МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Міністерство освіти і науки України
Харківський національний університет ім.В.Н.Каразіна
ФЕДАКА Сергій Дмитрович
УДК 947.027
ПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСІ
ДОБИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ІМПЕРІЇ РЮРИКОВИЧІВ
(ХІІ століття)
07.00.01 Історія України
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Харків
2 0 0 3
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі історії України Ужгородського національного університету.
Науковий консультант – доктор історичних наук, професор
Задорожний Володимир Євгенович,
професор кафедри історії України
Ужгородського національного університету
Офіційні опоненти: доктор історичних наук
Котляр Микола Федорович,
член-кореспондент НАН України, завідувач сектором Інституту історії України НАН України;
доктор історичних наук
Войтович Леонтій Вікторович,
старший науковий співробітник
Інституту українознавства ім.І.П.Крип’якевича НАН України; доктор історичних наук
Ботушанський Василь Мефодійович,
завідувач кафедри історії України
Чернівецького національного університету ім.Ю.Федьковича
Провідна установа - Львівський національний університет ім.І.Франка, кафедра давньої історії України.
Захист відбудеться 14 листопада 2003 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 в Харківському національному університеті ім.В.Н.Каразіна (61077, м.Харків, пл.Свободи, 4). З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна (61077, м.Харків, пл. Свободи, 4).
Автореферат розісланий 25 вересня 2003 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Пугач Є.П.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність тематики. Створення наукової картини вітчизняної політичної історії ХІІ ст. глибоко актуальне як у контексті нинішнього процесу українського державотворення, так і з огляду на внутрішні потреби історичної науки, необхідності вивчення традиційних білих плям не лише нещодавнього минулого, а й віддаленіших віків. Традиційна маловивченість ХІІ століття зумовлена складною етнополітичною природою тогочасних процесів. Саме тоді різко загострюється протистояння політичних еліт (боярсько-купецьких) різних регіонів Русі, формуються відмінні геополітичні орієнтації окремих земель, посилюються етнополітичні відмінності їхнього населення. Протистояння окремих земель набули дуже жорсткого характеру. Це були вже далеко не внутрішні чвари всередині роду Рюриковичів, а всебічна міждержавна боротьба у військовій, дипломатичній, торгово-економічній, церковно-релігійній та інших сферах. Саме тоді вперше чітко і глибоко проявилися суперечності між Україною-Руссю і Суздальською землею, між останньою і Новгородом, між Новгородом і полоцько-мінськими (білоруськими) землями тощо. Ці вже не міжкнязівські, а етнополітичні конфлікти погано вписувалися в схеми офіційної російської ХІХ ст. чи радянської історіографії ХХ ст., тому вони переважно ігнорувалися.
Дослідження обраного, здавалося б, дуже далекого від сьогодення періоду актуальне як в академічному сенсі (розробка і реалізація нових комплексних підходів до традиційних джерел), так і в політичному відношенні. Аналіз історії ХІІ ст. проливає світло на вікові геополітичні інтереси українського етносу (тоді – народності, нині – нації), з’ясовує корені, причини і механізми соборності українського етносу і його етнічної території, виявляє тривалі закономірності вітчизняної політичної історії.
Зв’язки з науковими програмами. Досліджувана тематика пов’язана з науковою темою “Історія та історіографія західноукраїнських земель”, що довгі роки вивчається в Ужгородському національному універститеті.
Предметом дослідження є політична історія України-Русі ХІІ ст. – міжкняжі стосунки, еволюція державності, соціально-політичні, воєнно-політичні, церковно-політичні події на теренах колишньої імперії Рюриковичів (Київської Русі), особливо на її південно-західних (українських) землях, узяті в широкому міжнародному контексті. Об’єктом вивчення є весь об---шир наявних писемних, а частково й археологічних і фольклор---них джерел тієї доби.
Мета дисертації – з’ясувати роль і місце політичних процесів на теренах України-Русі ХІІ ст. у загальному багатовіковому контексті українського дер---жавотворення, створити цілісну концепцію тогочасного розвитку України-Русі, в якій було б органічно пов’я---зано процеси етнічні (початок оформлення і зміцнення української народності), територіально-по---літичні (консолідація Подніпров’я і західніших українських земель, зміцнення зв’язків руських земель з Половецьким Степом), соціально-політичні, воєнно-дипломатичні, церковні тощо. Се---ред окремих завдань роботи – виявлення ос---новних рушійних сил політичного розвитку України-Русі, роз---криття політичної механіки міжкняжих взаємин, з’ясування ре---ального балансу тогочасних відцетрових і доцентрових проце---сів, аналіз подій внутрішньої історії у широкому міжнарод---ному контексті, виявлення геополітичних пружин внутрируських конфліктів; оцінка співвідношення суб’єктивних і об’єктив---них чинників, що впливали на тодішнє політичне життя, зокрема на усобиці; тісна ув’язка перипетій військово----політичної історії з економічною, соціальною і цер---ковною.
У дослідженні використано методи сучасного літописознавства: перехресний аналіз джерел, контент-аналіз, семантично-лексичний аналіз окремих свідчень, синтез взаємодоповнюючих відомостей та інші. Широко застосовується історико-юридичний інструментарій. Аналіз подій ведеться через призму еволюції державного устрою Київської Русі, а також форм правління на різних стадіях розвитку Русі.
Географічними межами дослідження є межі п’яти князівств України-Русі ХІІ ст. (Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке), але розглянуто й пов’язані з ними події в інших землях імперії Рюриковичів, сусідніх державах.
Хронологічні рамки – 1097-1205 роки, від Любецького з’їзду, що був важливою віхою в процесі трансфор---мації імперії Рюриковичів і великою мірою визначав подаль---шу політичну історію цілого століття, до розпаду держави Ро---мана Великого – першої реалізованої спроби держави в рамках українських етнічних земель.
Наукова новизна. Дисертація практично вперше в українській історіо---графії розглядає відрізок ХІІ ст. з такою мірою деталізації. Тут подано оперті на максимум джерел, різнобічно вмотивова---ні історико-політичні портрети усіх найвпливовіших князів України-Русі ХІІ ст. Вперше українську історію введено в та---кий широкий контекст, порічно прослідковано вплив хрестонос---ної епопеї на внутрішньоруську ситуацію.Пропонується оригіналь---на структуризація процесу трансформації держави Рюриковичі---ву ХІІ ст.: імперія – федерація – конфедерація – окремі не---залежні держави.
На захист виносяться такі положення:
– у ХІІ ст. Київська Русь здійснила таку еволю---цію: імперія – федерація – конфедерація – система окремих держав, що активно протистояли одна одній; названа трансфор---мація носила далеко не лінійний характер, мало місце як по---вернення до пройдених етапів, так і забігання наперед, од---ночасне співіснування елементів імперського, федеративного, конфедеративного політичних організмів тощо;
– імперський характер Київської Русі зумовлювався тим, що різні землі її населялися різними етносами (як слов’янськими, так і неслов’янськими), причому більшість з них мали свої державні або протодержавні утворення всередині єдиного імперського організму;
– нерівномірний розвиток різних частин імперії призвів до її еволюції спершу у федерацію земель-держав, кожна з яких намагалася нічим не поступатися сусідам, що вело до подальших конфліктів і наступної еволюції федерації вже у конфедерацію зі значним ослабленням зв’язків між землями-державами, а отже і з ослабленням конкуренції між ними;
– повністю подолати пережитки внутрішнього протистояння різних земель, тих конфліктів, які зародилися ще в рамках імперії і зумовлювалися різним геополітичним положенням її частин, не вдалося і на стадії конфедерації, тому держава Рюриковичів наприкінці ХІІ ст. остаточно розпадається на чотири окремі утворення, кожне зі своєю складною внутрішньою структурою – Україну-Русь (п’ять південних князівств), республіку св.Софії (Новогород з його численними володіннями), Полоцько-Мінську землю, Суздальщину, до якої тяжіли рязансько-муромські землі; Смоленщина ж у ХІІ ст., не відіграючи самостійної ролі, час від часу примикала то до одного, то до іншого з чотирьох вищеназваних комплексів;
– якщо військово-політичний поштовх до еволюції державного устрою Київської Русі дали княжі усобиці кінця ХІ ст. між онуками Ярослава Мудрого, то юридичний – Любецький з’їзд, причому половецька загроза відігравала роль консервативного чинника в процесі держав---ної еволюції Русі, сприяла стагнації імперських структур і механізмів;
– причини трансформації імперії Рюриковичів корінилися у штучному характері цього утворення, воно виявилося загалом неадекватним етнодержавним організмом для руського феодалізму, для Русі з її величезними обширами, поліетнічним населенням з різ---ним рівнем політичного розвитку, протилежними геополітич---ними орієнтаціями окраїн; провідною силою, що очолила проце---си трансформації імперії стали міста, зокрема міська вер---хівка (боярсько-купецькі групи найбільших міст Русі);
– внутриполітична ситуація на Русі сильно залежала від перипетій хрестоносного руху, зокрема від його впливу на функціонування тодішніх трансєвразійських торгових шляхів; посилення хрестоносців на Близькому Сході вело до активіза---ції торгових шляхів з Леванту до Італії і занепаду кружного шляху через Візантію і Русь на Захід, зменшення торгового значення Києва, а відтак і міжкняжої боротьби за цю столи---цю; навпаки – послаблення хрестоносців у кінцевому підсум---ку збурювало ситуацію навколо Києва, найгостріші усобиці на Русі слідують у часі безпосередньо за найсильнішими поразка---ми хрестоносців на Сході;–
основним змістом політичної історії України-Русі (за іншою термінологією – Південно-Західної Русі) ХІІ ст. були постій---ні спроби окремих князів обєднати під єдиною владою 5 її князівств, тобто українські етнічні землі; для цього вико---ристовувався різний політичний інструментарій: ---імперський (Мономахом і Мстиславом Великим), федеративний (Всеволодом ІІ), конфедеративний (Ростиславом), елементи унітарної монархії (Романом Великим, почасти Рюриком).
Практичне значення. Матеріали даного дослідження можуть бути використані при творенні загальних курсів історії, теоретичної політоло---гії, українознавства тощо.
Матеріали дисертації апробовано в 42 публікаціях, висту---пах на 15 міжнародних та всеукраїнських конференціях (7 в Ужгороді 1997-2002 р., у Переяславі 1998 р., в Чернівцях 2000 р., Москві 2000 р., Путивлі 2000 р., Львові 2000 р., Слов’янсь---ку 2000 р., Харкові 2000 р., Одесі 2001 р., Львові 2001 р., Києві 2001 р., Москві 2002 р., Чернівцях 2002 р.). Виступи на більшості з них опубліковано. Апробацію здійснено також у формі спецкурсу в Ужгородському університеті.
Структура дисертації. Дисертація обсягом 395 с. складається зі вступу (5 с.), основної частини (309 с.), висновків (7 с.) і списку літератури (70 с., 1241 позиція, в тому числі 131 джерельна). Основна частина налічує 4 розділи: перший – історіографічно-джерелознавчий, решту присвячено трьом часовим проміжкам: 1097 – 132, 1132 – 1180, 1180 – 1205 р. Кожний розділ поділяється на параграфи.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У розділі І "УКРАЇНА-РУСЬ ХІІ СТ. В ДЖЕРЕЛАХ Й ІСТОРІОГРА---ФІЇ" окреслено джерельну й історіографічну базу дисертації. У підрозділі 1.1 вказано, що дисертація опирається на велику історіографічну тради---цію. Зародки концептуального підходу до тієї доби бачимо вже в Густинському літописі. В.Зиморович, Ф.Софонович, Ф.Прокопович гостро засуджували княжі усобиці, вбачаючи у них причину розпаду Русі. Автор ’’Історії русів’’ чи не перший з істориків намагався з’ясувати внутрішню структуру роздробленої Русі.
Iсторики ХVIII ст. розглядали ту добу переважно в негативному плані, тракту---ючи її як час розпаду єдиної держави і єдиного народу. М.Щербатов вперше висловив думку про федеративний устрій Русі, порівнюючи її зі Священою Римською імперією. С.Дес---ницький, В.Крестинін вперше застосували термін "феодалізм" щодо Русі. Погляди М.Карамзіна на Русь ХІІ ст. визнача---лися його монархічною концепцією, були вкрай нігілістичні. М.Надєждін вважав, що удільна система не має нічого спіль--ного з західним феодалізмом. М.Полєвой вперше вивів, що ос---новою виділення окремих князівств була наявність різних слов"яно-руських племен. За М.Погодіним, ХІІ ст. не внесло до політичної структури Русі ніяких суттєвих змін. Слов'янофіли висунули ідею про великоросів як "старшого брата" усіх слов'ян, за що їх кри---тикував М.Чернишевський. Далі протиставлення "руських на---родностей" вилилося у федеративну концепцію М.Костомарова. Услід за ним протиставлення Дніпровської і Заліської Русі набуває все більшого обгрунтування у С.Соловйова і В.Клю---чевського. М.Устрялов, розвиваючи підходи С.Соловйова, підкреслював прогресивний характер удільної епохи. В.Пасек вбачав головну причину творення уділів не у княжих стосун---ках, а в прагненні міст до самостійності. Б.Чичерін вважав ХІІ ст. часом переходу від родового ладу до державного. Д.Іловайський відстоював погляд про єдність Русі при сво---єрідності її частин. В.Сергеєвич відмовився від поняття "є---дина держава" для Русі. М.Д’яконов трактував її як союз ок---ремих земель. Для М.Павлова-Сильванського руський феода---лізм не мав принципових відмінностей від західного.
Теорія контрасту різних народностей у державі Рюриковичів, закладена М.Костомаровим, переросла у концепцію М.Грушевського, який заперечував лінію спадковості від Києва до Суздаля, чітко протиставляв в етнополітичному плані подніпровське ядро Київської Русі та пізніше приєднані землі, підкреслював, що державотворчим етносом у Київській Русі споконвіку був етнос український.
М.Грушевський значно стимулював вивчення доби феодального роздроблення, сколихнув уже, здавалося б, устійнені схеми. Наприклад, Д.Багалій виступив з категоричним запереченням погляду на Русь як на федерацію, вважаючи, що над її частинами не було спільного уряду. Діалектичніше підійшов до роздробленості І.Крип’якевич, синтезуючи суб’єктивні і об’єктивні, зовнішні і внутрішні її чинники. С.Юшков уперше обгрунтував тезу, що міжкняжі стосунки грунтувалися на суто феодальних сеньйоріально-васальних нормах. Погляд на Русь як імперію або федерацію активно розроблявся в українській емігрантській історіографії середини ХХ ст. (Д.Дорошенко, І.Борщак, І.Лисяк-Рудницький та інші).
М.Покровський вбачав головний сенс ХІІ ст. в тому, що тоді князі перетворються з рабовласників на зем---левласників. Б.Греков, не вживаючи терміну "імперія", описував Київську Русь саме як імперську державу. В.Мавро---дін розробив концепцію єдиної давньоруської народності. Водночас радянські історики розвивали погляд на княжу Русь як імперію або федерацію. В.Довженок підкреслював, що землі-князівства не були чимось новим для ХІІ ст., а сягали корінням у глибоке минуле. М.Беркович зв’язав формування народностей з розпадом давніх імперій (на зарубіжному матеріалі). М.Гуслистий вважав, що у ХІІ ст. склалися передумови для формування трьох східнослов’нських народностей. М.Брайчевський датує розпад загальноруського етнічного масиву ХІ-ХІІ ст.
В.Пашуто визначив суспільний лад Русі доби роздроблен---ня як колективний сюзеренітет. Б.Рибаков чітко трактує Русь як імперію, пропонує говорити не про добу роздроблен---ня, а про зрілий феодалізм. І.Фроянов, А.Дворниченко, намагаючись довести існування на Русі міст-держав, закладають тим нові підвалини під концепцію давньоруської федерації. Існує в сучасній російській науці і тенденція повернення до окремих схем дворянської історіографії: переважно негативне тлумачення ХІІ ст. як доби розвалу (В.Буганов), заперечення самого факту існування колись єдиної держави (І.Данилевський).
Значним набутком у вивченні ХІІ ст. стали праці М.Котляра і П.Толочка. Розвивавючи підхід до тієї доби в рамках концепції єдиної давньоруської народності, вони показали зумовленість політичної еволюції соціально-економічними чинниками, з’ясували десятки невивчених раніше епізодів тогочасної історії. Натомість Ю.Павленко говорить про давньоруську метаетнічну спільність. Генеалогічні і політико-правові основи взаємин всередині династії Рюриковичів останнім часом детально з’ясував Л.Войтович.
Певну увагу приділено ХІІ ст. у білоруській історіографії. М.Векар підкреслював окремішність білоруського етносу ще у давньоруську добу. Р.Островський доповнював це положення вказівкою на існування в білорусів власної державності в рамках Київської Русі. В.Орлов конкретизував цей підхід у дослідженні історії Полоцька.
У західній історіографії довгий час панував нігилізм щодо давньоруської історії ХІІ ст. Наприклад, у курсі всесвітньої історії Е.Лавіса і Е.Рамбо писалося: ’’Від часів Ярослава Мудрого до монгольської навали руської історії, строго кажучи, не існує’’. Ф.Сегюр запропонував формулу давньоруського феодалізму як васалітет без ф’єфів. Німецький історик О.Хітце розглядав Київську Русь як неміцне об’єднання східнослов’янських племінних держав. Французький медієвіст Л.Альфан відзначав, що Русь розривали громадянські війни, що ця сімейна федерація була єдиною ліше теоретично. На децентралізованості Русі наголошував і Дж.Кларксон. Р.Кернер пов’язував розпад Київської Русі зі змінами у функціонуванні Дніпровського торгового шляху. Е.Лемберг прямо розглядав Русь як сукупність ворогуючих між собою князівств.
Дещо генералізуючи різноманіття наявних поглядів на при---роду давньоруської державності ХІІ ст., а отже, і на суть то---гочасних політичних процесів, їх можна звести до трьох ос---новних:
1) ранньофеодальна монархія, центр якої має здатність зміщуватися (до Владимира, Галича тощо); даний підхід легко кореспондується з концепцією єдиної давньоруської народнос---ті, хоча може розвиватись і поза її контекстом;
2) федерація князівств,що в різні періоди мала різні міру централізму; цей підхід суперечить концепції єдиної народності,для їх узгодження потрібні спеціальні теоретич---ні конструкції;
3) розпад, дезінтеграція Русі на цілком окремі (де-факто - ворогуючі) держави - якщо не з 1132, то з 1169 р.
Усі три підходи позначені певним статичністю, стрибкоподіб---ністю змін. Серед інструментарію, з яким підходили до політич---ної історії Русі чомусь не було концепції конфедерації. Між тим при її використанні починає вимальовуватися більш-менш струнка схема державно-політичної еволюції: імперія - феде---рація - конфедерація - цілком суверенні держави.
У підрозділі 1.2 окреслено “джерельну базу дослідження”. Особливістю ХII ст. є велика кількість і принципове різноманіття джерел, хоча на джерельній базі вкрай негативно позначилися київські погроми 1169, 1203, 1240 р., наступних епох. Те ж, що навіть незважаючи на це, зберігся такий багатий корпус джерел, свідчить про високу активність усіх суспільних процесів на Русі ХII ст. Саме в ХII ст. до даних літописів й археології додаються чисельні акти і печатки, все більше доходить до нас юридичних документів. Джерельна база досить багата порівняно з попередніми періодами, проте кожне поокремо взяте джерело подає лишень уривчасту інформацію. Механічна сума окремих свідчень дає тільки картину складного переплетіння княжих усобиць, поло-вецьких набігів, церковних конфліктів, зовнішніх війн. Компілятивний характер кожного з літописів, відсутність у ньо-му єдиного цілісного погляду на описану добу зумовлює необ-хідність системного підходу до джерел, зокрема застосування методу взаємної, критики джерел. Замовчування того чи іншо-го факту в певному джерелі часто є більш красномовним, ніж ті відомості, які воно вип’ячує на перший план.
Основними джерелами руської історії ХII ст. є Iпатський, Лаврентівський і Перший новгородський літописи. Унікальну інформацію містять 610 малюнків Радзивілівського літопису. Їх доповнюють оригінальні повідомлення Воскресенського і Никонівського літописів, татищевські джерела. Для з’ясування окремих нюансів політичної історії ХII ст. залучено також пізніші літописи, які рідко використовувалися у студіях даної доби.
З усіх названих літописів найважливішим є Київський звід, що зберігся у складі Іпатського літопису. Київський звід дуже неоднорідний за своїм складом: порічні записи, сімейні хроніки, докладні систематичні оповіді про окремі події, широкі повісті. Одні частини написано просто і лаконічно, інші – високопарно. У мові є діалектизми, причому з різних регіонів Русі. Рівнозначні події можуть викладатися і одним рядком, і кількома сторінками. Від тексту за деякі роки (1182,1186) маємо лише окремі дрібні події, деякі ж роки взагалі відсутні (1172, 1178), хоч з контексту відомо, що вони були сповнені бурхливими подіями. Хронологія дуже заплутана, до 1178 р. вживається переважно ультраберезневий стиль, потім - просто березневий. Одні події мають точні дати, інші датуються з хибою у три і навіть чотири роки. Проте М.Бережкову вдалося відтворити реальну хронологію Іпатського та інших давньоруських літописів. В.Татищев зберіг у своїй праці свідчення літописів, які було втрачено вже у ХVIII ст.: Розкольничий, Голіцинський, Єропкинський, Хрущовський, Ростовський. Загалом за ХІІ ст. наявні 186 додаткових татищевських повідомлень. Б.Рибаков склав діаграму розподілу додаткових татищевських відомостей по роках і показав, що їхній обсяг приблизно співпадає з обсягом відповідних статей за ХІІ ст. Іпатського літопису. Отже, колись ці тексти складали єдине ціле.
Лаврентівський літопис – найдавніший звід, що містить суздальське літописання. Початок ростово-суздальського літописання пов’язують з єпископом Нестором (з 1149 р.). У Владимирі літописання започатковано 1158 р. Андрієм Боголюбським. 1177 р. ці записи з’єднали з окремими замітками часів Юрія Довгорукого. Так виник великокняжий звід, який до того ж опирався на переяславський (південний) єпископський літопис. Продовженням його став звід 1193 р., що теж використав переяславський літопис, але вже князівський (Володимира Глібовича). 1212 р. на основі зводу 1193 р. створено лицевій звід Всеволода ІІІ, прикрашений мініатюрами, копії яких збереглися в Радзивілівському літописі. Окремо від цієї традиції зберігся Літописець Переяслава-Суздальського.
У Новгороді ж літописання велося з середини ХІ ст. Близько 1136 р. там укладено Софійський владичий звід. Його переробив у 1170-1180-х роках священик Герман Воята, використавши при цьому якийсь південний літопис. Працю Вояти продовжив наприкінці ХІІ ст. якийсь анонім. Тексти новгородських літописів набагато скупіші за за Іпатський, проте містять безцінну інформацію про місцеве життя.
Широко залучаються до реконструкції подій ХII ст. і нелітописні літературні твори. Особливо це стосується Слова о полку Iгоревім і Слова Данила Заточеника Обидва цінні не стільки своєю фактологією, як свідченням високого духовно-мистецького потенціалу тогочасного суспільства. У складі Лаврентівського літопису збереглося Повчання Володимира Мономаха, що спершу становило окремий твір. Воно охоплює події 1066-1117 р. і суттєво доповнює сучасні йому літописні повідомлення. Невичерпним джерелом лишається агіографічна література, особливо Києво-Печерський Патерик. До цих творів примикають писання Клима Смолятича і Кирила Турівського, які є цінними пам’ятками ідейно-політичної боротьби.
Використано також численні східноєвропейські, західноєвропейські і східні наративні джерела. Зі східноєвропейських велику інформацію про Русь ХII ст. несуть перш за все польські джерела. Особливе значення має “Хроніка” Галла Аноніма і праця Вінцента Кадлубка, що довів виклад до 1202 р. У другій половині ХIV ст. укладено “Велику хроніку князів польських”. Тоді ж продовжив хронікерську традицію Ян Длугош. Використано і окремі польські рочники. З чеських джерел виділяється “Чеська хроніка” Козьми Празького, декана собору св. Віта, доведена до 1125 р. Автор – палкий критик усобиць, прихильник сильної влади, вся хроніка просякнута підкресленим патріотизмом. З німецьких джерел важлива “Слов’янська хроніка” Гельмгольда, доведена до 1171 р., “Хроніка Латвії” Генріха Латвійського Різноманітними є візантійські джерела. Це “Алексіада” Анни Комнін, що охоплює 1081-1118 р., хроніка Iоана Зонари, що був імператорським секретарем і довів свій літопис до 1118 р. Її ніби продовжує Микита Хоніат, охопивши період з 1118 до 1206 р. Аналогічно Iоан Кіннам продовжив твір Анни Комнін, довів його до 1176 р. Iз романо-англійських джерел використано перш за все численні джерела про хрестові походи, а також описи мандрів до Східної Європи. Для типологічних співставлень важливі документи внутриполітичного життя західних держав. Зі східних джерел значну інформацію несуть арабські і перські трактати, азербайджанські поеми Нізамі, подорожні записки аль-Гарнаті. Залучено й іноземні джерела, що стосуються попередніх чи наступних епох, але контекстуально характеризують і ХII ст.: Костянтин Багрянородний, П. Карпіні і В. Рубрук, інші матеріали по Золотій Орді.
З актових матеріалів використано Руську правду, княжі устави і новгородські грамоти, з епіграфічних – графітті київських і новгородських храмів, берестяні грамоти, написи на давньоруських книгах. Використано фольклорні джерела, особливо билини. Велику увагу приділено археологічним джерелам.
Принципова суперечливість наявних джерел викликає пи-тання про критерії їх відбору. Тому для відтворення канви політичної історії Русі ми обираємо найбільш повне, але і досить суб’єктивне джерело – Іпатський літопис, а відтак перевіряємо кожне з його повідомлень за численними іншими свідченнями, що є в нашому розпорядженні.
У розділі 2 "КРИЗА ІМПЕРІЇ РЮРИКОВИЧІВ І СПРОБИ ПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ (1097 - 1132)" розглянуто період трансформації ім---перії Рюриковичів, що послідував зразу за Любецьким з’їздом 1097 р. Держава Рюриковичів ХІ ст. мала характер імперії. Це було поліетнічне утворення зі складною внутрішньою структурою, де навколо Києва об’єднувалися етнополітичні організми близько двохсот слов’янських і неслов’янських племен. Наявність колишніх племінних княжінь, величезних вотчин бояр, що змагалися у впливовості з князями, різних напівзалежних територій – робило імперію вкрай крихкою і нестабільною . Для утримання вкупі її дуже несхожих між собою частин потрібен був значний адміністративний апарат, чисельне військо, розвинута фіскальна система. Поки торгові шляхи, що ішли через Київ, активно функціонували, великі князі мали досить доходів для забезпечення цілісності імперії. Проте на початку хрестоносної доби геополітична ситуація навколо Русі різко змінилася. Змістилися основні транзитні шляхи євразійської торгівлі, що одразу відбилося на економічних позиціях владного Києва. Послаблення Києва одразу викликало спроби регіональних боярсько-купецьких еліт вийти з-під його залежності. Назовні ці процеси проявилися як княжі усобиці 1093 – 1096 р., проте вони зумовлювалися не так родинними чварами (зокрема особистим конфліктом Мономаха і Олега Сіверського), як суперечностями в етнотериторіальному організмі імперії. В її частин вже виробилися свої окремі економічні, торгово-посередницькі, дипломатичні, військово-політичні інтереси, що зовсім не співпадали з інтересами київських князів. Імперія постала перед необхідністю серйозної трансформації. Та на першому етапі (1097 – 1132 р.) зміни малі дуже повільний, непослідовний характер. У ході підспудного визрівання нових державних форм на поверхні політичного життя все ж домінували консервативні тенденції. Мономах і до певної міри Мстислав Великий стримали відцентрові процеси і домоглися част---кової стабілізації і стагнації імперії.
У підрозділі 2.1 з’ясовується "світовий контекст Русі ХІІ століття", коли її державне становлення давно вже скін---чилося. Загальна карта Русі ХІІ ст. була набагато складнішою й багатозначнішою, ніж у попередні віки . Надходила доба трансформації, внутрішньої еволюції. На порозі ХІІ ст.. Русь займала особливе місце між трьома силами - папст---вом, Візантією і тюркським світом. В часи процвітання Київської імперії руські купці були найпочеснішими і найвпливовішими гостями в Царгороді, а тор---говий шлях через Чорне море і Дніпром з його відгалуження---ми на Краків і Прагу був найжвавішою трасою візантійського транзиту. Але наприкінці ХІ ст. міжнародна ситуація докорін---но змінилася: зносини між Візантією й Руссю розладналися через натиск на першу сельджуків,а на другу половців. В за---тиснутій зусебіч Візантії перше місце зайняли італійські купці. Київ же вперше за кілька віків лишився осторонь від магістральної артерії трансєвропейської торгівлі. Це стало основною зовнішньою причиною докорінної трансформаці---ї імперії Рюриковичів. Подальші підрозділи з’ясовують внут---рішні причини цього процесу.
Підрозділ 2.2 присвячено княжим з’їздам 1097 - 1103 ро---ків. Їхнє значення глибоко суперечливе: суб’єктивно ініціатори з’їздів прагнули шляхом домовленостей стабілізувати віджилі імперські структури, об’єктивно ж саме на цих з’їздах закладено передумови контрольованого поступового перетворення імперії на федерацію.
Любецький з’їзд 1097 р. відбувся на родинній основі. Зібралися лиш онуки Ярослава Мудрого. Полоцьких князів запрошено не було. Виокремлення білоруських земель з України–---Русі почалося Всеславовими війнами за тридцять років до того і закінчилося через сорок років по з"їзді з початком остаточ---ного розходження руських земель.Неучасть полоцьких князів у Любецькому з"їзді була черговим етапом цього процесу. Не розглядалася на з’їзді і доля Новгородської землі. Ішлося пе---реважно про власне руські землі.Святополк отримав Київщину, Мономах – Переяславщину, Давид, Олег і Ярослав Святославичі ---Чернігово-Сіверські землі, Давид Ігоревич – Волинь, Рости---славичі – Галичину з двома столицями Перемишлем і Теребов---лею.Так уперше було окреслено структуру України-Русі, що чітко проступає в усіх подальших подіях аж до остаточного виокремлення її з лона імперії. П’ять природно-географічних регіонів було строго розділено між п’ятьма княжими гілка---ми. Але такого ж чіткого розподілу не зробили і не могли зробити щодо окраїнних земель, в різні часи приєднаних до українського ядра. Наявність цієї проблеми і підривала рі---шення з"їзду. Якщо на землі України-Русі кожен рід міг об---грунтувати свої претензії традиціями та зв’язками з місце---вою знаттю, то на Новгород вони усі могли претен---дувати з однаковим правом. Мономах залишив за собою Новгород і Суздаль, Святополк – Турово-Пінські землі. Але не маючи у цих землях міцних позицій, князі постійно остерігалися втра---тити ці волості, боялися, що місцеве боярство вступить у змо---ву з іншими претендентами. Тому неукраїнські частини держави Рюриковичів завжди служили причиною розбрату.
Любецький і подальші з"їзди довели, що Украї---на-Русь надалі повинна розвиватися в межах української ет---нічної території. Часи різноетнічних ранньофеодальних мо---нархій минули. Нагальною потребою стала консолідація держави етнотериторіального типу з розумним ступенем централізації влади, міцними економічними зв’язками, культурно-релігій---ною єдністю. В результаті з’їздів сформувався так званий дру---гий тріумвірат Святополка Київського, Олега Сіверського і Во---лодимира Мономаха. Водночас з’їзди засвідчили, що половецька проблема тепер набуває нового звучання. Вже наприкінці ХІ ст. половці несли небезпеку Русі не так своїми самостійними набігами, як участю у княжих усобицях. Здолати відцентрові тенденції, що домінували в політиці багатьох князів, забезпечити контрольованість трансформаційних процесів виявилося неможливим без встановлення Києвом твердого контролю над Степом.
Тому у підрозділі 2.3 розглянуто "боротьбу з половцями як консер---вативний чинник політичної дійсності". Хоч у другій половині ХІ ст. Русь була набагато могутнішою, ніж на почат---ку ХІІ, все ж раніше вона не чинила великих походів в Степ, хо---ча й успішно відбивалася від набігів. По---яснюється це тим, що в ХІ ст. степовики були ще цілком ко---човими, що ускладнювало боротьбу з ними. Лише на самому вже по---чатку ХІІ ст. склалися не тільки необхідні умови для бороть---би з половцями (зацікавленість у цьому руських князів), а й достатні також. На той час степ вже було поділено на ок---ремі кочів’я, а вежі з колес перебазувалися на землю – з’я---вилися більш-менш постійні зимівники і літники, постійні ко---чові маршрути. Перейшовши до відносної осілості, половці ста---ли вразливими для сусідів. Водночас набувають поши---рення міжетнічні шлюби, зокрема з руськими княжими і бо---ярськими родами. Половці все активніше залучаються до кня---жих усобиць. Останній факт не тільки ускладнював ситуацію на Русі, а й провокував все активніші дії князів проти Сте---пу, вершиною яких став знаменитий Mономахів наступ на Поле 1103 - 1111 р.
Попри очевидні позитивні наслідки цього наступу для Ру---сі він все ж мав далеко не однозначний ха---рактер. Досягнуті результати не виправдовували колосальних витрат економічних ресурсів. Водночас розселення на Русі по---лонених половців сприяло тюркізації населення переяславського (полтавського) і південно-київського (чер---каського) регіонів. В рамках оформлюваної української фе---одальної народності почав формуватися особливий субетнос.
Послаблення тиску на Русь з боку Степу автоматично збільшило рівень внутрішньої напруги всередині самої Русі. Зростають соціальні суперечності, зумовлені виснаженням сус---пільства в результаті тривалих війн. Все більше смердів не мало можливості вести самостійне господарство. Вони йшли у залежність до заможних, брали в борг гроші, насіння, знаряддя праці. Нездатність бідноти повернути борги, затримка виплати відсотків веде до зростання соціальної напруги. Це, в свою чергу, стримує поступальний політичний розвиток сус---пільства, гальмує щойно намічені позитивні тенденції в політичній ево---люції імперії Рюриковичів.
Підрозділ 2.4 присвячено “Володимирові Мономахові як ос---танньому самодержцеві імперії”. Кульмінацією його політичної біографії стало київське повстання 1113 р. Проте воно зовсім не було виступом "за Мономаха", а відпочатку мало антифеодальний характер. Це згуртувало верхи, приглушило чвари окремих боярських груп, яким довелося зійтися на одній кандидатурі. Та зроблено це було зовсім не для задоволення волі повсталих. Кандидатура Мономаха повсталими не висувалася - про це ані слова в джерелах. Таке мовчання там, де відповідна звістка була б украй вигідною для Mономахових літописців, є надзви---чайно промовистим. Воно засвідчує дуже малу популярність централізатора Мономаха серед киян. Бояри зійшлися на цій кандидатурі як на засобі придушення повстання. Саме Мономах, відомий своєю жорсткістю, міг найшвидше втихомирити бунтівників.
Утвердженню Мономаха в Києві сприяла і міжнародна си---туація, ослаблення хрестоносців. Прямий торговий шлях з Леванту до Західної Єв---ропи опинився знов під сельджуцькою загрозою. Старий кружний шлях східних товарів через Русь виявився актуальним і в добу хрестоносців. Це дещо стабілі---зувало державну структуру Русі уздовж шляху з Варягів у Греки, було ще одним чинником консервації імперських тради---цій. Але на фоні титанічного образу Мономаха, який він мав у свій докиївський період, його столичне дванадцятиліття виглядає не надто продуктивним. Половецька загроза без постійних про---вокацій з боку князів зійшла до мінімуму. Мономах різко змінив спрямованість зовнішньої політики Києва. Якщо при Свято---полкові на перший план все чіткіше виходив її західний вектор, то Мономах різко переорієнтував дипломатичні і військово-політич---ні зусилля держави на південь. Проте візантійська політика (спроба забезпечити царгородський стіл своєму онукові) виявилася для Мономаха невдалою. Три роки було марно витрачено і на вирішення долі білоруських зе---мель. Гліб Полоцький прагнув прилучити до своїх володінь Турово-Пінщину. Мономах полонив Гліба, привіз як бранця у Київ, де він швидко по---мер. Відраза полочан до Мономаха стала абсолютною. Зате Моно---мах домігся порозуміння з галичанами. Моно---мах як політик був цілком сформованим в ХІ ст., обтяжений ім---перськими стереотипами. Це був консерватор, не здатний до рі---шучих реформ – лише до тимчасової стабілізації. Він за---безпечив Русі два-три десятиліття передишки, накопичення сил і ресурсів для подальших трансформаційних процесів. Цим і зумовлене позитивне забарвлення епохи в билинах, які все ж не замовчують і негативних рис київського князя. За Мономаха Русь сягнула такого ступеню унітарності, якого вона не мала і в ХІ ст.
У підрозділі 2.5 досліджено “загострення адміністративної кризи за Мстислава Великого”. Це був останній київський князь, який ще міг тримати укупі всі землі імперії Рюриковичів. Він зробив усе від нього залежне, аби загальмувати відцентровий процес у поліетніч---ній державі. Більш того, він заклав певні передумови для її відновлення в майбутньому.
Особливістю імперії Рюриковичів було те, що для переважної більшості великих київських князів першим уділом був Новгород. Там, серед етнічно чужого їм населення формувався характер майбутнього володаря імперії. Цю традицію намагалися кілька разів зламати, але імперська по---літика постійно самовідтворювалася. Причиною тому були об"---єктивні суперечності між інтересами новгородського і ки---ївського патриціату. Аналогом Новгорода на півдні була Тьмуторокань. Мстислав Тьмутороканський блискуче реалізував її імперіотворчий потенціал. Але будучи імперією, Русь сильно залежала від своїх контрагентів, якими були германо-сканди---навський світ на півночі і Візантія на півдні.
Найяскравіше усі названі особливості політичної біогра---фії князя і відповідної доктрини, стратегії і тактики управління Руссю проявилися у Мстислава Великого. При ньому супереч---ність між імперським характером держави і зміцненням, пев---ною самодостатністю її регіонів, прагненням місцевих бо---ярсько-купецьких угруповань до більшої свободи сягає свого апогею. Спроби Мстислава стабілізувати імперію не увінчали---ся успіхом - на відміну від аналогічних спроб його батька. Встановлення ж статусу-кво між хрестоносцями і сельджуками на Близькому Сході сприяло зміцненню прямого торгового шля---ху звідти до Італії, отже, погіршувало умови функціонування Дніпровського шляху. Це створювало нові проблеми для Києва.
У розділі 3 "ДЕМОНТАЖ ІМПЕРІЇ РЮРИКОВИЧІВ (1132-1180)" проаналізовано федеративний і конфедеративний етапи існування колишньої імперії. Перехід територіально-адміністративної структури держави в політично-адміністративну є неминучим етапом розвитку імперії будь-якої імперії – власне, початком її розділення. Не оминула цього закономірного етапу і держава Рюриковичів. Її федералізм, а згодом і конфедералізм назовні виступав як нова система взаємин між князями-суверенами різних земель. У підгрунті ж нових форм лежали зміни у співвідношенні сил між регіональними і столичною політичними елітами (боярство, купецтво, дружина, так званий міський патриціат), що, в свою чергу, зумовлювалося новим рівнем розвитку етносів з імперських окраїн.
У підрозділі 3.1 розглянуто "федералізацію Русі за Яропол---ка", коли по смерті Мстислава його брати піддалися ідеї відтіснити своїх племінників Мстиславичів на окраї---ни, що вже відколювалися, а власне українські землі зберегти під своїм контролем. Ішло до виникнення нового тріумвірату з трьох Мономашичів: великого князя Ярополка, Юрія Довгорукого, що опанувавши Переяслав, ставав його головним наступником, і Андрія, що володів Волинню - на той час найбагатшою з власне українських земель, яка стала спадковим доменом Мономашичів. Знов окреслюється домінуюча структура з власне українських етнічних земель. За цих умов Мстиславові ж сини спрямували усю свою енергію на розбит---тя тріумвірату, що ще до ладу й не сформувався. Небожі домоглися важливого тактичного успіху, порозумівшись з Ярополком. Далі слід було видалити з Пе---реяслава найнебезпечнішого для них Мономашича – Юрія. Після тривалих інтриг і демаршів вдалося вирішити і цю проблему. Мабуть, саме домовленостями між Ярополком і Мстис---лавичами пояснюється полюбовне вирішення конфлікту з Юрієм, коли той добровільно залишив Переяслав. Ярополк не бажав но---вих усобиць, його ж брати були більш грізною силою, ніж пле---мінники. Хоч тріумвірат так і не офор---мився, але з порядку денного знятий все ж не був.
Водночас з середини 30-х років до півдня Русі-України прикутий погляд суздальського боярства. Почалася тривала епопея протистояння двох величезних уламків імперії Рюрико---вичів, яка щойно розпалася. Протистояння максимально посилю---валося несхожістю населення у двох частинах колишньої ім---перії. Епоха Мономаха, яка завдяки його синам затяглася ще на півтора десятиліття, тепер остаточно скінчилася. Україні-Русі на її євразійському перехресті ця передишка була життєво не---обхідною. Слід було накопичити людські і матеріальні ресурси для подальшої трансформації. Для цього і треба було напружувати усі імперські механіз---ми. Тому доба Мономаха попри таке сильне особис---тісне забарвлення, все ж була необхідною ланкою в об’єктивному ланцюгові подій. За цю чверть століття відносного спокою зросло ціле покоління, орієнтоване на досить ви---сокі культурно-побутові стандарти, забезпечувані імперією. Цей еталон продовжував надихати покоління і тоді, коли імперії не стало, а воно будувало новий тип держави. Новій Ук---раїні-Русі передбачалося забезпечити такий же рівень велич---ності, який мала імперія, але уникнути слабкостей останньої. Навіть поколінню, що займалося
