ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ІВАНА ФРАНКА
УДК 1 (091) 130 (430:477)
ГРИБКОВА Юлія Ігорівна
КОНЦЕПЦІЯ РОМАНТИЧНОЇ ІРОНІЇ ЄНСЬКОЇ ШКОЛИ
В УКРАЇНСЬКІЙ ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ
Спеціальність 09.00.05 – історія філософії
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Львів – 2003
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Інституті українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України (сектор філософії культури).
Науковий керівник: доктор філософських наук, професор
Кашуба Марія Василівна,
завідувач сектора філософії культури
Інституту українознавства імені
Івана Крип’якевича НАН України
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
Братасюк Марія Григорівна,
професор кафедри теорії держави і права
Тернопільської академії народного господарства
кандидат філософських наук, доцент
Скринник Михайло Антонович,
доцент кафедри філософії
Львівського державного лісотехнічного університету
Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Захист відбудеться “11” лютого 2003 року о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд.301.
З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.
Автореферат розіслано “8” січня 2003 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02.
доктор політичних наук, професор В.М. Денисенко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Духовна самобутність нашого народу формувалася тисячоліттями, проте були періоди в історії, коли вона ставала особливо актуальною. Нині, коли ще дискутуються проблеми державної мови, українського менталітету чи української історії, важливо звернутися до тих періодів розвитку культури українського народу, в яких ці проблеми стояли так само гостро і вирішувалися українськими мислителями. Таким періодом є ХІХ століття, що ввійшло в історію культури як епоха романтизму.
Український романтизм все ще належить до малодосліджених етапів розвитку української духовної культури попри те, що вже досить детально вивчений як літературний стиль. Однак недостатньо повно, зокрема, висвітлені зв’язки українського романтизму як філософії й світогляду з романтичним світобаченням інших європейських народів, особливо німецького, представники якого не лише стали зразком романтичної літературної творчості для усієї Європи, а й видатними теоретиками цього стилю та способу світосприйняття.
Серед напрацювань німецьких теоретиків романтизму, зокрема представників єнської школи, виділяється концепція романтичної іронії, цікава як своїми філософсько-естетичними ідеями, так і соціально-критичними поглядами. Рятівний для ранніх німецьких романтиків прийом романтичної іронії як у теоретичному, так і в практичному плані, виявився надзвичайно актуальним для українських митців і мислителів у реаліях російської царської імперії, в умовах заборони українства як такого. Цей феномен ще не цілком з’ясований в українській духовній культурі, хоча має суттєве значення для розуміння природи українського романтизму як філософії й світогляду.
Стан наукової розробленості проблеми. Дослідження концепції романтичної іронії, опрацьованої єнськими теоретиками, та її проявів в українській духовній культурі не представлене окремими працями. Ряд фундаментальних розробок проблеми українського романтизму, його специфіки саме як філософії й світогляду, а не лише літературного напрямку чи мистецького стилю, належать Т.Бовсунівській, І.Огороднику, М.Русину, М.Скриннику, С.Козаку, М.Паласюку. Останнім часом з’явилися грунтовні розробки творчості представників українського романтизму – діячів української духовної культури ХІХ ст. Це праці М.Моклиці, М.Поповича, В.Скуратівського, Г.Грабовича, В.Шевчука та ін. Автори підкреслили у Івана Котляревського, Миколи Гоголя, Тараса Шевченка подвоєння світу, завуальовану увагу до української історії й етосу, критику політики царизму та викриття соціального зла. Прояви у їх творчості романтичної іронії вперше прослідковуються у даному дисертаційному дослідженні.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою програми наукового співробітництва Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України з Вюрцбурзьким університетом Юліуса Максиміліана в рамках укладеної 2001 р. угоди про вивчення українсько-німецьких культурних взаємин. Зокрема, сектор філософії культури у 2001–2003 рр. працює над темою “Особливості формування української національної свідомості в епоху романтизму”, одним з розділів якої є дисертаційна робота.
Мета і завдання дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження полягає у висвітленні специфіки концепції романтичної іронії, опрацьованої теоретиком єнської школи Ф.Шлегелем, та у розкритті проявів і прийомів романтичної іронії у творчості представників українського романтизму зокрема.
Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:
-
розкрити особливості концепції романтичної іронії як складової романтичного світогляду, витоки якої сягають вчення Сократа та філософії неоплатонізму;
-
з’ясувати специфіку поняття романтичної іронії, опрацьовану представником єнського романтизму Ф.Шлегелем;
-
прослідкувати традицію романтичної іронії в українській духовній культурі, зокрема її коріння в бурлескно-травестійній та пародійній творчості;
-
проаналізувати прояви концепції романтичної іронії у творчості Івана Котляревського, Миколи Гоголя і Тараса Шевченка.
Об’єктом дослідження є феномен українського романтизму як філософія і світогляд.
Предметом дослідження є концепція романтичної іронії, опрацьована Ф.Шлегелем, та її прояви в українській духовній культурі.
Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань і досягнення мети дослідження у дисертації використані як філософські, так і загальнонаукові методи. Серед них:
-
історико-компаративістський. Завдяки йому стало можливим окреслити місце українського філософського романтизму в контексті європейського романтизму, насамперед німецького, виділити концепцію романтичної іронії в німецькому романтизмі та порівняти з нею розуміння й втілення романтичної іронії українськими мислителями;
-
феноменологічний метод, який дав можливість окреслити головні принципи, що лежать в основі концепції романтичної іронії;
-
герменевтичний метод, що зумовив розуміння концептуальних засад романтичної іронії в контексті епохи романтизму;
-
системний метод, який сприяв осмисленню цілісності концепції романтичної іронії, опрацьованої єнськими романтиками і українськими мислителями;
-
методи аналізу й синтезу, абстрагування, об’єктивного і суб'єктивного – історичного та логічного.
Проблеми й питання, що складають зміст дисертаційного дослідження, зумовили необхідність використання в роботі фундаментальних положень багатьох наукових дисциплін: культурології, психології, літературознавства, історії, етнографії та ін.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертація є першою спробою цілісного дослідження концепції романтичної іронії, її основних ідей, опрацьованих представниками раннього німецького романтизму, та їх переосмислення й прояву в українському романтизмі, виразом філософії якого була насамперед література. Зважаючи на те, що упереджена до всього національного радянська історіографія ігнорувала специфіку українського романтизму як філософії й світогляду взагалі, а романтичної іронії зокрема, дане дослідження покликане привернути увагу до специфіки прояву основних ідей романтичної іронії в українській духовній культурі.
На основі теоретичного аналізу проблеми автор дійшла до таких висновків, які мають наукову новизну і виносяться на захист:
-
спираючись на джерела європейської культури, привернуто увагу в українській філософії до феноменів сміху та іронії, продемонстровано, що сміх є суттєвий вираз людського буття, він багатовимірний і парадоксальний, іронія ж є один із проявів сміхової культури, що означає звільнення від умовностей, перехід до свободи;
-
вперше прослідковано традицію формування іронічного світосприйняття в українській духовній культурі; з'ясовано, що своїм корінням воно сягає бурлескно-травестійної творчості школярів та мандрівних дяків, а також численних пародій XVI - XVIII ст. Романтична іронія, споріднена з бурлескно-пародійним контекстом, наповнюється критичним ставленням до дійсності, подає власну інтерпретацію світу, засобами гумору й сатири утверджує високі істини, не користуючись для цього раціонально-просвітницькими моделями;
-
епоха романтизму в українській духовній культурі розпочалася майже одночасно з німецьким романтизмом, і діячі українського романтизму поряд з іншими ідеями, зокрема з ідеєю одухотвореності природи Ф.Шеллінга, осмислили й прищепили на українському грунті концепцію романтичної іронії, що має свої витоки в філософії неоплатонізму, яка особливо близька специфіці українського менталітету;
-
опрацьована теоретиками єнської школи, зокрема Ф.Шлегелем, концепція романтичної іронії має в своїй основі ідею неспівпадіння дійсності з її духовним джерелом, що в умовах поневолення України дозволило романтикам привернути увагу до української історії, критично осмислити колоніальну політику царизму, кріпацтво, конформізм та пасивність еліти тогочасного українського суспільства;
-
враховуючи концепцію романтичної іронії, пропонується авторський погляд на творчість класиків українського романтизму - Івана Котляревського, Миколи Гоголя й Тараса Шевченка, що дозволяє розкрити прихований зміст їх відомих творів, оцінюваних переважно як сатирично-викривальні;
-
розглянута крізь призму романтичної іронії травестійна поема Івана Котляревського "Енеїда" виявляється справжнім українським твором, який прославляє народний побут і звичаї, мужність і героїзм козаків, дошкульно висміює соціальне зло;
-
концепція романтичної іронії сприяє розкриттю глибокого ідейного змісту творів Миколи Гоголя, що жахають своєю страшною правдою, прихованою за цілком "пристойним" сюжетом; цей зміст утверджує знецінення й висміювання феноменів "цивілізованого" світу, де замість людей діють потворні маски і примари – "мертві" душі;
-
по-новому, крізь призму романтичної іронії, осмислюються сатиричні твори Тараса Шевченка, що дозволяє збагнути його роздвоєність у ставленні до релігії, Бога та інших святинь; серце поета горнеться до Бога і вірить в його справедливість та благодать, а розум не сприймає наруги над людиною-християнином, жорстокої неправди і знущань, які вчинені іменем Бога ("Сон", "Кавказ", "Царі", "Єретик" та ін.);
-
вперше розкрито значущість концепції романтичної іронії для розуміння природи українського романтизму і творчості найвидатніших мислителів тієї епохи, що дозволяє ствердити подібність українського й німецького романтизму.
Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що отримані результати поглиблюють і уточнюють поняття українського романтизму як філософії й світогляду першої половини ХІХ ст., розкривають особливості осмислення концепції романтичної іронії українськими митцями, які використовували цей опрацьований німецькими романтиками прийом для критичного висвітлення української дійсності.
Досліджувана проблема змістовно збагачує ряд філософських та культурологічних понять та категорій, зокрема поняття “український романтизм”, “романтична іронія”, “сміх”, “сатира”, “гумор” та ін.
Отримані результати можуть сприяти також цілісному осмисленню процесу розвитку української культури, її взаємодії з культурами інших народів Центральної та Східної Європи, більш глибокому розумінню творчості українських письменників ХІХ ст., їх внеску в скарбницю культури й філософії романтизму.
Результати дисертаційних пошуків можуть бути використані як у викладацькій, так і в науково-дослідній роботі, у процесі опрацювання курсів історії філософії, культорології, української літератури, порівняльного літературознавства, спецкурсів.
Апробація дослідження. Основні ідеї дисертації автор оприлюднила у виступах на VII філософсько-методологічних читаннях “Філософський гуманізм як основа сучасної трансформації української культури” (Львів, 2000), Х, ХІ, ХІІ Міжнародних наукових конференціях “Історія релігій в Україні” (Львів, 2000, 2001, 2002), Міжнародній науково-теоретичній конференції “О природе смеха” (Одеса, 2001, 2002), опублікувала у семи статтях, з них три у визначених ВАКом наукових збірниках. Обговорювалась дисертація на засіданні кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка та на засіданні сектора філософії культури Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, де рекомендована до захисту.
Структура дисертації. Мета і завдання дослідження, його концептуальна основа зумовили таку структуру роботи: вступ, чотири розділи, висновки і список використаних джерел (обсяг – 165 сторінок).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обгрунтовано актуальність проблеми, виявлено ступінь її наукового опрацювання, визначено зв’язок з науково-дослідною роботою сектора, де виконана дисертація, предмет та об’єкт дослідження, проаналізовано застосовані в ньому методи і принципи, сформульовано мету, завдання та наукову новизну положень, що виносяться на захист, розкрито теоретичне й практичне значення роботи, наведено дані про апробацію дослідження, показано структуру дисертації.
У першому розділі “Історіографія, джерела та методологічна основа дослідження” проаналізовано праці, які висвітлюють природу німецького романтизму як філософії й світогляду, особливо опрацьовану теоретиками єнської школи концепцію романтичної іронії. Насамперед, це роботи німецьких дослідників Е.Белєра (E.Behler), Е.Кірхера (E.Kircher), Н.Гартмана (N.Hartmann), П.Лєрха (P.F.R. Lerch), Е.Рупрехта (E.Ruprecht), Ф.Штріха (F.Strich), О.Вальцеля (O.Walzel) та ін., які вважають, що у численних критичних статтях і фрагментах другої половини 90-х років XVIII ст. Ф.Шлегель формулює ідеал універсальної нової культури, пронизаної духом критики й безперервного вдосконалення, що поєднує науку й мистецтво, поезію й філософію. Німецькі романтики, стверджують дослідники, мріють про радикальний переворот в усіх галузях культури, про всеохопну духовну революцію, провідна роль у якій відводиться німецькій поезії й філософії. На думку Ф.Шлегеля, її втілюють Й.Гете і Й.Фіхте.
Німецькі дослідники, зокрема Е.Белєр та О.Вальцель, вважають, що фіхтевські принципи безкінечної діяльності й рефлексії позначилися на понятті іронії, яке дістало у Ф.Шлегеля багатозначне тлумачення й розвиток. Запозичене з античної риторики й філософії, поняття іронії у єнському романтизмі стає суттєвою характеристикою творчого процесу, ставлення автора до свого твору, виразом нерозв’язальної суперечності між безумовним і зумовленим. Німецькі дослідники ствердили, що для Ф.Шлегеля, як і інших представників єнської школи, іронія була по суті єдиним засобом, що давав можливість піднятися над убогістю дріб’язкового провінційного німецького життя, такого протилежного до їх прагнень до універсуму, над ницістю духовного світу філістера.
Джерелами для написання роботи стали праці Ф.Шлегеля – “Про Лессінга”, “Про “Майстера” Гете”, “Фрагменти”, “Про незрозуміле”, Дрезденські лекції, де він розкриває ключові поняття концепції романтичної іронії – “іронія”, “рефлексія”, “цинізм”, “ліберальність”, “гра”, “дотепність”, поняття досить широкі, що не зводяться до жарту й гумору. Специфіка прояву концепції романтичної іронії в українському романтизмі осмислювалась на писемних пам’ятках української літератури – спадщині найвидатніших мислителів-письменників ХІХ ст. – І.Котляревського, М.Гоголя, Т.Шевченка, а також Г.Квітки-Основ’яненка, творців української байки, поетів-романтиків. Традиція іронічного ставлення до світу й людини прослідкована на школярських і “нищенських” віршах, вертепній драмі, пародійних витворах, як усної, так і писемної спадщини XVI–XVIII ст.
Методологічною основою дисертації послужили праці Д.Чижевського, який перший при розгляді українського романтизму відзначив вагомий внесок у розвиток української філософії найвидатніших представників романтичної школи – М.Гоголя, М.Костомарова, М.Куліша, не наважившись зарахувати до них і Т.Шевченка.
Оцінити бурлескно-травестійну творчість як основу іронічного світобачення, з якої проростає романтична іронія в українській духовній культурі, допомагає дослідження історії української літератури академіка М.Возняка, його роздуми про схильність українців до пародіювання молитов, колядок, біблійних оповідань. Традицію сатири й гумору в українській духовній культурі досліджували Л.Махновець та Г.Нудьга, а також Г.Нога.
Щодо філософії романтизму, то найбільш вагомими можна вважати поки що єдині фундаментальні розробки І.Огородника і М.Русина, а також дослідження творчості окремих персоналій В.Шевчуком, В.Скуратівським, М.Моклицею, М.Поповичем, а також порівняльно-топологічні студії над творчістю М.Гоголя і Т.Шевченка Ю.Барабаша.
Вагомий внесок у розробку проблем романтичної духовності й романтизму як мистецького стилю й напрямку належить літературознавцям, зокрема Тетяні Бовсунівській, праці якої останніх років також є методологічною основою дослідження. Концепцію романтичної іронії єнської школи детально дослідили російські літературознавці – В.Грешних, Ф.Федоров, А.Дмітрієв, М.Берковський. Особливої уваги як методологічна основа дисертації заслуговує ряд праць російської дослідниці Римми Габітової, що зокрема подала грунтовне осмислення концепції романтичної іронії у праці “Філософія німецького романтизму”, де підкреслила діалектичний характер іронії. Не менш вичерпним і оригінальним баченням романтичної іронії виділяється праця Л.Мирської й В.Пігулевського “Символ і іронія”. В українській філософській думці детальний аналіз концепції романтичної іронії ще не був предметом дослідження.
Другий розділ “Теорія романтичної іронії” знайомить зі змістом концепції романтичної іронії, опрацьованої, в основному, Ф.Шлегелем як провідним теоретиком єнської школи романтиків. У першому підрозділі “Сміх та іронія як соціокультурний феномен” проаналізовано не тільки витоки іронії в діалектичному методі Сократа, а й розкривається роль сміху як супутника серйозності в культурі Європи. Спосіб підходу й розуміння природи сміху в наступні епохи європейської культури визначив Арістотель, з легкої руки якого сміх розцінюється як руйнування доцільності й раціональності подій.
Таким порушенням доцільності виступає у Середньовіччі “сміхова культура” (М.Бахтін), де ключовим поняттям є карнавал як доповнення до панівної, офіційної культури. У понятті карнавалу змінюється ієрархія цінностей, сміх звільняє від обмежень, творить соціальний простір без влади і страху. Сміх у давньоруській середньовічній культурі оголює правду, позбавляє реальність покровів етикету, церемонійності, штучної нерівності. Сутність сміху вже у Середньовіччі пов’язується з роздвоєнням світу. Цю роздвоєність помітив М.Бахтін, ствердивши, що карнавальна культура виражала “сміховий аспект світу”, який існував поряд з його офіційним аспектом.
Найвищий розквіт сміхової складової культури спостерігаємо в епоху Відродження, де увага прикована до земного життя, до плотських насолод. Справжнє лице і сутність людини розкриває “Похвала Глупоті” Еразма Роттердамського, де автор з гострим дотепом і тонкою іронією помітив нице й потворне в людині й суспільстві. Він утвердив у європейській культурі традицію пародіювання високих жанрів і тем, відому ще з античних часів. Найдошкульніша іронія – це його висновок, що ідеально щасливими в цьому світі можуть бути лише позбавлені розуму.
Підходи до природи сміху в Нові часи характеризуються суб’єктивізмом, тут проявляється нехтування небезпекою, життєвою ситуацією, предметом чи особою (Гоббс, мислителі епохи Просвітництва). У ХХ ст. сміх визначається як особлива здатність людини, специфічна реакція на світ, дійсність, її комічна, іронічна, сатирична оцінка. Глибоко проникнути в сутність сміху намагався А.Бергсон, ствердивши, що суспільство є середовищем для прояву сміху, воно наче зводить весь спектр мотивацій поведінки людини до особливих символів, виявом яких є сміх.
У другому підрозділі другого розділу “Концепція романтичної іронії єнської школи” проаналізовано теорію романтичної іронії, опрацьовану Ф.Шлегелем. Іронія для єнських романтиків була філософією життя, що дозволяла відмежуватися від реальності як неприйнятної для митця. Романтична іронія для молодих єнських літераторів була засобом відходу в інший духовний вимір, вивищенням над убогістю буття. Іронія – це насамперед свобода, іронічне, на думку Ф.Шлегеля, протилежне до розсудкового, вона пов’язана з дотепом і жартом як “вибухом скованого духа”. Іронічний дух перебуває в стані вічного поділу на протилежності, їх постійного відокремлення й поєднання. Такий підхід до іронії зумовлює принцип “хімічного пізнання”, тобто пізнання через розділення на протилежності, що є основним гносеологічним принципом романтичного світогляду єнських романтиків. Однак іронічне світосприйняття мислилось Ф.Шлегелем не тільки як внутрішньо суперечливе, а й як синтезуюче й універсалізуюче. Універсальність іронії виступає і як принцип, що пронизує всі сфери духовного життя, і як вираз життєдіяльності духа – суб’єктивної свідомості. Носієм суб’єктивного духа романтики вважали іронічного суб’єкта, який є творцем і себе, і навколишнього світу. На суб’єктивність романтичної іронії звернув увагу Гегель, помітивши зв’язок іронії з філософією Фіхте. Найціннішим здобутком Гегель вважає те, що іронічна суб’єктивність передбачає високий рівень свідомості.
Ф.Шлегель зосередився в основному на філософсько-естетичному боці іронії. Для нього іронія була філософією, що дозволяла висміювати соціальну дійсність так, щоб змусити обивателя замислитися над своєю сутністю і вчинками, збудити в людині високі помисли про справжнє, наближене до трансцендентного, єство людини.
Розділ третій “Традиція іронії в українській духовній культурі” також має два підрозділи. У першому “Іронічне ставлення до світу в бурлескно-травестійній літературі XVI – XVIII ст.” проаналізовано формування поряд з офіційною народної “сміхової культури”, що засвідчена численними “нищенськими” та школярськими витворами і творчістю мандрівних дяків-пиворізів. У такій культурі відбувається вивільнення людини від зверхності й тиску церковно-державних норм як регулятора поведінки. Це “друге” життя будується як пародія на звичайне, “світ навиворіт”, в якому все високе, офіційно освячене, духовне, визнане й ідеальне, переводиться у знижено-матеріальний образ. Тут проявляється народний погляд на світопорядок, відчуття відносності всього наявного і можливість іншої, справедливої організації суспільства. У цьому світі живуть за законами карнавальної свободи, позбавленої офіційної ієрархії, у ньому панує рівність і незалежність від умовностей, вивільнення від внутрішньої цензури. Характерною є свобода вислову й жесту, свідоме порушення моральних норм і етикету, фамільярні контакти, надмірність у вживанні напоїв і їжі, зосередження уваги на матеріально-тілесних началах життя, що проявляється у гротескно-гіперболічних формах. Людина утверджує свою чуттєву сутність. Сатиричний елемент спрямований тут проти всього, що принижує людську гідність. У цій сміховій стихії відчувається блазнювання. Тут немає прямої критики дійсності, а панує розкованість, вільний перехід іронії й жарту з об’єкта на суб’єкт, самопародіювання, універсальність сміху. Сміх у різних фольклорних і розмовних формах: пародійні молитви, анекдоти, небилиці, мовні травестії, комічне перекручення імен, прізвищ, клятви, похвали, лайки. Так у світогляді народу живе поряд серйозне і комічне. Академік М.Возняк вважає, що творчість українських мандрівних дяків і школярів нагадує поезію середньовічних вагантів, особливо тематикою: традиція бурлескної поезії, що межує з пародією, травестією й відвертою сатирою може вважатися предтечею романтичної іронії.
Другий підрозділ третього розділу “Пародія як втілення іронії” розкриває глибокий зміст жанру пародії, що має у європейській культурі давню історію, і, за своєю суттю, є насмішкою над високим і священним. Дослідник української пародії Г.Нудьга стверджує, що перші її зразки з’явилися у XVI ст., а вже у наступні століття масово пародіюються Святе Письмо, молитви, церковні служби, духовні твори, урядові документи, проповіді й твори західноєвропейських авторів. У курсі поетики Києво-Могилянської академії, укладеному Г.Кониським, пародія як жанр наділена “гумористичним та сатиричним характером” (1746 р.). Такий характер наближує пародію до іронії, засвідчує, що саме вона відіграла суттєву роль у становленні традиції романтичної іронії схильністю до критичного осмислення фактів дійсності, вчинків і політики влади, суспільних феноменів.
Численні пародії на церковні твори, священників та ченців спричинені кризовими явищами у Церкві, коли тут процвітала симонія, хабарництво та невігластво, відверте відступництво. Пародисти привідкривали той лицемірний світ, приховуваний під удаваною святістю. Ущипливою, їдкою сатирою сповнені пародії на панство, козацьку старшину, духовну й світську еліту, що розтоптує національні ідеали заради почестей та маєтків, мовчазно потурає знущанням над народом. Іронічно висміюючи соціальне зло, автори пародій викривали все потворне і нице, протиставляли його “лакованому” образові офіційної дійсності.
Четвертий розділ “Іронія в українському романтизмі” поділений на три підрозділи. У першому “Творчість І.Котляревського в контексті романтичної іронії” проаналізовано подвійний план відомої поеми “Енеїда”, де під виглядом перелицювання твору античного автора І.Котляревський популяризує українську історію, побут і звичаї українського народу, його самобутню культуру й характер. Концепція романтичної іронії, що дозволяє серйозне сприймати як жарт, а жарт – цілком серйозно, спонукає оцінити твір геніального українця як справжній виклик царській Росії з її політикою нівелювання України. Українська літературна мова, українські герої-персонажі, які без труднощів вгадуються під іменами античних богів чи царів, соковитий український гумор і дошкульна сатира – усе це й багато іншого спонукає глянути на класичну поему як на витвір-зразок прояву концепції романтичної іронії. У ній на повний голос звучить свобода митця, його критичне ставлення до дійсності, його відверта насмішка над обивателем і торжествує його волелюбний дух. Вдаючись до нескромних виразів, фривольних сцен і натяків, автор української “Енеїди” наче підштовхує читача не просто розважитися, а й замислитися, розмірковувати, додумуючи й домальовуючи в уяві справжню сутність зображуваних подій чи сцен. Поема не тільки викликає сміх несподіваним зіставленням явищ із різних сфер життя, вона засвідчує високий рівень національної свідомості й філософську глибину мислення її автора, який відчув себе співцем душі великого народу, настільки сильного й здорового, що може сміятися над собою. Іронії сповнені й інші твори І.Котляревського – “Пісня князю Куракіну” і “Москаль-чарівник”.
Другий підрозділ “Микола Гоголь і Гофман: втілення іронії ” підкреслює пантеїстичне обожнення буття в романтичному світорозумінні, де відсутнє бажання відійти з цього світу в більш реальний, і панує прагнення осягнути всю повноту цього життя. Містичний реалізм романтизму заснований на єдності духа і плоті, виправдовує життя і вважає його божественним. Але у пізньому романтизмі відчувається розрив між Богом і світом, перемагає аскетизм та ідеалізм. Звідси різкий конфлікт між ідеалом і дійсністю, який вважається ознакою романтизму.
На різкому протиставленні ідеалу й дійсності грунтується творчість німецького романтика Ернста Теодора Амадея Гофмана, де дійсність неначе кам’яніє, цілком позбавляється Бога, стає карикатурою. Їй протистоїть ідеал, настільки неподібний до неї, що здається ілюзією. Іронія Гофмана повернута на землю, вона є земною стороною небесного, містичного одушевлення. У земному й надприродному втіленні у його творах є світлі сили. Дійсне життя постає у казках Гофмана як карикатура.
Дуже близький до Гофмана Микола Гоголь, що за своє коротке життя створив романтичну карикатуру недолугої дійсності. У його творах постійно повторюється підміна живого – механічним, людини – лялькою, суспільства – маріонетками, влади – політичними гримасами, і це викликає сміх. Творчість цього митця сповнена гострого відчуття безглуздості, безладу й відвертої глупоти реального світу. Свідома своєї високої духовної сутності людина неначе іронією долі закинута у цей безглуздий світ “мертвих душ”, і вона його приймає, бо сама його творить. Життя людини сповнене справжнього жаху, який породжує сміх, а сміх породжує страх.
Сучасники Гоголя сприймали його твори як гостру соціальну сатиру, адже суспільство в його творчості постає як галерея “свинячих рил”, а невиразні обличчя обивателів під іронічним поглядом майстра перетворюються на потворні пики, маски, що навіюють жах. Це немов “негативні двійники” живих людей, що втілюють все потворне і нице. У протистоянні з цими потворами людину рятує сміх і зухвале ставлення до всього, включаючи життя.
Прояв романтичної іронії у Гоголя своєрідний – вона у його творах сполучена з трагізмом, крізь сміх проступають сльози. В.Скуратівський помічає у творчості Гоголя два світи, поєднані у дивний союз: епос, первісну “диканьківську” повноту і цивілізованість, яка ускладнює, водночас спустошуючи людину. Ця цивілізація – Невський проспект, де герой вигукує: “О, яка огидна дійсність!” Образ “птиці-тройки”, що промчала після “гала-вистави” мертвих душ, тільки підкреслює іронію митця.
Останній підрозділ четвертого розділу “Сатира та іронія творчості Тараса Шевченка” є спробою привернути увагу до тих творів поета, які вважаються сатирично-викривальними і засвідчують “революційний демократизм” митця. Романтичними віддавна вважалися лише ранні твори Т.Шевченка, де він оспівав українську ідилію – села, гаї, ставки, мальовничий Дніпро. Непоміченим залишалося, що його любов до України була тим грунтом, на якому виростала сатира й гірка іронія, звернена до “рабів німих”. Вже у вступі до поеми “Гайдамаки” (1841) прозвучали ті мотиви і теми, які надалі будуть об’єктом його іронії: русифікація, колоніальна політика царизму, панська псевдокультура, фальшива псевдонародна література. Поет має свій характерний іронічний прийом: навмисне заниження персонажа свідчить про те, що опоненти просто негідні серйозної полеміки.
Найбільш яскраві приклади втілення романтичної іронії – це написані після подорожі в Україну поеми “Сон” і “Кавказ”. Лише уві сні може розкритися “дух істини”, і справді, картини сну нагадують подорож поета по пеклу. Найреальнішою є картина “генерального мордобитія”, а вся поема – гірка іронія й гостра сатира на гігантську казарму – Російську імперію. Підзаголовок “комедія” підкреслює саркастичну іронію солдафонського устрою й тотального кар’єризму, лакейства, суспільства зловісних тіней і примар. Символ сну приховує байдужість до зла, сплячку пасивних обивателів, що спокійно сприймають цей жах і очікують “дулі під самую пику”.
Іронія романтиків, як відомо, прагне розкрити невідповідність між видимістю й суттю феномена, між його претензією й реальною роллю. У цьому контексті особливої уваги заслуговують усі сатиричні твори Т.Шевченка. Сюди зараховуємо і поеми “Єретик”, і “Кавказ”, і “Великий льох”, і “Царі”, й “Неофіти”, і “Княжна”, і “Юродивий”, а також цілий ряд малих творів-віршів: “П.С.”, “Осії. Глава XIV”, “Во Іудеї во дні они”, “Саул”, “Гімн черничий” та ін.
Неприхована саркастична іронія проступає у тих творах поета, де він картає своїх земляків – “людей-небораків”, що мовчки зносять наругу, терплять знущання і моляться у Церкві, яка є служницею царату. Розпачливо співчуваючи змученому й засліпленому народові, поет з останніх сил прагне розбудити інтелектуальні сили, сколихнути громадянську байдужість, пасивність, покликати до життя дух давнини й героїки. На цьому фоні іронією звучить його віра у свій народ – нащадків козацьких родів Галаганів, Кочубеїв, Киселів, які “німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть”. Наївні сподівання розбудити до спротиву людей “затурканих”, розгублених і покинутих Богом у цьому велелюдному світі сповнені гіркої іронії. В умовах фактичної заборони й нівеляції українського слова і української культури романтична іронія служила засобом викриття нікчемності явища, критики суспільних порядків і панівних верств.
Самотній і покинутий у своєму розчаруванні “святощами” реальної дійсності, Т.Шевченко іронізує і над собою, і над “убогими серцем” рабами, які звикли до ярма, моляться за “п’яного царя” і вигукують “слава” нагаям, дулям, штурханам, вважаючи, “може, так і треба”. Ці гіркі рядки звучать іронією над українським менталітетом, зрозуміти який поетові вдалося надто глибоко.
ВИСНОВКИ
Романтизм як ідейний, художній та культурний рух, що виник у Німеччині наприкінці XVIII ст., утверджував себе як цілісна система, охопив практично всі сфери суспільної свідомості, створивши власний світогляд, змінюючи світобачення людей цілої епохи в Європі. В основі романтизму лежить особливе світобачення, суть якого полягає в ідеї повної несумісності всього істинно людського, духовного з бездуховним, ницим, матеріальним. Ця ідея й визначає особливості романтичного світогляду, висуваючи на перший план особистісний принцип, інтуїтивізм, пріоритет почуття над розумом, внутрішнього над зовнішнім. Романтична свідомість формулює нові цінності й критерії, що, безперечно, формує особливе романтичне мислення, особливе ставлення до світу.
Єнський романтизм сформувався в атмосфері суспільно-політичних ідей, які проголосила й намагалася здійснити французька революція. Водночас, в умовах тогочасної Німеччини, представники цієї романтичної школи відчували глибоке розчарування в результатах цієї революції, вплив кризи просвітницької віри в розум, зневіру в громадянських ідеалах Просвітництва. Пошуки справедливого ідеалу часто виражались в ідеалізації далекого минулого, як правило, Середньовіччя, яке єнські романтики прагнули співставити з сучасним їм суспільним розвитком.
Характерною рисою світоглядних позицій єнських романтиків було прагнення переносити конкретні суспільно-політичні ідеї французької революції в галузь духа, добиватися свободи особистості не шляхом подолання перешкод в реальному житті, а через конструювання ілюзорного суспільного та естетичного ідеалу. Відхід єнських романтиків у царство ілюзій та уяви був виразом протесту проти бюргерської, ницої філістерської Німеччини з її примітивними інтересами, різким її несприйняттям. У ранньому німецькому романтизмі чітко виділяється найхарактерніша й обов’язкова риса романтичного світогляду – нонконформізм, який спричинився до становлення концепції романтичної іронії.
Концепція іронії єнської школи романтиків грунтується на філософії неоплатонізму, що виходить із принципової неспівмірності духовного і природного світу. Така іронія полягає в несумірності наміру (духовної реалії) і результату (створеного світу), – Божественного плану буття і його словесно-предметного творіння, які виявляються несумірними в своєму сенсі. Особливості філософії Фіхте, яка безпосередньо вплинула на формування концепції романтичної іронії Ф.Шлегеля, загострили увагу на невідповідності “Я” (духовного джерела) і “не-Я” (об’єкту, дійсності) як результату його діяльності. “Гру” можливостями, що відкривається в результаті цієї невідповідності, романтики використовували для критики реального світу.
Традиція романтичної іронії в українській духовній культурі сягає усної народної творчості XVI ст., де відображене ставлення до офіційно стверджуваних правил, норм і цінностей, аж до їх висміювання й неприйняття, простягається через бурлескно-травестійну творчість школярів та мандрівних дяків XVII–XVIII ст., виражається в пародійній літературі. Саме у таких творах вимальовують ті вічні цінності, які є ядром національної культури, той високий духовний ідеал, який народні маси “приміряли” на своїх правителів та ідейних наставників, нищівно їх висміюючи та викриваючи їх справжнє лице і наміри.
Ця традиція, як і романтична іронія єнської школи, надихнула представників українського романтизму – митців першої половини ХІХ ст. звернутися до української тематики в умовах її заборони й цілковитого нищення царизмом, вдатися до оспівування української історії, побуту й звичаїв народу (І.Котляревський – “Енеїда”, “Наталка-Полтавка”, М.Гоголь – “Вечори на хуторі біля Диканьки”, Миргородський цикл оповідань, “Тарас Бульба”), а також до нищівної критики політики й суспільної практики царизму (М.Гоголь – “Ревізор”, “Мертві душі”, Т.Шевченко).
Використавши прийом свободи митця творити свій власний світ, Іван Котляревський за травестійною формою давньоримського сюжету своєї “Енеїди” “приховав” не тільки самобутню українську історію й культуру, а й зумів викрити її прикрі негаразди й “болячки”, дошкульно висміюючи суспільні вади. Поему “Енеїда” можна вважати містком, що пов’язує бурлескно-травестійно-пародійну творчість попередніх століть з романтичною іронією.
Притаманне для романтиків подвоєння світу, від якого наступає запаморочення, коли серйозне сприймається як жарт, а жарт – як серйозне, знаходимо у творах Миколи Гоголя. Фантасмагорії його повістей, дивовижні сюжети оповідань, примарність “Ревізора” й “Мертвих душ” демонструють справжній світ тогочасного життя, який змушує здригнутися й заціпеніти: “І це ми, Господи!”. Втілюючи концепцію романтичної іронії єнської школи, М.Гоголь нагадує її розуміння Ернстом Теодором Амадеєм Гофманом – представником гейдельберзької школи німецького романтизму.
Концепція романтичної іронії, опрацьована Ф.Шлегелем, дозволяє по-новому оцінити насамперед сатиричні твори Тараса Шевченка, особливо його критичні випади проти царизму, Церкви, навіть Бога. Його гнівний осуд невігластва, пасивності й слабкості своїх співвітчизників поряд з жорстоким їх пригнобленням і наругою над людяністю та гуманністю йде від його зболеної, зраненої несправедливістю душі. Зі свого “пророчого висока” поет бачить глибше і далі, тому таким гірким сарказмом, такою іронією сповнені його закиди проти Бога як гаранта справедливості та служителів культу, що смиренно прикривають, і навіть примножують злодіяння. Роздвоєність поетового ставлення до релігії та її святощів може бути пояснена із засад романтичної іронії, коли розум і серце по-різному сприймають навколишній світ.
Історично вищою формою іронії вважається “екзистенційна іронія” Сьорена К’єркегора, суть якої зводиться до здатності людського духа не просто ”грати” можливостями в рамках певної парадигми людської діяльності, а й виходячи за її межі, творити принципово інші можливості духовного і практичного осягнення світу.
Романтична іронія в українському романтизмі загострила неприйняття людиною злого світу, привертала увагу до антигуманних кріпосницьких відносин, сваволі панів та чиновників, до деморалізуючого впливу суспільства на людину, що нівечить і її життя, і губить духовність, підкреслила абсурдність і безглуздість хаотичного світу брехні, наживи, підлоти й лицемірства.
Романтична традиція, пройшовши ряд етапів свого осмислення й переосмислення, живе і в наш час. Нев’янучість романтичних принципів пояснюється насамперед природою нонконформізму, закладеною в самій філософській основі романтичного світорозуміння, утвердженням ідеї прогресу, романтичним прагненням до ідеалу, запереченням статичності й викриттям абсурдності буття, утвердженням вічних пошуків нового і досконалого.
Основні положення дисертації висвітлено в таких публікаціях:
1.
Карнаух-Грибкова Юлія. Особливості прояву романтичної іронії в Україні // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. – 2000. – № 5. – С. 85–89.
2.
Карнаух-Грибкова Юлія. Ернст Теодор Амадей Гофман і Микола Гоголь. Спроба порівняння в контексті романтичної іронії // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: філософія. – 2001. – № 6. – С. 21–26.
3.
Грибкова Юлія. Сміх та іронія як соціокультурний феномен // Вісник Львівського національного університету. Філософські науки. – 2001. – № 3. – С. 215–223.
4.
Грибкова Ю.І. “Сміх крізь сльози” Миколи Гоголя в контексті романтичної іронії // О природе смеха. Вып. 2. Материалы ІІ Международной научно-теоретической конференции. – Одесса, 2001. – С. 102–106.
5.
Грибкова Ю.І., Кашуба М.В. Традиції іронії в українській культурі // О природе смеха. Сборник научных трудов. Вып. 3. – Одесса, 2002. – С.168–172.
6.
Грибкова Юлія, Кашуба Марія. Релігійна тема Тараса Шевченка в контексті романтичної іронії // Історія релігій в Україні: Праці ХІ Міжнародної наукової конференції. Кн. І. – Львів: Логос, 2001. – С. 194–196.
7.
Грибкова Юлія, Кашуба Марія. Релігійна тема в українській бурлескно-пародійній поезії XVII–XVIII ст. // Історія релігій в Україні: Праці ХІІ Міжнародної наукової конференції. Кн. ІІ. – Львів: Логос, 2002. – С. 359–363.
Грибкова Ю.І. Концепція романтичної іронії єнської школи в українській духовній культурі. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії / Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2003.
Розглядається феномен сміху та іронії в європейській культурі, його роль у формуванні критичного ставлення до дійсності. У цьому контексті аналізується концепція романтичної іронії, опрацьована теоретиком єнської школи Ф.Шлегелем. Прослідковується традиція формування іронічного ставлення до світу в українській духовній культурі XVI-XVIII ст., зокрема у бурлескно-травестійній та пародійній творчості мандрівних дяків і школярів.
Прояви романтичної іронії в українському романтизмі проаналізовані на прикладі творчості І.Котляревського, М.Гоголя і Т.Шевченка.
Ключові слова: романтична іронія, сміх, єнська школа, український романтизм.
Грибкова Ю.И. Концепция романтической иронии иенской школы в украинской духовной культуре. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 – история философии / Львовский национальный университет им. Ивана Франко. – Львов, 2003.
Рассматриваются смех и ирония как социокультурные феномены европейской истории, их роль в формировании критического отношения к
