водночас доводиться констатувати, що у розмаїтті існуючих підходів до проблем соціального управління дедалі чіткіше виокремлюються істотні розбіжності між, з одного боку, теоретиками, з іншого ж – управлінцями-практиками. Науковці, цілком обґрунтовано обстоюючи власне право на суто безсторонній розгляд управлінської тематики, можуть розуміти означену безсторонність як рафіновану академічність, відстороненість від надокучливого дрібнотем’я управлінської практики. І навпаки, працівники сфери практичного управління не виявляють, як правило, інтересу до питань за межами прикладної площини. Завдаючи чималої шкоди вже сьогодні, зазначені розбіжності у перспективі загрожують перерости у системну неузгодженість чи навіть у відвертий розрив між теорією управління перебігом суспільних процесів у нашій країні та його практичним здійсненням.

І якщо сaме управління покликане відігравати роль ефективного способу взаємозв’язку соціальної теорії та практики суспільних перетворень, то вирішення питання про своєрідність і механізм дії управління як форми зв’язку теоретичних моделей і практичних рішень постає, крім того, ще й як дієвий засіб взаємоузгодження теорії та практики вже у царині самої управлінської діяльності. Управління ж, відповідно, усвідомлюється вже не як просто інструментально-технічна діяльність, прерогатива якої вичерпується питаннями адміністративного чи організаційного характеру, а у якості набагато складнішого й важливішого духовно-соціального феномена людської життєдіяльності, самобутньої синергетичної когнітивної, тобто здатної до рефлексії, системи.

Осмислення ж управління у статусі такої системи дає можливість глибше та різнобічніше осягнути сутність філософії управління, яка постає тут внутрішньою складовою останнього, репрезентуючою вищий щодо інших способів вивчення рівень науково-теоретичних узагальнень досвіду управлінської сфери. Наукова обґрунтованість і компетентність управлінських рішень є необхідним та істотним чинником докорінної трансформації сучасного українського суспільства на шляху сталого людського розвитку, а їх відсутність – істотною перепоною на цьому шляху, як свідчить, зокрема, негативний досвід так званих управлінських патологій, які чималою мірою зумовили невдачі реформування українського суспільства пострадянської доби.

Отже, розробка філософських, світоглядно-методологічних засад науково-теоретичного дослідження та практичного вдосконалення і використання управління як механізму трансформації теоретичних моделей в практичні управлінські рішення і становить одне з найактуальніших завдань нашого сьогодення. Однак, попри всю нагальність, означене завдання донині залишається не тільки не розв’язаним, а й навіть не визначеним чітко у якості одного з найпріоритетніших. Тому наукові праці, котрі містили б системне філософське осмислення соціального управління як форми зв’язку новітніх досягнень суспільно-теоретичного пізнання з практичними рішеннями, спрямованими на досягнення належного ефекту у тій чи іншій галузі людської діяльності, на сьогодні все ще відсутні. На заповнення означеної прогалини і спрямоване дане дисертаційне дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію підготовлено згідно з планами наукових досліджень відділу соціальної філософії Інституту філософії
імені Г. С. Сковороди НАН України та кафедри філософії та методології державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Метою дисертаційної роботи є розробка і системне філософське обґрунтування концепції переходу від теоретичної моделі соціального об’єкта до практичного рішення як внутрішнього узгодження системи цілей, конкретних завдань, механізмів і способів їхнього вирішення.

Здійснення поставленої мети зумовило необхідність розв'язання наступних завдань дослідження:

- виявити своєрідність основних етапів і сучасного стану вивчення проблематики, пов’язаної з темою дослідження;

- з’ясувати теоретико-методологічні засади соціально-філософського осмислення управління як форми зв’язку теоретичних моделей і практичних рішень;

- конкретизувати, з урахуванням відповідних новітніх розвідок, зміст понять „об'єкт соціального управління” і „суб'єкт соціального управління” і охарактеризувати особливості взаємодії суб’єкта та об’єкта в процесі соціального управління;

- виокремити та розглянути основні передумови, чинники та складові створення теоретичних моделей соціальних об’єктів і переходу від таких моделей до практичних управлінських рішень;

- проаналізувати зміст, статус і функції соціальної інформації у структурі управлінського циклу;

- простежити специфікацію змістових і рольових характеристик соціального експерименту на сучасному етапі взаємозв’язку теорії та практики соціального управління;

- розкрити сутнісні риси підприємництва як різновиду соціальної практики, можливості та межі автономності його розвитку в системі державного управління.

Об’єктом дослідження є соціальне управління як феномен життєдіяльності суспільства, атрибутивний механізм його розвитку, структурування та функціонування.

Предметом дослідження є основні детермінанти та ланки механізму соціального управління як форми зв'язку теоретичних моделей та практичних рішень.

Методи дослідження. В процесі дослідження застосовувався метод системного соціально-філософського аналізу, заснований на сходженні від абстрактного до конкретного, від з’ясування загальних характеристик управління як форми зв’язку теоретичних моделей соціальних об’єктів і практичних управлінських рішень до розгляду дедалі частковіших його рис. Крім того, у роботі використовувалися основоположні загальнонаукові методи – типологізації та моделювання; принципи – об’єктивності, детермінізму, структурного та функціонального підходу, єдності історичного та логічного, а також, певною мірою, такий метод емпіричного дослідження як спостереження, зокрема, в ході цілеспрямованого вивчення особливостей переходу від теоретичних моделей до практичних рішень на терені управління загалом і у такій конкретній та соціально важливій сфері як підприємницька діяльність. Нарешті, періодизація розвитку уявлень про соціальне і державне управління у діахронічному аспекті здійснювалася на основі використання історико-порівняльного та ретроспективного методів.

Автор спирався у своїй роботі на розробки у царині методології соціального пізнання, виконані представниками вітчизняної філософії – В.О. Ананьїним, В.П. Андрущенком,
І.В. Бойченком, М.О. Булатовим, Л.В. Губерським, А.М. Єрмоленком, В.В. Кізімою,
В.В. Ляхом, М.М. Мокляком, В.С. Пазенком, В.М. Пилипенком, М.В. Поповичем, В.А. Рижком, Ф.М. Рудичем та іншими дослідниками.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у розробці принципово нової цілісної концепції управління як форми зв'язку та дієвого реального механізму поєднання теоретичного суспільствознавчого знання (теоретичних моделей) і різновидів практичних рішень. Вперше у вітчизняній та світовій соціально-філософській літературі зміст, взаємозумовленість та функції основних детермінант і ланок механізму соціального управління як наріжної форми зв'язку суспільної науки і соціальної практики розкриваються з урахуванням особливостей і запитів українського суспільства на шляху до соціальної правової держави, ринкових відносин, сталого розвитку і органічного входження в європейський простір.

До положень, які містять складові наукової новизни, можна віднести наступні:

– на основі діахронічного соціально-філософського розгляду висвітлено еволюцію підходів до соціального управління. Виявлено, що з часів Стародавнього світу питання про співвідношення управлінськи значущих теоретичних моделей і суспільних реалій вирішується у філософсько-політичних концепціях тогочасних мислителів на різноманітних засадах – через співвідношення: політики та економіки, політичних систем і суспільства, держави та громадянського суспільства, функцій соціального управління тощо;

– з’ясовано, що суттєві положення соціофілософських вчень видатних мислителів минулих епох та теорій і концепцій авторів Новітнього часу у своїй осмисленій єдності утворюють надійний світоглядний фундамент для вирішення складних проблем управління суспільством у ХХІ ст.;

– доведено, що доволі поширена, особливо серед представників спеціальних суспільствознавчих дисциплін і фахівців на терені практичного управління, інтерпретація понять „об'єкт управління” і „суб'єкт управління” з позицій субстанційного підходу як самодостатніх утворень, що можуть існувати й осмислюватися як безвідносні, незалежно один від одного, виявляється непродуктивною, оскільки у реальному соціально-управлінському процесі об'єкт і суб'єкт перебувають у діалектичному взаємозв’язку. Об’єктом управління, так само, як і його суб’єктом, постають окремі особистості, соціальні групи, спільноти тощо. Саме в аспекті соціально-філософського осягнення діалектична взаємодія суб'єкта та об'єкта соціального управління може бути відображена (і відображається) з належною повнотою та автентичністю;

– аргументовано тезу про функціональну різновекторність суб'єкта і об'єкта управлінської діяльності, що зумовлює їхню типологічну своєрідність;

– з’ясовано, що зміст понять „соціальне знання”, “галузь соціального знання” на сучасному етапі розвитку не може бути з належною повнотою вичерпаний чи навіть уособлений якоюсь однією, хай навіть найфундаментальнішою, науковою теорією або ж об’єктивно та глибоко розкритий за допомогою якогось одного пізнавального підходу чи, тим більше, якимось одним визначенням, певною формальнологічною дефініцією. Це передбачає розробку та наявність множини кумулятивних чи комплементарних теорій і теоретичних моделей, кожна з яких має свій “діапазон застосування”, зумовлений специфікою того чи іншого концептуального підходу;

– виявлено, що теоретичні моделі утворюють суперечливий і різноманітний (стохастичний) контекст соціального знання, віддзеркалюють ступінь усвідомленості суспільством (суб’єктами управління) проблем власного буття і перспектив розвитку;

– обґрунтовано, що засобом і наслідком здійснення соціального експерименту є прийняття і реалізація управлінських рішень. Іншими словами, соціальне управління через використання соціального експерименту забезпечує зворотний зв’язок між „тілом” соціуму та чинниками соціального експериментального середовища;

– на основі узагальнення власного організаційного досвіду та досвіду інших вітчизняних підприємств і підприємців зроблено висновок, що організаційно-господарське новаторство виступає вкрай істотною та необхідною умовою виникнення підприємництва, котра, проте, є недостатньою для утвердження останнього у статусі важливого і стійкого соціально-економічного явища, оскільки це потребує належного, причому доволі високого, ступеня економічної свободи;

– аргументовано, що сутнісною рисою підприємництва як явища є автономність прийняття рішення, без чого життєво необхідні для стабільного існування, а тим більше – розвитку підприємництва, все нові комбінації виробничих чинників неможливі ні економічно, ні організаційно, ні психологічно;

– доведено, що соціальна інформація (як форма соціального знання) є найвищою формою упорядкованого відображення дійсності, яке властиве лише людині як суспільній істоті, наділеній свідомістю, мовою та досвідом;

– обґрунтовано, що управлінська діяльність у сфері підприємництва значною мірою залежить від державного регулювання, котре становить собою багаторівневу детермінуючу цілісну систему;

– з’ясовано, що управління соціальними об’єктами передбачає, зокрема, дотримання принципу конкретно-історичного підходу , тобто урахування умов його становлення і розвитку у часі і просторі.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів визначається насамперед новизною запропонованого дисертантом пізнавального підходу щодо соціально-філософського осмислення управління суспільними процесами як форми зв'язку теоретичних моделей та практичних рішень.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для подальшої розробки філософських, спеціальнонаукових і прикладних проблем соціального управління, зокрема в умовах трансформації України на шляху створення демократичної, правової держави та розбудови й розвитку громадянського суспільства.

Положення дисертації, що відзначаються новизною та складають особистий внесок автора в науку, можуть застосовуватись у системі соціального управління України при створенні теоретичних моделей та при підготовці відповідних управлінських рішень, а також у навчальному процесі при розробці лекційних курсів і спецкурсів з філософії, соціальної філософії, філософії та соціології управління; при розробці відповідних підручників, навчальних і навчально-методичних посібників та методичних рекомендацій в системі Міністерства освіти і науки України; при проведенні наукових конференцій, семінарів, нарад тощо.

Апробація дисертації. Основні положення дисертації пройшли апробацію на наукових конференціях. Зокрема, дисертант взяв участь з доповідями і виступами: на міжнародній науково-практичній конференції ”Культурна політика в Україні в контексті світових трансформаційних процесів” (м. Київ, грудень 2000 р.), на науковій конференції „Україна: людина, суспільство, природа” (м. Київ, січень 2001 р.), на міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції „Сучасні проблеми гуманізації і гармонізації управління” (м. Харків, листопад 2002 р.), на конференції „Російська класична філософія і сучасність” (м. Сімферополь, травень 2002 р.), в роботі круглого столу „Рівень і чинники громадської активності в Україні: соціологічне дослідження Центру Розумкова” (м. Київ, жовтень 2002 р.), на науковій конференції „Інновації наукового та соціального пізнання” (м. Одеса, жовтень 2002 р.), в роботі міжнародної науково-теоретичної конференції „Фундаментальне знання і нові теоретичні виміри раціональності: єдність епістемологічного і соціокультурного аспектів” (м. Вінниця, квітень 2003 р.), на методологічних семінарах відділу соціальної філософії в Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (м. Київ, 2000 – 2003 рр.).

Дисертація пройшла обговорення і рекомендована до захисту на засіданні відділу соціальної філософії Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України.

Основні положення і висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення в 21 публікації, а також у 3-х індивідуальних монографіях, тезах доповідей і курсах, прочитаних дисертантом за період з 1999 по 2003 рр. для слухачів Національної академії державного управління при Президентові України: 1) „Логіка і методологія наукового дослідження”; 2) “Специфіка управління соціальними процесами в методологічних рекомендаціях”; 3) „Методи наукових досліджень (соціальних об’єктів)” для аспірантів Національної академії державного управління при Президентові України та Академії СБУ України.

Структура дисертації включає вступ, сім розділів (з виділенням у розділах 3, 4, 5, 6, 7 відповідних підрозділів), висновки, список використаних літературних джерел.

Повний обсяг дисертації – 420 сторінок, обсяг використаних літературних джерел – 237 найменувань.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, його зв’язок з науковими планами; сформульовано мету, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну отриманих результатів та їхнє практичне значення; надано інформацію про апробацію цих результатів.

У першому розділі “Управління як проблема соціально-філософського аналізу: стан розробки” у хронологічному порядку – від античності до новітнього часу – висвітлено стан наукової розробки феномена соціального управління, охарактеризовано відповідні першоджерела та внесок їхніх авторів у розвиток філософських поглядів на управління суспільними процесами. Вже міфи народів Стародавнього Світу (Ассирії, Вавилону, Єгипту, Греції, Китаю, Індії) містять у собі зародки ідей необхідності і важливості певного упорядкування і регулювання співжиття людей, без чого воно матиме хаотичний і деструктивний характер. Управлінські мотиви зберігаються і при переході від політеїстичних вірувань до монотеїстичних релігій, зміст яких слугує своєрідним теоретичним базисом, а сукупність – регуляторним механізмом суспільного життя. Цінність держави як філософсько-правової теорії і практики організації політичної влади та управління суспільством визнавалися античними філософами Платоном, Аристотелем, Плутархом. Будучи прихильниками ідеї держави, вони головне її завдання вбачали у збереженні цілісності суспільства, упередженні його розпаду на протиборчі частини. Зміст наполегливого пошуку ними досконалих, заснованих на знаннях і людських чеснотах, форм державної організації полягав у тому, що правління освічених і мудрих людей забезпечувало дотримання законів і соціальну справедливість.

Ранньохристиянські мислителі, обґрунтовуючи істинність вчення Христа, підкреслювали його важливе значення для утвердження відповідних стереотипів організації суспільного життя. Хоча і в релігійному контексті, ними пропонувались конструктивні ідеї щодо доцільності організації суспільного життя і соціального регулювання на засадах справедливості, дотримання біблейських заповідей: йдеться фактично про появу певної управлінської парадигми, яка у тогочасних суспільствах з деспотичними формами державного правління і невисоким рівнем розвитку продуктивних сил не могла слугувати світській владі взірцем щодо її удосконалення. Викладені у працях Орігена, Блаженного Августина, Фоми Аквінського ідеї стали теоретичним підґрунтям так званої органічної концепції державного управління і соціального регулювання. Якщо церква усвідомлювала невідкладну необхідність удосконалення методів управління своїм внутрішнім життям і екстраполяції її на сферу суспільних відносин (Уікліф, Марсилій, Оккам, Іоан Росселін, Іоан Дунс Скот), то можновладці залишалися прихильниками абсолютського центризму з його засадами силового тиску і неприйнятністю будь-яких обмежень особистої влади.

Визначні представники філософської думки Новітнього часу Г. Гроцій, Т. Гоббс, Б. Спіноза,
Д. Локк обстоювали ідею верховенства закону, вимогу дотримання правової справедливості, договірну концепцію держави. Первинною ланкою суспільності і державності ними вважається людина, а індивідуальні засади у суспільному житті є фактором боротьби проти корпоративізму та ієрархізму, властивих системі феодальних відносин. Перехід людей з природного стану до стану державного вони пов’язували не лише із суспільним розвитком, а й з історичним поділом праці. Висунуту Д.Локком ідею поділу влади на окремі гілки – законодавчу, виконавчу і судову – було підтверджено досвідом державного будівництва у різних країнах.

Вагомий внесок у розробку проблем нормативно-правового управління життям суспільства належить видатним французьким філософам ХVIII ст. Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, К. Гельвецію, вчення яких пройняті пафосом гуманізму, просвітництва, боротьби проти абсолютизму, за забезпечення політичної свободи людей, за відносне вирівнювання майнового становища громадян. У конкретно-історичному плані їх ідеї були спрямовані проти феодального ладу, який утвердженням буржуазно-демократичних принципів соціального управління позбавлявся легітимності.

Новий етап у філософській розробці проблем державного управління пов’язаний з творчістю визначних німецьких філософів І. Канта і Г. В. Ф. Гегеля. Канту належить велика заслуга у праві послідовного філософського обґрунтування і розвитку ліберальної теорії правової держави як ідеальної моделі, якою слід керуватися у практичній організації державного життя. У свою чергу Гегель поділ влади вважав гарантією публічної свободи. Різновиди влади, на його погляд, повинні підпорядковуватися ідеї державної єдності, яка становить сутність внутрішнього суверенітету держави. Відкладаючи договірну теорію держави, він водночас надавав першорядного значення конституційним правам і свободам, правовій рівності людей.

На початку ХХ ст. у промислово розвинених країнах з’явилися і оригінальні погляди на регулятивну функцію держави у розвитку економіки, на еволюцію механізмів соціального управління формуються у працях представників “австромаркизму” – О. Бауера, В. Адлера,
К. Ренера, Р. Гильфердінга. Виступаючи з переоцінкою деяких положень доктрини Маркса, вони приділяли значну увагу новим елементам у механізмах соціального управління, розробці методів соціально-політичного прогнозування, ролі психологічного фактора в ситуативному управлінні, проблемам демократизації управління виробництвом, виключенню з суспільної практики авторитарних методів управління.

Дослідження актуальних проблем соціального управління у ХХ ст. пов’язується також з іменами Д. Істона, Г. Алмонда, М. Вебера, Т. Парсонса, Г. Мертона, Г. Моски, У. Ростоу,
Ю. Хабермаса, Е. Тоффлера, А. Печчеї та інших відомих соціологів та філософів. Усіх їх об’єднують намагання уникнути жорсткого соціального детермінізму, ідеї необхідності втручання держави в управління економічними процесами, боротьби з бідністю, гуманізації праці, розуміння важливості врахування впливу на всі сфери суспільного життя новітніх досягнень науки, техніки і культури.

Початок розробці проблем управління у виробничій сфері було покладено Ф. Тейлором, який запропонував поділити на частини не лише виробничу операцію, а й сам процес її організації, який охоплює визначення мети діяльності працівника, вибір і підготовку відповідних засобів, а також контроль за результатами діяльності. У другій половині ХХ ст. з’являється концепція „управління людьми” на основі доктрини „людських відносин” (Дж. Бернхем, Д. Белл, П. Дракер, Дж. Гелбрейт, У. Лінерман, Е. Мей, Б. Гурней, Г. Саймон, Є. Старосьцяк та ін.). Згідно з нею управління економікою і вплив на усі сфери суспільного життя мають стати прерогативою представників нового соціального прошарку – освіченої висококваліфікованої еліти управлінців, інженерів, вчених та інших представників технічної інтелігенції. Спільним моментом робіт згаданих авторів є їхній прагматичний характер, акцент на технології управління, на конкретних методах і формах діяльності менеджерів у різних сферах життя сучасного суспільства. Одним з напрямів розвитку теорії організації і управління стала так звана „нова школа науки управління”, представники якої вважають метою своїх досліджень вивчення процесу прийняття рішень із застосуванням математичних методів і електронно-обчислювальної техніки (У. Т. Морріс, У.Р. Рейтман, О. Ланг, Д. Дерлоу тощо).

Філософські розвідки радянського періоду 20 –  рр. ХХ ст., присвячені проблемам соціального управління, мали, як правило, апологетичний характер і були орієнтовані на підтвердження переваг соціалістичного способу життя. У працях найвідоміших тогочасних авторів – В. Афанасьєва, Д. Гвішіані, Г. Попова, Є. Вендрова, А. Годунова, В. Куценка, І. Головахи, М. Злотіної – проблематика соціального управління розглядалася переважно у контексті потреб соціалістичного суспільства з акцентом на критику буржуазних теорій управління. Втім, було сформульовані продуктивні ідеї щодо природи та механізму соціального управління, ролі прогнозування і планування в процесі прийняття управлінських рішень тощо. З’являлися й роботи з пропозиціями щодо виправлення окремих недоліків в управлінні економікою, зокрема, роботи Л. Абалкіна, А. Аганбегяна, Т. Заславської, Г. Лисичкина, Є. Лібермана.

В роботах філософів, соціологів, економістів пострадянського етапу порушуються принципово нові актуальні питання і проблеми, зумовлені рішучими перемінами в основних сферах суспільства – в політиці, економіці, праві, ідеології, рухом в іншому, багато в чому протилежному попередньому, напрямі і про які в радянські часи не могло бути і мови. Зокрема, це стосується ролі особистості в процесах соціальної регуляції (І. Ільїн), феномена соціальної мобільності (М. Мокляк, М. Бойко, Т. Загороднюк, Ю. Римаренко, М. Шульга, В. Школьняк), галузевого та регіонального управління (В. Альохін, В. Буреча, С. Поважний, І. Гринько), соціального моделювання (В. Курбатов), прогнозування (О. Базулук, Г. Вдовиченко, Г. Ємель’яненко). Напрацювання вказаних авторів уможливили, зокрема, розгляд соціальних моделей як своєрідних форм наукового знання, інтегрованих в управлінську практику.

Отже, раціональні зерна соціофілософських вчень видатних мислителів минулих епох та теорій і концепцій авторів Новітнього часу у своїй осмисленій єдності утворюють надійний світоглядний фундамент для вирішення складних і неоднозначних проблем управління суспільством у ХХІ ст. для пошуку правильних відповідей на нові, незнані раніше виклики глобального масштабу.

У другому розділі „Вибір напрямів і методів дослідження” обґрунтовано вибір напрямів і методів дослідження з огляду на недостатність розробки у вітчизняній науковій літературі проблеми філософії управління, необхідність поглиблення змісту відповідних понять, категорій і методологічних принципів, а також вивчення співвідношення об’єктивних умов і суб’єктивного фактора, свідомого і стихійного у соціальному розвитку, що становить теоретичний фундамент наукового вирішення проблем управління суспільними процесами.

Вибір методів дослідження зумовлений специфікою соціального управління як суспільного феномена, його тісними зв’язками з культурою і духовністю, необхідністю дотримання таких фундаментальних принципів пізнання суспільних явищ, як принципи конкретного підходу й об’єктивності, взаємозалежності явищ і їхнього неперервного руху, єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, діалектичного заперечення. При цьому сутність відповідних категорій і понять залишалася незмінною, хоча їхній зміст враховував логіку змін соціального об’єкта. Враховувалося також і можливість розширення меж застосування методів при вирішенні конкретних пізнавальних чи практичних завдань. Розробка нових і постійне удосконалення наявних методів дослідження соціуму, у т. ч. його складової – соціального управління, істотно збагачує соціально-історичне і гуманітарно-культурне пізнання, послаблює колишнє протиставлення природознавства суспільствознавству, їхня увага все більшою мірою концентрується навколо людини як найвищої цінності.

Третій розділ „Моделювання в структурі соціального управління” присвячено розкриттю змісту понять „об’єкт” і „суб’єкт” у контексті соціального управління, зумовленому специфікою управлінської діяльності, розглядом її з використанням соціально-філософського інструментарію. Показано, що у традиційному визначенні об’єкта як того, що знаходиться поза людиною, відсутня будь-яка згадка про місце і роль свідомості, об’єктивних і суб’єктивних відносин, що обмежує можливості свідомої кореляції предметної діяльності, людської суб’єктивної чутливості, а також осмислення управлінських реалій. Це особливо відчувається при розгляді проблеми управління соціальними відносинами, оскільки останні обов’язково містять у собі свідому компоненту. Підкреслено, що об’єкт соціального управління, який має свідомість і наділений духовністю, може водночас бути і суб’єктом управління, діяльним і самосвідомим. Запропоновано визначення об’єкта управління, яке включає поняття суспільних відносин, соціальних подій, предметного світу, одухотворених процесів і явищ, індивідуальної і колективної свідомості. Зроблено висновок, що головними ознаками об’єкта управління повинні бути такі, що мають соціальну значущість, суспільну корисність, загальновизнану цінність, а також певну споживчу ринкову вартість.

Специфіка соціального управління полягає саме у тому, що його об’єктами виступають не лише певні соціальні, державні чи комерційні структури, а й методи, механізми і форми дистанційного впливу на них для поліпшення їхньої суспільно корисної діяльності, оптимізації виробничих процесів, підвищення ефективності праці, справедливого розподілу благ. Воно передбачає встановлення певного порядку, відповідно до вимог якого мають взаємодіяти суб’єкти господарської діяльності. Форма, як порядок, що запроваджується в інтересах управління діями і поведінкою суб’єктів господарювання, є об’єктом державного управління та соціального регулювання виробничих, культурних і політичних процесів. Суб’єкти управління, тобто держава і суспільство, розробляють для об’єктів управління відповідні „правила гри” – систему дозволів і заборон, які регламентують поведінку останніх. Засновано висновок, що саме управління можна розглядати як механізм впливу на суб’єктивних носіїв об’єктивних властивостей, здатних ініціювати соціальну активність, видозмінювати перспективу, засади і принципи управлінських відносин. Запропоновано також класифікацію об’єктів соціального управління, в основу якої покладено властивості і якості одухотворених чи опредмечених людською працею речей, у т. ч. інтереси та потреби, громадська і соціальна поведінка, процеси і явища, внаслідок перебігу яких відбуваються події.

У розділі акцентовано увагу на різновекторності ліній суб’єкта і об’єкта у процесі соціального управління. Така різновекторність виражається, по-перше, у тому, що саме суб’єкт наділений правом приймати рішення, по-друге, у тому, що він має можливості перетворювати свої рішення, зміст яких визначається назрілими потребами суспільного розвитку, у вимоги, які є обов’язковими для виконання об’єктом. Завдяки цьому керівним впливом охоплюються усі члени колективу установи, підприємства, а то й суспільства і забезпечується дотримання на випадок невиконання прийнятих рішень відповідних правових норм примусу чи встановлення міри відповідальності. Запропоновано структурування суб’єктів управління здійснювати згідно з принципом розподілу праці між ними, який застосовано, зокрема, до владних суб’єктів. Суб’єкти управління як носії соціальної та політичної свідомості є водночас учасниками процесу управління, виробниками і споживачами духовних і матеріальних благ. Для того щоб їхні інтереси та потреби були збалансованими, держава й суспільство мають проводити копітку соціальну й управлінську роботу, а суб’єктна політика, як складова соціальної політики, повинна відображатися в офіційних державних стратегіях. Така політика відзначається сукупністю загальнонаціональних управлінських заходів, спрямованих на вирішення суб’єктивних проблем.

У четвертому розділі “Субстанціональні виміри соціального управління” вперше у вітчизняній соціофілософській літературі виділено його окремі гносеологічні зрізи, дано детальну їхню характеристику і розкрито функціональну роль кожного з них.

Перший підрозділ містить характеристику соціального знання як теоретичної основи соціального управління. Автор виокремлює і розглядає три нетрадиційні тлумачення соціального знання: універсально-позитивне, універсально-негативне і компромісне. Якщо у рамках першого тлумачення абсолютизується універсалізм історичного досвіду соціуму і припускається тотальне ототожнення будь-якої набутої інформації із соціальним знанням, то у рамках другого абсолютизується унікальність історичного досвіду соціуму і акцентується увага на одиничному, яке неможливо звести до спільного знаменника. У рамках компромісного тлумачення набуте знання про соціум може бути лише відносним. Залежно від використовуваних методів і домінантних парадигм дослідження воно тільки поступово наближається до об’єкта, ніколи не “охоплюючи” його повністю. Водночас автор відзначає, що жодне з наведених тлумачень соціального знання не може бути визначене як “оптимальне” і єдино “істинне”. Соціальне знання є багатовимірним утворенням, тому розуміння його сутності з необхідністю вимагає наявності комплементарних моделей, з допомогою яких соціальна дійсність відображається різнобічніше, об’єктивніше. Зроблено висновок, що соціальне пізнання в принципі не може задовольнитися якимось одним способом інтерпретації реальності, а пояснювальні моделі мають бути множинними.

Відзначено, що двом головним аспектам соціального знання ( з одного боку, вони є фактором непорушності еволюційно винайдених і закріплених форм соціального буття, а з іншого – основою рушійних інновацій) відповідають дві базові управлінські стратегії – консервативна, спрямована на подолання хаосу, зменшення ентропії, посилення стійкості, інституціональної упорядкованості і динамічна, що передбачає комбінації та рекомбінації елементів цілого. Аналіз історичного досвіду дає підстави вважати, що активізація можливостей соціального знання практично завжди має своїм наслідком звуження поля реалізації консервативної управлінської стратегії і завжди містить імпульси для критики соціальної усталеності, для сумнівів щодо сакральних цінностей, хоча й необов’язково повністю відкидає останні. На певному щаблі суспільного розвитку соціальне знання набуває форми теорії, яка репрезентує систему істинних і вірогідних знань. Останні можуть слугувати матеріалом для раціонального моделювання. Стверджується також, що тільки на рівні теорії, у креативному просторі абстракцій, соціальна реальність відображається адекватно у своїх сутнісних рисах. Разом з тим теоретичне знання не може бути протиставлене іншим, не менш плідним формам соціального пізнання, оскільки й вони, наприклад, мистецтво, теж живляться досягненнями науки, результатами її проривів до нових рівнів опанування реальної дійсності. Зростання змісту, обсягів і форм соціального знання є закономірністю і водночас запорукою соціальної самоорганізації та саморозвитку суспільства. Від “якості” і адекватності соціального знання реалій визначальним чином залежить у кінцевому підсумку, наскільки успішною буде практика управлінських рішень, наскільки ефективними стануть управлінські стратегії і якими будуть їхні наслідки.

У наступному підрозділі схарактеризовано функціонально-типологічні характеристики теоретичних моделей у соціальному пізнанні. Такі моделі, доповнюючи одна одну, утворюють суперечливий і розмаїтий контекст соціального знання, визначають ступінь усвідомлення суспільством проблем власного буття і перспектив розвитку. Підкреслюючи значення теоретичних моделей для загального осмислення суспільством умов і обставин свого існування і розвитку, автор конкретизує вимоги, яким повинно задовольняти поняття “модель”: по-перше, мати характер буття, тотожного об’єкту; по-друге, враховувати заперечення самого себе; по-третє, бути первісним елементом розуміння природи об’єкта дослідження; по-четверте, розвиток знань про модель має збігатися з розвитком самого поняття моделі. Особливо наголошується, що теоретичні моделі не є чимось незмінним, а поєднують у собі як статичні, так і динамічні моменти. Це набуває виняткового значення при дослідженні соціальних об’єктів, сутність яких не розкривається відразу і повністю, а лише поступово, крок за кроком. Одну з найважливіших проблем соціального моделювання становить вибір системи факторів, які дають можливість пояснювати і прогнозувати динаміку розвитку об’єктів. У багатьох випадках виникають труднощі принципового характеру, пов’язані із спробами формалізації у моделі усіх сторін досліджуваного соціального об’єкта, що, у свою чергу, посилює актуальність розробки досконаліших методик моделювання.

Характеризуючи засоби, які використовуються при дослідженні соціальних моделей, дисертант стверджує, що особливе місце серед них посідає ідея як форма наукового пізнання, яка, у свою чергу, відображає зв’язки і закономірності дійсності, поєднуючи істинне знання про неї із суб’єктивною метою її перетворення. Зроблено висновок, що у контексті дослідження статусу і значення теоретичних моделей ідея може тлумачитись і як фундаментальна світоглядна проекція, що відтворює сутність об’єкта пізнання.

Автором зазначається, що в рамках соціальної філософії проблематика створення і використання моделей як форм соціального пізнання ще не знайшла ні відповідної постановки, ні вирішення. У той же час не викликає сумнівів, що моделювання – це досить ефективний метод пізнання природи і сутності соціальних процесів. З його допомогою пізнання збагачується можливостями не тільки відтворювати реальний об’єктивний контекст, але й експериментувати з альтернативною реальністю, що, у свою чергу, надає змогу не тільки критично ставитися до практики, у т. ч. й управлінської, але й зіставляти її з соціальною альтернавістикою, вимогами управлінської деонтології, якщо під останньою розуміти уявлення про очікуване. Водночас стверджується, що теоретичне моделювання, з одного боку, відкриває шлях до вивчення механізмів соціального управління, а з іншого – до їхнього конструювання. Воно виражає діалектичну єдність об’єктивної та суб’єктивної сторін дійсності, постаючи реальним втіленням важливого принципу випереджального відображення суспільних процесів і механізмів управління ними.

Аргументовано висновок про необхідність перегляду усталеного розуміння статусу і ролі теоретичних моделей як у соціальному пізнанні, так і в сфері різноманітних соціальних практик, що включає і соціальне управління. Ці моделі допомагають управлінню не лише наздоганяти, а й випереджати мінливу і незмірно складну соціальну дійсність, передбачати перебіг її наступних подій і впливати на них. Теоретичне моделювання впливає не тільки на суб’єкт пізнання, але й на об'єкт, що моделюється. Завдяки цьому виявляється трансформативна природа модельних процедур, а соціальне управління, постаючи перманентним процесом створення, апробації, селекції та інвентаризації соціальних моделей, уможливлює відносно стійку відповідність застосованих управлінських рішень складності та ритму існування реальності, завданням і меті соціальної організації. Існують також підстави вважати соціальне моделювання базовою формою проектування і прогнозування соціальних відносин, способом вирішення управлінських завдань.

Окремий підрозділ містить розгляд особливостей проектування і моделювання у соціальному управлінні. Проектування розглядається у якості однієї з наріжних ланок механізму розробки теоретичних моделей, їх трансформації в практичні рішення з наступним досягненням належного управлінського ефекту. Відповідно проект виступає системою послідовних процедур виконання певних видів робіт з метою досягнення передбачуваного позитивного результату, праобразом того, що неодмінно станеться, якщо для цього будуть створені належні умови. Його функцією є відображення соціальної реальності в конкретних символах, схемах; визначення конкретних напрямів управлінської діяльності, які впливають на формування певного типу управлінської культури. Останнє, у свою чергу, дає помітні імпульси до створення нових управлінських проектів, що відповідають підвищеним критеріям і стандартам. Враховуючи відношення і зв’язки, які вже об’єктивно існують між явищами суспільного життя, проектування орієнтується на науково-теоретичний прогноз і наступне втілення в управлінські моделі.

Важливим є підрозділ, де досліджуються місце і роль прогнозування та планування у загальному комплексі актів соціального управління. Соціальний прогноз визначено як знання про майбутнє, котрого ще немає і яке не є однозначно зумовленим, а значною мірою залежить від вибору та дій соціального суб’єкта. Практична цінність такого прогнозу, який завжди має імовірнісний характер і об’єктивно не у змозі урахувати усі фактори, від яких залежить успіх реалізації управлінських рішень, визначається ступенем його обґрунтованості та надійності. Автором дано порівняльну характеристику прогнозу і передбачення: якщо прогноз обов’язково вимагає наукових знань про об’єкт управління і, як правило, пов’язаний з визначенням певних кількісних його параметрів, то для передбачення така умова може і не ставитися, а саме воно може ґрунтуватися на інтуїції, побудованій на поверхневих спостереженнях.

Роль прогнозів найбільш концентровано проявляється у плануванні, у якості його вихідної бази. Якщо прогноз характеризує основний зміст позицій майбутнього плану і проміжок часу, який ним охоплюється, то план деталізує цей зміст у системі конкретних заходів, визначає терміни їхнього виконання і відповідальних, виступаючи проміжною ланкою зв’язку прогнозу та управління. З одного боку, на основі плану приймаються управлінські рішення, в яких вже враховано дані прогнозу, а через аналіз наслідків реалізації цих рішень здійснюється оцінка відповідності реалій тому, що прогнозувалося, і робиться висновок щодо правильності чи неправильності прогнозу. З іншого ж, планування можна розглядати як факт реалізації деякого рішення, прийнятого на основі вибору певної управлінської стратегії

У роботі аналізуються особливості державного планування в Україні, яка перейшла на засади змішаної ринкової економіки. Допущення в Україні корпоративної та приватної форм власності спонукало державу відновитися від тотальної плановості, але водночас поставило перед нею завдання планувати контрольно-ревізійні дії. У держави залишилася лише певна частина фінансових засобів, а інша частина – це фінанси корпоративного та приватного секторів, які використовують їх у власних інтересах. Планове управління видозмінилося, почавши переходити на засади регулятивного управління, зумовивши гостру потребу у його науково-теоретичному обґрунтуванні. Деякі ж управлінські процеси взагалі вийшли з-під державного планового контролю, поширилося корпоративне