ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ГОНЧАРОВ Андрій Юрійович

УДК 164.031

ЛОГІКА І ТЕОРІЯ АРГУМЕНТАЦІЇ:

ФОРМАЛЬНИЙ І НЕФОРМАЛЬНИЙ ПІДХОДИ

Спеціальність 09.00.06 – логіка

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка МОН України (м. Київ).

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор,

Хоменко Ірина Вікторівна,

Київський національний університет імені Тараса

Шевченка МОН України, професор кафедри.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Кримський Сергій Борисович

Інстит філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник.

кандидат філософських наук, доцент

Щербина Олена Юріївна

Національна академія внутрішніх справ України,

доцент кафедри.

Провідна установа:

Центр гуманітарної освіти НАН України, кафедра

філософії науки і культурології, м. Київ.

Захист відбудеться “30” травня 2003 року о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.01 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

З дисертацією можна ознайомитись у бібліототеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

Автореферат розіслано 28.04. 2003 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук Гардашук Т.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження

Характерною ознакою філософії кінця ХХ ст. є “прагматичний поворот”, інтерес до проблематики, пов’язаної з практичною діяльністю людини, насамперед у комунікативній царині. У зв’язку з цим у сфері логічного знання актуальними стають дослідження пов’язані із застосуванням логічної теорії на практиці.

Якщо на початку ХХ ст. першочерговою була проблема обгрунтування логіки як науки, то на початку ХХІ ст. на перший план виходить проблема застосування теоретичних знань в області логіки в практичній діяльності людини. Сьогодні логіка як наука повинна працювати не тільки як теоретична, але й як практична дисципліна.

З огляду на це в рамках логічного знання особливої актуальності набуває аргументативна проблематика, дослідження якої передбачає поєднання теоретичних знань з їх практичним застосуванням.

Аналіз питань, пов’язаних з логічними основами теорії аргументації у наш час мають також велике соціальне значення у зв’язку з тією конкретною ситуацією радикальних змін у всіх сферах життя, що має місце у сучасній Україні. Зростання значущості політичних дебатів, різноманітних дискусій, інших видів суперечок у соціальному житті українського суспільства робить надзвичайно актуальними наукові дослідження логічних основ теорії аргументації.

Ступінь розробленості проблеми.

Проблематика щодо логічного аналізу аргументації цікавила логіків протягом всього розвитку логічного знання. На традиційному етапі обговорення цієї проблематики можна знайти в роботах Арістотеля, Р.Агріколи, Л.Вали, П.Іспанського, П.Абеляра, А.Арно, П.Ніколя, Г.Лейбниця, І.Канта та інших.

На сучасному етапі розвитку логіки у зарубіжній літературі аргументативна проблематики розглядається в рамках формальної та неформальної логіки. Принципові проблеми щодо природи формальної логіки як теоретичної дисципліни розроблялися у роботах Л. Вітгенштейна, Г.Х. фон Врігта, Д. Гільберта, Г. Фреге, Б. Расела, А. Тарського, А. Черча та інші. Суттєву роль у розробці цієї проблематики відіграли також російські та українські логіки Є.К. Войшвілло, В.О.Бочаров, Ю.В.Івлєв, А.Т.Ішмуратов, В.Й.Омельянчик, А.І. Уйомов, С.Б. Кримський, М.В.Попович, В.О.Смірнов, О.Д.Смірнова та інші.

Неформальна логіка у зарубіжній літературі представлена достатньо широко, однак головним чином навчальною літературою з численними вправами щодо аргументативних процесів. Теоретичних досліджень у цій галузі небагато. Це переважно матеріали симпозіумів і конференцій та окремі наукові статті. Основна мета наукових праць в цій області – дослідження міркувань, які застосовують люди на практиці, в реальних процесах мислення та комунікації.

Якщо розглядати неформальні дослідження в рамках сучасного логічного знання у географічному аспекті, то треба назвати насамперед такі країни, як Нідерланди, Канада і Сполучені Штати Америки. Саме там відбулися основні конференції, симпозіуми, семінари, де розглядалася проблематика, пов’язана з теорією аргументації в рамках неформальної логіки. Серед них численні симпозіуми з неформальної логіки, що проходили у Віндздорі (Канада); Міжнародні конференції з аргументації, що проходили в Амстердамі тощо. У результаті проведення цих форумів були створені Міжнародне товариство по вивченню аргументації (International Society for the Study of Argumentation) і Асоціація з неформальної логіки і критичного мислення (Association for Informal Logic and Critical Thinking).

Окрім того, саме ці країни репрезентують науковці, котрі плідно працюють в рамках досліджуваного напрямку. Так, наприклад, всесвітньо відома нідерландська школа аргументації. Серед її представників Франс ван Єємерен (Frans H. van Eemeren), Роберт Гроoтендорст (Robert Grootendorst), Евелін Т. Фетеріс (Eveline T. Feteris), Пітер Хутлоссер (Peter Houtlosser), Ерік С.В. Краббе ( Eric C.W. Krabbe) та інші.

Проблематика щодо сучасної теорії аргументації в рамках неформальної логіки активно обговорюється представниками канадської школи. Серед них - Ентоні Блейр (J. Anthony Blair), Ральф Джонсон (Ralph H. Johnson), Дуглас Уолтон (Douglas Walton), Джон Вудс (John Woods), Роберт Пінто (Robert C. Pinto), Ендрю Ірвін ( Andrew D. Irvin), Майкл Гільберт (Michael A. Gilbert), Труді Гувер (Trudy Govier), Лео Грорке (Leo Groarkе), Крістофер Тіндейл ( Christopher W. Tindale), Ханс Хансен (Hans V. Hansen), Девід Хічкок (David Hitchcock) та інші.

У Сполучених Штатах досліджувану проблематику розробляли Стефен Тулмін (Stephen Toulmin), Джонатан Адлер (Jonathan E Adler), Джеймс Фриман (James B. Freeman), Моріс Фінокьяро (Maurice A. Finocchiaro), Майкл Реєн (Michael Wreen) та інші.

До недавнього часу обговорення проблеми співвідношення формальної та неформальної логіки не було характерним для української та російської логіки. Однак у сучасній літературі з логіки робиться спроба відійти від парадигми “чистої логіки” і звернутися до логічної проблематики, яка пов’язана з питаннями, які постають перед людиною в реальних процесах мислення та комунікації. Достатньо звернути увагу на назви підручників з логіки українських та російських авторів, що вийшли останнім часом (“Основи практичної логіки” Уйомова А.І. (1997), “Практичний курс логіки для гуманітаріїв” В.М. Брюшинкіна (1996). “Практична логіка” В.О. Свєтлова (1995)).

У певному смислі цього слова практичний підхід до трактування сучасної логіки можна також знайти в роботах з логічного аналізу практичних міркувань. Серед науковців, що займаються цією проблематикою, насамперед треба назвати відомого українського логіка А.Т.Ішмуратова. Російські дослідники О.Л.Блінов і В.В.Петров у ряді своїх публікацій вводять нове поняття “дискурсивний акт” за аналогією з поняттям “мовленнєвий акт” і на підставі цього намагаються розробити новий варіант практичної логіки. У цьому ж напрямку працює ще один російський дослідник В.М. Сергеєв, репрезентуючи когнітивний підхід до логічних процедур. В.К.Фінн розробляє спеціальну логіку аргументації, яку можна застосувати до історичного і соціологічного знання. Плідно у цьому напрямку працює у наш час О.А. Івін, який видав у 1997р. грунтовну монографію “Основи теорії аргументації”.

Серед робіт російських логіків, де розглядається співвідношення формальної та неформальної логіки передовсім треба назвати доробок І.М.Гріфцової. Неформальна логіка як один із напрямків західних досліджень з теорії аргументації згадується також у роботах О.П.Алексеєва, хоча спеціального аналізу цієї логіки в його роботах не проводиться. Деякі теми неформальної логіки розглядаються у працях російських та українських науковців з проблем аргументації, зокрема у книгах Г.І.Рузавіна, О.О.Старченко, Г.В.Сориної, Г.В.Гріненко, О.В.Тягла, І.В.Хоменко та інших.

У сучасній українській філософії і логіці теорія аргументації розробляється в широкому контексті логічного аналізу дискурсу, семіотики та філософії мови в роботах К.К.Жоля, А.Т.Ішмуратова, А.Є.Конверського, С.Б.Кримського, В.Й.Омельянчика, Б.О.Парахонського, М.В.Поповича, Г.Г.Почепцова, І.В.Хоменко та інших.

Логіко-філософська природа різноманітних видів аргументації, її інтерсуб’єктивний характер розглядалися у роботах В.Ф.Беркова, С.С.Гусєва, А.Т.Ішмуратова, О.І.Мігунова, В.І.Чуєшова, Я.С.Яскевич та інших.

У рамках міжнародної конференції “Сучасна логіка: проблеми теорії, історії і застосування в науці”, яка проходить раз на два роки у Санкт-Петербурзі працює секція “Проблеми аргументації”. Амстердамський і Санкт-Петербурзький університети започаткували періодичне видання – альманах “Мовленнєве спілкування і аргументація”. Побачили світ декілька російськомовних випусків, в яких розглядалися різноманітні аспекти аргументативної проблематики.

Однак, не зважаючи на науковий доробок у царині теорії аргументації, у вітчизняній логічній літературі відсутні цілісні дослідження різноманітних підходів до аналізу аргументації в логіці, чітко не визначені основні поняття цього проблемного поля.

Об’єктом дослідження є логічні концепції аргументації.

Предметом дослідження є формальний і неформальний підходи до аргументації в рамках логіки.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є виявлення особливостей і з’ясування взаємозв’язку формального і неформального підходів до аналізу аргументації в логіці.

Для досягнення цієї мети в дисертації вирішувалися такі завдання:

-

-

-

-

-

Теоретична і методологічна основа дослідження. Методологічна основа дослідження тісно пов’язана з його теоретичною базою, якою виступають тексти провідних логіків традиційного і сучасного етапів розвитку логічного знання. Спираючись на логічні дослідження авторів епох Античності, Середньовіччя, Відродження, Нового часу, Просвітництва у дисертації аналізуються різноманітні підходи до аналізу поняття “аргументація” на традиційному етапі.

Теоретичним підгрунттям для аналізу образу сучасної логіки стали роботи Г.Фреге, Д.Гільберта, Б.Расела, А.Черча, А.Тарського та інших.

Суттєву роль у роботі над дисертацією відіграли ідеї Є.К.Войшвілло, В.О.Смірнова, О.Д.Смірнової, В.О.Бочарова, О.С.Карпенко, М.В.Поповича, А.Т.Ішмуратова щодо природи сучасної формальної логіки та її філософських предумов.

Окрім того, для розгляду суттєвих характеристик неформальної логіки дисертант спирався к на роботи зарубіжних науковців Е.Блейра, Р.Джонсона, Д.Уолтона, Д.Вудса, Р.Пінто, Т.Гувера, Д.Фримана, М.Фіноккьяро, Ф.ван Єємерена, Р.Гроoтендорста, Е. Т.Фетеріс та інших.

У дисертаційному дослідженні праці С. Тулміна і Х.Перельмана стали основою розгляду предумов виникнення сучасного неформального підходу до аналізу аргументації.

У дисертації також були застосовані конкретні синтаксичні і семантичні методи сучасної формальної логіки, а також методи сучасної неформальної логіки.

Наукова новизна дослідження. Новизна дисертаційного дослідження визначається тим, що на підставі виділення формального та

неформального підходів у роботі визначений концептуальний аппарат і принципи логічного аналізу аргументації.

У дисертаційному дослідженні одержані та виносяться на захист такі результати:

- Обгрунтована теза щодо залежності витлумачення логіки як формальної або неформальної від особливостей аналізу логічної форми міркування, якщо у формальній логіці для цієї мети застосовується метод формалізації, який передбачає абстрагування від природної мови, то у неформальній логіці – методи, які передбачають виявлення логічної форми міркування з урахуванням особливостей природної мови (зокрема, діаграмний метод).

- Встановлено, що в межах формального підходу аргументація аналізується переважно на синтаксичному і семантичному рівнях і ототожнюється з поняттям “міркування” (у крайньому випадку з поняттями “дедуктивне міркування”, “доведення”), а у рамках неформального підходу - безпосередньо стає предметом логічного аналізу на прагматичному рівні.

- Обгрунтовано, що в рамках формального підходу головними критеріями оцінки аргументації є правильність/неправильність, а у рамках неформального підходу – прийнятність аргументів; релевантність аргументів тезі; “вагомість”, достатність аргументів для обгрунтування тези.

- З’ясовано, що повністю сформувавшись у ХХ ст., формальний і неформальний підходи мають своїх засновників у традиційній логіці: Г. Лейбниця (концепція “універсальної штучної мови”) і Арістотеля (вчення про софістичні спростування).

- Встановлено, що філософсько-методологічною базою виникнення сучасного неформального підходу до аргументації у ХХ ст. можна назвати концепцію “логіки, що працює” (“working logic”) С.Тулміна і концепцію “нової риторики” Х.Перельмана, розглянуті з точки зору аргументативної проблематики.

- Виявлені основні методологічні принципи неформальної логіки: орієнтація на аргументацію, яка виражена природною мовою, і застосовується у публічному дискурсі; аналіз аргументації як діалектичного процесу; розробка логічних стандартів для оцінки аргументації, які виходять за рамки формальної логіки; дослідження неформальних помилок; виявлення і формулювання правил комунікації, що регулюють аргументативні процеси.

- Удосконалене поняття “конфліктна модель аргументації” з погляду теорії прототипів, в основу якої покладене поняття “мовна картина світу”.

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає у виявленні можливостей застосування принципів і методів формального і неформального підходів до аналізу аргументативних процесів, що відкриває нові можливості досліджень теорії аргументації у широкому логіко-філософському контексті.

Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані у вузівських курсах і спецкурсах з логіки, риторики, еристики, філософії мови та інших філософських дисциплін. Концепція логіки як практичної дисципліни, що розвивається у дисертації, реалізована у викладанні цієї дисципліни студентам, може сприяти розвитку у них навичок критичного мислення, необхідних у будь-якій сфері професійної діяльності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Робота виконана згідно з планами підготовки наукових працівників на філософському факультеті і відповідає технічному завданню на проведення держбюджетної науково-дослідницької роботи по темі: “Сучасні проблеми теорії аргументації” (№97157), яке розроблено на кафедрі логіки філософсього факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Апробація роботи. Зміст дисертації обговорювався на методологічному семінарі та засіданнях кафедри логіки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Загальні положення та результати дисертації доповідалися на конференціях “Дні науки” (Київ, філософський факультет Київського університету 1998, 1999, 2000, 2001), на Всеукраїнському науково-пошуковому семінарі “Мистецтво презентації навчального закладу і самопрезентації особистості” (17-18 березня 2000р. м.Київ.)

Структура дисертації. Порядок викладення матеріалу визначається послідовністю виконання завдань дисертаційного дослідження. Робота містить вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 174 сторінок. Список використаних джерел складається з вітчизняних та зарубіжних найменувань та займає 20 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтована актуальність теми та сформульовані задачі дослідження. Вказані новизна, теоретична та практична значущість одержаних результатів. Наведені основні положення, які виносяться на захист, описано структуру та об’єм роботи.

Метою першого розділу “Традиційна логіка і теорія аргументації” є аналіз проблематики теорії аргументації в рамках традиційної логіки. На підставі аналізу праць видатних логіків епох Античності, Середньовіччя, Відродження, Нового часу, Просвітництва в дисертації обгрунтовується теза, що традиційну логіку можна вважати предумовою виникнення як формального, так і неформального підходу до аналізу аргументації на сучасному етапі розвитку логічного знання.

Перший параграф “Античність і проблематика теорії аргументації” присвячений аналізу логічного доробку Арістотеля з точки зру проблематики теорії аргументації. Дисертант доходить висновку, що Стагиріт поняття “аргументація”( в арістотелівській трактовці “довід”) ототожнює з поняттям “міркування”. Причому міркування як спосіб аргументації у Арістотеля розглядається як з погляду дедукції (різноманітні види силогізмів: наукові (доказові), діалектичні, еристичні, софістичні), так і з погляду індукції (наведення). Звичайно перевага віддається Арістотелем науковому силогізму, або доведенню.

Однак, як зазначається в дисертаційному дослідженні, Арістотель чітко усвідомлював, що сфера застосовування доведень є обмеженою і тому більш менш детально намагався розробити інші види та способи побудови різноманітних доводів, які люди застосовуть не в сфері науки, а в сфері свого повсякденного життя. Він приділяє значну увагу помилкам і хитрощам, які можуть мати місце у подібних аргументаціях. Особливу увагу цій проблематиці Арістотеля приділив у роботі “Про софістичні спростування”. У цьому аспекті, на думку дисертанта, доробок грецького філософа можна вважати предумовою виникнення неформального підходу до аргументації.

Другий параграф “Аргументація в схоластичній логіці” присвячений аналізу концепцій аргументації, що розроблялися средньовічними логіками. На початку параграфа дисертант дає загальну характеристику схоластичної логіки, а потім детально розглядає логічний доробок Пьєра Абеляра і Петра Іспанського. На підставі проведеного аналізу дисертант робить висновок про те, що хоча серед схоластів існували певні непорозуміння щодо статусу логіки, однак її аргументативний характер ніхто не заперечував. Причому аргументація в схоластичній логіці, як і в логіці Арістотеля розглядалася приблизно однаково. Вона, як правило, зводилася до міркування. Особливу перевагу схоласти віддавали дедуктивним міркуванням, насамперед, різноманітним варіантам категоричного силогізму. Для аргументації схоласти частіше за все застосовували три фігури: (1) середній термін – суб’єкт більшого засновку і предикат меншого; (2) середній термін – предикат як більшого, так і меншого засновку; (3) середній термін – суб’єкт як більшого, так і меншого засновку. Особлива увага приділялася операції редукції одних силогізмів до інших. Саме це виступало основою дедуктивної аргументації в схоластичній логіці.

У третьому парагафі “Гуманізм, логіка і теорія аргументації” розглядаються логічні концепції гуманістів (Лоренцо Вала, Рудольф Агрікола, Петро Рамус). Дисертант підкреслює, що логічні концепції цього періоду орієнтувалися на реальні процеси аргументації, які мали місце у публічному дискурсі. Логіка як наука за цих часів перетворюється у риторичну логіку, а проблематика теорії аргументації стає одним із основних напрямків розвитку логічного знання. Так, Р.Агрікола і П.Рамус визначали логіку як мистецтво міркувати, обговорювати, обмінюватися думками в процесі суперечки. За їх думкою, діалектика (так за тих часів називали логіку) є мистецтвом добре сперечатися.

Дисертант зазначає, що гуманістична логіка відрізняється від логіки схоластичної. Однак основна різниця полягає не в предметі логіки як науки, а в цілях, які перед собою ставили схоласти і гуманісти. Предмет обох логік залишається тим самим. Це способи, схеми міркувань людей. Тільки у випадку схоластичної логіки йдеться про міркування, які могли бути застосовані у теологічних суперечках, а у випадку логіки гуманістів основна увага приділяється міркуванням здорового глузду, тобто реальним міркуванням людей у повсякденних процесах комунікації. Таку орієнтацію гуманістичної логіки, за думкою дисертанта, можна вважати предумовою виникнення неформального підходу у сучасній логіці до аналізу аргументативних процесів.

Четвертий параграф “Логіка Нового часу і проблеми теорії аргументації” присвячений розгляду логічних концепцій Ф.Бекона, Г.Лейбниця, А.Арно, П.Ніколя. На початку параграфу автор зазначає, що епоха Нового часу суттєво відрізняється від попередніх епох. Якщо основним питанням у середні часи було питання про співвідношення розуму та віри, в епоху Відродження – гуманістична проблематика, то в новий час на перший план висувається проблема створення універсального методу пізнання, відкриття. У зв’язку з цим аргументативна проблематика у Новий час відсувається на другий план, однак не можна говорити, що вона зовсім не розглядається.

Так, хоча основна увага в творах Ф.Бекона приділяється аналізу методів відкриття, він не залишає поза увагою і аргументативні питання.У нього аргументація переважно виступає як доведення, яке може бути побудоване як шляхом дедукції, так і шляхом індукції залежно від того, який предмет досліджується. Знаходження доведень, за Ф.Беконом, не є власне відкриттям. Відкриття – це знаходження невідомого, а у випадку доведення ми маємо справу з тим, що вже є відомим. Однак не слід зменшувати його значущість, бо, як зазначав Ф.Бекон, “полювати на якого-небудь звіра і зловити його у рівній мірі можна і коли ми полюємо у дикому лісі, і коли – в огорожі парку”.

Аналізуючи доробок Г.Лейбниця, дисертант вказує на те, що його вчення про “універсальну штучну мову” можна вважати предумовою виникнення формального підходу до аналізу аргументації. Хоча детальний розгляд його доробку показує, що Лейбниць не був суворим формалістом, він висловлював також думки, які можна віднести до неформального бачення логічного знання. У його творах можна знайти зверення і до “людини, що говорить”, і до її переконань, і до “звичайного життя і повсякденній практиці”, і до “аргументації”, тобто звернення до понять, які притаманні проблемному полю неформального підходу до аргументації.

Далі в дисертації розглядається знаменита робота А.Арно і П.Ніколя “Логіка Пор-Рояля” як предумова неформального витлумачення аргументативних процесів. Аргументація тут вже виступає не просто міркуванням, а способом переконання себе або іншої людини в істинності або слушності певного положення, твердження. Таке переконання, за думкою Арно і Ніколя, може грунтуватися на двох підставах: розумі або вірі. У першому випадку аргументація повинна будуватися у вигляді доведення, за допомогою якого у “Логіці Пор-Рояля” обгрунтовується наукове знання. У другому випадку аргументація будується у вигляді індуктивного міркування. Її основою можуть бути посилання на авторитети. У цьому випадку обгрунтовується вже певна думка людини.Таке обгрунтування може проводитися з помилками, які мають неформальний характер. Таким чином, розглядаючи логічні концепції Нового часу, дисертант робить висновок, що в них наявні як формальні, так і неформальні принципи розгляду аргументативних процесів.

У п’ятому параграфі “Епоха Просвітництва і теорія аргументація” основна увага зосереджується на розгляді логічної концепції видатного представника німецької класичної філософії І.Канта. За Кантом, логіка – це наука про необхідні закони розсудку і розуму взагалі, або про одну лише форму мислення взагалі. Вона є основою усіх інших наук, їх пропедевтикою. Формальна логіка не може бути органоном, методом пізнання, однак як канон усіх наук, загальне мистецтво розуму, основна мета якого полягає у тому, щоб надавати пізнанню взагалі форму, що відповідає розсудку, вона має сенс. Говорячи про логіку як канон, Кант розглядає її як певний метод обгрунтування, метод аргументації. Він намагається розрізнити два види аргументації: логічну і практичну. Логічна аргументація базується на доведенні, яке будується на підставі дотримання правил та законів формальної логіки. Практична аргументація, як показано в дисертації, спирається на неформальні крітерії.

Метою другого розділу “Теорія аргументації в контексті сучасного логічного знання” є дослідження різноманітних підходів до аналізу теорії аргументації в сучасних концепціях логіки. Для цього спочатку робиться спроба проаналізувати два образи логіки: формальний і неформальний, які мають місце в сучасній логічній літературі. А потім відповідно до них розглядаються особливості дослідження аргументації в рамках формального і неформального підходів, встановлюється їх різниця і взаємозв’язок.

У першому параграфі “Два образи сучасної логіки: формальний і неформальний” дисертант спочатку розглядає характерні ознаки формальної логіки на сучасному етапі розвитку логічного знання. Формальна логіка ХХ ст. насамперед асоціюється з образом теоретичної, а не практичної дисципліни. Такий образ, як відомо, склався під впливом робіт відомого логіка Г.Фреге, який наприкінці ХІХ ст. вів боротьбу з психологізмом в логіці. Його головною метою було створення мови “чистого” мислення. Далі цей образ уточнився завдяки роботам Б.Рассела, А.Уайтхеда, Д.Гільберта, В.Аккермана, А.Тарського та інших дослідників теоретичної логіки ХХ ст. Таке розуміння логіки фактично зводило усе логічне знання до символічної логіки. Саме програма формалізму у багатьох рисах визначила “формалізоване” бачення формальної логіки у ХХ ст. Програми логіцізму і формалізму створили формалістський образ логіки як науки. До того ж такий образ фактично став домінуючим і єдиним у логічній літературі на багато років. У результаті логіку як таку почали ототожнювати з образом цілком теоретичної наукової дисципліни, достатньо далекої від реальної життєдіяльності звичайних людей. Головним методом такої логіки став формальний метод, який полягає у тому, що логічну форму міркувань виражають за допомогою формальної мови. Виходячи з цього логіки досліджують вже не саме міркування, а цю мову та її властивості.

Саме формалістський образ логіки домінував при дослідженні проблематики теорії аргументації у ХХ ст. і лише на початку 80-х років цього ж століття систематично почали з’являтися роботи, які свідчили про появу принципово нового підходу до аналізу логіки. У подальшому вони отримали назву неформальних досліджень.

Звичайно ці два образи сучасного логічного знання суттєво відрізняються один від одного, однак, на думку дисертанта, не можна говорити про те, що вони повністю заперечують один одного, між ними можна встановити певні взаємозв'язки (особливо це стосується розгляду проблематики теорії аргументації). Однак для того, щоб це зробити, в дисертації разом з визначенням характерних рис формальної логіки, робиться спроба дослідити суттєві ознаки неформальної логіки.

Сама ідея неформальної логіки народилася за визнанням її засновників завдяки незадоволеності як викладачів, так і студентів курсами формальної логіки, які не дають конкретних методів аналізу повсякденних міркувань людей. Саме вони, а не якісь теоретичні сутності, стали предметом дослідження неформальних логіків.

У дисертації зазначається, що неформальна логіка існує більше двадцяти років, проте до недавнього часу її проблематика не викликала у нашій країні і, навіть якщо брати ширше, у всьому пост-радянському просторі ні теоретичного, ні практичного інтересу. Аналізуючи логічну літературу, фактично неможливо було зустріти сам термін “неформальна логіка”. На це, мабуть, були особливі причини, якщо звернути увагу на нелегку долю становлення формальної логіки у Радянському Союзі, де її спочатку взагалі називали “буржуазною наукою” і протиставляли дійсно науковій логіці, а саме діалектичній. В силу цього у багатьох логіків сформувалося точка зору: те, що не є формальною логікою, є діалектичною логікою, і внаслідок цього взагалі не є логікою. Домінуючим був образ “чистої”, теоретичної, формальної логіки.

Однак наприкінці ХХ ст. науковці здійснили спробу відійти від парадигми “чистої логіки” і звернутися до логічної проблематики, яка пов”язана з питаннями, що постають перед людиною в реальних процесах мислення та комунікації. Про це, наприклад, свідчать підручники з логіки, що вийшли друком останнім часом (А.І.Уйомов, В.М.Брюшинкін, В.О.Светлов та інші). У певному смислі цього слова практичний підхід до трактовки сучасної логіки можна також знайти в роботах А.Т.Ішмуратова, О.Л.Блінова, В.В. Петрова, В.М. Сергеєва, І.М.Гріфцової, О.П.Алексеєва, Г.І.Рузавіна, О.О. Старченко, Г.В.Сориної, Г.В.Гріненко, О.В.Тягла, І.В.Хоменко та інших.

Таким чином, спрямування логічного знання для дослідження проблематики, пов’язаної з реальними, повсякденними міркуваннями людей, призводить в українській та російській логічній літературі до розмежування логіки на теоретичну і практичну. На Заході для такого розмежування ще з кінця 70-х років застосовуються терміни “формальна логіка” і “неформальна логіка”.

В дисертації з’ясовується, що ж таке неформальна логіка і яке відношення вона має до формальної логіки. У сучасній літературі не існує однозначної відповіді на це запитання. Науковці навіть у наш час ще сперечаються з питання чи можна констатувати існування такого напрямку досліджень як неформальна логіка. Так, наприклад, Д. Уолтон і А. Брінтон у роботі “Історичні основи неформальної логіки”(1997) пишуть, що неформальна логіка є чітко визначеною науковою дисципліною, яка має власні технічні засоби, якими можуть користуватися люди. У той самий час Я. Хінтікка у статті “Роль логіки в аргументації”(1989), Дж. Вудс у статті “Що таке неформальна логіка” (1980) та інші дослідники наполягають на тому, що не існує такого напрямку досліджень як неформальна логіка. Навіть серед тих, хто позитивно ставиться до неформальної логіки не досягнуто консенсусу, що вона собою являє. Дисертант аналізує п’ять основних визначень неформальної логіки, що мають місце в сучасній літературі (неформальна логіка як “концептуальний”, “понятійний” аналіз; як теорія неформальних помилок; як формальна логіка без формалізмів; як логіка, що досліджує принципи хороших міркувань; як прикладна епістемологія). На підставі порівняння цих визначень в роботі показана їх суперечливість. Для того щоб її усунути, дисертант досліджує концепції Т.Гувера, Д.Уолтона, Є.Блейра, Р.Джонсона щодо природи неформальної логіки.

На підставі проведеного аналізу неформальна логіка визначається як логіка, що зосереджується на аналізі структур аргументацій. Вона створює неформальні стандарти, крітерії, процедури для аналізу, інтерпретації, оцінки, критики і конструювання міркувань у повсякденному дискурсі.

На думку дисертанта, два образи сучасного логічного знання: формальний і неформальний не треба протиставляти, вони взаємодоповнюють один одного. Формальний образ логіки повністю не концентрується на проблематиці аргументації як інструменту раціонального переконання. Коли говорять про формальну логіку як теорію міркування, то мають на увазі певні правила, за допомогою яких можна визначити чи є те чи інше міркування правильним. Це звичайно є важливим аспектом аналізу аргументативних процесів, але недостатнім. Можна сказати, що формальна логіка аналізує відношення між висловлюваннями в структурі міркування.

Предметом же дослідження неформальної логіки є аргументація як міркування (або ланцюг міркувань), що застосовується у публічному дискурсі. У зв’язку з цим можна сказати, що формальна логіка переважно розглядає структури аргументацій на синтаксичному і семантичному рівнях, а неформальна логіка – на прагматичному рівні.

У другому параграфі “Теорія аргументації в контексті формальної логіки” основна увага приділена аналізу особливостей формального підходу до аналізу аргументації. Аналізуючи численну логічну літературу, видану у ХХ ст. - на початку ХХІ ст. дисертант приходить до висновку, що при формальному підході основна увага приділяється аналізу аргументації як певної структури, побудованої за строгими логічними правилами. Аргументація тут частіше за все зводиться до доведення, до схем дедуктивних міркувань.

У дисертації зазначається, що при такому підході виникають певні проблеми, які свідчать про його недостатність для повноцінного аналізу такого складного явища, як аргументативний процес. Серед них дисертант виділяє такі. Розуміння аргументації як обгрунтування певної тези з використанням логічних засобів на підставі аргументів, істинність яких була встановлена зазделегідь, характеризує її лише з точки зору структурного аспекту, функціональний аспект при цьому не розглядається, тобто аргументація тут тлумачиться як певна структура, а не як процес.

Окрім цього, при формальному підході термін “аргументація” ототожнюється з терміном “міркування”. Так, будь-яке дедуктивне міркування вже може бути кваліфіковане як певна аргументація. При такому підході терміни “аргументація”, “аргумент”, “теза” можна легко замінити на терміни – “міркування”, “засновок”, “висновок”. Це означає, що втрачається специфіка аргументативного процесу, пропонується спрощене його розуміння. При формальному підході в схемі аргументації зв’язок між засновками (аргументами) та висновком (тезою) фіксується за допомогою логічного сполучника “матеріальна імплікація”. В логічній літературі неодноразово зверталася увага на те, що цей сполучник не може фіксувати умовний зв'язок між висловлюваннями, виражати відношення логічного слідування між ними. Про це свідчать славнозвісні парадокси матеріальної імплікації. Ці парадокси є парадоксами в широкому розумінні цього слова. Їх наявність не означає внутрішню суперечливість відповідних логічних теорій, однак вказує на певну несумісність останніх із звичними, інтуїтивними уявленнями людей про логічні зв'язки між висловлюваннями.

І, нарешті, при формальному підході до аргументації не враховується контекст: зовнішні та внутрішні фактори, які сприяють або затруднюють комунікацію поміж людьми.

Усі наведені вище недоліки формального підходу до аналізу теорії аргументації призводять до визнання його обмеженості при аналізі аргументативних процесів. У зв'язку з цим дисертант звертає увагу неформальний підхід до теорії аргументації, основою якого виступає неформальна (informal) логіка. Цій проблематиці присвячений третій параграф "Неформальна логіка, критичне мислення і теорія аргументації".

В рамках неформального підходу дисертант виділяє декілька різноманітних напрямків до аналізу аргументації. Серед них напрямок, який в літературі асоціюється безпосередньо з неформальною логікою; підхід, який базується на “критичному мисленні (critical thinking) і власне сучасна теорія аргументації, що базується на прагма-діалектичному підході. У дисертації стверджується, що предумовою виникнення сучасного неформального підходу до вивчення аргументативної проблематики у XX ст., його філософсько-методологічною базою можна назвати роботи С. Тулмина (“The Uses of Argument” 1958) і доробок Х. Перельмана і Л. Ольбрехт-Титекі (“La Nouvelle Rhetorique” 1958).

Критикуючи формальний підхід до аналізу аргументації, С, Тулмін і Х.Перельман ставлять питання про необхідність створення нового підходу до теорії аргументації, який суттєво відрізняється від методів формальної логіки. Вони протиставляють “ідеальну” логіку символічної формальної логики логіці, що працює (“wirking logic”).

Далі, в дисертації з'ясовуються методологічні принципи неформального підходу до аналізу аргументації. Серед них дисертант виділяє такі.

По-перше, це зосередження уваги на аргументативних процесах, які мають місце в реальних комунікативних ситуаціях. Неформальний підхід орієнтується на аргументації, виражені в природній мові, які застосовуються у публічному дискурсі.

По-друге, це намагання розглядати аргументацію як діалектичний процес. Характерною ознакою неформального підходу є публічність, діалогічність аргументативних процесів. Аргументація тут розглядається як комунікативний процес (критична дискусія), процес, який орієнтований на іншого, на сумісну діяльність.

По-третє, це розробка логічних стандартів для оцінки різноманітних аргументацій, які виходять за рамки формальних. Відповідно до цього розробляються неформальні методи аналізу аргументації. Як приклад в дисертації розглядається діаграмний метод.

Четвертим принципом є дослідження неформальних помилок (fallacies). Логіка при такому підході розглядається як критика неправильних міркувань з точки зору неформальних помилок.

П"ятим принципом неформальних досліджень є інтерес до виявлення і формулювання правил комунікації з огляду на те, що аргументація тут

розглядається як кооперативний процес. У зв'язку з цим у дисертації уточнюється конфліктна модель аргументації з точки зору теорії прототипів, в основу якої покладене поняття "мовна картина світу".

У Висновках підсумовуються результати дослідження та обговорюються перспективи розвитку даної теми.

Дисертант дійшов висновку, що у сучасній логіці існують два підходи до аналізу аргументативних процесів, в рамках яких працювали і працюють у наш час науковці. Це формальний і неформальний підходи. Вони суттєво відрізняються, однак не заперечують один одного. Між ними можна встановити певні взаємозв'язки.

Не зважаючи на те, що в історії логіки існували різноманітні уявлення про ЇЇ предмет, тобто створювалися різноманітні образи логічного знання, все ж таки можна виявити щось спільне, що їх поєднує. І формальна логіка, і неформальна логіка своїм предметом мають аналіз міркувань (у неформальній логіці говорять про міркування-аргументації), тільки проводять такий аналіз, як показано в дисертації, з різних точок зору, хоча сама процедура аналізу схожа. На рівні неформального підходу з'ясовують макроструктуру міркування/аргументації, тоді як на рівні формального підходу можна говорити про його мікроструктуру (у термінології неформальних логіків), яка обумовлюється внутрішньою структурою засновків і висновків міркування (дедуктивного або правдоподібного).

Далі аналіз міркувань і в рамках формального, і в рамках неформального підходів полягає в застосуванні певних методів для того, щоб оцінити міркування. У рамках формального підходу критерій оцінки для міркування - його правильність. Неформальний логік застосовує інші критерії оцінки: прийнятність засновків; релевантність засновків висновку; "вагомість", достатність засновків для обгрунтування певного положення. Ці критерії оцінки обумовлюють не формальну сторону аргументації, а її якісну характеристику. У зв'язку з цим неформальна логіка розглядається іноді як "прикладна епістемологія" ("applied epistemology").

Таким чином, дисертаційна робота дозволяє зробити загальний висновок, що при аналізі аргументації і в рамках формального, і в рамках неформального підходу перед дослідниками стоять однотипові завдання -виявити її структуру і дати їй оцінку. Різняться ці два підходи тим, на якому рівні абстракції вирішуються ці завдання і які методологічні установки є основою для проведення подібного аналізу.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ праць за темою дисертації:

1.

2.

3.

4. Традиційна логіка і теорія аргументації // Вісник Київського університету. Філософія. Політологія. – 2000. - № 32. - С. 51.

5.

АНОТАЦІЇ

Гончаров А.Ю. Логіка і теорія аргументації: формальний і неформальний підходи. - Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата наук за спеціальністю 09.00.06 – логіка. Інститут філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії Наук України. Київ, 2003.

У дисертації визначається концептуальний апарат і принципи логічного аналізу аргументації.

Обгрунтовується теза щодо залежності витлумачення логіки як формальної або неформальної від особливостей аналізу логічної форми міркування і відповідно до цього виділяє два підходи до аналізу аргументації в логіці.

В межах формального підходу аргументація аналізується переважно на синтаксичному і семантичному рівнях, а у рамках неформального підходу на прагматичному рівні. У рамках формального підходу головними критеріями оцінки аргументації є правильність/неправильність, а у рамках неформального підходу – прийнятність аргументів; релевантність аргументів тезі; “вагомість”, достатність аргументів для обгрунтування тези.

Аналізуються предумови виникнення формального і неформального підходів в рамках традиційної і сучасної логіки. Визначаються основні поняття проблемного поля аргументації, встановлюється їх взаємозв”язок.

Ключові слова: логіка, формальна логіка, неформальна логіка, міркування, доведення, аргументація, критичне мислення, прагма-діалектичний підхід.

Гончаров А.Ю. Логика и теория аргументации: формальный и неформальный подходы. – Рукопись.

Диссертация на получение ученой степени кандидата наук по специальности 09.00.06 – логика. Институт философии имени Г.С. Сковороды Национальной Академии Наук Украины. Киев, 2003.

В диссертации определяется концептуальный аппарат и принципы логического анализа аргументации.

Обосновывается тезис о зависимости толкования логики как формальной или неформальной от особенностей анализа логической формы мышления и соответственно этому выделяется два подхода к анализу аргументации в логике.

Обычно эти два образа современного логического знания существенно отличаются друг от друга, однако, на взгляд диссертанта, нельзя говорить о том, что они полностью отрицают друг друга, между ними можно установить определенные взаимосвязи ( особенно это касается рассмотрения проблемы теории аргументации).

В рамках формального подхода аргументация анализируется