Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

На правах рукопису

Кіянка Ірина Богданівна

УДК32:316.645( 477)

Політична стабільність: суть і основні засоби її досягнення в Україні

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути і процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Львів – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник кандидат філософських наук, доцент

Поліщук Микола Васильович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

завідувач кафедри політології

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Гринів Олег Іванович

Львівський Інституту фізичної культури,

професор кафедри українознавства

кандидат політичних наук, доцент

Мацієвський Юрій Володимирович

Національний університет “Острозька

Академія”, доцент кафедри політології.

Провідна установа: Київський національний університет імені

Тараса Шевченка

Захист відбудеться 26 лютого 2003 р. о 15.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд.301

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. М. Драгоманова,5.

Автореферат розісланий 23 січня 2003р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради Д 35. 051. 02,

доктор політичних наук, професор Денисенко В.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасне українське суспільство переживає і активно обговорює такі проблеми, як стабільність і конфлікт, консенсус та компроміс, що посідають провідне місце у політичному, економічному і соціальному житті. З того часу, як Україна стала на шлях формування нових політичних і економічних відносин, вона намагається заявити світові про себе як про гідного й перспективного партнера. Країна з потужним інтелектуальним потенціалом, природними і трудовими ресурсами, вигідним геополітичним розташуванням активно шукає важелі для ефективного розвитку свого суспільства. І тому не дивно, що особлива зацікавленість спрямована на вивчення основних теоретичних і методологічних засад політичної стабільності та шляхів її досягнення в Україні.

Політична стабільність виступає суб’єктивним явищем і для її застосування повинна бути ефективна база функціонування політичної системи. Адже саме стабільність і є цінністю для політичної системи, даючи відповідну реакцію на вимоги та виклики, як ззовні так і зсередини. Стабільність стає абстрактною, коли немає механізмів і засобів її реалізації.

Український соціум прийнято вважати відносно стабільним зі стійкою системою політичних відносин, але існує реальність виникнення нестабільності, що зберігається в різних сферах суспільного розвитку: економічного життя, релігійних спільнот, партійної ідеології, національних меншин, старої і нової політичної еліти.

Поряд з політичними чинниками формування стабільності в Україні, вагому роль відіграє економічна стабільність, яка тісно пов’язана із правовою базою, що законодавчими актами та правовими нормами дає можливість розвитку економічного сектору України.

Важливим чинником стабільності є соціально-культурний стан суспільства. Адже відомо, що політична стабільність має аксіологічну цінність і вимірюється засобами дієздатності політичної системи такими, як консенсус і компроміс у прийнятті важливих рішень. Важливим принципом розвитку демократичного українського суспільства виступає також толерантність, як один із атрибутів політичної культури та загальна європейська цінність. Реалізація цих засобів та принципу толерантності покликана сприяти консолідації українського суспільства та досягненню політичної стабільності.

Усе це пояснює і визначає підвищений інтерес до всього, що пов’язане з політичною стабільністю України: структура і зміст системи, характеристика спектра реальних і потенційних конфліктів, напруженості та насильства, можливість країни протидіяти цим конфліктам, і, нарешті, доцільні оперативні і перспективні, відповідні профілактичні заходи з боку України з метою забезпечення своєї стабільності в даний час і найближчому майбутньому.

Потреба об’єктивного аналізу і оцінки реальних та потенційних заходів уряду України, покликаних звести до мінімуму можливі негативні наслідки і підвищити ефективність її реальної політичної стабільності, зумовлює значну зацікавленість даною проблемою. Разом з тим підкреслює прикладний характер дослідження. Важливим наслідком наукового дослідження є вироблення стратегії толерантного і компромісного вирішення конфліктних ситуацій, які можливі в практиці політичного життя українського соціуму.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконане у межах наукової роботи, що здійснюється на кафедрі політології філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Мета і завдання дослідження. Враховуючи важливість політичної стабільності в період трансформації українського суспільства, автор поставила собі за мету дослідження політичної стабільності в розкритті базового принципу (толерантності) та засобів стабільності (консенсусу і компромісу) в політичній системі та їх застосування щодо системної розробки концептуальних аспектів моделі стабільності політичної системи в Україні в контекстах демократичної трансформації.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

· розглянути теоретичні і методологічні основи аналізу категорії стабільності, виявити загальні стратегії, визначити її відповідність умовам модернізації;

· визначити типології стабільності в контексті політичних режимів та ідеологій;

· дослідити фактори стабільності демократичного режиму в контексті зарубіжного досвіду;

· дати аналіз еволюційного процесу конфліктологічної парадигми розвитку суспільства;

· здійснити порівняльний аналіз досягнення стабільності в перехідних моделях розвитку посткомуністичних суспільств (на прикладі Чехії, Польщі, Угорщини);

· дослідити практику і суперечності стабілізації політичної системи в Україні;

· виявити передумови виникнення стабілізації і конфлікту та чинники забезпечення стабільності в українському соціумі;

Загальним спрямуванням даної роботи є узагальнення отриманих наукових знань про політичну стабільність в українському соціумі, дослідження та розробка на цій основі методологічних проблем аналізу й оцінки політичної системи України.

Об’єктом дослідження є політична стабільність та конфлікт в рамках функціонування політичної системи України.

Предметом даної роботи є моделі та засоби досягнення політичної стабільності в українському соціумі у перехідний період його розвитку.

Методи дисертаційного дослідження. Дослідження базується на використанні загальнонаукових методів, зокрема: системного, структурно–функціонального, історичного, порівняльного, логічного.

Наукова новизна отриманих результатів. Дисертація є першою спробою комплексного дослідження ролі стабільності політичної системи в умовах трансформації та демократизації України.

Наукова новизна праці конкретизується в наступних положеннях і висновках:

· запропоновано комплексний підхід до вивчення питання стабільності у контексті демократичної трансформації політичної системи України; вперше на методологічному рівні “політична стабільність” проаналізована в категоріальній площині як сукупність інституціолізованих структур, які здатні коригувати політичний процес;

· представлено авторське визначення політичної стабільності, під яким розуміється баланс стримувань і противаг, що дає можливість уникнення суспільних конфліктів;

· виходячи з аналізу політичних теорій Ф. Белі, К. Доудінга, Д.Яворського, вперше визначено типології політичної стабільності в контексті політичних режимів та ідеологій: “урядова стабільність”, “консенсусна стабільність”, “легітимна стабільність”;

· на основі порівняльного аналізу запропоновано моделі трансформації у контексті досягнення стабільності; з’ясовано, що розвиток політичної стабільності українського суспільства може бути змодельовано як один із варіантів “консенсусної моделі” врегулювання конфліктів на основі реалізації програмних положень політичних партій;

· сформульовано та окремо представлено основні ознаки та критерії стабільності, зокрема критерій національної ідеї, який поєднує в собі механізм коригування політичного процесу і сприяє досягненню стабільності політичної системи;

· вказано умови і специфіку формування консенсусу та компромісу, які розглядаються як засоби досягнення стабільності політичної системи України; по-новому досліджуються об’єктивні (політико-правові норми, система інституцій, влада тощо) чинники трансформації системи політичних відносин.

· вперше робиться спроба з’ясовувати певну подібність моделей політичної трансформації суспільно-політичного розвитку Польщі, Угорщини, Чехії та України з кінця 1989 року і до сьогодення;

Теоретичне значення дисертації полягає в критичній переоцінці наукових парадигм і методик дослідження стабільності, що дає змогу науковцям застосовувати нові підходи при подальшому уточненні та вдосконаленні питань, що стосуються теоретичних і методологічних засад політичної стабільності, головному принципу стабільності – толерантності, її засобам – консенсусу та компромісу.

Дисертаційна робота орієнтована в теоретичному плані на подальші дослідження як феномена стабільності в цілому, так і моделі стабільності політичного режиму стосовно процесу державотворення в Україні; на вдосконалення аналізу її концептуальних засад з урахуванням суспільних змін та конфліктних ситуацій як у внутрішньому, так і зовнішньому житті українського суспільства.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційне дослідження містить матеріали та методичні рекомендації, адресовані керівникам і спеціалістам державних органів, політикам, політ-технологам, науковцям щодо проведення аналізу існуючої політичної системи в Україні з питань стабілізації.

Дисертація також містить матеріали щодо розкриття відповідних теоретичних тем навчальних курсів з політології, соціології. Можливе подальше формування таких спецкурсів, як: "Консенсус і компроміс в українській політиці та досвід країн Північної Європи на прикладі – Королівства Нідерланди, Бельгії", "Толерантність, її витоки і розуміння в контексті модернізаційних процесів сучасного світу".

Розробки дисертаційної роботи можуть бути використані з метою удосконалення програмних аспектів політичної стабілізації, стимуляції стабілізаційних процесів, як на національному, так і на локальному рівнях. Вони орієнтовані на можливе впровадження в майбутніх виборчих кампаніях, а також важливі для визначення напрямку й складових соціальної та економічної політики реформування.

Апробація дослідження. Принципові ідеї, теоретичні положення, висновки автора було викладено у доповідях на наукових конференціях та семінарах: “Україна і Центральна Європа: проблеми і перспективи інтеграції” (Львів, 1999); “Демократія і політичні процеси в Україні” (смт. Брюховичі, 2000); “Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні” (Львів, 2000); “Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи”, (смт. Брюховичі, 2001), “Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні” (Львів, 2001.) “Українська інтелігенція за духовне відродження народу” (Львів, 2002); “Розвиток демократії та демократична освіта в Україні” (Одеса, 2002).

Структура дисертаційної роботи. Мета і завдання дослідження зумовили таку структуру дисертації і логіку викладання матеріалу: вступ, чотири розділи та шість підрозділів, висновки, список використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 175 сторінок. Список літератури містить 180 найменувань та додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обрунтовано актуальність дослідження, розглянуто зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, основні завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукову новизну та прктичне застосування отриманих результатів, їх апробацію та структуру роботи.

У першому розділі “Джерельна база та історіографія проблеми дослідження” проаналізовано та систематизовано теоретичні погляди на визначення поняття політичної стабільності, розмаїття її видів та механізмів досягнення. При цьому особлива увага зосереджена на дослідженні політичної стабільності в українському соціумі.

Автор доводить, що, починаючи з найдавніших часів, ця проблема становить невід’ємну складову будь–яких політичних досліджень, адже проблема сутності, причин, наслідків, ролі конфлікту і мирного співіснування здавна цікавила вчених. Причому, одні вважали конфлікти джерелом розвитку, а інші – найбільшим злом. Так, видатний грецький філософ Геракліт назвав війну “матір’ю всього”, доводячи, що все розвивається через суперечності та їхню боротьбу, а не менш відомий китайський філософ Ван Чун вважав війну найбільшим у світі злом, що несе людям лише смерть, страждання, збитки, і докладав усіх зусиль, щоб запобігти війні між князівствами. Альтернативою уникнення війн, чвар, воєнних конфліктів виступає стабільність, яка набирає найбільшого значення у поєднанні багатоманітної гами політичних концепцій.

Проаналізовано дослідження вчених (Р. Арона, Л. Бальцеровича, З. Бжезінського, Р. Дарендорфа, Л. Гавора, А. Лійпхарта, М. Олсона, Ф. Фукуями, та ін.), які розглядали політичну стабільність як стратегічну основу для розвитку демократичного суспільства. Однак у працях цих дослідників не акцентується увага на проблемі, що стосується впливу засобів (консенсусу і компромісу) на політичну стабільність, що є досить важливою.

Розглянуто ряд праць українських науковців, у яких досліджується проблема стабільності і конфлікту у розвитку філософської та політико-правової думки України (І.Бекешкіної, Є. Бистрицького, С. Вовканича, О. Гриніва, В. Денисенка, М. Кашуби, А. Колодій, Ф. Кирилюка, Б. Кухти, В. Лизанчука, М. Мариновича, Ю. Мацієвського, В. Полохала, С. Рябова та інших), але вони не визначають толерантність як принцип досягнення політичної стабільності в українському суспільстві. В дискурсі їх ідей, теорій бачення проблема стабільності висвітлюється в контексті аналізу суті української політичної системи перехідного періоду.

Підкреслено, що політична стабільність зумовлена історичними умовами, економічними, політичними, соціальними та іншими факторами. Стабільність ще порівняно недавно характеризувалась однією величиною – стагнаційним процесом як в СРСР, так і в країнах соціалістичного табору. Проте нове тисячоліття потребує особливого осмислення і вимагає наукового пояснення трансформаційних процесів, які відбуваються в Україні. Особливо це стосується сфери політики, де це поняття сприймається лише за зовнішньою ознакою, але слід звернути увагу і на внутрішні чинники даного явища. У колишньому Радянському Союзі дослідження суспільних конфліктів були практично відсутні. Серйозні аналітичні праці були недопустимі не лише через ідеологічну заангажованість суспільних наук, які пропагували безконфліктну природу радянського суспільства, але й через філософсько-аксіологічну настанову, сповідувану ідеологами існуючої системи. Докорінно ситуація змінилася лише після того, як колишнє “безконфліктне” радянське суспільство вибухнуло величезною кількістю конфліктів глобальних, регіональних, локальних, економічних, політичних, етнічних, конфесійних тощо. Радянське суспільство виявилось повністю обеззброєним перед цими процесами.

Автор відзначає, що стабільність має багатовимірне значення. Згідно аксіологічного виміру, то слід сказати, що стабільність є цінністю, що сприймається суб’єктивно. Оскільки стабільність – це певний стан системи, що співвідноситься з іншим станом. А також поєднує в системі ті чинники, які можуть відповідати на виклики ззовні. Прикладом може бути американське суспільство, яке стабільне незалежно від правлячої партії, бо стабільність більша частина населення сприймає як цінність і гарант вільного розвитку суспільства. Існує узгодженість серед більшої частини населення щодо основних універсальних цінностей: демократія, права людини і громадянина, свобода слова, та ін. Саме в такому вимірі стабільність поєднує в собі визначені правила гри, в основі яких закладено порядок і гармонію системи.

Проте в економічному вимірі стабільність відіграє роль регулятора і виступає комплексною системою механізмів, де забезпечується рівновага інтересів різних груп, що існують на ринку.

У політологічному вимірі, ми зустрічаємо різне трактування стабільності, яка нерозривно пов’язана із конфліктологічним підходом розвитку суспільства. Адже, дана категорія буде залежати від типу політичної системи, режиму та обраної стратегії. Ми прагнули викласти пояснення вибраних положень у наступних розділах дисертаційного дослідження. Звідси випливає, що політична наука містить в собі як системний аналіз механізму політичної стабільності, так і розробку окремих її аспектів. Серед них і засоби досягнення політичної стабільності : консенсус, компроміс.

У роботі запропоновано власну “консенсусну модель” врегулювання конфліктів і досягнення політичної стабільності в українському суспільстві на основі реалізації програмних положень політичних партій за соціально-економічними, ідеологічними та культурними чинниками. Відповідно до цього можна стверджувати, що така категорія як стабільність відіграє багатофункціональне значення в соціо-культурному вимірі українського суспільства, де вона набуває усталеного і традиційного пояснення згідно психологічного стану нації, яка звикла до стабільного і мирного розвитку подій на даній території.

У другому розділі “Політична стабільність: сутність та сучасні теорії” досліджено основні напрямки і парадигми розуміння політичної стабільності, як суб’єктивної цінності політичної системи в контексті конфліктології.

Автор відзначає, що питання політичної стабільності є універсальним питанням політичної думки взагалі. Стабільність як багатогранне явище виконує багатофункціональну роль насамперед у контексті політичної системи, поєднуючись із іншими системами суспільства - економічною, правовою, соціальною, та відіграє чи не найважливішу місію у керівництві держави. Як висновок, політична стабільність визначається не тільки сукупністю зв’язків між різними політичними суб’єктами, які здатні цілісно і конструктивно співпрацювати між собою, але й володіє можливістю балансувати конфліктну ситуацію в соціумі, а також містить у політичній системі механізми, які здатні коригувати легітимацію процесу політичної системи і виступати гарантом досягнення цілісності елементів самої системи.

Важливим, на думку автора, є уточнення категорії стабільності в контексті дієздатності політичної системи та її специфіки в умовах демократичної трансформації. Політична стабільність розглядається як сукупність інституціолізованих структур, які здатні коригувати політичний процес як внутрішньо, так і ззовні.

У дисертаційному дослідженні проаналізовано моделі та типології політичної стабільності, що мають місце в політичних доктринах Західної Європи: включаючи наукові доробки Ф.Белі, К. Доудінга, Ф.Кімбера, Д.Яворскі, яких можна назвати прихильниками державної стабілізації, що сприяє її утриманню в межах політичної системи; демократичну стабільність (Д.Яворскі), урядову стабільність щодо владних структур (Е.Ціммерман), легітимну стабільність (Д.Сірінг), консенсусну стабільність (А. Степан, А. Лійпхарт), що мали місце у ХХ столітті і матимуть поважну візію у ХХІ століття.

Політична стабільність у процесі свого розвитку тісно пов’язана з проблемою конфліктів. Основи знань про сутність конфліктних процесів у суспільстві дає теорія конфлікту – конфліктологія, а сам феномен конфлікту має місце у різних сферах людської життєдіяльності - політичній, економічній, соціальній тощо.

Конфлікт розцінюється як реальна риса суспільного життя і глибинне джерело політичного розвитку. Адже конфліктного середовища просто неможливо уникнути, оскільки представлено багато поглядів, особистостей, доктрин, парадигм, які завжди мають суперечливий характер. До конфліктного середовища належать і політичні партії, громадські організації, які представляють інтереси широкого кола громадськості. І тому не дивно, що в західній політичній доктрині особливу увагу приділяють таким проблемам, як стабілізація політичних відноcин, консенсусне або компромісне вирішення конфліктів.

Автор взяв до уваги теоретичні розробки конфліктної парадигми таких науковців, як Т. Парсонс, Д. Істон, А. Бентлі, Л. Козер, Л. Гумплович, Н. Смелзер, С. Ліпсет, Дж. Сарторі, Дж. Рекс, Р. Арон, Г. Алмонд, С. Верба та ін.

У третьому розділі “Порівняльний аналіз політичної стабільності в посткомуністичних країнах (на прикладі Польщі, Чехії, Угорщини та України)”, проаналізовано зміни політичних систем у період трансформації. Порівняльний аналіз трансформаційних процесів країн Центрально-Східної Європи дає можливість виявити паралелі і розбіжності в оновленні політичних структур в таких країнах, як Польща, Угорщина, Чехія. Адже системні трансформації політичного й економічного характеру поряд з дією відмінних етнокультурних, внутрішньополітичних і міжнародних чинників визначили також спільні риси політичних змін у цих державах, які істотно відрізняють їх від держав Південної та Східної Європи.

Автор підкреслює, що трансформація політичних структур у країнах Центрально-Східної Європи впродовж 90-х рр. XX століття практично завершена. В економічній сфері створені структуротворчі засади ринкової економіки, що також важливо з погляду збільшення прошарку власників у контексті розвитку середнього класу, в кожній з країн регіону. У перспективі політика країн Центрально-Східної Європи найвірогідніше визначатиметься і як європейський процес економічної інтеграції, і як євроатлантична інтеграція держав регіону, що й підтвердили результати зустрічей на вищому рівні НАТО у Мадриді та Євросоюзу у Люксембурзі, де Польща, Угорщина та Чехія були запрошені в ці міжнародні інституції у “першій хвилі”. Отже, приклади трансформації політичної системи країн Центрально–Східної Європи (Польщі, Угорщини, Чехії), свідчать про якісні показники реформ в політиці, економіці, освіті, соціальній стратифікації. Це дає змогу здійснити порівняльний аналіз даної категорії країн із Україною, яка перебуває на завершальному етапі політичної трансформації і знаходиться в одному часовому вимірі, оскільки вищезгадані країни володіють багатою історичною практикою досягнення стабілізації суспільства за допомогою таких засобів, як консенсус у прийнятті важливих рішень для держави, вміння іти на компроміс різних політичних партій, коаліцій та врешті-решт уряду і президента. Дані засоби, власне й сприяють солідаризації нації в одну спільноту, піднесенню патріотичного духу серед різних верств населення та цілеспрямованості для добробуту нації. Саме такі приклади ілюструють ефективність і працездатність політичної еліти, яка спромоглася втілити програмні засади під час свого перебування при владі.

Такий аналіз дає можливість і певного запозичення досвіду для української еліти та життєздатності програм політичних партій, коаліцій.

Підкреслюється, що питання політичної стабільності з особливою актуальністю постає в умовах кризи, про що свідчить практика сучасного політичного режиму в Україні.

У дисертації розглянуто моделі трансформації в українському соціумі та виявлено головні ідентифікатори, які сприяють досягненню політичної стабільності. Зокрема, роль та вплив сучасної політичної еліти, національної ідеї та національної ідентичності української нації. Значний відбиток в процесі трансформації українського суспільства приділено історичній спадщині комуністичного минулого. Йдеться про стійкий комуністичний реферс посткомуністичної влади – знову й знову відтворювати (наскільки це дозволить час та реальні зміни, що відбулися) неототалітарні форми самолегітимації. Подолати цю згубну штучність, а то й примарність політичної організації пострадянського суспільства можна лише на єдиному шляху справді демократичного процесу легітимації. Це означає творення таких політичних умов, за яких максимально природно, поза адміністративним тиском, командним нав’язуванням та культурним примусом відбудовується легітимаційна основа української держави – нова колективна ідентичність творення політичної нації, державотворення в цілому – це перспективний процес легітимації.

У дослідженні доведено, що теоретичні засади стабільності системи можуть бути застосовані до аналізу політичного режиму.

Демократичний режим став результатом цілого ряду адаптацій стосовно конкретних ситуацій. Практичний аспект сталості повинен враховувати наступні фактори: відношення населення до існуючої політичної влади і можливості політичного режиму. Перша група факторів включає характер панівної політичної культури і співвідношення інтересів основних соціальних груп. Друга група визначається рівнем інституціалізації політичних відносин та якостями політичних лідерів. Важливо відзначити також необхідність узгодженості конституційних правил із партійною системою та гармонійність перших з партійними спрямуваннями, з одного боку, і соціальної структури і переваг суспільства – з іншого.

Основними рисами демократичного режиму є ефективність функціонування, легітимність, громадський порядок, висока здатність до змін в межах своїх структур, реалізація політичних устремлінь різних соціальних груп, обмеження інтенсивності конфліктів, низький рівень потенційного насилля.

Основу стабільності становлять: високий рівень економічного розвитку, громадянська політична культура, наявність соціально значущого середнього класу, перехрещування розбіжностей у соціальній сфері, що запобігає абсолютизації та розростанню конфліктів, поєднанню конкурентності приватних устремлінь і вимог досягнення загально–суспільних цілей, конституційно правові засади визначених “правил гри”, розвинуті політико–організаційні форми. Зміст інституціонального механізму стабільності демократії становить баланс між двома необхідними умовами: створення інститутів, які б робили уряд підзвітним громадянському суспільству, з одного боку, і відсутністю у громадян можливостей прямого впливу на прийняття політичних рішень, – з другого.

Синтезною основою взаємодії цих чинників постає наявність консенсусу у суспільстві щодо основних цілей, цінностей та напрямків у розвитку політичного режиму.

Саме у четвертому розділі “Основні засоби політичної стабільності в українському соціумі”, аналізується зміст реалізації принципу толерантності як основи досягнення політичної стабільності.

Толерантність проаналізовано і як базову цінність та універсальну якість в західно–європейській практиці, і з погляду її впливу на розвиток політичної трансформації українського суспільства. Оскільки український соціум має тотожні політичні трансформації як і в країнах Центрально–Східної Європи, то він потребує в своїй практиці застосування принципу толерантності не тільки в релігійному аспекті, але й на політичному полі діяльності української влади. Адже принцип толерантності свідчить про високий рівень політичної культури соціуму і дає можливості для впровадження курсу політичної стабільності.

Теоретично-практична спадщина досягнення консенсусу і компромісу в західних суспільствах є багатою як прикладами, так і новими досягненнями. Українське суспільство поки що проходить новий трансформаційний етап свого розвитку, і використання нових засобів консенсусу та компромісу є бездоганно цінним і важливим у житті нашої держави.

У дослідженні визначено умови і специфіку наявності консенсусу та компромісу в українському суспільстві, які розглядаються як засоби досягнення стабільності політичної системи в Україні.

Висновки

Підсумовуючи наше дисертаційне дослідження, можемо стверджувати, що :

1.Стабільність як багатогранне явище виконує багатофункціональну роль насамперед у контексті політичної системи, поєднуючись із іншими системами суспільства: економічною, правовою, соціальною, та відіграє чи не найважливішу місію у керівництві держави.

2. Політична стабільність визначається не тільки сукупністю зв’язків між різними політичними суб’єктами, які здатні цілісно і конструктивно співпрацювати між собою, але й володіє можливістю збалансовувати конфліктну ситуацію в соціумі, а також містить у політичній системі механізми, які здатні коригувати досягнення цілісності елементів самої системи та виступати їх гарантом. Політична стабільність призводить до рівноваги стримувань і противаг, що дає можливість уникненню військових сутичок, збройних повстань, насильства.

3. Політична стабільність – одна із найважливіших категорій у політиці. Особливо ця проблема гостра і важлива для країн перехідного періоду, українського суспільства зокрема. На даному етапі розвитку українського суспільства політична стабільність набуває особливого значення і статусу у прийнятті політичних рішень, оскільки стабільність виступає ключовою цінністю у демократичних суспільствах. В роботі наведено цілу низку прикладів і різновидів стабільності в країнах з сталою демократичною формою правління та історичною спадщиною громадянського суспільства.

4. Уточнено категорію стабільності в контексті дієздатності політичної системи та її специфіки в умовах демократичної трансформації. Політична стабільність розглядається як сукупність інституціолізованих структур, які здатні корегувати політичний процес, як внутрішньо так і ззовні, що й сприяло модельованню типології політичної стабільності та виділенню системи факторів її функціонування. Взято до уваги цілу низку парадигм і концепцій стабільності, які мають місце в політичній науці країн Західної Європи та американського континенту, включаючи наукові доробки Ф.Белі, К. Доудінга, Ф. Кімбера, Д. Яворскі, яких можна назвати прихильниками державної стабілізації, що сприяє її утриманню в межах політичної системи, демократичну стабільність (Д. Яворскі), урядову стабільність щодо владних структур (Е. Ціммерман), легітимну стабільність (Д. Сірінг), консенсусну стабільність (А. Степан, Х. Лінц), що мали місце у ХХ столітті і матимуть поважну візію у ХХІ століття.

5. Конфлікт – нормальне соціальне явище. У природі ж самої людини та суспільства присутні біологічні, психологічні, соціальні та інші фактори, що породжують численні та різного характеру конфліктні ситуації. Конфлікти вносять цілу низку позитивних моментів і функцій у процес суспільного розвитку. Вони забезпечують загально- прогресивний рух суспільного життя, сприяють збереженню єдності соціальних розшарувань, утвердженню суспільно-ціннісних норм та принципів.

Суперечливість між керівною меншістю і керованою більшістю є незмінним і вічним явищем, що викликатиме різноманітні соціальні колізії, конфлікти. Не слід оминути основних парадигм розвитку перехідного суспільства, в якому у даний час перебуває багато країн Центрально-Східної Європи та й Україна зокрема, адже соціальне життя просякнуте інтересами. Проте розмаїття інтересів різних людей та соціальних груп зовсім не обов’язково веде до всеохоплюючої ворожнечі, а тільки творить у суспільстві постійну напруженість, яка обтяжена виникненням конфлікту.

7. Процес трансформації проходить у країнах Центрально-Східної Європи за подібним сценарієм розвитку політичних подій і стабілізації політичної системи. Ініціатором тут виступають право-консервативні, різко антикомуністичні і прозахідні еліти. У стислий термін вони забезпечували просування своїх країн до політичних та економічних моделей західного зразка. Соціальна ціна цих дій була відчутною: пожвавлювався лівий рух. У той же час у свідомості політичних еліт і народних мас альтернативи вступу до НАТО та ЄС немає, а тому мова йде про можливість корекції політичних та економічних процесів у цих країнах у межах, що визначені таким загальнонаціональним консенсусом. У результаті Центрально-Східна Європа в даний час являє собою загалом вже цілком якісний показник регіону .

У сфері зовнішньої політики фактично здійснено переорієнтацію на західні структури (НАТО, Європейський Союз), хоча визнана необхідність балансу інтересів із сусідніми державами регіону. “Залізна завіса”, яка довгий час відділяла країни Центральної Європи від Заходу, зазнала чималих тріщин. Трансформаційні процеси протягом десяти років зазнали певних змін і набули якісно нових показників, прикладів, моделей, схем та проблем.

8. Розглянуто моделі української трансформації в українському соціумі та виявлено головні ідентифікатори, які сприяють досягненню політичної стабільності. Зокрема, роль та вплив сучасної політичної еліти, національної ідеї та національної ідентичності української нації.

9. Проаналізовано базову цінність і універсальну якість в західно – європейській політичній практиці – толерантність. Толерантність може виступати основною і особливою цінністю в суспільному житті. І тому її слід трактувати у двох вимірах –“позитивному” і “негативному”. Проте саме тлумачення негативного розуміння толерантності полягає в утриманні від переваги власної аксіології стосовно іншого світу вартостей при однозначному обов’язку акцептації його, одночасно, лояльність до всього аксіологічного бачення є по суті передумовою власної культурної ідентичності певних суспільств (держав, народів), що приймають модель демократичного суспільства в період всезростаючої єдності суспільства в сфері економіки чи споживання.

10. Визначено умови і специфіку наявності консенсусу та компромісу в українському суспільстві, які розглядаються як принципи досягнення стабільності політичної системи в Україні. Теоретично-практична ситуація досягнення консенсусу і компромісу в західних суспільствах є багатою як прикладами, так і новими досягненнями. Українське суспільство поки що проходить новий трансформаційний етап свого розвитку, і використання нових принципів консенсусу та компромісу є цінним і важливим в житті нашої держави.

12. Запропоновано “консенсусну модель” врегулювання конфліктів і досягнення політичної стабільності в українському соціумі на основі аналізу програмних положень політичних партій за соціально-економічними, ідеологічними, культурними чинниками .

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1.) Кіянка І. Стабільність як один із чинників впливу на міжнародну систему.// Вісник Львівського національного університету. Сер. – міжнародні відносини. 2001. – Вип.2. – С.205 – 211.

2.) Кіянка І.Сучасні західні теорії політичної стабільності в контексті розвитку українського суспільства.//Вісник Львівського національного університету. Сер. – міжнародні відносини. Львів, 2001. – Вип.5. – С.86 – 91.

3.) Кіянка І. Політична стабільність і вплив політичних партій.// Вісник Львівського національного університету імені Івана Франка. Сер. – філософські науки. – Львів, 2001. – Вип. 3. – С.365–372.

4.) Кіянка І. Поліщук М.В. Міжнародний аспект впливу на політичну стабільність в Україні. //Україна і Центральна Європа. Матеріали Міжнародної конференції. –Львів, 1999. –С.138 – 144.

5.) Кіянка І. Конфлікт в політичному житті України: Можливості компромісу і консенсусу влади і опозиції //Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи / Матеріали науково–практичної конференції. – Львів, 2001. – С.319– 324.

Анотація

Кіянка І.Б. Політична стабільність: суть і основні засоби її досягнення в Україні. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2003.

Досліджено стабільність політичної системи українського суспільства. Проведено порівняльний аналіз трансформаційних процесів країн Центрально–Східної Європи, на прикладі Польщі, Чехії, Угорщини та України.

Стабільність визначається як вирішальна складова процесу пострадянського державотворення, від наявності якої залежать перспективи демократичної модернізації.

Розглянуто питання методологічного визначення основних засобів досягнення політичної стабільності в Україні, зокрема консенсусу і компромісу.

Запропонована власна “консенсусна модель” врегулювання конфліктів і досягнення політичної стабільності в українському соціумі на основі реалізації програмних положень політичних партій за економічними, правовими, соціальними та культурними пріоритетами.

Ключові слова: політична стабільність, конфлікт, консенсус, компроміс, принцип толерантності.

Аннотация

Киянка И.Б. Политическая стабильность: сущность и основные средства достижения в Украине.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. Львовский национальный университет имени Ивана Франко.- Львов, 2003.

Диссертация посвящена исследованию проблем стабильности и конфликта в политической системе Украины.

Предсталены определения и методология исследования политической стабильности, значительное внимание уделяется анализу политической трансформации украинского социума под углом зрения потенциального участия в политическом процессе стран Восточной Европы.

Показано, что политическая стабильность является формообразующей основой политической системы в контексте трансформации украинского общества.

Выделены критерии и предложено собственное определение политической стабильности.

В исследовании рассмотрены вопросы методологического определения основных компонентов становления политической стабильности и средств ее достижения (консенсуса и компромиса) и принципа толерантности. Проведен сравнительный анализ концепций политической трансформации в странах постсоциализма (Польше, Чехии, Венгрии и Украине).

Прослежено сходство процессов политической трансформации в странах Восточной Европы и украинского социума. При анализе политического процесса в Польше, Венгрии, Чехии и Украине выделена национальная специфика украинского посткоммунистического общества.

Определены тенденции влияния элиты, национальной идеи на политический процесс. Проанализированы основные средства, которые определяют состояние политической стабильности в обществе.

Предложена собственная “консенсусная модель” урегулирования конфликтов и достижения политической стабильности в украинском социуме по главным приоритетам (экономическим, правовым, социальным, культурным).

Показаны оптимальные пути реализации стратегии политической стабильности посткоммунистичекого общества Украины.

Таким образом, на протяжении длительного периода политической трансформации украинского общества политическая стабильность стала главной ценностью политической системы.

Ключевые слова: политическая стабильность, конфликт, консенсус, компромис, принцип толерантности.

SUMMARY

Kiyanka Iryna. Political Stability: mean and the main ways to achieve in Ukraine. Typescript.

The Dissertation for receiving scientific degree of the Candidate of Political Science, Specialty 23.00.02 – political institutions and processes. Lviv National University named by Ivan Franko. Lviv, 2003

The Dissertation is devoted to research of the problem stability and conflicts in the political system of Ukrainian society. In the research was realized contemporary analysis of transformational processes in the countries of Central and Eastern Europe, for example Poland, Czech Republic, Hungary and Ukraine.

Stability is characterized as the main component of political system in the post-communism countries.

Modern development of the post–communism societies is characterized by essential changes. The effectiveness of the stability is determined of main principle as the tolerance and factors compromise and consensus.

Author is proposed “consensus model” to archive political stability in Ukrainian society on the platform of implementation program goals of the political parties for economical, legal, social and cultural priorities.

Key words: political stability, conflict, consensus, compromise, principle of tolerance.

Підписано до друку 10. 01. 2003 р.

Формат 60х84х16. Наклад 100 пр.

Ум.друк.арк. 1,0. Папір офсет №1. Обл.вид.арк. 1

Видруковано з оригінал-макета у видавничому відділі

Філософського факультету Львівського

Національного університету ім. Івана Франка

79000, Львів, вул. Університетська, 1