Харківський національний університет

імені В.Н. Каразіна

Фільчук Тетяна Федорівна

УДК 81’42.000.141=161.1

Мовна атракція в різних дискурсивних виявах

Спеціальність 10.02.02 – російська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна

Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Бойко Неоніла Василівна,

Харківський національний

університет імені В.Н. Каразіна,

доцент кафедри російської мови

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Пелепейченко Людмила Миколаївна,

Харківський військовий інститут

внутрішніх військ МВС України,

завідувач кафедри філології

кандидат філологічних наук, доцент

Штиленко Володимир Євгенович,

Національний технічний

університет (“ХПІ”),

доцент кафедри гуманітарних наук

Провідна установа: Волинський державний університет

ім. Лесі Українки, кафедра слов’янських мов, Міністерство освіти і науки України, м. Луцьк

Захист відбудеться “ 14 ” січня 2004 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, Харків, пл. Свободи, 4, ауд. II-37

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (61077, Харків, пл. Свободи, 4)

Автореферат розісланий “ 10 ” грудня 2003 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.І. Гноєва

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Мовна атракція являє собою мисленнєву та дискурсивну категорію, що бере участь у формуванні і вираженні різних видів суспільної свідомості та їх дискурсивно-текстових формах. У плані сприйняття вона зумовлює гносеологічно творчий принцип герменевтичної та маєвтичної інтерпретації. Мовна атракція як категорія породжувального характеру супроводжує формування різних типів суспільної свідомості, визначаючи при цьому вибір тієї чи іншої соціальної мови, котра реалізується в певному дискурсі.

Окремі аспекти проблеми мовної атракції (її структурних видів) досліджуються у працях М.М. Маковського, В.П. Григор’єва, І.О. Северської, С.Ю. Преображенського, Л.П. Ткаченко, Б.М. Гаспарова. Сучасна культурна, філософська парадигма і різні наукові системи та знання, пов’язані з природою і функціонуванням явища мовної атракції, подані у працях Ж. Дерріди, І. Ільїна, Ю. Шатіна, Д.В. Затонського, Н. Маньковської, І. Скоропанової, М. Липовецького, М. Шапіра, Д. Руденка, В. Прокопенка та ін. У дослідженнях М. Бахтіна, Ю. Кристевої, Р. Барта, Ю. Караулова, Г. Мережинської, Н. Фадєєвої, С. Сметаніної, О. Шульської, Н. Купіної, В. Руднєва, В. Ємеліна, В. Епштейна, О. Баранова розглядаються та аналізуються текстові категорії, які роблять “видимим” феномен мовної атракції. Дослідники виділяють головним чином різні види атракції (паронімічну, лексичну, синтаксичну), не пов’язуючи, проте, з даною категорією мисленнєву, філософську, культурну ситуацію сучасного світобачення та його виявлення у мові. Поза увагою мовознавців перебувають, по-перше, питання, пов’язані з визначенням такого явища, як мовна атракція, її природи та способів реалізації у різних видах текстів, по-друге, її універсальний характер та зв’язок із сучасною науковою, культурною, філософською парадигмами.

Актуальність дослідження визначається тими новими завданнями, що ставляться в сучасній лінгвістиці стосовно такого об’єкта, як текст: на зміну традиційній мисленнєвій парадигмі, в основі якої лежить модус зобов’язання, приходить “нова” – постмодерністська, що ґрунтується на модусі можливості. Ця глобальна зміна зумовлює інтерес до проблеми мовної атракції, що є основоположним принципом сучасної мисленнєвої системи, для якої характерним є погляд на текст як феномен, котрий розвивається самостійно та у котрому реалізується принципова множинність смислів, “неточність” його змісту, що обумовлює “нарощення смислу” (О.О. Потебня). Саме мовна атракція за допомогою аналізованих мовних категорій, що реалізують це явище, знімає настанову традиційної науки на однодумність, на існування однієї істинної інтерпретації того чи іншого словесного феномена.

Об’єктом нашого аналізу є тексти, що функціонують у різних сферах спілкування, подані жанрами газетних (у тому числі заголовки і заголовкові комплекси), публіцистичних, наукових статей, “метафоричною есеїстикою”, а також деякими жанрами наукової публіцистики. Наукове маркування даних текстів як об’єкта дослідження пов’язане з актуальним для них текстотворчим характером категорій інтертекстуальності, міфологічності і гіпертекстуальності та феноменом соціально-владного розподілу мов, що, своєю чергою, формуються мовною атракцією.

Методи дослідження: філософська і філологічна інтерпретація, котра являє собою словесне оформлення наукової рефлексії як над глобальними, загальнотеоретичними, так і над окремими, дискурсивно-текстовими, проблемами сучасного гуманітарного знання; аналітично-описовий.

Опорними словами термінологічного апарату дослідження є поняття, що функціонують у руслі сучасного філологічного знання “мовна атракція”, “мовна універсалія”, “дискурс”, “постмодернізм”, “інтертекстуальність”, “міфологічність”, “гіпертекстуальність”, “міфологема”, “енкратичність”, “акратичність”. Терміни “мовна атракція”, “мовна універсалія”, “дискурс”, “інтертекстуальність”, “міфологічність”, “гіпертекстуальність”, “міфологема”, “енкратичність”, “акратичність” в дисертації є робочими, поняття “постмодернізм” використовується у значенні, поданому в дослідженнях І.П. Ільїна, Д.В. Затонського, Н.Б. Маньковської, І.С. Скоропанової.

Мета роботи - подати мовну атракцію в її лінгвофілософській природі та конститутивних властивостях, що визначають дискурсивну організацію сучасної постмодерністської гуманітарної парадигми в її публіцистичному, науковому і науково-публіцистичному різновидах. Синкретичність загальної концепції роботи, спрямованої на осмислення дискурсивної цілісності (у сучасному її розумінні) гуманітарної парадигми, передбачає розв’язання таких теоретичних і методологічних завдань:

1. Описати мовну атракцію як лінгвістичну категорію в структурі теоретичної парадигми гуманітарного знання, що осмислює текст.

2. Визначити постмодерністські дискурсивно-текстові категорії у філософській та філологічній інтерпретації з урахуванням її герменевтичної і маєвтичної природи.

3. Показати природу і взаємозв’язок дискурсивно-текстових явищ постмодерністської культури в їх зумовленості мовною атракцією.

4. Дослідити іманентну природу і цілеспрямовану функціональність мовної атракції в різних дискурсах.

5. Дослідити “інфраструктуру” дискурсів з погляду їх енкратичності й акратичності, що формуються мовною атракцією.

Дослідження проводиться у руслі загальної наукової проблеми досліджень кафедри російської мови філологічного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна – “Семантика, структура й функціонування одиниць російської мови в контекстах різних типів”.

Наукова новизна роботи полягає в аналізі різних видів тексту з позиції мовної атракції, що є основоположною категорією сучасної мисленнєвої системи, яка поєднує традиційне й постмодерністське світосприйняття. У роботі вперше в такому аспекті описуються сучасні наукові, публіцистичні й науково-публіцистичні тексти з урахуванням їх дискурсивної приналежності. Окрім того, незважаючи на те, що постмодернізм як форма сучасної культурної свідомості є сьогодні об’єктом дослідження різних галузей гуманітарної науки, у роботі пропонується принципово новий підхід, котрий визначається характером атракції як основного конститутивного принципу постмодерністської культурної парадигми. Це дозволило:

- визначити онтологічну і гносеологічну природу сучасної мисленнєвої системи й виявити передумови її виникнення;

- визначити онтологічні властивості феномена мовної атракції, виявити її дискурсивно-текстові категорії та подати їх аналіз;

- виявити зміни сучасної мовної ситуації у сфері наукового, публіцистичного й науково-публіцистичного дискурсів;

- показати зміни сучасної наукової парадигми і виявити її особливості;

- розглянути проблему соціально-владного розподілу мов та їх взаємодії в різних типах дискурсів у межах “нової” мисленнєвої системи.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що в даному дослідженні розроблені методологічні та теоретичні настанови осмислення мисленнєвих, культурних, дискурсивно-текстових феноменів буття. Теоретично-філософський синкретизм зумовив цілісне сприйняття сучасної філологічної парадигми, пов’язаної з дискурсивно-інтерпретаційними проблемами в їх герменевтичному та маєвтичному розумінні на основі категорії мовної атракції. Результати роботи спрямовані на виявлення механізмів дії феномена мовної атракції, яка формує асоціативний план тексту, що породжує множинність смислів і домінує у сучасній мисленнєвій системі.

Практичне значення роботи полягає в тому, що узагальнення й висновки дослідження можуть використовуватися з науковою і навчальною метою при аналізі різних видів текстів, а також для спеціалізованих філологічних видань, присвячених проблемам концептуальної й мовної картини світу. Матеріали та висновки дисертації можуть бути використані у лекційних курсах та наукових спецсемінарах із теорії дискурсу, прагматики, семантики, стилістики та лінгвістики тексту, а також стати основою для створення спецкурсів з наукового, публіцистичного і науково-публіцистичного дискурсів.

Апробація роботи та її результатів. Основні положення роботи викладалися на мовознавчих секціях Міжнародної наукової конференції “Дискурс як об’єкт філологічної інтерпретації” (Харків, 2001), Першої обласної конференції молодих учених “Тобі, Харківщино, – пошук молодих. Сучасне суспільство: від розуміння до соціального конструювання” (Харків, 2002) та на тьюторському семінарі П’ятої Новосибірської літньої школи для молодих викладачів університетів та аспірантів гуманітарних спеціальностей “Комунікативні стратегії культури. Подія та її інтерпретація в наративі” (Новосибірськ, 2002), а також обговорювалися на засіданнях кафедри російської мови філологічного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна.

Структура і обсяг роботи визначені основною метою і завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (226 позицій). Обсяг тексту дисертації – 202 с. Матеріал дослідження – понад 226 публіцистичних, науково-публіцистичних і наукових текстів загальним обсягом близько 31507 сторінок. У роботі як ілюстративний матеріал використано 461 контекст.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У дисертації досліджується феномен мовної атракції в її лінгвофілософській природі та дискурсивних виявах. У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюється мета, завдання, основні положення роботи, що виносяться на захист, наукова новизна, теоретична і практична цінність дослідження.

У першому розділі “Мовна атракція як лінгвофілософська категорія у структурі теоретичної парадигми гуманітарного знання, що осмислює текст”, який складається з трьох підрозділів та п’яти параграфів, визначається ступінь наукового опрацювання проблеми й основні аспекти дослідження, розглядається поняття “мовна атракція”, характеризується сучасна суспільно-культурна парадигма, її принципи у їх зв’язку з проблематикою дослідження, здійснюється широкий аналітичний огляд явища мовної атракції в її філософському (постмодерністське осмислення світу) і лінгвістичному (текстові категорії) аспектах.

Мовна атракція є категорією, що визначає мовні процеси не тільки на рівні слова, образу, тексту, дискурсу, але й на рівні вираження та існування форм суспільної свідомості, які складають гуманітарне знання в його філологічних наукових рефлексіях. Поняття “атракція” відоме давно і широко використовується лінгвістичною наукою, при цьому різні дослідники трактують і використовують його по-різному. В імпліцитному вигляді феномен мовної атракції був (і є) об’єктом наукових інтересів багатьох дослідників (Ф. де Соссюра, О. Брика, Р. Якобсона, Ю. Тинянова, Б. Гаспарова). В експліцитній формі він вивчався О.С. Ахмановою, М.М. Маковським, В.П. Григор’євим, О.І. Северською, Л.П. Ткаченко та ін. У лінгвістичних роботах, пов’язаних із цією проблематикою, атракція розглядається як мовне явище, що ґрунтується на рівні свідомого або несвідомого використання тих або інших мовних прийомів, які сприяють створенню асоціативного плану тексту, його смислотворенню та присутні в тому або іншому вигляді в усіх текстах. У дослідженнях М.М. Маковського, В.П. Григор’єва, І.О. Северської, Л.П. Ткаченко, які розробили концепцію атракції, підкреслюється асоціативна природа цього явища, виділяються і вивчаються різні види мовної атракції. Найбільш розлогий огляд концепції мовної атракції, перелік її типів, характеристик подано у книзі В.П. Григор’єва “Поетика слова. На матеріалі російської радянської поезії” (1979), у якій є окремий розділ “Паронімічна атракція”. Принципово важливою і найбільш цікавою в межах дослідження проблеми мовної атракції є думка В.П. Григор’єва про те, що мовна атракція ґрунтується на асоціативних зв’язках індивіда (автора, читача), який має певні “асоціативні поля”, котрі створюють “слова як експресеми” поетичної мови; і вони є смислопороджувальним механізмом. Слова-експресеми (зокрема пароніми), на думку дослідника, “провокують, підказують, певною мірою передбачають напрямок асоціацій, що розвиваються поетом, хоча й не обмежують свободи”. У вислові В.П. Григор’єва закладена програма дослідження, що виявляє сутність тих або інших текстових категорій, які реалізують концепцію мовної атракції, і функціонування аналізованих категорій у різних видах тексту. Лінгвістична природа мовної атракції виражається в асоціативних зв’язках, котрі виявляються на різних рівнях мовних відношень, члени яких, піднімаючись на високий рівень абстракції, створюють “асоціативні парадигми” (розуміючи мовну атракцію таким чином, ми спираємося на дослідження О.О. Потебні, М.М. Маковського, В.П. Григор’єва, Б.М. Гаспарова).

“Асоціативні поля” творця та споживача тексту, за словами В.П. Григор’єва, “охоплюють усі можливі лексико-граматичні варіанти окремих експресем, живі дериваційні відношення між експресемами, а також відомі суспільству (і конкретному представникові – поету, журналісту, оратору тощо) “внутрішні форми цих експресем”.

У дисертації концепція мовної атракції розглядається в контексті наукових положень асоціативної психології (І. Гербарт, Г. Штейнталь, О. Потебня), згідно з якою творення уявлень визначається психічними законами асиміляції, апперцепції та асоціації. Такі явища, як апперцепція, асоціації, асоціативні зв’язки створюють асоціативний простір мовної атракції. Асоціативний простір пов’язаний із рівнем розуміння/нерозуміння, що являє собою складний і творчий процес, суть якого визначена у відомій тезі В. фон Гумбольдта: будь-яке розуміння є нерозумінням. Розуміння може бути, як нам здається, “благодатним”, що продукує смисли, асоціативні плани, нові тексти, і “таким, що спрощує”, вульгаризує ситуацію сприйняття (пор. назву статті “Как играть в бисер” (ЛГ № , 1999), яке асоціюється з твором Г. Гессе “Гра в бісер”). Смисл асоціативного простору мовної атракції полягає у “мерехтливій” номінації, тобто в різних можливих і неможливих, зрозумілих і незрозумілих назвах для суб’єкта-творця. Виникає конфлікт між двома емоційно-психологічними типами сприйняття. Очевидно, що декодування тексту, його інтерзв’язків вимагає високого рівня освіченості, широкого тезаурусу особистості.

Феномен мовної атракції утворюють різні плани: план функціональний, такий, що реалізується у звукових, словесних, образних компонентах, які складають текстові категорії, та на рівні “видимих” форм і смислів; план філософський, що визначає асоціативно-знакову природу мови в її феноменологічній і функціональній сутності; план сприйняття. Зауважмо, що мова в тій або іншій часовій модифікації набуває культурно-ідеологічної специфіки. Інколи такої жорсткої, що вона визначає поетику часу, – у нашому випадку, епохи постмодернізму. Постмодерністська культурна парадигма виявляється в усьому: у філософії, науці, мистецтві, культурі, літературі, у всіх галузях людського існування. Поетика постмодернізму культури і постмодернізму словесності співвідноситься з принципом мовної атракції як таким, що визначає її сутність у плані феноменології й функціонування. Ці гносеологічні відношення визначають структуру роботи.

У дисертації постмодернізм розуміється як культурний феномен сучасності, що завдяки своїм філософським і лінгвістичним настановам та особливостям плану вираження акцентує явище мовної атракції як принцип організації суспільної свідомості і як конститутивний принцип культури. Мовна атракція організує різні форми суспільної свідомості та різні форми їх словесного вираження, тобто організує дискурсивність як феномен зв’язку розмаїття смислів і мовного вираження. Тому в роботі на тлі постмодерністської культури розглянуто різні текстові й дискурсивні категорії в аспекті організації їх мовною атракцією.

Текстові категорії – інтертекстуальність, міфологічність, гіпертекстуальність, а також фактор соціальності в розподілі мов (і відповідно, дискурсів) на енкратичну, в основі якої лежить докса, й акратичну, мову експерименту та гри, базуються на сучасній мисленнєвій системі, основними положеннями якої є деконструкція (Ж. Дерріда), “світ як текст”, визнання культурного поліфонізму, симуляційна природа реальності, категорія гри, “смерть автора”, поєднання в тексті “високого” і “низького”, різних мов, кодів. Ці категорії і соціальні мови беруть участь у текстотворчому процесі й експлікують механізм дії мовної атракції. У функціональному плані такі категорії та мови мають універсальний характер: вони виявляються в різних типах дискурсів і різних формах словесного виявлення.

Мисленнєва система сучасності у своєму словесному вираженні співвідноситься з основним лінгвофілософським принципом – асоціативністю, що є стрижнем мовної атракції.

Асоціативний простір дискурсу пов’язаний із герменевтичним і маєвтичним рівнями розуміння. Для постмодерністського світовідчуття властивим є маєвтичне розуміння тексту, в основі якого лежить безліч інтерпретацій, що виявляють смислову множинність тексту, котра знімає смислову та мовну єдність, спирається на мовні “неправильності”, парадокси, на можливості іронії, переплітає і зміщує різні культурні коди, шари, “своє” та “чуже”, різні мови, у тому числі й соціальні, що приводить до виникнення ігрових відношень, ігрового осмислення дійсності. Маєвтичне розуміння тексту реалізується за допомогою текстових категорій, що формують мовну атракцію: інтертекстуальності, міфологічності, гіпертекстуальності, які є провідними принципами поетики постмодернізму і притаманні різним типам тексту сучасності (художньому, науковому, публіцистичному, науково-публіцистичному).

Принцип інтертекстуальності, давно відомий і найбільш розроблений, на сучасному етапі існування включається до нової, ширшої парадигми філологічних досліджень тексту, що базуються на ідеях М. Бахтіна (“чуже” слово, “діалогізм”, “амбівалентність слова”), Ю. Кристевої, Р. Барта й відображають реальну ситуацію словесної творчості постмодерністського світосприймання, тому що й художні, і наукові, і публіцистичні, і науково-публіцистичні тексти будуються на компіляції різних текстів, містять у собі інтертекстуальний план, що формує асоціативний простір твору. Категорія інтертекстуальності, за словами Р. Барта, створює “фрагментований” текст, що “являє собою не лінійний ланцюжок слів, а багатовимірний простір, де сполучаються і суперечать один одному різні види письма, жоден з яких не є вихідним; текст витканий із цитат, котрі відсилають до тисячі культурних джерел...”. Головним об’єктом досліджень у постмодернізмі стає процес смислотворення у найширшому розумінні. Для постмодерністського цитатного письма властивою є заміна точного, прямого найменування цитатою – готовою моделлю, для якої посилання на авторство оригінального тексту, на ім’я не відіграє суттєвої ролі. Приклади, які ми наводитимемо у зв’язку з категорією інтертекстуальності, належать до плану “малих” текстів, що подані в роботі заголовками і заголовковими комплексами газет. У сучасному тексті інтертекстуальність реалізується кількома способами: 1) “чуже” в явному експлікованому, прямому, поданому без знаків адаптації вигляді (наприклад, заголовки газет “Тертый калач” (МК № 19, 2003), “Толстый и тонкий” (ЛГ № 36. 1999), “Вставай, страна огромная!” (ЛГ № 50, 1999); 2) “чуже” як поле анонімних фрагментів. Воно, як правило, імпліцитне, тому що трансформоване, тобто привласнюється зі знаком адаптації (пор.: “Ледовое постоище” (МК № 27, 2002), “Где писателю жить хорошо” (ЛГ № 18, 2000), “Унесенные метром” (МК № 5, 2002); 3) “чуже”, що вводиться для того, щоб показати “самовизначальний” характер заголовкового комплексу, який вказує на свою смислотворчу роль і характер своєї інтерпретації. (Наприклад, заголовок статті С. Баймухаметова “Эхо окаянных столетий” (ЛГ № 28–29, 2000) має підзаголовок-пояснення: “Десять лет назад впервые в Советском Союзе были изданы “Окаянные дни” Ивана Бунина”, що підкреслює інтертекстуальну природу назви статті, самовизначає її). Необхідно зазначити, що на рівні підтексту й асоціативних зв’язків у заголовках і заголовкових комплексах газетних текстів колишня, традиційна лінгвістична парадигма, що займається лінгвістикою тексту, змикається з новою концепцією, притаманною постмодернізму як всеосяжній сучасній філософсько-теоретичній і літературній ідеї, – з концепцією інтертекстуальності (роботи В. Адмоні, І. Арнольд, Г. Лушникової, Е. Лазаревої, Н. Фадєєвої та ін.).

Розглянувши категорію міфологічності, необхідно зазначити, що постмодерністська міфологія є якісно новим культурним феноменом. У сучасній культурній парадигмі відбувається усвідомлення й визнання витоків міфотворчості, хибності всіх “об’єктивних” критеріїв істини, звільнення від усіх ілюзій, творення власних міфологем, ідеологем, культурем, що належать до єдиного простору людської культури, історії та складників “пам’яті людства”, “пам’яті культури” (Ю. Лотман), які за допомогою інтерпретацій, іронічного обігрування, пародіювання створюють свою міфологічну, деякою мірою карнавалізовану, реальність. У постмодерністській культурній парадигмі різні міфи, міфологеми, культуреми та ідеологеми є матеріалом для інтертекстуальних ігор, пародій, іронічних осмислень. Міфологізуючи дійсність, постмодерністська культурна парадигма перероблює щось “першозабуте” шляхом інтерпретації й іронічного обігрування відомих міфологічних сюжетів, образів, міфологем, зіштовхуючи міфологічне світобачення із сучасними науковими теоріями, інсценуючи й пародіюючи, творить власний постмодерністський міф сучасності зі своєю ідеологічною свідомістю, зі своїми міфологемами і культуремами, які відійдуть у минуле, зазнають переосмислення при виникненні нової ідеологічної міфотворчої системи.

Можна виділити кілька міфів і міфологем, що сформувалися в радянський час і продовжують існувати, але вже в сучасному суспільстві, у сучасному мисленні, і знаходять відображення, зокрема, в сучасних газетних текстах. Пор., наприклад, міф про створення з хаосу впорядкованого космосу, подальша історія якого – ця історія боротьби сил порядку й хаосу, добра і зла, своїх і ворогів. (Наприклад, стаття Л. Тархової “Судьба могла сложиться… Если бы не благородный патриот” (ЛГ № 4, 2000). Необхідно зазначити, що сполучення “благородный патриот” – це плеоназм, надлишковість, натяк на ігрове, іронічне начало, на те, що ця ідеологема використана в негативному значенні, але текст статті не підтверджує перших асоціацій, а навпаки, розвінчує дуалістичну ідеологію добра і зла, доводить, що ця ідеологема не має однозначного дихотомічного розшарування, втрачає його. Незважаючи на плеоназмне використання, що є знаком непрямого (іронічного) сприймання, вислів приховує драматургію міфологеми. Масова свідомість структурується в ідеологемах, міфологемах, культуремах, і зміст їх не в конкретному, а в конструктивно-функціональному призначенні підтримувати моральний та ідеологічний статус особистості у будь-якому зрізі людської цивілізації. Критичне сприймання міфології та ідеології радянського періоду у пострадянський час пов’язане, як правило, зі змістом цих феноменів свідомості й не відображає їх позачасового характеру, їх іманентної природи, що формує стереотипи свідомості, створює певну, відповідну часові, ідеологічну, міфологічну, культурну парадигму особистості в її моральних моделях існування і буттєвому їх відбитті. У постмодерністський період виникли нові мисленнєво-моральні конструкти, що “тримають” людину в цьому житті, і в такому позачасовому й іманентному смислі ці конструкти можна розглядати як морально-ідеологічні й мисленнєві універсалії.

Сучасні газетні тексти “налаштовані” на прийом і використання чужих текстів, колишніх міфологем, що надходять ззовні, із наступним творенням власних, оригінальних, нових. Соціальні зрушення, перегляд філософських уявлень про світ привели до того, що в літературі, публіцистиці, газетних текстах реконструюються різні міфи: і міфи тоталітарної держави, і міфи доби перебудови.

Принцип гіпертекстуальності, закладений в основу постмодерністського осмислення світу, забезпечує багатозмістовність тексту завдяки різним мовним засобам, у тому числі інтертекстуальним. Сама категорія гіпертекстуальності є наче виявленою, зробленою видимою і загальнодоступною інтертекстуальністю. Гіперпосилання й інтертекстуальні додатки виявляють та актуалізують широкий культурний контекст.

Категорії інтертекстуальності, міфологічності, гіпертекстуальності впливають на смислопородження, на багатство смислів тексту, тому що “чуже” слово, пропущене крізь свідомість і перетворене асоціативним мисленням, стає “своїм”, наповнюється власним змістом та переживаннями, що сприяє виникненню багатства смислів тексту.

У другому розділі “Іманентна природа і цілеспрямована функціональність мовної атракції у різних дискурсах”, який складається з трьох підрозділів, виявлено, що мовна атракція організує різні типи дискурсів: з одного боку - публіцистичні, наукові, науково-публіцистичні, а з другого – “малі” тексти, які представлені у роботі газетними заголовками й заголовковими комплексами. Атракція – своєрідна мовна універсалія, котра визначає форму, зміст, словесне наповнення та вираження різних текстів. Вибір матеріалу зумовлювався масивом наукової літератури, що досліджувався нами у межах нашої теми. Аналізовані тексти, на наш погляд, є оптимальними зразками, оскільки являють собою цілеспрямовані втілення принципів постмодерну та поряд із цією цілеспрямованістю відображають свою постмодерністську природу, тобто в цих текстах зливається позиція “ззовні” та “зсередини”.

Концепція мовної атракції яскраво виявляється у заголовках і заголовкових комплексах різних дискурсів сучасності, так як заголовки в стислому, концентрованому вигляді представляють сутнісні характеристики мовної атракції, тому що у “маленькому” тексті відображаються загальні закономірності “великого” тексту: заголовок “стягує” на асоціативній основі змістові й формально-словесні силові лінії всього тексту. Такого типу заголовки домінують у сучасних газетних текстах. Наприклад, у заголовках і заголовкових комплексах газет “Московський комсомолець” і “Літературна газета”: “Три Музы Мастера” (МК № 19, 2001), “Кого ожидает гражданка Лазутина?” (МК № 52, 25.12.2002–1.01.2003), “Тристан без Изольды” (МК № 10, 2003), “Табакерка” на дне – это звучит!” (ЛГ № 14, 2000), “Ночное и думы” (ЛГ № 8, 2000), “Семнадцать мгновений поста” (ЛГ № 17, 2000). Ці заголовки існують в архетипових зрізах культури, є тією духовною плазмою, що формує нашу свідомість (авторську та читацьку). Вони являють собою знаки пам’яті. Коли настає момент упізнання заголовка, відбувається передання духовної плазми від творця тексту до споживача. Такі заголовки (інтертекстуальні за своєю природою) мають здатність урухомлювати “подорож” культурним і життєвим досвідом індивіда, під час якої активізується асоціативний простір тексту. Однією із семантичних характеристик мовної атракції є те, що вона має широке “тропеїчне значення”, яке робить можливим піднесення паронімічного, на думку В.П. Григор’єва, словесного ефекту до символу, виявляє в атрактантів такі естетичні значення, котрі могли б відірватися від широкого контексту та втілитися у форму “поетичного фразеологізму”, афоризму, приказки, прислів’я, сталого виразу тощо. Ця особливість атрактантів широко використовується в газетних заголовках і заголовкових комплексах – пор.: “Капиталисты! Руки прочь от журналистов!” (ЛГ № 28–29, 2000), “Учиться, учиться и учиться… Неуч новой формации” (ЛГ № 34–35, 2000), “Датский принц и татарский террорист” (МК № 20, 2001).

Більшість із проаналізованих заголовків і заголовкових комплексів газетних текстів вторинні за своєю природою, цитатні, тобто реалізують категорію інтертекстуальності, яка є основною текстовою категорією концепції мовної атракції, тому що впізнання заголовка, заголовкового комплексу приводить до виникнення низки асоціацій, що якоюсь мірою ускладнює сприймання тексту, але сприяє розумінню його з позиції множинності смислів, тобто з позиції маєвтики. Цитати в таких заголовках газет не тільки відіграють роль простої додаткової інформації, посилання на інший текст, вони стають тут запорукою самозростання смислу тексту.

Прецедентні тексти (цитати), розглянуті в роботі, виражені фразеологізмами, особливістю використання яких є те, що вони не підлягають деструктуризації. Але в сучасних газетних заголовках ми спостерігаємо стійку тенденцію до руйнування фразеологізмів-кліше, що набуває характеру стереотипу (“Шекспир и Ролинг едины”” (МК № 5, 2002), “Школьник гибнет за отметку…”, “Похоронный марш Мендельсона” (МК, № 47, 2000). Тенденція до руйнування стійкості фразеологізмів зумовлена зростанням експресивності, домінуванням у житті, у текстовому просторі категорії гри, ігрових стратегій, властивих добі постмодернізму. Руйнівні тенденції торкнулися не тільки фразеологізмів, в основі яких лежить образна семантика, але й фразеологізмів, що демонструють прецедентні тексти (усі можливі цитати), тобто впізнані конструкції. Такі види заголовків зазнають певної модифікації, і при цьому, з одного боку, текст не позбавляється впізнавання, а з іншого боку, набуває елементу непередбаченості, який руйнує усталені образи, позбавляє людину стереотипу сприймання. Інтертекстуальні заголовки є об’єктами своєрідної гри, мета котрої – зсунення різних планів сприймання, акцентів, створення гумористичного, іронічного, пародійного ефекту. При модифікації актуалізується внутрішня форма фразеологізму, цитатного заголовка, яка виконує роль фону для нового зсуву, що породжує нові асоціації, асоціативні зв’язки, поля – образні, смислові. Нові (модифіковані) фразеологізми, нові прецедентні заголовки стають стереоскопічними, що приводить до різних ефектів сприйняття: або з’являється комічний ефект, або актуалізуються асоціативно пов’язані смисли. Необхідно зазначити, що постмодерністська тенденція зближення масового й елітарного, настанова на розмовність широко відображається в газетних інтертекстуальних заголовках. Сам об’єкт дослідження – публіцистичний дискурс в його фрагментах – і план його сприйняття в побутовій і науковій свідомості співвідноситься із сучасною науковою лінгвістичною парадигмою, що осмислює й інтерпретує цей об’єкт, в асоціативному просторі культури і науки.

Газетні заголовки і заголовкові комплекси є сприятливим ґрунтом для вивчення такого явища, як мовна атракція, тому що вони головним чином являють собою прецедентні тексти, фразеологізми, евфемізми, котрі створюють асоціативний простір текстів і базуються на асоціативно-образних зв’язках, що виявляються на різних рівнях мовних відношень і відображають лінгвістичну природу атракції.

У зв’язку з аналізом наукового дискурсу в роботі розглядається гносеологічна основа гуманітарного знання сучасності з його двома основними філософськими системами, що визначають різні філологічні напрями. Перша мисленнєва система (її можна умовно назвати аналітичною) є опорою для традиційного філологічного знання позитивістського характеру, що перебуває в модусі зобов’язання і є монологічною за своєю природою. Друга мисленнєва система, в основі якої лежить метафізична філософія, властива самодостатнім парадигмам, сприйняття котрих має бути у модусі можливості думки, незважаючи на однозначність і категоричність висловлювання. Традиційна наукова парадигма зі своєю картиною світу формалізувала, структурувала й об’єктивувала реальний світ, дійсність, при цьому відбувалося відчуження людини. Постмодерністська наука (філологічна, філософська) суб’єктивується, з’являється особистісний смисл у структурі свідомості, предметом дослідження стає світ безпосереднього сприйняття, що базується на асоціативних зв’язках. Нове мисленнєве тло протилежне позитивістському раціоналістичному обґрунтуванню філологічних (у тому числі лінгвістичних) концепцій. Можна говорити, що для сучасної наукової картини світу характерне змагання двох мисленнєвих систем. Традиційному науковому мисленню властиво визнавати нормативну організацію наукових парадигм, що існують. У сучасному світі догматизм бореться, свідомо або несвідомо, за свої пріоритети в науковій свідомості. Це мислення відповідає тому, про що писав Р. Барт у статті “Війна мов”, – енкратичному мисленню, котре є “липким”, “повсюдним” і “всепроникним”, якоюсь мірою генетично властивим масовій свідомості. Друга мисленнєва система, котру можна позначити як систему “вигадування”, творчої рефлексії, знаходиться не на поверхні масової свідомості, вона взагалі не властива їй, тому що це знак таланту, а не масового репродукування чужих думок і тез. За обсягом такі два типи наукової свідомості непорівнянні: репродукції більше, ніж продукування нових концепцій, ідей, теорій. На сучасному етапі у період розквіту метафізичної філософії “інший тип” філологічної свідомості та філологічної діяльності отримав мисленнєву і “дискурсивну” (мається на увазі форма вираження) підтримку метафізичних самодостатніх філософських мисленнєвих систем. Науково-філософська ситуація в наш час принципово змінилася, і це зумовлено, у першу чергу, втратою головних позицій позитивістської аналітичної філософії, на зміну якій прийшов аналітизм, пов’язаний із метафізичною основою, тобто філологія стає лінгвофілософською, що спирається в своїх конкретних аналізах на лінгвофілософські універсалії та загальнолюдські категорії морального, аксіологічного, культурно-ідеологічного характеру. Такому лінгвофілософському мисленню притаманна інша, не енкратична (мова влади), а акратична (за термінологією Р. Барта), парадоксальна, що породжена думкою, а не ідеологією, мова, яка заперечує догму, сповідує плюралістичність. Ця мисленнєва система перебуває в модусі можливості, припустимості, невизначеності. Сам феномен можливості має концептотворчий і текстотворчий характер, оскільки “нове” філологічне мислення набуває самодостатнього характеру, а його співвідношення з відомими ідеями та парадигмами створюється шляхом асоціативних зв’язків (за принципом мовної атракції). У наш час явище мовної атракції стає методологічним принципом сучасного наукового дискурсу. Це стало можливим завдяки некатегоричності й незавершеності мисленнєвого процесу, що організується не в модусі зобов’язання (так є, так повинно бути), а відбувається в модусі “мерехтливої” можливості.

У третьому розділі “Мовна атракція як основа формування соціально-ідеологічних мов”, котрий складається з шести підрозділів, розглядається концепція метафізичного характеру, що є актуальною для сучасних “нових” наукових парадигм і була розроблена та представлена в есеїстичному ключі Р. Бартом у статтях “Задоволення від тексту”, “Розподіл мов”, “Війна мов”, – концепція соціальних розподілених мов і, відповідно, дискурсів: енкратичного (владного, осяяного владою) й акратичного. У світі цієї опозиції в роботі подано аналіз статей С. Медвєдєва “СССР: деконструкция текста. (К 77-летию советского дискурса)”, М. Скатова “Погружение во тьму” і В. Лінецького “Набоковский Фрейд (литература по ту сторону принципа удовольствия)”. Енкратичний дискурс, що формується відповідною мовою, ґрунтується на доксі й характеризується завершеністю, цілісністю, стереотипністю, номінативністю, що приводить до монологічності, яка породжує категоричність. Аналіз публіцистичної статті М. Скатова “Погружение во тьму” свідчить про те, що монологічний текст не містить у собі рефлексивного первня і нове його прочитання можливе не завдяки тексту-джерелу, авторським настановам, а всупереч їм. Монологічний дискурс односпрямований, і мовні засоби, що використовуються ним, не мають множинної природи. Вони запрограмовані на виявлення та переконливий доказ закладеної в цьому тексті настанови (ідеологічної або світоглядної). Монологічність неминуче приводить до завершеності, однозначності, а ці явища корелюють із певною культурною моделлю, для котрої характерна бінарність мислення, зі стереотипністю (пор.: “классическая литература”/“постмодернистская литература”, “высокая” мода элитного постмодернизма сошлась с “поэтикой” самого “низа”, “…высокого постмодерна и низовой масс-культуры…”, “Наше время – и с новой силой – обязывает осознавать неизменную роль литературы в качестве не лишь одного – в ряду прочих – видов искусства, не только одного из способов так называемого духовного производства и, кстати сказать, не просто одного из школьных – среди многих – предметов преподавания”, “Прежде всего литература есть единственное в своем роде орудие универсального освоения мира, инструмент, многосторонне познавательный и всесторонне воспитывающий). У монологічній мові М. Скатова, у просторі його особистісних інтенцій і тих вторинних щодо авторської волі характеристик, котрі формують зміст тексту, виникають сили, руйнівні щодо смислу цього змісту. Автор, очевидно, не усвідомлюючи того, руйнує також свою ідеологічну концепцію і дискурсивну цілісність тексту. Категоричність тверджень в усіх текстових виявах перетворюється на свою протилежність, а агресія метафор руйнує конструктивність смислу. В енкратичній мові, котра організує статтю М. Скатова, формується мовна атракція, універсальний характер якої виявляється в тому, що вона характерна не тільки для постмодерністської, але й для традиційної свідомості.

Акратичний дискурс за своєю природою парадоксальний, тому йому не властива докса. Цей дискурс базується не на ідеології, а на рефлексії, думці, звідси його діалогічність, відкритість, багатоголосся, множинність в усьому. Парадоксальній мові не властиві повторення, стереотипність, нормативність, вона, на думку Р. Барта, “знищує в собі всі класифікаційні категорії”, змішує всі можливі мови, коди. Сучасний текст (науковий, публіцистичний, науково-публіцистичний) сполучає у собі два протилежних, ворожих первня: енкратичну мову, що є, за словами Р.Барта, “втіленням розсудливості, конформності, плагіату (тут сліпо копіюється канонічна форма мови – та, що закріплюється школою, мовним звичаєм, літературою, культурою)”, й акратичну мову – рухому, нестійку, здатну набути будь-яких обрисів. Такий текст базується на розриві, мовному зрушенні, завдяки яким і отримує смислову наповненість, цінність. Показовим прикладом змагання-діалогу мов є стаття С. Медвєдєва “СССР: деконструкция текста. (К 77-летию советского дискурса)”, в якій відображене створення двох симуляційних реальностей – радянської і постмодерністської. Енкратизм у цьому тексті виявляється у вживанні знаків реальності: дат (1925 г., десятилетие Октября), абревіатурних імен (СССР, ОГПУ/НКВД, ЦеКУБУ), авторитетних імен (С.М. Киров, М. Ямпольский, Р. Барт), назв інститутів влади (Совет Народных Комиссаров, Российская империя), перифраз-кліше (первое в мире государство рабочих и крестьян, силы внутренних войск), стереотипних висловів (пор.: “В ее задачу входила подготовка к десятилетию Октября юбилейного издания карты СССР, “…исполненные революционного энтузиазма, решили взять гораздо больший масштаб: первое в мире государство рабочих и крестьян заслуживало самой подробной в мире карты” [130], “строжайшая секретность), назв культових свят, радянських міфологем (міфологема глобальності, винятковості радянської держави) і радянських реалій (“ударники первых пятилеток, картографы-стахановцы [130]), географічних назв (“г. Камышлов на Урале). Усе це є переходом з плану реальності у план симулятивної дійсності, зображення котрої пов’язане з акратичною мовою. Енкратичний дискурс у просторі тексту постійно сполучається з акратичним, що вводить знаки нереальності: навмисну абревіатурну неправильність (ЧЕКОКУМ – Чрезвычайная комиссия по картографии увеличенного масштаба), явні і приховані гіпертекстові посилання (“Текст имеет постоянно поддерживаемое литургическое звучание, народ в нем как бы постоянно правит мессу своей благостности, праведности и непогрешимости (30)), створює інтертекстуальний план (пор. висловлювання: “Ввиду архисложности задачи сроки работы отодвинули”, “Символ шири и могущества Российской империи – символ яма, тракта, Владимирки, шоссе Энтузиастов, пронзившего страну от Москвы до Магадана), сполучає в тексті “елітне” й “масове”, що виявляється у використанні імен сучасників (наприклад, Х.-Л. Борхес, Ж. Бодрийар, Ж. Деррида, И. Ильин) і неоднорідних за творчістю, талантом поетів (А. Ахматова поряд із М. Матусовским, а той, своєю чергою, – з А. Твардовским). Акратичний дискурс відображається в сюжетності оповідання, яке ґрунтується на асоціативності: “нежно-розовая карта” – символ мови влади, що з’являється на початку статті, перевтілюється наприкінці в “карту цвета семги”, набуваючи іронічного підтексту. У дисертації здійснюється принципово новий дискурсивний аналіз текстів (статей Р. Барта, М. Скатова, С. Медвєдєва, В. Лінецького), котрі “експлуатують” асоціативність мисленнєвого процесу і в творенні тексту, і в його сприйнятті, і в інтерпретації. Такий аналіз дав можливість створити ланцюг антиномій асоціативної природи: енкратичний–акратичний, докса–парадокс, ідеологія–думка. Ми дійшли висновку, що поза прямою залежністю від інтенцій суб’єкта, який створює, ці антиномії мають функціональну дискурсивну конвергентність, тобто вони можуть бути співвідносними в мовленнєвому вислові і можуть набувати протилежного своїй первісній інтенційній настанові змісту, як у статті В. Лінецького “Набоковский Фрейд (литература по ту сторону принципа удовольствия)”. Ця стаття парадоксальна за формою, за змістом, за авторськими настановами, за словесним наповненням. У цього наукового тексту є своєрідна магія термінологічності (термінологічна “дзвінкість”) та авторитарності імен (пор.: Ж.Старобински – З.Фрейд – Ф.Кройцер – Эдип – Софокл – Иокаста – П.Рикер – Ж.Деррида – Ж.Батай – В.Набоков – М.Бахтин – Вик. Ерофеев – С.Давыдов), що деякою мірою нейтралізує, а інколи й паралізує, аналітичний первень сприйняття. У статті В. Лінецького на перший план висувається образ автора, який можна позначити як “я”, що схильне до розшарування в дискурсивному процесі: “я” – Фрейд, “я” – Набоков, “я” – Дерріда. Автор певною мірою “веде” чужу думку. Розшарування “я” відбувається у процесі інтерпретації, що йде в традиційному модусі енкратичного дискурсу – модусі категоричності, оцінки, зобов’язання, хоча сам автор характеризує ці категорії як монограматичні, які приводять до єдиного смислу, що не притаманне самій природі тексту. Авторський дискурсивний модус визначається з позиції надзнання, що є основною характеристикою мови влади в науці. Із принципу всезнання випливає агресія, в якій перетинаються енкратичний й акратичний дискурси. Агресивний первень