ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ

ХАЙРУДДІНОВ МУХІДДІН АЙІДДІНОВИЧ

УДК 37.01:39

СТАНОВЛЕННЯ І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

ЕТНОПЕДАГОГІКИ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

КИЇВ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті педагогіки АПН України

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор,

дійсний член АПН України

Зязюн Іван Андрійович,

Інститут педагогіки і психології професійної

освіти України, директор;

доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член АПН України

Кузь Володимир Григорович,

Уманський державний педагогічний університет

імені Павла Тичини, ректор;

доктор педагогічних наук, професор

Курляк Ірина Євгенівна,

Національний університет

“Львівська політехніка”,

заступник директора, Інститут

гуманітарних і соціальних наук,

завідувач кафедри соціології та соціальної роботи

Провідна установа: Харківський державний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, кафедра загальної педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Харків.

Захист відбудеться “ 11 ” грудня 2003 року о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України за адресою: 04053, м. Київ, вул. Артема, 52-д.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій частині Інституту педагогіки АПН України (04053, м. Київ, вул. Артема, 52-д).

Автореферат розісланий “8” листопада 2003 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Березівська Л.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У сучасному світі домінують дві основні суспільно-історичні тенденції, що протидіють. З одного боку, це тенденція загальної глобалізації, яка охоплює своїм впливом цивілізований світ, намагаючись нівелювати національні культури, усереднити або зовсім замінити їх новою ерзац-культурою, псевдо-, поп- або антикультурою. У багатьох засобах масової інформації відкрито пропагується цинізм, жорстокість, розпуста тощо. З іншого боку, у світі зростає тенденція до збереження і примноження національних культурних надбань, зміцнення самосвідомості кожного народу, забезпечення розквіту його культури, віри, моралі, духовності.

Протидія цих двох тенденцій зачіпає практично всі сфери суспільства: економіку, політику, ідеологію, мораль, мистецтво, культуру, в тому числі й сферу освіти. У цих умовах важко відстояти історичне минуле кожного народу, вивчити й донести до свідомості сучасників те прогресивне, що проявлялось у його традиціях, національних почуттях, характері, способі життя, у вихованні та навчанні. Кожна нація володіє багатющим культурним спадком, у якому збережено і безцінний досвід виховання підростаючих поколінь.

Сучасна Україна розвивається як самостійна незалежна держава, відроджує та стверджує свою національну самобутність, глибоко і всебічно досліджує своє історичне минуле, на цій основі будує сучасне та планує майбутнє. У вирішенні цієї найважливішої національної проблеми значне місце належить історико-педагогічним дослідженням, головним призначенням яких є неупереджена оцінка багатого педагогічного досвіду українського народу. Тому що тільки на міцній національній основі, яка корінням сягає глибини віків, можуть бути забезпечені нерозривний зв’язок поколінь, єдність і процвітання українського суспільства. Ці принципові положення цілком стосуються і кримських татар, які інтегруються сьогодні у велику українську родину.

Народна педагогіка кримських татар, як і все їхнє морально-духовне життя, багата й різноманітна. Вона виступає як сукупність життєвих уявлень і практичного досвіду формування особистості у дитячому та юнацькому віці, є невід’ємною частиною тієї народної культури, що створювалась тисячоліттями. Ефективному її використанню в сучасному навчально-виховному процесі мають передувати етнопедагогічні дослідження щодо її історії, змісту, багатющих виховних можливостей. Тільки на такій основі сучасні педагоги зможуть уміло застосовувати її різноманітні форми, методи та засоби у повсякденній педагогічній діяльності. Практично на всіх рівнях освітньої системи такі традиційні засоби народної педагогіки, як приказки, прислів’я, пісні, казки, легенди, дестани, звичаї, народні ігри тощо, можуть дати високі позитивні результати як у навчанні, так і в патріотичному, моральному, естетичному і трудовому вихованні молодого покоління. Специфіка виховного впливу народної педагогіки на підростаюче покоління полягає в тому, що оволодіння моральними нормами, трудовими та іншими навичками й уміннями має здійснюватися природно, ненав’язливо, з урахуванням загальноприйнятих норм, обрядів, звичаїв, що потребує відповідних етнопедагогічних досліджень.

У “Національній доктрині розвитку освіти” підкреслюється, що в Україні “забезпечується право національних меншин на задоволення освітніх потреб рідною мовою, збереження і розвиток етнокультури, її підтримка та захист держави... Національне виховання має бути спрямоване на прилучення громадян до глибинних шарів національної культури і духовності, формування у дітей та молоді національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань на основі цінностей вітчизняної та світової культури”1.

Отже, саме у вивченні народної педагогіки, збереженні та використанні її найкращих надбань, розвитку і зміцненні етнопедагогіки як важливого напряму української педагогічної науки полягає шлях до розв’язання актуальних завдань національного виховання підростаючих поколінь.

Ступінь розробленості проблеми. Завдяки географічному положенню Криму, який знаходився на перехресті древніх торговельних шляхів (Балкано-Кавказького, Причорноморсько-Малоазійського, Великого шовкового), у його культурі, поряд із суто національним, традиційним, помітні сліди взаємовпливів різних народів, зокрема, в обміні педагогічними знаннями простежується культурна взаємодія предків кримських татар з шумерами, давніми греками та римлянами, тюркськими, арабськими і слов’янськими народами.

У давньосхідних суспільствах склались найдревніші культури, роль яких у розвитку різних народів та цивілізацій надзвичайно велика. Особливо широким був вплив культур Єгипту і Дворіччя та розташованих між ними країн Палестини і Сирії. Ці країни мали постійні торговельні та культурні зв’язки з іншими середземноморськими державами. В історико-етнографічному відношенні ця територія розглядається як Середньоазійська історико-етнографічна провінція.

Вивчення етнопедагогіки кримськотатарського народу не може бути здійснене без аналізу педагогічної спадщини Сходу – багатющого пласта культури, недостатньо вивченого наукою. Деякі її аспекти представлено в історичних працях ХІХ–ХХ ст. Насамперед, до таких праць належать ґрунтовні дослідження початку ХХ ст. відомого сходознавця А. Кримського, присвячені історії середньовічної мусульманської культури, зокрема арабської та перської літератур. Значної уваги заслуговує його історико-літературознавчий нарис “Література кримських татар” (1930 р.), в якому вперше подано розгорнутий огляд літературного процесу в Криму. Великий внесок у дослідження культури середньовічного Сходу зроблено В. Бертольдом і І. Крачковським, чиї праці з історії мови, літератури, культури народів, які сповідують іслам, є основою для всіх, хто вивчає історію Близького і Середнього Сходу.

Просвітницькі ідеї вчених-енциклопедистів, поетів та прозаїків середньовічного Сходу як основи для розробки своєї нової методичної школи вивчав видатний педагог, письменник, книговидавець, незмінний редактор першої в історії кримськотатарської газети “Терджиман” (”Перекладач”) І. Гаспринський, яким було опубліковано у газеті “Терджиман” цикл статей, присвячених творчості Ібн Сіни, Біруні, Сааді, Навої та ін. Безумовно, важливими для нас є його праці у

__________________________________

1 Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті // Освіта України – 2001. – № 29 (257). – С. 4.

галузі кримськотатарської народної педагогіки, в яких він виступив за поєднання

мусульманського виховання і світської освіти, що має ґрунтуватися на кращих національних традиціях.

У 60–70-і роки ХХ ст. з’являються дослідження М. Абрарової, З. Атад-жанової, С. Ахмедова, Н. Бабаєва, М. Бадалова, А. Іванова, А. Кадирова, З. Нур-султанова, З. Нурутдінової, С. Рахімова, А. Сагдєєва, У. Султанова, У. Шерматової та ін., присвячені, насамперед, розвитку методик навчання різних предметів, які водночас стосуються й окремих історико-педагогічних аспектів.

В останні роки проведено спеціальні історико-педагогічні дослідження, за результатами яких Х. Тллашевим опубліковано монографію “Загальнопедагогічні і дидактичні ідеї вчених-енциклопедистів Близького та Середнього Сходу епохи середньовіччя” (1989 р.) За редакцією академіка РАО А. Піскунова в 2001 р. видано навчальний посібник для педагогічних навчальних закладів, у якому виділено окремий розділ “Виховання, школа і педагогічна думка у народів Близького та Середнього Сходу в епоху європейського середньовіччя”.

Ці та інші окремі історичні й історико-педагогічні дослідження дають певні уявлення щодо історико-педагогічного процесу, народів, з якими кримськотатарський народ має культурні та інші зв’язки.

Проблем кримськотатарської народної педагогіки у зв’язку з вирішенням інших наукових завдань так чи інакше торкається ціла низка праць істориків, археологів, антропологів та мовознавців. Серед них дослідження О. Акчокракли, А. Андреєва, М. Арістова, М. Баскакова, С. Бахрушина, У. Боданінського, М. Бро-невського, В.Возгріна, В. Ганкевича, Л. Гумільова, М. Карамзіна, А. Маркевича, Є. Маркова, К. Мусаєва, В. Семенова Тянь-Шанського, В. Смирнова, Е. Тунманна, Ф. Хартахая, Е. Челебі, Л. Якобсона та ін.

Цікавими, з точки зору предмета нашого дослідження, були відомості про обряди і традиції кримських татар. Такі дослідження щодо середини ХІХ ст. вперше здійснені Г. Радле. Спеціальним вивченням обрядів та ритуалів на початку ХІХ ст. займався Є. Булатов. Наприклад, він першим дуже детально описав “реван” – обряд посвячення підмайстра в майстри. На початку ХХ століття цей самий обряд вивчав у Криму В. Гордлевський. Детальний опис весільного обряду, який відбувався у 1880-х роках у районі Ялти (на узбережжі), зробив Х. Каралезлі.

І все ж, особливістю кримськотатарської етнопедагогіки як науки, з огляду на певні історичні причини, є її недостатня теоретична розробленість, відсутність спеціальних цілісних досліджень з проблем народної освіти та виховання. В основному, вони подані у різних публікаціях (Е. Байрамов, Д. Бекиров, Р. Муза-ффаров та ін.).

З огляду на відсутність відповідних теоретико-методологічних досліджень у галузі кримськотатарської етнопедагогіки орієнтиром для нас слугували етнопедагогічні дослідження споріднених та сусідніх народів. Зокрема, важливими для нашого дослідження були праці Р. Абдираімової, І. Арабова, А. Гашимова, М. Гуртуєва, М. Іззатової, А. Ізмайлова, С. Ісоєвої, З. Кадирової, М. Мірзоєвої, З. Мустафаєвої, К. Пірлієвої, С. Раїмової, С. Ригзинова, М. Сайфулаєвої, К. Сей-сембаєва, А. Табулової, Я. Ханбікова, які стали великим внеском у теорію і практику етнопедагогіки тюркських народів.

Цілком виправданим вважаємо звернення до дисертаційних досліджень та праць українських філософів, педагогів, психологів і соціологів, виходячи з того, що протягом свого історичного розвитку кримськотатарський та український народи жили поряд, що, безперечно, сприяло взаємопроникненню їхніх педагогічних культур.

Народнопедагогічна теорія українців найповніше відображена у педагогічній спадщині О. Духновича, Г. Сковороди, К. Ушинського. Почав вивчати етнопедагогіку українського народу у другій половині ХУІІІ ст. філософ Г. Сковорода. І. Котляревський у “Наталці Полтавці” та “Енеїді” показав красу національної сімейно-побутової культури. О. Духнович першим ввів у науковий обіг термін “народна педагогіка”. З наукової точки зору, викликають зацікавлення етнопедагогічні погляди учених, педагогів, письменників, істориків, етнографів України: Л. Глібова, М. Грушевського, М. Драгоманова, М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка, Т. Шевченка.

Теоретичним і практичним внеском в українську етнопедагогіку стали праці В. Сухомлинського. Основні напрями та народно-педагогічні традиції виховання відображені в дослідженнях А. Богуш, Л. Калужської, В. Кузя, М. Лисенко, В. Мадзігона, Т. Мацейків, В. Мосіяшенка, Л. Редькіної, Н. Рогальської, Р. Скуль-ського, М. Стельмаховича, В. Струманського, Л. Юди та ін.

Дослідженню цінностей народного виховання присвячені праці І. Беха, І. Зязюна, Н. Ничкало, В. Оржеховської, О. Пометун, О. Сухомлинської, М. Яр-маченка; проблему виховання національної самосвідомості відображено в дослідженнях Ю. Руденка, З. Сергійчика, Д. Тхоржевського; етичним аспектам народної педагогіки – Ю. Рудя, Т. Стефаненко, Є. Сявавко, Г. Шпета та ін.

Проте до цього часу спеціальних наукових досліджень етнопедагогіки кримськотатарського народу не проводилось, хоча вони є особливо важливими на етапі повернення народу на історичну батьківщину і обживання рідних земель, відродження його мови та культури.

Отже, актуальність проблеми, її наукова нерозробленість, труднощі, викликані вихованням підростаючого покоління кримських татар в умовах репатріації, завдання з відродження та розвитку кримськотатарської мови, культури й національного способу життя стали підставою для вибору теми дослідження “Становлення і тенденції розвитку етнопедагогіки кримськотатарського народу”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертації затверджено вченою радою Кримського державного індустріально-педагогічного інституту (протокол № 7 від 26 березня 1996 р.) і Радою з координації наукових досліджень в галузі педагогіки і психології АПН України (протокол № 3 від 10 червня 1996 р.). Вона є складовою проблеми “Українська педагогіка в персоналіях” (Реєстраційний номер 0197U07543), яку досліджує Інститут педагогіки АПН України.

Об’єкт дослідження – педагогічна культура кримськотатарського народу.

Предмет дослідження – генеза та основні тенденції розвитку етнопедагогічних ідей і традицій кримськотатарського народу.

Мета дослідження – здійснити ретроспективний аналіз педагогічної спадщини кримськотатарського народу ХІІІ–ХХ століть, визначити етапи, джерела та тенденції її розвитку і на цій основі розробити шляхи актуалізації етнопедагогіки в сучасній системі навчання та виховання підростаючого покоління.

Концепція дослідження. Етнопедагогіка кримськотатарського народу розглядається як самостійна галузь педагогічної науки, серцевиною якої є народне виховання. Ця галузь має власний предмет дослідження, методи, а також специфічні принципи, серед яких основними є: єдність людини, суспільства і природи; етнокультурна спрямованість науково-педагогічного пошуку; збереження традиційних і створення на цій основі нових культурних цінностей; єдність національного, загальнодержавного та загальнолюдського й ін. Етнопедагогіка нерозривно пов’язана з історією та культурою кримських татар, географічним середовищем їх проживання. Будучи за своєю суттю народною, етнопедагогіка враховує національний аспект у визначенні мети і завдань, змісту процесів виховання та розвитку особистості. Суттєвий вплив на її генезу мали близькосхідна педагогічна культура, ісламські традиції виховання, педагогічна культура тюркських та слов’янських народів.

Як варіативні характеристики кримськотатарської етнопедагогіки виступають природно-географічні умови та суспільно-історичні особливості життя народу, що визначають характер праці, ігор, свят, традицій, звичаїв та обрядів, зміст усної народної творчості, образотворчого мистецтва й народних промислів, специфіки стосунків людей між собою та ставлення їх до навколишньої природи.

Головною метою народної педагогіки кримських татар є виховання досконалої людини, тобто виховання всебічно розвиненої особистості.

Для кримськотатарської етнопедагогіки характерні істотні особливості її зародження і поступального розвитку на різних етапах. Вони проявляються у складних взаємозв’язках і взаємовпливах елементів загальнолюдського й етнічного національного у способі життя і свідомості народу. Етнічний аспект полягає у здатності кримськотатарської етнопедагогіки взяти на озброєння все те, що добуто народом у процесі суспільно-історичного життя, трудової діяльності, навчання і виховання, та застосувати з урахуванням сучасних реальностей. З іншого боку, розв’язання конкретних етнопедагогічних проблем має здійснюватися відповідно до загальнолюдських цінностей, поваги до інших культур і народів, толерантності, що забезпечується загальнодержавною політикою у сфері освіти й виховання.

Розвиток вітчизняної етнопедагогіки покликаний забезпечити теоретичне підґрунтя морально-психологічної і педагогічної захищеності і підтримки кожної конкретної людини, можливостей збереження і примноження національної культури, самосвідомості, національних почуттів, звичаїв та традицій кримських татар у сфері освіти й виховання. На сучасному етапі розвитку багатонаціонального українського суспільства етнопедагогічний підхід повинен виступати як один із найважливіших напрямів продуманої державної політики у сфері культури, освіти та виховання широких народних мас, підростаючого покоління.

Методологічну основу дослідження склали:–

положення теорії пізнання про діалектичну взаємозалежність і взаємозумовленість національного та загальнолюдського у суспільному прогресі, про відношення свідомості до буття на основі наукової раціональності в конкретно-історичних умовах суспільного життя;–

соціокультурно-антропологічні засади, за яких історико-педагогічні явища, зокрема феномени народної педагогіки, розглядаються у контексті розвитку культури, а всі історико-педагогічні процеси – крізь призму людського чинника – розвитку особистості;–

синергетичний підхід, який дозволяє виявляти особливості та логіку розвитку етнопедагогічних знань шляхом аналізу багатоманітних проявів народної педагогіки кримськотатарського народу;–

аксіологічний або ціннісно-орієнтаційний підхід, що полягає у віднесенні досліджуваних об’єктів до цінностей суспільства або певних соціальних груп;–

конструктивно-генетичний підхід, на основі якого простежуються в системі динамічні зміни досліджуваного феномена.

Відповідно до предмета і мети визначено такі завдання дослідження:

1. Розробити теоретичні та методологічні засади етнопедагогіки кримськотатарського народу.

2. Визначити структуру етнопедагогіки, її зв’язки з суміжними науками, уточнити понятійний апарат.

3. Розкрити роль і місце етнопедагогічних традицій кримських татар у збереженні та розвитку їх як етносу.

4. Провести історико-педагогічний аналіз становлення і розвитку етнопедагогіки кримськотатарського народу.

5. Розкрити сутність та особливості взаємодії морально-релігійної культури й кримськотатарської народної педагогіки як чинника формування сучасних етнопедагогічних концепцій.

6. Виявити й охарактеризувати зміст, методи, форми та засоби народного виховання.

7. Визначити основні тенденції розвитку етнопедагогічної думки кримськотатарського народу та шляхи застосування етнопедагогічного підходу до навчання і виховання кримськотатарської молоді на сучасному етапі розвитку суспільства.

Для розв’язання завдань дисертаційного дослідження було використано такі методи:

теоретичні: історико-педагогічний аналіз і синтез (визначення цілей, предмета та завдань дослідження, відстеження розвитку педагогічних уявлень і виховної практики народу в різні періоди його етногенезу; виявлення джерел і основних напрямів генезису етнопедагогіки); порівняння, зіставлення та узагальнення (обробка й етнопедагогічна інтерпретація історіографічних, етнографічних та фольклорних видань, археологічних матеріалів); історико-структурний (здійснення структурування нагромадженого історико-педагогічного знання і співвіднесення його з конкретними періодами, домінуючими ідеями); конструктивно-генетичний (розгляд трансформації історико-педагогічних знань протягом ХІІІ–ХХ століть); аксіологічний (полягає у співвідношенні об’єктів, які вивчаються, і тих цінностей, завдяки яким і відбувається відбір об’єктів та їх оцінка); персоналістично-біографічний (застосовується для аналізу педагогічної літератури, присвяченої педагогічним персоналіям); прогностичний (моделювання, метод експертних оцінок);

емпіричні: діагностичні (бесіди, інтерв’ю, “спогади у спогадах”); обсерваційні (спостереження в різних умовах життєдіяльності сім’ї, народу, вивчення результатів праці ).

Оскільки вивчення етнопедагогічних проблем торкається багатьох сфер суспільного життя народу, в процесі дослідження і аналізу здобутих результатів були використані й методи суміжних наук (психології, етнографії, історії, соціології та ін.).

Теоретичну основу дослідження становлять ідеї провідних вітчизняних та зарубіжних філософів, психологів, педагогів, істориків, а саме: культурно-історична теорія розвитку особистості (Л. Виготський); концепція особистісно орієнтованого виховання (І. Бех); положення про розвиток особистості (Л. Виготський, Д. Ель-конін, О. Запорожець, О. Кононко, П. Якобсон); положення про формування національної самосвідомості (А. Богуш, М. Боришевський, Г. Ващенко, О. Виш-невський, І. Гаспринський, С. Русова, М. Стельмахович, Д. Тхоржевський, К. Ушинський); положення Конституції України, Конституції Автономної Республіки Крим, Закону України “Про освіту”, Державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття), Концепції національного виховання Національної програми “Діти України”, “Національної Доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті”, Закону України “Про вищу освіту”.

Джерельна база дослідження. Дослідження ґрунтується на ретельному відборі і всебічному вивченні як писемних, так й інших джерел педагогічної культури кримських татар. Зокрема було використано орхоно-єнісейські й давньотюркські пам’ятки рунічної писемності (проаналізовано більше 20 таких пам’яток); речові джерела (матеріали археологічних досліджень у регіонах проживання тюркських народів, твори мистецтва, знаряддя праці, житла); твори народного епосу: “Кітабі-деде Коркуд” (V–VІІ ст.), “Манас” (VІІ–Х ст.), “Кьор-огли” (ХVІ–ХУІІ ст.), “Закони Яси” (1206 р.), “Кодекс Куманікус” (ХІІІ–ХІV ст.); літературні твори, написані тюркськими мовами: “Кутадгу біліг”(“Благодатне знамення”, ХІ ст.), “Дівану лугат іт-турк” (“Словник тюркських мов”, ХІ ст.), “Кийсса-і Йусуф ” (ХІІ ст.); повсякденне життя, традиційний побут і етикет тюркських народів.

Як історико-літературні джерела було використано також літературні пам’ятки Київської Русі: “Повість врем’яних літ”, “Слово о полку Ігоревім” (ХІІ ст.), твори українських письменників середньовіччя, зокрема: поема Симона Пекаліда (ХVІ ст.) “Про Острозьку війну під П’яткою”, “Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного” Касіяна Саковича (ХVІІ ст.); “Співаки” Бартоломія Зимовича (ХVІ ст.); вірші Лазаря Барановича (ХVІІ ст.); поема “Розмова Великоросії з Малоросією” Семена Дивовича (ХVІІІ ст.) у ” і т. ін., – усього більше 30, що містять окремі важливі відомості щодо народної педагогіки та культури кримськотатарського народу відповідних періодів.

Специфіка нашого предмета дослідження в тому, що його важливим джерелом було вивчення кримськотатарського фольклору та присвячених цій проблемі монографічних досліджень учених (їх використано більше 50), в яких проаналізовано особливості побуту, культури, світогляду народу.

Певною мірою джерелом етнопедагогіки є також мовні явища, які використано у дослідженні як основу для етимологічного і семантичного аналізу слів і термінів, що стосуються галузі духовної культури і є консервативними елементами словникового складу. На підставі аналізу близько 30 праць з етимології виявлено багатий, здавалося б, частково майже зниклий, але збережений, головним чином, завдяки мові духовний світ предків кримських татар.

Чисельнійну групу джерел склали оповідальні: наукові, публіцистичні, історичні праці, в яких безпосередньо відбито розвиток народної педагогіки кримських татар на різних етапах історичного життя народу. Всього було проаналізовано більш 30 історичних та історико-етнографічних досліджень, 45 публіцистичних праць відповідної тематики.

Значну частину джерел дослідження становлять педагогічні, теоретико-методологічні та історико-педагогічні праці з питань розвитку народної педагогіки та етнопедагогічної думки. Їх автентичність певним етапам розвитку народної педагогіки кримськотатарського народу є важливим етнопедагогічним джерелом.

З актових, документальних джерел було використовано законодавчі акти (закони, укази, постанови тощо), тобто документи, що визначали історичну долю народу й особливості розвитку його культури та педагогіки.

Частково брали для аналізу дидактичну літературу: підручники та посібники з педагогіки та історії педагогіки.

Окрему групу джерел становлять матеріали періодичних видань: українські, російські, турецькі, киргизькі, туркменські, казахські, узбецькі періодичні журнали.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ній:

вперше висвітлено народнопедагогічні знання кримських татар та основні етапи розвитку народної педагогіки як невід’ємної складової частини культури, що сформувалась в активному зв’язку з процесами етногенезу народу; визначено періоди становлення та розвитку етнопедагогіки кримськотатарського народу: період впливу близькосхідної педагогічної культури; греко-римський період взаємодії з культурою тюркських та слов’янських народів; мусульманського виховання і прилучення кримських татар до ісламу; схоластичної освіти в середні віки й світської – у подальшому; здійснено порівняльний аналіз педагогічної культури народів тих країн, з якими кримські татари підтримували тісні культурні зв’язки; доведено педагогічні умови реалізації етнопедагогічного підходу, що передбачає вивчення і формування етнокультурного середовища виховання та розвитку особистості;

вдосканалено традиційну кримськотатарську систему виховання і досліджено її сучасні прояви, що утворюють педагогічну реальність народу і дозволяють передбачити перспективи формування наступних поколінь;

дістало подальшого розвитку обґрунтування, змісту, засобів і форм народного виховання, а також визначено шляхи оптимального використання етнопедагогіки в сучасному суспільстві;–

до наукового обігу введено маловідомі і раніше невідомі історичні джерела, пов’язані з розвитком народної педагогіки кримськотатарського народу.

Теоретичне значення дослідження полягає у:–

теоретико-методологічному аналізі етнопедагогічних ідей та традицій кримськотатарського народу в контексті цілісного вчення про основи формування й розвитку етнопедагогіки як науки про народну педагогіку;–

подальшій розробці методології етнопедагогіки як нової навчальної дисципліни, пов’язаної з поглибленим теоретичним та практичним дослідженням проблем виховання, розкриттям і обґрунтуванням його закономірностей та принципів, форм і методів їх реалізації;–

виявленні специфічних, притаманних цій галузі наукових знань та методів дослідження для встановлення закономірностей, відношень і залежностей в етнопедагогічному процесі;–

розробці та обґрунтуванні системи й структури галузевих етнопедагогічних знань, визначенні зв’язку етнопедагогіки з суміжними науками;–

розгляді сутності народного виховання, його особливостей, виховного та освітнього потенціалу в підготовці підростаючого покоління до життя і праці;–

виявленні значення національного аспекту для визначення цілей і завдань, змісту процесів виховання й розвитку особистості;–

доведенні важливості поєднання етичного виховання з полікультурним;–

науковому обґрунтуванні етнопедагогічної спрямованості сучасної педагогічної думки й визначенні тенденцій її розвитку відповідно до загальних напрямів розвитку світової освіти й науки, орієнтованих на збереження національних традицій, і національної ідентичності країн та регіонів.

Практична значущість дослідження полягає в тому, що сформульовані в результаті дослідження положення і висновки дають нові матеріали для розуміння, усвідомлення й аналізу народної педагогіки кримськотатарського народу, необхідні для повного і цілісного відтворення особливостей розвитку національної педагогічної думки і практики. У ході дослідження було опубліковано: “Мудрість віків” 1, 2 частини (1996, 2000), “Етикет кримських татар” (2002) – посібники для студентів (учителів), які використовуються при вивченні курсу “Історія педагогіки”.

В умовах сучасного реформування освітньо-педагогічної системи матеріали дослідження можуть бути використані в навчально-виховному процесі вищих і середніх закладів освіти, у подальших наукових дослідженнях з теорії та історії педагогіки.

Результати дослідження можуть бути взяті до уваги при визначенні конкретно-педагогічних цілей та технологій навчання і виховання з урахуванням регіонального й етнокультурного компонентів; у розробці концепції школи з етнокультурним кримськотатарським компонентом як інструменту формування національної самосвідомості, національної культури і всебічного удосконалення міжнаціональних відносин; у сімейному вихованні дітей та підлітків у контексті реального культурно-побутового, трудового життя сім’ї та її історичних традицій.

Основні теоретичні положення і практичні рекомендації дослідника у вигляді навчальних посібників широко використовуються у навчально-виховному процесі ВНЗ, шкіл та професійно-технічних училищ Криму (Довідки Міністерства освіти АРК №1412-01-14 від 20.05.2003 р., Кримського республіканського інституту післядипломної педагогічної освіти № 428 від 12 червня 2003р., Раздольненського районного відділу освіти № 822/01-9 від 07.11.2002р., Первомайського РВО № 664 від 28.11.2002 р., Білогірського РВО № 01-10/873 від 19.11.2002 р. та ін.).

Особистий внесок здобувача полягає у розробці концептуальних засад етнопедагогіки кримськотатарського народу, які складаються із застосування до аналізу відповідних джерел і феноменів соціокультурно-антропологічного, конструктивно-генетичного, аксіологічного, синергетичного підходів та застосування адекватних методів дослідження; у виявленні й науковому обґрунтуванні витоків, основних тенденцій і періодів розвитку кримськотатарської етнопедагогіки; визначенні її зв’язків з іншими галузями педагогічної науки та іншими науками, перспектив і стратегії подальшого розвитку; у розробці форм, методів та ефективних шляхів виховання молоді засобами народної педагогіки кримськотатарського народу.

В опублікованих у співавторстві працях (В.Зябкін, І.Мороз, В.Сидоренко, У.Абдулгазіс, Л.Кравцова, С.Усеїнов, А.Султанов, А.Кадиров) особистий внесок здобувача полягає у: в теоретико-методолгічному аналізі етнопедагогічних ідей та традицій, в обгрунтувані теоретичних підходів до вирешення актуальних проблем навчання та виховання молоді.

Достовірність результатів дослідження забезпечується теоретичним обґрунтуванням його вихідних позицій, використанням методів дослідження, адекватних його меті та завданням; співставленням позицій учених, які вивчають цю проблему, з результатами історіографічного й теоретичного аналізу широкого кола джерел.

Апробація результатів дослідження здійснювалася під час участі дисертанта у теоретичних та науково-практичних конференціях, семінарах, читаннях: республіканській науково-практичній конференції “Проблема відродження і розвитку шкіл із навчанням на державних мовах світу” (Сімферополь,1995 р.); республіканській науково-практичній конференції “Шляхи, форми і методи вивчення кримськотатарської мови” (Сімферополь, 1999 р.); республіканській науково-практичній конференції, присвяченій 55-річниці депортації з Криму кримських татар (Сімферополь,1999 р.); республіканській науково-практичній конференції “Освіта кримськотатарською мовою: стан і перспективи” (Сімферополь, 1999 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Трудова та професійна підготовка молоді: проблеми і перспективи” (Кривий Ріг, 2000 р.); Міжнародному симпозіумі “Проблема кримськотатарської культури, науки і освіти в контексті українсько-турецького добросусідства” (Сімферополь, 2000 р.); науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу і студентів КДІПУ, присвяченій 500-річчю утворення найстарішого вищого навчального закладу Східної Європи “Зинджирли медресе” (Сімферополь, 2000 р.); республіканському семінарі-практикумі “Технології розвиваючого навчання у початковій школі” (Сімферополь, 2000 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Морально-духовний розвиток особистості в сучасних умовах” (Київ,2000 р.); науково-практичній конференції “Ісмаїл Гаспринський та проблеми національного відродження кримськотатарського народу” (Київ, 2001 р.); Міжнародній науковій конференції “Ісмаїл Гаспринський: спадщина і сучасність” (Казань, 2001 р.); Міжнародній науковій конференції “Кримські педагогічні читання” (Алушта, 2001р.,2002р.); Міжнародному семінарі “Релігія і громадянське суспільство” (Сімферополь, 2002 р.); наукових читаннях “Актуальні питання історії кримських татар”, присвячених 120-річчю друкарні газети “Терджиман” (Сімферополь-Бахчисарай, 2002 р.); семінарах в університетах міст Анкара, Ескі-шехир (Турція, 1997 р., 2000 р.), Рейджайна, Оттава (Канада, 1998 р.), Краків (Польща, 1996 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Діалог культур у поліетнічному світі” (Сімферополь, 2002 р.); республіканській науково-практичній конференції “Кримськотатарська школа у полікультурному освітньому просторі України” (Сімферополь, 2002 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Неперервна професійна освіта педагогічних працівників: теорія і практика” (Черкаси, 2003 р.).

Публікації. Зміст і результати дослідження відображено в 50 публікаціях (30 з яких одноосібні): 1 монографії, 10-ти книгах та навчальних посібниках, виданих під грифом Міністерства освіти і науки України, 20-ти статтях, опублікованих у провідних наукових фахових виданнях України, 12-ти збірниках за підсумками наукових конференцій, 7 – в інших науково-педагогічних виданнях.

Матеріалів кандидатської дисертації “Розвиток взаємозв’язку школи і профтехучилища у підготовці молоді до праці у сфері матеріального виробництва (на матеріалі УзРСР)”, захищеної 20 травня 1985 р. у м. Москві у спеціалізованій Раді Д 018.01.01 при НДІ трудового навчання і професійної орієнтації АПН СРСР, у докторській дисертації не використано.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів і висновків до розділів, загальних висновків, списку використаної літератури та додатків. Загальний обсяг дисертації – 491 сторінка (369 – обсяг основного тексту). У роботі 6 додатків (82 сторінки). Список використаної літератури охоплює 524 найменування, розміщений на 38 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми й вибір теми дослідження; визначено його об’єкт, предмет та завдання; сформульовано концепцію та охарактеризовано використані методи; розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення дослідження; визначено особистий внесок автора, хід апробації результатів дослідження та подано перелік наукових публікацій з теми дисертації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи етнопедагогіки кримськотатарського народу” етнопедагогіку розглянуто як нову й важливу галузь педагогічної науки, яка увібрала все краще, що є в загальнолюдській і національній культурі. У ній поряд із суто національними явищами помітні сліди взаємодії різних народів, зокрема в обміні педагогічними знаннями.

Проведені автором дослідження свідчать, що народна педагогічна мудрість із появою державних закладів освіти з часом поступається місцем педагогіці як науці про об’єктивні закономірності виховання. За ступенем теоретичного відображення питань виховання розрізняють наукову і народну педагогіку. Наукова педагогіка пов’язана з поглибленим теоретичним та методичним дослідженням проблем виховання, розкриттям і обґрунтуванням його сутності і закономірностей. Народна ж педагогіка функціонує у формі приказок, прислів’їв, казок, переказів, а також у виховних звичаях та традиціях. Вона виступає як сукупність життєвих уявлень і практичного досвіду формування особистості у дитячому віці. Народна педагогіка і педагогічна наука знаходяться в стані постійної взаємодії та взаємного збагачення.

У дисертації доведено, що етнопедагогіка як галузь педагогічної науки передбачає вивчення педагогіки етнічної спільноти. Це наука про народну педагогіку, етнічно-національні особливості, специфіку і своєрідність цілей, змісту, процесу виховання і розвитку особистості.

У результаті проведеного дослідження до науковознавчих характеристик етнопедагогіки кримськотатарського народу було віднесено: –

вона вивчає класи об’єктів та явищ суспільства, які не досліджуються іншими науками, має свою наукову ділянку дослідження; –

основа етнопедагогіки – народна мова, звичаї, церемонії народних та релігійних свят, норми шаріату і повсякденного життя людей. Предмет етнопедагогіки – народні та національні особливості виховання;–

етнопедагогіка, як і інші науки, будується на деяких припущеннях, що приймаються без логічного доказу;–

етнопедагогіка має свою базову термінологію та науковий апарат;–

для нагромадження та інтерпретації нових явищ педагогічного процесу етнопедагогіка потребує науково обґрунтованих методів дослідження, відбір та розробка яких, у свою чергу, пов’язані зі ступенем розробленості її методології;–

важливою метою етнопедагогіки є розробка нормативних методичних рекомендацій для практики навчання і виховання, спрямованих на підвищення ефективності виховного процесу.

Природно-географічні умови та історичні особливості розвитку кримських татар розглянуті автором як варіативні характеристики етнопедагогіки цього народу, вони визначають характер праці, ігор, свят, традицій та обрядів, зміст усної народної творчості, образотворчого мистецтва та народних промислів, специфіку міжособистістних стосунків і ставлення до довкілля. Усе це, зрештою, сприяло формуванню таких рис кримськотатарського народу, як любов до рідної землі, духовність, колективізм, миролюбність, працелюбність, сміливість, толерантність, свободолюбство та ін.

У дисертації обґрунтовано висновок про те, що в останні роки значення національного елемента у вихованні підростаючого покоління недооцінювалось у суспільстві. Більше того, простежувалась тенденція ігнорування багатої спадщини національних культур, зокрема народної педагогіки. Тоді, як національна культура надає специфічного колориту середовищу, в якому функціонують різноманітні освітні заклади. Завдання полягає у тому, щоб, з одного боку, вивчати, формувати це середовище, а з іншого, – максимально використовувати його виховні можливості.

Дослідження проблем етнопедагогіки кримськотатарського народу було розпочато із з’ясування таких питань: як, під впливом яких суспільно-історичних факторів виникла і розвивалася ця галузь педагогічної науки, які її методологічні, світоглядні, теоретичні основи і, нарешті, якими є її методи дослідження. Без чіткого визначення методологічних позицій неможливо грамотно, а головне, результативно і якісно провести педагогічне дослідження, а особливо таке складне, як етнопедагогічне. Чітка методологічна і науково-теоретична позиція дозволяє оволодіти методологічною культурою, бути здатним науково обґрунтувати, критично осмислити й творчо використати певні концепції, форми і методи пізнання, управління і подальшого їх конструювання.

Розглядаючи перший рівень методології (філософський), українська національна педагогіка, насамперед, спирається на праці українських філософів С. Гоцького, В. Лосевича, О. Потебні, Г. Сковороди, К. Ставровецького, Д. Чи-жевського, П. Юркевича, філософські ідеї П. Куліша, Т. Шевченка, І. Франка та ін. Певну цінність становлять ідеї української народної філософії: нескінченність світу, вічна змінність життя, людина – центр світобудови; природа як мати – її треба любити; земля – наша годувальниця; хліб – усьому голова; свобода – найбільша цінність для людини; кожна людина повинна жити працею та ін. Українська народна філософія утверджує культ людини й природи.

Проведені дослідження дозволяють стверджувати, що істотне значення для розробки методології етнопедагогіки кримськотатарського народу має звернення до творчої спадщини письменників та книжників класичного Сходу і вчених-енциклопедистів середньовічного Сходу.

У другому розділі “Становлення і розвиток кримськотатарської народної педагогіки” подано результати дослідження формування етичних поглядів кримськотатарського народу, його педагогічної культури, що має глибоке історичне коріння, розкрито мусульманський вплив на розвиток культури й освіти кримських татар, висвітлено особливості розвитку кримськотатарської народної педагогіки в умовах взаємодії з культурами тюркських і слов’янських народів.

Дослідження автора дозволяють стверджувати, що в основі формування етичних поглядів кримських татар, як і у багатьох народів, лежав досвід сімейного й общинного виховання, який корінням сягав у первісну епоху. Можна припустити, що в ті часи ще були відсутні спеціальні форми виховання і воно відбувалося в органічній взаємодії дітей з дорослими. Але в результаті посилення розподілу праці й розширення емпіричних знань ускладнювався зміст навчання й виховання дітей, складались його організаційні форми. Саме звідси розпочався процес становлення методів і прийомів педагогічної діяльності та зародження педагогічних поглядів у Криму.

У рамках культури народу, що склалася, формувалась своя система правил та норм поведінки в суспільстві й сім’ї, яка знайшла своє відображення у моральному кодексі, закріпленому у специфічних формах народної творчості. Широкі народні маси здобули елементарну мусульманську освіченість, було введено обов’язкове початкове навчання, яке охоплювало і світські дисципліни. Загальна початково-середня освіта здійснювалась у стінах мектебів – шкіл, які утримувалися на кошти населення. Функціонували Солхатське (ХІІІ ст.), Зинджирли (ХVІ ст.), Гензлевське (ХVІ ст.) медресе для здобуття вищої освіти. Емпіричні знання почали переростати в окремі розділи науки.

Педагогічна спадщина І. Гаспринського, його соратників та послідовників, історія викладання релігійних і світських дисциплін у ту епоху становить значний інтерес для вивчення зародження і становлення наукової педагогічної думки Криму.

Важливим виявився у цьому аспекті досвід новометодної школи, яка функціонувала в м. Алушті. Керував нею Асан Сабрі Айвазов, у майбутньому відомий громадський діяч, просвітитель. Його педагогічні ідеї були співзвучні з ідеями І. Гаспринського. А. Айвазов вважав, що людина як особистість може сприяти розвиткові суспільства, впливати на цивілізацію.

Педагогічні думки висловлював і Номан Челебіджихан, який у перші пореволюційні роки був Головою Кримського Національного Виконавчого Комітету. Він стверджував, що всі люди повинні мати рівні права. Суспільство буде стояти на місці доти, доки не набудуть розвитку кожен народ, кожна людина. Особистість, яка поважає свої права, повинна визнавати й поважати права інших людей.

Філософ, учений-тюрколог, професор Бекир Чабан-заде мріяв про цивілізоване суспільство, в якому кожна особа – є його складовою, а передові ідеї набувають реальної сили.

Перетворюючу роль людини в суспільстві підкреслювали вчені Ісмаїл Леманов, Осман Акчокракли, Ільяс Бораганський, Амет Озенбашли та ін. Головні методологічні принципи вивчення ними навколишнього світу – раціоналізм, досвід, здоровий глузд, якими вони керувались під час пояснення суспільного життя, ролі людини в історії, її сутності й призначення.

Аналіз літератури та джерел дозволяє стверджувати, що у VІІ-Х століттях на величезній території від Середньої Азії до Іспанії поширився своєрідний тип культури, що дістав назву арабо-мусульманської культури, під якою треба розуміти культуру Аравії та тих регіонів, що зазнали арабізації (Середня Азія, Іран, Сирія, Палестина, Єгипет, Північна Африка ).

Найхарактернішим явищем у цю епоху було виникнення і поширення однієї зі світових релігій – ісламу. У мусульманському світі склалися чіткі релігійно-правові норми, що визначають цілі, форми і методи ісламського виховання. Вони лягли в основу педагогічних ідей та органічно увійшли в практику народного виховання.

Основу арабо-мусульманської культури становить народно-міфологічний шар, який охоплює, крім літератури (збірник “Тисяча і одна ніч”, епопея “Шах-наме”), народнопоетичні твори (приказки та прислів’я). Спосіб життя східних народів епохи Середньовіччя, зафіксований у приказках та прислів’ях, став предметом вивчення народної педагогіки і