Національна Академія Наук України

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди

ГАЮК ІРИНА ЯКІВНА

На правах рукопису

УДК 21.15.61

Г.24

ВІРМЕНСЬКА АПОСТОЛЬСЬКА ЦЕРКВА ЯК

СПЕЦИФІЧНИЙ ФЕНОМЕН ХРИСТИЯНСЬКОГО СВІТУ

Спеціальність 09.00.11 -- релігієзнавство

Автореферат дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата філософських наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Дисертація виконана у Відділені релігієзнавства Інституту філософії

імені Г.С.Сковороди НАН України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Филипович Людмила Олександрівна

(Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України,

провідний науковий співробітник Відділення релігієзнавства

Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України)

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Мозговий Іван Павлович

(Українська Академія банківської справи, м.Суми.

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін, професор)

кандидат філософських наук, доцент

Головащенко Сергій Іванович

(Національний університет “Києво-Могилянська Академія”,

кафедрa філософії і релігієзнавства, доцент)

Провідна установа: Львівській Національний університет імені Івана Франка,

кафедра теорії та історії культури філософського факультету

Захист відбудеться “_7_____” лютого 2003 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої Вченої Ради Д 26.161.03 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, Київ, вул.Трьохсвятительська, 4)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, Київ, вул.Трьохсвятительська, 4)

Автореферат розісланий “__4___” січня 2003 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук Бучма О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Економічна та культурна діяльність вірмен в минулі віки залишили вагомий слід в історії України. Побут вірменської діаспори, її політичне, соціально-економічне та духовне життя є органічними складовими сьогодення національних меншин української держави. Одним із важливих факторів збереження національної самобутності вірмен в Україні був тісний зв’язок їхніх громад з Вірменською Церквою, яка своїм корінням сягає апостольських часів. Особливої актуальності ця тема набуває в наш час, коли вірмени всього світу відзначили 1700-річчя офіційного визнання християнства своєю державною релігією. Дослідження специфіки Вірменської Апостольської Церкви, її віровчення і культу допомагає більш глибшому розумінню процесів формування різних напрямків християнства. Досвід Вірменської Церкви у консолідації вірменського народу, формуванні національної самосвідомості важливий для українських національних Церков, які активно включені в процес національно-духовного відродження.

Сучасне з’ясування причин розколу 1054 р. і паралельного існування різних християнських Церков приводить до усвідомлення необхідності переходу людства з тисячолітньої, за словами Л.Швідлера, “Ери монологу”, що тривала “від-початку-донині”, у світанок нової “Ери діалогу”. Так, у 90-х рр. ХХ ст. вперше за 1500 років Православні Церкви і Давньосхідні (Нехалкедонські або Монофізитські) офіційно провели декілька сесій, на яких ними вироблено низку спільних Заяв у рамках екуменічного діалогу. Ці спільні засідання православних і нехалкедонітів окреслили реальні засади майбутнього їх зближення та об’єднання. Необхідність перегляду традиційних поглядів на причини виникнення різних течій у християнстві, зокрема монофізитства, та нової оцінки подій та рішень IV Вселенського собору є завданням не лише богословів, а й світських релігієзнавців. Участь останніх у вивченні цих питань набуває особливої ваги саме внаслідок конфесійної неупередженості дослідження, коли його висновки можуть стати важливим базовим чинником для подальшого розвитку міжцерковного діалогу.

Етноконфесійна своєрідність Вірменської Церкви стала одним із базових чинників самоідентифікації та розвитку і водночас запобіжним механізмом самозбереження вірменського народу як у складних політичних умовах своєї Батьківщини, так і за її межами. Україна, де була і є одна з найпотужніших вірменських діаспор світу, маючи таке різнобарв’я етноконфесійного та релігійного життя, повинна враховувати вплив цього фактора на формування політико-економічної та соціо-культурної ситуації в державі. Аналіз становлення етноконфесійних особливостей Вірменської Церкви на наших теренах, вплив місцевих факторів на характер її розвитку, дослідження історичних змін етнорелігійної свідомості вірмен в українській діаспорі, її структури, механізмів вияву етнорелігійної залежності ? все це необхідне і для того, щоб у рамках нашої поліетнічної та поліконфесійної держави мати змогу створити оптимальні взаємовідносини між представниками різних етносів, Церков, релігійних течій та напрямків.

Зв’язок дослідження з науковими програмами. Дисертація виконана в рамках планових досліджень Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України у відповідності з темою 0101U002661 “Тенденції розвитку релігії та релігійності в українському суспільстві”.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження ? на основі з’ясування специфіки монофізитства як однієї з течій християнства показати особливості віросповідної системи та обрядової практики Вірменської Апостольської Церкви і закономірності її трансформації на українських теренах.

Реалізація мети вимагала вирішення наступних завдань:*

проаналізувати історичний контекст виникнення і структурно-догматичного оформлення монофізитства як базового чинника віросповідної специфіки Вірменського християнства;*

виявити основні змістовні параметри монофізитства та причини, що зумовлюють постійну конфесійну конвертацію його реального внутрішнього наповнення;*

визначити природність та історичну обумовленість формування етноконфесійної специфіки Вірменського християнства;*

на основі компаративного аналізу показати закономірність онаціональнення та автокефалізації Вірменської Апостольської Церкви;*

охарактеризувати основні етапи становлення і розвитку Вірменської Церкви на землях України, її трансформацію в нових географічних, політико-економічних та соціо-культурних умовах.

Об’єктом дисертаційного дослідження є формування в рамках загальнохристистиянського церковного ареалу Вірменської Апостольської Церкви як етнорелігійної складової монофізитства ? першої автономної християнської догматично-культової та церковної системи.

Предметом дослідження є процес становлення догматично-обрядових особливостей Вірменської Апостольської Церкви на віросповідній базі релігійно-антропологічного ідеалу монофізитського богослов’я та її трансформація у нових умов її функціонування на українських теренах.

Методи дослідження. Дисертаційне дослідження має міждисциплінарний релігієзнавчий характер. Воно проведено на стику філософії, історії, психології релігії, релігійної та філософської антропології.

Комплексний характер дослідження визначив його методи. Робота ґрунтується на базових принципах і методах академічного релігієзнавства, а саме – об’єктивності, позаконфесійності, цілісності й системності, компаративного аналізу і синтезу, контекстуальності та історичності, світоглядного плюралізму. Водночас у дисертації використовувалися деякі нові концептуально-методологічні принципи дослідження з природничих дисциплін — принцип додатковості, т.зв. “шнуровочний” підхід Джеффрі Чу, концептуальні філософські принципи, що витікають з теорії систем, теорії інформації, теорії морфогенетичних полів Р.Шелдрейка.

Наукова новизна одержаних результатів. Вірменська Церква є невід’ємною ланкою християнства, віросповідність якої сформувалася у рамках монофізитства ? однієї з повноправних християнських течій, що своєрідно трансформувалося у національній культурі та духовності вірменського народу. У рамках проведеного дослідження було обґрунтовано такі положення, що відрізняються науковою новизною:*

грунтуючись на фундаментальному історіографічному опрацюванні джерельної бази, виснувано, що тенденційність досліджень Вірменської Церкви коріниться не лише у конфесійній упередженності, а й у старих методологічних підходах, що походять із загальноформуючих науково-світоглядних концепцій XVII-XIX століть;*

аналіз етногеографічних, політичних, соціо-культурних та ідейно-церковних умов виникнення і структурно-догматичного оформлення монофізитства показав доцільність розгляду всіх великих догматичних рухів та розколів того періоду (ІІІ-VI ст.) як прояву у специфічній релігійно-догматичній формі процесів етнорелігієгенезу;*

монофізитство стало основою для формування нової етнічної домінанти народів східних та південно-східних регіонів Римської імперії, які в ІІ-ІV століттях опинилися в зоні пасіонарного спалаху, що було закономірним процесом структуризації християнства через становлення його етноконфесійних автокефальних складових, причому характерною особливістю етногенетичних процесів можна вважати формування нових етнічних спільнот на базі єдності віросповідання;*

історично - за просторово-часовими - та сутнісно – за своїми внутрішніми догматично-структурними характеристиками монофізитство є першою значною структурно оформленою складовою християнства нарівні з несторіанством, католицизмом, православ’ям та протестантизмом;*

на основі компаративного аналізу головних параметрів монофізитства показано відповідність його вчення сотереологічній християнській доктрині; доведено, що причини постійної конвертації та викривлення істинного змісту цього явища, як і причини розриву відносин між Церквами, знаходяться у площині державно-церковних та національних відносин;*

визначено, що формування догматичної та культової специфіки Вірменського християнства було складовою закономірного процесу етнорелігієгенезу (та його результатом);*

виокремлено та проаналізовано головні параметри формування етнорелігійної цілісності вірмен, а саме: політичне тло, національне мовотворення (створення власної писемності), формування своєї системи відліку часу, власного права та судочинства і найголовніше —становлення етноконфесійної специфіки Вірменського християнства;*

визначені основні догматично-культові особливості Вірменської Апостольської Церкви - символ віри, вчення щодо природи Ісуса Христа, свій церковний календар, світкування Різдва Христового й Хрещення в один день, специфіка євхаристійного обряду, церковного співу, постів тощо, причини та умови їхнього становлення;*

проаналізовано вплив нових факторів на зміну стереотипу поведінки вірмен в умовах діаспори, що стало одним із важливих чинників формування своєрідності Вірменської Церкви на землях України; висвітлено основні етапи її становлення та розвитку: 1) становлення вірменської церковної організації на землях України; 2) розвиток Вірменської Апостольської Церкви під протекторатом Литви та Польщі; 3) заключення унії Вірменської Церкви в Україні з Римом; 4) організаційне й обрядове оформлення та розвиток Вірмено-католицької Церкви на україніських теренах; 5) Вірменська Церква на землях України та Криму в XVIII-XX ст.; 6) Релігійно-церковне життя вірмен у незалежній Україні.

Теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження. Результати дисертаційної роботи можуть бути використані у науковій діяльності для подальшої розробки етнорелігійних питань та у викладацькій роботі при читанні лекцій з історії та філософії релігій, філософської антропології, релігієзнавства, етнології релігії тощо. Дослідження також має цінність для державних і церковних структур насамперед у плані розробки практичної бази для екуменічного міжцерковного та культурного діалогу представників різних етносів і конфесій України.

Апробація результатів дослідження. Результати роботи над темою апробовані у наукових журналах, релігієзнавчому словнику, підручнику з історії релігії України, у авторській монографії загальним обсягом 8 друк.арк. і в доповідях на наукових конференціях, зокрема на міжнародних круглих столах “Історія релігій в Україні”, які з 1991 р. щорічно проводить Інститут релігієзнавства при Львівському музеї історії релігії та Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України, в міжнародній науковій конференції “Вірменська Церква в Україні (Львів, лютий 1998 р.), міжнародній науковій конференці “Релігії національних меншин України” (Київ, грудень 2000 р.), міжнародній конференції “Вірменія та Україна: діалог двох культур (Київ, серпень 2001 р.). Матеріали та висновки дисертації були використані для написання тематико-експозиційного плану й побудови експозиційного розділу “Вірменська Церква” у Львівському музеї історії релігії, а також для створення науково-експозиційної виставки до 1700-річчя прийняття християнства державною релігією Вірменії в цьому ж музеї.

Структура дисертації. Мета і характер дослідження визначили його структурні одиниці, хронологічні рамки й послідовність та логіку викладу матеріалу.

У першому розділі здійснено аналіз наукової літератури щодо теми дисертації й окреслено концептуальний базис та основні методологічні підходи дослідження. У другому розділі проаналізовано головні причини та історичні умови становлення й розвитку феномена монофізитства як догматичної бази Вірменської Апостольської Церкви. Третій розділ дослідив формування основних етноконфесійних особливостей віровчення та культу Вірменського християнства. Хронологічно другий і третій розділи охоплюють період з ІІІ по VIIІ ст., хоча в окремих випадках часові рамки дещо розширені для логічного завершення відповідної думки. Четвертий розділ дисертації дає комплексний аналіз становлення та розвитку Вірменської Церкви в Україні, що відповідає періоду з ІХ по ХХ ст.

Дисертація викладена на 217 сторінках, складається з вступу, чотирьох розділів, висновку та списку використаної літератури (118 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації і ступінь наукової розробки, сформульовано мету і завдання роботи, окреслено хронологічні й територіальні межі дослідження, визначено термінологічну специфіку та методологічні засади, структурний поділ, наукову новизну та практичне значення роботи, вказано форми апробації.

У першому розділі “Історіографія проблеми та методологічні підходи дослідження Вірменського християнства” зроблено огляд літератури на дану тематику, визначено головні термінологічні та методологічні особливості роботи.

Тема дисертації вимагала комплексного підходу і є багатоплановою як щодо компаративно-синтетичного вивчення питання з точки зору етнології, філософсько-релігійної антропології, психології, так і щодо історико-хронологічних та географічних рамок. Відповідно, характер проблеми визначив не лише структуру дослідження, а й основні, тематично дещо різні, але взаємопов’язані джерельні блоки.

Базою дисертації стали чотири історіографічні групи: а) загальнотеоретичні праці з релігієзнавства, зокрема з філософії, психології, історіософії, історії та етнології релігії; б) розвідки щодо становлення християнської догматики та формування церковних структур у період діяльності Вселенських соборів IV-VIII ст.; в) дослідження, що стосуються безпосередньо історії становлення і розвитку Вірменської Церкви, її віровчення та культу на етнічній території вірмен до VIII ст., коли сформувалися головні її догматично-культові та структурні особливості і г) розробки з історії вірменських поселень в Україні.

Джерельно-методичною базою дисертації стали праці закордонних вчених у галузі етногенезу та філософії історії, зокрема Л.Гумільова та О.Шпенглєра, і фундаментальні праці та концептуальні розробки провідних українських релігієзнавців у сфері етнології релігії С.Головащенка, А.Колодного, П.Кралюка, Б.Лобовика, І.Мозгового, І.Огієнка, А.Річинського, О.Сагана, Л.Филипович тощо.

Визначення критеріїв аналізу та рамок досліджень щодо Вірменської Церкви показало, що, крім конфесійної упередженості, тенденційність розробок релігійних питань, зокрема церковної історії, зумовлена загальноформуючими науково-світоглядними концепціями ХVІІ–ХІХ ст. Одним з таких базових концептів є механістично детермінований принцип об’єктивності, логічним наслідком якого виступає можливість визнання пріоритету та наукової вичерпності за певною однією теорією, філософською системою, богословським вченням тощо. Тимчасом як сучасні наукові дані й концепції дають цілком іншу картину світу, у якій, зокрема щодо релігійних процесів, логічним та науково обгрунтованішим стає визнання природності та закономірності існування різноманітних течій, напрямків, Церков у рамках єдиного загальнохристиянського континуума, об’єднаних лише спільною метою, між якими існує холоархія, тобто всі автономні системи цього континуума приблизно рівні за статусом та взаємовідкриті, а не пов’язані ієрархічними зв’язками. Отже, коли йдеться про використання цього принципу у дослідженні, то під ним розуміється лише аконфесійність. Парадигмальні зміни дозволяють також вирішити ще одне важливе питання, а саме—наявність суперечностей у трактовці майже всіх догматів через введення т.зв.принципу додатковості, що розглядає парадокс як наслідок неконтрольованої взаємодії між об’єктом спостереження та спостерегачем і таким чином вводить його в наукову систему.

Осмислення феномена монофізитства Вірменської Апостольської Церкви відбувалося до певної міри на рівні інтерпретацій, а отже у дослідженні використано принципи контекстуальності та історичності. Тому постала проблема чіткого визначення змісту провідних термінів, таких як Православна Церква, Католицька Церква, Монофізитська Церква, Несторіанська Церква, єресь, несторіанство та, насамперед, монофізитство.

Ми вживаємо термін “монофізитство” у значенні одного з провідних напрямків християнського богослов’я, що стало віросповідною базою для формування Давньосхідних національних Церков, причому його сутнісне наповнення чітко відмежовується від поняття “євтихіанство”, яке власне і було засуджене на IV Вселенському соборі. Термін ”несторіанство” використовується у значенні вчення антиохійської школи християнського богослов’я, яке стало догматичною базою для формування автокефальної Перської Церкви (Церкви халдейських християн). Терміни “православна, католицька, монофізитська, несторіанська” вживаються у дослідженні лише як назви різних типів християнських Церков, кожна з яких має характерні особливості віровчення та культу, ієрархічної будови і т.ін. і в жодному разі не включають оцінки внутрішньої чистоти та правильності їх догматичних й культових засад.

У другому розділі дисертації “Становлення монофізитства і його функціональність у Вірменській Апостольській Церкві” проаналізовано історично-політичні, соціально-психологічні та догматично-церковні засади цього явища у контексті процесу етнорелігієгенезу, що в ІІІ-ІV ст. охопив східні та південно-східні регіони Римської імперії.

Неупереджений історичний аналіз цілісного комплексу факторів доводить, що: а) не має жодних підстав прирівнювати проповіді Євтихія до історично закономірного та багатопланового феномена монофізитства. Навіть у площині суто догматичній вони практично не мають точок зіткнення, натомість, усі творці та визначні представники монофізитського богослов’я не визнавали його богословсько слабкі та плутані христологічні формулювання; всі Давньосхідні (нехалкедонські) Церкви офіційно та соборно піддавали анафемі Євтихія, його прихильників та його вчення; б) IV Халкедонський собор засудив не монофізитство, а саме єресь Євтихія, причому характер помилок та викривлень архимандрита не був визначений; в) жодна з монофізитських течій та Церков ніколи не стверджувала, що людська природа у Христі поглинена Божеством, перетворилася у Божественну або злилася з Божеством, і ніколи не заперечувала наявність у Христі людської природи. Тобто у монофізитстві повністю зберігається сотеріологічна суть християнства, а відтак прирівняння його до єресі навіть з точки зору православно-католицької ортодоксії є безпідставним.

Хронологічно за точку відліку у формуванні монофізитства часто беруть Халкедонський собор, хоча процес на той час вже визначився. Першою церковно оформленою його стадією було несторіанство, але витоки ще давніші: це вихід християнства за етнічні рамки іудейства, становлення його інтернаціонального характеру наприкінці І ст., що створило підгрунтя для виникнення національної проблеми. Та лише трансформація християнської релігії у державну імперську структуру перетворила етнорелігійне питання в етнополітичну та етноконфесійну проблему, яка в ті часи набула догматичного оформлення. Не випадково період соборів і розколів починається саме з правління Константина Великого.

Халкедон став вирішальним імпульсом та поворотною точкою зовнішньої фіксації вже визначеного процесу диференціації суперетнічної християнської цілісності внаслідок процесів етнорелігієгенезу, коли у рамках християнського універсуму складаються різні етнічні, пізніше національні типи християнства з відповідними догматично-культовими особливостями, які, з одного боку, знаходяться в межах загальнохристиянських цінностей, а з іншого—формують та віддзеркалюють специфіку ентконфесійної культури певного народу. Монофізитство напряму пов’язане з процесами етногенезу, характерною особливістю якого було формування нових етнічних спільнот на основі єдності віросповідання.

Причини церковного розколу лежали у площині державно-церковних та національних взаємовідносин, а визнання греко-римського християнства ортодоксальним та єдино вірним вченням було наслідком компромісу між константинопольською та римською кафедрами, а насамперед торжеством державної політики Феодосія Великого щодо Церкви. Основні її положення були викладені в імператорському лютневому едикті 380 р. Вперше в історії християнства догматичні положення віри стали предметом державного законодавства, ввійшли у кодекс цивільного права і провели не існуючу до того політичну відмінність між кафолічним православ’ям та єрессю.

Внаслідок активізації процесів етнорелігієгенезу відбувається формування догматичних та культових особливостей східних етносів Римської імперії. Насамперед це проявляється у формуванні національної писемності та літератури (до V ст. включно мовою не лише спілкування, а й богослужень, церковної літератури були сирійська, вірменська, коптська, ефіопська), власних календарних систем, законодавства, зрештою незалежних етноконфесійних структур (автокефальних Церков) на віросповідній основі монофізитського богослов’я. У розділі коротко охарактеризовані ключові постаті цих процесів: Несторій, Феодорит Кірський, Євтихій, Кирил Олександрійський, Лев І Великий тощо.

Категоричне уникання (досьогодні) багатьох представників як католіків, так і православних обговорення проблем Халкедонського собору пов’язане насаперед з тим, що а) для православних питання щодо законності його постанов автоматично пов’язане з обгрунтованістю канонічності прав Константинопольського патріарха на першість у християнському світі; б) для католиків обговорення халкедонських постанов може нанести суттєвої шкоди догматові щодо непогрішимості папи у справах віри, адже христологічний орос повністю базувався на Томосі Папи Лева І, православність якого викликала великі сумніви у багатьох східних ієрархів.

Проаналізовано основні етапи формування монофізитського руху, його догматики та утворення основних організаційних структур—національних Церков. У VI ст. цей рух охоплював не тільки східні діоцези, а й константинопольську єпархію. І лише державні інтереси затвердили пріоритет католицько-православної ортодоксії (антиохійсько-римського богослов’я), оскільки надання чинності державної ідеології монофізитському богослов’ю зміцнювало вплив олександрійської школи і тим самим небезпечно підсилювало й без того значні авторитарні тенденції олександрійського папства, яке вже напряму підійшло до ідеї примату влади олександрійського “фараона”, тобто єпископа над владою імператора. Хоча було б помилкою вважати таку політику східних патріархів лише наслідком особистих амбіцій та інтересів: вона була історично детермінована зростаючими сепаратистськими тенденціями східних окраїн імперії внаслідок формування тут нових етнічних спільнот на основі єдності віросповідання.

Отже, всі провідні характеристики монофізитства, потужність і тривалість цього руху, його вплив на формування головних особливостей християнського вчення, догматичні та обрядові засади, ієрархічна структура дозволяють визначити його не як єретичний рух, а як першу за часом велику автономну структуру кафолічної християнської Церкви, що сформувалася і виділилася (але не відділилася) з загальноцерковного християнського суперетнічного ареалу протягом ІV-VІ ст. (хронологічно рамки цього процесу збігаються зі становленням й Несторіанської Церкви). Або іншими словами, формування та розгортання екуменічного християнського поля йшло (і зараз також) через утворення його рівноцінних структурних одиниць, найбільшими з яких є монофізитство, несторіанство, православ’я, католицизм і протестантизм.

У третьому розділі дисертації “Особливості віроповчальної системи та культу Вірменської Апостольської Церкви” прослідковано формування етноконфесійної специфіки Вірменського християнства в контексті її історичного становлення через взаємодію політичних, соціальних, культурних, психологічних детермінант.

Автор вважає, що на формування національних особливостей Вірменського християнства суттєво вплинули три чинники: а) прийняття християнства державною релігією тоді, коли воно ще знаходилося у стадії активного структурно-догматичного становлення, що визначило активний характер Вірменської Церкви щодо загальноцерковних процесів, та зокрема, б) стало підгрунтям її етноконфесійної специфіки через формування не лише її культових, а й догматичних відмінностей; в) вплив (дохристиянських) зороастрійських вірувань та традицій на становлення насамперед культових особливостей Вірменського християнства.

На процесі етногенезу вірмен суттєво позначилося стратегічне положення країни між двома найпотужнішими імперіями того часу – Перською та Римською, вплив яких відчувався не лише у сфері політичній, а й культурній, церковно-догматичній. Зокрема, у дисертації розглянуто, чому зороастризм не став базою формування нової етнічної домінанти вірмен: оскільки нова етнічна домінанта зазвичай сильно відрізняється від традиційних для етнічної системи норм та уявлень, то за основу береться або цілком інша релігійна система, або реформується традиційна, а це вже мало місце в Сасанідській державі у ІІІ ст., де зреформована Зороастрійська Церква стала головним стовпом царської влади.

Аналізуючи впровадження християнства у Вірменії та його перехід у статус державної релігії, в дисертації виділяються вузлові моменти цього процесу завдяки порівнянню з внутрішньо однорідним процесом становлення давньоруського етносу. З точки зору політичної це був крок, пов’язаний з адміністративними реформами в державах, кінцевою метою яких було зміцнення центрального єдиновладдя, усунення можливих конкурентів на престол з числа племінної знаті. З точки зору етнорелігієгенезу християнство відіграло сильну цементуючу роль у середньовічному суспільстві: в умовах феодальної вольниці у всій Європі та частині країн Азії воно було центром тяжіння, який визначав кордони спочатку суперетносу, а згодом етнічних систем всередині загальнохристиянського ареалу та водночас стало етнічною домінантою для формування нових етносів. Тому не випадковим було офіційне визнання християнства державною релігією тієї чи іншої країни в момент переходу етногенезу в активну стадію. У Вірменії ця подія, згідно з думкою переважної більшості дослідників, відбулася в 301 р.

Доводячи, що наприкінці IV-початку V ст. у вірмен в процесі етнорелігієгенезу формується власна оригінальна етноконфесійність, дисертант розглядає вірменський етнос як систему відкритого типу, що складається з комплексу взаємодіючих елементів, відповідно з чим реально існуючими факторами системи є не предмети, а зв’язки між ними. Тому саме християнство з його потужним інтегруючим потенціалом стало основою організації вірмен у цілісну гнучку та життєспроможну систему. Окрему увагу в дисертації приділено висвітленню природного процесу національного мовотворення, писемності, формування незалежної національної Вірменської Апостольської Церкви, зумовленого необхідністю етноконфесійного самозахисту. Обгрунтовано закономірність формування у вірмен свого, відокремленого від інших, ставлення до категорії часу, а також власного права, розкрито зв’язок цих явищ з релігійними процесами та природність їхньої етноконфесійної диференціації.

Показано формування етноконфесійної специфіки Вірменської Церкви не лише у системі взаємодій грецьких та сирійських християнських впливів, а й як інкорпорацію, особливо в культову практику Вірменського християнства дохристиянських зороастрійських вірувань вірмен, що було природним процесом етноконфесійного синкретизму християнства та зороастризму і, як наслідок, зростаючого онаціональнення Вірменської Церкви.

Оскільки загально-політична та церковно-культурна ситуація у Вірменії першої половини V ст. визначалася насамперед постійним намаганням країни утримати свою автономію між двома потужними імперіями, то церковно-політичні акценти Ефеського собору відповідали насамперед державно-церковним інтересам Вірменії, тому його ухвали вірмени прийняли без заперечень. Звідси і природний ухил Вірменської Церкви до олександрійського богослов’я, яке, не викривляючи сотеріологічної суті християнського вчення, мало ті особливості, які дозволяли вірменському етносу виробити свою етноконфесійну специфіку, що пізніше набула організаційного оформлення у вигляді національної Вірменської Апостольської Церкви.

У дисертації коротко висвітлено зміст п’яти документів, які свідчать про обізнаність вірмен щодо рішень Ефеського собору. На основі аналізу низки документів та історичного тла періоду формування догматичних особливостей Вірменського християнства спростовується точка зору багатьох ортодоксальних істориків щодо причин відкидання Вірменською Церквою Халкедону. Серед них найбільш поширені: а) що Вірменська Церква не була ознайомлена з перебігом подій ІV Вселенського собору внаслідок складної ситуації в країні, тому через недостовірну інформацію не зрозуміла й не визнала постанови собору; б) що вірмени внаслідок нерозвинутості вірменської мови та відходу з політичних причин від греків перестали розуміти тонкощі грецької мови й відповідно різницю між богословськими термінами, тому постанови Халкедонського собору неправильно зрозуміли як несторіанські.

Доведено, що відкидання Вірменською Церквою постанов та дій цього собору було не випадковою і короткочасною акцією, а наслідком обдуманої та виваженої догматичної роботи; щодо причин, то вони полягали насамперед у необхідності етнорелігійного самозахисту від Візантійської Церкви, з одного боку, та від Несторіанської Церкви Персії — з іншого. У більш ширшому розумінні, становлення автономної національної системи Вірменського християнства стало однією з необхідних ланок закономірного розвитку загальнохристиянської цілісності.

Перше офіційне відкидання Вірменською Апостольською Церквою постанов Халкедонського собору відбулося на Двінському соборі 506 р. Протягом наступних трьох століть формуються основні догматично-культові особливості вірменської церковної автокефалії, становлення якої завжди є структурним завершенням процесу об’єднання етноконфесійно сформованих особливостей.

У дисертації на основі символів віри та “Сповідання віри…” Католікоса Нерсеса Шноралі проаналізовано головні догматичні особливості Вірменської Апостольської Церкви, а саме щодо природи Ісуса Христа та його тіла, які попри свою специфіку відповідають загальнохристиянській сотеріологічній доктрині.

Проаналізовано становлення й змістовне наповнення обрядових особливостей Вірменського християнства, адже саме в обряді насамперед формуються та зберігаються національні особливості кожної Церкви. Найсуттєвіші з них: свій церковний календар, святкування Різдва Христового і Хрещення в один день, Євхаристія на пісному хлібі та нерозбавленому водою вині, додаток до Трисвятої пісні, Передовий піст тощо.

Дослідження розвитку Вірменського християнства показало, що становлення його догматичних та культових особливостей було результатом активізації процесу етнорелігієгенезу вірмен, внаслідок чого у них сформувався власний, насамперед, соціо-культурний і духовний простір та захисні системи збереження своєї етнічної ідентичності й забезпечення необхідних умов функціонування. Такими запобіжними механізмами та водночас свідченнями процесу етнорелегієгенезу вірмен були: утворення національної писемності, своєї системи відліку часу, власного права та судочинства, а найголовніше – становлення етноконфесійності, що набула структурного оформлення у вигляді автокефальної Вірменської Апостольської Церкви з відповідними особливостями віровчення та культу.

У четвертому розділі “Поява і розвиток Вірменської Церкви в Україні” проведено історико-контекстуальний аналіз специфіки розвою вірменської церковної організації під впливом місцевих геополітичних, економічних та соціо-культурних умов.

Висвітлено появу вірменської церковної організації на землях України, а саме: формування вірменської діаспори в Криму, Київській та Галицько-Волинській державах до 1340 р. та відповідне активне становлення вірменських релігійних осередків. Показано ймовірність активної прозелітичної діяльності Вірменської Церкви не лише у Криму, а й у слов’янських землях вже принаймні в V-VI ст., адже всім релігіям цієї епохи, зокрема митраїзму, юдаїзму, християнським монофізитству й несторіанству, грецькому православ’ю, католицизму, притаманне прагнення до просторового зростання. У Київській державі домонгольського періоду однією з перших була київська парафія Вірменської Апостольської Церкви, щодо цього існує достатньо велика кількість свідоцтв. На основі аналізу релігійного життя вірмен у Київській державі, а також загальних тенденцій розвитку Вірменської Церкви у Кілікії та її взаємовідносин з Візантійською та Римо-католицькою Церквами доведено ймовірність існування трьох течій у релігійному житті вірмен: прихильників Вірменської Апостольської Церкви, вірмен-халкедонітів, які були тісно пов’язані з Візантійською Церквою, та прихильників союзу з римо-католиками.

Час, коли Україна підпадає під протекторат Польщі та Литви, був періодом активної розбудови громадсько-економічного та церковного життя вірмен. Зокрема в 1364 р. вірмени Львова, а згодом й інших міст, отримують право самоврядування та власного суду на основі “Судебника” Мхітара Гоша, у 1364 р. у Львові створено єпархіальний осередок вірмен Русі та Валахії, в 1367 р. їм надано право релігійного самоврядування. Також прослідковано формування основних вірменських церковних осередків львівської єпархії, в юрисдикцію якої входили всі колонії Польщі, Великого князівства Литовського, Молдавії та Волощини.

Проаналізовано причини активізації унійної діяльності Римської Церкви як у межах Великої Вірменії та Кілікійської держави, так і в Речі Посполитій, а також фактори, що спонукали вірменських ієрархів йти на контакти з Ватиканом. Для українських земель такими причинами, зокрема, були: важке матеріальне становище вірменського кліру, специфічні відносини між духовенством та старійшинами за характерною для східних церков схемою примату світської влади над церковною, внаслідок чого вірменські ієрархи були відчутно залежними від світських достойників, низький соціальний статус вірменського духовенства як схизматиків, відсутність належної освіти і т.ін., пізніше – зміни у суспільно-правовому статусі вірмен, що до певної міри були пов’язані з контрреформаційним рухом.

Значну увагу приділено розгляду унійних тенденцій всередині Вірменської Апостольської Церкви та укладенню вірменською церковною ієрархією в Україні унії з Римом, проаналізовано умови, історико-політичне тло унійних змагань Вірменської Церкви на наших теренах та причини, що забезпечили її життєспроможність на відміну від усіх попередніх уній. Зроблено компаративно-історичний огляд усіх унійних спроб Ватикану з Вірменською Апостольською Церквою від ХІ ст, а також з іншими Давньосхідними Церквами протягом ХV-ХVІ ст., виділено їхні характерні риси та причини невдач папської унійної політики на Сході.

Оцінюючи унійні змагання Вірменської Церкви в Україні з точки зору етнорелігієгенезу вірмен, з’ясовано, що вже з кінця ХІ – початку ХII ст. поняття етнічної належності та віровизначний чинник зливаються в одне нероздільне ціле: правдивим вірменином може бути лише той, хто знаходиться в лоні національної Апостольської Церкви. До певної міри це віддзеркалює реальний стан речей, особливо для т.зв. національних меншин, оскільки для ортодоксальних Церков унія мислилася не як єдність та союз рівноправних партнерів, а як засіб та підстава для повного чи часткового підпорядкування. Це несло в собі загрозу знищення релігійних особливостей етносу, і, як наслідок, тягнуло за собою нівелювання й національної ідентичності народу. Але перебіг унійних та постунійних процесів був дещо різним для корінного населення України та вірменської діаспори. Тут, з одного боку, прослідковуються чіткі паралелі, оскільки геополітичні, соціо-економічні й культурні умови були спільними, але з другого – різний базовий матеріал, тому й відмінні результати. На перший погляд, для резистентності відносно невеликої вірменської діаспори України цей конфлікт виявився надто напруженим. Результатом цього було поступове нівелювання традиційної вірменської національної самосвідомості: не забуваючи остаточно про своє походження, вірмени в Україні фактично набувають нової – польської етнічної ідентичності. Однак, асиміляція проходить до певної межі і повної втрати своєї етнічної самоідентифікації у місцевих вірмен не спостерігається. oскільки, на наш погляд, у вірмен України відбувався швидше не процес асиміляції, а вторинного етногенезу. Адже, якщо етнос — це єдність людей, яка відзначається певною внутрішньою структурою та стереотипом поведінки, то структура формується в історичному процесі становлення етносу, а стереотип поведінки складається внаслідок адаптації до природних умов і передається шляхом “сигнальної спадковості”. Тобто у діаспорі умови формування структури й стереотипу поведінки стають зовсім іншими, а зміна історичної детермінанти та необхідність адаптації вірмен до ландшафту, клімату, політичних та соціо-економічних реалій Київської держави, а згодом Речі Посполитої повинні були призвести до відповідних коректив стереотипу поведінки.

Цю тенденцію значно підсилили унійні процеси. Унія з Римом, яку прийняла в 1630 р. Вірменська Церква, була зумовлена внутрішніми процесами трансформації етноконфесійної свідомості внаслідок включення нових факторів і відповідної реструктуризації системних зв’язків етносу, що відбувалися у вірменській діаспорі та Церкві у XVI-XVII cт. Інакше кажучи, успішність унійних змагань на наших теренах можна пояснити і з точки зору етнорелігієгенезу, а саме, що у вірмен під впливом місцевих умов сформувався дещо відмінний стереотип поведінки, який уможливив успішне проведення унії української гілки Вірменської Церкви з Римом.

У розділі висвітлено механізми впровадження унії Вірменської Церкви з Римом, проаналізовано діяльність головних її діючих осіб, насамперед першого вірмено-уніатського архиєпископа-митрополита М.Торосовича, митрополита В.Хунаняна, театинів і т.ін. Показано трансформацію Вірменської Церкви внаслідок організаційного оформлення унії завдяки реформам митрополитів В.Хунаняна та Б.Нерсесовича, різний перебіг церковного життя вірмен протягом ХІХ-першою половиною ХХ ст. внаслідок розділу українських земель між Росією та Австрією, та окремо—вірмен Криму, згодом поступове знищення всіх вірменських церковних осередків на землях України в радянський час та ліквідацію після окупації Західної України за зразком Греко-католицької й Вірмено-католицької Церкви у 1945 р.

Окрему увагу приділено сучасному релігійному життю вірмен у незалежній Україні: висвітлено відродження української єпархії Вірменської Апостольської Церкви та окреслено перспективи і проблеми розвитку взаємовідносин Вірменської та інших Давньосхідних Церков з ортодоксальними Православними Церквами.

У дисертаційних висновках зроблено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми, визначено перспективні напрямки та питання, які вимагають подальшого вивчення, зокрема, щодо формування етноконфесійних особливостей націй та етносів, що тривалий час проживають у діаспорі, становлення культової специфіки національних типів християнства як необхідних ланок закономірного розвитку системно-інформаційної загальнохристиянської цілісності тощо.

Основні положення і висновки дисертації висвітлені у наступних публікаціях автора:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

АНОТАЦІЯ

Гаюк І.Я. Вірменська Апостольська Церква як специфічний феномен християнського світу. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за фахом 09.00.11 – релігієзнавство. Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (Відділення релігієзнавства). – Київ, 2003.

·

Ключові слова: Вірменське християнство, монофізитська доктрина, монофізитська Церква, несторіанство, етноконфесійність, етнорелігієгенез, етнічна домінанта, догмати, культ, Халкедонський собор, христологічна доктрина, собор, унія, Вірмено-католицька Церква.

АННОТАЦИЯ

Гаюк И.Я. Армянская Апостольская Церковь как специфический феномен христианского мира. Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.11. – религиоведение. Институт философии имени Г.С.Сковороды НАН Украины (Отделение религиоведения).—Киев, 2002.

В диссертации проанализированы главные особенности вероучения и культа Армянской Церкви. Структуру исследования определила специфика данного вопроса. Армянская Церковь принадлежит к семье т.н. Древневосточных Церквей, которые сформировались в рамках монофизитского движения. Поэтому одним из центральных вопросов диссертации стал анализ феномена монофизитства, причины диференциации христианского ареала и возникновения различных течений, направлений, организаций. Исследование показало закономерность процессов структурного усложнения христианской системы, что является естественным результатом её исторического развития. Возникновение монофизитства и несторианства непосредственно связано с активизацией в II-IV вв.