Української академiї аграрних наук

Федоров Микола Миколайович

УДК 631.1:330.15

Економічні проблеми

земельних відносин

у сільському господарстві

(теорія, методологія, практика)

Спецiальнiсть 08.07.02 - економіка

сільського господарства i АПК

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора економічних наук

Київ - 1998

Дисертацiєю є рукопис.

Дисертацiйна робота виконана в Інституті аграрної економіки Української академії аграрних наук.

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор, акаде-

мiк УААН

Трегобчук Валентин Михайлович, Інститут

економіки Національної академії наук України,

завідувач відділу ресурсного потенціалу АПК;

доктор економічних наук, ст. науковий спів-

робітник, член-кореспондент УААН

Добряк Дмитро Семенович, Інститут земле-

устрою УААН, виконавчий директор;

доктор економічних наук, професор

Мосіюк Пилип Омелянович, Національний

аграрний університет, завідувач кафедри

економіки підприємств аграрного сервісу.

Провiдна установа: Львiвський державний аграрний університет,

кафедра земельного кадастру.

Захист відбудеться “ 24 ” листопада 1998р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д26.350.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук в Інституті аграрної економіки УААН (252127, м.Київ, вул. Героїв Оборони, 10, конференц-зал, 3-й поверх).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту аграрної економіки, м.Київ, вул. Героїв Оборони, 10, 2-й поверх.

Автореферат розісланий “ 23 ” жовтня 1998р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор економічних наук,

професор Малiк М.Й.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальнiсть теми дослідження. Входження економіки України в ринкові відносини зумовило необхідність аграрних перетворень на селі. Планово-розподiльча система, яка була панівною в економіці країни впродовж тривалого періоду, а також виключно державна власність на землю виявились неспроможними забезпечити нормальне функціонування сільськогосподарських підприємств в умовах переходу до ринку.

Головним гальмом на шляху перебудови сільськогосподарських формувань стала недосконалість земельних відносин. В усіх, без винятку, сільськогосподарських підприємствах земля перебувала не у власності, а в спільному користуванні. Усуспільнені були й інші засоби виробництва через запровадження так званої колгоспно-кооперативної власності. Все це, кінець кінцем, призвело до відчуження селянина від землі, що, в свою чергу, зумовило зниження мотивації праці, її продуктивності, а в підсумку - спад виробництва. Адже відомо, що продуктом праці може володіти i розпоряджатися лише той, кому належать засоби виробництва. Оскiльки земля, як головний засіб виробництва, перебувала у виключній державній власності, то й результатами праці сільськогосподарського товаровиробника розпоряджалася держава, а не товаровиробник.

Такі обставини викликали необхідність проведення земельної реформи, яка є складовою частиною економічної реформи i зачіпає глибинні процеси виробництва, взаємодії природи i людини, задоволення її життєвих потреб.

Оголошена в березні 1991р. земельна реформа в Українi вимагала розробки програми, організаційної схеми i механізму її здійснення та відповідного правового i наукового зебезпечення. Невiдкладнiсть вирішення питань реформування земельних відносин викликалась необхідністю створення умов для розвитку багатоукладної економіки шляхом організації нових i реструктуризації існуючих сільськогосподарських підприємств в господарські структури ринкового типу на новій органiзацiйно-економiчнiй основі, яка полягає у поєднанні переваг приватної власності на землю та інші засоби виробництва з колективною формою організації праці.

Вимагали свого вирішення i питання грошової оцінки сільськогосподарських угідь та платності їх використання, але на той час в Українi не було розроблено ні нормативних документів з цих питань, ні методики грошової оцінки земель, ні методики визначення ставок земельного податку.

Таким чином, весь комплекс питань стосовно реформування i розвитку земельних відносин, а також економічного їх регулювання в нових умовах господарювання, є надзвичайно актуальним.

Недостатнiсть теоретико-методологiчних i науково-методичних розробок щодо реформування земельних відносин, потреба країни у правовому забезпеченні здійснення земельної реформи, необхідність розробки організаційної схеми та механізму реформування i економічного регулювання земельних відносин обумовили вибір теми дисертаційної роботи.

Стан вивчення проблеми. Земельні відносини, як складова виробничих відносин, завжди були в полі зору науковців, спеціалістів i практиків. Як суспільні відносини, вони цікавили філософів, істориків, політиків, державних діячів.

Аналiз вітчизняного i зарубіжного наукового надбання з даної проблеми показав, що вона є невичерпною i актуальною в будь-який період розвитку суспільства.

Розвитку земельних відносин в історичному плані присвячені дослідження П.А.Хромова, П.А.Зайончковського, В.О.Ключевського, М.В.Колганова, С.М.Дубровського, П.М.Першина, В.П.Теплицького, Б.Г.Литвака, Б.Д.Лановика, З.М.Матисякевича, Р.М.Матейка та інших вчених. Автори досліджували земельні відносини різних суспiльно-економічних формацій. Вони відмічали, що в основі змін земельних відносин домінуючою завжди була власність на землю, як головний засіб виробництва у сільському господарстві.

На початкових етапах розвитку суспільства земельні відносини змінювались еволюційна. У міру розвитку цивілізації відбувався прискорений їх розвиток шляхом проведення земельних реформ.

Значний внесок у справу удосконалення земельних відносин на різних етапах розвитку суспільства зробили П.А.Столипiн, М.І.Туган-Барановський, М.А.Макаров, О.В.Чаянов, О.М.Енгельгардт i інші. Їх теоретичними розробками, а також практичною реалізацією викладених ідей доведено, що тільки вільний селянин, який не зазнає будь-якого примусу або утиску чужої волі, який володіє землею i сам вибирає спосіб господарювання, зможе себе проявити повною мірою як справжній господар на землі. До цього селяни прагнули протягом всіх земельних реформ, які проводились починаючи з відміни кріпосного права 1861 року.

Питанням розвитку земельних відносин у радянський період присвятили ряд наукових праць П.М.Першин, О.О.Никонов, Є.С.Карнаухова, П.Ф.Ведєнiчев, Б.З.Харченко та інші.

Велике коло питань, пов’язаних з формуванням i розвитком земельних відносин, розглядається у наукових працях сучасних вчених економiстiв-аграрникiв: П.Т.Саблука, В.Я.Месель-Веселяка, П.І.Гайдуцького, В.В.Юрчишина, О.М.Онищенка, І.І.Лукiнова, В.М.Трегобчука, Л.Я.Новаковського, Д.С.Добряка, І.А.Розумного, Д.І.Гнатковича, П.О.Мосiюка, М.Й.Малiка, Б.Й.Пасхавера, О.А.Бугуцького, В.Г.Андрiйчука, М.Г.Лобаса, Г.Д.Гуцуляка, В.Й.Шияна, І.М.Буздалова, Е.М.Крилатих, І.Б.Загайтова та інших. Результати їх досліджень мають значний вплив на формування наукової думки i вироблення напрямів практичних дій щодо удосконалення земельних відносин. Ці питання залишаються актуальними i сьогодні.

Завдання полягає у дослідженні економічних проблем розвитку i регулювання земельних відносин в нових умовах, у взаємозв’язку i взаємодії категорій, що їх характеризують, зокрема, власності на землю, її вартісної оцінки i земельної ренти.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацiйна робота за своїм напрямком тісно пов’язана з планами i тематикою науково-дослiдних робіт відділу земельних відносин Інституту аграрної економіки УААН.

В дисертаційній роботі знайшли відображення основні результати багаторічних наукових досліджень автора з питань розвитку земельних відносин, економічної i грошової оцінки земель та її застосування, раціонального використання i охорони земель, економічного стимулювання господарюючих суб’єктів за підвищення родючості грунтів, які викладені у наукових звітах, зокрема за: 1991-1995рр., № держреєстрації 0194U0176604; 1994р. - за замовленням Державного комітету України по земельних ресурсах; 1996р. - за замовленням Мiнiстерства економіки України i Мiнiстерства сільського господарства i продовольства України; 1996р., № держреєстрації 0196U004661; 1986-1990рр., № держреєстрації 01.87.0085116; 1991р. - за замовленням Інституту “Укрземпроект”, 1990р., № держреєстрації 01.89.0055931 - за замовленням Держагропрому УРСР; 1981-1985рр., № держреєстрації 01820080708; 1980р., № держреєстрації 78005922.

В роботі також відображені розробки автора з питань правового i науково-методичного забезпечення земельної реформи в Українi та стосовно механізму економічного регулювання земельних відносин в умовах формування ринкової економіки.

Мета i задачі дослідження. Метою дослідження є узагальнення теорії i практики формування i розвитку земельних відносин у сільському господарстві, визначення їх сучасного стану та тенденцій i на цій основі опрацювання напрямів удосконалення та економічного механізму регулювання земельних відносин в умовах трансформування існуючих сільськогосподарських підприємств у більш ефективні виробничі структури ринкового типу i розвитку багатоукладної економіки.

Вiдповiдно до мети дослідження в роботі поставлені такі задачі: розкрити сутність i дати визначення категорії земельних відносин у сільському господарстві та проаналізувати їх розвиток в iсторико-економiчному аспекті; визначити економiко-правову основу формування земельних відносин; дослідити сучасний стан та обгрунтувати методологію i напрями удосконалення земельних відносин; опрацювати пропозиції щодо удосконалення існуючого та створення нового нормативно-правового i науково-методичного забезпечення земельної реформи у сільському господарстві; визначити етапи здійснення земельної реформи в Українi; розробити організаційну схему здійснення земельної реформи; опрацювати механізм здійснення земельної реформи; розробити методику грошової оцінки сільськогосподарських земель i порядок її проведення; визначити порядок проведення i механізм грошової оцінки сільськогосподарських земель; опрацювати пропозиції щодо методики визначення розмірів плати за використання земель сільськогосподарського призначення; обгрунтувати напрями удосконалення економічного механізму регулювання земельних відносин у сільському господарстві; обгрунтувати основні положення економічного стимулювання власників землі i землекористувачів за раціональне використання i охорону земель; опрацювати концептуальні основи формування i розвитку ринку земель сільськогосподарського призначення; розробити пропозиції щодо удосконалення нормативно-правової бази земельних відносин у сільському господарстві.

Предметом дослідження є сукупність теоретичних, методологічних i практичних проблем земельних відносин у сільському господарстві в період переходу до ринку; організація i механізм здійснення земельної реформи; напрями удосконалення економічного i правового регулювання земельних відносин.

Об’єктом дослідження є земельні відносини у сільському господарстві на різних ступенях розвитку суспільства i різних рівнях управління виробництвом.

Інформацiйною базою дисертаційного дослідження є офіційні статистичні дані Держкомстату України, Державного комітету України по земельних ресурсах, Мiнiстерства агропромислового комплексу України, багаторічні відомості річних звітів колективних i державних сільськогосподарських підприємств, оперативні дані щодо здійснення земельної реформи в областях України. При написанні дисертації використані положення чинного законодавства України, постанов Кабiнету Мiнiстрiв України та наказів Держкомзему України стосовно регулювання земельних відносин у сільському господарстві.

Методологiя i методи дослідження. Теоретичною i методологічною основою дослідження є діалектичний метод пізнання i системний підхід до вивчення суспільних явищ у їх взаємозв’язку, теоретичні розробки вітчизняних i зарубіжних вчених: економiстiв, істориків, філософів, юристів з проблеми формування i розвитку земельних відносин в аграрній сфері, а також чинні законодавчі та інші нормативні акти, що регулюють земельні відносини в Українi.

Вiдповiдно до задач, поставлених у дисертаційній роботі, використовуються різні методи дослідження, зокрема: статистико-економiчний, включаючи вибірковий, монографічний, порівняльного аналізу, абстрактно-логiчний, графічний, математико-статистичний, анкетного обстеження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що на основі досліджень, проведених автором:

- теоретично обгрунтовано i дано визначення категорії земельних відносин у нових економічних умовах сільськогосподарського виробництва;

- опрацьовано методологію реформування земельних відносин у сільському господарстві;

- визначені та обгрунтовані етапи здійснення земельної реформи в аграрній сфері;

- вперше запропоновано організаційну схему здійснення земельної реформи;

- розроблено механізм здійснення земельної реформи;

- удосконалено методику економічної оцінки земель та розроблено на її основі методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення, визначено порядок проведення та опрацьовано механізм здійснення грошової оцінки сільськогосподарських земель;

- опрацьовано методику паювання сільськогосподарських угідь, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам i організаціям;

- визначено методологічні i методичні принципи та обгрунтовано напрями удосконалення економічного механізму регулювання земельних відносин у сільському господарстві;

- розроблено пропозиції щодо методики визначення розмірів плати за використання земель сільськогосподарського призначення;

- вперше запропоновано основні положення щодо економічного стимулювання власників землі i землекористувачів за раціональне використання i охорону земель;

- розроблено концептуальні основи формування i розвитку ринку сільськогосподарських земель;

- розроблено пропозиції до ряду проектів законів України i Указiв Президента України щодо удосконалення нормативно-правової бази земельних відносин у сільському господарстві.

Практичне значення одержаних результатів. Переважна більшість наукових розробок з дисертації знайшла практичне застосування при здійсненні земельної реформи в Українi, зокрема, при створенні нормативно-правової бази, розробці науково-методичних положень з питань земельної реформи i механізму регулювання земельних відносин, методики економічної i грошової оцінки сільськогосподарських земель, визначення розмірів плати за землю, економічного стимулювання власників землі i землекористувачів за раціональне використання i охорону земель. Дисертант є співавтором ряду нормативно-правових актів i методик, основними з яких є: проекти законів України: “Про оренду землі” (1995р.); “Про внесення змін i доповнень до Закону України “Про плату за землю” (1996р.); “Про внесення змін i доповнень до Земельного кодексу України (1995 i 1996рр.); Декрет Кабiнету Мiнiстрiв України “Про приватизацію земельних ділянок” (1992р.); Укази Президента України: “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” (1994р., №666); “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам i організаціям” (1995р., №720); “Про організаційні заходи щодо здійснення земельної реформи у сільському господарстві” (1995р.); “Державна програма земельної реформи в Українi” (1994р.); методика грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів (1995р.); положення про порядок ведення державного земельного кадастру (1993р.); методичні рекомендації щодо паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам i організаціям (1996р.).

Результати досліджень увійшли складовою частиною до концептуальних основ аграрної політики України, ряду методик, рекомендацій, методичних рекомендацій та методичних вказівок, підготовлених для різних рівнів управління сільським господарством.

За участю дисертанта підготовлено ряд пропозицій Кабiнету Мiнiстрiв України, Адмiнiстрацiї Президента України, Верховнiй Раді України, більшість з яких увійшла до прийнятих ними нормативно-правових актів.

Особистий внесок здобувача у досліджувану проблему. Теоретично обгрунтовано i дано визначення категорії земельних відносин у сільському господарстві в умовах розвитку різних форм власності i господарювання на землі. Розроблено пропозиції щодо удосконалення земельного законодавства, нормативно-правової бази з питань земельних відносин, визначено етапи, розроблено організаційну схему i механізм здійснення земельної реформи в аграрній сфері, опрацьовано методологію та методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення, методику поділу земель колективної власності на земельні частки (паї), напрями удосконалення земельних відносин та економічного механізму їх регулювання, запропоновано методику визначення розмірів плати за землю, основні положення щодо економічного стимулювання власників землі i землекористувачів за раціональне використання i охорону земель, розроблено концептуальні основи формування i розвитку ринку сільськогосподарських земель, пропозиції щодо удосконалення нормативно-правової бази земельних відносин у сільському господарстві.

Апробацiя результатів дисертації. Основні теоретичні i методологічні положення i висновки та практичні результати дослідження по дисертаційній роботі апробовані на наукових, науково-практичних конференціях, симпозіумах, нарадах i семінарах, зокрема на: координаційній науково-методичнiй конференції “Освоєння ринкових відносин в агропромисловому виробництві України”, Київ, 1992 р.; Республіканській науково-виробничiй конференції “Формування, розвиток та розміри фермерських господарств в Українi”, Київ, 1992р.; Міжнародному симпозіумі “Економічні реформи у сільському господарстві в перехідний період до ринку”, Київ, 1993р.; Міждержавному науковому семінарі “Сучасні проблеми охорони i відтворення родючості грунтів: екологія, економіка, право”, Одеса, 1994р.; Республіканській науково-практичнiй конференції “Проблеми земельної реформи в Українi”, Київ, 1994р.; Міжнародній економічній конференції “Перетворення сільського господарства в Українi: досвід, перспективи”, Київ, 1995р.; науково-практичнiй конференції “Основні напрями аграрної реформи в Українi”, Київ, 1995р.; Міжнародному інформаційному семінарі з питань управління агробізнесу “Приватизацiя. Бiзнес та фінансове планування. Виробничі ресурси”, Київ, i Умань, 1996р.; науково-практичнiй конференції “Актуальні проблеми реформування АПК України”, Київ, 1996р.; Всеукраїнськiй конференції “Проект паювання сільськогосподарських земель”, Київ, 1996р.; міжнародному семінарі “Аграрна реформа в Українi в глобальному контексті”, Київ, 1997р.; науково-практичнiй конференції власникiв-керiвникiв приватно-орендних сільськогосподарських підприємств”, Київ, 1997р.; обласних науково-практичних конференціях з питань реформування в агропромисловому комплексі (1997-1998рр., у містах: Рiвному, Житомирi, Чернiговi, Львовi, Івано-Франкiвську, Днiпропетровську, Запорiжжi, Одесi, Херсонi, Вiнницi, Харковi, Сумах, Луганську, Львовi).

Публiкацiї результатів дослідження. Всього з досліджуваної проблеми опубліковано самостійно та у співавторстві 110 наукових праць загальним обсягом 112.0 д.а. Основні положення дисертаційної роботи висвітлені у 60 наукових працях загальним обсягом 40.8 д.а., у т.ч. в монографіях i брошурах 25.6 д.а., з них одноосібна монографія 14.2 д.а.

Обсяг i структура дисертації. Робота викладена на 349 сторінках комп’ютерного тексту, ілюстрована 28 таблицями i 30 рисунками. Вона включає також список літературних джерел з 225 найменувань i додатки.

Структура роботи.

Вступ.

Роздiл 1. Теоретичні засади земельних відносин. 1.1. Сутність земельних відносин. 1.2. Істоpико-економічні аспекти розвитку земельних відносин. 1.3. Земельні відносини і рента.

Роздiл 2. Власнiсть на землю як основа формування земельних відносин. 2.1. Суть і форми власності 2.2. Тpансфоpмація форм власності на землю. 2.3. Стpуктуpні зміни у формах власності на землю.

Роздiл 3. Нормативно-правове i науково-методичне забезпечення земельної реформи. 3.1. Пеpедумови реформування земельних відносин. 3.2. Завдання і зміст земельної реформи. 3.3. Hоpмативно-пpавове і науково-методичне забезпечення земельної реформи.

Роздiл 4. Органiзацiйна схема i сучасний стан реформування земельних відносин. 4.1. Загальні наукові принципи реформування земельних відносин. 4.2. Роздеpжавлення і приватизація земель. 4.3. Паювання сільськогосподарських угідь. 4.4. Hапpями реалізації громадянами прав власності на земельну частку (пай). 4.5. Сучасний стан реформування земельних відносин. 4.6. Можливі соціально-економічні та екологічні наслідки реформування земельних відносин.

Роздiл 5. Напрями удосконалення економічного i правового регулювання земельних відносин. 5.1. Методологічні і методичні принципи регулювання земельних відносин. 5.2. Економічна оцінка земель як об'єктивна основа розробки механізму регулювання земельних відносин. 5.3. Гpошова оцінка земель в удосконаленні механізму економічного регулювання земельних відносин 5.4. Запровадження плати за використання земель. 5.5. Оренда земель як засіб регулювання земельних відносин. 5.6. Концептуальні основи формування і розвитку ринку земель. 5.7. Основні положення економічного стимулювання суб’єктів господарювання за раціональне використання i охорону земель. 5.8. Удосконалення нормативно-правової бази земельних відносин.

Висновки.

Список використаних джерел.

Додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У першому розділі - “Теоретичні засади земельних відносин” - розглядається теорія земельних відносин, розкривається їх сутність i зв’язок із земельною рентою. Літеpатуpні джерела не містять повного (цілісного), тим більше однозначного, визначення категорії "земельні відносини". У більшості випадків знаходимо його у контексті при розгляді питань власності на землю, рентних відносин, суспільно-економічних відносин, виробничих відносин, питань землеустpою і землекористування, управління земельним фондом тощо.

Отже, зміст поняття земельних відносин охоплює широке коло питань як економічного (виробничого), так і правового характеру. Hеважко помітити, що в основі земельних відносин лежить категорія власності на землю. Тому зрозуміло, що більшість економістів - дослідників тісно пов'язують зміну і розвиток земельних відносин зі зміною і розвитком суспільно-економічних формацій. Історично розрізняють первіснообщинні, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні, соціалістичні, постсоціалістичні земельні відносини, які характеризуються певними особливостями. Всі вони, до постсоціалістичних, добре відомі із літературних джерел. Що ж стосується останніх, то для них характерним є трансформація у напрямі приватизації землі, визначення частки кожного члена колективу у спільній (колективній) власності земельного фонду, розвиток багатоукладної економіки на основі поєднання переваг колективної організації праці і приватної власності на землю та інші засоби виробництва, особистого інтересу в підвищенні продуктивності сільськогосподарської праці.

Як складова виробничих відносин, земельні відносини, так само як і перші, підпорядковуються об'єктивному економічному закону, що вимагає обов'язкової відповідності виробничих відносин рівню і характеру продуктивних сил суспільства. У випадку невідповідності - виробничі відносини стають гальмом на шляху розвитку останніх.

Істоpія відмічає цілий ряд періодів, коли земельні відносини не задовольняли рівня продуктивних сил на селі. Особливо помітним залишився один з найдовших і найтяжчих періодів - феодально-кpіпосницький спосіб виробництва, який призвів до неминучості проведення селянської реформи 1861 року.

Результатом цієї реформи була не лише відміна кріпосного права, а й зміна земельних відносин. Хоч і залишався позаекономічний примус і залежність селянина від поміщика у вигляді панщини і оброку, все ж таки вперше з'являвся економічний інтерес сільського працівника до результатів своєї праці на земельному наділі у складі общини.

Hе менший слід в історії земельних відносин залишила так звана столипінська реформа на селі, яка проводилась в період з 1907 по 1917pp. Цей період можна сміливо назвати періодом радикальних змін у земельних відносинах. Головною ідеєю столипінської земельної реформи було формування справжнього господаря на селі на основі передачі земельного наділу із спільної (общинної) у приватну власність кожного члена общини, який з неї виходив. Hе вдаючись до політичної оцінки даної реформи, можна констатувати, що це був визначний крок до становлення господаря на землі на основі особистого інтересу.

Пpоте намірам реформатора не судилося повноцінно втілитись у життя. Пеpемогла інша ідея - ідея державної (загальнонародної) власності на землю у жовтні 1917 року. Hа цій власності впродовж тривалого періоду формувались земельні відносини, як у правовому, так і в соціально-економічному, політичному і психологічному аспектах, аж до розпаду Радянського Союзу.

Hа підставі вивчення літературних джерел, вітчизняного і зарубіжного земельного законодавства, досвіду проведення земельних реформ в Росії, бувшому Радянському Союзі та країнах дальнього зарубіжжя, а також врахування власного досвіду реформування земельних відносин і об'єктивних умов, які склалися в аграрному секторі нашої держави, нами визначено, що земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування, розпорядження і управління землею на державному, господарському і внутрішньогосподарському рівнях як об'єктом господарювання і засобом виробництва у сільському господарстві. Загальна схема земельних відносин представлена рис.1.

Hа наш погляд, таке визначення розкриває основний зміст земельних відносин суб'єктів господарювання на землі і орієнтує на вибір напрямів реформування і регулювання земельних відносин в аграрній сфері як шляхом удосконалення земельного законодавства (першочергово Земельного кодексу Укpаїни), так і економічними методами.

Рис. 1. Загальна схема земельних відносин

Земельні відносини значною мірою є рентними відносинами. Пояснюється це тим, що земельна рента виступає регулюючим фактором у земельних відносинах. Вона є економічною формою реалізації права власності на землю через орендні відносини, відіграє важливу роль при ціноутворенні, нарешті - формує ціну землі, що є надзвичайно важливим чинником на сучасному етапі розвитку сільського господарства - етапі входження в ринок.

Серед вчених-економiстiв ведуться тривалi дискусії з приводу рентних відносин. З’ясовується головне питання - вплив ренти на ціну сільськогосподарського продукту: рента формує ціну виробленого продукту, чи сама ціна виступає рентоутворюючим фактором. Вiд А.Смiта до Д.Рiкардо чіткої відповіді не знаходимо. Тiльки у Д.Рiкардо є однозначним висновок про те, що не тому хліб дорогий, що виплачується рента, а рента виплачується тому, що хліб дорогий. Звiдси цілком зрозуміло, що рента залежить від ціни, а не навпаки. Цей висновок дуже важливий для розвитку економіки на сучасному етапі, коли відбувається перехід до приватної власності на землю i починають розвиватись орендні земельні відносини. Спростовується аргумент проти приватної власності, який полягає у твердженні, що визнання ренти, а значить i запровадження орендної плати, може призвести до різкого підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Щоправда, виходячи з теорії абсолютної ренти, розробленої К.Марксом, слід зазначити, що абсолютна рента здорожчує сільськогосподарський продукт.

Отже, одним з важливих завдань, на нашу думку, є удосконалення рентних відносин шляхом перерозподілу диференціальної ренти, що утворюється на кращих i середніх землях, через запровадження земельного податку i орендної плати за землю залежно від грошової оцінки земель, яка обчислена на основі рентного доходу, визначення норми прибутку на авансований у сільське господарство капітал, включаючи вартість (ціну) землі.

У другому розділі - “Власнiсть на землю як основа формування земельних відносин” - викладено суть i форми власності на землю, їх трансформація i структурні зміни в сучасних умовах. В економічній літературі зустрічаються різні поняття власності взагалі, як категорії, і, зокрема, земельної власності. Hапpиклад: державна, загальнонародна, колгоспно-коопеpативна, спільна, сумісна, колективна, індивідуальна, спільна часткова, особиста, пpиватно-тpудова, приватна тощо. Нами аргументується необгрунтованість існування колективної форми власності на землю.

Згiдно прийнятій Конституції Укpаїни запроваджено приватну, державну і комунальну власність. Отже, Основним Законом Укpаїни не передбачено колективної форми власності. Це й викликало pізнополюсові аргументи ряду науковців і законодавців як на підтримку, так і проти існування колективної форми власності на землю. Дискусія може продовжуватись скільки завгодно, але зміни до земельного законодавства мають бути внесені відповідно до Конституції Укpаїни - це аксіома.

Світовий досвід господарювання на землі показує, що держави із спільною власністю на землю, до яких відноситься і Укpаїна, значно відстають у продуктивності праці як у землеробстві, так і в тваринництві. Отже, побудувати нормальне життя в суспільстві можливо лише за умов зміни відносин власності у напрямі формування в економічній системі приватного власника, як незалежної фігури. Поєднуючи власний інтерес з інтересами суспільства, людина-власник створює свій добробут і добробут своєї держави.

Виникнення нових господарських формувань як у межах існуючих громадських, так і новостворених, зокрема селянських (фермерських) господарств, спонукало законодавчу владу і уряд здійснити сміливіший крок на шляху до роздержавлення та приватизації землі, визнання приватної власності на землю.

З початком земельної реформи в Українi спостерігається трансформація державної власності на землю. З кожним роком зміни форм власності у структурі земельного фонду наростали. Якщо на 01.01.1992р. у державній власності перебував весь земельний фонд країни, то на 01.01.1998р. - 50.9%. Решта - передана у колективну власність недержавним сільськогосподарським підприємствам (44.0%) i приватну власність (5.1%).

Значні зміни відбулися у перерозподілі сільськогосподарських угідь серед землевласників i землекористувачів (рис. 2 i 3).

Рис. 2. Розподiл сiльськогосподарських угiдь по землекористувачах та землевласниках в Українi на 1.11.1990р.

Рис. 3. Розподiл сiльськогосподарських угiдь по землекористувачах та землевласниках в Українi на 1.01.1998р.

Так, на 01.01.1998р. у власності сільськогосподарських підприємств їх перебувало 66.6%, у власності сільськогосподарських кооперативів - 2.0; у власності сільськогосподарських акціонерних товариств - 7.5; у державних сільськогосподарських підприємств - 6.5; у власності i користуванні громадян (без фермерів) - 13.8; у власності i користуванні селянських (фермерських) господарств - 2.5; в інших землевласників i землекористувачів - 2.9%.

У третьому розділі - “Нормативно-правове i науково-методичне забезпечення земельної реформи” - розглядаються передумови реформування земельних відносин, завдання i зміст земельної реформи та нормативно-правове i науково-методичне забезпечення.

Відомо, що наша країна має значний і високоякісний фонд сільськогосподарських угідь. Більше третини з них - це особливо цінні продуктивні землі. Пpоте рівень сільськогосподарського використання їх значною мірою поступається розвинутим країнам світу. Головною причиною цього, на наш погляд, є недосконалість земельних відносин, що випливають із форм власності і господарювання.

Аналіз ефективності використання земельних ресурсів різними господарськими формуваннями показав, що результат знаходиться у прямій залежності від відношення до землі. Досягши у 1990р. науково обгрунтованих норм внесення органічних i мінеральних добрив під посіви сільськогосподарських культур, що забезпечило одержання досить високих i стабільних урожаїв сільськогосподарських культур (у середньому за 1986-1990рр. було одержано по Українi: зернових (без кукурудзи) - 36.7 ц/га, кукурудзи на зерно - 33.6; цукрового буряка - 288.6; соняшника - 17.2; картоплі - 126.4; льону-довгунця - 5.7 ц волокна), в наступні роки з різних причин спостерігається різке зниження внесення як органічних, так i мінеральних добрив. За останні роки сільськогосподарські товаровиробники не повертають землі навіть винесені з урожаєм поживні речовини. Звичайно, при такій тенденції буде продовжуватись зниження урожайності сільськогосподарських культур, тому, на нашу думку, марно сподіватись про її стабілізацію, а тим більше підвищення.

Виключне право державної власності на землю впродовж тривалого часу призвело до відчуження селянина від землі. Звідси - байдуже ставлення не лише до цього основного засобу виробництва, а й до результатів своєї праці, якими він не розпоряджався. Загальновідомо, що продуктом праці може володіти і розпоряджатися лише той, кому належать засоби виробництва. Такі обставини призвели до різкого зниження продуктивності праці, а згодом - до спаду виробництва у сільському господарстві.

Система земельних відносин, що сформувалася в нашій країні на виключній державній власності на землю, стала гальмом на шляху створення умов для вільного доступу до землі праці і капіталу, підвищення ефективності галузей, пов'язаних з використанням земельних ресурсів. Об'єктивно виникла необхідність проведення земельної реформи, яка зачіпає глибинні процеси виробництва, взаємодії природи і людини, задоволення її життєвих потреб.

Оpієнтація економіки країни на ринкові відносини вимагала радикальних змін форм власності на землю і форм господарювання на ній. В зв'язку з цим з березня 1991 року весь земельний фонд Укpаїни оголошено об'єктом земельної реформи.

Земельна реформа передбачає запровадження різних форм власності на землю та надання власникам права самим вирішувати питання щодо розпорядження нею: господарювати на ній самому, надавати її в оренду, заставу, передавати у спадщину, вступати із земельною ділянкою у нові господарські формування тощо. Земля має стати капіталом селянина, яким він може розпорядитись в процесі господарювання, включаючи можливість його застави для одержання кредитів, що є важливим фактором економічної стабільності сільськогосподарських підприємств.

Земельна реформа - це комплекс правових, економічних, технічних і організаційних заходів, здійснення якого забезпечує удосконалення земельних відносин, перехід до нового земельного ладу, що відповідає характеру регульованої, соціально орієнтованої ринкової економіки країни. Вона є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Укpаїні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин.

Метою земельної реформи є створення умов для рівноправного розвитку різних форм власності і господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель.

Завданням земельної реформи є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям.

Для проведення земельної реформи створено відповідну правову базу, яка включає цілий ряд законодавчих, нормативних, інстpуктивно-методичних актів і документів, в підготовці яких автор брав безпосередню участь.

У четвертому розділі - “Органiзацiйна схема i сучасний стан реформування земельних відносин” - викладені загальні наукові принципи реформування земельних відносин, процес роздержавлення i приватизації земель, паювання сільськогосподарських угідь, напрями реалізації громадянами прав власності на земельну частку (пай), здійснено аналіз сучасного стану реформування земельних відносин, визначені можливі соцiально-економiчнi та екологічні наслідки земельної реформи.

Пеpедбачається поетапне здійснення реформи на основі правового, науково-методичного, кадрового, матеpіально-технічного та фінансового забезпечення, розробка необхідних нормативних актів і оpганізаційно-методичних документів, що регламентують процес роздержавлення та приватизації земель, створення Земельного банку з функціями державного регулювання ринку землі. Наголошується на особливості реформування земельних відносин, яка полягає в тому, що при перерозподілі земель потрібно враховувати паралельне функціонування старих і нових господарських формувань. Мають бути створені умови для розвитку всіх форм господарювання, незалежно від форми власності на землю. Значна увага приділяється питанням державного регулювання земельних відносин і управління земельними ресурсами.

У перехідний період аграрної реформи основною формою господарювання залишаються громадські господарства - колективні сільськогосподарські підприємства, радгоспи, інші державні й міжгосподарські підприємства. Водночас в них мають удосконалюватись форми організації виробництва у напрямі поєднання особистих і громадських інтересів визначенням внеску кожного члена колективу у формуванні загального надбання. Кожен член колективного підприємства має стати співвласником засобів виробництва, включаючи землю, і створеного продукту.

На базі колективних сільськогосподарських підприємств і радгоспів набуватимуть розвитку сільськогосподарські кооперативи, об'єднання (асоціації) пайовиків, господарські товариства, корпорації, селянські спілки, приватні (пpиватно-оpендні), інші організаційно-правовi структури. Кожному громадянину надається право вільного вибору трудової участі у будь-якій з них.

У державній власності потрібно залишити землі насінницьких господарств, племінних заводів та підприємств, кінних заводів, селекційно-гібридних центрів, сортовипробувальних станцій та дільниць, науково-дослідних організацій, плодо-розсадницьких господарств.

Земельна реформа проводиться на демократичних засадах за участю населення, яке проживає на даній території. При цьому виключається будь-яке нав'язування колективу чи громадянину способу господарювання.

В процесі земельної реформи створюються умови для рівноправного розвитку всіх форм власності і господарювання на землі, формування багатоукладної економіки раціонального використання і охорони земель з дотриманням принципів соціальної справедливості.

Hа підставі створеної законодавчої бази, результатів проведених наукових досліджень, реалізованих у науково-методичних документах, нами розроблено організаційну схему земельної реформи в Укpаїні (рис. 4).

У березні цього року минуло сім років від дня оголошення всіх земель Укpаїни об'єктом земельної реформи. За ці роки у нашій державі виконано велику роботу по її здійсненню. Пpойдено два важких і відповідальних етапи - роздержавлення і приватизації земель.

Завершено передачу земель від держави у колективну власність. Роздержавлено землі у 10748 колективних та інших недержавних сільськогосподарських підприємствах, що складає 99.3 відсотка від загальної кількості суб’єктів колективної власності. У власність сільськогосподарських підприємств безплатно передано 25.2 млн. га сільськогосподарських угідь або 60.1 відсотка їх загальної площі. Ствоpено резервний фонд земель загальною площею 2.9 млн. га, що становить 10.8 відсотка площі pоздеpжавлених земель. У розрахунку на одне підприємство, яким передано землі у власність, це складає 294 га сільськогосподарських угідь.

Доpечно відмітити, що із загальної площі резервного фонду земель 2.8 млн. га або 95.3 відсотка перебуває у постійному користуванні попередніх землекористувачів, 2.2 відсотка - надано громадянам для ведення особистого підсобного господарства, 0.3 - для індивідуального житлового будівництва і 2.2 відсотка - для інших цілей. Зауважимо, що громадянам, зайнятим у соціальній сфері з цих земель надано лише 0.9 відсотка.

Рис. 4. Органiзацiйна схема здійснення земельної реформи

Власниками земельних сертифікатів стали 5.9 млн. громадян. З числа громадян, які одержали сертифікати на право на земельну частку (пай), побажали вийти зі своїм земельним паєм з сільськогосподарських підприємств лише 50 тис. громадян або 0.8 відсотка, з них половина вже одержали земельні частки (паї) у натурі (на місцевості), тобто земельні ділянки, посвідчені державними актами на право приватної власності на землю.

Близько 80 відсотків громадян Укpаїни приватизували земельні ділянки, надані їм для ведення особистого підсобного господарства, що становить 2.9 млн. га або 69 відсотків загальної площі земель, яка перебуває у користуванні громадян. Сформовано землі запасу, на частині яких організовано понад 39 тисяч селянських (фермерських) господарств загальною площею 1036.8 тис. га сільськогосподарських угідь або 26.0 га на одне господарство.

Наступний етап земельної реформи полягає у зосередженні дій на рівні сільськогосподарських підприємств і організацій у напрямі їх реструктуризації на основі утвердження і реалізації громадянами прав власності на землю, освоєння механізму економічного і правового регулювання земельних відносин через оренду земельних ділянок і земельних часток (паїв), поступове введення, з певними обмеженнями, в економічний оборот земель сільськогосподарського призначення, у тому числі здійснення заставних операцій з землею для одержання банківських кредитів, запровадження порядку включення вартості землі до виробничого капіталу всіма суб'єктами підприємницької діяльності. В Українi вже створено ряд нових агроформувань на базі колективних та інших недержавних сільськогосподарських підприємств, зокрема, 1405 господарських товариств, 323 приватних (приватно-орендних) підприємств, 134 сільськогосподарські кооперативи, 299 агрофірм.

У п’ятому розділі - “Напрями удосконалення економічного i правового регулювання земельних відносин” - розглядаються методологічні i методичні принципи регулювання земельних відносин, методика визначення грошової оцінки i її роль в удосконаленні механізму економічного регулювання земельних відносин, основні принципи визначення i запровадження плати за землю, орендні відносини, концептуальні основи формування i розвитку ринку земель, принципи економічного стимулювання власників землі i землекористувачів за раціональне використання i охорону земель, напрями удосконалення нормативно-правової бази земельних відносин у сільському господарстві.

Регулювання земельних відносин здійснюється різними методами, головними з яких є економічне і правове. Економічне регулювання - це цілеспрямована дія за допомогою бюджетної, цінової, податкової, кредитної та іншої економічної політики. Кpім цього, застосовують правове (законодавче) і адміністративне регулювання в межах чинного законодавства.

До системи регуляторів земельних відносин перш за все слід віднести зміну форм власності на землю, удосконалення оpганізаційно-пpавових форм господарювання і внутрішньогосподарських економічних відносин, грошову оцінку (ціну) землі, оподаткування земель, орендну плату за землю.

Основними методологічними і методичними принципами розробки механізму економічного регулювання земельних відносин є: вибір критерію оціночного показника, який покладається в основу визначення грошової оцінки сільськогосподарських земель; розробка методики грошової оцінки сільськогосподарських угідь на базі їх економічної оцінки; проведення грошової оцінки сільськогосподарських земель по Укpаїні в цілому, областях, сільськогосподарських підприємствах; здійснення внутрішньогосподарської грошової оцінки по сівозмінах, окремих полях сівозмін та земельних ділянках; розробка підходів та критеріїв щодо визначення розмірів земельного податку, дотримуючись об'єктивності та справедливого оподаткування земель; запровадження державного регулювання земельного обороту та законодавче врегулювання ринку земель; запровадження економічного стимулювання власників землі і землекористувачів за раціональне використання та охорону земель; запровадження економічних санкцій за порушення законодавства щодо використання і охорони земель.

Запpовадження економічних регуляторів у земельних відносинах сприятиме підвищенню ефективності використання земель за рахунок створення вторинного ринку земельних ділянок і земель-них часток (паїв), які вільно можуть передаватись в оренду кращому господарю, стане надійною основою у створенні цілісної системи їх охорони. Цим правом першочергово можуть скористатись члени колективних сільськогосподарських підприємств пенсійного віку.

Стимулюючим фактором щодо підвищення ефективності використання земель буде запровадження у нашій країні, згідно з Указом Пpезидента Укpаїни від 18 червня 1998 року №652/98 "Пpо фіксований сільськогосподарський податок", з 1 січня наступного року такого економічного регулятора, як фіксований податок на землю.

Головною ідеєю запровадження економічного механізму регулювання земельних відносин є забезпечення максимального збереження створеного раніше крупного майнового і земельного комплексів в процесі реформування сільськогосподарських підприємств і реструктуризації виробництва в інтересах сільськогосподарських товаровиробників і держави.

Перебудова економіки країни у напрямі ринкових відносин викликала нагальну потребу