Розділ III. Скіфи

Писемні джерела надто рідко згадують скіфів, що жили на території Кримського півострова. Тому їх етнічні відмінності можна встановити, лише досліджуючи особливості матеріальної культури і поховального обряду.

У степовому Криму відомо два скіфські поховання, надійно датовані другою половиною VII ст. до н. е. Одне з них розкопане в кургані Темир-гора поблизу Керчі (Яковенко, 1972), інше — в кургані біля с. Філатівка на півночі Криму (Корпусова, 1980).

Поодинокість поховань демонструє той факт, що у другій половині VII ст. до н. е. до степової смуги Криму зрідка проникали кочовики — носiї сформованої незадовго до того скіфської культури. Стан справ мало змінився i у VI ст. до н. е. До цього часу відносять окремі підкурганні, частіше за все впускні поховання, здійснені в простих могильних ямах або в підбійних могилах. Незважаючи на нечисленність скіфських поховань, що датуються VI ст. до н. е. і свідчать про крайню рідкість населення, не виникає сумніву, що кочові скіфи були єдиними мешканцями кримських степів.

У V ст. до н. е. кількість скіфських поховань у кримському степу помітно зростає, що повністю відповідає північнопричорноморській ситуації (Виноградов, Марченко, 1991).

Біля межі Боспорського царства, на Ак-Монайському перешийку, розкопано могильник Фронтове I. Від інших скіфських цей могильник відрізняє наявність багаторазових поховань в одній могилі і відсутність курганного насипу. І те, й інше свідчить про осілість населення (Корпусова, 1972). Найраніші поховання датуються V ст. до н. е., тобто саме в цей час почала формуватися особлива етнографічна група осілих скіфів, яка залишила численні пам'ятки IV ст. до н. е., розташовані в межах Боспорського царства.

Ймовірно, в Німфеї або в найближчих околицях міста в V ст. до н. е. мешкала відокремлена група скіфів, матеріальна і духовна культура яких зазнала помітних змін під еллінським впливом. Тісні контакти скіфів саме з Німфеєм, можливо, пояснюються політичними причинами.

Незважаючи на майже повну відсутність письмових джерел, у V ст. до н. е. можна зафіксувати дві тенденції, повний розвиток яких прийшовся на наступне століття. По-перше, почався процес седентаризації скіфів, що кінець-кінцем завершився формуванням етнографічної групи, яка вирізнялась не лише особливою матеріальною та духовною культурою, але, можливо, й етнічною самосвідомістю. По-друге, деякі угруповання кочовиків вступали у тісні контакти з еллінами і навіть жили серед них. Результатом цього стало формування особливої, притаманної лише Боспору культури, яка включала грецькі та скіфські елементи.

Аналіз свідчень Геродота дозволяє виділити в середовищі північнопричорноморських кочовиків три рівні етнiчностi. Макроендоетнонім “сколоти” і екзоетнонім “скіфи”, певно, фіксували усвідомлення спільності за найважливішими етнічними показниками всього населення степового Північного Причорномор’я. Ті етнічні спільноти, які Геродот називає племенами (царські скіфи, скіфи-кочовики тощо), такими у сучасному розумінні цього терміну не були. Величезні території, які вони займали, дозволяють говорити про племінні об'єднання. Царські скіфи, які, напевно, населяли Крим, завжди виступали як єдине ціле і протиставляли себе іншим скіфам (Хазанов, 1975). Але їх особливості проявилися у таких елементах культури, які не вдається уловити археологічно.

Ймовірно, існували інші племена, які ані Геродот, ані інші автори на ім'я не називають. Поховання їх вождів, очевидно, супроводжувалися коштовними й іншими соціально значущими речами. Такими є, наприклад, поховання, виявлені у Золотому, Кара-Меркитському, Іллічівському курганах, а також у кургані, розкопаному Ю. А. Кулаковським у межиріччі Альми і Качі.

У передгір’ях скіфи контактували з таврами. Завдяки цьому, таври були озброєні мечами і стрілами виключно скіфського виробництва, а у скіфських похованнях знаходять таврську кераміку.

У IV ст. до н. е. на порядок збільшується кількість скіфських поховань у Криму, порівняно з попереднім сторіччям. Саме в цей час виявляються істотні відмінності між кримськими та розташованими на більш північних територіях пам'ятками. Крім того, локальні особливості скіфської культури простежуються i в різних регіонах Криму.

Найістотніша особливість кримських пам'яток полягає в майже повній відсутності катакомб, які в IV ст. до н. е. стають пануючим типом поховальних споруд в степах на північ від Перекопу. Ймовірно, існувала перешкода для проникнення до Криму носіїв катакомбного обряду, яку логічно пояснити етнічними відмінностями. Племена у степовому Криму не сприйняли обряд, що розповсюджувався з півночі і вимагав трансформації релігійних уявлень. Вони і в IV ст. до н. е. продовжували ховати одноплемінників, дотримуючись звичаїв, що здавна склалися в їх середовищі. Створюється враження, що степ, який примикав до Перекопу, був зоною з нестабільним населенням, яке періодично проникало туди з півночі.

Пам'ятки передгірного Криму IV ст. до н. е. на підставі особливостей поховальних споруд, які не мають аналогій за межами цього регіону, можна виділити в локальний варіант скіфської культури. Ймовірно, на межі степу з передгір'ями кочували племена, що усвідомлювали свою відмінність від північних сусідів. Їхні вожді поховані в курганах Дорт-Оба і Талаєвський.

Керченський півострів, на відміну від решти Криму, насичений поселеннями, де жили люди, які займалися землеробством і придомним скотарством. Поруч з ними відкриті підкурганні могильники, що складалися з кам'яних ящиків або склепів з багаторазовими похованнями. Безумовно, ці пам'ятки залишені осідаючими на землях Боспорського царства скіфами, які ще зберегли деякі традиційні для кочовиків звичаї.

Найбагатше поховання в кургані Куль-Оба демонструє поєднання ознак, властивих як скіфській, так і грецькій культурам. Воно дуже добре ілюструє уявлення про багатого і знатного скіфа, можливо, царя, який мав найтісніші зв'язки з Пантікапеєм, а, можливо, і жив у цьому місті. Зауважимо також, що зафіксовані розкопками кургану елементи грецької культури концентруються, головним чином, в жіночому похованні.

Міжетнічні контакти на Керченському півострові не обмежувалися для скіфів лише взаємовідносинами з греками. На узбережжі Азовського моря з VI ст. до н. е. жила група таврів, яка переселилася туди з передгір'їв. Взаємодія двох етнічних груп, осілих таврів і кочових скіфів, на першому етапі стимулювалася, очевидно, відмінностями у господарській діяльності і, як наслідок, необхідністю обміну виробленими продуктами. Конкретні механізми цього процесу невідомі, але в результаті, до IV ст. до н. е. поховальні споруди і обряд приазовських могильників трансформувалися так, що деякі дослідники припускають створення нового етносу, в формуванні якого взяли участь таври і скіфи (Бунятян, Бессонова, 1990).

Особливою активністю етнічні процеси відрізнялись на території варварського світу, в зоні контактів з греками та таврами. Основна маса степових скіфів демонструє стабільність традицій та непорушність кочового способу життя у VII— IV ст. до н. е.

Розділ IV. Пізні скіфи

Найраніші знахідки на пізньоскіфських пам'ятках датують IV ст. до н. е. До цього століття відносять уламки амфор, черепиці (у тому числі з клеймами), чорнолакової кераміки, виявлені у Неаполі, Кермен-Кирi і Булганакському городищі. На цих трьох найбільших пізньоскіфських фортецях, та на багатьох невеликих поселеннях знайдено фрагменти кераміки ІІІ ст. до н. е.

Існують два археологічнi факти, які не дозволяють вивести проблему часу виникнення пізньоскіфських поселень з розряду дискусійних. По-перше, на жодній пізньоскіфській пам'ятці не виявлено шар IV—III ст. до н. е. В усіх випадках у найнижчому нашаруванні ранні знахідки зустрічаються разом з матеріалами II ст. до н. е. По-друге, в некрополях, що примикають до пізньоскіфських поселень, не вдалося виявити жодного поховання, яке датувалося б часом більш раннім, ніж II ст. до н. е.

Поховання, що відносять до початкового етапу пізньоскіфського періоду, відкриті в курганах (в маєтку Тавель, на землях Черкеса і Пастака, Беш-Оба), розташованих в передгірному Криму.

III ст. до н. е. можна визначити як перехідний період, коли скіфи, осідаючи на землю, створювали тим самим передумови формування пізньоскіфської культури. Дані, що є, дозволяють лише здогадуватися про існування в Криму двох груп населення. Одна з них залишила багаторазові поховання в кам'яних підкурганних гробницях, інша оселилась на вершинах пагорбів, де пізніше виникли пізньоскіфські укріплення. Невідомо, чи різнилися ці групи етнічно або за господарськими особливостями. У формуванні обох груп могли брати участь і скіфи, і таври.

У писемних джерелах III і більшій частині II ст. до н. е. населення Криму майже не згадується. Лише іноді замість конкретних етнонімів використовується узагальнюючий термін “варвари”. Відповідні за часом археологічні пам'ятки відрізняються крайньою нечисленністю і малою інформативністю, принаймні, з точки зору можливостей етнологічних інтерпретацій. Апріорно можна зробити припущення, що загальнопівнічнопричорноморська криза III ст. до н. е. проявилася, поряд з іншим, у зменшенні чисельності і збільшенні рухливості населення. Остання обставина повинна була призвести до активізації контактів між різними, не обов'язково одноетнічними групами. Греки, очевидно, не завжди орієнтувалися в нестабільній етнічній ситуації і для позначення тих племен, з якими їм доводилося мати справу, вдавалися до безпомилкового визначення “варвари”.

Стан справ кардинально змінюється з середини II ст. до н. е. До кінця століття відноситься безпрецедентна для всієї історії пізніх скіфів кількість писемних джерел. До цього часу античні автори, у тому числі й ті, хто жили у Криму, вже не сумнівалися у визначенні етнічної належності мешканців внутрішніх районів півострова. Багато разів і в різних контекстах для її позначення вживається етнонім “скіфи”. Вони населяли країну, названу укладачами декрету на честь Діофанта Скіфією. У тих випадках, коли йдеться про інші племена, у тому числі союзні скіфам (сармати або савромати, роксолани), такі, що займали нейтральну позицію (таври) або протистояли їм (саторхеї), стародавні автори недвозначно відокремлюють їх від населення скіфського царства і називають власними іменами. Варвари, що жили серед греків, як у випадку з Савмаком на Боспорі, також іменуються скіфами. Ймовірно, у II ст. до н. е. у Криму завершився процес консолідації різних племен. Населення пізньоскіфського царства, незважаючи на важко, але все-таки розрізнювані за писемними джерелами племінні особливості, усвідомлювало себе єдиним народом — скіфами.

Відомостям писемних джерел відповідають дані археології. У II ст. до н. е. на поселеннях, розташованих в передгір'ях, накопичуються виразні культурні нашарування. До скіфів переходять всі населені пункти на колишній хорі Херсонеса в Північно-Західному Криму. Оборонні, житлові і громадські споруди зводяться з використанням особливих архітектурно-планувальних принципів і специфічних будівельних прийомів. Формується властивий тільки пізнім скіфам комплекс ліпної кераміки. Поруч з поселеннями досліджено поховальні споруди. Можна сказати, що у II ст. до н. е. склалася пізньоскіфська культура, яку характеризує досить визначений набір ознак.

Сама дефініція “пізньоскіфська культура” здається досить вдалою. Вона відбиває з одного боку спадковість від ранньоскіфської, а з іншого — істотні трансформації, яких ця культура зазнала у зв’язку з переходом скіфів до осілості, а також внаслідок включення до їх складу іноетнічних елементів. Традиції кочових скіфів проявилися в основних для пізніх скіфів типах поховальних споруд — грунтових склепах або катакомбах. У той же час за умов осідлого способу життя поховальний обряд зазнав істотних змін. Ліпна кераміка пізніх скіфів у цілому є досить своєрідною, але багато посудин повторюють ранньоскіфські форми. Крім того, відчувається досить сильний вплив таврських традицій та ледве помітний — носіїв зарубинецької культури.

Присутність греків у столиці пізньоскіфської держави відбилася у створенні скульптур, рельєфів, написів грецькою мовою, фрескового розпису стін будинків, деяких предметів культу.

Після загибелі Мітридата VI Євпатора в 63 р. до н. е. Понтійське царство розпалося і пізні скіфи, природно, виявилися вільними від нерівноправного союзу з цією державою. За ними збереглося кримське передгір'я, західна і північно-західна частини Криму, з хорою Херсонеса, виключаючи Гераклейський півострів, який примикав безпосередньо до міста. Причому шари I ст. до н. е. — I ст. н. е. від шарів попереднього часу відрізняються незрівнянно більшою потужністю. Починаючи з I ст. до н. е. функціонують великі, до сотні поховань, некрополі. Загалом, I ст. до н. е. — I ст. н. е. для пізньоскіфської культури можна охарактеризувати як час спокійного еволюційного розвитку. Архітектура оборонних споруд, житлових і господарських приміщень, поховальні споруди демонструють спадкоємність традицій, сформуваних у II ст. до н. е. Висновки, що їх можна зробити на основі аналізу ліпної кераміки зводяться до наступного. Своєрідна пізньоскіфська культура періоду розквіту зберігає ранньоскіфські традиції. Процес поступової асиміляції таврів, що жили серед пізніх скіфів, завершується до кінця I ст. до н. е. У той же час серед пізніх скіфів з’являються нові переселенці. Нечисленні групи мігрантів переселяються з придніпровських та південобузьких районів. У досить помітній кількості до Криму переселяються сармати і стають там жителями пізньоскіфських поселень.

До найбільш яскравих інновацій потрібно віднести появу в I ст. н. е. на пізньоскіфських некрополях підбійних могил. Ймовірно, це поховання сарматів, переселення яких до Криму не знайшло відображення в писемних джерелах. Найраніші з них, які відносять до першої половини I ст. н. е. відкрито при дослідженні могильника поблизу с. Кольчугіне. Компактність ділянки могил з підбоями, її віддаленість від ділянки зі склепами, одноманітність зафіксованого тут поховального обряду, наявність незвично великої для пізніх скіфів кількості зброї, посуду, що нагадує кераміку Нижнього Дону та Північного Кавказу, а також дериватів “маркоманських” пряжок, які не мали широкого розповсюдження у пізньоскіфському середовищі, дозволяє припустити, що сармати спочатку багатьма рисами матеріальної та духовної культури відрізнялись від більшості жителів розміщеного поряд пізньоскіфського поселення й усвідомлювали цю відмінність. Вірогідно дослідження могильника у с. Кольчугіне фіксують стадію взаємодій двої етносів до початку активних асимілюючих процесів. З середини I ст. н. е. могили з підбоями з’являються на всіх пізньоскіфських некрополях.

Наприкінці I або на початку II ст. н. е. жителями залишені майже всі поселення Північно-Західного Криму, що було пов'язано з якимось великим пересуванням сарматських племен. II ст. н. е. знаменувалося не тільки війнами між скіфами і Боспором (КБН, № 32, 33), але й серйозними етнічними змінами, що відбувалися в передгірній частині Криму. Основний зміст етнічних процесів можна охарактеризувати як сарматизацію пізньоскіфського населення. Особливо помітно вона проявилася у зміні багатьох поховальних обрядів. На некрополях, які примикають до найкрупніших пізньоскіфських поселень Неаполя та Усть-Альмінського поступово згасає традиція ховати у склепах. Замість склепів для поховань стали робити могили з підбоями і дуже рідко — могили “з заплічками”. Дослідники пов’язують розповсюдження цих типів поховальних споруд з проникненням сарматських племен на заселену пізніми скіфами територію. У той же час, у могилах, розміщених поряд з пізньоскіфськими поселеннями, фіксується багато ознак сарматської культури: звичай прикрашати жіночий одяг намистинами, дзеркала-підвіски, сарматські знаки на різноманітних предметах, курильниці тощо. У той же час культуру, представлену матеріалами поселень, можна з повним правом називати пізньоскіфською. Загальний висновок такий. Сармати проникали до Криму з півночі і зі сходу, не затримуючись проходили через степову частину півострова і зупинялися в передгір'ях. Вони без будь-яких конфліктів і потрясінь для місцевого населення селилися на пізньоскіфських поселеннях. В таких умовах відбувалася інтеграція двох етнічних компонентів — пізньоскіфського і сарматського. Як наслідок, формувалася синкретична культура, що є характерною для пам’яток II ст. н. е.

Наприкінці II ст. н. е. пізньоскіфську державу, ймовірно, поглинув Боспор. Незважаючи на втрату політичної самостійності, пізні скіфи до середини III ст. н. е. продовжували жити в кримських передгір'ях. Фінал пізньоскіфських поселень представлений надзвичайно виразними шарами руйнувань, пожеж і пов'язаних з ними поховань, здійснених без дотримання звичайних норм поховальної обрядовості. Сучасні дослідники не мають сумнівiв у тому, що пізньоскіфські поселення були розгромлені племенами, які входили до готського союзу.

Розділ V. Сармати

Судячи з уривчастих свідоцтв писемних джерел (IOSPE, I2, № 343, 352, 353; Polyen. Strataeg., VIII, 56; Polyb., XXV, 2; Strabo., VII, 3, 17), у III—II ст. до н. е. сармати не жили постійно на території Кримського півострова, а здійснювали туди набіги, пов’язані з екстраординарними подіями.

Поховання кочовиків у кримському степу після значної перерви, що почалася ще у III ст. до н. е., з'явилися лише в середньосарматський період (I — перша половина II ст. н. е. (Симоненко, 1993). Причому їх всього тринадцять. Постійного сарматського населення в степових районах Криму, ймовірно, не було. Опинившись на півострівi, кочовики прямували до його передгірної частини, де відомі численні їхнi пам'ятки.

Наявність поодиноких сарматських поховань в курганах Південно-Західного Криму (колгосп ім. Ілліча, “П'ятий кілометр”, Долинне, економія Ревеліотті, радгосп “Комінтерн”) можна пояснити, ймовірно, проникненням у цей регіон окремих груп кочовиків, які і в умовах передгір'їв спочатку не змінювали звичний спосіб життя. Невеликі могильники (курган біля Братського кладовища, Мамай-Оба), де за традицією робили курганні насипи, з'явилися у процесі переходу до осілості, коли відстань перекочовок скоротилась і з'явилась можливість ховати померлих поряд з одноплемінниками.

Проживання сарматів серед пізніх скіфів найкраще діагностують підбійні могили, розповсюджені на пізньоскіфських некрополях. Перші з них з'являються у першій половині I ст. н. е. (могильник Кольчугіне), у II ст. н. е. вони стають найпоширенішим типом поховальних споруд на пізньоскіфських некрополях.

Усі дослідники відзначають сарматський характер могильників, розташованих в долинах Альми і Бельбека (Скалисте II і III, Бельбек I-IV, Танкове), але в той же час незмінно включають їх до зведених робіт про пізньоскіфські старожитності (Висотская, 1972; Дашевская, 1991). Між iншим, від пізньоскіфських вони відрізняються деякими важливими характеристиками. Найбільш істотним є той факт, що порівняно з пізньоскіфськими поселення, відповідні таким могильникам, не виявлені. Отже, адаптація сарматів, що проникали зi степу до передгірських районiв, здійснювалася двома шляхами — одні ставали жителями пізньоскіфських поселень, інші селилися на незайманих пізніми скіфами місцях.

Незважаючи на подібність до сарматських поховальних споруд, обряду та інвентаря, кримські передгірні некрополі мають особливості, що відрізняють їх від степових кочівницьких. Всі вони ґрунтові. Вхідні ями могил, як і у пізніх скіфів, зазвичай забивали камінням. Дуже поширені нехарактерні для сарматів плитові могили. Відсутні широкі могильні ями, відкриті в усьому ареалі середньосарматської культури. Частіше ніж в степу використовуються як поховальний інвентар речі античного, головним чином херсонеського, виробництва.

Вказані особливості дозволяють розглядати кримські пам'ятки як локальний варіант спочатку середньосарматської, а потім і пізньосарматської культури. Він сформувався внаслідок проникнення в кримські передгір'я сарматів зі степової зони, їх поступової седентаризації і постійних контактів з пізніми скіфами і з Херсонесом.

Надзвичайно важливі відомості писемних джерел. Після подій епохи Діофанта вони мовчать про сарматів, які хоча б тимчасово з'являлися б у Криму, вже не кажучи про їх постійне проживання там. Всі без винятку стародавні автори розрізнюють сарматів і скіфів. Відсутні композитні, на зразок “тавроскіфів”, етноніми, наприклад, “скіфосармати”. Таким чином, стає ясно, що для стародавніх спостерігачів усі жителі кримських передгір'їв у перші століття нашої ери були скіфами. Сармати явно від них відрізнялися і жили окремо, за межами Криму. Ймовірно, в реальному житті між двома народами існували відмінності, значно важливіші для висновку про етнічну належність населення, ніж елементи подібності матеріальних культур, які легко здобуті археологічно і тому вводять в оману сучасних дослідників.

Сармати, що селилися у передгірному Криму, залишили ще одну групу пам'яток, яка раніше у такому контексті не розглядалася. Йдеться про могильники Нейзац, Дружне, Озерне III, Суворове, Інкерман, Чорноріченський тощо. Найбільш численні і показові матеріали отримані при дослідженні могильника Нейзац. Порівняння поховального обряду та інвентаря, виявленого в могилах раннього культурно-хронологічного горизонту цієї пам'ятки (друга половина II — перша половина III ст. н. е.), з синхронними похованнями пізньоскіфських некрополів, а також скалістинських і бельбекських могильників показує їх майже повну тотожність. Істотна відмінність лише одна — у Нейзаці вхідні ями могил не заповнювали камінням. На підставі цього можна припустити, що долиною р. Зуї до передгір'їв проникла група сарматів, яка не вступала в тісні контакти з пізніми скіфами. У могильнику Нейзац відкрито два склепи, датованих першою половиною III ст. н. е., конструкція яких істотно відрізняється від поширеної у Криму пізньоскіфської. Ці поховальні споруди дозволяють уточнити існуючі уявлення про час проникнення до Криму північнокавказьких аланів. Ймовірно, невелика їх група переселилася на півострів ще до готських походів. Вони селились у передгір’ях разом з пізніми скіфами та сарматами. Про це свідчить зокрема розміщення окремих склепів серед більшості грунтових та підбійних могил кінця II — першої половини III ст. н. е. у могильнику Нейзац. Коли після готських походів алани масово переселялись до Криму, їх адаптації на нових місцях вірогідно сприяли соплемінники, які жили там вже більше півстоліття.

У могильниках Нейзац, Скалісте III, Бельбек III знайдено поодинокі речі германського походження, якi потрапили до Криму ще перед епохою готських походів. До цього ж часу відносять випадки кремації померлих у сарматських, за всіма ознаками, могильниках Скалісте III, Танкове, Бельбек I. Ця група джерел фіксує період мирних взаємовідносин населення Криму і мігрантів з північного заходу, що закінчився в середині III ст. н. е. з початком готських походів і масовим переселенням германців у Північне Причорномор'я.

Розділ VI. Населення Криму у другій половині III—IV ст. н. е.

У середині III ст. н. е. у Криму відбуваються істотні політичні і етнічні зміни. Археологічно вони найяскравіше проявилися в загибелі пізньоскіфських поселень і в появі могильників з кремаціями (Харакс, Чатирдаг, Чорноріченський, Радгосп № 10). Археологічна дата виникнення цих могильників та “історична” дата проникнення готів в Північне Причорномор'я приблизно співпадають і поставлені дослідниками в причинно-слідчий зв'язок.

Найвагомішим арґументом на користь германської належності перелiчених вище могильників з кремаціями є абсолютна відсутність у Криму у попередній час поховального обряду, пов'язаного зі спаленням померлих. Урни і ями з кальцинованими кістками радикально відрізняються від характерних для Криму простих ґрунтових або камерних могил з інгумованими останками. Появу могильників нового типу логічно пояснити притоком населення ззовні.

Інший арґумент виглядає менш переконливо. Наведено багато прикладів збігу поховального обряду кримських некрополів з одного боку, і могильників черняхівської, вельбарської, пшеворської культур, а також розташованих у Скандинавії — з іншого. Однак не менше і відмінностей, а найголовніше — за сукупністю ознак жодний кримський могильник не може бути віднесений до конкретної археологічної культури.

Писемні джерела, синхронні могильникам з трупоспаленнями нічого не повідомляють про перебування готів на Південному березі Криму. Готи в цей час жили, ймовірно, на Боспорі (Казанский, 1999), але там відсутні могильники з кремаціями. Автор VI ст. н. е. Прокопій Кесарійський описує країну Дорі, “...де з давніх часів живуть готи” (De aed. III, 13). Країна Дорі локалізується якраз там, де свого часу ховали за обрядом трупоспалення.

Непрямі дані роблять найбільш вірогідною гіпотезу про те, що могильники з кремаціями залишені германцями, які з'явилися у Криму близько середини III ст. н. е.

У передгірному Криму в пізньоримський час продовжували використовувати могильники, які виникли раніше (Дружне, Нейзац, Чорноріченський, Суворове тощо). Підбійні могили другої половини III ст. н. е. і виявлений в них інвентар демонструють повну спадкоємність від пам'яток попереднього часу. Продовжують виробляти і користуватися більшістю типів речей, що з'явилися на початку пізньосарматського періоду. Не зазнали якихось істотних змін поховальні споруди і обряд. Отже, відразу після готських походів притоку нового населення в кримських передгір'ях не відчувається. Тут продовжували жити нащадки сарматів, які полишили могильники (Дружне, Нейзац тощо) задовго до готських походів. Правда, чисельність населення, судячи з археологічних даних, істотно скоротилася. Могил, які можна впевнено датувати другою половиною III ст. н. е., збереглося на порядок менше, ніж могил, що відносяться до першої половини століття.

Певно, у другій половині III ст. н. е. поряд з підбійними і ґрунтовими могилами використовували склепи. В небагатьох з них знайдено речі, датовані відповідним часом. У попередньому розділі детально говорилося про те, що склепи, подібні розкопаним у Дружному, Нейзаці та інших однокультурних могильниках, скоріш за все були привнесені до Криму аланами, що переселилися з Північного Кавказу. Визнаючи появу в Криму північнокавказьких мігрантів, потрібно звернути увагу на відсутність в Передкавказзі підбійних могил. Можна сказати, що це була єдина із заселених сарматами або така, яка зазнала їх помітного впливу, територія, де підбійні могили не набули поширення. Поєднання склепів і підбійних могил дозволяє виділити два етнічних компоненти, що брали участь у формуванні населення. Один з них —алани, другий — нащадки сарматів, що жили у передгірному Криму задовго до появи тут північнокавказьких мігрантів.

Ймовірно, можна говорити про консолідацію двох етнічних груп в передгірному Криму або навіть про незавершений процес асиміляції аланами сарматів. Принаймні, у IV ст. н. е. в склепах здійснено набагато більше поховань, ніж у підбійних могилах. Судячи з деяких типів ліпного посуду, алани, пересуваючись Боспором, повели за собою частину боспорського населення. Інші типи посудин дозволяють припустити, що алани застали у передгірному Криму нащадків розгромлених у середині III ст. н. е. пізніх скіфів.

З кінця III, але, головним чином, у IV ст. н. е. фіксуються різні германські елементи, особливо в деталях костюма і прикрасах. Проте, характер контактів жителів Центрального Криму з носіями германського кола культур залишається нез’ясованим. Хронологічно припинення використання могильників Дружне, Нейзац і однокультурних їм співпадає з появою в Північному Причорномор'ї гунів. Певно, вторгнення кочовиків або його загроза змусили місцеве населення залишити обжиті місця. Без перерви життя продовжувалося в Інкерманській долині, де на могильниках Інкерманському, Чорноріченському, Радгоспі № 10 ховали і в гунський час.

ВИСНОВКИ

У дисертацiп ?аведене теоретичне узагальнення i нове вирiшення етнiчноi iсторiп ?риму у ранньому залiзному вiцi. Встановлено, що наприкінці епохи бронзи – на початку раннього залізного віку сталася диференціація племен, що жили в Криму. Частина їх розселилася в степу і перейшла до кочового способу життя, інша частина сконцентрувалася у передгір'ях. У передгір'ях у VIII ст. до н. е. сформувалася кизил-кобинська культура, залишена народом, який стародавні греки іменували таврами. Жителі передгір'їв підтримували зв'язки з нечисленними на той час степовиками.

У другій половині VII ст. до н. е. степовий Крим стає місцем кочівок скіфів. У VI ст. до н. е. їх нечисленні контингенти долинами річок проникають у передгір'я. Там вони постійно контактують з таврськими племенами, внаслiдок чого формуються групи людей, культура яких поєднує скіфські і кизил-кобинські елементи.

В VI— V ст. до н. е. кримські передгір'я були щільно заселені таврами. Цей регіон був ядром етносу, звiдки таври мігрували у різних напрямках. Найпотужніший міграційний потік був спрямований на південь — до незаселеного Головного пасма Кримських гір і Південного берега Криму. Археологічно культура південнобережних і гірськокримських таврів представлена численними могильниками, що складаються з кам'яних ящиків. Формуються дві субетнічні групи, відповіднi двом господарсько-культурним типам.

У кінці VI або на початку V ст. до н. е. частина таврів переселяється з передгір'їв на Азовське узбережжя Керченського півострова, де вони проживають до I ст. до н. е.

Встановлено, що з часу заснування у VI ст. до н. е. античних міст на західному березі Боспору Кіммерійського таври були серед їх жителів. Така ж картина спостерігалась на західному узбережжі Криму, в заснованій у V ст. до н. е. Керкінітіді.

Таврські племена, які населяли в VI—V ст. до н. е. гори і передгір'я, відрізнялися від інших причорноморських варварів крайньою замкненістю у відношеннi до населення античних міст.

Зі скіфами кримського степу таври підтримували постійні стосунки (найчастіше у виглядi торгового обміну) завдяки чому до таврів потрапляли скіфські зброя і кінська збруя, а до скіфів — кизил-кобинська лощена кераміка з врізним орнаментом.

У V ст. до н. е. степовий Крим став місцем постійних кочівок племен, які входили до об’єднання, названого Геродотом (Her. IV, 20) “царськими” скіфами. Поховання їхніх вождів відкриті в передгірному і Північно-Західному Криму, а також на Керченському півострові. Скіфи вступали в різноманітні відносини з античними греками як на заході, так і на сході півострова. До V ст. до н. е. відноситься початок процесу седентаризації скіфів, відміченого на кордонах Боспорського царства.

У IV ст. до н. е., в період розквіту Скіфії, племінна диференціація вже більш помітна, ніж в попередній час. Кримські скіфи за деякими важливими особливостями поховального обряду, відрізнялися від кочовиків, що жили в степах на північ від Перекопу. Північна частина півострова являла собою зону з нестабільним населенням, яке періодично проникало туди з причорноморських степів. Локальний варіант скіфської культури створили племена, котрі кочували на межі степів і передгір'їв. Вони, очевидно, усвідомлювали свою відмінність від сусідів, які займали територію на північ від них. Особлива етнографічна група скіфів проживала на Боспорі.

Про загальнопівнічнопричорноморську кризу III ст. до н. е. свідчить, зокрема, майже повне припинення практики здійснення підкурганних поховань в степовому Криму і зникнення кизил-кобинської культури в передгір'ях. Цей період майже не знайшов відображення ні в писемних, ні в археологічних джерелах. В III ст. до н. е., ймовірно, значно зменшилась чисельність і зросла рухомість населення. Цей час, коли скіфи стали осідати в Центральному Криму, створюючи передумови формування пізньоскіфської культури можна назвати перехідним.

В II ст. до н. е. скіфи заселяють передгірний, а також відвойований у греків Північно-Західний Крим. Консолідації розрізнених раніше племен сприяло включення їх до єдиної держави. Автори декрету на честь Діофанта іменували її Скіфією. З нащадків кочових скіфів сформувався етнос, який всі джерела називають скіфами, а сучасні автори — пізніми скіфами, щоб відрізнити їх від кочовиків, що панували в північнопричорноморських степах у VII—IV ст. до н. е. Вони створили своєрідну пізньоскіфську культуру, відому завдяки розкопкам багатьох поселень та могильників. Незважаючи на одноманiтнicть культури і на усвідомлення пізніми скіфами своєї єдності, аналіз писемних джерел дозволяє зробити висновок, що вони поділялися на племена.

Крім скіфів, в столиці пізньоскіфської держави жили греки. Таври займали компактну територію неподалік від Херсонесу. Вони також проживали серед скіфів в поселеннях Центрального Криму. Сармати, зокрема, роксолани, протягом II ст. до н. е. не раз робили набіги на Кримський півострів. Після закінчення воєнних дій вони йшли на північ, але під час Діофантових воєн деякi з них залишились в Криму. На початку I ст. н. е. археологiчнi данi фiксують з’явлення сарматiв на пiзньоскiфських поселеннях, у другій половині століття вони вже повсюдно проживали серед пізніх скіфів. У передгір'ях з'являються невеликі сарматські могильники, що демонструють зміни укладу життя сарматів — перехід до перекочувань по замкненому маршруту невеликої вiдстанi.

Наприкінці I – на початку II ст. н. е., велике пересування сарматських племен, охопивши все Північне Причорномор'я, певно призвело до скорочення пізньоскіфського ареалу. Пізні скіфи залишили Північно-Західний Крим i сконцентрувались в передгір'ях. На цей час завершився процес асиміляції таврів пізніми скіфами.

У II ст. н. е., в зв'язку з перманентним притоком сарматів у передгір'я, відбувається їх інтеграція зі скіфами в межах пізньоскіфських поселень. Сармати жили не лише серед пізніх скіфів, а й окремо, причому різні їх групи вiдокремились залежно від впливу на них пізньоскіфської культури.

В особливих географічних умовах передгір'їв та завдяки постійним контактам зі скіфами матеріальна і духовна культура сарматів дещо трансформується порівняно з культурою їх степових одноплемінників, які ведуть кочовий спосіб життя.

У першій половині III ст. н. е. в кримських передгір'ях, поряд зі скіфами і сарматами, з'явилися нові учасники етнічних процесів. Це були перші представники германських племен та алани, які переселилися до Криму з Північного Кавказу.

Істотні етнічні трансформації сталися у Криму у середині III ст. н. е. Готи та їх союзники розгромили всі пізньоскіфські поселення. Останніх їх мешканців було розігнано. Скіфи перестали існувати як етнос. Водночас, було знищено або витіснено за межі передгірного Криму багато сарматських громад. Однак деякі колективи сарматів, зокрема ті, що не підтримували тісних контактів з пізніми скіфами, вціліли і продовжували жити в долинах кримських рік.

На початку другої половини III ст. н. е. на Південному березі і в Південно-Західному Криму поселилися германці. У передгір'ях жили сармати, чисельність яких зменшилася порівняно з попереднім періодом. З кінця III ст. н. е. в передгірному Криму фіксується приток північнокавказьких аланів, які пройшли, очевидно, Боспором. В IV ст. н. е. їх кількість значно зросла. Процес активної консолідації аланів і сарматів упродовж IV ст. н. е., певно, так і не завершився. Наприкінці IV або на початку V ст. н. е. вони переселилися на нові місця, ймовірно, у зв'язку з нашестям на Кримський півострів гунів.

В V ст. н. е. за участю аланів і готів формувалася середньовічна кримська народність. В степах кочували гуни. Почалася нова епоха — епоха Великого переселення народів.

СПИСОК ОСНОВНИХ ПУБЛIКАЦIЙ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦIЇ

Монографiї:

1.

2.

Колективнi монографiї:

3.

4.

Статтi в фахових виданнях:

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.